Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадсько-політичне життя польської інтелігенції у першій половині 1920 років

Гайдай В.В.

11 листопада 1918 року на політичній мапі пост-воєнної Європи постала нова держава - Польща. Для нової держави це означало створення або відновлення всіх інституцій необхідних для державотворчих процесів - парламенту, війська, а також національної еліти, якою була передусім творча та політична інтелігенція.

Саме інтелігенція є одним з головних опорних центрів будь-якої влади, якщо звісно, мова йде не про військову чи тоталітарну диктатуру. Відтак, метою даного дослідження було висвітити деякі етапи суспільно-політичного життя польської інтелігенції у перші роки існування Другої Речі Посполитої (1918-24 pp.), простежити її роль в державотворчих процесах, зокрема діяльністю у законодавчому органі Польської республіки - сеймі, а також її діяльності в багатьох політичних партіях та рухах тогочасного періоду.

В ході дослідження важливо також зробити акцент на громадських об'єднаннях польської інтелігенції, в тому числі її професійних та творчих спілок тощо.

Також важливою для дослідження є громадсько-політична діяльність католицького кліру, як окремої групи польської інтелігенції. Саме католицька церква стала одним з важелів, що пришвидшили національно-духовне відродження Польщі після більш ніж 120 років неволі.

Слід зауважити, що за винятком радянських істориків-полоністів, вітчизняними істориками дана проблема майже не була досліджена.

Окремі її аспекти висвітлювалися у працях JI. Алексієвець [1], О. Красівського [8], М. Кугутяка [9] та деяких інших українських дослідників.

Серед радянських та іноземних істориків можна виділити наступні дослідження даної проблематики: П. Калениченка "Великий Жовтень і революційний рух у Польщі" [7], Г. Матвеева [10], P Юсупова [11].

Окремі сторони цього дослідження окреслені в працях радянських істориків Ю. Братківського [2], К. Почса [6], С. Скульського [5], а також польського дослідника Г. Дильонгової [4].

польська інтелігенція католицький клір

Відтак, аналіз суспільно-політичної діяльності польської інтелігенції на початковому періоді міжвоєнної історії Польщі є актуальним та дасть змогу об'єктивно підійти до малодосліджених сторінок польської історії. З перших днів відновлення незалежності Польщі польська інтелігенція найактивніше за інші суспільні верстви включилася у політичну боротьбу та в процес державотворення.

Політичні амбіції інтелігенції були настільки великими, що вже у 1918 році постало питання про створення самостійного громадсько-політичного руху. Проте, багато з представників інтелігенції не враховували той факт, що Польща на той час була аграрною країною, переважна більшість населення якої було зайнято в сільському господарстві, відтак нова суспільно-політична організація польської інтелігенції неминуче позбувалася б підтримки серед основних мас суспільства [11, с.17-18].

На початок 20-х pp. XX ст. з 14 млн. працездатного населення інтелігенція становила лише близько 450 тис. чоловік. Ще близько 209 тисяч налічувала так звана традиційна інтелігенція. Загалом, в часи Другої республіки, до інтелігенції дуже часто відносили всіх громадян із середньою освітою з іспитом на атестат зрілості. Атестат зрілості оцінювався дуже високо, а його здобуття автоматично включало абітурієнтів саме до цієї групи [4, с.127].

З огляду на це, на виборах до сейму 1919 року ті політичні сили польської інтелігенції, які брали участь у виборах самостійно, зазнали поразки. Так у Варшаві інтелігенція здобула підтримку лише у 2,9% виборців, а на периферії - до 1%. Попри це інтелігенція, за підсумками виборів, була представлена в сеймі 134 депутатами, оскільки абсолютно всі політичні угрупування намагалися залучити до своїх лав якомога більше представників інтелігенції, вбачаючи в ній політичну еліту держави. Ta й сама інтелігенція розуміючи всю безперспективність самостійного громадсько-політичного існування дедалі активніше долучалася до своєї участі в різних політичних проектах, суспільно-політичних рухів і кампаній. Так, націоналістична її частина примикала до правих сил - Національної партії праці та Польської демократичної партії, більш помірковані підтримували Ю. Пілсудського і союзні до нього Партію демократичної політики і Союз польської демократії, ліві і лівоцентристи примикали до Стронніцтва національної незалежності. Об'єднання демократичних сил, а також багатьох селянських і робітничих організацій [5, с.80-81; 11, с. 19].

