Історіографія реформ другої половини ХІХ - початку XX ст. у Російській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія реформ другої половини ХІХ - початку XX ст. у Російській імперії

Шаравара Т.О.

Успішне дослідження історіографії багатоаспектного і суперечливого процесу реформ другої половини XIX початку XX ст. у Російській імперії, впливу тих чи інших представників влади й громадськості на їхню підготовку і реалізацію, можливе лише на основі відповідної теоретичної бази й методологічного інструментарію. У процесі історіографічного узагальнення важливо враховувати те, що реформи становили єдину, неперервну низку, тісно пов'язаних між собою заходів, так як спрямовувалися на утвердження в Російській імперії буржуазних принципів життя. Процес становлення історіографії як науки, що супроводжувався появою перших наукових студій історіографічного характеру, почався в останній чверті XIX ст. й характеризувався поступовою розробкою її теоретичних основ і понятійного апарату. Історіографічні дослідження, які так чи інакше пов'язані з обраною темою і певним чином позначилися на її розробці, досить різноманітні за своєю тематикою і змістом. Різні аспекти реформ, знайшли висвітлення в працях істориків, військових, юристів, економістів, фінансистів, педагогів, окремих узагальнюючих виданнях з історії Росії та України тощо. На змісті і висновках історіографічних праць позначилися як політичні переконання, соціальна приналежність авторів, так і панівна ідеологія. Історіографія реформ другої половини XIX початку XX ст. висвітлювалася в межах трьох історіографічних періодів: дорадянського (остання чверть XIX ст.-1921 pp.), радянського (1921-й кінець 1980-их pp.) й сучасного (із 1991 р. по сьогодення).

Дослідження дорадянської доби висвітлюють окремі аспекти історіографії буржуазних реформ. Враховуючи те, що дорадянські історики здійснювали лише перші кроки у створенні праць історіографічного характеру, не всі з великих реформ знайшли належне висвітлення. Перші спроби історіографічного аналізу селянської реформи 1861 року належать Г. Джаншиєву та І Дживєлєгову [1]. У цей період Б.Б. Веселовський і О.Ф. Фортунатов [2] здійснили огляд наукової та публіцистичної літератури, присвяченої реформам органів самоврядування. їхні праці швидше нагадували бібліографічний опис, ніж історіографічний аналіз. У зв'язку з відзначенням урочистостей запровадження земств та міських дум, на початку XX ст. громадськість широко обговорювала значення діяльності органів самоврядування для суспільства. Як результат в дослідженні П. Гронського [3], висвітлюється тогочасне розуміння сутності самоврядування, яке формувалося на сторінках публіцистичної і наукової літератури. Отже, у дорадянський період, науковці заклали лише початок історіографічним дослідженням органів місцевого й міського самоврядування. Крізь призму висвітлення ставлення громадськості до воєнних реформ, П. Бобровський[4] побіжно виклав історіографію реформ воєнних навчальних закладів. У цілому зауважимо, що історіографічні праці початкового періоду, вирізнялися радше емоційним забарвленням, ніж глибоким аналізом опублікованих видань. У дорадянський період судові, фінансові, воєнні та освітні реформи другої половини XIX початку XX ст. не знайшли належного висвітлення в історіографічних працях.

У другий історіографічний період (1921 р. кінець 1980-их pp.) історична наука поповнилася значною кількістю загальних праць, присвячених історії розвитку історичної науки, еволюції наукових шкіл та історії української історичної думки. Протягом 1920-их і 1930-их pp. відбувалося поступове утвердження марксистсько-ленінської ідеології, що супроводжувалося перенесенням ленінських оцінок на всі події пов'язані з реформами другої половини XIX початку XX ст. у Російській імперії. Науковці змушені були підлаштовувати власні погляди на проблеми історії під постулати марксизму-ленінізму та висвітлювати події з позиції класового підходу, а внутрішньополітичні зрушення в царській Росії пояснювати з погляду постійних криз феодально-кріпосницької системи. Радянські дослідники наполягали, що як буржуазна історична наука, представлена працями С. Соловйова, В. Ключевського, І. Еверса, К. Кавєліна, так і народницька висвітлена в працях П. Лаврова і М. Михайловського, базувалися на ідеалістичній методології та виявилися нездатними правильно визначити проблеми розвитку суспільства. Розумінню причин такої ситуації в радянській історичній науці сприяють узагальнюючі видання з радянської історіографії роботи, що розкривають особливості історичної науки на тому чи іншому етапі, висвітлюють діяльність наукових установ і закладів, характеризують вплив на неї політичних режимів тоталітарного суспільства. Такого роду видання дають змогу розглянути вивчення названих реформ у контексті загального стану розвитку історичної науки. На початку 1960-их pp. історіографія поповнилася показовими узагальнюючими виданнями, до найзмістовніших варто віднести: «Очерки по историографии советского общества», «Очерки истории исторической науки в СССР», «Историография истории СССР» за редакцією В. Іллерицького[5].

