Діяльність П. Скоропадського напередодні та у роки Другої світової війни: новітні історіографічні інтерпретації та контроверсії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність П. Скоропадського напередодні та у роки Другої світової війни: новітні історіографічні інтерпретації та контроверсії

Булгаков Ю.В.

За доби незалежності постала потреба переосмислення та доповнення наукових знань щодо біографій окремих постатей, які своєю діяльністю залишили помітний слід у процесі становлення сучасної України. Ряд українських істориків не оминув увагою і фігуру П.Скоропадського, у результаті побачив світ великий масив публікацій, на сторінках який у різнізній мірі та контекстах почала закладатись основа наукової біографії цієї постаті. Одним з таких контекстів була історія української міжвоєнної еміграції, адже Павло Петрович був лідером гетьманського руху, осердям якого була Німеччина спочатку веймарська, потім нацистська. На сьогоднішній день проблеми колабораціонізму в Європі набрали великої ваги не тільки в науковій, але й у політичній площині. Зважаючи на те, що процес залучення до наукового обігу знань про вплив на життя та діяльність Павла Петровича такого фактору, як конституювання нацистського режиму у Німеччині, будучи безсистемним та спонтанним, породивши ряд дискусій з окремих питань, не став предметом історіографічного дослідження, завданнями даної статті є здійснити аналіз накопиченого наукового доробку та систематизувати досягнення української історіографії у вивченні основних проблем діяльності Павла Скоропадського у 1938 1945'pp.

Прихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів та запровадження нацистського режиму стали мали наслідки загальносвітового значення. Відповідно в українській історіографії беззаперечною залашилась теза щодо появи нової ситуації, в якій опинився український рух в еміграції загалом та гетьманський рух зокрема, передусім, його лідер. О.Отт-Скоропадська та П.Гай-Нижник констатували, що з приходом до влади націонал-соціалістів життя П.Скоропадського ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та «Української Громади» в цій країні [6,с.41]. За спостереженням О.Реєнта, після встановлення нацистського режиму українська еміграція у Німеччині змушена була визначити своє ставлення до нього та виробити певний алгоритм поведінки. У листі до О.Назарука від 19 квітня 1939 р. Павло Скоропадський наголосив, що покладав надії на гетьманців та радив їм тимчасово відійти у тінь. Сам же Павло Петрович контактував з армійською аристократією ген,лейт. В.Гренером, фельдмаршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полк. О. фон Авенслебеном, бувшими товаришами по Пажеському корпусу та царській армії. Поміркована частина військових, з якими спілкувався П. Скоропадський, висловила йому пересторогу щодо активної діяльності. У листі до О.Назарука у липні 1932 р. він відзначив, що консервативні німецькі групи ставляться до нього з розумінням та рахуються з його точкою зору [8,с.274 277].

Питанням, що викликало жвавий інтерес серед дослідників була участь Павла Петровича у вирішенні так званих «карпатських проблем». Варто відзначити, що доля Карпатського регіону перетнулась з долею гетьмана, за спостереженням Т.Осташко, ще у січні 1929 p., коли під час своєї подорожі до Будапешта він за обіцянку матеріальної і моральної допомоги гетьманському руху згодився підписати договір про визнання Підкарпатської Русі угорською територією, що стало остаточним приводом для розриву його співпраці з В.Липинським [5,с.104]. О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко обмежились вказівкою, що 1939 р. привітав утворення Карпато-Української держави [3,с.21].

О.Отт-Скоропадська та П.Гай-Нижник наголосили, що, незважаючи ні на що, П. Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейха і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська, зі згоди Німеччини, окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності [б.с.41].

