Виїзд депортованих українців з Півдня України в 1945–1947 pp.

Реалізації відомої Угоди від 9 вересня 1944 року між ПКНВ і УРСР вимагала від останньої значних людських зусиль та матеріальних витрат, а також виконання гарантійних зобов'язань з господарсько-побутового облаштування, наданих українському населенню Польщі під час переселенської кампанії. Після прибуття в місця розселення переселенці зіштовхнулися з різноманітними проблемами, що змусили більшу частину їх обміркувати реальний стан речей і, незважаючи на суворі заборони, з часом залишити південний регіон у пошуках кращого життя. А тому важливим етапом дослідження соціально-побутової адаптації українців Закерзоння в Південній Україні є з'ясування причин, масштабів та напрямків їх втечі в інші регіони УРСР в 1945-1947 роках.

З комплексних робіт, які розкривають становище переселенців, причини їх самовільних міграцій у західний регіон України, можна виділити дисертації В.Кіцака та Н. Данилихи.

Результатом фундаментальної роботи українських і польських архівістів став вихід у світ декілька томного видання "Польща і Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спецслужб". Другий том розкриває труднощі, з якими зіштовхнулося переселенське населення вже на початку депортації їх в УРСР. Деякі документи дають уявлення про морально-політичні настрої населення напередодні переселення, їх сподівання на краще життя в Україні, а в деяких випадках - і небажання переселятись.

Заслуговує на увагу й публікація Т. Гонтар, у якій йдеться про становище переселенців у південно-східному регіоні України в 1944-1945 роках.

Необхідно згадати й чимало робіт, присвяченим розкриттю злиденного становище колгоспного населення Південної України підчас голоду 1946-1947 років. Проте більшість їх вад полягає у тому, що вони не зупиняються окремо на становищі переселенського населення, а висвітлюють загальне зубожіння колгоспників.

Перші неприємні несподіванки очікували на переселенців вже на станціях прибуття, де поширеною картиною було перебування їх у непридатних умовах, часом під відкритим небом від 1-3 днів до декількох тижнів. Одними з головних перешкод на шляху адаптації переселенців у Південній Україні стали відсутність достатньої кількості придатного житла та наділення бажаними земельними ділянками. На осінь 1945 року в Миколаївську область прибуло - 3862 родини, в Одеську - 6810 родин, у Херсонську - 4666 родин. Аналіз архівних документів показує, що, незважаючи на різні постанови центральних і обласних управлінських органів УРСР про заходи щодо прийняття та облаштування переселенців, керівництво областей виявилось непідготовленим до прийняття великої кількості людей. їх розміщували в основному в колгоспах і радгоспах, переважно в напівзруйнованих колишніх німецьких і єврейських колоніях. Окремі родини, яким «пощастило» отримати власні будинки, були розчаровані їх станом, більшість яких виявились абсолютно не відремонтованими.

Через недостачу помешкань чимало переселенських родин тимчасово підселяли в будинки колгоспників, що створювало чимало незручностей, ускладнювало відносини з місцевим населенням. Як господарі, так і квартиранти мирилися з такою ситуацією тільки певний час. Проте, коли переселенці побачили, що обіцяне будівництво і ремонт житла в умовах складного повоєнного 1945 року ведеться місцевою владою не у відповідних масштабах і темпах, розвіялися останні сподівання на швидке отримання бажаного помешкання. У серпні 1945 року мешканці Красноокнянського району Одеської області заявляли: «Жити далі по сусідах неможливо. Нас обманули, обіцяли будувати будинки, ніхто не будує і будувати не збираються! Ми весною просили перевести нас у вільні будинки колишніх німецьких колоній «Марінберг» чи «Вовчий хутор», нас не відпустили, а тепер переходити немає потреби. Все розвалено, допомоги не має, а зима швидко наближається.

Варто зазначити, що більшість переселенців одразу охоче вступали до колгоспів, усуспільнювали свій реманент, худобу, брали активну участь у весняно-польових роботах, чимало з них виявляли зразки трудового героїзму. Проте неврожай 1945 p., чергова ненависна людям хлібозаготівельна кампанія і пов'язаний з нею голодомор 1946-1947 pp., мізерна зарплатня, яку вони отримали на вироблені трудодні, байдуже в багатьох випадках ставлення голів колгоспів змусили їх проаналізувати колективну систему господарювання.

За свою працю в сільськогосподарському виробництві колгоспники отримували чисто символічну плату. Наприклад, у 1946 неврожайному році в 260 колгоспах Жовтневого, Снігурівського, Березнегуватського, Варварівського, Очаківського, Тилигуло-Березанського, Широколанівського і Новоодеського районів Миколаївської області видача на трудодень складала від 50 до 300 грамів з урахуванням використовуваного зерна на громадське харчування колгоспників під час збирання врожаю.