Перші історіографічні публікації присвячені реформам другої половини XIX початку XX століття в Російській імперії з'явилися на рубежі 1950-их-1960-их років, коли почався розвиток історіографії як спеціальної галузі історичної науки. Водночас, їхнє створення відбувалося в умовах формування офіційної історіографії, колективних та загальних видань, висновки яких мали враховуватися науковцями під час розробки проблемних досліджень. На цьому етапі відбувається енциклопедизація історичних знань й таким чином, оцінки реформ вміщені в енциклопедіях, довідниках, словниках носять не лише офіційних характер, а й сприяють створенню певних ідеологем, догм та постулатів. Історики остаточно, керуючись спрощеними підходами, до мало актуальних, з їхнього погляду проблем, викривили сутність буржуазних перетворень й затвердили в історичній науці дефініції «судова реформа», «військова реформа», «фінансова реформа», «освітня реформа», окресливши реформи однією ключовою датою, обравши за найголовнішу одну з-поміж більшості. Селянські реформи вивчали з точки зору кризовості аграрного сектору Російської імперії, крізь призму революційних та селянських рухів. Водночас, до сторіччя селянської реформи 1861 року певний аналіз історіографії продемонстрували Б.Г. Литвак і П.А. Зайончковський [6], визначивши головні групи історіографічних джерел з проблеми. Названі вчені виклали схему розвитку радянської історіографії реформи 1861 p., наголошуючи на певних її особливостях в 1920-1930 pp. та 1950 роках. Б.Г. Литвак зауважив, що для «дослідника реформи 1861 р. немає більш почесного завдання, ніж поглибити ленінську концепцію застосовуючи джерела, які свого часу були не доступні В. Леніну»[7,с.99]. Водночас, попри певну заідеологізованість поглядів, Б. Литвак та П. Зайончковський демонструють критичний підхід до якості роботи істориків з джерелами, акцентуючи на недосконалій методиці роботи з уставними грамотами.

На цьому етапі в узагальнюючих виданнях з воєнної історіографії Л.Г. Безкровний приділив увагу питанням висвітлення реформ сухопутних сил в науковій та публіцистичній літературі [8]. У спеціальній праці А.В. Федорова[9], присвяченій реформам російської армії в 1850-их-1870их pp., теж міститься короткий огляд опублікованих видань з досліджуваної проблеми. У межах дисертаційних праць та монографій, вивчаючи податкову й бюджетну реформи та реформу фінансового контролю О. Погребінський й Коняев висвітлили історіографію цих питань [ 10]. Дотримуючись спрощеного підходу й до проблеми фінансових реформ другої половини XIX початку XX ст., історики надовго закріпили в науці використання терміну «фінансова реформа 1862р.», залишивши поза увагою цілу низку заходів, які були здійснені пізніше і спрямовані на поліпшення фінансової системи Російської імперії. Поза їхньою увагою залишилися питання історіографії багатьох важливих напрямів і аспектів фінансових перетворень, регіональних особливостей, періодизації проведення реформ тощо.

Історіографічна праця з земської реформи В.В. Гармизи містила оцінки реформи представників різних політичних переконань дорадянської доби. Висновки історика щодо наслідків реформи для суспільства були цілком прогнозованими, оскільки негативне сприйняття буржуазних зрушень царської доби далося в знаки й при характеристиці цієї реформи[11].

На цьому етапі спеціальних праць з історіографії освітніх реформ радянські вчені не створили. Історіографія окремих аспектів освітніх реформ побіжно висвітлювалася в дисертаційних працях присвячених реформам у середній та початковій школі.

