Державна допомога демобілізованим воїнам та інвалідам Великої Вітчизняної війни на Україні (1943-1945)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна допомога демобілізованим воїнам та інвалідам Великої Вітчизняної війни на Україні (1943-1945)

Перехрест І.В., Суденко О.В.

Одним із надзвичайно негативних наслідків Великої Вітчизняної війни було значне збільшення кількості інвалідів серед населення У країни, що стало наслідком одержаних ушкоджень, каліцтв, хвороб учасниками бойових дій та цивільними громадянами, які опинилися в зоні бойових дій та окупації. Тож перед органами державної влади постало завдання по здійсненню соціальної допомоги зазначеним верствам населення. З огляду на вище сказане, окреслимо мету запропонованої публікації: на основі опублікованих матеріалів та архівних джерел показати рівень інвалідізації населення на визволених територіях та визначити ефективність першочергових заходів органів влади щодо надання допомоги інвалідам війни та демобілізованим.

У контексті власних досліджень до окремих аспектів означеної проблеми зверталися радянські дослідники та медичні працівники, серед яких Т.Т. Гриценко, В.М. Козлюк, С.О. Колєсніков, І.М. Кононенко та ін.[1; 3; 4; 5]. В сучасній вітчизняній історичній науці дана тематика ще не знайшла достатнього висвітлення, тож залишається досить цікавою для науковців.

Станом на 1 вересня 1945 р. у республіці на обліку загалом перебувало 710 304 інваліди. Серед них 377 889 чол. були інвалідами Вітчизняної війни, у т. ч. 6388 інвалідами І групи (1,7 %), 193 128 інвалідами ІІ групи (51,1 %), 178 423 інвалідами III групи (47,2 %) [12,арк.99]. Станом на 1 січня 1946 р. кількість інвалідів війни становила 465,3 тис. чол. [10,арк.2]. Таким чином інвалідом війни був кожний шістдесятий мешканець України.

Багато з них потребували постійної медичної допомоги, а частина, у зв'язку з одержаними важкими тілесними та моральними ушкодженнями, довготривалого спеціального лікування та соціальної реабілітації. То ж перед органами державної влади та охорони здоров'я з початком звільнення території України від окупації постали виключно складні завдання забезпечити повсякденну медичну допомогу інвалідам війни у медичних закладах загального типу, за короткий термін налагодити роботу спеціалізованих закладів для кваліфікованого профільного лікування та протезування інвалідів, створити необхідну базу для матеріально-технічного забезпечення цих закладів, здійснювати соціальну реабілітацію цієї категорії громадян. інвалід влада соціальний протезування

Щодо першого завдання, то лікувальну допомогу інвалідам війни забезпечувала вся мережа поступово відновлюваних у республіці медичних закладів, причому здійснювалася вона позачергово й при можливості силами кращих фахівців. Водночас необхідно зазначити, що якісний рівень такої допомоги інвалідам не завжди відповідав потребам, що значною мірою було зумовлено слабкістю кадрового та матеріально-технічного потенціалу медичних закладів у тогочасних умовах.

Більш складнішим і тривалішим у часі виявився процес організації спеціалізованої системи лікування інвалідів війни. Вже в роки війни, в тяжких умовах початкового етапу відбудови, була створена досить широка мережа спеціалізованих лікувальних закладів для інвалідів. Її створення започаткували спеціальні розпорядження PHK CPCP та наказ НКОЗ CPCP від 14 травня 1943 р. "Про організацію спеціалізованої допомоги інвалідам Вітчизняної війни". Згідно цих документів реорганізовувалися в лікарні відновлювальної хірургії для інвалідів війни 21 евакошпиталь на 5600 ліжок (до 15 червня 1943 р.); при лікарнях відновлювальної хірургії організовувалися (до 1 листопада 1943 р.) протезні майстерні, які повинні забезпечувати протезування інвалідів, котрі перебуватимуть на стаціонарному лікуванні; спеціальні відділення для відновлювального лікування інвалідів війни із загальною кількістю 885 ліжок при 12 клініках медичних інститутів; для інвалідів, які потребують особливих видів спеціалізованого лікування (нейрохірургічного, стоматологічного, психоневрологічного), додатково відкривалися відділення на 1125 ліжок у визначених для цієї мети 25 лікувальних закладах [2,с.302-302]. Дія зазначених документів, а отже й реалізація визначених ними заходів, частково поширювалася й на визволену територію України.