У зв'язку з тим, що в більшості районів південних областей господарського-побутове облаштування евакуйованого населення із Польщі восени 1945 року проводилось зовсім незадовільно, спостерігався низький врожай зернових, виникла загроза голоду, серед частини переселенців поширювались антирадянські настрої і масові самовільні виїзди. Переселенці із колгоспу «Новий шлях» Осинівської сільради серед місцевих колгоспників проводили антирадянську пропаганду: «У колгоспах люди вмирають від голоду, колгоспи я ненавиджу. Тут можна загинути. Радянське керівництво нас обмануло». Переселенець-учитель І. Цірюк казав: «Я завжди думав, що в CPCP існує свобода слова і життя, де керівництво думає про побут робітників і селян, допомагає їм. Насправді все не так, тут потрібно лише працювати, а їсти немає що». Негативні висловлювання переселенців про колгоспний лад, про бажання повернутися знову в Польщу для того, щоб отримати там власну землю і вести індивідуальне господарство, мали місце і в інших районах Одеської області. Внаслідок цього тільки до вересня 1945 року із 7 районів вибуло 613 родин переселенців.

He дивлячись на все те, що було зроблено з боку обласних організацій для трудового і господарського облаштування переселенців, окремі їх групи з перших днів ставили питання про переїзд у Західну У країну, мотивуючи відсутністю лісів на Півдні, захворюваннями від переміни клімату, поганої води тощо. У Миколаївську область прибуло 720 родин закарпатських селян, які приїхали, не маючи з собою ні зерна, ні інших видів сільгосппродуктів, у результаті чого родини опинились у скрутному матеріальному становищі, що слугувало підставою до бажання повернутись у західні області УРСР. До 15 липня 1945 року до обласного сектору переселення вже надійшло 65 заяв на їх виїзд.

До Одеського обласного сектору переселення в 1945 року звернулося 26 родин закерзонців, розміщених у Цебриківському районі, з проханням дозволити виїхати в інші області України. Своє бажання пояснювали тим, що з перших днів прибуття на станцію Іванівка протягом двох тижнів власними силами перевозили майно та людей у с, Цебрекове, де, отримавши напівзруйновані будинки, ховалися від весняного холоду, згадуючи свої теплі оселі в Польщі. Скаржилися, що з моменту вступу до колгоспу працювали власним реманентом, а обіцяні картоплю, виноград, сіно не отримали. Під загрозою вигнання із квартир їм силою нав'язали держпозику на 1000 крб.

У районах Херсонської області суцільним мотивом негативного ставлення переселенців до колгоспів стало те, що в місцевих колгоспників спостерігався низький рівень життя, низька в окремих випадках трудова дисципліна. Тому вони вимагали наділити їх землею для індивідуального користування. На ґрунті існуючої нерівності між місцевими колгоспниками і переселенцями часом зустрічалися погані взаємостосунки, бо переселенці, як правило, у своєму раціоні мали м'ясо, достатню кількість хліба, молока і привезені запаси. Наприклад, в Архангельській сільраді були випадки, коли переселенців називали «польськими бандитами».

У серпні 1945 року переселенці Красноокнянського району Одеської області скаржилися на погані порядки в колгоспі, на недисциплінованість колгоспників, на вороже ставлення місцевого населення. Переселенців обурювало, що в Польщі їх називали більшовиками і переслідували, а в УРСР на свою адресу нічого не чули, крім «поляк» та інших образливих висловів.

Спостерігалися випадки грубого ставлення до переселенців з боку сільських керівників. Голова Широколанівської сільради, разом з головою колгоспу «17 партз'їзд» приїхали до переселенця т. Дудик і силою забрали у нього солому, отриману на трудодні. У колгоспах імені Карла Маркса Калінінського району, «Прогрес» Білозірського району Херсонської області голови колгоспів у переселенців вимагали плату за пасовища. У Первомайському районі Одеської області голова Кримської сільради т. Петрунич разом із заврайфінвідділом продали будинок, в якому жив переселенець т. Кубель, іншій особі за 7000 крб. У неділю 24 березня 1946 року директор одного з підсобних господарств Біляївського району т. Клюшин не видавав хліб переселенцям, які не вийшли на роботу, заявивши: «He подобається? їдьте назад до Польщі, знайдуться інші».

Інколи переселенці прямо висловлювали небажання жити там, де є колгоспи, прагнули вести індивідуальне господарство, вимагаючи наділити їх землею. При цьому посилалися на статтю У годи між керівництвом УРСР і ПКНВ від 9 вересня 1944 p., у якій йшлося про те, що евакуйованих розмістять за їх бажанням у колгоспах або наділять землею для ведення одноосібного господарства в розмірах не менше, ніж ті, якими вони користувались до евакуації, але не більше 15 га на родину. До того ж селяни, які переселились в УРСР, хоча і не мали землі в момент евакуації, за їх бажанням мали отримати землю на загальних підставах.