Протягом 1960-их-1980-их років, дослідники колишнього СРСР та УРСР С.О. Шмідт, О.М. Сахаров, О.М. Цамуталі[12], підготували праці, в яких обґрунтовувалися: предмет, періодизація історіографії, методологічні принципи і конкретні методи історіографічного дослідження, аналізувалися процеси, що впливали на нагромадження знань з радянської історії, розкривалася діяльність наукових центрів, організацій та інституцій. Водночас, історики України А.В. Санцевич, Н.В. Комаренко, В.Я. Дядиченко, Ф.Є. Лось, Г. Сарбей[13], підготували праці, в яких виклали узагальнюючі оцінки радянської історичної науки в Україні, охарактеризували стан її розвитку в окремі періоди. У свій час, дані історіографічні праці здійснили відповідний вплив на дослідження конкретних проблем історіографії України. Характерно, що до епохи перебудови безроздільно домінували схвальні і завищені оцінки надбань радянської історичної науки. Зрештою на середину 1980-их pp., у радянській історичній науці вже міцно утвердилася ідея, що саме радянські науковці ширше ніж зарубіжні (буржуазні), розглядали соціально-економічні процеси, виявляли ступінь і вплив на них капіталістичних відносин, встановлювали зв'язки між господарськими зрушеннями і класовою боротьбою селянства тощо. Насправді ж, історіографічні публікації 1960-их-1980-их років давали не досить об'єктивне, уявлення про тенденції нагромадження історичних знань в УРСР, діяльність наукових установ тощо. Проте запропоновані в них методологічні підходи до історіографії, її періодизації та оцінки історичних праць мали безпосередній вплив і на проблемну історіографію, оскільки в радянському суспільстві вирішальна роль належала узагальнюючим виданням, в яких і визначалися основні концептуальні підходи до оцінки проблемних та регіональних досліджень.

Зауважимо, що на цьому етапі, позитивна динаміка в розвитку історіографії простежується у створенні низки вагомих досліджень з історіографії окремих реформ другої половини XIX початку XX століття. Насамперед, радянські історики С.М. Каштанов та М.С. Волін[14], заглиблюючись в проблему, висвітлили вплив селянської реформи на розвиток джерелознавчої думки в Росії, та проаналізували рівень її висвітлення в пресі і публіцистиці. В окремих дисертаційних дослідженнях 1960-их-1970-их років науковці стисло охарактеризували історіографію особливостей перебігу селянської реформи 1866 року на території Європейської Півночі, селянської реформи 1861 року на Алтаї і в Мордовії, в Калузькій, Симбірській[15], губерніях та ін. Попри притаманне радянським історикам негативне ставлення до провладних структур Російської імперії, висвітлюючи історіографію підготовки селянської реформи 1861 р. у дворянських комітетах та урядових установах (Мамулова) Л.Г. Захарова[16] об'єктивно вказала на те, що царський уряд не підтримав погляди дворян та поміщиків у питанні звільнення селян без землі. Необхідно зауважити, що узагальнюючих праць з історіографії селянських реформ 1863 й 1866 років радянські науковці не створили, не висвітлили й історіографію участі окремих персоналій в розробці та впровадженні селянських реформ.

У дисертаційних працях, радянські вчені висвітлили історію ополчення, переозброєння сухопутних сил та воєнно-морського флоту на початку 1860-их pp. й водночас, стисло виклали історіографію цих проблем[17]. Історіографію окремих етапів реформ воєнно-морського флоту висвітлив О.П. Шевирєв[18]. Необхідно підкреслити, що праці з історіографії воєнних реформ другої половини XIX початку XX ст. радянської доби є менш заідеологізованими, оскільки стосувалися конкретних фахових питань в які мало вписувалися тези вождів.

На цьому етапі історіографія судових реформ представлена публікацією Н.М. Корнєвої[19]. Дослідниця зробила висновки про прогресивність судових перетворень другої половини XIX ст. у Російській імперії. Такі оцінки реформ стали можливими лише в 1980-их роках. Проблемна та регіональна історіографія судових реформ побіжно висвітлювалася в дисертаційних студіях В.А. ПЇувалової, М.В. Немитіної, Б.В. Віденського, Ю.Г. Галай, O.K. Афанасьева[20]. Зокрема в них здійснено аналіз наукової літератури з історії підготовки й запровадження «судової реформи» в загальноросійському масштабі, окремих складових судової реформи (мирового суду, суду присяжних, адвокатури, прокуратури, модернізації цивільно-процесуальних та кримінально-процесуальних норм) взаємодії імперського суду з органами місцевої влади, судових контрреформ, воєнно-судової реформи в царській армії. Водночас, дослідники закріпили в науковій літературі дефініцію «судова реформа 1864 року» і теж, керуючись спрощеними підходами, залишили поза увагою складники цього поняття. Проблеми модернізації царської прокуратури, як невід'ємної частини системи судочинства, не знайшли належного висвітлення в радянську добу й розглядалися в контексті вивчення органів державної влади Російської імперії, а тому історіографія цього питання практично відсутня.

Фінансові реформи другої половини XIX початку XX ст. у Російській імперії не знайшли детального висвітлення в історіографічних студіях. На цьому етапі історіографію податкових реформу дисертаційному дослідженні стисло охарактеризував Н. Ананьїч[21].

