Бронетехніка початку Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp.: історична реальність

Литвиненко В.Ф.

Читач і сьогодні, через 70 років від початку найбільшої для нашого народу війни Великої Вітчизняної 1941 -1945 pp. замість вивіреної, глибоко осмисленої, чесної історії війни усе ще нерідко отримує міфи чи напівправду про неї. Тобто об'єктивних знань про минулу найжертовнійшу війну ще так замало.

Цій проблемі присвячені тисячі книг і статей. Проте й понині наш читач усе ще позбавлений можливості безцензурного доступу до західної воєнно-історичної літератури і маси засекречених вітчизняних джерел з даної теми. Відцензуровані ж мемуари радянських воєначальників не є аутентичними джерелами, особливо І.Х. Баграмяна, К.С. Москаленка, І.С. Конева, Г.К. Жукова. У них надто багато плутанини, замовчувань, самовихваляння, професійних деформацій, постійної невиразності при оцінці втрат наших військ і противника [1,с. 10].

За останні роки з'явились публікації, в яких попри ідеологічну та іншу заангажованість, досить об'єктивно відтворена історична реальність щодо початкового періоду минулої війни. Так, у праці О. Широкорада [2,с.75] переконливо розвінчується міф про нібито сотні німецьких танків, які прорвалися через Перекоп і кочували по сторінках мемуарів радянських воєначальників. Реальність же полягала в тому, що 11-а армія генерал-полковника Е.фон Манштейна у своєму розпорядженні на той час мала лише 190-й дивізіон штурмових гармат. На наш погляд, вдала спроба об'єктивно проаналізувати плюси і мінуси бойової техніки СРСР і Німеччини, серед них і перших днів війни, зроблена Д.В. Журавльовим [3]. Ці ж питання у певній мірі розкриті у книзі В.І. Семененка і JLO. Радченко [1] та інших публікаціях. В даній статті автор ставить за мету окреслити й проаналізувати лише деякі аспекти названої проблеми, враховуючи дослідження попередників.

І понині хвилюючим залишається питання жертв СРСР у двобої з фашизмом. У цьому відношенні найбільш близька до істини кількість сукупних втрат радянських військовослужбовців, партизан, прикордонників, бійців внутрішніх військ у період минулої війни складає біля 25 млн. чоловік [I.e.8], з них стосовно України 7 млн. [І.с.9]. До того жуже ніхто не дізнається скільки загиблих нараховують 28 тис. братніх могил і багатьох тисяч невідомих, безім'яних поховань лише на українській землі. А куди включені смертні вироки стосовно 157 тис. червоноармійців і командирів, заарештованих каральними органами СРСР? Адже це майже 20 стрілецьких дивізій військового часу. Хто підрахує безсудні «мехлісовські» розправи, у тому числі й на Україні? [I.e.9].

Війна явище жорстоке, а минула війна для нашого народу виявилась найжорстокішою. У боротьбі з агресором німецько-фашистськими загарбниками і їх союзниками широко використовувалась бронетехніка, насамперед танки. То чому ж таким гірким і несподіваним виявився початок Великої Вітчизняної війни відступ, втрата території, людей, матеріальних та інших цінностей? Тож коротко простежимо дію бойової бронетехніки, зокрема на Україні, на початковій стадії війни.

Слід зазначити, що РСЧА і вермахт мали немалий досвід локальних війн. Проте вермахт значно бистріше засвоював бойовий досвід бліцкригу, ніж це зробила РСЧА, що й не забарилось позначитися на ході кампанії 1941 р.

Ядро танкових військ Гітлера на південному напряму Східного фронту складала І танкова група генерала фон Клейста (799 танків). Всього ж командуючий групою армій «Південь» фельдмаршал Г. Рунштедт мав біля 1100 танків і штурмових гармат усіх типів (своїх 872, останні країн-союзників Німеччини) [3,с.77]. їм протистояли танки двох радянських округів Київського Особливого (KOBO) і Одеського, перетворених з початком війни у Південо-Західний (генерал-полковник М.П. Кирпонос) і Південний (генерал О.В. Тюленев). KOBO нараховував 5894 танка, з яких 4800 були об'єднанні у 8 мехкорпусів. Одеський військовий округ (ОдВО) мав 1043 танка [3,с.27].

