Козацтво України і деякі аспекти його господарської діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

козацтво землеробство привілей вольність

Козацтво України і деякі аспекти його господарської діяльності

Литвиненко В.Ф.

Українському козацтву характерні насамперед військові звершення, захист вітчизняних земель від ворожих нападів, особливо польсько-татарської агресії. Цей бік козацької діяльності широко висвітлений в історичних та інших джерелах. Проте здійснення козацьких походів й просто їх існування цілком залежало від повноти і розвитку кількісного і якісного ґатунку й іншого боку козацького повсякдення господарської діяльності. Тому вона й слідує за воїнсько-героїчною з своїми хронологічними підходами та особливостями.

Характерно, що цей процес відбувався еволюційно: від простого «уходництва» (XV-XVI ст.) до козацьких господарів кріпосників кінця XVIII ст. Щоб дістати повну свободу дій і уникнути податкового ярма, найсміливіші і найпідприємливіші селяни й міщани Волині, Поділля та Київщини дедалі частіше втікають на прикордонні зі Степом українські землі. На них щоліта відходники промисловики добували рибу, шкури, мед та інші дари природи. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїм багатством. У полях і лісах водилося стільки диких коней, оленів, кіз та іншої дичини, що на неї полювали заради шкур і хутра, а не м'яса. Таке багатство не могло не приваблювати людей. І ніщо не могло втримати сміливців у їхньому прагненні до багатства й волі. З часом «на волостях» міцнішав прошарок заможних козаків-хуторян і промисловців, які експлуатували працю наймитів, давали човни та зброю «уходникам» і «добичникам», відбираючи потім значну частину воєнної здобичі. Однак життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству й життю мешканців пограничної зі Степом території. Тому вони змушені були займатися тими видами господарства, які не так терпіли від ворожих нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. У другій половині XV ст. збільшується кількість поселень на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. З поодиноких жителів і втікачів формується соціальна група людей під назвою «козаки». Вона починає відігравати помітну роль на пограниччі України зі Степом [2,с. 147].

Слідом за козаками пішло й панство, змушуючи їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, потім почали відходити на південь. Такою землею для них стала місцевість нижче дніпровських порогів. Тут козаки й осіли, прилаштовуючись до нових умов існування, виявляючи при цьому практичний раціоналізм. Він полягав у тому, що кожен воїн фахівець, боронячи свободу людей, держави, жив зі свого ремесла. Він дорого життям і здоров'ям оплачував їх, тому по праву заслуговував на заможність і повагу. Оскільки в основі козацької свідомості лежала практика воїнів-землеробів, початкових «здобичників», «уходників», колоністів степу, то для них рицарські та землеробські, а згодом і торгово-промислові, чесноти були рівноправними. Мати земельно-виробничий простір було вищим помислом для реєстрового козацтва. Проте й запорожці ці тимчасові воїни монахи, своєрідні військові Ісусові брати не відставали від реєстровиків, хіба що з тією різницею, що вся подібна «політика» проводилися за межами Січі, землі якої ревниво оберігалися.

До Хмельниччини господарські справи в тодішніх джерелах згадуються досить рідко. Однак вимоги збереження власної економічної стабільності, як основи станової незалежності та могутності козацтва червоною ниткою проходять через усі договори з королями, царями, визначають причини повстань, приводять у діюче військо селянські маси, які не хотіли перебувати у «рабстві» [3,с.62]. Обов'язковою умовою договорів козацтва з королями стає вимога, як це бачимо в Зборівській угоді, дозволу «цідить вино для їх собственного употребленія, а не для продажі» [3,с.35]. Проте козаки лукавили. Цієї угоди вони не дотримувалися, бо вона була однією з основних статей їх прибутків. Оскільки королівський уряд ніколи не дотримувався норм оплати за службу реєстровому козацтву, то це змушувало їх шукати власні джерела для самоутримування. Наступними джерелами їхніх прибутків стали земельні наділи старшині, гетьманові «на булаву», шинкування, торгівля рибою, ремісничими виробами. Козацтво дбає про заселення своїх маєтностей селянами-втікачами, шляхетськими підданими. Вже у Білоцерківському договорі 1651 р. підкреслюється потреба переселити покозачене селянство,котре раніше було в підданстві, на королівські землі і не обкладати їх податками [3,с.64].

