Депортація та переміщення населення західних земель України у 1945-1960 pоки XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Депортація та переміщення населення західних земель України у 1945-1960 pp. XX ст.

Чернова М.В.

Сталінський політичний режим, який було встановлено в СРСР у післявоєнні роки, призвів до переміщення цивільного населення на території України. Переселення торкнулося майже всіх верств населення, досягнувши найширших масштабів у західних областях країни, та негативно вплинуло на економічний, соціальний та демографічний стан нашої нації.

Однією із найактуальніших тем сучасних наукових досліджень є вивчення подій, пов'язаних з депортацією та переміщенням населення західних земель України у 1945-1960 pp., та аналіз їх впливу на демографічну ситуацію в країні у післявоєнні роки.

На даний час історичною наукою не охоплено досить великий обсяг проблем, що пов'язані з депортацією та переміщенням населення західних земель України у 1945-1960 pp. На жаль, висвітлення суттєвої частини подій того часу та їх розуміння як історичного явища до нинішнього часу залишаються спотвореними. Встановлення незалежності нашої країни спонукало науковців заново осмислити історичні події минулого, та проаналізувати наукове значення історичної спадщини з точки зору сучасності, оскільки під час становлення державності громадяни нашої країни мають знати, які етапи пройшла Україна на шляху свого розвитку та становлення державності. Українська нація повинна об'єктивно оцінювати всі уроки історії своєї країни.

Питання депортації та переміщення населення західних земель України у 1945-1960 pp. досліджували переважно українські та російські науковці.

Праці вчених, що стосуються політики депортації та переміщення населення західних земель України в окреслений період, можна поділити на три групи:

1. Дослідження особливостей життя населення західних земель України (Депортації. Західні землі України кінця 30-х початку 50-х pp.; Панченко П.П., Гаврилюк О.Н. Соціально-економічна політика радянської держави стосовно західноукраїнського села у перші повоєнні роки; Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 pp.; Сергійчук В. Український здвиг: Волинь. 1939 1955.).

2. Дослідження репресій (Бугай М.Ф. Депортації населення з України (30-50-ті роки); Веселова О. Українське суспільство під пресом тоталітарної ідеології (1945-1953 pp.); Винниченко І.І. Україна 1920 1980-х: депортації, заслання, вислання; Полян П.М. Насильственные миграции в бывшем СССР; Стецовский Ю.И. История советских репрессий; Ярош Б. Репресивнокаральна система СРСР у повоєнний період та особливості її прояву на Волині).

3. Погляди на період 1945-1960 рр. в історії України (Баран В. K., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і pp.); Бугай Н.Ф. Л. Берия И. Сталину: Согласно Вашему указанию...; Марусик Т. Греко-католицькі священики і сталінська система влади (друга половина 40-х pp. XX ст.); Субтельний О. Україна. Історія).

Ціль даної статті вивчення найважливіших моментів в період депортації та переміщення населення західних земель Україниу 1945-1960 pp., значення цих процесів як чиннику соціальних змін в тогочасному суспільстві. депортація цивільний населення демографічний

Після звільнення Західної України від німецьких загарбників в цьому регіоні розпочався важкий процес впровадження радянської влади. Це призвело до фундаментальних змін у суспільно-політичному та соціально-економічному складі. "Соціалістичні перетворення" впроваджувалися репресивно-каральними методами, які застосовувала влада по відношенню до місцевого населення.

У квітні 1941 р. партійними органами з метою звільнення території від бунтівних українців, що приймали участь у національно-визвольному русі, разом з членами сімей, що проживали у звільнених регіонах, було впроваджено політику масових переселень до віддалених північні районів. Метод відселення членів сімей осіб, які знаходилися на нелегальному становищі або були розстріляні, а також осіб, що приймали участь у "контрреволюційних організаціях українських націоналістів" [І.с.439], влада продовжувала застосовувати і в післявоєнний період.

Особи, що брали участь в організації національного підпілля, і не тільки вели агітацію серед місцевого населення під гаслами "За самостійну Україну без більшовиків", а й приймали участь у військових діях проти радянських партизанських загонів та Червоної армії, були віднесені радянською владою до "ворожих елементів" в першу чергу. Заступник начальника Українського штабу партизанського руху Старинов вказує на це у шифротелеграмі від 17 березня 1944 p.: "Визволене населення ставиться прихильно до українських націоналістів і вороже до радянських партизанів. Четверту війну воюю, але ніколи ще не зустрічав такого ворожого середовища, яку визволених районах Тернопільської області" [2,с.32].