Отже, наведене свідчить, що на Україні перевага у танках була найбільшою у порівнянні з іншими ділянками радянсько-німецького фронту. Кількісна перевага доповнювалася якісною саме на Україні, в районі так званого Львівського виступу, було зібрано найбільше новітніх танків KB і Т-34. До того ж, на кінець червня 1941 р. на території KOBO і ОдВО з'явились частини 16-ї і 19-ї армій другого стратегічного ешелону, які нараховували понад 1000 танків [3,с.78]. Однак, як і в полосах наступу інших німецьких груп армій, радянські війська не встигли розвернутися впродовж кордону на момент початку війни. Тому величезна радянська кількісна перевага в танках була на ділі дещо меншою, коли мова йде про полоси наступу окремих частин панцерваффе. Ta навіть за таких умов надпотужніше танкове угруповання Південо-Західного фронту з перших днів війни мало найбільше шансів зупинити німецькі танки [3,с.78].

Такі спроби робилися. Зокрема, на світанку 24 червня 24-й танковий полк 20-й танкової дивізії полковника М.Ю. Катукова із складу 9-го мехкорпусу генерал-майора К.К. Рокосовського сходу атакував частини 13-ї німецької танкової дивізії, захопив біля 300 полонених. Впродовж дня сама дивізія втратила 33 танка БТ. Цей бій навів Катукова на думку про корисливість танкових засад (до такого використання передового досвіду радянські танкові частини перейдуть значно пізніше, втративши велику кількість танків) [3,с.79].

Вже перші дні війни виявили численну кількість недоліків і вад, властивих радянським танковим частинам і з'єднанням. Так, у боях західніше Луцька 19-та танкова дивізія 22-го мехкорпусу з 163 танків ще на марші втратила 118 машин (72%). Багато мехчастин знаходились у процесі висування до фронту і вступали у бій по мірі прибуття без взаємної координації, авіа-і наземної розвідки, без піхоти, яка закріплювала б досягнуті рубежі. Тому за перші три дні війни німецькі війська просунулись на деяких ділянках Південно-Західного фронту на 100 км в глибину радянської оборони [3,с.79].

Перші танкові контрудари радянських військ давались важко, з величезними втратами і в кінцевому підсумку виявились малорезультативними. Так, мета контрудару мехкорпусів Південо-Західнош фронту в районі Луцьк-БродиДубно-Рівне полягала у розгромі І танкової групи Е. Клейста і частин 6-ї армії вермахта фельдмаршала В. Рейхенау. Альтернативним варіантом танкового удару могла б стати подвижна оборона військами Південно-Західного фронту з наміром обескровити подвижні частини ворога. Таку пропозицію на Військовій раді вніс начштабу фронту генерал-лейтенант М.А. Пуркаєв. Однак думка про необхідність негайного контрудару узяла верх, чому сприяло і прибуття до штабу фронту начальника Генштабу РСЧА Г.К. Жукова.

Виконуючи намічений план, радянські мехкорпуси у ряді місць вступали у зустрічний бій з чотирма (9,11,14 і 16) німецькими танковими дивізіями. Бої були жорстокі. Загальні масштаби цієї серії боїв перевершували усі відомі до того в історії танкової війни (з обох сторін брали участь до 3-4 тис. танків) [3,с.80]. Проте в цілому масований контрудар не вдався. Так, 24 червня 19-а танкова і 215-а мотострілецька дивізії 22-го мехкорпусу перейшли у наступ. Однак атака виявилася невдалою. Легкі танки дивізії потрапили під вогонь німецьких протитанкових гармат. Корпус втратив понад 50% танків і відступив. Протитанкова оборона німців змусила відійти і 10-у танкову дивізію.

Дещо успішніше діяли інші танкові з'єднання. Так, 8-й мехкорпус, здійснивши з початку війни 500-кілометровий марш і втративши по дорозі від поломок і ударів ворожої авіації до половини танків та частину артилерії, вечером 25 червня зосередився південно-західніше Бродів. Зранку 26 червня він увійшов у Броди з подальшим завданням наступати на Дубно. Розвідка корпусу виявила німецьку оборону на річках Іква і Ситенька, а також частини радянської 212-ї моторизованої дивізії 15-го мехкорпусу, напередодні висунутого з Бродів. Зранку 26 червня 12-та танкова дивізія генерал-майора Мишаніна подолавши річку Слонівку і, поновивши міст, атакувала і в 16 годин захопила містечко Лешнів. На правому фланзі 34-та танкова дивізія полковника І.В. Васильєва розбила ворожу колону, захопила біля 200 полонених і 4 танка. Наприкінці дня дивізії 8-го мехкорпусу продвинулись у напрямку Берестечка на 8-15 км, потіснивши частини 57-ї піхотної і 16-ї танкової дивізії противника. Усвідомивши загрозу правому флангу 48-го моторизованого корпусу, німецьке командування перекинуло у цей район 16-у моторизовану дивізію, 670-й протитанковий батальйон і батарею 88-мм гармат. Вечором противник уже намагався контрактувати частини 8-го мехкорпусу, який за наказом вночі 27 червня вийшов з бою.

