Брестський мирний договір 1918 року, як джерело вивчення взаємодії східно- та західноукраїнських політичних сил у боротьбі за соборність України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Брестський мирний договір 1918 року, як джерело вивчення взаємодії східнота західноукраїнських політичних сил у боротьбі за соборність України

Пилипів В.І.

Вирішальний вплив на пробудження українського народу до самостійного державного життя, посилення його боротьби за об'єднання всіх українських земель в єдине національно-державне ціле мали Перша світова війна і особливо революції 1917р. в Росії і 1918р. в Австро-Угорській імперії.

В умовах жорсткої економічної розрухи, зумовленої наслідками Першої світової війни, не тільки фактичної міжнародної ізоляції, а й активної протидії держав-сусідів, провідники національно-визвольного руху як Наддніпрянщини так і на західноукраїнських землях, опираючись на широку підтримку народних мас, спрямували свою діяльність на утвердження віковічного прагнення української нації до волі, соборності і незалежного державного існування. Саме тому глибоке і всебічне вивчення історії соборності України та процесу взаємовідносин між політичними проводами Наддніпрянщини та Західної України, як її складової, дасть змогу твердо й об'єктивно оцінювати здобутки і прорахунки на пройденому народом шляху, докопуватися до передумов та причин як успіхів, так і поразок, що відкидали націю назад, зумовлювали довготривалі періоди втрати незалежності та фатальні за своїми наслідками перерви у розвитку державницьких традицій.

Перша світова війна докорінно змінила національно-політичну ситуацію для українців, які опинилися між двома ворогуючими державами. Українська проблема переросла з внутрішньо російської чи внутрішньо австро-угорського фактору східноєвропейської і навіть світової політики. Тепер змагання за українську державність переходило із загальнотеоретичної у конкретно-політичну площину. Як галичани, так і наддніпрянці проголосили свою лояльність до держав, під пануванням яких вони перебували, що поставило їх у протилежно воюючі сторони. Документальним підтвердженням цьому є програмні документи, відозви та заяви тогочасних політичних об'єднань, зокрема Головної

Української Ради та Загальної Української Ради[4,с. 1-2; 12,Т. I.e.221,216,222,2 23;14,арк. 1-5], матеріали тогочасної преси, а також статті, звернення та праці політичних і громадських діячів[2;3;7;10].

Аналіз цих джерел дозволяє констатувати, що з початком Першої світової війни український національно-визвольний рух розколовся. Вивчення вище зазначених матеріалів свідчить, що ідеї національної свободи та соборності українського народу продовжували пропагуватись і на Наддніпрянщині, і на західноукраїнських землях. Але весь трагізм ситуації полягає у тому, що представники політичних сил Наддніпрянщини (окрім СВУ) можливість досягнення ідеалу соборності українського народу бачили тільки «в єднанні з відродженою Росією і народами, що її заселяють»[10,с.185], західноукраїнські політики, в свою чергу, гарантами національно-державного розвитку українського народу вважали Австро-Угорщину та Німеччину і ні в якому разі Росію[12;с.222-223].

Однак, не зважаючи на всю складність ситуації в період Української революції 1917--1919 рр. провідниками українського національно-визвольного руху, як Наддніпрянщини так і західноукраїнських земель, неодноразово робилися спроби домогтися на міжнародному рівні визнання прав українського народу на побудову своєї незалежної, самостійної, соборної держави.

Перший крок у цьому напрямку було зроблено представниками політичного проводу Наддніпрянщини, а саме Українською Центральною Радою як керівного органу УНР. Яскравим прикладом і джерельним підтвердженням цього є підписаний 9 лютого (н.ст.) 1918 року між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною Брестський мирний договір, який започаткував новий етап у розвитку взаємодії східнота західноукраїнських політичних сил у боротьбі за соборність України.

Сам договір, як і матеріали, що відображають хід мирних переговорів в м. Бресті, на нашу думку є найціннішим джерелом вивчення історії соборності України. Саме з часу підписання Брестського мирного договору розпочинався процес реального возз'єднання українських земель. Згідно з ним споконвічні українські землі Холмщина та Підляшшя визнавались частиною території УНР.