Публіцистику й періодику періоду контрреформ охарактеризувала Л.Г.Мамулова[22]. У 1970-их pp. Є.Г. Корнілов[23] проаналізував дисертаційні дослідження з історії земства і вказав на те, що вчені недостатньо висвітлюють роль інтелігенції в земському русі. Це перша праця, в якій було визнано й висловлено необхідність вивчати участь персоналій у реформах. Небезуспішну спробу висвітлити історіографію регіональних особливостей запровадження земств здійснила Н.С. Новікова[24]. Таким чином, радянські вчені створили низку історіографічних досліджень, в яких розглянули різні аспекти земської реформи та проаналізували головні історіографічні джерела. Крізь призму вивчення урядової політики В. Нардова[25] здійснила спробу стисло висвітлити історіографію міської реформи. Історик визначила недоліки дореволюційної історіографії, й з-поміж багатьох наголосила на ідеалізації тодішніми істориками Положення 1870 року.

На етапі горбачовської демократизації, гласності та часткової лібералізації суспільного життя, ідеологічний прес на суспільні науки, в тому числі й історичну, став дещо легшим, хоча і не був повністю знятий. У цих умовах з'явилися публікації, які розкривали особливості радянської історичної науки в часи сталінізму та на наступних її етапах[26]. На цьому етапі історики прагнули осягнути специфіку взаємовідносин між владою і наукою в умовах комуністичного режиму. Вони визнали, що радянська історична наука потребує оновлення та перебудови і розпочали роботу в цьому напрямі.

Усі ці позитивні зміни в переосмисленні загальних здобутків історичної науки та пройденого нею шляху, були певним кроком вперед. Разом з тим, вони «відбувалися в рамках висунутої партійно-радянським керівництвом концепції гуманно-демократичного соціалізму і модернізованої комуністичної ідеології, що і не дозволило досягти якісно нових результатів у переоцінці історичних знань»[27,с.14]. У цілому, наприкінці 1980-их років, вітчизняна історіографія характеризувалася критикою попередніх ідеологічних штампів, прагненням запроваджувати в науковий обіг нові архівні матеріали, але оновлення історичної науки на цьому етапі відбувалося все ще в рамках соціалістичної доктрини.

З крахом тоталітаризму, проголошенням суверенітету і державної незалежності України виникли умови для всебічної переоцінки історичних знань. Протягом третього (сучасного) історіографічного періоду, початок якому прийнято відраховувати з 1991 року, відбулися якісні зміни в історіографії. І хоча за інерцією, до середини 1990-их років ще продовжували виходити роботи, які за своєю методологією і змістом в оцінках історичної науки відносилися до періоду перебудови, з'явилися й історіографічні дослідження, підготовлені на якісно новому рівні, автори яких зробили спробу розкрити механізм кон'юнктурного тиску на радянську історичну науку. Зокрема це розвідки В.П. Коцура, С.В. Водотики, О.С. Рубльова[28]. Щодо обраної теми вони, як і попередні роботи, мають не пряме, а опосередковане відношення, їхні узагальнюючі висновки необхідно враховувати, аналізуючи наукову літературу відповідних етапів при вивченні названих реформ. На початку XXI ст. українська й російська історіографія поповнилися працями К. Колєснікова, В. А. Потульницького, JI. Сидорової[29], які заглибилися в дослідження питань і закономірностей розвитку російської, української історіографії, історіософії, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл тощо. Запропоновані авторами нові підходи до вивчення історіографії, значно розширюють можливості наукових пошуків сучасних дослідників й сприяють виходу праць з проблемної та галузевої історіографії.

Для розуміння розвитку загальних тенденцій в зарубіжній історіографії велике значення має праця російської дослідниці О.В. Большакової[30], присвячена аналізу висвітлення буржуазних реформ Російської імперії в англо-американській історіографії. На всіх етапах розвитку історичної науки найкраще висвітлювалася історіографія селянської реформи 1861 року. Загальний історіографічний огляд проблем модернізації аграрного сектору, здійснюваної в XIX на початку XX ст. зробили сучасні дослідники. Дослідивши стан висвітлення в радянській історіографії можливих шляхів аграрного розвитку Росії, П.І. Савєльєв[31] дав оцінки концепціям стадіальності розробленим І. Д. Ковальченко і П.Г. Риндзюнським, багатоукладності за авторством К. Тарновськош, П. Волобуєва, буржуазної еволюції М. Гефтера. Автор обґрунтовує, що саме економічна сторона аграрних відносин найбільше цікавила радянських істориків й зазначив, що після 1920-их pp. з поля зору історичної науки випали цілі напрями російської аграрної історії, які «не вписувалися» в марксистську теорію. Отже, перед сучасними істориками стоїть завдання належним чином висвітлити історіографію як модернізації аграрного сектору царської Росії загалом, так і селянських реформ зокрема.

