Діяльність Всеросійського селянського союзу в Україні в 1905-1907 рр. у радянській історіографії 1920-1940-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність Всеросійського селянського союзу в Україні в 1905-1907 рр. у радянській історіографії 1920-1940-х рр.

Кудінов Д.В.

Однією з провідних і масових організацій в Україні періоду Першої російської революції (далі ПРР) був Всеросійський селянський союз (далі ВСС), який мав значний вплив на землеробів. Його поява свідчила про зростання соціально-політичної свідомості селян, про перехід соціальних протиріч на селі на рейки політичної боротьби. Відповідно аналіз діяльності Селянського Союзу в 1905-1907 рр. став однією з провідних тем в історіографії суспільнополітичного життя дожовтневого періоду. Загалом, BCC в аналізі селянського руху радянськими істориками займає особливе місце. Позитивне ставлення до Союзу з боку лідерів більшовицької партії в 1905 р. захистило його від нищівної критики офіційної історичної науки, що не можна сказати про решту небільшовицьких організацій початку XX ст. Історики в 1920-ті на початку 1930-х рр. дозволяли собі відходити від ідеологічних догм і відносно вільно розглядати минуле Селянського Союзу. Це робить перспективним критичний огляд радянської історіографії ВСС, і особливо дослідження діяльності Союзу в Україні, враховуючи зростання інтересу у вітчизняній історичній науці до тематики революційних подій ПРР в Україні. Отже, метою даної статті є аналіз і систематизація історичної літератури радянського періоду, присвяченої діяльності Селянського Союзу в Україні в 1905-1907 рр.

Тривалий час вітчизняними історіографами BCC розглядався практично лише в контексті загальних наукових розвідок селянського руху в 1905-1907 рр. Виключення становить стаття дослідниці Селянського Союзу О. Кірюхіної, в якій авторка спеціально зупинялася на роботах своїх попередників. Йри цьому вона детально розглянула дожовтневу історіографію. Нарис О. Шестакова «Всеросійський селянський союз» О. Кірюхіна оцінила як не зовсім вдалий, оскільки в ньому автор нічого не вказував про діяльність його місцевих комітетів, а також неповно висвітив історію Союзу [7, с. 83-84]. Стосовно публікацій колишніх членів ВСС, то вони, зауважувала дослідниця, зображували історію BCC і його місцевих організацій в «цілковито спотвореному вигляді» [7,с.84]. Із робіт українських істориків даного періоду О. Кірюхіна виділила лише статтю І. Дроздова, не зупиняючись на її критиці. Виходячи з аналізу наукової літератури, О. Кірюхіна справедливо робила висновок про фрагментарність вивчення історії ВСС. З нею погодилися автори історіографічного нарису.присвяченого літературі з історії селянського руху 1905-1907 рр. П. Редькін і В. Фірстова в загальних роботах з історії селянського руху BCC фактично не приділялося уваги [10,с. 127].

Капітальне дослідження радянської історіографії революційних подій 1905-1907 рр. в Україні, здійснене сучасним дослідником С. Євсеєнко, відзначається мінімалізмом в означенні радянськими істориками проблематики діяльності ВСС. На нашу думку, це пояснюється, по-перше тим, що положення і висновки автора зумовлювалися традицією вітчизняних істориків не виділяти в розгляді селянського руху окремо діяльність ВСС, а по-друге, узагальненням С. Євсеєнком аграрної проблематики в аналізі історичної літератури [4,с. 105-148]. Отже, відсутність на сьогодні окремої розвідки історіографії Селянського Союзу зумовлює потребу критичного огляду доробку радянських науковців, присвяченого ПРР. При цьому окремо виділяємо історичну літературу довоєнного періоду, яка якісно вирізнялася від досліджень істориків більш пізнього періоду.

