Веселівська сільська управа в період німецько-фашистської окупації 1941-1943 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Веселівська сільська управа в період німецько-фашистської окупації 1941-1943 рр.

Орлянський B.C.

Коли на території країни відбуваються доленосні події, а їх учасниками стають мільйони її громадян, то що може значити історія якогось одного села або історія невеликої групи людей. Ще зовсім недавно ці маленькі історії були поза сферою як державної уваги, так і наукових досліджень. Проблеми регіональної й мікро-історій стали об'єктом досліджень порівняно недавно. Що, наприклад, може дати нового в розумінні процесів періоду окупації історія однієї сільської управи, та ще й такої, яка перебувала вдалечині від доленосних подій? Якісь нові факти, які могли б змінити уявлення про весь хід історії тих років, уже, звичайно, не будуть виявлені. А от у питанні розуміння природи подій, що відбувалися, того, що сприяло реалізації цих подій саме так, історія маленького шматочка землі й людей на ньому, може допомогти. Переосмислення свого історичного минулого стало дуже актуальним, тому що після проголошення незалежності України виявилося, що ми свою історію, по суті, просто не знали, якою вона була насправді, цілі фрагменти й навіть шари історії виявилися просто сфабриковані. До таких проблем ставиться період німецько-фашистської окупації територій колишнього СРСР. По суті, ми не знаємо, що відбувалося на цих територіях, як жили люди, що вони робили, а головне, чому вони це робили.

Історія сільської управи, як низової ланки німецької окупаційної адміністрації на території України, цікава з кількох причин. Насамперед, це була українська частина німецької адміністрації. Уже в цій якості вона становить інтерес для дослідження; це сама низова виконавча ланка німецької окупаційної адміністрації, тому через її роботу ми можемо побачити й оцінити ефективність усієї цієї системи в цілому. Найменші зміни у вищих ешелонах влади з питань окупаційної політики знаходили своє вираження або скоріше відбиття у роботі саме низових установ владної системи. Саме за вказівками для місцевих управ ми можемо простежитиреальний стан окупаційної влади, а так само й реакцію місцевого населення, як на заходи нової влади, так і на нову систему влади в цілому.

Веселівська сільська управа являла собою територію, на якій перебувало три населені пункти Веселівського району, з яких найбільшим було село Веселе, що було адміністративним центром цього ж району. Сам район розташовувався в південно-західній частині Запорізької області, удалині від великих індустріальних міст, залізної дороги й шосейних трас. Це було класична «степова глушина», якщо це можливо застосувати для степової зони. Населення було досить змішаним в етнічному плані, тому що заселялося протягом тривалого періоду часу представниками різних національностей, з різних регіонів спочатку Російської імперії, а потім і СРСР. Однак переважним населенням були росіяни й русифіковані українці. На наш погляд, зазначені нами фактори змогли зіграти певну роль в багатьох процесах, які відбувалися в даний період на цій території.

Чому саме Веселівська управа була обрана нами для дослідження? Назвемо дві причини: по-перше, ця сільська управа є типовою у всіх відносинах для всієї Північної Таврії, а по-друге, із усіх фондів сільських управ по Запорізькій області тільки фонд цієї управи містив необхідну кількість документів, на основі яких можна було здійснити певний аналіз. Сумно констатувати, що величезні масиви документів по цьому періоду історії нашого регіону просто відсутні. У той же час, ми прагнемо показати, що навіть такий набір документів, який зберігся в наших архівах, дає можливість вести наукову роботу по названій темі.

На основі наявних архівних документів автор зробив спробу виділити й проаналізувати наступні теми: сільська управа й стиль її роботи як складової частини окупаційної влади, реалізація соціальної політики німецькою владою, стан сільського господарства в період окупації, міграційні процеси в умовах окупації, доля колишніх військовополонених Червоної армії, вербування на роботу в Німеччину. У представленій статті розглядаються останні три теми.