Три роки по тому, під час парламентських виборів 1922 року, інтелігенція зрозуміла, що реальні учасники виборчого процесу не вони, а великі політичні угрупування орієнтовані на робітничий клас, селянство, але аж ніяк не на інтелігенцію.

Серед політизованої частини інтелігенції стався розкол - одна частина виступала за саморозпуск політичних об'єднань інтелігенції і інтеграцію у великі суспільно-політичні сили, сподіваючись стати в них своєрідною політичною елітою, інша ж частина висловлювала ідею створення єдиної потужної демократичної партії інтелігенції. Варто зазначити, що остання частина польської інтелігенції вже мала підгрунття для такого роду заяв, адже ще в березні 1920 року був створений Союз демократії - громадська організація, що об'єднала в своїх лавах значний відсоток польської інтелігенції. Пізніше ця організація набула рис повноцінної політичної партії і була перейменована в Стронніцтво демократичне, яке мало свій друкований орган "Наруд" і виступало за класове партнерство і солідаризм. Проте, навіть після її зближення з пропілсудськими прошарками інтелігенції і спроби створити єдиний центристський фронт на виборах до сейму, вона зазнала поразки, набравши у

Варшаві трохи більше 4%, а в інших районах Польщі трохи більше 1% голосів виборців [П. с.21].

Таким чином, фактично до середини 1920-х років найбільше політичне угрупування польської інтелігенції. Стронніцтво демократичне, власне, як й інші більш локальні суспільно-політичні організації припинило свою діяльність.

Зовсім іншим стан інтелігенції був у класових партіях, насамперед селянських та робітничих, де багатьом представникам інтелігенції вдалося стати політичною елітою цих партій [4, с.116].

Окремо слід сказати саме про селянські організації, адже вони обстоювали права 76% населення тогочасної Польщі або майже 21 млн. чоловік. Поряд з інтелігенцією, яка інтегрувалася в ці організації від малочисельних об'єднань вчителів, юристів, журналістів, науковців, існувала й селянська інтелігенція - сільські вчителі, чиновники, духовенство, а також письменники. В основному сільська інтелігенція входила до двох аграрних політичних організацій "Пяст" і "Визволення". Існувала також і чисельна молодіжна громадська організація "Віці" орієнтована на селянську молодь, а також студентів - вихідців з села [11, с.24-25].

Взагалі, студентство розглядалось як своєрідний фундамент для майбутньої інтелігенції. Вищі навчальні заклади давали освіту численній групі громадян, що складала еліту, творила громадську думку, справляла вплив на інтелігенцію, а також, дуже часто, й на інші верстви. Серед студентів, як, власне, і серед польської інтелігенції загалом, стикалися різні точки зору. Частина перебувала під впливом націоналістичних угруповань, активно виступала проти євреїв в університетах. Частина схилялася в бік соціалістів [3, с.14-15]. Проте, переважна більшість польського студентства не схилялася до жодної з політичних сил, а прагнула здобути знання та після навчання посісти вищий соціальний статус. Особливо це стосувалося студентів селянського і робітничого походження [4, с.129].

Певний відсоток польської інтелігенції був згуртований навколо лівих політичних організацій, насамперед Польської соціалістичної партії (IlllC) та Комуністичної робітничої партії, яка утворилась 1918 року і згодом була перейменована в Комуністичну партію Польщі (КПП) [1, с.56].