Інтерес до BCC в історичній науці 1920-х рр. проявився виходом ряду публікацій з минулого цієї селянської організації. При цьому наукові дослідження BCC ставали своєрідною дуеллю між колишніми активістами Союзу і партійними дослідниками, які ставили перед собою завдання дискредитації селянської організації як революційної сили. Представниками першої групи були колишні зачинателі Селянського Союзу браття Мазуренки. Приводом до написання ними полемічної статті стала виставка в Музеї Революції, на якій інформація про ВСС, на думку, Мазуренків, мала недопустимі викривлення. Виступаючи проти спроб фальсифікації історії Союзу, Мазуренки вміло апелювали до висловлювань В. Леніна щодо ВСС, який в одній зі своїх робіт охарактеризував Союз як «дійсно народну, масову організацію..., здатну застосовувати дійсно революційні методи боротьби, які не звужують, а розширюють розмах політичної творчості селянства, що висуває на сцену самих селян з їх ненавистю до чиновників і поміщиків» [8,с.232-233]. Таким чином, Мазуренки розхитували тезу своїх опонентів щодо нереволюційності ВСС, а причину створення самостійної селянської організації обгрунтовували тим, що партія більшовиків в 1905 р. ще не мала можливостей керувати селянським рухом. Більше того, на початку революції соціал-демократія знаходилася позаду селянського руху, висуваючи обмежену аграрну програму. Свою місію Мазуренки, які на той момент були членами РУПу, бачили в тому, щоб разом із безпартійними народниками взяти на себе ініціативу гуртування селянства в класову політичну організацію [9,с.36]. Хоча Мазуренки переважно висвітили лише центральні події в історії ВСС, наведені ними факти дозволяють уточнити імена українських делегатів, які входили до керівних органів організації, їхню роль в роботі з'їздів, а також зв'язки організації із українськими соціал-демократами [9].

Критика Мазуренків спрямовувалася переважно проти А. Шестакова, одного з перших партійних дослідників ВСС. Полемізуючи з ним, Мазуренки вказували на ряд фактичних помилок, яких він припускався в своїй роботі «Бунт землі», як-то припис собі промов, обмова учасників з'їзду, перебільшення ролі есерів на з'їздах, помилки у датах і т.п. [9,с.17;Ї8,с.53-55]. Водночас, опоненти А. Шестакова побоювались прямо критикувати його позицію. В своїй новій роботі А. Шестаков намагався спростувати зауваження Мазуренків. В ній він виправив неточності, але не послабив жорсткої критики Союзу. BCC відтепер А. Шестаков розглядав як політичну партію, «але більш помірною ніж есери», що конкурувала із більшовиками в боротьбі за вплив на селянську масу [19,с.109]. Таким чином, дослідник частково переглянув своє попереднє бачення Союзу, як маріонеткової організації, підпорядкованої

ПСР [18,с.49-56]. Посилаючись на постанови з'їздів ВСС, автор розцінював Союз, як «організацію дрібної буржуазії» [19,с. 100]. Правда, історик визнав, що місцеві комітети Союзу в ряді губерній виступали в якості революційного авангарду і йшли попереду Головного комітету. Але це мало стосується оцінки Селянського Союзу, даної В. Леніним. А. Шестаков стверджував, що вождь більшовиків, не знав всіх подробиць Другого з'їзду BCC і «був схильним дещо перебільшувати революційність цих демократів» [19,с. 102]. Помилкова позиція А. Шестакова щодо ліберального характеру селянської організації, яка в роки сталінізму визнавалася аксіомою, пізніше була відкинута новим поколінням радянських істориків [7,с.84]. Загалом стаття А. Шестакова в більшій мірі являє собою політичний памфлет, спрямований проти компанії з реабілітації Селянського Союзу, а також проти «лівої опозиції». Аналіз автора явно підпорядкований догмам і до того ж обмежується лише з'їздами ВСС.

З А. Шестаковим солідаризувався Н. Карпов, вказавши на залежність BCC від есерів. Але Н. Карпова цікавила ідеологічна структура BCC не в зв'язку із тим як до більшовиків ставилися делегати селянських з'їздів, і що кажуть про організацію її колишні провідники (так ставив це питання А. Шестаков).

Н. Карпов спирався на великий масив даних, серед яких окрім протоколів з'їздів містився великий перелік документів, які стосувалися діяльності місцевих організацій, серед них і українських. Це дозволило йому оцінити ідеологію Союзу як суміш народницьких, есерівських та марксистських теорій. Звідси тактика боротьби Союзу пасивний спротив, відмова від насилля, яскравим прикладом чому служить діяльність Лохвицького комітету ВСС. BCC мав революційний потенціал, але йому бракувало революційного керівництва, підсумовував Н. Карпов [5,с. 7-24].