У серії наукових статей Т.О. Шаравара[32] охарактеризувала погляди на реалізацію селянських реформ 1861, 1863, 1866 років дорадянських, радянських та сучасних дослідників. Порівнюючи погляди радянських та зарубіжних істориків на питання соціально-економічних наслідків реформи, автор підкреслила протилежність їхніх позицій. Зокрема вказуючи, що досить позитивними в розвитку сучасної історіографії є запропоновані представниками західноєвропейської та північноамериканської історіографії підходи, згідно з якими, історичний процес є безперервним, а тому історію Російської імперії не варто розглядати з позиції внутрішньополітичних криз, а селянські реформи, як найвизначніші з-поміж решти.

Сьогодні активно триває розробка регіональної історіографії реформи 1861 року. Вагомим надбанням історичної науки є дисертаційне дослідження В.М. Бойка, присвячене реформі державних селян 1866 р. [33], в якому міститься історіографічний огляд праць з обраної автором теми. Автор наголошує на недостатньому висвітленні історії державного селянства, зокрема соціально-правового становища цієї категорії селян, запровадження власницьких записів, оподаткування тощо.

Сучасна історіографія реформ сухопутних сил та воєнно-морської флоту другої половини XIX початку XX ст. не така чисельна. Досліджуючи запровадження цих реформ на Уралі С.С. Коновалов[34], дотримується усталених, в радянські часи, поглядів на хронологічні рамки подій і ними ж обмежує історіографічний огляд джерел. Дослідник визнає, що дореволюційні історики, насправді найбільше уваги приділяли питанням комплектування армії, її озброєнню, інтендантству, організації місцевого управління, після 1874 р. Огляд дорадянської, радянської та сучасної історіографії реформ сухопутних сил та воєнно-морського флоту, що тривали з середини 1850-их- до 1905 року включно здійснила Т.О. Шаравара[35]. Дослідниця вказує, що сучасні історики, поступово відмовляються від спрощених підходів в оцінках як хронологічних рамок реформ, усвідомлюючи, що в регіонах вони часто не вписувалися в 1860-1870-ті роки, так і застосування терміну «воєнна реформа», оскільки низка реформ сухопутних сил та воєнно-морського флоту обумовлювали одна одну й залежали від реалізації державних програм, зокрема з модернізації Чорноморського, Балтійського, Тихоокеанського воєнно-морських флотів, які тривали до 1905 року.

Для даного дослідження становить інтерес і низка суто історіографічних студій, присвячених перебігу судових реформ в Російській імперії. В окремих студіях переосмислюються як оцінки Судових статутів 1864 року, так погляди і внесок учасників реформ в розробку цього нормативного акту, деталізуються складники судових реформ (реформи адвокатури, суду присяжних, контрреформи, модернізація прокуратури та цивільно-процесуальних і кримінально-процесуальних норм), не упереджено аналізуються погляди на передумови та рушійні сили судових реформ висвітлені зарубіжними істориками[36].

Різноманітні фінансові реформи другої половини XIX початку XX ст. (бюджетна, податкова, фінансового контролю, єдності каси (казначейства), акцизна, винних відкупів, грошова) поступово висвітлюються в сучасних історіографічних працях. Позитивно що до розробки проблеми, поряд з фінансистами та економістами, долучилися й історики[37].

Історіографія реформ органів місцевого й міського самоврядування представлена низкою історіографічних праць. Зокрема, історіографію земської реформи в Російській імперії виклала О. Бакуменко [38], земств в Україні -І. Миколаєнко [39], різноманітних напрямів та наслідків діяльності земств в Україні Т. Шаравара [40]. На основі методу порівняльного аналізу дослідниця проаналізувала висвітлення реформи в сучасних навчальних та енциклопедичних виданнях; порівняла оцінки земської реформи в працях радянських істориків та земських діячів; висвітлила погляди на реформи й контрреформи самоврядування радянських та зарубіжних авторів тощо.

На окрему увагу заслуговує видання «Земський феномен»[41], над яким працювало багато вітчизняних та зарубіжних істориків. Автори збірника порушують проблему включення земств до системи органів влади, зазначають, що в дореволюційний період проблема взаємовідносин земств із державною владою мало висвітлювалася в історіографії. Автори колективної праці позитивно оцінили надбання радянської історичної науки в плані розробки теми взаємовідносин земств та державної влади, ліберального руху тощо. Окремо історики відмітили внесок північноамериканської історіографії, у висвітлення соціополітичного значення господарської діяльності земств. Водночас, необхідно зауважити, що на сучасному етапі розвитку історичних знань в Україні, історики прагнуть швидше вивчати окремі напрями земської діяльності, а ніж переосмислювати етапи реформи та розкривати її регіональні особливості. Тому, на сьогодні явно бракує історіографічних студій такого змісту, чого не можна сказати про стан розробки міської реформи.

