Конкуренція між польськими та українськими споживчо-кооперативними і кредитними організаціями Галичини у 1867-1914 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конкуренція між польськими та українськими споживчо-кооперативними і кредитними організаціями Галичини у 1867-1914 роки

польський український кредитний кооперативний

Польсько-українські стосунки мають тривалу і суперечливу історію. Зазвичай аналізуючи сучасну українську історіографію впадає в очі той факт, що вивчаються насамперед «гарячі» етапи, події, явища і процеси, які були притаманні цим відносинам пацифікація Галичини 1930 p., події на Волині 1943 p., тощо. Однак загострення міжнаціональних стосунків було лише результатом тривалого накопичення протиріч між поляками і українцями. Так, польсько-українській війні 1918 1919 рр. передував доволі значний період мирного співіснування обох народів у складі Австро-Угорщини. Тоді більшість польських і українських сил не змогли уникнути протистояння і особливо економічного суперництва. Попри велику актуальність питання для сучасної України вивчення даної проблеми майже не проводиться. Винятком можуть бути дослідження Р. Матейка [24]. Оскільки політичним подіям зазвичай передують економічні процеси, хочемо в цій статті проаналізувати одну із причин погіршення польсько-українських взаємин фінансову та торгівельну конкуренцію між польськими і українськими організаціями.

Надання Галичині прав автономії у 1867 р. майже співпало у часі з прийняттям австрійським парламентом закону про нові умови для ведення торгівлі. Найбільш успішно законодавчими новаціями від 15 листопада 1867 р. скористалися євреї краю, які традиційно займалися торгівлею та лихварством. Великі землевласники й надалі вели оптові торгові поставки на ринки Львова, Кракова, Відня, портові міста Австро-Угорщини та Німеччини. Основна маса польського та українського населення Галичини не мали достатньої кількості коштів та досвіду, щоб професійно займатися купівлею-продажем, а тому вели торгівлю лише періодично на ярмарках та ринках.Виправити ситуацію був покликаний закон про кооперативи від 1873 р. Він дозволяв проводити торгівлю акціонерним і кооперативним об'єднанням і товариствам. Його практична реалізація найшвидше розпочалася у Західній Галичині. Тут першими ініціаторами створення споживчих та господарських спілок виступили представники інтелігенції та римо-католицькі священики, їхня діяльність серед польського населення була настільки вдалою, що вже у вересні 1879 р. декілька римо-католицьких священиків розпочали агітацію серед українських селян латинського обряду у Ярославському повіті з метою залучити їх до польських сільськогосподарських товариств [10,с.23].

У відповідь розпочалося створення національної кооперації серед української сільської інтелігенції. Перші активісти намагалися залучати до кооперативних організацій не лише українських селян, але і міщан. Саме з таким закликом ЗО листопада 1880 р. на мітингу у Львові виступили Володимир Барвінський та Володимир Навроцький, які незабаром стали лідерами українського спілчанського руху. Вже на початку 1881 р. Аполлон Нечай і Василь Нагірний створили першу українську кооперативну організацію «Общество господарсько-промислове». Проте вже через 2 роки вона розпалася [36,с.7].

Найбільш активними у створенні кредитних і кооперативних товариств були члени польських фракцій Галицького сейму. Завдяки Їм21 жовтня 1881 р. було прийнято закон про створення Краевого банку. У статуті цієї фінансової установи зазначалося, що вона надаватиме грошові кредити різноманітним економічним товариствам та організаціям, без жодної конфесійної чи національної упередженості. Гроші для установчого фонду банку виділялися з крайового бюджету. Проте, вже через кілька місяців діяльності зазначеної установи українські та єврейські підприємці відчули на собі прояви дискримінації. Невідомий дописувач місячника «Економіст» повідомляв з цього приводу, що українцям банк позик майже не надавав: з 345 тис корон кредитів на польські економічні товариства припадало біля 300 тис., а на українські (переважно філії «Просвіти») лише 26 тис., на єврейські взагалі 19 тис. [П.с.52].