Нариси Мазуренків, А. Шестакова і Н. Карпова були спробами дати загальну оцінку діяльності Союзу. Наступним кроком дослідження BCC стало вивчення регіональної специфіки діяльності його комітетів. Це вносило пожвавлення в дискусію про політичну природу організації. Зокрема, в збірці «1905 рік на Сумщині» ряд авторів піддавали нищівній критиці діячів BCC на Сумщині, оцінювали їхні погляди як суміш ліберально-народницьких ідей, а саму діяльність Сумського повітового комітету розцінювали як реформістську, нереволюційну. Всупереч цьому колишні активісти Союзу підкреслювали революційний характер організації, її перевагу перед іншими опозиційними силами в регіоні [16]. Тут особливо вирізняються статті колишніх лідерів Сумського повітового комітету BCC М. Сердюка і А. Щербака. Обидва автори розгорнули широку панораму революційних змін в регіоні, використавши в написанні нарисів окрім власних спогадів документи поліції, матеріали преси і стенограми з'їздів організацій Союзу. Описаний ними параліч владних органів і встановлення Союзом контролю над різними сферами громадського життя в повіті дає змогу стверджувати про існування «Сумської селянської республіки» [16,с.53-69,130-143].

Про діяльність окремих комітетів BCC в інших регіонах Лівобережжя дізнаємося із інших збірників статей і спогадів, присвячених ювілею ПРР. Зокрема, у конотопському виданні є цінні дані про Покошицьку організацію BCC і особливо про її розгром почерпаємо з мемуарів А. Кібальчича [14,с.5256]. У книзі«1905 рік на Полтавщині» діяльність BCC представлена кількома нарисами, серед яких заслуговують на увагу спогади свідка «Сорочинської трагедії» Г. Мухи, а також П. Чубова і С. Сахарова. Останній в статті, присвяченій робітничому та соціал-демократичному рухові на Полтавщині, розповів про тактику місцевих політичних організацій щодо ВСС: всі вони і загальноросійські й українські намагались привернути на свій бік відділи Союзу, крім соціал-демократичних комітетів. Подібні свідчення є дуже важливими з огляду недоліку архівних джерел, які б інформували про характер взаємин місцевих комітетів BCC із іншими опозиційними силами в регіонах [15,с.20-21]. У цьому ж збірнику був розміщений нарис М. Волкович, яка широко описала діяльність Хорошківського комітету Союзу в Кобеляцькому повіті. Авторка змалювала стадії формування і життя типового осередку ВСС: проведення серії селянських мітингів на честь Маніфесту 17 жовтня, гуртування селян навколо «третього елементу» села сільської інтелігенції, створення волосних і сільських комітетів Союзу, виживання ними представників державної влади, відстоювання економічних інтересів селян перед поміщиками [16,с. 110-114]. Хоча в усіх вказаних збірниках діяльність місцевих комітетів BCC не була представлена в повній мірі, дані видання залишаються цінним джерелом матеріалу, який подається самими учасниками революції.

Організація селянства в комітети BCC знайшла своє відображення в багатьох дослідженнях, присвячених загальним питанням ПРР. П. Христюк у своїй монографії відзначив низькій рівень політичної свідомості, що відбивалося на змісті громадських вироків. Селянський Союз, що виріс зі стихійного вирокового руху, цікавить автора, відповідно, як ілюстрація ідеології селянства, на яку ще мало вплинула агітація лівих партій. Селянство одностайно виступило за ліквідацію поміщицького землеволодіння, але губилося відносно питання, як це зробити. В результаті, з'їзди BCC приймали компромісні рішення. На підтвердження своїх слів П. Христюк наводить цитати не лише зі стенограм з'їздів, але й з вироків місцевих громад. Висновки автора про пасивність BCC викликають сумнів, особливо якщо врахувати повідомлення поліції та спогади учасників селянського руху. Іншим недоліком праці П. Христюка є практична відсутність аналізу діяльності Союзу; мало говориться про активність відділів Союзу на місцях. Проте, П. Христюк зазначив національний аспект в діяльності українських комітетів ВСС, які мали намір боротися за впровадження автономії краю [17,с.97-102].