Переселенці писали листи в Облвиконкоми, а також особисто М. Хрущову, М. Калініну, Й. Сталіну, клопотали про дозвіл на виїзд у місцевості, де їм можна багатіти, вказуючи на Західну У країну. Мешканці с, Ландау Варварівського району Миколаївської області у листі М. Хрущову повідомляли, що підчас евакуації з Польщі особливо не міркували над вибором місцевості. Уповноважений з переселення порадив їм Миколаївську область і вони погодились, оскільки їх запевнили, якщо вказана місцевість не підійде, можна переселитись в іншу, бо всередині країни не має кордону. Приїхавши у с, Ландау, перш за все їх вразила відсутність лісів, річок, ставків, до яких звикли з діда-прадіда. У такому великому селі було тільки 2-3 криниці з поганою солоною водою. З усіма цими недоліками вони все ж змирились, заспокоюючи себе родючими чорноземами степової місцевості. Найближчий час показав, що головна проблема полягала в іншому. Через значну різницю кліматичних умов люди стали часто хворіти та вмирати, особливо жінки, діти. У зв'язку з цим просили дозволу виїхати у Волинську область.

Проблема забезпечення водою переселенських колгоспів Південної України була гострою, тому, звичайно, мала певний вплив на бажання залишитись у тому чи іншому місці. Наприклад, в Одеській області із 6 артезіанських колодязів, будівництво яких за планом потрібно було завершити ще в 1946 p., станом на 25 листопада 1947 р. здано в експлуатацію тільки 1.

Більшість переселенців прагнула виїхати до Західної України не випадково. У перші повоєнні роки колективізацію сільського господарства ще не завершили там. Безземельним селянам в Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях надавали до 7 га землі. У Волинській та Рівненській - до 10 або до 15 га на господарство. А депортованому населенню в районах Одеської, Херсонської, Миколаївської областей, що виявили бажання працювати в колгоспах, виділяли менше 1 га під присадибні ділянки.

Від'їзду переселенців сприяла в значній мірі та обставина, що із західних областей УРСР виїжджали поляки, залишаючи гарні будинки, садиби і землі. Переселенців, які прибули туди самовільно, певний час не повертали назад, наділяли землею, будинками, про що вони повідомляли своїм односельцям, розпалюючи бажання виїхати.

Таким чином, лише в продовж 1945 року з Миколаївської області самовільно виїхало 577 родин, з Одеської до лютого 1946 р. виїхала 1921 родина, з Херсонської до 25 березня 1946 р. вибуло 1519 родин.

З метою призупинення самовільного виїзду переселенців із місць розселення PHK УРСР і ЦК КПУ телеграфною вказівкою від 15 вересня 1945 року встановили порядок зміни нового місця проживання переселенців, які прибули з Польщі. Для отримання дозволу на виїзд із однієї області до іншої переселенцям необхідно надавати до У правління при PHK УРСР у справах евакуації в кожному окремому випадку різний пакет документів. Наприклад, коли переселенська родина прибула в район чи область не за призначенням, від них вимагали заяву, копію еваколиста з обов'язковим перерахуванням складу родини, клопотання Райради і Облради про кожну родину окремо.

Якщо частина родини чи окремі її члени з незалежних від них причин під час евакуації відстали від голови родини, то надавали наступні документи: заяву, копію еваколистів голови і членів родини, довідку з підтвердженням про місцеперебування голови сім'ї, до якого повинні прямувати члени його родини, клопотання Райради і Обради.

У випадку, коли члени родини переселенців - учасники Великої Вітчизняної війни, які після демобілізації осіли в західних чи інших областях УРСР і викликали до себе інших членів родини, документи надавали такі: заяву, копію еваколиста членів родини, довідку з місця проживання учасника ВВВ, довідку чи копію документів, які засвідчували його участь у війні, клопотання Райради і Облради окремо про кожну родину.

Після прибуття переселенців в область призначення їх зобов'язували з'явитись у сектор розселення при Виконкомі Облради і зареєструватись, здавши дозвіл на право переїзду. Після цього отримували направлення в район для господарського облаштування. Таким чином, ніякі інші документи, окрім дозволу Управління при PHK УРСР у справах евакуації, не могли слугувати правом прийому і вибуття переселенців.