Така дискримінація українців у питаннях кредитів та торгівлі була далеко не новою, як і втручання польських послів Галицького сейму у економічні процеси заходами особистої протекції. Зокрема до 1867 р. законодавчий орган краю постійно займався призначенням пенсій та грошових позичок окремим великим польським землевласникам, заможнім городянам, що піддавалося критиці навіть польської періодики [37,с. 11-12]. Яскравим прикладом економічного безглуздя став факт привезення 180 метричних центнерів солі з польських копалень Велички до Косова, де українські селяни традиційно випалювали сіль з гірських джерел. Попри те, що привезена сіль було значно дорожчою, а тому не конкурентоздатною, окремі польські посли вимагали, щоб такі поставки стали регулярними і закріплювалися законодавчо [27,с.З].

Відомий тогочасний український економіст К. Кульчицький зазначав: «Такі інституції фінансові, як от Банк краєвий, Краєве товариство кредитове, Краєва Каса щаднича, допомагають щедро кредитом лише дідичів і багатших селян, переважно з польської частини Галичини, а наш руський селянин-хлібороб позбавлений здорового кредиту...» [19,с.44]. На нашу думку, всі ці фінансові заклади з початку не ставили собі за мету дискримінувати українців. Часто серед останніх просто не було людей, які б могли гарантувати повернення великих за розмірами кредитів. Лише з середини 90-х рр. під впливом політичної ситуації розпочалася неприхована національна дискримінація.

Досить знаковим для української кооперації за визначенням сучасного дослідника Р. Матейка став 1891 p., коли було прийнято четвертий статут товариства «Просвіта». У ньому серед багатьох завдань одним з найбільш важливих ставилося «...піднесення добробуту українського народу у Галичині.» а саме через «1) видання популярної літератури українською мовою для сільського та міського населення; 2) просвітня та економічна пропаганда усним словом; 3) створення таких економічно-кооперативних структур, рільничо-господарські спілки, крамниці, шпихліри та інші; 4) надання населенню допомоги і порад при покупці насіння, машин, сільськогосподарських знарядь...» [24.С.2-3].

У цьому ж році в Галичині розпочали активну діяльність кредитні селянські спілки, створені під керівництвом Францішека Стефчика за системою, вперше запропонованою А. Райфайзеном (т. зв. «райфайзенівки»). Якщо у 1889 1890 рр. була лише 1 така спілка, то в 1892 р. їх налічувалося вже 23. пори те, що керували спілками системи Райфайзена переважно поляки, до них незабаром почали масово вступати українські селяни. До 1899 р. членами цих спілок було біля 5 тис. осіб значно більше ніж на той час членів всіх політичних партій краю разом взятих [9,s.2].

Українські посли Галицького сейму А. Вахнянин та О. Барвінський виступили у березні 1897 р. за створення єдиного координаційного центру для райфайзенівських спілок Бюро патронату, з наданням йому фінансової допомоги з бюджету краю. На їхню думку ця установа суттєво могла допомогти найслабшим організаціям, більшість з яких перебувала в заселених українцями повітах. Після тривалих консультацій у липні 1899 р. «Бюро патронату для спілок ощадності і позичок» розпочало свою роботу. Завдяки їй до райфайзенівських спілоку 1912 р. вже належало майже 290 тис. осіб, а їхні обігові кошти складали 154 млн. корон. Райфайзенівки діяли у 2/3 сільських громад краю і деякий час були прикладом польсько-українського порозуміння у фінансових питаннях [ЗЗ.с.4].

Проте з самого початку діяльності райфайзенівських спілок частина української інтелігенції поставилися до них з недовірою. Так, ще 25 листопада 1890 р. Юліан Романчук, на той час голова української фракції у Галицькому сеймі, виступив із заявою, де в пункті 5 зазначалося, що українські посли будуть й надалі відстоювати розвиток самостійних українських господарських товариств. Цю заяву підтримало все найвище греко-католицьке духовенство (в т. ч. митрополит Сильвестр Семибратович), значна частина лідерів товариств «Просвіта» та «Народна Рада» [ЗІ.с.З-4].