Значну увагу діяльності BCC в Україні приділяв і дослідник селянського руху в Україні періоду ПРР В. Качинський. Він широко оперував фактичним матеріалом, представленим спогадами учасників революції і оригінальними документами комітетів Союзу, але ми фактично не знаходимо аналітики діяльності ВСС, хоча автор і зауважує, що участь в Союзі сприяла усвідомленню селянами своїх громадянських прав. В. Качинський в цілому погоджувався із ленінською оцінкою BCC [6,с.123-195].

Роботи з історії Союзу в Україні, написані в післяжовтневий період на основі переважно архівних даних, належать І. Дроздову, О. Александрову і М. Свідзінському. І. Дроздов видав дві праці, в яких подав полярні точки зору на діяльність Союзу. Це, вочевидь, було зумовлене не стільки еволюцією поглядів самого автора, скільки змінами бачення BCC в радянській історіографії. В монографії з історії селянського руху в Чернігівській губернії в ПРР І. Дроздов ретельно підійшов до питання ідеології Селянського Союзу. Він, на його думку, відбивав, передусім, інтереси середняків. «Для них (комітетів BCC Д.К.) типові і помірковані гасла, і «непротивлення злу насиллям», і розмови штундистського характеру, й есерівські нахили до «зрівняння» [2,с.187]. Але при всій своїй половинчастості BCC мав своє революційне крило. В статті «Селянські союзи на Чернігівщині в 19051906 рр.» І. Дроздов гіперболізував ідеї А. Шестакова, назвавши з'їзди BCC «куркульськими», які зовсім не враховували інтереси незаможного селянства [3,с.6-7]. Місцеві осередки ВСС, відповідно, були також куркульськими за складом і гальмували революційні процеси на селі. Всередині Союзу точилась боротьба між радикально і помірковано налаштованими селянами. Але, переносячи в рамки Союзу другу соціальну війну на селі, І. Дроздов не підтверджує власні висновки фактичними даними. Суперечливість позиції автора щодо розуміння соціальної і політичної основи Союзу не перекриває сильну сторону його робіт звернення до широкої джерельної бази, яка дає змогу уявити масштабність дій BCC на Чернігівщині, встановити імена селянських лідерів, характер діяльності BCC по повітах. Хоча BCC так і не став дійсно революційної організацією, спроможною підняти селян на повстання і добитися радикальних аграрних перетворень історична заслуга Союзу, зауважував автор, виявилася в тому, що завдяки йому «селяни зрозуміли, що без організації, без об'єднання своїх розрізнених сил вони не можуть розраховувати на успіх в своїй боротьбі з царсько-дворянським гнітом та експлуатацією» [3,с.26].

Діяльність BCC на теренах Катеринославщини представлена в роботі О. Александрова. Вона вирізняється лаконізмом викладу матеріалу і висновків автора, проте містить цінну інформацію про етапність наростання селянського руху в губернії та про діяльність місцевих осередків ВСС. О. Александров підрахував їхню кількість, встановивши, що в губернії нараховувалось 10 волосних і близько 20 сільських комітетів. Але значна їхня частина не вела реальної політичної роботи і обмежувалась складанням вироків, зборами коштів та тлумаченням Маніфесту 17 жовтня. Тож О. Александров описував переважно діяльність активних комітетів Катеринославщини Томаківського, Романківського і Солонівського. До грудня 1905 р. Вони фактично перетворилися на органи адміністративної та судової влади [I.e. 11--15].

Єдине наукове дослідження вказаного періоду історіографії, яке претендувало на загальний огляд діяльності BCC в Україні, належить М. Свідзінському. Він підняв питання зв'язку BCC із іншими політичними організаціями, узгодження програми Союзу, переважно відносно аграрного питання, із пропозиціями партій. Можемо погодитись із думкою автора, що вимога націоналізації землі, яку висунули більшовики в ході революції, багато в чому була схожою із прагненнями комітетів ВСС. Але М. Свідзінський заперечує керівництво РСДРП селянськими спілками [11,с.145]. Лише в окремих випадках соціал-демократи ставали на чолі осередків ВСС. Це стосується, наприклад, діяльності Василя, Семена і Юрія Мазуренків на Донеччині, які намагалися об'єднати селянський і робітничий рух в регіоні [12,с.59].

