Аграрний розвиток радянської Волині у період нової економічної політики (1921-1928 pp.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

волинський губернія антибільшовицький рух

Аграрний розвиток радянської Волині у період нової економічної політики (1921-1928 pp.)

Власюк І.М.

Дослідження різних аспектів розвитку сільського господарства в Україні у період нової економічної політики залишається важливою проблемою в історичній та економічній науці сьогодні. Про це свідчить низка новітніх кандидатських та докторських дисертацій з проблем непу в Україні, в яких відчутним є прагнення об'єктивно оцінити, переосмислити історичний досвід тих років. Сільське господарство України на сучасному етапі, безперечно, потребує залучення такого досвіду, з урахуванням нинішніх реалій. Регіональна аграрна історія цього періоду, зокрема радянської Волині, незважаючи на окремі праці радянських та сучасних дослідників, також потребує ґрунтовного аналізу розвитку окремих галузей сільського господарства, а також стану господарств різних прошарків селян, переосмислення і пошуку об'єктивної оцінки проблем їх розвитку. Зокрема, вагомим внеском у дослідження проблеми були в радянський час статті Л.Г. Ільчука [1], Г. Булкіна, П. Короля та В. Присяжнюка [2], а також видання збірника документів та матеріалів «Социалистическое строительство на Житомирщине. 1941» (К., 1983) [3].

Необхідно зазначити, що поступово у Волинській губернії першої половини 1920х років відбулися адміністративно-територіальні зміни. Так, ще у 1921 р. до Польщі, за умовами Ризького мирного договору, відійшли західні повіти цієї губернії, а також окремі волості Новоград-Волинського та Овруцького повітів. У 1923 р. з'явилися Житомирський, Коростенський, Бердичівський та Малинський округи. Пізніше, у 1925 р. на основі Житомирського було утворено Волинський округ (до її складу входило на р. 14 районів) [4,с.7-9]. Аграрний розвиток досліджувався у цій статті переважно на основі Волинського округу.

Розвиток сільського господарства у названі роки у цьому регіоні, як і загалом в Україні, гальмувався певними чинниками. Так, дослідник Л.C. Скотнікова зазначає, що першопричиною суперечливого розвитку аграрних відносин в українському селі було те, що у 1920-1930-х pp. Україна була часткою аграрного сектору Радянського Союзу та підпорядковувалася настановам загальносоюзних партійних і радянських органів. Аграрна політика комуністів була спрямована в ці роки на утвердження у сільському господарстві колективістських форм власності та господарювання, хоча й домінували індивідуальні господарства селян [5,с. 15].

Важливо зазначити, що на Волині на початок 1920-х років земельна площа селянських господарств збільшилася на 36%, у 2 2,5 рази скоротилася група малоземельних господарств [1 ,с. 122]. Згідно «Матеріалів до звіту III пленуму окрвиконкому» (від 21.09.1926 p.), у 1925 р. у Волинському окрузі на 1 господарство припадало в середньому 4,6 дес. землі. Розмір площі засівів збільшився у 1926 р. на 16,1 % порівняно із 1923p.; лише у 1925 р. він скоротився у зв'язку із недородом 1924 р. (селянам не вистачило насіння на засів ланів). У цьому ж документі зазначалося також про явно відчутні процеси інтенсифікації сільського господарства в окрузі. Так, валова продукція з 1 дес. площі засіву збільшилася з 1923 по 1925 рр. на 8,5%. Кількість господарств за цей же період збільшилася на 3,9%; при цьому відбулося збільшення кількості малоземельних господарств. Щодо площ засіву різних сільськогосподарських культур у 1923-1926 pp., відбулося значне збільшення площ під пшеницею (на 20613 дес.) як товарної культури, житом (на21069 дес.), а також під просом та коренеклубними плодами. Розширилися також площі під цукровими буряками. Водночас, зазначалося, що валова продукція зі 100 дес. пашні скоротилася у 1925 р. порівняно із 1910 p., що пов'язувалося із значним збільшенням парової площі [6,арк. 1-6,18]. Однак, у порівняльному співвідношенні із 1910 р., особливо відчутним було зменшення засівів пшениці у 1926 р. (на 5,4%). Площа під коренеклубними та бобовими за цей же період, навпаки, збільшилася (відповідно на 2,3% та 6,6%), у зв'язку із названими нижче процесами [7,арк.69]. Загалом, середнє та бідне селянство прагнуло до введення у свої господарства прибуткових сільськогосподарських культур, зокрема, цукрового буряка. Так, кількість плантаторів Іванківського цукробурякового заводу збільшилася лише з 1923 до 1926 року з 910 до 4399 (майже у 5 разів). Проблемами реалізації цих прагнень селян були: нестача власних засобів, недостатнє фінансування та кредитування з боку заводу та сільськогосподарських кредитних організацій [8,арк.73 зв.-74].