Один з активних діячів «Просвіти» К. Левицький постійно наголошував на розширенні економічної програми діяльності товариства. Він написав низку практичних рекомендацій для українських селян і міщан щодо покращення ведення господарства, налагодження торгівлі та споживчої кооперації. К. Левицький виступив і на підтримку «Просвітою» товариства «Народна торгівля» [22,с.22-23].

Агітаційна робота цього українського економіста мала далекосяжні наслідки. Зокрема, було розроблено статути торгівельних та споживчих спілок, позичкових кас, спільних селянських комор для зерна, що почали створюватися при кожній читальні «Просвіти». Надання освітнім товариством позик українським селянам на посівну, збір урожаю, будівництво, купівлю товарів для крамниць впродовж 1891 1901 рр. зросло у кілька десятків разів, що викликало занепокоєння з боку державних фінансових установ, податкових органів, аналогічних польських товариств [24,с.7].

Стурбованість влади діяльністю «Просвіти» посилювалося і тим, що з липня 1899 р. розпочало свою роботу Бюро патронату. У зв'язку з цим окремі урядовці вимагали реорганізації «Просвіти», а то і її ліквідації, чи підпорядкування товариства краєвій владі. Саме тому у березні 1899 р. у Одеську і Бродах низка греко-католицьких священиків, учителів, керівників місцевих осередків «Просвіти» розпочали підготовку створення окремої організації для покращення економічного добробуту українського населення. Нове товариство назвали «Сільський Господар». Першим його головою було обрано Ф. Дуткевича [36,с.15].

Єдності серед лідерів «Просвіти» у тому як розвивати фінансово-економічну діяльність не було. Частина з них виступали за підпорядкування Бюро патронату, інші виступали за збереження самостійності при переданні всіх українських економічних організацій у відання «Сільському господарю» 124.с.7-81. Зрештою, перемогу здобули прихильники створення самостійних українських економічних товариств. Головним їхнім аргументом було наростання після «баденівських виборів» полонізаційних процесів. М. Новаковський, К. Левицький та інші неодноразово підкреслювали, що Бюро патронату навмисне обмежувало створення по українських селах нових кредитних спілок, при лояльному ставленні до появи аналогічних організацій у сусідніх селах заселених поляками [23,с.5-7].

Описуючи зловживання Бюро патронату К. Кульчицький наголошував: «Польським спілкам Патронат в кредиті ніколи не відмовляє, а супроти руських ставиться неприхильно, часто-густо навіть вороже» [20,с.161]. Аналізуючи чисельність новостворених райфайзенівських спілок, їхнє розташування, а також національну приналежність керівництва, він приходив до висновку: «Патронат форсує де лише і як лише може польські райфайзенівки, аби лиш не допустити до заложення руських райфайзенівок в українській части Галичини..,» і хоче лише цими економічними організаціями досягти «...плацуфок, твердинь польськості на всходніх кресах...» [19,с.109].

Починаючи з 1899 р. лідери українських економічних організацій проводили заходи по зміцненню виключно національних кредитних та споживчих товариств. Було створено систему взаємодії «Просвіти», «Сільського Господаря» та «Народної торгівлі». Для їхніх членів створювалася єдина система освіти, централізованої закупівлі промислових товарів, система знижок та пільгових кредитів [6,арк.39]. Ці заходи мали важливі наслідки. Зокрема чисельність українських господарських товариств у Галичині зросла в 1899 1904 рр. більш ніж в 4 рази (з 18 до 84), кількість їхніх членів збільшилася з 6,5 тис. до 44 тис. осіб (у 7 разів), а касовий обіг зріс з 6 млн. корон до 43 млн. [30,с. 10]. Посилилася і критика тих українців, які брали активну участь у польських економічних організаціях та фінансових установах створених краевою владою. Наприклад, В. Будзиновський заявляв, що ті українці, які тримають свої гроші у державних банках і польських райфайзенівках «.. .годують руською кервавицею ворогів руського народу, допомагають тим, котрі на кожнім кроці топчуть наші права...» [1,арк. 124].