Гірше склалися обставини для інших радянських мехкорпусів і з'єднань. Так, 4-й мехкорпус використовувався по частинах на різних напрямках і за перший тиждень боїв втратив до 600 танків. Серед них було чимало Т-34 і KB,значна частина яких дісталась ворогу через поломки і пошкодження. 27 червня командування 5-ої армії (генерал-майор М.І. Потапов) за розпорядженням Військової ради Південно-Західного фронту ухвалило рішення з ранку розпочати наступ 9-го та 19-го мехкорпусів на лівий фланг німецького угруповання між Луцьком і Рівне звичними напрямами на Млинів та 36-го стрілецького корпусу на Дубно. Частини 15-го мехкорпусу мали вийти до Берестечка і повернути на Дубно. Однак противник за ніч 26-27 червня переправив через річку Ікву піхотні частини і зосередив проти 9-го мехкорпусу 13-у танкову, 25-у моторизовану, 11-у піхотну і частини 14-ї танкової дивізії. За цих умов 9-й мехкорпус наступ не розпочав. Аналогічне сталося і з 19-м мехкрпусом, який відійшов на Рівне, а потім на Гощу. При відступі і під ударами авіації противника він втратив частину танків, автомобілі і гармати. He дієздатним виявися і 36-й стрілецький корпус, не маючи єдиного командування [3,с.83].

З південного напряму радянським командуванням планувався наступ на Дубно 8-го і 15-го мехкорпусів з 8-ю танковою дивізією 4-го мехкорпусу. Проте й тут боєздатних частин виявилося мало. Перейти у наступ з 2 години дня 27 червня змогли лише поспіхом організовані зведені загони 24-го танкового полюсу підполковника Волкова і 34-ї танкової дивізії під командуванням бригадного комісара М.К. Попеля. Інші частини дивізій на цей час лише перекидались на новий напрям. Проте удар у напрямку Дубно для німців виявися несподіванкою. Група Попеля, прорвавши оборонні заслони ворога, вечором вийшла на околицю Дубно, захопила тилові запаси 11-ї німецької танкової дивізії та кілька десятків непошкоджених танків, хоч іх незабаром довелось залишити. За ніч німецьке командування перекинуло до місця прориву частини 16-ї моторизованої, 75-ї та 111-ї піхотних дивізій і ліквідувало прорив, перервавши шляхи постачання групи Попеля. Спроба прибулих частин 8-го мехкорпусу зробити новий прорив в обороні успіху не мала і під ударами авіації, артилерії та переважаючих сил противника йому довелося перейти до оборони. На правому фланзі 8-го мехкорпусу, без опору противнику, відійшли частини наших 140-ї і 146-ї стрілецьких дивізій 36-го стрілецького корпусу та 14-ї кавалерійської дивізії [3,с.85].

Така обстановка привела до оточення противником 8-го мехкопсусу. Проте він зумів організовано вийти на рубіж Золочівських висот, прорвавши німецькі заслони. Навіть після важких втрат корпус представляв собою вражаючу силу: у 12-й танковій і 7-й моторизованій дивізіях залишалось 19-тис. особового складу, а також 207 танків, з них 43 KB і ЗI Т-34,21 бронеавтомобіль [3,с.85]. До ранку 5 липня дивізії корпусу закінчили зосередження у Проскурові. Отже, радянські частини тут далеко не були розгромлені вщент. Однак загін Попеля залишався відрізаним у глибокому тилу противника, зайнявши кругову оборону в районі Дубно. Оборона продовжувалась до 2 липня, після чого, знищивши техніку, яка залишилась, загін почав пробиватися з оточення. Пройшовши тилами понад 200 км, група М.К. Попеля і частини 124-ї стрілецької дивізії 5-ї армії, що приєдналися (усього 1778 чол.), вийшли до своїх [3,с.85]. Найбільші танкові бої початкового періоду війни закінчились.