Для поліпшення розвитку рільництва в окрузі у 1925 р. було створено насіннєвий спецфонд у розмірі 50 тис. крб. На придбання сортового насіння ярової пшениці у цьому ж році було виділено кредит 30 тис. крб. Селяни ж отримали тоді, в осінню кампанію, 17467 пуд. сортового насіння озимини [9,арк.17].

Середня врожайність сільськогосподарських культур у 1923-1926 рр. була значно нижчою в окрузі порівняно із станом на 1914 р. Наприклад, врожаї озимої пшениці скоротилися з 75 пуд. з 1 дес. у 1914 р. до 56,5 пуд. у 1926 р.; озимого жита відповідно з 68 до 42; ячменю з 69 до 47,7; вівса з 66 до 45,8 [10,арк.23 зв.]. Чинниками, що вплинули на зниження врожайності були, окрім природно-кліматичних, переважно економічні та психологічні для селян наслідки революції 1917 року та громадянської війни.

Для розвитку Волині в роки нової економічної політики важливе значення мало хмелярство. До революції 1917 року воно давало у колишій губернії щорічно вивізного продукту на суму до 4,5 млн. крб. Чистий прибуток окремого селянського хмелярського господарства складав тоді ж 350 крб. на рік. Після революції 1917 року та періоду громадянської війни галузь занепала, площа під хмільниками скоротилася до 250 дес. (до революції 4 тис. дес.). Відродження галузі розпочалося у 1922 p., у зв'язку із відновленням пивоваріння. Вже у 1924 р. потреба у хмелі сприяла збільшенню ціни на нього до 400 крб. за пуд. Розмір площ засіву під хмелем збільшився з 245 дес. у 1922 р. до 886 дес. у 1926 p., тобто у 3,6 рази. Однак, негативною тенденцією цих років було те, що у гонитві за кількістю хмелю населення не приділяло уваги його якості. Розширення площ під хмільниками вимагало великих витрат на його обладнання. У 1926 р. у цьому регіоні було 28 товариств із 5 тис. членів (переважно середняків 56,5% та бідняків 38,5%) [6,арк.19]. Станом на 1925 рік в окрузі було 6013 хмелярських господарств. Переважала тенденція до збільшення кількості хмільників: наприклад, якщо у 1924 р. їх було закладено 297, то у 1925 р. 524 [9,арк.16]. 80% усіх хмелярських плантацій знаходилися у Черняхівському, Пулинському та Володарському районах. Лише у 1926 р. було створено нових плантацій на 1000 дес. землі (загальна ж площа під хмелем на цей рік складала 2387 дес.) [7,арк.59].

Хмелярські товариства об'єднувалися у Хмільсоюз, що мав фінансову підтримку з боку Сільбанку. Стабілізація площі хмільників, підвищення якості хмелю, збільшення кооперативних та колективних хмільників, організація експорту хмелю за кордон були головними завданнями в окрузі на 1926-1931 рр. [10,арк.18]

Значного розвитку у названий період набуло в окрузі також садівництво, валова продукція якого досягала 1 млн. пуд. на суму 1,5 млн. крб. Наприклад, восени 1926 р. планувалося заготовка 61 тис. дволітніх дерев, а у 1926-1927 pp. 150 тис. щеп [6,арк.20].

З 1916 до 1923 року відбувалися процеси екстенсифікації господарства: збільшилася площа під зерновими, скоротилася під незерновими. В роки столипінської аграрної реформи, особливо у 1910-1916 роках, спостерігаються протилежні процеси (інтенсифікації). З 1923 року, у зв'язку із новою економічною політикою на Волині відбувалися, як і до революції 1917 року, процеси інтенсифікації сільського господарства, розширення площ під товарними культурами (пшениця, бобові, ячмінь) [6,арк.30].