Відносно есерів, М. Свідзінський наполегливо відкидав розхожий тезис в радянській історіографії про те, що есери фактично диригували Союзом. Контраргументи, які висував автор: 1) на 1905 р. в есерів ще не було розгалуженої сітки місцевих організацій, а отже ефективно впливати на роботу комітетів «в глибинці» вони не могли; 2) на третьому з'їзді BCC у березні 1906 р. делегати постановили висловити «догану» ПСР за заклик до збройного повстання і, таким чином, виразили незгоду з есерівською політичною програмою; 3) аграрна програма BCC передбачала націоналізацію землі, тоді як ПСР пропонувала її соціалізацію [11,с. 159-163]. «Тому можна сміливо сказати, узагальнював свою думку автор, що селянські спілки на Україні зародилися й розвилися до кінця І905 р. без с.-р. і поза ними» [П.с.164]. Зовсім інша ситуація спостерігалася в 1906-1907 pp., коли піддані урядовому погрому організації BCC перестають бути масовими, уходять в підпілля і фактично перетворюються на сільські відділи ПСР [ 13 ,с. 109]. Слід відзначити, що тандем BCC і ПСР продовжив життя селянської організації. М. Свідзінський наводить приклад агітації есерів в Богодухові за програмою BCC в 1911 р. [13,с. HO]. Але ще у 1906 р. гостра боротьба між партіями за вплив на ВСС, як головного виразника інтересів селянства, втратила свою актуальність.

В Україні М. Свідзінський виявив районні відмінності в тактиці селянських союзів, які залежали від рівня соціально-економічного розвитку регіонів. Так, на Правобережжі вони боролися за покращення умов праці наймитів; на Лівобережжі за зміни умов землеволодіння; на Півдні за низьку орендну плату і підвищення розцінок за сільгоспроботи [12,с.65]. М. Свідзінський проаналізував також політичні питання, які підіймали українські комітети ВСС: від домагання автономії України і скликання Установчих Зборів до протесту проти смертного вироку повсталим матросам Кронштадту [12,с.66-69]. Там де об'єднані в союзи селяни переобирали сільську владу, не корилися земським начальникам і виганяли поліцію, вони діяли, зауважував М. Свідзінський, цілком революційно. Але з прикладів, які наводив автор, це стосувалося лише лівобережних комітетів BCC [12,с.68-71]. Тутокремі осередки діяли як органи місцевої влади, що повною мірою визнавалися селянами за легітимні структури. Типовими їхніми заходами ставали: закриття монопольок, примушення поміщиків знижувати орендну плату, бойкот економій, встановлення максиму цін на споживчі товари і контролю над сільськими і волосними касами, несплата податків, агітація серед військових, зрив призову до армії [12,с.69-75]. Проте, М. Свідзінський не розвиває в достатній мірі ідею про двовладдя і встановлення «селянських республік». На відміну від інших сучасних дослідників селянського руху, він загалом цей термін не вживає.

М. Свідзінський порушив питання «мирної боротьби» селянства. Але її коріння на відміну від А. Шестакова й І. Дроздова він бачив не в куркульському керівництві союзами, а в тому, що селяни змушені були рахуватись із урядовими силами. Досвід стихійних виступів, які приводили до військового втручання і масових арештів, вгамовував радикалізм селян [12,с.77]. Коли селяни пересвідчувалися в марності мирної боротьби, вони зрозуміли важливість повстання. Але виступ під проводом BCC чи під керуванням ПСР так і не відбувся [13,с. 118].