Коротко торкнувся участі П.Скоропадського у карпатських подіях О.Реєнт, наголосивши, що проголошення Карпатської України Павло Петрович оцінював у контексті критики діяльності ОУН, хоча й привітав з цим А.Волошина та уряд нової держави. Після її падіння П. Скоропадський апелював до німецьких військових чиновників, щоб до українських полонених у концтаборі BapioЛопош поблизу Ньїретьгази угорська влада ставилася відповідно до норм міжнародного права. Завдяки його зусиллям спочатку з табору вивезли 42 військовослужбовців за поданим списком, а пізніше всіх полонених інтернували з Угорщини до Німеччини. Було засновано Допомоговий комітет біженцям на чолі з Оленою Павлівною Скоропадською. За ці зусилля Павло Петрович отримав подяку від А.Волошина, який відвідав його у Берліні [8,с.265 267].

Г.Папакін більш поглиблено висвітлив роль гетьмана у цих процесах. Дослідник підкреслив, що у лютому 1938 р. саме О.Назарук намагався привернути увагу П.Скоропадського до карпатських справ, на що останній обіцяв переговорити з деякими німецькими представниками, чиї погляди в такому питанні можуть мати велике значення. Однак здійснені ним заходи ніяк не вплинули німецьку політику щодо Закарпаття, оскільки не були досить активними. Але позиція гетьмана змінилась після проголошення Карпатської України, він надіслав вітального листа А.Волошину та Всенародній Раді Карпатської України. Спроби ж налагодити ділові контакти та надати дійову допомогу наразились на спротив керівників та радників Карпатської України, що були членами ОУН. 19 квітня 1939 р. у листі до О.Назарука Павло Петрович визначив головними причинами падіння Карпатської України недостатність політичного досвіду закарпатців, м'якість президента А.Волошина, втручання ОУН в процес державотворення, та поклав за це відповідальність на весь український рух. Павло та Данило Скоропадські, члени гетьманських організацій доклали максимум зусиль аби врятувати вояків «Карпатської Січі» від репресій з боку угорських окупантів, герої боїв були удостоєні особливого вшанування під час гетьманських іменин 8 липня 1939р. [7,с.109111]

Ю.Фігурний з цього приводу лише підтримав думку Ю.Латиша, який побіжно торкнувся цієї проблеми [4], що в емігрантських колах гетьман зайняв однозначну позицію не визнав публічно проголошення українсько-російської федерації за помилку, проте до кінця життя належав до української самостійницької спільноти, зокрема, висловив протест проти окупації угорським режимом М.Хорті у березні 1939 р. Карпатської України, одним з перших привітав її утворення 27 листопада 1938 р. [9,с.62]

Діяльність П.Скоропадського напередодні Другої світової війни, на думку українських науковців, являла собою підготовку гетьманського руху на випадок початку військових дій. О.Отт-Скоропадська та П.Гай-Нижник підкреслили, що саме передбачаючи неминучу війну у Європі, П. Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Англії, з метою гарантування продовження існування гетьманського руху па випадок перемоги антигітлерівської коаліції [6,с.41]. Щодо мети цієї поїздки, як зазначив О.Реєнт, існують кілька версій (М.Королишина, Г.Раушнінг). Але через сильну підозру британських властей діяльність Данилу розгорнути не вдалося [8,с.274-277].

За спостереженням дослідників, не вирішеною для П.Скоропадського залишалась проблема боротьби з ОУН. Відносини П.Скоропадського з цією організацією стали окремим предметом дослідження в українській історіографії. Як зазначив О.Реєнт, передумови співпраці гетьманців із Проводом українських націоналістів (ПРУН), налагоджені контактами

О.Скоропис-Иолтуховського з Є.Коновальцем наштовхнулись на протидію П.Скоропадського, якого обурила співпраця ОУН з іноземною розвідкою в 1932 р. [8,с.261-264] Г.Папакін присвятив цьому питанню окремий нарис. За його твердженням, думка, висловлена гетьманом у листі до О.Назарука від 25 січня 1938 p., що гетьманський рух був рухом, що все обіймав, все об'єднував і в глибину, і в ширину, прагнув до загального об'єднання в українській нації всього того, що живуче, чесне і енергійне, і це поняття необхідно було вселити людям, підтверджувала, що Павло Петрович претендував на роль провідника українського руху. Це неминуче штовхало його на зіткнення з проводом ОУН [7,с.103].