В статті другій договору зазначалось: «1) Між Австро-Угорщиною, з одної, і Українською Народною Республікою, з другої сторони, наскільки ті дві держави граничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австо-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2) Дальше на північ ітиме границя Української Народної Республіки, починаючи від Тарнограда западно по лінії Білограй, Щеберетин, Красностав, Пугачев, Радин, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Виганоське озеро. Подрібно установлятиме границю мішана комісія після етнографічних відносин із узглядненням бажань населення. 3) На випадок, якби Українська Народна Республіка мали мати границі ще з якою іншою державою Почвірного союзу, застерігаються щодо того окремі умови»[13;Т.2,с.138].

Аналіз цієї статті договору дає змогу стверджувати, що не вся Холмщина відходила УНР. Це ж стосується і Підляшшя, оскільки Більськ і Дорогочин залишались поза межами України. Саме на ці моменти договору одразу звернули увагу тогочасні вчені Львівського університету стверджуючи, що і інші землі Холмщини і Підляшшя повинні ввійти до складу УНР.

Окрім цього, в ніч з 8 на 9 лютого 1918р. між УНР та Австро-Угорщиною було підписано протокол таємної угоди як додаток до основного мирного договору і який вважався невід'ємною його частиною. Згідно з цим протоколом Австро-Угорщина зобов'язувалася надати нового правового статусу українським землям Східної Галичини та Буковини, що входили до її складу. Що стосується самого протоколу таємної угоди, то оригіналу його українського варіанту, на жаль, не збереглося, оскільки він був спалений у Берліні в Міністерстві Закордонних Справ Німеччини 16 липня 1918 p., у присутності австро-угорського посла принца Гогенлос і секретаря Міністерства Закордонних Справ Німеччини Фрайгера фон Бусше[11,с.134]. Однак, в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ України) зберігається незасвідчена машинописна копія «Протоколу таємної угоди Української Центральної Ради з Австро-Угорщиною про утворення з Галичини і Буковини окремого українського коронного краю в складі Австро-Угорської імперії» (назвемо її умовно документ № 1) [ 15 ,арк. 1]. Вперше цей документ було опубліковано в збірнику «Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Документи і матеріали».[5,с.72]

До публікації цього документу у вище зазначеному збірнику дослідники переважно посилались на інше джерело. А саме, публікацію даної угоди «Таємний договір про Галичину та Буковину» опубліковану в збірнику «Брестський мир. Спомини та матеріали» (назвемо її умовно документ №2) [1,с.318-319] Цей же варіант угоди опубліковано і у двотомнику «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали»[13,Т.2,с.150-151].

Для наглядного порівняння двох документів складемо таблицю де в одній колонці наведено уривки тексту з документу №1, а в іншій колонці уривки з тексту документу №2.

брестський мир договір соборність

Отже, вищенаведена таблиця наглядно показує, що відмінність між документами полягає не тільки в текстологічному плані, але і у відображенні фактичної інформації.

По-перше: в документі №1 граф Чернін репрезентується як міністр закордонних справ Австріії (ц.к.), хоча насправді він являвся міністром закордонних справ Австро-Угорщини (ц. і к.), як зазначається в документі №2, а повністю його посада називалась «міністр цісарського і королівського дому і справ закордонних його ц. і к. апостольського величества таємний радник»[13,Т.2,с.137]. Є не зрозумілим чому в документі №1 граф Чернін репрезентується як міністр закордонних справ Австрії. Можливо це пов'язано з тим, що в тогочасній літературі і в розмовній мові, зокрема серед українського населення, Австрія ототожнювалась з цілою Австро-Угорщиною. Досить часто в тогочасній літературі трапляються випадки коли згадується тільки Австрія, але по змісту є очевидним, що мова йде про Австро-Угорщину загалом. Можливо такої ж помилки припустилися і автори документу №1. Однак, на нашу думку, це є неприпустимим для офіційних, державних (міжнародних) документів такого рівня.

По-друге, є незрозумілим чому в документі №2 не зазначається прізвищ уповноважених УНР, як в документі №1, тим більше, що прізвища делегатів УНР були загальновідомі у той час.

По-третє, в документі №2 зазначається, що «обидві великодержави є керовані волею жити між собою в тісній дружбі і оживлених зносинах», в той час як в документі №1 про перспективи розвитку взаємовідносин між УНР і Австро-Угорщиною не говориться жодного слова.