Особливо негативно українська громадськість реагувала на розширення мережі молочарень, організованих «Краківською Сільськогосподарською спілкою» [25,с.23]. Один із засновників українського молочарського руху Лев Горалевич підкреслював шкідливість польських молочарень не лише тим, що на них виділялися значні кошти з галицького бюджету, але й тим, що створюють нові робочі місця виключно для поляків. Більше того, за його оцінками 265 молочарень з 297 існуючих на 1903 р. у Галичині перебували у власності великих землевласників, а 32 інші хоча і створені при сприянні влади надають послуги лише польському населенню [ 14,с. 13].

Попри численні вимоги українських послів у Галицькому сеймі, краєва влада відмовлялася від створення молочарень у населених пунктах де переважали українці. Враховуючи позитивні наслідки страйку 1902 p., лідер «Сільського Господаря» А. Пеленський одним з перших запропонував запозичити у чехів гасло «Свій до свого по своє» і розгорнути кампанію з бойкоту польських товарів, крамниць, фінансових установ. Він вважав, що створивши власну мережу споживчих і кредитних організацій українці змусять усіх рахуватися з ними як з повноцінним народом [29,с.13]. Погляди цього економіста, на нашу думку, демонструють результати еволюції свідомості керівництва українських споживчих та кредитних товариств від іде й повної співпраці і навіть підпорядкування українських кооперативів від польських, до вироблення власної незалежної позиції в економічних проблемах.

Вже згадуваний К. Кульчицький закликав у 1904 р.: «Помагаймо собі самі, бо ніхто нам не допоможе», а в 1910 p.: «Засади безнаціональності кооперативів не можуть мати місця у таких багатонаціональних краях (як Галичина В. М.), бо вона зміцнила би лише позицію народів сильніших на некористь народів слабших...». Він попереджав, що без ліквідації дискримінації українців у економічних питаннях неможливий польсько-український політичний діалог і співпраця, адже «...економічні інтереси в міжнародних відносинах завжди були і є причиною ворожнечі і війн» [20,с.161].

Створенню національних економічних організацій для українців опосередковано сприяло і зростання корупції у польських та краєвих споживчих і фінансових товариствах. Завдяки впливові на них повітових, краєвих властей, окремих великих землевласників, фінансова вигода залишалася для представників влади, керівників місцевих осередків товариств, членів Бюро патронату, але не для рядових членів кооперативів. Через значні зловживання щороку десятки польських господарських товариств закінчували фінансову діяльність зі значними збитками, які часто покривалися лише за рахунок крайового бюджету. Саме тому багато їхніх членів досить швидко втрачали будь який інтерес до різного роду спілок [26,с.18].

Особливої критики з-поміж усіх економічних організацій провінції зазнавало «Галицьке господарське товариство». Його було створено ще у середині 80-х pp. XIX ст. родинами Потоцьких та Дідушицьких, чиї представники на той час обіймали найвищі урядові посади у провінції. Це товариство протягом всього свого існування користувалося найбільшою грошовою і матеріальною допомогою від Галицького сейму та Намісництва, австрійських урядів. Якщо у 1883 р. для цього товариства лише краєвий банк надав більше 1 млн. золотих ринських, то в 1910 р. його бюджет перевищував 10 млн. ринських, які надходили від Галицького сейму та австрійської влади [28,с.7]. Для порівняння: товариство «Просвіта» у 1896 1902 рр. не одержало на економічні потреби жодного крейцера, в 1904 1905 рр. по 4 тис. корон, у 1906 р. 5 тис. корон, у 1907 р. 15 тис., у 1908 1909 рр. по 20 тис. у 1910 р. 25 тис. [18,с.230].

«Галицьке господарське товариство» і його діяльність критикувалися навіть окремими польськими партіями та організаціями. Велике невдоволення польської громадськості викликав той факт, що у створених цим товариством школах навчалися виключно діти великих землевласників та їхнього оточення [28,с.7].

На відміну від «Галицького господарського товариства», «рільничі спілки» (kolka rolniczy) викликали серед українців не соціальне, а національне незадоволення. Чисельність недоліків у діяльності цих товариств суттєво погіршувала польсько-українські відносини. «Рільничі спілки» вважалися одним з інструментів полонізації заможного українського селянства і міщанства. Один з дописувачів «Економіста» писав, що для економічного прогресу цих кооперативів необхідно провести низку реформ. Зокрема: 1) виборчу реформу, завдяки якій би політична адміністрація краю перейшла від «полонізаторів і шляхти» до народу; 2) демократизація усіх економічних товариств [21,с.З].