На думку дослідника, у 1930-х pp. гетьман бачив визначне місце, яке посіла ОУН серед інших українських національних рухів, особливо ж наприкінці 1930-х рр, відповідно, майже в кожному листі до О.Назарука 1938 1940 pp. він згадував ОУН, її вождя, оцінював діяльність цієї організації переважно негативно, оскільки не сприймав її методів. Його позиція співпадала зі спостереженнями секретаря Гетьманської управи С.Шемета. Павла Петровича дратувала зростаюча популярність ОУН, успіхи її пропагандистської кампанії проти гетьманців, намагання звести нанівець підсумки плідної поїздки Данила Скоропадського до СІЛА та Канади, де місцеві українські громади, офіційні американські і канадські можновладці приймали його як повноважного представника всього національного руху. Гетьман наполягав на розгортанні рішучої боротьби з ОУН саме у 1938 1939 pp., вбачаючи у часовому факторі тенденцію, вигідну націоналістам, дорікав О.Назаруку за його недооцінку впливу ОУН на західно-українських теренах, нерішучисть у ставленні до цієї боротьби [7,с. 105-106].

Науковець підкреслив, що Павло Петрович наголошував на необхідності пропагування «гетьманського націоналізму» на противагу «інтегрального націоналізму» Д.Донцова, адже теорія ВЛипинського відчутно йому програвала, та видання пам'ятної записки про ОУН для боротьби проти неї. Гетьман відкидав можливість будь-якого примирення або «єдиного фронту» ОУН та СГД. З нагоди вбивства у Роттердамі 23 травня 1938 р. Є.Коновальця, гетьман визначив основні «гріхи» ОУН, серед яких тактика політичного терору, охлократична орієнтація, отримання фінансової підтримки від іноземних фондів, урядів та партій [7,с. 107-108].

Незважаючи на те, що протягом 1938-1941 pp., за твердженням О.ОттСкоропадської та П.Гай-Нижника Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі [6,с.41], О.Реєнт констатував, що перед війною напруження у політичній боротьбі зростало, у листах за 1938 1939 pp. до

О.Назарука П.Скоропадський відзначав посилення боротьби на сторінках преси [8,с.265]. Г.Папакін відзначив, що П.Скоропадського непокоїв зв'язок ОУН з абвером, за сприяння якого у 1939 р. керівником Української служби довір'я було призначено члена ОУН М.Сушка. Але, наголосив дослідник, відкидаючи порозуміння з ОУН, Павло Петрович не гребував співробітництвом з окремими її ченами, такими як О. Думін та деякі інші. Загалом протиборство відбувалось у середині українського руху. Загально українські ж справи мали на гетьманців та націоналістів об'єднавчий вплив. Наприклад, у лавах УПА служили окремі гетьманці, сам П. Скоропадський докладав зусиль до звільнення з концтаборів карпатських січовиків у 1939 1940 pp., бандерівців і мельниківців у 1941 1944 pp. У 1944 р. навіть робились спроби створення єдиного Українського комітету. Всі сторони визнавали даремність та шкідливість протиборства. В результаті, гетьманці тактично програли цю боротьбу (ідеологічно), але стратегічно виграли (за кількістю жертв серед членів руху) [7,с. 112--115]

Ю.Фігурний підтримав твердження М.Королишина, що головним завданням П.Скоропадського у 1939 1945 pp. було сконсолідувати і згуртувати в єдине ціле чільних представників українського національно-визвольного руху, як учасників Національно-визвольних змагань 1917 1921 pp. (уенерівців, гетьманців), так й інтегральних націоналістів (бандерівців, мельниківців) та інших. На превеликий жаль, справа створення об' єднаного українського проводу виявилась для П.Скоропадського занадто важкою та невдячною. Інтегральні українські націоналісти, особливо представники ОУН(б), вваджали, що тільки вони мають право керувати українським рухом. У липні-серпні 1944 р. Павло Петрович одержав пропозицію від очільників Третього Рейху організувати український комітет як репрезентанта вітчизняного націєдержавотворчого руху. Колишній гетьман відповів урядовцям МЗС, що створення українського комітету завдання для всіх українців. У листопаді 1944 р. П. Скоропадський став ініціатором створення об'єднаного українського проводу. Але ця справа зайшла у глухий кут [9,с.63-66].

