Боротьба радянської влади за витіснення релігійної свідомості з традиційного життя єврейських громад у 1920-х pp. (на прикладі містечок Правобережної України)

Крічкер О.Ю.

синагога єврейський релігійний

Вивчення досвіду національно-культурного будівництва 20-х років в Україні, особливостей життя різних національних спільнот, висвітлення участі нацменшин у політичних, релігійних, економічних процесах цього складного історичного періоду є доволі актуальним, оскільки застерігає від помилок у вирішенні міжетнічних проблем сьогодення. Так, зокрема, різним аспектам життя єврейського населення містечок Правобережної України присвятили ряд публікацій В. Козерод [1;2], П. Слободенюк[3], В. Хітерер[4].

Єврейське містечко являло собою не просто своєрідний тип поселення, але й особливий спосіб життя, характерний для східноєвропейського єврейства. Він сформувався у результаті ізоляції від зовнішнього світу, відчуженості від життя не євреїв, особливого економічного укладу, що склався під впливом державної політики та традиції. Цей спосіб життя, який базувався на особливому побутовому та духовному укладі, проіснував досить тривалий час, переживши численні катаклізми, і не в останню чергу це було досягнуто завдяки потужному впливу релігійної свідомості на всі сторони життя общини.

Община завжди відігравала значну роль у соціальному і духовному житті євреїв, вона згуртовувала і захищала єврейське населення від небажаного, а іноді й загрозливого впливу ззовні. Проте сама культура єврейської общини, її традиції і звичаї тисячоліттями були невід'ємними від іудаїзму, який визначав спосіб життя віруючого єврея, його думки та прагнення. А тому ідеологічна боротьба з традиційним способом єврейського містечкового життя, яка почалася відразу після встановлення радянської влади, була спрямована й проти єврейської релігії. На відміну від більшості інших релігій, кожну з яких сповідували різні народи, іудаїзм був єдиною релігією єврейського етносу. І тому боротьба з ним становила невід'ємну частину ліквідації елементів етнічної особливості усього єврейського народу.

Адже, традиційно склалося, що синагоги були місцем, де представники общини могли зустрічатися та обговорювати всі проблеми, що виникали у містечку. Наприклад, збереглися дані, що прихожани Копайшродських синагог скаржилися на антисемітизм у їх середовищі та непосильні податки з боку місцевої влади[5,арк. 154]. Звичайно радянська влада не могла цього терпіти.

Першого удару було завдано відразу по завершенні громадянської війни. Одним із завдань влади було об'єднання та укрупнення існуючих релігійних організацій, що дозволило б встановити повний контроль над ними. Усі релігійні громади були змушені пройти реєстрацію в окрвиконкомах, сплативши відповідний місцевий та гербовий збір.

На початку 1920-х pp. на Україні у період боротьби з наслідками голоду та розрухи були створені при губернських виконкомах підвідділи по конфіскації майна релігійних організацій. Для реквізиції золотих та срібних речей у релігійних общин були створені спеціальні комісії по вилученню релігійних цінностей. При їх формуванні радянська влада дотримувалася національного принципу: конфіскація цінностей у синагогах та єврейських молитовних будинків проводилася трійками, що складалися з євреїв-членів ВКП(б). Щоб врятувати ритуальні предмети від конфіскації та подальшого нищення (конфісковане переплавлялося у злитки) керівники релігійних общин намагалися приховати їх від членів трійок. Проте, під загрозою суду ревтрибуналу вони змушені були віддавати золоті та срібні єврейські ритуальні предмети. Уже на початку 1920-х pp. за ініціативою євсекцій почалися конфіскації приміщень синагог та молитовних будинків, що викликало активний опір віруючих. Однак це було частиною загальної антирелігійної кампанії, що здійснювалася у Радянському Союзі у 1920-х pp. [4,с. 9].

Велику роль у проведенні такої роботи відіграв підвідділ при Київському губвиконкомі, утворений одним з перших в УСРР 3 його ініціативи було проведено роботу щодо збору інформації про наявність цінностей у синагогах губернії. У зв'язку з тим, що на її території у 1920 р. налічувалося 72 синагоги і 483 єврейських молитовних будинки, ця робота проводилася протягом кількох років в умовах активного опору та протестів віруючих[1,с.134].