Серйозних бойових дій у Північній Таврії не було, тому відступ Червоної армії й вступ німецьких військ на територію району відбулося спокійно й без боїв. Як і всюди, досить швидко почав працювати новий орган влади сільська управа. Уже в жовтні місяці сільська управа була укомплектована згідно зі штатним розписом, повноцінно функціонувала, а її працівники одержувала заробітну плату[ 1,л.113]. Штат управи складався з 5 осіб: старости, секретаря, скарбника, прибиральниці й конюха. Через місяць при управі була створена група поліцейських з 9 осіб[1,л.117]. Слід зазначити, що ці поліцейські були в штаті сільської управи, а не відносилися до районної поліції. З листопада місяця місячні оклади були збільшені у два рази для всіх працівників управи. Штат управи на початку 1942 р. поповнився посадою помічника старости й більше не змінювався протягом усього періоду окупації.

Досить великий матеріал був нами виявлений по проблематиці колишніх радянських військовополонених. Саме вони змушують на дану проблему подивитися трохи по іншому. Про можливо масовий характер звільнення радянських військовополонених з таборів і відпускання їх додому говорить розсилання з німецької інстанції по всіх сільських управах інформації, у якій повідомлялося, що незабаром будуть проводитися звільнення військовополонених з таборів, із цієї причини їм будуть видаватися особливі пропуски. У зв'язку з тим, що вони будуть видаватися на короткий час, старостам наказувалося не затримувати колишніх військовополонених, а пропускати їх далі, навіть якщо в них на той момент можуть бути прострочені пропуски[2,л.231]. Через кілька місяців, згідно одного зі звітів сільської управи, ми бачимо, що відпущені військовополонені в німецькій документації були представлені двома категоріями: військовополонені, які мали пропуски з таборів і військовополонені, які не мали пропусків з таборів[3,л.82]. Подібне відношення окупаційних властей до колишніх солдатів Червоної армії можна назвати навіть занадто ліберальним або скоріше просто несподіваним. Однак, як інакше можна розцінити пункти про прострочені пропуски або про їхню можливу відсутність. Факт цікавий ще й тим, що при цьому місцева поліція їх не затримувала, а просто реєструвала. Якщо подібну інформацію запитувала з місць німецька адміністрація, то можна зробити припущення, що німецьке командування навіть могло й не представляти всього масштабу випуску військовополонених з полону й тому не контролювало всюди цей процес.

Навряд чи без узгодження з німецькою владою міг з'явитися й наступний документ. За підписом сільського старости довідка повідомляла, що його власник направлений у м. Запоріжжя за військовополоненими жителями Веселівського району для повернення їх додому[4,л. 13]. Довідка датована 24 жовтня 1941 року.

Великий інтерес викликали два виявлені нами документи: списки військовополонених, проживаючих на території сільської управи ( перший список містив у собі 181 особу). Згідно з датами реєстрації, вони прибували на територію управи протягом усього 1942 року, але більшість дат реєстрації випадала все-таки на осінь. Другий список складався з кількох десятків прізвищ, реєстрація яких випадала тільки на осінь [5,л. 182-184]. Порівняльний аналіз цих списків показав, що прізвища в них не збігаються, ці списки є різними. На нашу думку, другий список включав прибулих військовополонених в 1941р. Дуже багато питань викликає прізвище одного військовополоненого в першому списку Лейтман Абрам, час реєстрації березень 1942 р. Виходячи з імені й прізвища цієї людини, навряд він був навіть зі змішаної родини. Це просте чудо, як він виявився до цього моменту живим і на волі? Подібний факт нами виявлений як одиничний, але викликає він багато питань.

Відсутність даних про кількість жителів, мобілізованих у Червону Армію з даних сіл, не дає нам можливості оцінити або співставити їх з кількістю відпущених з полону, що й повернулися додому. Ane навіть якщо виходити з того, що мова йде всього лише про одну управу, яка включала три села, то цифра дуже вражає.