Відбувалися й позитивні зрушення у розвитку тваринництва: якщо у 1923 р. кількість дійних корів в окрузі складала 106139, то у 1926 р. 128356; овець відповідно 104001 та 159368; свиней 116125 та 170988 У розвитку скотарства реалізовувалися заходи, подібні до періоду столипінської аграрної реформи: організація злучних пунктів, конкурси по вирощуванню молодняку, молочності корів; племенні розсадники тощо [6,арк.22,50]. Кількість коней у селянських господарствах з 1923 по 1927 рік збільшилася на 20% (понад третина селянських господарств у 1923 р. були безкінними) [11,арк.11]. Окрім того, як і до революції, місцева влада вживала заходів щодо організації переробки молочарських продуктів (обладнання маслоробних заводів, холодильних установ). Так, у 1925 р. на території округу працювали 42 таких заводи, 226 приймальних пунктів. Загальна кількість товарного молока складала 3 млн. пуд. На 1926 рік планувалося відкриття 8 нових заводів; для цього Сільбанк виділив довгостроковий кредит у 12 тис. крб. [9,арк.19]. Кооперативні маслоробні заводи округу збільшили переробку молока лише з 1925 по 1927 роки майже удвічі (з 560046 пуд. до 1029104 пуд.), а кількість таких заводів за ці ж роки збільшилася з 38 до 54. Постачальниками молока на ці заводи були 28% селянських господарств округу [11 ,арк. 12].

Землевпорядкування селянських трудових земель (загальна площа 570600 дес.) відбувалося повільно, особливо до 1924 року (лише на 12 тис. дес.). З 1924 року цей процес значно прискорився, що пояснюється чинниками відновлення та стабілізації розвитку сільського господарства в окрузі: у 1924 р. було землевпорядковано 20 тис. дес. землі; на 1.10 1925 р. 28 тис. дес.; у 1926 р. планувалося охопити цим 78 тис. дес. Оплату вартості землевпорядних робіт фінансував на 75% Держбанк; 25% сільське населення сплачувало за свій рахунок, окрім бідняків, яким надавалася безповоротна позика. Відновлювалося, як і до революції, переселення в інші регіони [9,арк.20]. На 1 січня 1929 р. було проведено землевпорядні роботи на 30,2% від усіх земель селян округу, що було інтенсивнішим у порівнянні із процесами землевпорядкування в роки столипінської аграрної реформи [12,арк.15].

Серйозною проблемою було поступове зменшення розміру земель у розрахунку на 100 душ населення, у зв'язку із збільшенням кількості населення і селянських господарств. Лише з 1924 до 1925 р. на 1463 збільшилася кількість селянських господарств в окрузі [6,арк.51]. У перспективному плані розвитку сільського господарства Волинського округу на 1926-1931 pp. зазначалося про аграрну перенаселеність і фактичну перевагу малоземельних господарств. Ця проблема досліджувалася ще па початку XX ст.; для її вирішення були необхідними збільшення кредитування, інтенсифікація, раціоналізація сільського господарства, перетворення його із частково споживчих форм на ринкові, товарні; запровадження нових агрономічних заходів [ 10,арк. 17]. Проблема подрібненості селянських господарств розглядалася, зокрема, на І Житомирському окружному з'їзді комітетів незаможних селян (17-19.06. 1924 p.). У рішеннях з'їзду пропонувалися такі шляхи вирішення цієї проблеми: інтенсифікація цих господарств, переселення селян, колективізація маломіцних господарств селян [3,с.62].

Зі звіту по агрономічному відділу за IV квартал 1925/26 року дізнаємося, що агрономічні заходи були подібними до тих, які проводили землевпорядні комісії на Волині у 1906-1916 pp. Зокрема, пропонувалося розширення засівів сортової озимини, поширення штучних угноєнь, улаштування показових ділянок [6,арк.48].