Отже, важливою частиною політики щодо єврейської релігії було поступове зменшення кількості вже існуючих синагог у містечках шляхом їх закриття. Початок цієї кампанії відноситься до 1921-1922 pp. і вона проводилась під прикриттям відповіді на «звернення» трудящих стосовно закриття тих чи інших будинків єврейського релігійного культу [1,с. 141].

Уже на початку 1920-х pp. розпочалася передача синагог під клуби, школи та інші радянські установи [6,арк. 182]. Радянська влада полюбляла продемонструвати, що вона діє від імені народу. Тому її представники організовували колективні листи від імені трудящих євреїв з проханням закрити ту чи іншу синагогу чи молитовний будинок. Листи такого змісту зберігаються як у ЦДАГО України, так і в регіональних архівних установах.

Підписували такі листи через побоювання втратити роботу та потрапити на замітку до органів НКВС. Деякі на той час під впливом антирелігійної пропаганди повірили у шкідливість та реакційність релігії. Проте, існував й опір віруючих. У архівах зберігаються листи євреїв, адресовані партійним та радянським керівникам, в яких просили не закривати релігійні заклади, не конфіскувати їх приміщення на користь держави. Радянська влада переважно ігнорувала подібні прохання, а їх автори піддавалися різного роду репресіям: від звільнення з роботи до арешту [4,с. 11]. Так, у Тульчині у 1923 р. вчитель відкрито виступав на захист релігійних обрядів і був негайно звільнений[7,арк.51].

Водночас комуністична влада на цьому етапі шукала виправдання своїм діям. У зв'язку з цим була розгорнута масова агітаційно-пропагандистська робота, направлена на критику «застарілої релігійної свідомості»[1,с. 135]. У газетах виходили спеціальні статті, спрямовані на боротьбу з релігією[8,арк. 109]. Видавалися навіть спеціальні посвідчення тим, хто «з наснагою вів боротьбу з шовіністично-клерикальним впливом» [9,арк.2].

У 1922 р. з'явилася таємна директива ЦК РКП(б) про необхідність та доцільність прямого втручання державних органів у вирішенні релігійних питань. У ній всім радянським та партійним органам у відношенні до сект та релігійних груп ставилось завдання «особливо вдумливо провадити... заходи, які стосувалися б релігійних світоглядів широких селянських мас, не ослаблюючи, а навпаки, посилюючи культурно-освітню роботу, релігійну пропаганду на основі постанови X з'їзду та погоджуючи її з основною нашою економічною політикою цього періоду».

У червні 1923 р. пленум ЦК КП(б)У прийняв «Тези з антирелігійної пропаганди». У них підкреслювалось, що ціла низка парторганізацій переоцінила свої сили, що призвело до недостатньо обережного та підготовленого нападу на релігію та церкву. Там же вказувались основні напрями антирелігійної роботи: антирелігійні дії та вирішення внутрішньо конфесійних питань, широка природничо-наукова освітня робота, антирелігійна пропаганда, спрямована на викриття антирелігійних забобонів, обрядів культу [I.e. 147].

У цей час починають створювати «осередки безбожників», проводити антирелігійні збори та конференції. Випускали стінгазети, агітували працювати у свята, проводили вечори, лекції, бесіди з «відсталими», публічні відречення від релігії у газетах та по радіо, особливо активізувалася боротьба з релігією у дні головних релігійних свят Рош ха-Шана та Песах. Практично всі єврейські традиції та свята вважалися проявами релігії та переслідувались. При цьому святкування деяких вимагало не працювати, готувати певну їжу. що у містечку, де ще багато євреїв хотіло їх дотримуватись, викликало необхідність йти на конфлікт з громадою, прилаштовуватися. У колгоспах та артілях, де переважали євреї, це було легше зробити. Особливо дратувала більшовиків прив'язаність єврейства до відзначення релігійних свят. Так, Песах трактувався як «закам'янілий пережиток старовини» та «свято класових ворогів». Було навіть підраховано «неекономність маци», та вказувалося, що, якби єврейство відмовилося від цього обряду, «можна було б нагодувати 60 тис. євколоністів, які голодують»[10,арк.15].

У клубах та будинках соцкультури постійно проводили антирелігійні вечори, як правило за допомоги комсомольської організації та вчителів єврейської школи, де розповідали про ненауковість та контрреволюційність релігії. На конференціях робітників порушувалися питання про доцільність відпочинку у суботу[11,арк.6]. На всіх підприємствах читали лекції по «боротьбі з клерикалізмом»[12,арк.42].