Вузький прошарок лівої інтелігенції або безпосередньо входив до лав цих партій або активно співпрацював з ним. До КПП була близька передусім радикальна молода інтелігенція з національних меншин передусім єврейського походження, яка жадала суспільних змін, утвердження соціальної та національної рівності. Письменник Ю. Стрийковський пізніше зазначав, що комуністичні ідеї знайшли свою підтримку значною мірою серед польського єврейства тому що в тогочасній Польщі процвітав антисіонізм поєднаний з безробіттям. [ІI. e.27-28]

Комуністичні ідеї знайшли підтримку і в деяких інших колах інтелігенції, наприклад серед художньої інтелігенції, що пропагувала авангардизм. Так, прихильниками лівої ідеології було літературне об'єднання "Скамандер", до якого входили в майбутньому відомі письменники і поети - Я. Івашкевич, Ю. Тувім та ін. [4, с.128].

Проте, довший час ліві організації відлякували інтелігенцію від активної суспільно-політичної співпраці, оскільки в досліджуваний період спостерігалася радикалізація робітничого руху, розповсюдження серед основної його маси комуністичних ідей тощо.

Поряд з вищенаведеними суспільно-політичними організаціями і рухами існували й професійні спілки польської інтелігенції. Багато хто з видних громадсько-політичних діячів, лідерів інтелігенції вважав що саме через такі організації інтелігенція зможе привести суспільство до технічного та наукового прогресу, до культурно-морального оновлення та соціального розкріпачення [5, с.69].

Найперші такі спілки почали виникати вже у 1918 році. Одна з них "Рада трудової інтелігенції" об'єднала в своїх лавах понад 1,5 тисяч членів. Друкованим органом цієї організації була газета "Глос інтелігенції". У 1922 році це об'єднання було перейменовано в організацію "Союз трудової інтелігенції", а його лідером було обрано К. Длуського. Активну роль в Союзі грали наступні громадсько-політичні діячі: М. Довнарович - перший міністр культури та мистецтва, А. Скварчинський, Я. Єджеєвич - майбутній голова уряду Польщі та інші представники польської еліти [2, с.56-57].

У першій половині 1920-х років сформувалися професійно-творчі спілки письменників, журналістів, чиновників, художників та інших представників інтелігенції.

Для профспілкового руху польської інтелігенції була характерна певна двоякість. З одного боку, профспілки й інші організації не могли уникнути політичної направленості, яка була природньою в умовах парламентської демократії, з іншого, серед таких спілок спостерігалася тенденція зі збереження контактів між собою і до об'єднання. У першому випадку показний приклад польських педагогів. Так, консервативні політичні кола мали сильний вплив на Спілку християнських народних вчителів. Об'єднання польських просвітницьких товариств. Товариство викладачів університетів і шкіл. "Людовці" (аграрії) опирались на вчительську Центральну спілку селянської молоді й частково на Спілку польського учительства, a IlLlC на Товариство робітничих університетів. Спілку демократичного просвітництва "Нове тори". [5, с.106-107; 11, с.31-32].

Частим явищем для початку 1920-х років був перехід членів з однієї спілки в іншу в залежності від зміни політичної обстановки в державі, яка протягом перших 3-4 років відновлення польської державності мінялася дуже динамічно.

Як було зазначено на самому початку даного дослідження, особливою ланкою польської інтелігенції було римо-католицьке духівництво.

Згідно з Конституцією 1921 року, католицька церква була урівнена з іншими конфесіями, проте зберегла багато зі своїх привілеїв. 1925 року держава визнала самостійність католицької церкви. Клір, як особлива група інтелігенції складався з кардинала - примаса Церкви, 5 митрополитів, 21 архієпископа, 70 єпископів, 10,4 тис. священників та 1,8 тис. ченців [II. e.28-29].

Церква намагалася грати в суспільстві роль надкласової і надпартійної сили, проте все таки в країні діяли партії та організації близькі до неї.