Усіх військовополонених, на нашу думку, можна розділити на дві великі групи. До першої можна віднести військовополонених з місцевих жителів, які були мобілізовані тут, і які повернулися до своїх родин, свого старого місця проживання[6,л.43,47,78,123,125]. Другу групу військовополонених становили вихідці з інших місць, вони реєструвалися як тимчасово проживаючі й «прибули на роботу як військовополонені»[6 л.46,130,142]. Виходячи тільки з їхніх прізвищ, можна припустити, що вони здебільшого були росіянами й були вихідцями із глибинних регіонів Росії. Визначити, самі вони сюди вирішили поселитися чи їх направила на поселення німецька влада, нам не вдалося. На нашу думку, списки військовополонених, які надавали сільські громади, включали саме цю категорію людей[3,л. 139,140-142]. Ще раз ми прагнемо звернути увагу на те, що в документах особливо підкреслювався їхній статус як військовополоненого, а реєстрація проводилася тільки з дозволу районної поліції. Цим ми прагнемо відзначити, що це не могло відбуватися спонтанно або по доброті щиросердечній якогось «доброго» чиновника з українців, та ще й незалежно від німецької влади. Саме участь районної української поліції вказує на те, що це могло відбуватися тільки при наявності дуже переконливих документів у відпущених військовополонених, або наявність відповідних наказів районної поліції. Адже не могло це відбуватися так масово випадково або ізольовано від навколишньої території. Про можливість існування відповідних документів відносно таких людей ми можемо побачити в наступному документі, а саме довідці місцевого жителя Беледіна. З неї ми довідалися, що він був мобілізований із села Веселе 2 серпня 1941 p., у полон потрапив під Харковом 24 липня 1942 p., а вже 15 серпня ми бачимо відмітку про його реєстрацію в сільській управі села Веселе[7,л.163]. Необхідно відзначити, що мова йде не про прибуття із сусіднього району. Занадто великі відстані й перешкоди, щоб подолати їх поодинці за такий короткий час, навіть по сьогоднішніх мірках.

Велика кількість реєстрацій, що випадають на осінь 1942 p., може вказувати на численність потоку таких людей. Уже в жовтні місяці управа одержує вказівку про заборону видачі дозволів для поїздок за військовополоненими[8,л. 173], а 5 грудня жандармерія району викликала всіх військовополонених, постійних і прибулих (виділене нами В.О.) у кого немає пропусків з таборів або німецьких частин і установ [3,л.70]. Це розпорядження містило також і розшифрування, кому з даної категорії необхідно з'явитися, а кому це робити не треба.

На 2 січня 1943 p., згідно з розпорядженням шефа району, військовополонені разом зі старостами й поліцейськими повинні були прибути в табір для військовополонених біля міста Мелітополь для перереєстрації^,л.75]. Цікава приписка до цієї вказівки: всі вони повинні повернутися додому. З тексту вказівки можна припустити, що мова йшла про військовополонених, не жителів даного району, у відношенні яких і існувала подібна небезпека.

Ще будь-яких документів зі згадуванням про долю військовополонених на території цієї сільської управи виявити не вдалося, але навіть і вони дозволяють по-новому глянути на деякі аспекти даної проблеми, зокрема, на масовість даного явища, не з'ясовану лояльність у відношенні їх з боку німецької влади, принаймні, на певному проміжку часу, про поведінку радянських громадян в умовах війни, як у рядах армії, так і в умовах окупації.

Наступна, дуже хвороблива й емоційно сприймана до сьогоднішнього дня тема це проблема т.зв. остарбайтерів. Радянська версія дотепер є пануючою й морально незаперечною. Найменший сумнів або критичне зауваження, на жаль, приймається як якесь виправдання нацистського режиму. Нам здається, що за такою емоційною завісою ховається ще багато не до кінця вивчених проблем, а можливо й таємниць. І як це не дивно може здаватися, але навіть такий незначний фонд, яким ми скористалися, може допомогти нам у розгляді даної проблеми.

Почати можна з документа, щоправда, без дати, але по непрямих ознаках його можна віднести до перших місяців 1942 року. У цьому документі пропонувалося старостам оголосити населенню своїх управ про набір бажаючих поїхати на роботу до Німеччини. Визначався й вік: для чоловіків 18-50 років, для жінок 18-40 років[5,л.35]. Варто звернути увагу на вік вербованих ніяких неповнолітніх, та й риторика цілком не приказна.