Природа українського національно-визвольного руху була антисталінською, і це суттєво позначилося на політиці самого И. Сталіна, що запроваджувалася в даному регіоні, оскільки він вбачав небезпеку своєму авторитарному режиму у гаслах українського опору. Тому в західних регіонах України першочерговим об'єктом депортаційної політики були визнані члени ОУН-УПА, їх сім'ї, а також особи, що підтримували цей рух.

Виконавцем цієї політики став потужний та злагоджений механізм чекістських органів, які на повну силу розгорнули спеціальні операції, долаючи масовий опір населення радянській владі, безпідставно поширюючи свої дії проти ОУН-УПА на значну частину цивільного населення.

Наступним етапом реалізації сталінської депортаційної політики на Заході України стали 1944-1945 pp. Як і раніше, першочерговими суб'єктами виселення були особи, що приймали участь в національному підпіллі та члени їхніх родин, а також всі особи, що демонстрували прихильність до ОУН-УПА. За постановами і рішеннями HKBC та республіканських партійних органів здійснювались масові депортації українського населення.

Проте опір націоналістичних в західних областях України не припинився, і депортаційна політика продовжувалася і в наступний період. 27 листопада 1945 р. було прийнято спеціальну постанову про виселення, роботу по її виконанню було розгорнуто на початку 1946 p.. "Матеріали на виселення сімей і бандпособників" формували секретарі обкомів партії, та направляли їх на розгляд та затвердження секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову. Наприклад, у доповідній записці, яку 6 лютого 1946 р. подав І. Грушецький, секретар Львівського обкому КП(б)У, було вказано, що "бандпрояви" переважно мали місце біля залізничних колій, мостів, автомагістралей та новобудов. За словами І. Грушецького, "бандити залишалися непокараними, переховуючись у бандпособників, які проживали поблизу вказаних об'єктів". Секретарем Львівського обкому КП(б) У було запропоновано "задля очищення особливо вразливих об'єктів провести виселення з окремих сіл у віддалені місця Радянського Союзу 4 394 сім'ї в кількості 15 388 чоловік" [3,с.26]. Перелік районів і сілу загальній кількості 405 населених пунктів, та перелік сімей і осіб, що підлягали виселенню із Львівської області, містився у додатках до доповідної записки на 29 листках. Примітки до цієї доповідної записки містили інформацію щодо близькості вказаних населених пунктів до державного кордону, залізничних колій та автомагістралей, ліній урядового зв'язку, МТС, телеграфних і телефонних ліній, заводів, а також на акти бандитизму у вказаних регіонах терористичні акти, вбивства військовослужбовців та радянських активістів.

Цей та подібні документи з інших областей та регіонів направлялися для виконання на місця після затвердження вищестоящими партійними керівниками.

Духовенство та віруючі УГКЦ, що могли найефективніше протистояти антирелігійній та антиукраїнській діяльності радянської влади, завдяки організаційній згуртованості навколо Святоюрського центру, також стали жертвами депортаційної політики тоталітарного режиму на Західній Україні. Партійне керівництво та державні спецслужби ретельно спланували застережні заходи, внаслідок чого 8-10 березня 1946 р. під час Львівського собору шляхом "возз'єднання" з РПЦ греко-католицьку церкву було офіційно ліквідовано. Більш ніж 1 400 представників духовенства, що відмовилися від православ'я, та 800 монахів і монахинь було вислано до Сибіру, а 200 осіб розстріляно лише через кілька місяців після Львівського собору [4,с. 184].

Знищуючи греко-католицьку церкву, керівництво сталінського режиму надіялось підірвати ідеологічну та соціальну основу боротьби західноукраїнського населення та всього національно-визвольного руху України.

Репресивні дії стосувались всіх священнослужителів української грекокатолицької церкви, які були учасниками національного фронту боротьби, а також членів їх родин, але разом із тим вони не припинили боротьбу підпілля. Ситуація в сільській місцевості залишалась найбільш складною. Із західних областей країни постійно депортували населення, про що стверджується у довідці MBC УРСР, яка фіксувала чисельність депортованих на протязі 19441946 років. Так, протягом трьох років було виселено 36609 осіб, або 14729 родин з території семи областей західного регіону. [3,с.299].