У свою чергу відповідні заходи щодо організації спеціалізованої медичної допомоги інвалідам війни та демобілізованим воїнам вживали й PHK УРСР та НКОЗ України. Вже в червні 1943 p. PHK УРСР прийняла постанову, якою зобов'язала республіканські органи влади та охорони здоров'я організувати у визволених областях республіки мережу лікувальних закладів відновлювальної хірургії та протезування інвалідів війни із загальною кількістю 3000 ліжок. Одночасно Держплан УРСР зобов'язувався забезпечити виконання заявок НКОЗ України на матеріали для лікувального протезування, а облвиконкоми та міськради відвести приміщення для розгортання лікарень та поліклінічних відділень відновлювальної хірургії. Завдання органів охорони здоров'я по організації спеціалізованої медичної допомоги інвалідам війни були конкретизовані у наказі НКОЗ УРСР від ЗО листопада 1943 р. Ним, зокрема, ставилося завдання: вже до середини 1944 р. розгорнути 2200 ліжок у лікарнях з відділеннями відновлювальної хірургії, створити в усіх містах при лікарнях або поліклініках комісії для визначення характеру необхідної медичної допомоги інвалідам війни та направлення їх на спеціальне лікування у стаціонарні чи поліклінічні заклади [9,арк.53].

Виконання зазначених заходів дало позитивні результати. У продовж 1943 - 1944 pp. в областях України на базі загально-цивільної медичної мережі органи охорони здоров'я організували ряд окремих лікарень та відділення відновлювального лікування інвалідів. В обласних центрах і містах з кількістю населення понад 50 тис. чол. були відкриті відділення при поліклініках для амбулаторного лікування інвалідів. Ці лікарні та відділення при поліклініках у 1944 р. були свого роду закладами по диспансеризації інвалідів війни [3,с.84]. Кабінети для відновлювального лікування були створені й при багатьох амбулаторіях. Aлe в ряді областей, особливо в сільській місцевості, не було можливості забезпечити інвалідів війни спеціальною медичною допомогою. У таких умовах цінною була ініціатива розташованих на території України евакошпиталів, які організували кваліфіковане відновлювальне лікування інвалідів війни [6,с.18].

І хоча поставлене завдання щодо розгортання на базі загально-цивільних медичних закладів ліжок відновлювальної хірургії не було виконане в повному обсязі, все ж на кінець 1944 р. їхній загальний фонд у стаціонарах складав 1625 ліжок, якими скористалися тисячі інвалідів війни. Загалом стаціонарну та амбулаторну спеціалізовану допомогу в 1944 р. одержали лише в Харківській області 13 371 інвалід, у Запорізькій 2745, у Полтавській 5727, Миколаївській 2400, Сумській 2316 інвалідів [8,с.23]. У 1945 р. у лікарнях лише 15 областей знаходилося на лікуванні 26 675 інвалідів війни [11,арк. 15].

У червні 1944 р. за рішенням уряду в областях розпочалася організація шпиталів відновлювальної хірургії для інвалідів війни. Перші такі шпиталі були організовані на базі реорганізованих харківських та житомирських військових евакошпиталів, які внаслідок недостатнього завантаження пораненими вже тривалий час здійснювали відновлювальне спеціалізоване лікування інвалідів. Ефективність такої роботи була значною, багатьом інвалідам вдалося відновити або підвищити працездатність. Такий метод лікування інвалідів одержав позитивну оцінку й був рекомендований для подальшого використання. У 1945 р. на спеціальні види лікування інвалідів переключилися й інші евакогошпиталі, розташовані на території республіки. У відповідності з постановами PHK СРСР від 29 серпня 1945 р. і PHK УРСР від 15 вересня 1945 p., на території України підлягали реорганізації 71 евакошпиталь, у яких для лікування інвалідів Вітчизняної війни передбачалося розгорнути 17 800 ліжок. Вже на 20 січня 1946 р. у реорганізованих шпиталях лікувалося 6 тис. інвалідів війни [ 11,арк. 14-І5].