З 1654 р. це питання поглиблюється. В особах козацької старшини визнавались рівнозначні воїни рицарі і адміністратори господарники, для яких державні, воїнські та власні економічні питання були нерозривними. В їх вчинках, запитах і свідомості загальносуспільне і особистісне зливаються докупи. Вони стали опорою й кермом війська і відбудованої держави її представляли, а вона уособлювалась ними. Тому в будь-яких угодах основним, першим пунктом залишалось підтвердження прав і вольностей козацьких, «как із віков бивало в войскє Запорожськом» [3,с.75]. В козацтві склалося визнання права кожному полковникові, судді, осавулові мати власні млини [3,с.76-77], як гаранти їх додаткових прибутків. Отже, така практика підтверджувала право козацької еліти займатися землеробською та мануфактурною й торговельною діяльністю, котра серед неї була вже традиційною. Тому в усіх наступних гетьмансько-царських угодах ці пункти підтверджуються як засадничі для козацької реєстрової старшини. Характерно, що на Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. феодальна рента ще не була фіксована. Проте вже на початку XVIII ст. в окремих маєтках козацької старшини запроваджується регулярна дводенна панщина. У 40-і pp. вона становила два-три дні на тиждень. Окремі феодали під час польових робіт запроваджували і щоденні відробітки [4,с. 120]. Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками певною мірою визначала займанщина землі під посіви, влаштування млинів, пасік тощо. Проте вже у другій половині XVIII ст. влада не визнавала права селян, міщан і козаків на землю, придбану в такий спосіб. Панщина тоді становила чотири-п'ять днів на тиждень проти одного-двох, рідше трьох днів у другій половині XVII першій половині XVIII ст. Велика відробіткова рента співіснувала з великими грошовими оброками [4,с.140].

Козацтво ретельно стежило за господарськими справами. Тому його неприйняття викликали рішення Андрусівського договору між Московією та Польщею про повернення польській шляхті володінь, які стали козацькими. Щоб не дати можливості польській шляхті багатіти на Правобережжі за рахунок тамтешнього народу, гетьман І. Самойлович масово «переганяв» на Лівобережжя людей для потреб місцевої козацької шляхти [5,с.17]. Проте ці землі вже страждали. В результаті набігів турецько-татарських орд та інших військових дій великі правобережні території України перетворились у пустощі. До їх освоєння закликалось козацтво. У 1685 р. польський уряд надав козакам «давні привілеї і вольності». Козацька старшина отримала привілеї, які узаконювали її військово-адміністративні права на території Київщини і Брацлавщини. Підтримувані польським урядом, козаки заселяли й освоювали спустошені землі, налагоджували їх господарське функціонування. Відродились чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський і Фастівський. Кожен з полковників заохочував заселення пустощів, їх господарське використання [6,с.150].

На господарській діяльності козацтва негативно позначився наступ московського колоніалізму на Гетьманщину, який особливо проявився в податковій та конфіскаційній політиці. Царський уряд мстив не лише старшині за Мазепин виступ, за супротив П. Полуботка та його однодумців конфіскаціями їхніх маєтків, але й простому козацтву, десятки тисяч якого були депортовані на Ладогу, будівництво Санкт-Петербурга, ліній під Царициним і на півдні України, звідки повернулося їх зовсім мало. Селяни, у яких впродовж 1730 1760-х pp. безкоштовно для потреб армії було забрано десятки тисяч волів, мір фуражу, примушувались утримувати армію. Окрім цих збитків постійно відбиралися в козацтва землі для заселених колоністів: німців, сербів, молдаван, московських урядників, щоб підірвати національний дух і уклад українців [7,с.661].

Серйозних змін зазнало й господарство запорожців за період існування Січі. Якщо спочатку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисел і тільки частково розведення худоби і землеробства, то в пізній період Січі (особливо за часів Нової Січі 1734 1775 pp.) значного розвитку набуло хутірське господарство (зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані робітники. У цих господарствах у великій кількості розводили худобу, в'ялили рибу, збирали мед тощо, вони були тісно пов'язані з внутрішнім і зовнішнім ринками [8,с.75].

Отже, підсумовуючи, зазначимо, що шлях від «козацьких хлібів», які згуртували в одне ціле козаків у XV XVI ст., до козацьких господарників кріпосників наприкінці XVIII ст. це історичний шлях якісного зростання старшини та її маєтностей. В джерелах, які збереглися й поповнюються, ця «якість» зображена раціоналістично, емоційно й переконливо.

Список використаних джерел

1. Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку XX століття. Курс лекцій / П.С. Гонча^к. К. : Центр навчальної літератури, 2005.

2. Борисенко В.И. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття / В.Й. Борисенко. К. : Либідь, 1998.

3. Симоновский П. Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах. ..IIi. Симоновский. М., 1847.

4. Король В.Ю. Історія України: Навчальний посібник / В.Ю. Король. К. : Видавничий центр «Академія», 2005.

5. Шевчук В. Малі українські літописи, хроніки та діаріуші / В. Шевчук // Київська старовина, 1993.

6. Воронянский А.В. История Украины: учебное пособие для студентов высших учебных заведений / А.В. Воронянский. Харьков : Парус, 2008.

7. Корпанюк М. «Слово. Хрест. Шабля (Українське монастирсько-церковне, світське крайове літописання XVI XVIII ст., компіляції козацького літописання XVIII ст. як історико-літературне явище)» / М. Корпанюк. К. : Смолоскип, 2005.

8. Губарев BK. Історія України: Універсальний довідник школяра і студента / В.К. Губарев. Донецьк : TOB ВКФ «БАО», 2009.

Размещено на Allbest.ru