Політика радянської влади в роки непу була спрямована значною мірою на розвиток та підтримку малоземельних селянських господарств, або селянської бідноти. Однак, об'єднання їх у колективістські форми господарювання відбувалося досить повільно: так, на 1928 рік в окрузі було створено лише 98 комун, артілей та товариств спільної обробки землі (для порівняння на 1933 рік планувалося, переважно заходами адміністративно-примусовими, довести їх кількість до 692). На 192 8 рік площа земель під колективними господарствами округу складала усього 7,9 тис. га (при загальній площі селянських господарств 708939 га) [12,арк. 15,17]. Економічно зміцнившись в роки нової економічної політики, селянство Волині віддавало перевагу індивідуальним формам ведення своїх господарств, у т. ч. й тим, що існували до революції (зокрема, хутори). Як відомо, на початку XX ст., у зв'язку із проведенням столипінської аграрної реформи, Волинь була показовим регіоном по створенню хутірських господарств. За 1907-1914 рр. на Волині було утворено 42091 одноосібне господарство (на Поділлі 115 97, у Київській губернії 36192. За цими показниками Волинська губернія займала 7-е місце в імперії [ ї 3,с. 11]. Тому селянство цього регіону вже до революції було у значній мірі заможним і прагнуло стати ефективним господарем на своїй землі. Хутірські господарства розвивалися тут і в добу непу, однак, радянська влада вбачала в них гальмо для пропаганди розвитку колективних господарств. Наприклад, у протоколі губернського пленуму комітетів незаможних селян (9.05.1923 р.) зазначалося, що хутірське розселення створює певну політичну загрозу для аграрної політики радянської влади, а також є для неї економічно небажаним. Для потреб створення колективних господарств губернський земельний відділ мав припинити стихійне виділення землі під хутори, особливо там, де розвивалися й колективні форми господарювання [3,с.45-46]. У зв'язку із проголошенням курсу на колективізацію селянських господарств у грудні, місцевою владою Волинського округу, зокрема, планувалося до 1933 року стягнути у поселення із суспільними багатопільними сівозмінами (тобто ліквідувати) 19889 хуторів [12,арк.15].

Сучасний дослідник А.А. Лубчинський, на основі аналізу пропозицій вчених того періоду, дійшов висновку, що найбільш оптимальним варіантом могло бути існування в Україні індивідуальних селянських господарств сімейного типу господарів, які б об'єднувалися лише для вирішення господарчих проблем, котрі потребували б великих матеріальних витрат [14,с.8]. По Волинському округу це підтверджують дані щодо кількості одноосібних та колективних селянських господарств.

Після бурхливих та руйнівних подій революцій 1917 року та громадянської війни переважна більшість українського селянства опинилася в ситуації, коли йому необхідно було відновлювати важкою працею свої господарства. Особливої підтримки потребувала селянська біднота. Необхідно зазначити, що радянська влада у перші роки непу приділяла серйозну увагу цій проблемі; створювалися комітети незаможних селян. Незважаючи на класову спрямованість своєї аграрної політики в інтересах бідноти, як зазначає дослідник С. А. Черниченко, законодавство радянської України в перші роки непу у той же час об'єктивно сприяло забезпеченню економічних інтересів усіх прошарків селянства як найважливішої умови відновлення сільського господарства. Щодо захисту економічних інтересів бідного селянства, продовжує він, то найвиразніше це знайшло свій вияв у податковому законодавстві, згідно якого головний тягар податків покладався на заможне селянство; середняки мали певні пільги, незаможники ж нерідко повністю від нього звільнялися. Господарства, послаблені стихійними лихами (неврожай, пожежі, падіж худоби та ін.) і нестачею робочих рук (унаслідок смерті або з причини мобілізації чоловічого населення), мали право здавати у тимчасову оренду свою надільну землю [15,с. 14]. Оподаткування середняків та заможних селян радянською владою мало тенденції: наприклад, у 1926/27 році воно збільшилося на 35% для перших і 93% для других [16,с.62].