Водночас, на початкових етапах повне розгортання мережі спеціалізованих шпиталів для лікування інвалідів війни та демобілізованих воїнів, затримувалося через незадовільне їхнє розквартирування. He всі шпиталі були забезпечені необхідною кількістю лікарів-спеціалістів, у деяких з них недостатньо застосовувалося комплексне лікування. В багатьох областях шпиталі були незадовільно забезпечені меблями, м'яким інвентарем, іншим майном. У багатьох шпиталях не були належним чином обладнані протезні майстерні [ 11,арк. 16-17].

Ліквідація зазначених та інших недоліків у справі реорганізації евакошпиталів та створення на їхній базі шпиталів для відновлювального лікування інвалідів війни дозволила вже незабаром суттєво покращити медичне обслуговування інвалідів.

До надання спеціалізованої медичної допомоги інвалідам війни, залучалися й науково-дослідні та навчальні медичні заклади. Зокрема, згідно рішення PHK УРСР від 6 червня 1944 р. при Київському та Харківському науково-дослідних інститутах травматології та ортопедії були організовані клініки відновлювальної хірургії та протезування, які одночасно могли приймати на лікування 500 інвалідів війни. До кінця 1943 р. лише в Харківському інституті допомогу одержали 1219 інвалідів з особливо важкими тілесними ушкодженнями. При Київському інституті була створена експериментальна протезна майстерня, а на Слов'янському курорті поновлена робота Інституту відновлення працездатності інвалідів [7,арк.23]. Особливо важливим було й те, що науково-дослідні інститути, у відповідності зі своїм фахом, не лише активно приступили до лікування інвалідів, але й взяли на себе методичну роботу в госпіталях та лікарнях. Упродовж 1945 р. у клініках науково-дослідних та навчальних інститутів курс лікування пройшли 6909 інвалідів війни [ 11,арк. 15].

Пройшовши курси відновлювального лікування у лікарнях загального типу, спеціальних шпиталях та клініках десятки тисяч інвалідів були в змозі виконувати посильні види робіт.

Важливе значення для подальшої організації й удосконалення системи лікування та відновлення працездатності інвалідів мало проведене в 1945 р. Наркоматом охорони здоров'я УРСР спільно з Наркоматом соціального забезпечення УРСР персональне медичне обстеження лікувально-відбірними комісіями понад 300 000 інвалідів війни та демобілізованих воїнів [2,с.253]. Унаслідок обстеження були одержані досить точні дані про причини інвалідності у зв'язку із пораненнями чи захворюваннями, одержаними на фронті, про стан здоров'я інвалідів, про ступінь або групу інвалідності, пов'язаною із тими чи іншими наслідками поранень чи захворювань. Особливо важливим було те, що результати обстеження дозволили виявити потреби інвалідів війни у різних формах лікування чи протезування, а також детально охарактеризувати клінічні форми наслідків поранень чи захворювань.

Зокрема, було встановлено, що серед обстежених інвалідів чоловіки складали 99,4 % і жінки 0,6 %; 14,9 % інвалідів мали вищу освіту. Інвалідів у віці до 20 років було 6,6 %, у віці від 20 до ЗО років 32,4 %, від 30 до 40 років 37,8 % і старше 40 років 23,2 %.

Розподіл інвалідів по групам інвалідності був наступним: інваліди І групи складали 1,6 %, інваліди II групи 37,6 %, інваліди III групи 60,8 % до всіх облікованих інвалідів після переобстеження (до переобстеження інваліди І групи складали 2,0 %, інваліди II групи 45,2 %, інваліди III групи 52,8 %) [5,с.85].