Починаючи з 1947 року органи безпеки займались боротьбою з опором населення, що вважалось їх виключною задачею. Існувало більше ніж 2 тисячі винищувальних батальйонів. В розпорядження МДБ передали біля 35 тисяч досвідчених бійців [5,с.21].

Основним важелем впливу радянської влади на український народ залишалось виселення селян з місць постійного проживання. Це також стосувалось інших груп населення, якщо вони підозрювались у підтримці бандерівського руху. Підтримкою вважалась безпосередня участь родичів у повстанні, агітаційні пропозиції стосовно припинення колективізації, підтримка повстанців харчами та зброєю, покривання місць знаходження загонів Української Повстанської Армії тощо.

В квітні 1947 року в Україну направляється Л.Каганович за велінням И. Сталіна. На цей момент М. Хрущов перестає бути першим секретарем Центрального Комітету КП(б)У

Л. Каганович вважався досвідченим політиком та борцем з проявами українського націоналізму ще в 1920 році. Він прибуває до Львова, після чого скликається нарада, основним питанням якої є проблема активізації українського національного руху. Нарада відбулась 23 квітня 1947 року, учасниками наради стали секретарі обкомів КП(б)У та начальники управлінь Міністерства державної безпеки УРСР західних областей.

Результатом обговорень стало посилення роботи чекістів, яка і так вважалась найбільш дієвим способом знищення націоналістів, але крім того управлінці визнали актуальність виселення усіх родин активних національних діячів [6,с.48]. Про це ще раніше нагадував М. Хрущов, голова Раднаркому, під час виступу на нараді за участю Л. Кагановича, першого секретаря ЦК. Він стверджував, що "якщо це питання (тобто питання виселення бандитів) туго проходить, то це потрібно прискорити, потрібно вдарити по цій лінії, більш активних посібників Організації Українських Націоналістів потрібно висилити" [2,с.584].

Влада поставила жорсткий вибір перед більшістю мешканців сіл Західної України, оскільки в багатьох з них близькі воювали під прапорами УПА. Вибір полягав у наступному необхідно видати своїх рідних, фактично для тортур і розстрілів, етапування на північ, або в іншому разі їх самих відправляють до Сибіру.

Жителі окремих сіл та міст розуміли це, і, згідно своєрідної "доброї поради" працівників карних органів перші звертались по дозвіл на переселення до Казахстану або Сибіру. Про це свідчить лист Т. Строкача, міністра внутрішніх справ України, написаний 7 червня 1947 р. і направлений до першого секретаря Центрального комітету Л. Кагановича. Він супроводжував заяву жителів двох тернопільських сіл Бодаки і Маніво.

Селяни в своєму колективному зверненні писали наступне: "Доводимо до відома Міністерства внутрішніх справ УРСР, що села Маніво і Бодаки бажають переселитися на нові оселі в східні області Сибіру. Причиною переселення є густота населення. Так, на одну людину припадає 0,75 сотих гектара землі пересічно". Але у наступному реченні заяви розкривається істинна причина подібного прохання про переселення в Красноярський край або Акмолинську область. Населення не може зовсім видати бандитські сховища органам Радянської влади.

Цей своєрідний підхід полягав в тому, що органи внутрішніх справ допомагали населенню зробити відповідні розрахунки на потребу в транспортних засобах, вказували, як, на чиє ім'я необхідно писати подібні заяви. В свою чергу, партійні керівники лише відгукувались на "прохання" трудящих, залишаючись при цьому "чистими".

Для виконання постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. № 3214-1050с "Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців" були розроблені два плани: "План заходів MBC СРСР по перевезенню спеціальних переселенців із західних областей УРСР" і "План оперативних заходів по виконанню розпоряджень MBC СРСР № 38/3-7983 про відправлення 50 ешелонів спеціального контингенту із західних областей України". Цією постановою затверджувалась масова депортація українського народу із західних областей Української республіки після війни. Це була найбільша акція сталінського режиму в повоєнний період, яка відбулась у жовтні 1947 р.

Влада звично пояснювала таке посилення політики депортації значною активністю та ворожою діяльністю "українсько-німецьких націоналістів" з метою "проведення обмежень куркульства" і забезпечення виконання хлібозаготівельних акцій [2,с.595]. Влада вказувала на необхідність прискорення колективізації сіл на Західній Україні. Беручи до уваги голод 1946-1947 pp. в Україні керівні органи влади дуже гостро відчували проблеми радянізації сільського господарства та сіл західних областей української республіки.