За описом цих подій О.Реєнтом, можна зробити висновок, що співпраця з ОУН навіть, за певних обставин, наражала гетьманців на небезпеку. За його викладом, гетьманці підтримали підготовку бандерівцями Українського національного з'їзду у Кракові (22 червня 1941 p.), але після того, як до Українського національного комітету увійшли представники Державного центру УНР, відмовились брати у ньому участь. Незважаючи на це, внаслідок ухвалення Червневого акту 1941р., краківська група гетьманців на чолі з полк. Євгимовичем потрапила до «чорних списків» німецьких спецслужб. Павло Петрович подав клопотання про звільнення її членів з-під арешту, яке було задоволене лише через півроку [8,с.281].

Дослідник наголосив, що лише після поразок німецької армії та, як результату, пом'якшення ставлення до українських рухів у Німеччині стало можливим створення Українського комітету. Під час тристоронньої зустрічі міжП.Скоропадським, А.Мельником та С.Бандерою було узгоджено технологію схвалення установчих документів та пошуку компромісу. Але подальша співпраця не склалася через протиріччя між гетьманцями та націоналістами. Науковець констатував, що такою ж невдалою була спроба налагодити співпрацю з УГВР. На зустрічі під час панахиди по полеглих українських вояках часів Української революції, влаштованої Апостольським візитатором прелатом П.Вергуном, вищезгадані лідери остаточно не погодились на співпрацю [8,с.284-285].

Іншим напрямком діяльності Павла Петровича дослідники визначили його намагання збільшити підтримку гетьманського руху серед українців в Україні та в еміграції. Серед подібних заходів, на думку О.Реєнта, був рішучий осуд гетьманом «ревіндикаційної акції на Холмщині і Підляшші», під час якої польською владою було закрито і знищено сотні православних приходів. Цей жест гетьмана, за спостереженням дослідника, посилив повагу до нього серед західно-українського населення. Незважаючи на ці спроби, як зазначалось у листі Міністерства закордонних справ Німеччини до представництва при протектораті Богемії і Моравії від 8 червня 1940 p., вага гетьманського руху зменшилась на користь УНО, але він мав кілька тисяч прихильників у США і Канаді. МЗС і гестапо тримали постійний зв'язок з гетьманом. Але відносини з ним погіршились через його нападки на інші українські групи, які він ставив під підозри, особливо УНО [8,с.278-279]. А.Кентій з цього приводу зазначив, що після кількох зустрічей з П.Скоропадським В.Канаріс, за словами полковника Е.Штольце, дійшов висновку, що колишній гетьман не мав необхідних зв'язків і впливу в Україні [І.с.224].

Одним з найбільш дискусійних питань в українській історіографії є питання співпраці П.Скоропадського з нацистською владою, зокрема в роки Другої світової війни. О.Отт-Скоропадська та П.Гай-Нижник визнали, що хоча гетьман не підтримував фашизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Він не поділяв надій деяких емігрантських угруповань, що німці відновлять українську державність [6,с.41]. Б.Коваль констатував, що від початку війни Німеччини з СРСР були спроби притягнути гетьманський рух до співпраці з командуванням німецької армії. Але Гетьманська управа і гетьман не виявляли ні бажання, ані ініціативи мати справу з гітлерівською Німеччиною. У виступі на 2-му З'їзді делегатів української громади в Берліні (серпень 1942 р.) гетьман оцінив події Другої світової війни. Як досвідчений політик, Павло Скоропадьский не хотів встрявати у військову авантюру без загальноукраїнського погодження. Він вважав за обов'язок застерегти українське громадянство від нерозумних акцій. Розуміючи, що німецька інвазія в Україну може мати негативні наслідки, що під чужою владою народ завжди буде використовуваний тільки для чужих інтересів. Цим пояснюється негативне ставлення гетьмана і його оточення до планів Німеччини щодо України. Павло Скоропадський добре розумів всю трагічність становища України в Другій світовій війні [2,с. 164-165].