Отже, ударні угруповання Південно-Західного фронту, маючи кількісну і якісну перевагу над противником, не змогли провести єдиний наступ. Дії мехкорпусів звелися до ізольованих контратак на різних напрямках, без належної розвідки, підтримки артилерії, а нерідко і піхоти. Безглузді метання перших днів війни по болотах і лісах виснажили матеріальну частину і людей ще до початку власне контрударів. І все ж їх основним результатом стала затримка на тиждень наступу І танкової групи Клейста, зрив планів противника прорватися до Києва та окружити 6-у, 12-у і 26-у армії Південно-Західного фронту у Львівському виступі. Однак німецьке командування зуміло відбити контрудар і нанести поразку мехкорпусам Південно-Західного фронту, не зупиняючи свого наступу. У цих боях радянська сторона втратила до 2,5 тис. танків, тоді як група Клейста мала втрати на порядок менші до 260 танків, з яких не усі були остаточно втрачені [3,с.85]. Проте фон Клейсту не удалось розгромити могутнє танкове угруповання РСЧА своєю слабою танковою групою і вийти на оперативний простір. Слід зазначити, що в Україні у перші тижні боїв не було таких масштабних радянських «котлів», яку полосі групи армії «Центр». Це обумовилось якраз танковими контрударами РСЧА. Проте ціна цих контрударів було надто високою, організованих так же погано, як і на інших ділянках радянсько-німецького фронту повністю чи частково обезкровлені мехкорпуси, загибель сотень екіпажів, тисячі знищених у бою і залишених танків.

He краще діяли і мехкорпуси Південного фронту (генерал армії І.В. Тюленєв), яким протистояли лише кілька десятків румунських танків та декілька дивізіонів німецьких штурмових і самохідних гармат. До того ж у середині липня фронт мав вже не два, а три мехкорпуси (2-й, 16-й, 18-й). У перші два тижні війни на цьому напряму німці і румуни проводили в'ялі спроби наступу, відбиті радянськими військами. Однак відступ Південно-Західного фронту примушував відступати і Південний, щоб уникнути розриву між їх флангами. 19 липня 1941 р. був залишений Дністровський рубіж оборони (наша розвідка помилково нарахувала у противника до 600 танків, тоді як у румун їх булоу Юразів менше) [3,с.86]. 15 липня Бердичів захопила І танкова група вермахту. Зустрівши сильний опір під Києвом, фон Клейст повернув свої танки на південь і вийшов північніше Умані. Це ж місто з півдня обійшла 17-а армія вермахту, а згодом сюди від кордону з Румунією підійшла 11-а армія фон Шоберта. За таких обставин Ставка і командування Південним фронтом помилково приходять до висновку, що ворог має намір вийти до Дніпра між Києвом і Черкасами з метою подальшого наступу на Донбас, недооцінивши загрозу оточення. 28 липня війська Південно-Західного і Південного фронтів отримали наказ відійти на схід з метою відсікти ворогу вихід до Дніпра. Так була втрачена можливість уникнути оточення шляхом відходу на південний схід. 2 серпня група фон Клейста з'єдналась із 17-ю армією, змакнувши оточення. На слідуючий день оточення підсилило друге кільце, утворене 16-ю танковою дивізією і Угорським корпусом (з його нечисленними легкими танками). В оточення потрапили 20 дивізій 6-ї та 12-ї армій зі складу Південного фронту. На 8 серпня опір оточених радянських частин у цілому припинився. Командуючі обома арміями генерал-лейтенант І.М. Музиченко і генерал-майор П.Г. Понеделін потрапили у полон разом зі 103 тис. своїх бійців. Трофеями ворога стали понад 300 танків. Підлеглий 6-й армії 2-й мехкорпус втратив під Уманню більшість своїх танків, з оточення вийшли залишки 11 -ї танкової дивізії. Подібна доля спіткала і деякі частини 16-го та 18-го мехкорпусів [3,с.88].