Антирелігійна кампанія займала помітне місце й в освітньо-виховному процесі. Постійно влаштовувалися дитячі конференції для проведення «освітньої» антирелігійної кампанії. Причому явка була обов'язковою[13,арк. 12; 14, арк.17;15,арк.22]. У єврейських школах велику увагу приділяли «вилученню дітей з-під домашнього впливу»: весь вільний час учні мали перебувати у клубах, готувати газети, обробляти пришкільні земельні ділянки навіть у релігійні свята[16,арк.24; 17,арк. 102]. Перед святом Песах учні випускали «антипасхальні листівки». Проте одночасно з цим батьки намагалися залишати дітей вдома перед святами[18,арк.22]. Хоча поширеними були випадки, коли релігійні батьки не ходили в синагогу навіть на Рош ха-Шана і Йом-Кіпур, оскільки боялися, що в майбутньому це принесе їх дітям неприємності[19,с.91].

Проте процес формування нового революційного побуту охопив думки багатьох євреїв, що зростали в традиційних єврейських родинах. Один з укладачів збірника «Єврейське містечко в революції» Б. Пульнер відмічав: «деякі, особливо релігійні батьки, щоб врятувати дітей від «крамоли» ізолюють їх від навколишньої єврейської дітвори, не віддають їх до радянських шкіл. Але ці зусилля марні. Комсомол, піонери, радянські школи, робітничі клуби... «крамола» розтікалася широким потоком»[2,с.102].

Велася й «боротьба» за єврейські кладовища. Раніше їх утримували громади, проте тепер радянська влада закидала їм те, що релігійні громади «перетворили їх на місця експлуатації віруючого єврейства»[20,арк. 18]. Заборонялася діяльність «Хевра Кадіша» та інших поховальних організацій, які радянська влада розглядала як спробу відновити діяльність «єврейських буржуазних громад і примусово збирати гроші на утримання релігійних інститутів»[21 ,арк.25].

Однією з поширених форм боротьби з викладанням Тори була практика проведення «антирелігійних судів», на яких засуджувалися всі «релігійні виверти» [22,арк.2]. До євреїв, які брали активну участь у релігійному житті, застосовувалися жорсткі адміністративні заходи.

У 1924 р. було впроваджено тотальний контроль над діячами релігійних організацій та рабинами[1,с.145]. В органах влади і ОДПУ утворювались спеціальні комісії, які відповідали за кураторство над окремими синагогами, громадськими організаціями.

У 1927 р. був арештований Любавицький рабин Йосип Іцхак Шнеєрсон, що виступав за розвиток кустарного виробництва у країні, що дозволяло віруючим, які працювали вдома, виконувати усі заповіді Тори. Любавицький рабин закликав Джойнт та інші закордонні єврейські організації виділяти кошти на підтримку навчання євреїв ремеслу, закупівлю необхідного обладнання. Рабина засудили до вищої міри покарання, яку замінили засланням. Пізніше він був помилуваний та отримав дозвіл на еміграцію[2,с.89].

Друга половина 1920-х pp. починається для єврейської релігії з ще більшої кількості закритих синагог та молитовних будинків. У Шепетівці влітку 1929 р. навіть пройшов мітинг, в якому взяли участь 900 євреїв(при тому, що єврейське населення містечка становило трохи більше 2,5 тис. тобто його розміри були вражаючими для містечка), на якому «вимагали закрити синагогу »[23 ,арк.45].

Інколи віруючим вдавалося відстояти синагоги. Так, в архівах зберігаються листи прихожан, які не боялися виступати проти закриття синагог та просили «не порушувати їх релігійних почуттів»[24,арк.54]. А з Шепетівки віруючі направили листа аж до Всеукраїнського Центрального Виконкома зі скаргою на дії влади, яка не лише закрила синагогу, але й вилучила книги та цінні для громади реліквії[23,арк.53].

Поступово релігія втрачала авторитет з від'їздом та репресіями кращих рабинів їх місце займали некомпетентні люди. Рабинів викликали в ЧК та вимагали добровільної відмови від посади з публічним зреченням у місцевій газеті. Послугами служителів культу користувалися таємно, інакше на них могли накласти великий податок. Молитовні будинки могли стояти порожніми, адже безпечніше було молитися вдома, щоб не зарекомендувати себе ворогом народу.