Натомість О.Реєнт зазначив, що гетьманці мали сподівання на те, що Німеччина відновить Україну в межах 1918 р. та поверне того самого зверхника. Лише коли вони зазнали краху після прилучення «Дистрикту Галичина» до Генералгубернаторства, П.Скоропадський, як і А.Мельник та С.Бандера, подав меморандум, де висловив своє негативне ставлення [8,280].

Своєрідною, за спостереженням дослідника, була позиція гетьмана щодо німецької політики в Україні. На початку 1942 р. на прохання Д.Андрієвського та О.Бойдуника Павло Петрович погодився підписати разом з представниками ОУН(м), Української національної ради у Києві, митрополитом Андреем Шептицьким протест проти арештів у Києві. Але, через зміну редакції протесту та підписання його заступником голови Директорії А. Лівицьким, гетьман відмовився його підписувати, натомість подав окрему претензію на адресу МЗС щодо «шкідливої гри» німецьких можновладців. 22 лютого 1942 р. у виступі перед членами берлінської організації СГД Павло Петрович, віддавши належне успіхам німецької армії, дорікав керівництву Третього Рейху у тому, що воно не зробило у напрямі визначення долі України, водночас осудивши діяльність підбурювачів українського народу до повстання проти німців. Щодо формування українських військових підрозділів (УПА, дивізія «Галичина») гетьман ставився позитивно, але вважав його невиправданим за відсутності єдності українського проводу [8,с.281-282].

Науковець підкреслив, що згідно звіту поліції безпеки та СД за 1942 р. Павло Петрович сподівався стати вождем українців у недалекому майбутньому, прагнучи співпрацювати з Рейхом та збираючи інформацію про можливі німецькі помилки. Його соціальною базою були селянські верстви. П.Скоропадський критикував стратегію «двофронтової боротьби». У травні 1943 p., під час святкування його 70-річчя та 25-річчя гетьманування висловив жаль з приводу того, що українці не б'ються в одних шеренгах з німцями проти більшовиків. Павло Петрович всіляко відмежовувався від співпраці з російскими емігрантськими організаціями, відмовився від зустрічі з А.Власовим (Комітет визволення народів Росії) та доклав зусиль, щоб українські військовополонені та остарбайтери не рекрутувалися до лав PBA [8,с.283-284].

Г.Папакін звернув увагу на те, що у листі до О.Назарука Павло Петрович висловив очікування, що німці зроблять все задля відновлення гетьманської України, адже українські інтереси були паралельні німецьким. За спостереженням дослідника, гетьман усвідомлював, що допомога німців дорого коштуватиме, але сподівався, що на ціні можна буде зійтися, якщо чітко і рівноправно визначити інтереси обох сторін, чим протиставляв своїй позицію ОУН, яка йшла на службу кільком чужим державам за гроші [7,с. 112].

Останні місяці життя П.Скоропадського спочатку знайшли тезове відображення у працях сучасних українських істориків, пізніше були дещо деталізовані. Якщо О.Отт-Скоропадська та П.Гай-Нижник, О.Колянчук, М. Литвин, та К.Науменко лише коротко зазначили, що Павло Петрович домігся звільнення з концтаборів С.Бандери і А.Мельника, інших діячів ОУН, перші уточнили, що 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено, він помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен, пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстсдорфа, де знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні [6,с.41-42;3,с.21], то О.Реєнт значно деталізував зазначені тези. Зокрема, за його спостереженням, останні місяці свого життя Павло Скоропадський опікувався долею українських політичних в'язнів, військовополонених, остарбайтерів. Завдяки його зусиллям було звільнено з Аушвіца 150 політв'язнів, серед яких і А.Мельника та С.Бандеру. 15 березня 1945 р. Павло Петрович доручив І.Сапізі дістатись у зону дії англійської армії та зв'язатися з Данилом Скоропадським, якому доручалося здійснювати порятунок українців. Його зусиллями вояки Першої дивізії УПА були інтерновані в англо-американську зону окупації. Сам Павло Петрович відвідував табори остарбайтерів, через що німці вимагали у нього зменшити активність [8,с.285-287].