Якщо за радянської доби міській реформі 1870 р. дослідники приділили недостатньо уваги, то на сьогодні інформаційний вакуум активно заповнюється. Необхідно зауважити, що на сьогодні українські автори значно випередили російських колег у опрацюванні історії регіонів та мікроісторії. Історики та юристи присвятили окремі студії становленню дум та управ Львова, Харкова, Одеси, Херсона, Миколаєва й інших міст[42], а разом з тим, в окремих розділах дисертаційних праць висвітлили історіографію питання. Сучасні дослідники розширюють предмет пошуків і, відштовхуючись від вивчення історії самоврядування окремих міст, висвітлюють міську реформу в губерніях та окремих регіонах. Зокрема на сьогодні проаналізовано перебіг міської реформи на Чернігівщині, Поділлі, Наддніпрянщині[43]. Таким чином, в межах дисертаційних досліджень присвячених становленню міського самоврядування в окремих регіонах та містах, історики та історики права висвітлюють історіографію питання, чим якісно поповнюють стан розробки проблеми.

Сучасні вчені продовжили вивчення низки важливих реформ в освітній галузі, проведених царськими урядовцями в другій половині XIX на початку XX століття. Як російські, так і українські історики пов'язують дослідження з конкретними рівнями освіти й розглядають історію окремих видів навчальних закладів. Найдокладніше на сьогодні представлена історіографія університетських реформ. Зокрема представник московської історичної школи О.М. Донін[44], висвітлив історіографію університетських реформ та середньої школи крізь призму розвитку суспільної думки другої половини XIX ст. Стосовно інтерпретації урядових заходів 1884 р. автор наполягає на запровадженні терміну «консервативна модернізація». Разом з тим, висвітливши оцінки статуту 1884 р. здійснені тогочасною громадськістю та рівень розмаху студентських протестів, учений недостатньо обґрунтував цю дефініцію. Погляди консервативно налаштованих до реформ представників громадської думки дослідив О.В. Срмаков[45].

Активно триває і розробка проблемної історіографії, зокрема науковці досліджують вплив університетських реформ на рівень розвитку різних видів освіти, в тому числі й жіночої. Вчені також переглянули вплив державної політики на освітню галузь, об'єктивніше визначивши як позитивні сторони урядової політики, так і її недоліки [46]. Позитивною тенденцією можна вважати активізацію роботи істориків у напрямі створення суто історіографічних студій з реформ вищої школи, середньої спеціальної та гімназичної освіти[47]. Якщо в радянські часи ці питання не були достатньо розробленими й переважно висвітлювалися в працях з історії педагогіки, то на сьогодні стан розробки проблеми поповнюють кандидатські дослідження. Особливістю сучасної історіографії освітніх реформ є те, що ініціатива розробки цих питань належить історикам, а не педагогам, як у радянський період. Кількісно та якісно зросли регіональні студії присвячені освітнім реформам в окремих розділах яких, історики висвітлюють їхню історіографію. Зауважимо, що при вивченні перебігу освітніх реформ в регіонах Російської імперії, ініціатива у створенні історіографії належить російським авторам.

Отже, третій історіографічний період, від початку 1991 р. й до сьогодення, характеризується відродженням національних традицій української історіографії, відмовою істориків від партійно-класової методології, ліквідацією контролю над діяльністю науковців. Такі позитивні зрушення в історичній науці позначилися на якості наукових досліджень, водночас сприяли активізації проблемних та регіональних студій з історії всіх буржуазних реформ. Науковці поглибили предмет пошуків, започаткувавши розробку питань мікроісторії, що позначилося на виході дисертацій з історії запровадження названих реформ в окремих населених пунктах. У цей період українські та російські науковці активізували проведення спільних з зарубіжними істориками науково-практичних конференцій, що позитивно позначилося на стані розробки проблеми. Водночас, необхідно вказати, на дві, дещо «небезпечні» тенденції, які стосуються сучасної історіографії розробки окреслених реформ. Перша полягає в тому, що значна кількість вчених починають значно ідеалізувати дорадянський період, а разом з цим, і якість проведених тоді суспільних перетворень. У цей період відбувається активне вивчення участі окремих персоналій в розробці й запровадженні реформ, проте знов таки, науковцям близька ідеалізація діяльності політичних діячів, царських урядовців, постатей монарших осіб тощо. Друга, досить невтішна тенденція стосується прагнення сучасних істориків категорично відкинути надбання радянської історичної науки й відмовитися від оперування окремими термінами, зокрема й дефініцією «контрреформи», що часто видається малообґрунтованим і свідчить про бажання відмежуватися від радянської історіографії за будь-яку ціну, навіть всупереч науковим принципам наступності та об'єктивності.

