Еволюція стратегії українських партійно-політичних сил Галичини на початку ХХ століття в оцінці Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція стратегії українських партійно-політичних сил Галичини на початку ХХ століття в оцінці Грушевського

Яремчук В.Д

Закономірним явищем українського національного відродження на зламі XIX-XX ст. стало утворення українських політичних партій, які очолили новітній громадсько-політичний рух українського народу. Цей процес був значно ускладнений тим, що український народ, його землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, досить відмінних між собою за політичними режимами, у зв'язку з чим національне партійне будівництво, як і спрямування громадсько-політичного руху, бачення його перспектив носили суттєві регіональні відмінності.

В умовах політичної реакції в Росії, яка розпочалася з поразкою революції 1905-1907 pp., і практично призвела до руйнації національної партійної системи в Наддніпрянській Україні, єдиним осередком, окрім малопотужної Буковини, в якому українські політичні партії отримали наступний розвиток, стала Галичина. Згадані обставини викликали значний інтерес до їх діяльності з боку М.Грушевського, який розглядав цю проблематику як вчений і політик через призму загальноукраїнського інтересу.

Незважаючи на те, що сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники у сфері політичної історії України, партійно-політичного руху з відповідною увагою ставилися до висвітлення теми діяльності українських політичних партій Галичини на зламі I-II десятиріччя XX ст., в т.ч. й «інтегрованої історії галицьких партій» [ 1], разом з тим залишається необхідність у більш глибокому аналізі функціонування української партійної системи Галичини, тактики українського політичного проводу в умовах запровадження загального виборчого права до австрійського парламенту, боротьби за виборчу сеймову реформу.

Метою даної статті є висвітлення проблеми, яку здебільшого обходили наступні покоління науковців, а саме актуалізований М.Грушевським цілісний аналіз тактики українських політичних партій (головним чином провідної - УНДП) на зламі I-II десятиліття XX ст., що на його переконання мало ознаки кризового стану. Свідомо наражаючись на невдоволення і критику, Грушевський вважав за потрібне висловити свою громадянську позицію, виступивши з осудом тодішньої «галицької політики», а його публічні виступи та публіцистичні статті з проблеми, об'єднані згодом у збірці «Наша політика» (Львів, 1911 p.), викликали великий суспільний резонанс. відродження партія політичний грушевський

Як писав про це учень Грушевського - І.Крип'якевич, той, намагаючись триматися осторонь політики, слідкував за подіями, часто не погоджувався з діями галицьких лідерів, виступав проти їх вузьких поглядів, нерішучості та несміливості, проти угодовства, «за потреби цілої нації» [11,с,32]. Подібну точку зору висловлював і один з відомих діячів УНДП Є.Олесницький, зазначаючи, що хоча Грушевський і «не все зовсім вірно розумів наші відносини», «в глибоких його думках і бистрім його погляді находили й ми пожадані дороговкази на нашій дорозі, тим більше, що був він усе тим, що лучив нас з закордонною Україною і високо між нами держав український стяг, не даючи його осквернити грязею галицького рутенства» [20,с, 18].

Щодо особи М.Грушевського, то він, як відомо, тривалий час (1894- 1914 pp.), пов'язав своє життя з Галичиною. Окрім науково-педагогічної діяльності він приймав активну участь у громадсько-політичному житті, практично відіграючи роль посередника між Східною та Західною Україною [ 18,с,252--253]. Безпосередню участь Грушевський відіграв в процесі консолідації українських громадсько-політичних сил Галичини та утворенні наприкінці 1899 р. провідної української партії - УНДП [ 14,с, 100]. У своїй програмі партія, в якій відчутно проглядалися впливи М.Грушевського щодо постановки загальноукраїнської проблематики, проголосила завдання соціального та національного звільнення, політичної соборності всіх українських земель (незалежної Русі-України). Кроками до її втілення мало бути утворення конституційним шляхом галицько-буковинської національно-територіальної автономії (коронний край), перетворення Росії на «конституційно-федералістичну» державу [21,с,23-27;3,с,74].

М.Грушевського було обрано до Президії УНДП, однак вже через декілька місяців він, принципово не погоджуючись з угодовською та вузькорегіональною спрямованістю партії, увійшов у гострий конфлікт з її проводом. Як про це писав М.Мочульський, «тут справді була на думці велика річ - витягти політичний віз галицьких українців з малого обійстя на широке українське поле, і коли це не вдалося, і Грушевський і Франко відійшли і не взяли участи у дальшому процесі цієї формації нової національно-демократичної партії» [19,с,243]. У березні 1900 р. М.Грушевський вийшов з керівного складу УНДП. Однак це не завадило йому приймати активну участь у суспільно-політичному житті, зокрема, підтримувати контакти з головою української парламентської фракції Ю.Романчуком, що давало йому змогу бути в курсі останніх подій [24,с,2,5].