На території радянської Волині в роки непу 2/3 селянських господарств, як показує статистика, були середняцькими та заможними. Станом на 1927 рік до 3 дес. землі тут мали 30,2% селянських господарств; від 3 до 6 дес. відповідно 42,2%, від 6 до 18%, 9 і більше дес. 9,3% [1,с. 129]. Середній розмір землі у селян України збільшився з 1916 по 1926 роки з 5,63 до 8,32 дес. [17,с.26]. Загалом в Україні, у 1927 р. було 4% найбільш заможних селян, однак, як зазначає В.М. Лазуренко, вони виплатили третину від загальної суми сільськогосподарського податку. Жорсткий податковий тиск на них призвів до зменшення використання ними робочої сили у своїх господарствах та скорочення площ засіву, ліквідації або вимушеного приховування частини своїх засобів виробництва. Дослідник також звертає увагу на те, що самим фактом свого відносно незалежного від радянської влади існування заможний селянин-власник об'єктивно кидав виклик тоталітарному режиму; тому, протягом 20-х pp. заможне селянство зазнавало від радянської держави безперервних утисків та перепон на шляху свого господарсько-економічного розвитку [18,с.17-19]. Усе зазначене стосувалося й волинського заможного селянства.

Д.П. Красносілецький досліджував антибільшовицький рух селян в першій половині 1920-х pp. у правобережній частині УРСР, в т. ч. у Волинській губернії. Він поділявся на активні форми протидії (масовий озброєний рух селян) і пасивні (приховування кількості врожаю, землі, реманенту та коней, несплата податків у зазначений строк, самовільне розширення присадибних ділянок за рахунок націоналізованих земель, зайняття самогоноварінням, саботування розпоряджень працівників більшовицької влади, активна участь у різноманітних підпільних торгівельно-бартерних операціях тощо). У значній мірі цей рух керувався і підтримувався екзильним урядом УНР через посередництво повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів [19,с. 15]. Акції заможного селянства Волині проти існуючої влади у названі роки вивішені також і в працях радянських дослідників [1-3].

Ступінь забезпеченості селянських господарств інвентарем була недостатньою, як свідчать такі дані по округу за 1923-1925 роки: на 100 господарств припадало у 1925 р. 33,9 без інвентаря, 60,4 плугів, 79,5 борон тобто 1/3 господарств потребувала реманенту. Значно збільшився попит на купівлю селянами сільськогосподарських машин. Наприклад, у 1925 році акціонерне товариство «Плугатар» продало грунтооброблюючих машин 5167 (планувалося продати 2158), молотарок з приводами 725 (256), зернооочисних машин 329 (228). Було реалізовано продукції на 211816 крб., суму на 92% більшу від запланованої [6,арк.33,49]. Внаслідок масової організації машинних товариств бідняцькі безінвентарні господарства на 1929 рік значною мірою були забезпечені сільськогосподарськими машинами і необхідно було посилити залучення таких селян до складу цих товариств [12,арк.17].

Машинопостачання в Україні здійснювалося через спеціалізовані акціонерні товариства та установи сільськогосподарської кооперації. Важливим заходом, що забезпечував безреманентному селянству обробіток землі, була організація машинопрокатних пунктів. Окремі дослідники вважають, що, незважаючи на велику кількість, їхня ефективність була низькою [14,с.8].

Можна повністю погодитися з думкою дослідника А. Малієнка, що з 1921 до 1928 року, у період непу, відбувається послідовний, стійкий, відносно сприятливий розвиток сільського господарства. Однак, цей період не вніс нічого нового у порівнянні із спрямованістю столипінської реформи, а був інерційним рухом у тому ж напрямі, після припинення насильницьких дій влади щодо соціалізації сільського господарства та створення нормальних умов обміну [20]. Це, зокрема, підтверджується архівними джерелами у дослідженнях столипінської аграрної реформи у Волинській губернії (Гайдай JI. І., Поліщук Ю. М. та ін.).