На початку квітня 1945 р. Павло Петрович з донькою Єлизаветою вирушив зі Меллінгена на зустріч з родиною (дружина з донькою Оленою були в Оберсдорфі), а потім у напрямі Авгсбурга Мюнхена, де сподівався відновити діяльність гетьманської організації. 16 квітня під час бомбардування американською авіацією вокзалу в Платтлінгу вони отримали важкі поранення. Через 10 днів П.Скоропадський помер у лікарні м. Меттен, де й був похований 28 квітня 1945 р. За «Нормами про спадковість...» від 1 жовтня 1944 р. та «Наказом № 5» від 10 жовтня 1944 р. Олександра Скоропадська 29 червня 1945 р. увійшла у права регента, 14 вересня 1945 р. було сформовано Регентську раду, а в 5 листопада 1948 р. Данило Скоропадський увійшов у права лідера гетьманського руху [8,с.287].

Проаналізувавши та систематизувавши науковий доробок сучасних вітчизняних істориків у галузі дослідження життя та діяльності П.Скоропадського напередодні та у роки Другої світової війни можна відзначити, що за доби незалежності відбувався поступовий приріст знань з таких аспектів життя та діяльності П.Скоропадського, як робота лідера гетьманського руху в умовах приходу до влади нацистів, підготовка до можливого початку військових дій, його діяльність в останні місяці життя. Подальшого з'ясування, на нашу думку, потребують питання участі Павла Петровича у вирішенні «карпатських проблем», мети від'їзду Данила Скоропадського до Лондона, співпраці П.Скоропадського з нацистами та його ставлення до політики окупантів в Україні. Питання ролі П.Скоропадського в зусиллях щодо об'єднанння українського руху в еміграції також є актуальним предметом для подальших досліджень. Поряд з цим, перспективним завданням залишається систематизація досягнень української сучасної історичної науки у дослідженні подробиць біографії П.Скоропадського і інших періодів: дореволюційного, 1917-1918 pp., перших років перебування в еміграції, становлення як лідера гетьманського руху.

Список використаних джерел

1. Кентій А. ОУН та гетьманський рух у 1930-х на початку 1940-х pp. / А.Кентій // Студії з архів, справи та док-ва. Т. 5. K., 1999. С. 222 224.

2. Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції / Б.Коваль // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського. 1873 1945. K.: Академпрес, 1993. -С. 155 166.

3. Колянчук О. Генералітет українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів укр. війск. формацій перш. пол. XX ст. / О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко. -JI., 1995. -285 с.

4. Латиш Ю. Гетьман Павло Скоропадський: історичний портрет на тлі епохи / Ю. Латиш // Соціальна історія: Наук. зб. Вип. III. K., 2008. С. 59-66.

5. Осташко Т. Павло Скоропадський лідер українського гетьманського руху / Т.Осташко//Укр. іст. журн. -2008. -N4. -С. 96110.

6. Отт-Скоропадська О. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873 1945) / О.Отт-Скоропадська, П.Гай-Нижник // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 грудень 1918 / За ред. Я. Пеленського. Київ, Філадельфія, 1995. С. 35 42.

7. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: Історикоархівні нариси / Г.Папакін; Державний комітет архівів України; Центральний держ. історичний архів України, м. Київ. K., 2003. 281 с.

8. РеєнтО. Павло Скоропадський/О.Реєнт. -K.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003.-304 с.

9. Фігурний Ю. Державотворча та етнонацієтворча діяльність українського гетьмана Павла Скоропадського в українознавчому вимірі /Ю.Фігурний; ЩЦ українознавства. Відділ української етнології. К. : НДІУ, 2008. 128 с.

Размещено на Allbest.ru