З метою проведення цих операцій здійснювалась ретельна підготовка. Так, у Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї, Ковелі та ряді інших міст регіону були створені пункти прийому "спецконтингенту". Влада також сформувала у Львові оперативний штаб Міністерства внутрішніх справ УРСР.

На початку місяця оперативні групи МДБ на місцях доповнились конвойними військами МДБ. З інших областей прибув оперативний склад МДБ та MBC "Смерш". На кожне село розраховували по 10-25 осіб для роботи органів залізничного МВС. їх підтримували уповноважені районних відділів КДБ. Метою їх роботи було формування списків населення для виселення та постійної перевірки перебування всіх тих осіб, які підлягають депортації або находяться під підозрою (тобто фактично усі) [7,с.435].

На початку жовтня начальники обласних виконавчих комітетів та секретарі обласних комітетів, а також начальники районних відділів МДБ роздивились сформовані раніше списки осіб, що підлягають депортації. Був складений ретельний план операції у кожному районі західних областей.

Так, у Волинській області кількість виселених сімей, члени яких підозрювались або точно знаходились в ОУН збільшилась на 200 сімей, і становила 2700 сімей. Підставою цього було наполегливе прохання секретарів обласних комітетів, нові плани затвердило МДБ. [7,с. З 97].

Починаючи із середини жовтня органи партії, керуючись суворою конспірацією, організовують підготовку масового виселення українців з їх земель. Доповідна записка від 31 жовтня 1947 p., створена секретарем Рівненського обкому КП(б)У Д. Гапієм і направлена до секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановичу, має детальний перелік соціальних заходів, які передували депортації.

Рівненський обком КП(б)У разом з УМДБ провів нараду 15 жовтня, в якій прийняли участь перші секретарі районних комітетів та начальники районних відділів МДБ. На повістці дня були питання порядку і термінів виселення, а також підготовка до операції на місцях.

Наступного дня Рівненський виконавчий комітет депутатів трудящих і бюро обласного комітету прийняли постанову "Про порядок використання землі і майна, які залишилися після виселення сімей націоналістів і бандитів". Після цього була проведена нарада відповідальних працівників, яких відрядили в райони Рівненської області для підготовки та проведення операцій вилучення бандитських сімей. Також вони повинні були допомогти проводити заходи, спрямовані на збереження їхнього майна. До їх компетенції входила і а масово-роз'яснювальна робота серед населення, якому пояснювалось значення виселення цих сімей.

У всіх визначених населених пунктах дана операція розпочалася 21 жовтня о 6 годині ранку, і закінчилася біля вісімнадцятої години того ж дня. Виконавці умудрились дотриматись повної конспірації, але мешканці Західної України вже мали гіркий досвід попередніх років. Вони вже знали порядок оформлення документів та механізми підготовки виселень. Спочатку відбувалось оформлення органами МДБ довідок від сільських рад, потів люди заповнювали опитувальні листки. Спостерігалось збільшення військових гарнізонів, на залізничні станції подавались обладнані ешелони тощо.

Відомості про масові виселення людей дістались місць вже за три-чотири дні до безпосередньої акції в тому числі завдяки розповсюдженню серед населення листівок із закликом "Ховайтеся, Вас будуть виселяти". Цим займались як раз ті підпільники, через яких немов би проводились репресії. [7,с. З 91]. Але, нажаль, точна дата була невідомою. Про безпосереднє виселення населення змогло дізнатись тільки після початку діяльності спеціальних загонів. Уникнути депортації змогли лише найбільш передбачливі, які повірили листівкам і залишили помешкання.

Найчисельніші депортації провадились у Львівській, Дрогобицькій, Станіславській та Тернопільській області. Секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу була подана доповідна записка "Про наслідки операції по виселенню сімей оунівців з території Волинської області", яку ЗО жовтня 1947 р. підписав секретар Волинського обкому партії І. Профатілов. У ній зазначалося, що 21 жовтня 1947 р. була проведена успішна операція, в результаті якої з території області виселено 2716 сімей (план 2700 сімей), загальна кількість складає 8938 осіб, з яких чоловіків 1927, жінок 4221, дітей 2790 [8,с.321].

Відомо, що керівники інших областей також намагались перевиконати затверджені плани, тому репресій зазнавали не лише безпосередні учасники бойових загонів ОУН-УПА та члени їхніх родин, але також всі сім'ї загиблих підпільників разом із родинами тих, хто вважався нелегальним.