Наприкінці серпня 1941 р. німецькі війська вийшли до Дніпра майже по усій лінії фронту, захопивши всю Правобережну Україну. Розпочалась битва за Київ. На жаль і Київська оборонна операція (7.07 26.09.1941) не стала великою танковою битвою з двох причин: на той момент радянські мехкорпуси уже втратили переважну більшість своїх танків і протягом липня початку вересня були розформовані і перетворені в окремі танкові дивізії та бригади. Heбагато танків у робочому стані залишилось і у фон Клейста. Радянські танкові з'єднання і в цей, найтяжчий період війни, більш-менш регулярно отримували поповнення переважно новітніми машинами KB і Т-34, а також легкими Т-40 і Т-60. Ворог же щомісячно у вигляді поповнення отримував на кожну танкову дивізію біля 15 танків [3,с.88-89]. Однак, саме танкові групи фон Клейста і Гудеріана, прорвавши радянську лінію оборони і з'єднавшись 15 вересня у Лохвиці, завершили найбільше оточення в історії войн Київський котел, ліквідований 26 вересня 1941 p. В ньому загинуло і попало у полон майже усе керівництво Південно-Західного фронту у тому числі 453 тис. солдат і командирів, за німецькими даними 650 тис. осіб. Знищення чотирьох армій було катастрофою небачених розмірів [4,с.622]. Великими виявилися і танкові втрати: 400-800 одиниць (вітчизняні і дані ворога різняться) [5,с.95]. Як наслідок цієї трагедії німецько-фашистські війська швидко захопили більшу частину українського Лівобережжя і Донбасу та прорвались у Крим,а в жовтні разом з румунськими союзниками захопили Одесу. бойовий бронетехніка війна

Отже, підсумовуючи стан бронетехніки та її участь у перші місяці війни 1941 p., відзначимо найбільш характерні причини поразок радянських військ цього періоду.

Насамперед, кількісно радянська бронетехніка значно переважала аналогічні сили ворога при приблизно однаковій її якості. Так, лише на Західному кордоні (у тому числі KOBO і ОдВО) боєздатних танків і танкеток було біля 85 тис. [6,с.46]. Ворогу не вдалось навіть створити перевагу в полосах наступу своїх танкових груп (не говорячи вже про групи армій).

Радянські бронетанкові війська, втративши за кампанію 1941 р. понад 20,5 тис. танків [7,с.69], пройшли тернистий шлях еволюції. Гігантські неповоротливі мехкорпуси були замінені більш легко керованими за тих умов бригадами і окремими батальйонами танків. Перейдучи від непідготовлених масованих контрударів «за будь-якої ціни» до тактики танкових засад, раптових добре продуманих контратак, радянські танкові частини зуміли досягти певних успіхів пізньою осінню-зимою 1941 р. Маючи об'єктивно кращу або ж порівнянну техніку при відомій кількісній перевазі, зростаючому танковому виробництві, радянське військове керівництво не могло устояти перед спокусою розгромити ворога «малою кров'ю, могутнім ударом». Реально ж сталося навпаки війну вели «великою кров'ю» і ударів радянським бронетанковим військам довелось витерпіти ще дуже багато.

У перші ж місяці війни і німецькі, і радянські танкісти і командири танкових частин виявили велику мужність, а нерідко і високий професіоналізм, винахідництво. Як це не прикро, проте слід визнати, що ворог мав вищі професійні навички, знання своєї далеко не досконалої техніки. Радянські танкісти заслуговують поваги за волю до перемоги, неймовірний героїзм, яким часто доводилось розраховуватися за прорахунки командування. Зазначимо також, що система підготовки кадрів для танкових військ у 1941 р. у німців працювала краще. В СРСР організували масову перепідготовку кадрів піхотинці, кавалеристи, артилеристи, зв'язківці ставали механіками водіями танків, наводчиками тощо. У короткій термін якісно вирішити таке завдання було неможливо. Нові екіпажі не встигли оволодіти технікою. Механіки водії мали всього 1,5-2 годинну практику водіння танків. Слід враховувати, що наших танкістів готували переважно для танків БТ і Т-26, а знайомство з KB і Т-34 або було формальним, або ж дуже коротким (навіть по прибуттю в частини екіпажі нечасто встигали «об'їздити» нові танки, не отримуючи їх по причині турботи про збереження моторесурсу новинок радянського танкобудування). Новітні типи танків були «сирі» технічно і не освоєнні як треба екіпажами. Усе це теж позначилось на трагедії Червоної армії у 1941 р.

Список використаних джерел

1. Семененко В.И., Радченко JI.А. Великая Отечественная война: как это было... Харьков Белгород, 2010.

2. Широкоград А. Танковая война на Восточном фронте. М., 2009.

3. Журавлев Д.В. Военная техника Совесткого Союза и Германии. Война брони и моторов 1941 1945. Харьков Белгород, 2010. -416 с.

4. Литвин В.М. Історія України (у 3-х томах). Том III. Новітній час (1914 2000): Книга перша. К., 2005.

5. Бешанов В. Танковый погром 1941 г. -М., 2001.

6. Барятинский М. Великая танковая война. 1939-1945. М., 2009.

7. Россия и СССР в войнах XX века: стастистическое исследование. М., 2001.

Размещено на Allbest.ru