Тиск влади на релігійні установи примушував віруючих євреїв до різного роду «прилаштувань» до ситуації. Так, у деяких містечках релігійним школам-хедерам було присвоєно ім'я В.І. Леніна та М.Я. Свердлова. В інших «на демонстрації на честь червоної армії виходили також бородаті єврейські кустарі». Тобто їх приваблювала нова політична культура, але вони дотримувалися традицій. Розвиток міського будівництва та неможливість вести повноцінне єврейське життя у містечку, зруйнованого політикою більшовицької партії, призвели до того, що протягом 1920-х pp. відбувалося відчутне зниження питомої ваги молоді в них[1,с.155].

He будучи ортодоксами та переймаючи сучасні їм нові цінності, поняття, побут, вони тим не менш не бажали відкидати національну частину свого життя, яка у євреїв була тісно переплетена з релігією. Такі люди намагалися поєднати соціалістичне з національним, але так як це ставало все небезпечніше та важче, вони поступалися своїм єврейством, дотримуючись того, що не вимагало зусиль та не афішувалося.

Проте держава «не здавалася». Законодавством 1929 р. були введені суворі обмеження на релігійну діяльність. Перед євсекціями було поставлено завдання остаточно розправитися з синагогами. Активізувалися репресії проти духовенства, в тому числі іудейського.

Це давало свої результати. Вже з середини 1920-х pp. молодь практично перестала відвідувати синагоги[5,арк.154]. Наприклад, на початок 1929 р. у Теофіполі релігійна громада нараховувала 275 членів. Показовим був її склад. За віком: 18-20 років 9 осіб, 20-25 років 19, 25-30 років 32 особи, 30-50 років 93 особи, 50 і старше 122 особи. Неписемних 102, з низькою освітою 169, з середньою лише 1. Соціальний стан: 1 робітник, 1 селянин, З службовці, 42 кустаря, 40 торговців, служителів культу 7, утриманців 80, власників промислових підприємств -84 [25,арк. 18].

Єврейським релігійним общинам, які поряд з представниками інших релігій були постійною мішенню для антирелігійної пропаганди, важко було пристосуватись до політики більшовиків. Однак вони не припиняли своєї діяльності, хоча й при руйнуванні єврейської релігійної общини, що колись охоплювала всіх євреїв містечка, від неї залишились одиниці. Так, наприклад, у середині 1920-х pp. до складу релігійної общини Корсуня входило 43 людини у віці від 30 до 75 років, професійний склад не був однорідним: серед них був 1 орендар млина, 17 ремісників різного профілю, 12 торгівців, 7 службовців, 6 осіб займалися «невизначеними заняттями», тобто, вірогідно не мали постійного місця роботи[26,с. 11].

Однак, не дивлячись на державний атеїзм, до кінця 1920-х pp. умови діяльності релігійних структур були хоча й далекими від ідеальних, але задовільними у порівнянні з наступними десятиріччями. Адже у 1920-ті pp. ще зберігалося ядро релігійної общини містечка. У 1930-ті pp. ситуація інша: релігійні євреї, що лишилися, не могли утримувати як раніше рабина та інших служителів культу, які забезпечували протікання релігійного життя в громаді. Проте деякі з них продовжували свою діяльність, працюючи одночасно в артілі та колгоспі і отримуючи допомогу від віруючих та з закордону.

І в 1930-х pp. у містечках були діти та молодь, які дотримувались традицій та отримували релігійну освіту. Отже, «релігійні общини» містечок не загинули остаточно, але вони не мали перспектив, адже й молоді в них було небагато. Релігія, що колись освітлювала життя єврея та несла мир та злагоду у містечка, тепер стала небезпечною справою, несла розбрат у родину, у стосунки між членами громади, навіть у душу людини, що прагнула зберегти прихильність і до неї і до нової влади.

Список використаних джерел

1. Козерод О.В. Євреї України в період нової економічної політики: 1921-1929 pp. K.: СПДСавчина, 2003.-313 с.

2. Козерод В.О. Переломные годы: Еврейская община Украины в первое послевоенное десятилетие (1919-1929). Харьков: Еврейский мир, 1998. 152.

3. С лободенюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України. Наукове історикоетнологічне видання. Вінниця: Тезис, 2000. 409 с.

4. Хитерер В. Конфискация еврейских документальных материалов и еврейской собственности в Украине 1919-1930 г. // Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в XX ст. Збірник наукових праць К.: б.в., 2000. С. 8-15.