Секретар Чернівецького обкому КП(б)У В. Вовк доповідає Л. Кагановичу про виселення 480 сімей засуджених осіб, 104 сім'ї вбитих осіб, а також 32 родини, члени яких знаходились в "бандах ОУН". Значна більшість родин виселялася з тих населених пунктів, які були "більш за все вражені активними зв'язками з діючими в районах цих сіл бандитами ОУН" на думку влади. З кожного подібного села виселялося від 10 до 20 родин [2,с.601]. Десятки тисяч людей були звинувачені у підтримці антирадянського підпілля, їх називали "бандпособниками" та репресовані протягом даного періоду.

Подібні акції мали очікуваний радянською владою результат, оскільки таким чином підривалось не тільки соціальне і матеріальне забезпечення людей, які продовжували озброєну боротьбу, але і моральна підтримка зі сторони родин, переляканих виселенням та винищенням.

Політика депортації супроводжувалась в регіоні процесами колективізації. Влада використовувала переважно силові методи, вважаючи недоцільним акцентувати увагу на ідеологічному впливі і витрачати на це час. Ідеологія підв'язувалась паралельно і поступово разом із репресіями чисельної кількості населення, мотивацією чого була наявність "бандитів", небезпечних для населення. Колективізація повинна була забезпечити надійне підґрунтя для затвердження сталінського режиму та тоталітарної системи управління суспільством. Необхідно було підірвати соціально-економічну основу загонів ОУН-УПА. Отримання від колгоспів коштів для промислового і культурного розвитку СРСР та перетворення селян у дешеву робочу силу також вважалось пріоритетами даної політики.

Але суцільна колективізація села в перші повоєнні роки на Західній Україні так і не відбулась. Проводилась широка пропаганда, влада видавала чисельні обіцянки селянам забезпечити заможне нове життя саме за допомогою колективних господарств. Але західноукраїнське селянство не поспішало записуватись до новостворюваних колгоспів. Більш того, саме в той час селянство почало чинити потужний опір насильницьким акціям по насадженню колгоспної системи. Населення вступало до УПА та до загонів підпілля ОУН, або ж постачало їм продукти та інформацію. Збройні формування ОУН-УПА активно підтримували відчайдушний опір селян. Так, протягом 9 років з 1944 по 1953 р. ними було здійснено 1 004 підпали радгоспного та колгоспного майна лише по узагальнюючим даним [9,с.67], а також проводились чисельні збройні акції.

Виселення родин, члени яких були в ОУН, продовжувалось розглядатись не лише на місцевому, але і на республіканському рівні. Так, 27 квітня 1950 року політбюро Центрального Комітету КП(б)У затвердило постанову "Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку". В цьому документі вказувалось на необхідність подання на розгляд політбюро пропозицій щодо подальших завдань партії організацій "у зв'язку із заходами по виселенню бандпособників із західних областей УРСР та зміни існуючого в районі громадського порядку", термін пропозицій визначався точно до 5 травня цього ж року [2,с.776-777]. Чисельність членів ОУН та їх родин, які були виселені на спеціальні поселення, досягла 171,5 тис. осіб лише в першій половині 1950 р. [5,с.23].

Разом із депортацією членів ОУН радянська влада, здійснюючи політику суцільної колективізації, депортувала чисельну кількість куркулів. їх віднесли до категорії осіб, які підлягали репресіям, оскільки вони не бажали вступати до колгоспів та підтримували підпілля повстанців. Все це перешкоджало процесам радянізації. Вони вважались основою перешкодою для провадження політики на селі. Республіканські керівники звернулись до вже випробуваного методу тиску на українське селянство. Для того, щоб збільшити показники вступу населення західних областей до колективних господарств вони використали виселення тих, хто відмовляється від цього.

В грудні 1949 року М.Хрущов прибув до Львівської області. Він відвідав село Добросин, в якому ще не було колгоспу, не зважаючи на всі зусилля місцевої влади. Політики "зі всією гостротою поставив питання перед селянами цього села: або поступати в колгосп, або всім селом виїжджати в Сибір, оскільки вже село мириться з ворогами і не вважає за потрібне боротись за радянську владу". Такі чіткі директиви радянського керівництва були традиційними для того часу [2,с.759].

He тільки активні учасники ОУН-УПА, заможні селяни та члени їх сімей були жертвами каральних органів тоталітарного режиму та політики депортації. До списків репресованих увійшли члени нелегальної течії свідків Єгови та андерсівці (колишні українські військовослужбовці армії генерала Андерса, котрі репатріювались із західної Європи на Україну після Другої світової війни) [10,с.80].