Загалом, історична наука в 1920-1940-ві рр. заклала підвалини наукового дослідження проблематики селянських організацій в Україні в період ПРР. Активно поповнювалася джерельна база, історики намагалися використовувати різні документальні свідчення про діяльність ВСС. При цьому через брак матеріалу про активність місцевих організацій Союзу загальне уявлення діяльності BCC в України не могло претендувати на повноту. Головні питання, що підіймали дослідники, стосувалися соціальної природи, політичного характеру і взаємодії Селянського Союзу із іншими партіями. Хоча науковці в цих питаннях доходили деколи до протилежних висновків, неодмінним залишався сильний ідеологічний контекст досліджень: діяльність BCC розглядалась крізь призму програми, яка безапеляційно визнавались єдино вірною і політичною практикою більшовиків в 1905-1907 рр. Відштовхуючись від цього, ряд дослідників явно симпатизували Союзу, інші, напроти, засуджували історичну місію ВСС. Максимально об'єктивними намагався бути М. Свідзінський. Проте, зміна політичної ситуації в країні закріпила як загально прийнятний негативний погляд А. Шестакова на діяльність ВСС; применшувалось його реальне значення в ПРР. Це позначилось на тимчасовій втраті інтересу до історії BCC і, врешті, до його замовчування. Лише в середині 1950-х рр. дослідження BCC відновлюються на базі історичної літератури 1920-х рр.

Список використаних джерел

всеросійський селянський союз україна

1. .Александров О. Селянська спілка перед царським судом/О. Александров. -X.: Шляхи революцій, 1931. 30 с.

2. Дроздов И. Г. Аграрные волнения и карательные экспедиции в Черниговской губернии в годы первой революции 1905-1906 гг. / И. Г. Дроздов. М.-JI.: Госиздат, 1925.188 с.

3. Дроздов И. Г. Крестьянские союзы на Черниговщине в 1905-1906 гг. / И. Г. Дроздов // Исторические записки. 1940. № 9. С. 3-30.

4. Євсеєнко С. А. Революційні події 1905-1907 pp. в Україні в історіографії: сучасний погляд на радянську концепцію / Сергій Андрійович Євсеєнко. К.: МАУП, 2005. 193 с.

5. Карпов И. Крестьянское движение в революции 1905 года в документах / И. Карпов. JI.: Государственное издательство,1926. 276 с.

6. Качинський В. Селянський рух на Україні в 1905-1907 pp. / Володимир Качинський. Полтава: Держполітвидав УСРР, 1927. 329 с.

7. Кирюхина E. Местные организации Всероссийского крестьянского союза в 1905 году / Е. И. Кирюхина // Ученые записки Кировского государственного педагогическсого института. 1956. Вып. 10. С. 83-157.

8. ЛенинВ. И. Победа кадетов и задачи рабочей партии/В. И. Ленин//В. И. Ленин. Сочинения.-М.: ОГИЗ, 1947.-Т. 10.-С. 175-250.

9. Мазуренко В. Всероссийский крестьянский союз перед судом истории /

10. В. Мазуренко, С. Мазуренко. Полтава: Полиграфтрест, 1923. 36 с.

11. Ю.Редькин П. К. О литературе по истории крестьянского движения в революции 1905 1907 годов / П. К. Редькин, В. Н. Фирстова // Вопросы истории. 1955. №

12. -С. 124-128.

13. Свідзінський М. Селянські спілки на Україні в революції 1905 року / М. Свідзінський // Літопис революції. 1929. № 2. С. 145-171.

14. Свідзінський М. Селянські спілки на Україні в революції 1905 року / М. Свідзінський // Літопис революції. 1929. № 2. С. 58-89.

15. Свідзінський М. Селянські спілки на Україні в революції 1905 року / М. Свідзінський // Літопис революції. 1929. № 3. С. 108-119.

16. год на Конотопщине. Сборник материалов и воспоминаний. Конотоп: Конотопская типография Окрместхоза, 1925. 97 с.

17. на Полтавщине. Сборник. Полтава: Полиграфтрест, 1925.

18. на Сумщині: Збірник наукових статей Суми: Плуг і молот, 1930.

19. Христюк П. 1905 рік на Україні / Павло Христюк. Харків: Державне видавництво України, 1925. -238 с.

20. Шестаков А. В. Бунт земли (Крестьянская революция 1905-1907 гг.) / Андрей Васильевич Шестаков. М.: Красная Новь, 1923. 120 с.

21. Шестаков А. Всероссийский крестьянский союз: исторический очерк / Андрей Шестаков // Историк-марксист. 1927. № 5. С. 96-123.

Размещено на Allbest.ru