Діяльність різноманітних польських споживчих та фінансових організацій, їхня конкурентна боротьба з «Просвітою», «Народною торгівлею», сприяла переплетенню соціальних протиріч з міжнаціональними. У свідомості української інтелігенції, заможних селян і міщан поступово утвердилася думка про те, що внаслідок економічного розвитку Галичини ослаблі земельні магнати і шляхта намагалися зберегти свій політичний вплив. Для цього вони все частіше опиралися на нові буржуазні елементи у польському суспільстві. Українці через такі дії прирікалися на «економічну залежність і нижчість..,» «...економічну, політичну і культурну неволю...» [32,с.1-2].

Створення польськими економічними товариствами молочарень, магазинів, пунктів по заготівлі цукрових буряків, картоплі, зернових, фруктів на етнічних українських землях супроводжувалося досить часто різними зловживаннями, які лише доповнювали загальну картину дискримінаціїукраїнців. Це ж стосувалося і економічних організацій створених як філіали загальнокраєвих кредитних спілок. З цього приводу редакція «Економіста» зазначала, що зі 173 філій «Союзу кредитних спілок», що діялиу 1907 p., 95 перебувалиу Західній Галичині і відповідно мали задовольняти інтереси польського населення. Із 78 інших лише біля 50 були власне українськими як за складом рядових членів, так і керівництва [12,с.1-5].

Досить складною була і ситуація з коштами кредитних та споживчих товариств. Так, польські користувалися не лише дотаціями з державного і крайового бюджетів, але й з численних кредитів наданих банками та різноманітними організаціями. Частка таких грошей у польських товариствах становила 70 80 %. Натомість в українських кооперативах 90 % коштів становили внески членів товариства і лише 10 % позики та кредити [34,с. 15-16]. Така пропорція перетворювала українські господарські і торгівельні спілки на досить слабких конкурентів і суттєво погіршувала польсько-українські взаємини.

He зважаючи на протидію влади українські економічні організації досить швидко нарощували темпи своєї діяльності. Цьому сприяло і створення «Краевого союзу Ревізійного» контрольно-ревізійного органу, який досить швидко ліквідував більшість видів корупції серед українських кооператорів. Станом на 1907 р. «Краєвий союз Ревізійний» об'єднував 59,5 тис. членів різних товариств, обігові кошти, яких склали більше 16 млн. корон [15,с.1-2].

Внутрішня демократія, при фінансовій дисциплінованості, притаманні саме українським економічним організаціям, все більше приваблювали галицьких українців на противагу загальнокраєвим та польським. На кінець 1907 р. в Галичині налічувалося 180 товариств об'єднаних «Краєвим союзом Ревізійним», також 184 окремі українські райфайзенівські спілки та 17 спілок системи Шульца. Райфайзенівські та шульцівські спілки перебували під контролем Бюро патронату. Наступного 1908 р. лише «Краєвий союз Ревізійний» координував діяльність вже 227 товариств, перебравши ініціативу у свої руки [16,с.2]. У передвоєнний 1913 р. «Краєвий союз Ревізійний» об'єднував 557 українських кооперативів, що мали більше 180 тис. членів, і володів обіговими коштами у 300 млн. корон [35,с.45].

Ще одним органом, окрім «Краевого союзу Ревізійного», що об'єднав усі українські економічні організації стала «Народна торгівля», радикально реорганізована у 1907 р. Її статут удосконалювався і в наступні роки. Так, у жовтні 1908 р. одним з внутрішніх розпоряджень «Народної торгівлі» передбачалося активне сприяння створенню українцями нових економічних організацій, координація їхніх дій по закупівлі промислових та продуктових товарів, організація курсів діловодства і навчання персоналу, надання новоствореним спілкам грошових та матеріальних позик [5,арк. 2-3].