Постанова Ради міністрів СРСР № 977-190сс від 13 лютого 1951 року затвердила, що 3 046 осіб, андерсівців та членів їхніх сімей переселяються з територій Західної України і Західної Білорусії до Іркутської області.

Згідно постанови від 13 березня 195 І р. № 667-339сс до депортації визначились учасники нелегальної секти єговістів та членів їхніх сімей, що склало 7 449 осіб. Вони проживали на території Західної України, Західної Білорусії, Молдавії і Прибалтійських республік. Така чистка повинна була сприяти ідеологічній чистоті населення. Людей відправляли до Томської та Іркутської областей [П.с.24].

Згідно постанови Ради міністрів УРСР і Центрального Комітету КП(б)У від 4 квітня 1951 р. майно депортованих підлягало конфіскації, частково воно йшло на погашення державних зобов'язань перед іншими державами, частина передавалась колективним господарствам безкоштовно у постійне володіння [2,с.805-806].

Згідно Указу Президії Верховної ради СРСР від 2 червня 1948 р. про виселення осіб, що не виконували трудові завдання в сільському господарстві та вели паразитичний спосіб життя на селі, у 1952 році ще вживалися застережні та карні заходи. В тому числі ці заходи відбувалось і в західних областях України.

Поступово розв'язання цих питань делегувалось загальним зборам жителів сіл. Кількість переселених мешканців України досягла 28202 чоловік. Депортація вищеназваної категорії населення проводилася переважно у Красноярський край [12,с.269].

На середину 50-х років на спеціальному поселенні значилося 135762 членів сімей оунівців і банд пособників, та 1911 куркулів із сім'ями.

Розселені вони були наступним чином: Кемеровська область 22624 осіб; Хабаровський край -19703 осіб; Іркутська область -15260 осіб; Красноярський край 13613 осіб; Омська область 10152 осіб; Томська область 8881 осіб; Молотовська область 8778 осіб; Казахська PCP 6721 осіб; Челябінська область 5168 осіб; Амурська область 4392 осіб; Тюменська область 5128 осіб; Читинська область 3747 осіб; Архангельська область 3256 осіб; Комі APCP 2762 осіб; Якутська APCP 2593 осіб; Бурят-Монгольська APCP -1688 осіб; Киргизька PCP 1528 осіб; Удмуртія 759 осіб; Приморський край 707 осіб; Інші регіони 442 особи. [ІІ.с.25].

Ці люди працювали переважно в вугільній промисловості та сільському господарстві. У Кемеровській області, на приклад, з 22624 чоловік працювали 14 тисяч чоловік, в Іркутській 2289, у Челябінській 5168 чоловік. Більша половина з них працювала шахтерами [13,с.671].

Звісно, загальна чисельність депортованих із західноукраїнських областей протягом 1944 1952 рр. вимагає уточнень. Згідно даних О. Субтельного за 1944-1949 рр. із західних областей України було депортовано біля 500 тисяч осіб [14.С.425]. В свою чергу, матеріали ВСП HKBC СРСР та Спецвідділу MBC СРСР містять статику виселення з України, яка складає 171566 осіб, з них -131 319 дорослих [13,с.813]. Всі вони є колишніми членами бандитських формувань. Майже такими самими є дані MBC України, згідно яких протягом 1944-1952 рр. депортовано 65 906 сімей загальною чисельністю 203 662 особи. Територія депортації західні області України та Ізмаїльська область. Місце призначення віддалені регіони Уралу та Сибіру.

Категорії населення, що висилялось: "учасники банд націоналістичного підпілля", "бандпособники" та члени їх родин, що склало 182543 особи, 12135 куркулів та членів їх сімей, а також 8984 єговістів разом із членами їх сімей тощо [15,с.543].

Політика депортацій сталінського режиму з новою силою розгорнулась на території західноукраїнських областей фактично одразу після вивільнення їх від окупантів фашистської Німеччини. Об'єктами виселень після війни були як учасники українського національного підпілля, так і члени їх родин, а також всі мешканці регіону, які підозрювались у наданні допомоги та підтримки "бандитським" повстанцям.