Ніякі бюрократичні перепони все ж не змогли призупинити масову втечу переселенців, які давали хабарі посадовим особам, крали вночі коней, підводи і виїздили в Західну Україну. На підставі перевірки проведеної на місцях Миколаївським Виконкомом Облради встановлено, що в окремих районах за хабарі порушували постанови PHK УРСР і ЦК КПУ від 3 жовтня 1945 за №1620-118 і від 16 жовтня 1945 №1674 про заборону будь-якої видачі документів переселенським родинам на їх переїзд у західні області УРСР. 5 лютого 1946 року директор Ландауської MTC Широколанівського району надав машину для перевезення родини переселенців, за що отримав хабар у розмірі 5000 крб. Голова Широколанівського Райпотребсоюзу за надану переселенцям машину для їх виїзду до найближчої залізничної станції отримав 3000 крб. 15 березня затримана машина, якою вивозились родини переселенців із сіл Калістрове і Зульц Широколанівського району, за що шофер машини отримував з кожної переселенської родини по 5000 крб. Секретар Широколанівського райкому і голова виконкому райради т. Лохненко, секретар Веселинівського райкому т. Ісаєв, знаючи про факти незаконної видачі перепусток райвідділами HKBC родинам переселенців на виїзд у західні області УРСР і випадках сприяння окремих організацій району, не припиняли їх.

На початку квітня 1946 року до всіх обласних керівників України надійшов лист за підписом секретаря ЦК КПУ Д. Коротченка, у якому PM УРСР і ЦК КПУ зобов'язували всі Облвиконкоми Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської областей припинити прийом і господарське облаштування переселенських родин із східних областей УРСР без дозволу управління при PM УРСР у справах евакуації і розселення. Окрім того, вимагали від Виконкомів обласних, міських і районних рад східних і західних областей УРСР з 15 квітня 1946 розрахунки за залишені переселенцями в Польщі майно, посіви і задану сільгосппродукцію проводити тільки в місцях їх розселення відповідно евакодокументів. А до 1 травня 1946 необхідно було завершити оформлення передачі у власність переселенцям наданих їм житлових будинків і господарських будівель.

Проте такі адміністративні заходи не особливо впливали на намір переселенського населення втекти від колгоспних злигоднів. Переселенці Леуш і Костик проводили агітацію серед населення сіл Полтавка, Катеринка, Кримка, Болеславчик Первомайського району Одеської області за виїзд у попередні місця мешкання до Польщі. Більша частина переселенців розпочала таку підготовку: у колгоспах не працювали, відмовлялись здавати в Райфінвідділи описи майна для проведення з ними взаємних розрахунків за залишені будинки і господарські будівлі. Переселенці відмовлялися закріпляти присадибні ділянками в розмірі до 1 га, мотивуючи тим, що в Польщі мали по 8 га. Зупинити виїзд було надзвичайно важко, так як через Первомайський район проїжджало багато переселенців із Миколаївської, Херсонської та інших областей. Переселенці спостерігали за ними, слухали їх розповіді, тому продавали свої речі, купували коней і в нічний час тікали із сіл.

Варто зазначити, що значна кількість вибулого переселенського населення із південних областей «за місцевими мірками» мала достатнє забезпечення. Проте небажання працювати в колгоспах, як деякі висловлювапися «скопом», прагнення вести одноосібне господарство, незвичність до такої «тяжкої праці» посилювали масові виїзди. Політико-виховна робота, яку проводили районні партійні організації серед переселенців, не змогла переломити того впливу, який чинили на переселенців відомості від родичів чи односельчан, що осіли у західних областях УРСР. У Балтській MTC працювали трактористами 3 переселенця. їм надали кращі трактори. У 1945 році вони заробили по 150 пудів хліба і отримали премію на зборах передовиків. Кожний мав власний будинок, корову, MTC надавала їм всебічну допомогу. Проте варто було одному з них виїхати в Західну Україну і написати, що там добре живеться, всі інші родини кинули все і виїхали.

Серед факторів, які вплинули на виїзд депортованого населення із вищезазначеного регіону, можна виділити найбільш вагомі: незадовільні темпи наділення і закріплення за переселенцями якісних будинків, ремонту виділених будинків; отримання переселенцями малих присадибних ділянок; повільні темпи розрахунків з переселенцями за залишене ними в Польщі нерухоме майно, сільгосппродукти і посіви, великою мірою небажання самих переселенців проводити їх з різних причин; неналежне забезпечення переселенців побутовими речами, предметами першої необхідності; несприйняття колгоспної системи; неврожай 1945 p., чергова примусова хлібозаготівельна кампанія і викликаний нею голодомор 1946-1947 років; посушливий клімат степової України тощо.

Основним регіоном, куди прагнули виїхати переселенці стали західні області УРСР. Це пов'язано з тим, що колгоспна система утверджувалась там повільніше, існувало певний час одноосібне господарювання, польське населення виїжджаючи в Польщу, залишало будинки і землі. До того ж клімат влаштовував населення, а врожай виявився кращий, ніж у Південній Україні.

У процесі подальших досліджень необхідно з'ясувати заходи державних, місцевих органів влади з примусового повернення переселенців на Південь України та їх результативність.