Створення мережі українських економічних організацій розцінювалася українською інтелігенцією Галичини як інструмент боротьби за національну економічну незалежність [17,с.1]. Це добре усвідомлювали й представники польського суспільства. Свідченням цього стали різноманітні заходи, які використовувалися у конкурентній боротьбі, зокрема такі як залякування, погрози, економічний та податковий тиск, постанови і розпорядження органів судової і виконавчої влади. Українські товариства у більшості випадків були змушені займати оборонні позиції, звертаючись із судовими позовами, петиціями до Галицького сейму, що не мало значних позитивних наслідків.

Окремі заходи польських економічних організацій були більш витонченими. Одним з методів їхньої боротьби з українськими кооперативами стало масове одержання довготермінових кредитів у українських фінансових організаціях поляками та євреями. Починаючи з 1908 р. більшість українських періодичних видань застерігали керівництво кооперативного руху від надання таких кредитів. Завдяки ним низка найбільш успішних українських економічних товариств втрачали готівку і опинялися на межі банкрутства, адже одержані кредити ніхто не збирався повертати.

Аналіз архівних документів підтверджує всі зазначені застороги. Так, скажімо у селянської спілки с. Хмелівка поляки та євреї взяли у 1910 р. позик більш ніж на 10 тис. корон, а повернули їх лише у вересні-листопаді 1918 р. Спілці з с. Брикуля Стара аналогічні позики було повернуто лише у квітні 1919 р. Аналогічних випадків налічувалося кілька десятків. Всі зазначені позики бралися на купівлю землі. Позичальники позики разом з відсотками повернули лише тоді коли змінилася політична ситуація у краї і виникла загроза, що уряд ЗУНР повертатиме ці кошти у судовому порядку [7,арк.108-121,136-І88]. Позичальники-українці повертали гроші впродовж 6-7 років, сплачуючи два рази на рік невеликі частки. Іноді виникали затримки з виплатою, але вони не перевищували два тижні [8,арк.1-25].

Для боротьби з конкурентами і українські і польські економічні товариства проводили агітацію, конрагітацію, вдавалися до бойкоту, подавали судові позови і т. д. Невдоволення керівництва польськими споживчими та фінансовими товариствами викликало те, що українці спромоглися налагодити власну мережу кооперативних та інших економічних організацій, яка досить ефективно функціонувала. Це лише загострювало проблеми навколо діяльності Бюро патронату. Ця інстанція могла заборонити українцям створювати свої спілки для кількох тисяч осіб і дозволити полякам створити аналогічне товариство для кількох сотень, а то й десятків бажаючих. У Гусятинському, Борщівському, Заліщицькому повітах польські райфайзенівські спілки створювалися у селах де вже існували такі ж українські об'єднання. У Чортківському повіті така ж ситуація склалася у с. Вигнанка. Косів, Слобідка, Джурів [38,с.52-53].

Великої критики української громадськості зазнав план керівника Бюро патронату Ф. Стефчика по реорганізації системи споживчої кооперації та кредитування у Галичині, складенийу 1909 р. План передбачав: 1) примусове підпорядкування всіх економічних організацій краю Бюро патронату; 2) дозвіл на вступ у товариства великим землевласникам; 3) надання більших прав у голосуванні окремим членам товариств при вирішенні внутрішніх питань; 4) виключення зі сфери діяльності товариств торгівлі, оптових закупівель промислових товарів та заготівлі сільськогосподарської продукції. Реалізація цих завдань, як таких, що не враховували специфіку господарювання більшості повітів була рішуче відкинута навіть окремими польськими політиками [ 13,с. 18--19]. Натомість значного поширення набула практика, коли українцям під різними приводами відмовляли у наданні кредитів. При цьому польським позичальникам гроші надавалися і за гірших умов [3,с.98-100].