І нарешті по-четверте, в документі № 1 термін подання Австрійським урядом Державній Раді проекту закону про утворення з Cx. Галичини і Буковини окремого коронного краю визначався «не пізніше 20 липня 1918 р.», тоді як в документі №2 цей термін встановлювався «найпізніше до 31 липня б. р. (будучого року, тобто 1918 р. -В.П.)». Окрім цього в документі №2 зазначається, що проект закону повинен подаватись на розгляд до обох палат Державної Ради, тоді як в документі №1 такого уточнення немає.

Отже, після всього вищесказаного можна зробити висновок, що не має більш чи менш об'єктивного пояснення тому чому два варіанти по суті одного документа так сильно різняться між собою. На нашу думку може існувати безліч гіпотез, тверджень і заперечень щодо причин цієї відмінності і всі вони в тій чи іншій мірі матимуть право на існування. Теж саме стосується і змісту документу №1 і документу №2, оскільки, на нашу думку, не можливо довести який із двох варіантів є більш об'єктивним, щодо репрезентованої ним інформації. Неможливо і встановити автентичність цих документів, оскільки документ №1 являється незасвідченою копією і тому не може претендувати на безапеляційність щодо репрезентованої ним інформації, а документ №2 в свою чергу, не маючи посилань на джерело, яким користувались для його публікації, також не може претендувати на беззаперечну об'єктивність. Але, вважаємо за необхідне зазначити, що при дослідженні даних подій є необхідним використання або щонайменше згадування обох варіантів таємної угоди.

В ЦДАВОВУ України зберігається ще один документ який є доповненням до згаданого вище «Протоколу таємної у годи... (документ №1)». Він має назву: «Умови утворення окремого коронного краю в складі Австрійської імперії за таємною угодою Центральної Ради з Австро-Угорщиною від 9 лютого (27 січня) 1918 р.»[5,с.74-75;15,арк.З-4]. Цей документ також являє собою не засвідчену машинописну копію. Внаслідок його вивчення не виникає жодних сумнівів, що цей документ являється, якщо не продовженням, то по крайній мірі доповненням документу №1, так би мовити його додатком. Згідно з цим документом передбачалось 7 пунктів-умов утворення окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини «Королівства Галичини і Володимири» з своїми конституцією (пункт 4), сеймом (пункт 2), урядом (пункт 3) та військом, очолюваним військовим міністром Королівства Галичини і Володимири (пункт 6)[5,с.74-75].

Важливим для вивчення взаємодії східнота західноукраїнських політичних сил у боротьбі за соборність України, є висвітлення процесу підготовки української делегації до мирних переговорів в Бресті та ходу самих переговорів. Найціннішу і найбільш повну інформацію з даної проблеми містять джерела особового походження. Це перш за все спогади та праці членів української делегації на мирних переговорах в Бресті, а також інших політичних, державних та громадських діячів того часу, які в тій чи іншій мірі мали відношення до цих подій.

Вивчення вищезазначених джерел дає змогу стверджувати, що делегація УНР виступала на мирних переговорах та відстоювала інтереси західноукраїнського населення без попередньої консультації з представниками західноукраїнського політичного проводу. Однак К. Левицький у своїй праці «Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918.» зазначає, що коли «в кінці грудня 1917 р. мирова делегація УНР, в складі В. Голубовича, М. Любинського, О. Севрюка, М. Левитського, Г Лисенка, М. Полоза і С. Остапенка, переїздила через тернопільський фронт до Береста Литовського, як частина російської мирової делегації. Підчас цього переїзду українські делегати на короткий час зупинились у Львові. Але, внаслідок пильної охорони українських делегатів з боку німецьких офіцерів, західноукраїнським політикам не вдалося провести з ними переговорів. Тільки в книгарні НТШ (Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка В .П.) у Львові вдалося їм дещо передати»[6,с.711]. Про що саме йшла мова підчас цієї короткої зустрічі і, що вдалося «передати», тобто обговорити чи узгодити представникам західноукраїнського політичного проводу з членами української мирової делегації у Бресті К. Левицький не зазначає. He вдалося встановити цього і внаслідок евристичного пошуку. Інформація яку наводить К. Левицький у свої праці не зустрічається більше в жодному джерелі. Більше того, навіть самі члени української делегації у своїх працях та спогадах нічого подібного не описують. Так, один з членів делегації УНР до Бреста О. Севрюк згадує про розмову з М. Грушевським напередодні від'їзду: «... говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшшя, Буковину, Закарпатську Україну, ну, й розуміється, про Східну Галичину. Інтереси цих українських земель ми мали твердо боронити, але зв'язку жодного зі Східною Галичиною ні Центральна Рада, ні ми не мали; незручно й тяжко було говорити відносно Східної Галичини за спиною її представників і без жодного з ними контакту»[8,с.4-5]. Далі автор наводить вимоги які висувала делегація УНР на переговорах у Бресті: «Ми хочемо признання не тільки нашої делегації, але признання й України й без такого признання ми не уважатимем можливим приймати участь в перемовах. А що до інших наших умов, то ми жадаємо приєднання до України Холмщини, Підляшшя й плебісциту в Східній Галичині, північній Буковині та Закарпатській Україні»[8,с.7]. Але жодної інформації щодо переговорі чи навіть зустрічі з представниками західноукраїнського політичного проводу у Львові не наводиться.