Основний контингент складали інваліди зі складу демобілізованих, у яких причиною інвалідності були наслідки поранень, травми чи контузії: їхня кількість дорівнювала 85,8%. На першому місті були такі причини інвалідності, як анкілозі! й контрактури верхніх і нижніх кінцівок (21,2 %); ці ускладнення та наслідки пошкоджень опорно-рухального апарату спричиняли інвалідність найбільш часто. Число інвалідів, у яких були ампутовані кінцівки, складало 16,3 % по відношенню до всіх облікованих, причому 10 % приходилося на інвалідів з ампутованими нижніми кінцівками. Кількість осіб з ампутованими верхніми кінцівками була меншою 6,3 %. На третьому місці були інваліди, у яких унаслідок травм були виявлені остеомієлітичні процеси 9,5 %; інваліди з паралічем верхніх кінцівок 8,0 %; із травматичною епілепсією й так званим "травматичними неврозами" 3,9 %; із сліпотою 2,4 % та ін.

Із загальної кількості інвалідів Вітчизняної війни в Україні та переоблікованих у 1945 р. (включаючи демобілізованих за станом здоров'я) потребували окремих видів лікування 58,3 %, а 63,6 % від цієї кількості потребували різних видів стаціонарного лікування хірургічного, ортопедичного, психоневрологічного, фізіотерапевтичного і т. п. При цьому найбільше інвалідів Вітчизняної війни потребували хірургічного лікування 27,4%, фізіотерапевтичного 24,9 %, санаторного 21,8 %. Поліклінічного лікування потребували 34,4 % від загальної кількості тих, хто підлягав лікуванню, причому значному числу інвалідів потрібна була хірургічна допомога.

У зв'язку з необхідністю забезпечення інвалідів Вітчизняної війни протезами під час переобліку враховувалися характер здійсненої ампутації на тому чи іншому рівні верхньої або нижньої кінцівки. Загалом потребували протезування 17,1 % інвалідів; із них інвалідів І групи 2,8 %, ІІ групи 64,6 %, III групи 32,6 %. Здійснене обстеження уточнило місце проживання інвалідів і кількість тих видів протезів і протезних виробів (ортопедичного взуття, корсетів, туторів і т.п.), у яких вони мали потреби. Це створило умови для чіткого планування всієї роботи протезної промисловості для задоволення потреб у тих чи інших видах протезних виробів [5,с.88].

Такий детальний аналіз даних медичного огляду і вивчення стану здоров'я інвалідів війни в 1945 р. відіграли величезну роль в організації та проведенні заходів подальшого їхнього лікування та працевлаштування.

У відповідності з постановою уряду УРСР від 15 вересня 1945 р. до кінця року в усіх областях України для лікування інвалідів Великої Вітчизняної війни були організовані 74 спеціалізовані шпиталі або шпиталі з спеціалізованими відділеннями: ортопедичними, протезними, хірургічними, нейрохірургічними, щелепно-лицевими, отолярінгологічними, психоневрологічними, туберкульозними, терапевтичними, онкологічними, для хворіючих тривалий час та ін. Загальна кількість ліжок у шпиталях сягала 18 100 одиниць. У п'яти обласних центрах, у т. ч. у Харкові та Дніпропетровську для інвалідів війни були відкриті лікарні відновлювального лікування на 375 ліжок. У цих лікарнях крім хірургічних методів лікування, широко застосовувалося фізіотерапевтичне лікування (масаж, лікувальна фізкультура, механотерапія, електролікування, водолікування, грязелікування, парафінолікування і т.д.). Спеціальне лікування лише інвалідів війни здійснювали також 2 фізіотерапевтичні лікарні на 115 ліжок, а в обласних медичних закладах для їхніх потреб було розгорнуто біля 600 ліжок. Новим обладнанням поповнилися клініки відновлювальної хірургії та протезування при Київському та Харківському науково-дослідних інститутах ортопедії та травматології. При госпіталях і лікарнях створювалися навчальні майстерні для трудового навчання інвалідів війни [5,с.89].