15 травня 1942 р. сільська управа одержала вказівку від районної управи забезпечити явку тих, хто записався на роботу в Німеччину[3,л.25]. М'якість стилю документа, а також наявність людей середнього віку дозволяє припустити, що влада на початковому етапі цілком дотримувалась ідеї про «добровільність» у такому вербуванні. Автор навмисне ставить лапки, тому що в будь-якому тотальному суспільстві поняття «добровільність» цілком умовне. Сутність подібного підходу до цього поняття в нацистській Німеччині, як і в сталінському СРСР, була схожою. Деякі відмінності можна знайти у формах реалізації цього явища. Можливо, що саме ці відмінності й дозволили німцям проводити свою політику. Місцеве населення вже відчуло й «свободу», і «добровільність» у радянському варіанті й тому могло порівнювати. І воно це порівнювало.

Як видно з подальших документів, вищезгадані збори не були ще відправленням у Німеччину. Ще якийсь час завербовані продовжували жити вдома, при цьому вони вже користувалися певними пільгами, досить серйозними як для того періоду одержання продуктів харчування. Набір одержуваних продуктів був невеликим, але дефіцитним, туди входили яйця, печений хліб, борошно, соняшникове масло, картопля. Накладна в червні місяці на видачу продуктів у дорогу на 5 діб для 13 людей дозволяє припустити, що це й була перша група завербованих для роботи в Німеччині на території розглянутої нами управи[3,л.47]. На це вказує, зокрема, і такий документ: на рахунку райфінвідділу значилися гроші за липень місяць для виплати членам родин, що виїхали на роботу в Німеччину[3,л.123]. Авторові статті вже доводилося зустрічатися й в інших документах зі згадуванням про подібні виплати, але будь-яких пояснень про подібні пільгові виплати, виявити не вдалося. Згідно із цією відомістю ми бачимо, що ці виплати проходять як соціальні, призначені для допомоги родинам, члени яких виїхали в Німеччину. Перераховані суми призначались для виплати вже за липень місяць, тому що виплата призначалась з моменту виїзду завербованого з місця проживання[ 10,л.43]. Список жителів, що одержали ці виплати, становив 26 осіб, кожна виплата становила 130 карб. Невідповідність кількості людей можна пояснити в такий спосіб. По-перше, це міг бути список і по всьому району, а не тільки по одній управі, по-друге, житель управи міг завербуватися в іншому місці, а виплата проводилася за місцем проживання його родини.

Збереглася велика кількість квитанцій, які земельні громади пред'являли сільській управі для оплати за видані ними продукти харчування безпосередньо для самих завербованих. Подібні квитанції зустрічаються протягом усього літа й початку осені, і суми по них були досить значними[3,л.39,40,66,69]. Виходить, що якась частина завербованих продовжувала залишатися тривалий час вдома й при цьому одержувала продукти за рахунок управи. Хто це був, скільки їх було й чому так довго вони залишалися жити вдома? От невеликий перелік питань, на які автор так і не зміг знайти відповіді. Наступний документ тільки породив нові питання. Так, в одному зі звітів управи говориться про те, що на 18 грудня 1942 р. стан справ у цьому питанні було таке: прийняті медичною комісією громадян, що поїхали в Німеччину 15 осіб, звільнені лікарською комісією 18 осіб, звільнені районним керуванням 2 особи, самовільно зник до лікарської комісії 1 військовополонений, який тимчасово тут проживав[11,л.106]. Головне питання, яке породжує цей документ яким же завербованим видавалися продукти, якщо вони вже виїхали ще в червні місяці? Ми можемо припустити наступне: по-перше, до лікарської комісії, яка могла й забракувати, вони могли користуватися пільгами як завербовані; по-друге, жителі управи могли завербуватися й в іншому місці, а до відправлення жити у своєму селі. У цілому протягом 1942 року прямих насильницьких дій по відправленню в Німеччину жителів управи ми не спостерігаємо.

Документи управи дають нам і інший приклад. 21 липня 1942 р. в управі були зареєстровані для прописки мати із сином, який повернувся з Німеччини, куди поїхав добровільно[1,л.19]. Можливо, що повернули через його хворобу, але факт повернення залишається фактом.