Згідно указів HKBC СРСР від 31 березня і 7 квітня 1944 p., постанови Ради Міністрів від 10 жовтня 1947 p., постанови Ради Міністрів від 4 травня 1948 p., указу Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1950 р. були проведені депортаційні акції. Операція, що проводилась у жовтні 1947 року, і охопила 26332 українських сімей українців, або 77791 особу, була найчисельнішою за масштабами післявоєнною акцією з виселення населення західноукраїнських областей.

Так звані куркулі, або заможні селяни, найбільше постраждалиу 1948-1952 роках, оскільки саме на них поширювались політика депортацій та процеси колективізації села. Це стосувалося усіх, хто не виконував трудові завдання в радянському сільському господарстві. Подібний контингент "небажаних елементів" виселявся на підставі затверджених постанов Ради міністрів від 06 жовтня 1948 року, а також 27 січня та 18 вересня 1951 року.

В лютому 1951 року та березні 1952 року до переліку депортованих осіб у досліджуваному регіоні потрапили як єговісти, так і вояки Армії Крайової, що орієнтувалися на лондонський еміграційний уряд. Повне припинення політики насильницької депортації політики відбулось лише після смерті И. Сталіна.

На протязі 1944-1952 pp. у віддалені райони Радянського Союзу виселили понад 65 тисяч родин, тобто більше ніж 203 тисячі осіб із західних областей України. Найбільших втрат під час повоєнних депортації зазнало західноукраїнське селянство, оскільки саме сільська місцевість більш за все цікавила радянську владу.

Метою повоєнного виселення із досліджуваного регіону був анти націоналістичний та антиукраїнський рух, а також повна ліквідація соціальної основи ОУН-УПА, всіх, хто підтримував їх та інші опозиційні сили.

Головною ознакою депортації була соціально-класова характеристика населення, яка поширювалась на представників будь-якої національності, які вважались "класовими ворогами" через погляди або через свій майновий стан. До списків також включались і члени родин ворогів. Будь-хто, якщо він заявив про своє негативне відношення до режиму, або просто не вписувався в межі визначеного більшовиками суспільства, також виселявся з республіки.

Мешканці регіону підтримували офіційну політику, схвалювали поширювані засоби кари сімей "націоналістичного характеру", тобто цих "чисельних куркулів та гнобителів", вони безпосередньо але опосередковано приймали участь в депортацій них операціях, але одночасно співчували депортованим, негативно та критично ставились до перетворень суспільно-політичного ладу та репресій, викликаних ними. Така поведінка мешканців західноукраїнських областей була викликана насильницькими виселеннями та загальним знесиленням від політичного, економічного та ідеологічного тиску.

XX з'їзд КПРС став переломним моментом у житті суспільства всього Союзу. Він відбувся в лютому 1956 року. Саме на цьому з'їзді М.Хрущов зробив офіційну доповідь із назвою "Про культ особи та його наслідки", маючи на увазі, звісно, И. Сталіна. Так, це було закрите засідання, але саме на ньому вперше наводились факти злочинів та політичних зловживань И. Сталіна та його влади, наголошувалось на нехтування законами тощо.

Делегати з'їзду з подивом вислухали повідомлення про чисельні наслідки рішень И. Сталіна протягом Вітчизняної війни, а також його можливу причетність до вбивства С. Кірова та інших політичних діячів та командних кадрів армії. М.Хрущов згадав про депортацію народів, репресії та розпалювання міжнаціональної та внутрішньої ворожнечі у республіках Союзу.

При цьому доповідь безпідставно стверджувала факт "глибоко демократичного, дійсно народного характеру радянського ладу", який не змінив навіть вищеназваний культ особи.

Отже, утвердження демократизації і гласності, ліквідація рецидивів сталінізму, загоєння цих історичних ран були оголошені основною лінією партії та визначенням її подальших вказівок та дій.

Рішення XX з'їзду було позитивно сприйнято суспільством України, на нього покладались деякі надії. Через деякий час в Україні ліквідували кілька тисяч пам'ятників сталінського режиму, змінили найменування. Втім, справа перебудови психології не є простою, особливо коли питання стосується менталітету ветеранів. Вищі ланки влади чинили опір змінам, вважаючи розвінчування сталінізму ненадійною справою, яка може спричинити хвилю націоналістичних підйомів та підірвати владу держави. Прихильники чотирьох ідеологів режиму, Г. Маленкова, В. Молотова, Л. Кагановича та Д. Щепілова на чолі з даними політиками пропонували усунути М. Хрущова від влади або навіть заарештувати його. Але значна частина учасників червневого Пленуму Центрального Комітету КПРС 1957 року не погодились із змовниками, виступаючи проти них. Ці діячі були виключені з партії та усунуті з займаних посад.