Насамперед близькими були ті суспільно-політичні рухи, які базувалися на консерватизмі, християнсько-демократичній ідеології, традиційних устоях польського суспільства. Такими організаціями були Народова партія робітнича і партія Християнської демократії (ХД). Ці партії мали локальний вплив, позаяк на майже всіх виборах до сейму, що відбувалися в досанаційний період здобували від 3 до 4% голосів виборців [3, с.27-28].

Громадські католицькі організації дуже часто виконували просвітницьку функцію. До найбільших таких рухів досліджуваного періоду можна віднести організацію "Відродження" і "Iuventus Christiana". Вони істотно вплинули на формування свідомої віри католицької інтелігенції. Також не остання роль цих організацій в подоланні неписьменності серед населення що активно проводилась починаючи з 1921 року [4, с.128-132].

Роблячи висновки про громадсько-політичне життя польської інтелігенції 1920-х pp. можна зауважити, що вона брала найактивнішу участь в суспільному і політичному житті Польщі при чому була орієнтованою як на націоналістичні кола, так і на ліві, а також на організації, що представляли інтереси інших верств польського суспільства - селянства, робітників. Помітною була присутність інтелігенції і у законодавчій владі - сеймі. He маючи широкої суспільної підтримки власних партій та організацій, польська інтелігенція інтегрувалась в партії, що представляли інтереси різних класів і змогла стати в них партійною елітою.

В ході дослідження було встановлено що навіть відносно невеликі організації польської інтелігенції, в тому числі педагогічні, наукові, просвітницькі тощо також підпадали під вплив різних політичних партій або якомога активніше включалися в громадсько-політичне життя.

Католицьке духівництво відіграло важливу роль в національно-духовному розкріпаченні польської нації, утвердженні Польщі як незалежної європейської держави з високими моральними і духовними традиціями. Католицькі організації значною мірою зуміли підвищити як культурний рівень польського суспільства, організовуючи, зокрема, акції щодо подолання неписьменності, так і його громадянську, духовну і політичну свідомість. Католицька церква фактично за невеликий проміжок часу (1918-25 pp.) зуміла виховати нову генерацію польської інтелігенції, яка в подальші 15 років існування Польщі стала якісно новою елітою тогочасного польського суспільства.

Список використаних джерел

1. Алексієвець Леся М. Польща: шляхи відродження державної незалежності: 1918-1939. T.: Економічна думка, 2002. - 270 с.

2. Братківський Ю. Фашистська Польща на шляху до революційної кризи. /X. / "Пролетар", 1933.180 с.

3. Віслінський М. Польща.Х. - О., "Молодий більшовик", 1931.52 с.

4. Дильонгова Ганна. Історія Польщі 1795-1990/Пер. з пол.М. Кірсенка. K.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2007.239 с.

5. Полетические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине. Под ред.С. Скульского. Минск, 1935.335 с.

6. Почс Карлис Язепович. "Санитарный кордон": Прибалтийский регион и Польша в антисов. планах англ. и фр. империализма (1921-1929 гг.). Рига: Зинатне, 1985.192 с.

7. Калениченко П.М. Великий Жовтень і революційний рух у Польщі. /Листопад 1917 - жовтень 1919 p. /K., Наукова думка, 1971.343 с.

8. Красівський Орест. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 pp.: Проблеми взаємовідносин / Українська академія державного управління при Президентові України. - K., 1998. - 299 с.

9. КугутякМ. Галичина: сторінки історії,-Івано-Франківськ, 1993 195с.

10. Матвеев Геннадий Филлипович. Идейно-политическое и организационное развитие польского буржуазного лагеря национальной демократии в 1921 - первой половине 1927 гг. Автореф. дис. канд. ист. наук. (07.00.03).М., Изд-во Моск. ун-та, 1976.23 с.

11. Юсупов Ривкат Рашидович. Власть и интеллигенция: Из истории Польши XX столетия (1918-1980 гг.). Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1996.312 с.

Размещено на Allbest.ru