Ще кілька документів по грошових виплатах, які можна якось об'єднати з тими, «які виїхали» у Німеччину. На жаль, ці два документи є одиничними й не дублюються іншими документами. Так, нами був виявлений «Список громадян, які виїхали в Німеччину, на одержання хлібного пайку їх родинами на березень 1943 р.»[ 12,л.4]. Нам не вдалося встановити, що це було, доповнення до грошових виплат або це була їхня заміна. Наступний документ. У грошовому звіті за серпень 1943 р. земельного об'єднання № 5 нами був виявлений наступний запис у розділі витрат: «Видача членам об'єднання грошей для виїжджаючих у Німеччину». Тут ми повинні обережно відмітити, що це було в умовах, коли поруч вже був фронт, він наближався, тотальний відступ німців за Дніпро, тому можна припустити, що це могли бути вже й місцеві жителі, які добровільно вирішили, що йдуть від радянської влади. Як варіант, це могли бути біженці, що раніше переселилися в ці села й тепер, з наближенням фронту, що знову йшли на Захід. сільська управа німецька окупація

Великий інтерес представляє зведення сільської управи від 9 жовтня 1943 p., де вказується, що в Німеччину виїхало 108 чоловіків і 170 жінок[ 13,л.6]. Знову не ясна категорія, щодо тих, хто «виїхав», а так само й ступінь добровільності такого виїзду. На користь того, що ця цифра більше схильна до тієї категорії, про яку ми говоримо, служить наступний документ. Він являє собою список жителів, що виїхали в Німеччину, тільки із земельного об'єднання №2[ 14,л.8]. Цей список містив у собі 38 осіб. У чисельному плані він порівнянний з вищезгаданою цифрою, а також виходячи з того, що в управі було 10 земельних об'єднань суспільств, друге об'єднання було не самим численним. Показовим тут виступає й вік тих, що виїхали: старше 20-ти років 8 осіб, 20 років 2 особи, 19 років 7 осіб, 18 років 7 осіб, 17 років 9 осіб. Відсутність у цьому списку сімейних груп і перевага осіб молодшого віку, може говорити про те, що у відношенні їх могло бути застосоване й насильство.

Проблема міграційних переміщень на окупованій території так само ставиться до слабко вивчених тем військового періоду. У цій проблемі так само чимало ще й ідеологічних стереотипів у її сприйнятті. Для початку, напевно, необхідно зрозуміти, що умови для пересування у загальних параметрах були схожі для тилових територій обох воюючих сторін. Саме тому, що управа була тієї низовою інстанцією, де відбувалася реєстрація й прописка всіх, що прибували і виписка виїжджаючих, дуже багато матеріалу по названій темі можна виявити в її фонді. Увесь потік людей, що переміщався на окупованій території можна, хоча й досить умовно, розділити на дві великі групи. До першої групи можна віднести людей, у яких при розв'язанні питання про переїзд домінувало особисте бажання. Звичайно, тут могла бути присутньою і гостра життєва необхідність, і пошук більш спокійного місця, і втеча від бойових дій, і пошук шматка хліба, зрештою. Головне все-таки, що тут вирішення питання про переміщення, а головне, визначення вибору куди їхати, виходило від самої людини. До іншої групи необхідно віднести тих людей, які переміщалися вже в результаті примусового впливу окупаційної адміністрації. Тут уже можна говорити про примусове переселення або евакуацію. Подібне переміщення підтримувалося владними структурами, як транспортом, так і продуктами харчування, працевлаштуванням, а часом і житлом у місцях осідання.

В 1943 році з'явився новий вид осіб, що переміщалися. Великомасштабний відступ німецьких військ і їх союзників з великої території Півдня Росії породив й новий вид біженців це біженці з колишніх радянських громадян, які добровільно йшли з німецькими військами від наступаючих радянських військ. Тут необхідно відзначити, що мова йде не про військових злочинців, які заплямували себе злочинними діями з окупаційною владою й тому йшли від відплати. Мова йде про цивільне населення, яке йшло родинами, атак само великими соціальними й етнічними групами. Поспішність відступу німецьких військ позначилася на тому, що в цій категорії біженців домінував добровільний підхід до прийняття рішення про відхід. У міру їх осідання, вони одержували статус евакуйованих, тобто після переселення вони одержували підтримку від владних структур.

Якщо не мати на увазі повернення додому з німецького полону місцевих жителів, то перші реєстрації чужих людей у сільській управі почалися вже взимку, на початку 1942 року. Паралельно з місцевими жителями, що верталися додому, у документах ми читаємо наступне: «направляється на прописку, що прибув на роботу>>[6,л.142]. Підставою для прописки управою був дозвіл районної поліції. Іноді можна було прочитати дописку, що підставою для впізнання служить колишній радянський паспорт, рідше німецький пропуск. Виходячи із цього, можна говорити про те, що ця хвиля прибульців складалася з добровільних переселенців і біженців із зони бойових дій. Ця хвиля переселенців була досить нечисленною.