У висновку важливо зазначити, що для аграрного розвитку Волині у добу нової економічної політики були характерними такі процеси та тенденції: поступове відновлення та розвиток сільського господарства на обмежених ринкових засадах; повернення до досвіду столипінських аграрних перетворень (особливо, агрономічні заходи); збільшення площ засіву під зерновими та технічними культурами, значний розвиток хмелярства та бурякосіяння; збільшення кількості середняцьких та заможних господарств, а з іншого боку, повернення старої проблеми малоземелля внаслідок подрібненості самих селянських господарств; процеси інтенсифікації селянських господарств, поступова переорієнтація їх на потреби ринку, вигідність та прибутковість; позитивні зрушення у розвитку тваринництва (збільшення кількості коней, корів тощо) та у зв'язку з цим значний розвиток маслоробних заводів. Політика радянської влади була спрямована насамперед на забезпечення потреб бідних, малоземельних селян та економічні методи обмеження ролі і впливу на селі заможних селян (через податковий та адміністративний тиск). Політику цю можна було б виправдати, якби вона у подальшому не мала б характеру насильницької колективізації, створення в особі заможного селянина образу ворога влади та держави. Розмірковуючи над долею різних прошарків селянства радянської Волині та загалом в тодішній Україні, необхідно зазначити, що за своєю глибинною сутністю, воно у переважній своїй масі залишалося індивідуалістичним, із своїми особливими, притаманними йому господарськими потребами, які часто йшли всупереч цілям та завданням керівництва радянської держави. Селянство бажало бути вільним господарем своєї землі і прагнуло об'єднуватися лише на вигідних для нього й добровільних засадах. Тому, важливо підкреслити, що розпочата ще у 1906 р. столипінська аграрна реформа, хоча й важким еволюційним шляхом поступового відмирання неефективних поміщицьких та селянських господарств, мала своєю кінцевою метою створення міцного селянського власника, який зміг би ефективно організувати своє господарство та усвідомлював потреби ринку, а головне цінував би свою і поважав чужу власність, був би зацікавлений у результатах своєї діяльності. Порівняльний аналіз періодів нової економічної політики та столипінської аграрної реформи на Волині дає підстави стверджувати, що при усіх недоліках та мінусах останньої вона могла б бути кращим варіантом для перспективного розвитку селянських господарств.

Список використаних джерел

1. Ільчук Л.С. Соціалістичні перетворення у сільському господарстві Житомирщини (19201930 рр.) // Наукові записки Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Франка. Т. VI. Серія суспільних наук. Житомир, 1957. С. 121-157.

2. Булкін Г. Нелегкі роки творення (1921-1925 рр. на Волині) // Радянська Житомирщина. 1976. 31 грудня; Король П., Присяжнюк В. Комнезами на Волині // Радянська Житомирщина. 1972. 14 травня.

3. Социалистическое строительство наЖитомирщине. 1921-1941. Сб. документов и материалов / Сост. Г. И. Денисенко, В. В. Калинкина, П. М. Король и др. К.: Наук, думка, 1983. -212 с.

4. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795-2006 /Довідник: Офіційне видання / Упоряд. Ю. В. Кондратюк, Д. Я. Самолюк, Б. ПІ. Табачник. Житомир: Вид-во «Волинь», 2007. 620 с.

5. Скотнікова Л.С. Аграрні відносини в українському селі у 20-30-х роках XX століття: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / JI. С. Скотнікова; Національний аграрний ун-т. K., 2000. 19 с.

6. Державний архів Житомирської області. Ф.326. Оп.1. Спр.67.

7. Гайдай Л.И. Развитие капитализма в крестьянском хозяйстве Правобережной Украины (1906-1914 гг. ): Дис. канд. ист. наук: 07. 00. 02 / АН УССР, Ин-т истории. К. , 1978. 183 с.

8. Лубчинський А. А. Соціально-економічні зміни в аграрному секторі України в 20-х роках XX ст.: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / А.А. Лубчинський; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. - Чернівці, 2005. - 20 с.

9. Черниченко С.А. Законодательное обеспечение экономических интересов крестьянства в Украине в первые годы нэпа (1921-1924 гг.) // Проблемы законности. X.: Нац. юрид. акад. Украины, 2009. Вып. 101. С. 13-26.

10. Ганжа О.І. Українське село в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 pp.).-К., 2000.-208 с.

11. Історія українського селянства: Нариси в 2-х т. / HAH України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.) K.: Наук, думка, 2006. Т.2 653 с.

12. Лазуренко В.М. Заможне селянство України в умовах непу: Автореф. дис. канд. іст. наук: 01 історія України / Донецький національний університет. Донецьк, 2001. 23 с.

13. Красносілецький Д.П. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 роках: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. Чернівці, 2007. 20 с.

14. Малиенко А. Проблемы аграрных реформ в Украине // Зеркало недели. № 32 (305). 12-18 августа 2000 г.

Размещено на Allbest.ru