Слід зауважити, що економічна дискримінація українців проводилася найчастіше краєвими організаціями, які напряму підпорядковувалися Галицькому сейму. Приватні структури рідше звертали увагу на національність позичальників, натомість ретельніше перевіряли їхні економічні можливості. Так, Земельний іпотечний банк надав у жовтні 1910 р. 20 тис. корону кредит «Руській щадниці» у Перемишлі, очолюваній лікарем В. Гнатюком. Тоді ж кілька українців одержали позику від цього банку на суму 42 тис. корон. Однак, детальний аналіз документів засвідчує, що всі ці кошти надавалися лише після багаторазових звертань і не останню роль у досягненні позитивного результату відігравала особиста дружба В. Гнатюка з директором банку JI. Рожановським [3,арк.16-24;4,арк.3-33,60-66].

Впродовж 1904 1914 рр. українські господарські організації поступово переорієнтувалися з краєвих і польських кредитних установ на українські і стабільно нарощували обсяги діяльності. Відповідно зростали і масштаби запозичень. Наприклад, товариство «Буг» з с. Старий Милятин у 1906 р. розпочинало свою діяльність з позичок у 200 600 корон, а в 1910 р. воно взяло позику у «Краевого союзу українських кооперативів» 20 тис. корон. Воно вело закупівлю насіння у Будапешті, Відні; проводило оптову торгівлю суперфосфатами, чилійською селітрою, вапном, вугіллям; заготовляло і постачало в армію сільськогосподарську продукцію. До 1910 р. це товариство відмовилося від кредитів зі сторони держави, краєвих властей і польських кредитних установ [2,арк.4-3 5]. На той час це було масовим явищем для українських споживчих та фінансових організацій.

Впродовж останньої третини XIX початку XX ст. відбувалося становлення і розвиток мережі економічних організацій у Галичині. До них масово долучалися широкі верстви населення. Різноманітні кооперативи, споживчі та кредитні спілки стали невід'ємною частиною життя коронного краю. Так само, важливим фактором їх діяльності стала конкуренція між польськими та українськими організаціями. Вона визначала не лише темпи та напрямки розвитку економіки Галичини, але й міжнаціональні взаємини, суттєво їх загострюючи і перетворюючи на антагоністичні.

польський український кредитний кооперативний

Список використаних джерел

1.Донесення старосте і органів поліції про хід сільськогосподарських страйків (1902 р.), Т. X // Центральний державний архів України у м. Львові (далі ЦДІЖЛ). Ф. 146: Галицьке намісництво в м. Львові, 1772-1920 рр. Оп. 4. Спр. 3788. 144 арк.

2.Листування з господарським товариством «Буг» в Старому Милятині про взаєморозрахунки (1906 1929 рр.) // ЦДІЖЛ. Ф. 320: Ревізійний союз українських кооперативів у Львові. Оп. 1. Спр. 13.-97 арк.

3.Переписка з приватними особами про надання кредитів (1910 1912 рр.) // ЦДІЖЛ. Ф. 562: Земельний іпотечний банк у м. Львів (1904 1920 pp.). On. I. Спр. 20. 80 арк.

4.Переписка міністерства внутрішніх справ про встановлення майоратів в маєтках Чарторийських, Дідушицьких та ін. великих землевласників, (1891 1897 рр.) // ЦДІЖЛ. Ф. 146: Галицьке намісництво в м. Львові, 1772-1920 pp. Оп. 7. Спр. 4501.-72 арк.

5.Положення про порядок взаємодії та фінансових рорахунків торгівельних товариств, 1899 р.// ЦДІЖЛ. -Ф. 449: Крайовий споживчий кооперативний союз «Народна торгівля» у м. Львові (1899 1938 pp.). Оп. І.-Спр. 1.-4 арк.

6.Свідчення Борщівського староства про хід сільськогосподарських страйків на території староства, (1900 р.)//ЦДІЖЛ. -Ф. 146: Галицьке намісництво в м. Львові, 1772-1920 рр. Оп. 4. Спр. 2209. 96 арк.

7.Списки боржників з сіл Хмелівка, Брикуля Стара та інші (1909 1920 рр.) // ЦДІЖЛ. Ф. 845: Кооперативний банк «Земля» у м. Львові (1892 1938 pp.). Оп.

1.Спр. 105. 334 арк.

8.Списки боржників-власників парцелей з сіл Хмелівка, Грималівка, Іване Золоте за 1909 1914 рр. // ЦДІЖЛ. Ф. 845: Кооперативний банк «Земля» у м. Львові (18921938 pp.).-Оп. І.-Спр. 106.-26 арк.