Наступна хвиля припадає на кінець травня й початок червня. У деяких документах вказуються й місця, звідки вони виїжджали це переважно міста півночі заходу Донбасу, де в цей період розвернулися великомасштабні бої[3,л. 19,21]. Є всі підстави припускати, що тут уже переважають хоч і біженці, але вже по певних програмах владних окупаційних структур. У направленнях на реєстрацію ми зустрічаємо наступні записи: «направляється на прописку евакуйований>>[15,л.65,66]. Про те, що цей потік був масовим і був результатом планових дій влади, може служити одна зі звітних відомостей управи по пересуванню населення, де вказується, що з початку кампанії (підкреслене мною В.О.) і по 20 липня 1942 р. через село Веселе пройшло 14 297 осіб, на території управи було прописано 1011 осіб, перебуває на карантині 325 осіб[3,л.68]. Звідки був такий потік людей, виявити нам не вдалося. Так само нам не вдалося з'ясувати, чи було чіткі вказівки в переселенців, куди їм необхідно переселятися.

До кінця літа потік переселенців помітно зменшився, можна навіть говорити, що співвідношення людей, що переміщалися самостійно, і по примусу знову гойднувся убік перших. Так, кількість розміщених сторонніх людей склала на кінець літа 1 176 осіб[3,л.92].

Серед тих, які самостійно приїхали, можна виділити відмінну групу людей, які в минулому були жителями сіл управи. Це, насамперед, були розкуркулені в роки колективізації, а також селяни, що виїхали в період голоду на шахти й заводи Донбасу. Можливо, що серед них були й селяни з інших місць, які з певних причин не поїхали додому. Тому що здебільшого вони раніше були селянами, то вони могли швидко повернутися до колишнього способу життя, а тому й приймалися в земельні об'єднання.

Процес реєстрації прибулих був простий, потрібно було дістати згоду районної української поліції, для чого було достатньо пред'явити колишній радянський паспорт[1,л.58,78]. Саме реєстрація по пред'явленню колишнього радянського паспорту могла додатково бути доказом самостійного переміщення громадян. Протягом усього 1942 року ми можемо спостерігати реєстрацію колишніх військовополонених, що повернулися додому, або осіли з інших місць.

Відступ німецьких військ на Півдні Росії перетворив регіон Північної Таврії в місце, де осідали переселенці із цього регіону. Це були, здебільшого, добровільні біженці від наступаючих радянських військ. Прямих даних про чисельність цієї хвилі виявити не вдалося, але те, що це було стихійне, масове й неочікуване для місцевих органів влади явище, можна стверджувати. Так, 25 січня 1943 р. в управу прийшов документ, де вказувалося, що всі витрати по евакуйованих, згідно з розпорядженням коменданта району, підлягають оплаті через районний фінансовий відділ[4,л.29]. Напевно, цей документ був відповіддю на відповідні запити управ, тому що відповідь зроблена від німецької інстанції. Питання було цілком закономірним, тому що тепер більша частина цих біженців перебувала на утриманні управ. Раніше всі прибулі направлялися в земельні об'єднання, там вони працювали й одержували продукти харчування. З березня місяця ми можемо побачити серед одержувачів хлібних пайків нову категорію «евакуйовані»[ 16,л.89]. При аналізі цих списків можна відзначити, що категорія «евакуйованих» дуже часто не розшифровувалася на працездатних, утриманців і дітей, як це робилося відносно місцевого населення. Розміри пайка цілком порівнянні з категорією «працюючі». Відповідно до одного із розшифрувань, можна побачити, що серед евакуйованих переважали люди працездатного віку, наприклад, по одному з таких списків ми можемо побачити, що з 109 евакуйованих, 63 записані як працездатні, і тільки 46 проходили як утриманці[12,л.65]. Подібна вікова пропорція кардинально не була схожою на соціальну структуру місцевого населення. Так само серед евакуйованих зустрічалися групи з більшою кількістю жінок, дітей і хворих[3,л.45,52], біженці прибували більшими групами[ 16,л.93,99]. Уперше у зведеннях на одержання продовольства з'являється рядок «евакуйовані коні»[16,л.88], що підтверджує вищезгадану категорію біженців.