5. Політично-економічний огляд по Копайгородському району (25 лютого 5 липня 1925 р.) // ДАВО. Ф.Р-925. Оп.8. Спр.55. Арк. 146,147,153,154.

6. Протокол Губекономнаради (19 січня 1921 р. 22 грудня 1922 р.) // ДАВО. Ф.Р-254. Оп.1. -Спр.91. Арк. 182.

7. Лист євсекції Тульчинського окрнаркома (15 червня 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р-847. Оп. 1. Спр.557. Арк. 49.

8. Записка агітпрома губкому (19 січня 1921 р. 22 грудня 1922 р.) // ДАВО. Ф.Р-254. Оп.1. Спр.91. Арк. 109.

9. Посвідчення І.О.Ошеровичу (4 травня 1922 р. 19 грудня 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р-254. Оп. 1. Спр.283. Арк. 2.

10. Тези до виступу на зборах євробітничої молоді від 29 березня 1922 р. (13 березня 12 липня 1922 р.)//ЦДАГО України. -Ф. 1. -0п.20. Спр. 1538. Арк. 15.

11. Лист в Тульчинський окрком наросвіти (15 червня 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р-847. Оп. 1. Спр.557. Арк. 6.

12. Звіт ЦБ Євсекцій при ЦК РКП за жовтень 1921 p. (1 січня 12 грудня 1921 р.) // ЦДАГО України. Ф. 1. 0п.20 Спр. 781. Арк. 42.

13. Телефонограма Тульчинським трудшколам (15 червня 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р-847. Оп.1. Спр.557. Арк. 12.

14. Про дитячу конференцію (15 червня 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р847. Оп.1. Спр.557. -Арк. 17.

15. Повідомлення Євбюро (15 червня 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. Ф.Р847. Оп. 1. Спр.557. Арк. 22.

16. Протоколи засідання педради Пісчанської євтрудшколи (3 січня 28 грудня

1924 р.) //ДАВО. Ф.Р-847. Оп.1. Спр. 567. Арк. 24.

17. Доповідь про поїздку по містечках від 1924 р. (З січня 28 грудня 1924 р.) // ДАВО. Ф.Р-847.-Оп.1,-Спр.567,-Арк. 157.

18. Доповідь директора Томашпільської євтрудшколи за квітень червень 1924 р. (З січня -28 грудня 1924 р.) // ДАВО. Ф.Р-847. Оп.1. Спр.567. Арк. 22.

19. Хитерер В. Тростянец: история одного местечка // «Штетл» як феномен єврейської історії. Збірник наукових праць: Матеріали конф. 30 серпня 3 вересня 1998 p. K.: Ін-т юдаїки, Національна Бібліотека України ім. В. І. Вернадського, 1999. С. 85-92.

20. Листування з районними виконкомами про покращення роботи серед населення нацменшин, про організацію сільськогосподарських колективів в національних селах, про реєстрацію євреїв, які перейшли до землеробства (2 лютого 1924 р. 31 грудня 1925 р.) // ДАХмО. Ф.Р-3508. Оп. 1. Спр.З. Арк. 18.

21. Інформація про євкладовигца (27 липня -19 серпня 1919р.)// ЦДАГО України. Ф. 41.-Оп.1 Спр. 35.-Арк. 25.

22. Резолюція по докладу ЦВ (29 червня 17 липня 1921 р.)//ЦДАГО України. Ф.1 Оп. 20. Спр. 776. Арк. 2.

23. Матеріали про закриття синагоги в містечку Шепетівка (4 лютого 19 червня 1930 р.) // ДАХмО. -Ф.Р-945. Оп.1. -Спр.510. -Арк.1,4,5,10,20,22,26,45,46,53,58.

24. Листування з районними виконкомами про покращення роботи серед населення нацменшин, про організацію сільськогосподарських колективів в національних селах, про реєстрацію євреїв, які перейшли до землеробства (2 лютого 1924 р. 31 грудня

1925 р.) // ДАХмО. Ф.Р-3508. Оп.1. Спр.З. Арк.53.

25. Списки членів і членів правління єврейської релігійної громади містечка Теофіполя за 1928 р. //ДАХмО. Ф.Р-945. Оп.1. Спр.227. Арк. 1,2,16,18.

26. Колесникова К.И. Еврейские страницы в истории Корсунщины. Корсунь Шевченковский: ПП «Ирэна», 1999. 93 с.

Размещено на Allbest.ru