Схожа інформація міститься і в праці П. Мірчука «Українська Державність 1917-1920». Він зазначає, що «... Українська мирова делегація не одержала перед виїздом ніяких докладних інструкцій ні від Генерального Секретаріату, ні від Центральної Ради. Тільки М. Грушевський, в окремій розмові з делегацією, піддержав вимогу, поставлену на сесії Центральної Ради українськими самостійниками, щоб українська делегація домагалася від Австрії прилучення до України Галичини (мається на увазі Східної Галичини В.П.) й Буковини, а якщо б це виявилось неможливим до прийняття, то щоб з Галичини й Буковини було створено окремий український «коронний край» з признанням національних прав, та щоб північно-західні кордони української держави проходили західною межею Холмщини, включаючи всю Холмщину й Підляшшя до України»[9,с.214].

Підсумовуючи все вищесказане, вважаємо за необхідне наголосити, що Українська Центральна Рада, в особі уповноважених делегатів УНР, взяла на себе весь тягар репрезентації та захисту всього українського народу на мирних переговорах в Бресті. Незважаючи на те, що представники західноукраїнського національно-визвольного руху не мали можливості безпосередньо брати участь в мирних переговорах, їхні інтереси були в повній мірі захищені делегатами УНР. Саме завдяки їм прагнення українського населення Австро-Угорщини, щодо побудови своєї держави вперше за декілька століть стало об'єктом міжнародної політики. А сам мирний договір став важливим етапом на шляху до побудови Соборної України, оскільки завдяки йому не тільки вдалося започаткувати процес возз'єднання українських земель, але і перенести інтереси українського народу у площину міжнародної політики.

Список використаних джерел

1. Брестський мир. Спомини та матеріали. Львів-Київ, 1928. 82 с.

2. В. Дорошенко Півтораста літ української політичної думки (Від скасування Гетьманщини до нашого часу). Війна і український рух. Б.M., 1914. 126 с.

3. В. Левинський Царська Росія і українська справа. Монтреал, 1917. 64 с.

4. Вісник Союза Визволення України. рік 1. ч. 1 .-5жовтня, 1914

5. Західно-Українська Народна Республіка 1918 1923. Документи і матеріали. Івано-Франківськ: Лілея HB, 2001. Т. 1.: Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР. 486 с.

6. К. Левицький Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. Львів, 1930. Ч. 3. С. 497 776.

7. М. Лозинський Галичина в життю України. Відень, 1916. 74 с.

8. О. Севрюк Берестейський мир 9.11.1918 (Уривки зі споминів). Париж, 1927. 164 с.

9. П. Мірчук Українська Державність 1917-1920. Філадельфія, 1967. 393 с.

10. C. Петлюра Война и украинцы // Петлюра С. Статті, листи, документи. НьюЙорк, 1956. С. 181 187.

11. C. Попик Таємниця Брест-Литовська: до питання про австро-угорський протокол 1918 року // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. У 2 Ч. Чернівці, 1994. Вип. 3. Ч. 2. С. 134 141.

12. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. В 3 т. -Б/м: Сучасність, 1983. Т. 1. 510 с.

13. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. -K.: Либідь, 1996. Т. 1.-589 с.;1997. Т.2.-422 с.

14. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф.4405. Оп.1. Спр.12.

Размещено на Allbest.ru