Ще однією особливістю цієї хвилі переселенців була наявність серед цих етнічних груп біженців з Дону, Кубані й Тереку[17,л.94], які також проходили як козаки, народи Кавказу[11,л. 107], кабардинці [18,л.9].

Можливо, що серед біженців цієї хвилі була велика кількість не сільського населення, тому вони й не направлялися в земельні об'єднання для роботи в сільському господарстві, а залишалися на утриманні управи або зараховувалися на роботу в районні підприємства й організації [2,л. 119; 16,л.89].

Така активна переселенська політика не могла не позначитися на чисельному складі населення управи. Липень і серпень 1943 року стали піковим по чисельності населення на території управи. Tак, якщо на 1 січня 1942 р. по управі було зареєстровано 1 349 дворів і 6 355 осіб, то на 1 січня 1942 p., дворів було вже 1 430, а населення 6 846 осіб. На 1 березня 1943 р. відзначається деяке скорочення населення, до 6 692 особи, однак уже до липня чисельність населення виросла вже до 7 172 особи[ 16,л.47-49]. Якщо динаміка росту населення цілком зрозуміла й була нами пояснена, то причина зменшення його чисельності нам незрозуміла. З великою часткою умовності ми можемо припустити, що на цей період могло випасти збільшення вербування в Німеччину, набір добровольців у німецьку армію й у козачі частини, вилучення частини військовополонених, особливо із числа сторонніх.

Активне переміщення населення не припинялося й з наближенням фронту. Помітно було посилення потоку переселенців на Захід. Це можна було помітити по виділених пайках. Так, у вересні було видано 1412 пайків, у жовтні їх було видано 1 293[12,л.61]. На листопад місяць сільською управою було замовлено всього 228 пайків[ 19,л. 15-24]. Таке різке скорочення можна було пояснити тільки однією причиною масовим виїздом населення районного центру Веселівського району. Ці цифри відображають, насамперед, ту частину населення управи, яка працювала в різних установах і підприємствах районного підпорядкування. Розшифрування по населенню, зв'язаних зі структурами безпосередньо сільської управи, можна побачити по наступному зведенню. На 9 жовтня 1942 p.: евакуйованих поліцаїв 136 осіб, евакуйованих німців 40 осіб, виїхало в Німеччину 278 осіб, робота на окопах 176 осіб, на місцевих роботах 290 осіб, вислано на окопи 61 особа[13,л.6]. Ti, хто проходив у документах, як евакуйовані, згідно з наказом від 10 жовтня 1943 p., централізовано виїжджали із села 14 жовтня 1943 р. Для тих, хто не міг самостійно пересуватися, надавався транспорт. Дуже цікавий наступний пункт цього розпорядження. Ti, хто не встигне виїхати 14 жовтня, 15 жовтня будуть евакуйовані примусово[ 17,л.161]. З документаясно видно, що евакуйовані особи ніяк не асоціюються з місцевим населенням. Усі документи, хоча й хаотично, але показують, що виїзд на Захід був масовим. У той же час, як це не здасться дивним, але досить численним був в'їзд людей на територію управи. Так, за період з 8 жовтня по 13 жовтня 1943 року було зареєстровано й прописано в сільській управі декілька десятків людей[20,л.4,8,19,23,26,33]. Працювала та ж схема реєстрації направляла районна управа, дозволяла районна поліція. Коротше кажучи, у цій справі проглядається певна система, яка функціонувала до останніх днів існування окупації.

Як видно з викладеного матеріалу, навіть незначний обсяг такого незначного фонду дозволив підняти дуже серйозні теми із здавалось би й так зрозумілої нам нашої недавньої історії.

Список використаних джерел

1. Державний архів Запорізької області. Ф.П-3062. Оп.1. Спр.1.

2. Там само. Ф.П-3062. Оп.1. Спр.2.

3. Там само. Ф.П-3062. Оп.1. Спр.10.

Размещено на Allbest.ru