Список використаних джерел

реформа російський імперія влада

1. Джаншиев Г. Эпоха великих реформ /Г. Джаншиев. СПб.: Тип-я Вольфа, 1907. 845 с.; Великая реформа. Юбилейное издание /Под ред. И. Дживелегова. Т. 1 5. М.: Изд-е тов-ва ИД. Сытина, 1911.

2. Веселовский Б.Б. История земства за сорок лет /Б.Б. Веселовский. В 4 т. СПб, 1914.; Фортунатов А.Ф. Издания земств 34 губерний по сельскохозяйственной статистике /А.Ф. Фортунатов. СПб, 1884.

3. Гронский П.П. Теория самоуправления в русской науке /П.П. Гронский // Юбилейный земский сборник. СПб, 1914.;

4. Бобровский И.О. К истории военно-учебных реформ императора Александра II /П.О. Бобровский. //Русская старина, 1887. -№. 6.

5.Очерки по историографии советского общества. М.: Мысль, 1965. 599 с.; Очерки истории исторической науки в СССР. Т. 4. М.: Наука, 1966. 854 с.; Историография истории СССР /Под ред. В.Е. Иллерицкого. М.: Изд-во социальноэкономической литер-ры, 1961. 509 с.

6. Литвак Б.Г. Советская историография реформы 19 февраля 1861 г. /Б.Г. Литвак // История СССР, 1960. № 6. С. 99 121.; Зайончковский П.А. Советская историография реформы 1861 г. /П.А. Зайончковский // Вопросы истории. 1961. № 2.

7. ЛитвакБ.Г. Советская историография реформы 19 февраля 1861 г. /Б.Г. Литвак //История СССР, 1960.-№ 6.-С. 99-121.-С. 99.

8. Бескровный Л.Г. Очерки военной историографии России /Л.Г. Бескровный М., 1962.

9. Федоров А.В. Русская армия в 50-х-70-х годах XIX столетия. Очерки /А.В. Федоров. Л.: Изд-во Ленинградского унив-та., 1959. 288 с.

10. Погребинский А.П. Очерки истории финансов дореволюционной России (XIXXX век). /А.П. Погребинский. М.: Госиздат, 1954. 266 с.; Коняев А. Финансовый контроль в дореволюционной России (очерки истории) /А. Коняев. М.: Госиздат, 162 с.

11. Гармиза В.В. Земская реформа и земство в исторической литературе /В.В. Гармиза // История СССР. М., 1960. № 5.

12. Шмидт С.О. О предмете советской историографии и принципах ее периодизации /С.О. Шмидт. // История СССР. 1962. № 1. С. 94 104.; Сахаров AM. О предмете историографических исследований /А.М. Сахаров // История СССР. 1974. № 3. С. 90 112.; Сахаров А.М. Методология истории и историография /А.М. Сахаров. -М.: Изд-во Московского ун-та, 1981. -216 с.; Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии /А.Н. Цамутали. Л.: Наука, 1977. 256 с.

13. Санцевич А.В., Комаренко Н.В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской CCP 1936 1986 гг. /А.В. Санцевич, Н.В. Комаренко. К.: Наукова думка, 1986. 208 с.; Дядиченко В.А. Розвиток історичної науки в Українській PCP /В.А. Дядиченко, Ф.С. Лось, В.Г. Сарбей. -K.: Наукова думка, 1970. 80 с.

14. Каштанов С.М. Влияние крестьянской реформы на развитие источниковедческой мысли в России /С.М. Каштанов.// Вопросы истории историографии и источниковедения. Казань. 1969. Сборник 4. 347 с. С. 48 61.; Волин М.С. Сорокалетие крестьянской реформы в русской печати /М.С. Волин // Проблемы истории общественной мысли и историографии. К 75-летию академика М.В. Нечкиной -М.: Наука, 1976. 387 с. С. 86 94.

15 .Голикова Н.И. Подготовка и реализация реформы 1866 года в государственной деревне европейского севера.: Автореф. дисс... канд. ист. наук. -Л., 1963. 16 с.; Бородавкин А.П. Реформа 1861 года на Алтае. Автореф. дисс... доктора ист. наук. Томск, 1972-44 с.; Кильмяшкин А.Е. Крестьянская реформа 1861 года на территории Мордовии.: Автореф. дисс...канд. ист. наук. М., 1971. 18 с.; Харитонова Ю.В. Проведение крестьянской реформы 1861 года в Калужской губернии.: Автореф. дисс... канд. ист. наук. М., 1972. -20 с.; Канатов В.И. Осуществление реформы 1861 года в Симбирской губернии.: Автореф. дисс.... канд. ист. наук. -М., 1970. 19 с.