Для забезпечення соціальної реабілітації інвалідів війни та демобілізованих воїнів, органами влади та господарськими структурами організовувалося й професійне навчання цих груп населення. Наприклад, Полтавським облсобезом у другій половині 1944 р. були організовані: профшкола у Полтаві на 120 чол., курси бухгалтерів у Полтаві,

Кременчуці, Лубнах з контингентом 50 чол. кожна. А на підприємствах організовувалися курси масових професій для перекваліфікації та набуття інвалідами нових спеціальностей. На початок 1945 р. у республіці спеціальностям навчалося 6310 інвалідів війни та демобілізованих із лав армії [ 1,с.75]. Поряд з професійним навчанням інваліди війни мали можливість здобувати загальну освіту. При загальноосвітніх школах для дорослих організовувалися спеціальні групи для навчання інвалідів за програмами неповних середніх і середніх шкіл. Здобувши середню освіту чимало інвалідів згодом продовжували навчання в технікумах та вузах.

Унаслідок здійснюваних заходів до кінця 1944 р. у республіці було працевлаштовані 230 976 інвалідів війни, з них у східних областях 227 805 інвалідів [13,арк.111]. Станом на 1 вересня 1945 р. загальна кількість працевлаштованих інвалідів складала 290 200 осіб, або 76,8 % від їхньої загальної кількості на цей час, у т. ч. інвалідів II групи 109 326 осіб (61,2%), III групи 180 874 особи (93,7 %). Ta нажаль, в повній мірі забезпечити інвалідів роботою не було можливостей. На кінець 1945 р. непрацевлаштованими ще залишалися 87 689 інвалідів війни, зокрема 69 тис. інвалідів II групи та 13 тис. інвалідів III групи [ 12,арк. 100].

Як свідчать вище наведені дані, спільна робота органів влади усіх рівнів та медичних працівників мала ряд позитивних результатів у плані медичної допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни. Внаслідок проведеної роботи, вже на кінець 1945 р. були досягнуті суттєві позитивні результати в області подальшого відновлення здоров'я інвалідів війни та демобілізованих воїнів. Але, в силу об'єктивних причин, виникало чимало труднощів по забезпеченню інвалідів війни всебічною допомогою. Існуючі недоліки цього періоду були взяті до уваги як органами державної влади, так і медичними працівниками для проведення подальших заходів по медичній реабілітації інвалідів.

Загалом же ця проблема вивчена недостатньо та дещо фрагментарно, й залишається широке поле для подальшої дослідницької роботи.

Список використаних джерел

1. Гриценко Т.Т. Допомога сім'ям фронтовиків у 1943 1945 pp. // УІЖ. 1972. № 5.С,78-85.

2. Здравоохранение в годы Великой Отечественной войны 1941 1945 гг. Сб.документов и материалов / Под ред. М.И. Барсукова. М.: Медицина, 1977. 575 с. *

3. Козлюк В.М. Медицинская помощь инвалидам войны // Медицинская наука в Украинской ССР. Пути и итоги развития / Под ред. А.Е. Романенко,К, 1987. С,238-253.

4. Колесников С.А. Организация специализированного лечения нвалидов Великой Отечественной войны // Советское здравоохранение. 1943. № 6. С. 3-6.

5. Кононенко И.Ф. Изучение состояния здоровья нвалидов Отечественной войны на Украине // Медико-санитарные последствия войны и мероприятия по их ликвидации. Труды II конференции,М.Д 948.-С.83-93.

6. Центранльний державний архів вищих органів влади України. Ф. 342. Оп.14. Спр.420.

7. Там само. Ф.-342,Оп.14. Спр.429.

8. Там само. Ф.-342,Оп.14. Спр.557.

9. Там само. Ф.-342,Оп.14. Спр.558.

10. Там само. Ф.-348. Оп.1. Спр.294.

11. Там само. Ф.-348. Оп. З. Спр.149.

12. Центральний державшій архів громадських організацій України. Ф.-1. Оп.23. Спр. 1840.

13. Там само. Ф.-1. Оп.23. Спр.3957.

Размещено на Allbest.ru