О. Кириченко, в свою чергу, став секретарем Центрального Комітету КПРС, а його місце на Україні зайняв М. Підгорний, досвідчений політик та виконавець вказівок Москви. Завдяки цьому демократизація в республіці фактично не посилилась, тоді як в 1959 році навпаки почався відтік політичних засад від курсу, визначеного на XX з'їзді. Тільки із приходом до влади першого секретаря Петра Шелеста можна було говорити про певне покращення ситуації.

Ми можемо зробити висновки, що завдяки депортації та переміщення населення у 1945-1960 рр. в західному регіоні України комуністична партія та радянський уряд намагалися досягти наступних результатів:

- повне знищення старих економічних, політичних та громадських інститутів;

- ліквідація або в деяких випадках ізоляція національно свідомих патріотичних сил суспільства Західної України;

- повне припинення збройного опору та ідеологічного спротиву місцевого населення;

- уніфікація соціальної структури населення відповідно до радянських взірців;

- полегшення і прискорення примусової колективізації сільського господарства;

- забезпечення підтримки політичних рішень місцевих органів влади;

- поширення нової суспільної свідомості та більшовицької ідеології;

- часткове звільнення території від корінного населення, метою чого було збільшення кількості російського та російськомовного етнічного населення.

Керівництво СРСР завдяки досягненню вищенаведених завдань могло прискорити зміни у суспільно-політичних відносинах західного регіону. Можна стверджувати, що Західна Україна повинна була стати міцним кордоном для подальшого використання територій з метою комуністичної експансії в капіталістичні Центральну та Західну Європу.

Список використаних джерел

1. Стецовский Ю.И. История советских репрессий. М.: "Знак-СП", 1997. Т. -600 с.

2. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 pp.: Нові документи і матеріали. K.: Дніпро, 1998. 941 с.

3. Депортації. Західні землі України кінця 30-х початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах. Т. 2. 1946-1947 рр. Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва OO Василіан "Місіонер", 1998. 540 с.

4. Марусик Т. Греко-католицькі священики і сталінська система влади (друга половина 40-х pp. XX ст.) // Буковинський журнал. Чернівці, 2002. Ч. 3-4. С. 181-190.

5. Баран В. K., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і pp.). -K.: Видавничий Дім Альтернативи, 1999. 303 с.

6. Сергійчук В. Боротьба совєтської влади проти ОУН-УПА в післявоєнний період //Визвольний шлях. -2000. -№ 11. -С. 42-58.

7. Чорна книга України: 36. документів, архів, матеріалів, листів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд., ред. Ф. Зубанича; Передм. В. Яворівського. K.: Вид. Центр "Просвіта", 1998. 784 с.

8. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади / Ред. колегія Я. Лялька, П. Максимук, І. Патер, Ю. Сливка та ін. Львів: Просвіта, 1993. -Кн. 1. -798 с.

9. Панченко П.П., Гаврилюк О.Н. Соціально-економічна політика радянської держави стосовно західноукраїнського села у перші повоєнні роки // Волинь в Другій світовій війні та перші повоєнні роки. Матеріали наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 50-й річниці перемоги над фашизмом. Луцьк, 1995. -С. 66-67.

10. Винниченко 1.1. Україна 1920 1980-х: депортації, заслання, вислання. K.: Рада, 1994. 128 с.

11. БугайМ.Ф. Депортації населення з України (30-50-ті роки)//УІЖ. 1990. -№ -С. 20-26.

12. Полян П.М. Насильственные миграции в бывшем СССР // Миграционная ситуация в странах СНГ. М.: Центр изучения проблем вынужденной миграции в СССР, 1999.-С. 265-276.

13. "По решению правительства Союза ССР..." (Депортациянародов: документыи материалы). Составители: Н.Ф. Бугайи А.М. Гонов. -Нальчик: Эль-Фа, 2003. 927 с.

14. Субтельний О. Україна. Історія / Пер. з англ. Ю. I. Шевчука. К.: Либідь, 1991.-512 с.

15. Веселова О. Українське суспільство під пресом тоталітарної ідеології (19451953 pp.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століття / Міжнародна асоціація україністів. Відповідальні редактори: С. Кульчицький, В. Даниленко. Одеса; Київ; Львів, 1999 -С. 541-549.

Размещено на Allbest.ru