16. Захарова Л.Г. Отечественная историография о подготовке крестьянской реформы 1861 года /Л.Г. Захарова // История СССР. 1976. № 4. С. 54 76.

17. Ливчак Б .Ф. История ополчения в вооруженных силах России XIX в.: Автореф. дисс... доктора, ист. наук. М., 1966. 36 с.; МавродинВ.В. Перевооружение русской армии и флота стрелковым оружием перед Крымской войной и вначале военных реформ (1830-1867гг).: Автореф. дисс... канд. ист. наук. Л., 1973. -21 с.

18. Шевырев А.П. Русский флот после Крымской войны: либеральная бюрократия и морские реформы /А.П. Шевырев. М.: Изд-во Московского ун-та, 1990. 184 с.

19. Корнева Н.М. Судебные преобразования пореформенной России в советской историографии /Н.М. Корнева. //Правоведение, 1985 № 4. С. 94-112.

20. Шувалова BA. Подготовка судебной реформы 1864 года в России. Московский ордена Ленина и ордена Трудового Красного знамени госуд. ун-етим М.В. Ломоносова. Дисс... канд. юрид. наук. М., 1965. -216 с.; НемытинаМ.В. Судебная контрреформа и комиссия Н.В. Муравьева: Автореф. дисс... канд. юрид. наук. Саратовский ордена «Знак почета» юридический институт им Д.И. Курского. Саратов, 1987. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России. Дисс... доктора, юрид. наук. -М., 1966. ГалайЮ.Г. Российская администрация и суд второй половины XIX века.: Автореф. дисс... канд. ист. наук. Минск, 1980. 19 с.; Афанасьев А.К. Суд присяжных в России (организация, состав и деятельность в 1866 1885 годах): Автореф. дисс... канд. ист. наук. М., 1979. -22 с.

21. Ананьич Н.И. Податные реформы первой половины 80-х годов XIX века.: Автореф. дисс... канд. ист. наук. Л., 1978. 19 с.

22 .Мамулова Л.Г. Земський вопрос в русской периодической печати эпохи контрреформ /Л.Г. Мамулова. // Вестник МГУ. Сер. 9. История, 1966.

23. Корнилов Е.Г. Проблемы истории земства в советской исторической литературе /Е.Г. Корнилов. // Историографический сборник. Вып. 4 (7). Саратов, 1978.

24. Новикова Н.С. Региональные исследования истории земства /Н.С. Новикова // Историография истории СССР: Проблемы преподавания и изучения. Сб-к научных трудов. Калинин: КГУ, 1985. 165 с. С. 89-97.

25. Нардова В.А. Городское самоуправление в России в 60-х начале 90-х гг. XIX в. Правительственная политика /Под ред. РШ. Ганелина. Л.: «Наука», 1984.

26. Козлов В. Историк и перестройка /В. Козлов // Страницы истории КПСС: Факты. Проблемы. Уроки. М.: Высшая школа. 1988. С. 128 151.; Репресоване краєзнавство (20 30-ті роки). K.: «Рідний край», 1991. 478 с.

27. Колесник В.Ф. Історіографія нової економічної політики в Українській CPP / Колесник В.Ф., Коцур В.П., Коцур Г.Г. K.: Хрещатик, 2002. 176 с. С. 14.

28. Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об'єктивні оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х-30-х pp.: історіографія) /В.П. Коцур. K.: Наукова думка, 1998. 505 с.; Водотика С.Г. Нариси історії історичної науки УСРР 1920-хроків /С.Г. Водотика. -Київ -Херсон, 1998. 171 с.; Водотика С.Г. Історична наука УСРР 1920-х років: соціополітичні, науково-організаційні та концептуальні основи функціонування: Автореф. дис. доктора, іст. наук. -K., 2001. -33 с.;Рубльов О. Дослідження проблем тоталітарного минулого у сучасній українській історіографії: до постановки проблеми // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. (Число 5): Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 10. Об'єднаний випуск збірки наукових праць на пошану академіка BA. Смолія (3 нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження): У 2 ч. 4.2. K., 2000. С. 234 246.

29. Болынакова О.В. Бюрократия и великие реформы в России (60-70-е гг.) современная англо-американская историография /О.В. Большакова. М., 1996 53 с.

Размещено на Allbest.ru