8.Patronat spoldzielni rolniczych we Lwowie. L wow, 1934. 36 s.

9.Бачність ! // Батьківщина. 1879. I листопада. № 3. С. 23.

10.Ваньо Д. Банк краєвий // Економіст. 1910. № 3. С. 43 49.

11.Ваньо Д. Наші стоваришення кредитові в світлі критика польського // економіст. 1909.-№ 4.-С. 1-5.

12.Ваньо Д. Один з проектів на zniszczenie Rusi // Економіст. 1910. № I 2.С. 15-19.

13.Горалевич Л. Кілька слів про нашу молочарську організацію // Економіст. 1907.-№4.-С. 13-15.

14.Звіт товариства «Краєвий Союз Ревізійний» у Львові з діяльності товариств і розвою союзних руських заробкових стоваршцень за 1907 рік // Економіст. 1908. №1.-С. 1-29.

15.Звіт товариства «Краєвий Союз Ревізійний» у Львові з діяльності товариств і розвою союзних стоваришень за 1908 рік // Економіст. 1909. № I. С. 1 32.

16.Ільченко І. Споживча кооперація в Галичині, на Україні і Буковині // економіст. 1909.-№ 2.-С. 1 -4.

17.Кузик С. Економічна діяльність Товариства «Просвіта» у Львові //Економіст. 1910.-№10.-С. 229-233.

18.Кульчицький К. Десять літ діяльності Патронату хліборобських спілок при Виділі краевому // Економіст. 1910. -№ 3. С. 43 49.

19.Кульчицький К. Міжнаціональні відно сини в галицькім кооперативнім ру хови // Економіст. 1911. -№ 9. С. 161 168.

20.Л. Дещо про заводові спілки рільничі // Економіст. 1905. № 3. С. 1-3.

21.Левицький К. Про каси пожичкови разомь з статутомь товариства касы пожичковои «Власна помочь». Львовь, 1889. 46 с.

22.Левицький К. Про нові спілки господарські. Львів, 1904. 37 с.

23.Матейко P. М. Роль товариства «Просвіта» у встановленні та розвитку української молочарської кооперації // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства / За загальною редакцією проф. П. П. Кононенка. K.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2005. Т. IV. С. 255 264.

24.Молочарні селянські в польській части Галичини // Економіст. 1904. № 5. С. 23.

25.Новинки (Польське товариство господарське в році 1904) // Економіст. 1905. -№ 3. -С. 18.

26.Новинки//Діло. 1890. 19 (31) січня. -Ч. 15. -С. 3.

27.Олеськів И. Розвій селянських господарств у Східній Галичині 1848 1898 // Економіст. 1904. № 3. С. 5 7.

28.ПеленськийА. Значене сільських крамниць в нашій економічній независимости // Економіст. 1904. № 5. С. 10-13.

29.Перегляд оборотів всіх союзних стоваришень заробкових і господарських в поодиноких літах (1899 1904) // Економіст. 1905. № 10. С. 10.

30.Руска справа въ галицкомь соймь року 1890. Львовь, 1890. 32 с.

31.Сд. К. Економічні проблеми//Економіст. 1907. -№ 4. С. 1-6.

32.Стефчик Ф. Про спілки огцадности і позичок (системи А. Ф. В. Райфайзена під патронатом Виділу краевого у Львові). Львів, 1914. 122 с.

33.Товариство «kolekrolniczych» //Економіст. 1907. -№ 7. С. 15-16.

34.Федотенко П. Український громадський рух у XX ст. -Подебради, 1934. -174 с.

35.Храпливий Є. Сорок літ праці краевого Господарського Товариства Сільський Господар (1899 1939). Львів, 1939. 60 с.

36.Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861 1901 (нарис з історії українського парламентаризму). Львів: Львівська академія митецтв, 2002.-288 с.

37.Як др. Ф. Стефчик собі славу здобуває (допись) // Економіст. 1910. № 3. С. 52-55.

Размещено на Allbest.ru