У наступному М.Грушевський приділяв значну увагу УНДП. Це пояснювалося тим, що партія, маючи широку партійну мережу та най- чисельніше від українців депутатське представництво, на початку XX ст. стала найпотужнішою національною партією, відсторонивши радикалів та соціал-демократів на маргінеси політичного життя. На початку XX ст. значний вплив на радикалізацію УНДП справили такі вагомі події, як сецесія українських студентів з Львівського університету (1901 p.), селянський страйк (1902 p.), який, охопивши Галичину, став найбільшим у Європі. Так, на черговому з'їзді УНДП, який відбувся наприкінці 1902 p., був підтриманий курс щодо дотримання політики «масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації і проти піддержуючого її центрального правительства» [12,с,374]. Однак, цей напрям української політики, враховуючи її традиції австролоялізму, консервативність національної верхівки не міг бути тривалим, тим більше, що УНДП виявляла тенденції в напрямі зближення з консервативними партіями Австрії.

Необхідно відмітити, що не зважаючи на значні здобутки, досягнуті українцями Австрії, починаючи з останньої чверті XIX ст., національний рух у першому десятиріччі XX ст. істотно знижує «темпи». На це вплинули, зокрема, поразка революції 1905-1907 pp. в Росії, що сприяло поглядам у непорушності усталеної політичної системи в Європі, а також... лібералізація політичного ладу в Австрії, пов'язана з запровадженням загального виборчого права до парламенту у 1907 р. Вже перші вибори до «народного парламенту», які відбулися на початку 1907 p., стали значним успіхом для українців з Галичини та Буковини, коли вони вперше за останнє півстоліття збільшили своє парламентське представництво до 32 депутатів (4-а позиція за чисельністю серед національних представництв після німців, чехів та поляків). На хвилі цих перших здобутків від імені галицько-буковинського Українського клубу, подібно до заяв чехів, хорватів та сербів, була внесена державно-правова декларація з вимогою утворення української національно-територіальної автономії. Керівництво фракції, розраховуючи на її помітну роль у парламенті, також засвідчило, що у випадку антиукраїнської урядової політики вона перейде до крайньої опозиції [16,с,170;15,с,3,26,28-29].

Однак, вже невдовзі тактика українського проводу в парламенті зазнала докорінних змін. Так, не зважаючи на намір дотримуватися опозиційного курсу, в листопаді 1907 р. Українським клубом була укладена таємна угода з урядом. В обмін на обіцянки Відня у сприянні розширенню участі українців в адміністративній сфері та ухваленню виборчої реформи до галицького сейму, вирішення проблеми українського університету, нейтралізації ймовірних зловживань під час очікуваних сеймових виборів та ін., українські посли протягом року зобов'язувалися не проявляти опозиційності і не призводити до зривів засідань парламенту.

Згадані дії, які суттєво розходилися з програмою Українського клубу, вже наприкінці 1907 р. були зустрінуті критикою з боку таких відомих структур, як редакції газети «Діло», Народного Комітету УНДП, які вимагали від депутатського корпусу дотримуватися принципової позиції, спрямованої на зміну загальної системи щодо становища українців, а не окремих поступок. На грудневому 1907 р. з'їзді УНДП відповідну заяву про дії українських послів виголосив М.Грушевський. Лише виходячи з виняткової ваги питання - обіцянок Відня щодо впливу і посередництва у проведенні крайової виборчої реформи, з'їзд національних демократів підтримав тактику українських депутатів - «вижидаючого становища до правительства» і тільки у разі порушення домовленостей перейти парламентському представництву до «можливо найострішої тактики» [4,с,21,26].

За оцінкою М.Грушевського, останні події були виявом стратегії, яку вже тривалий час намагалося проводити помірковане крило українського політикуму, яке опинилося в полоні власних ілюзій відносно «перелому» урядової політики, політичних течій у Відні, які б у нових обставинах намагалися шукати опори в Галичині не у поляків, але у «політично дозрілих» українцях [7,с,10-12]. Передчасні ж розрахунки національного проводу, передусім лідерів УНДП, щодо зарахування українців до «державницького елементу» [26,с,557-558;25,с,553-554], що буцімто відкривало близькі перспективи у вирішенні національно-політичних та соціальних проблем українства винятково в конституційному руслі, передбачало й відповідну тактику, позбавлену будь-якого радикалізму та опозиційності, спрямовану на порозуміння з Віднем та польським керівництвом Галичини.

У відповідності до цих настроїв відбувається згортання політичної спрямованості національного руху, його основна вага переноситься до парламенту та сеймів через які головним чином і відбувалася артикуляція українських прагнень. Українські партії все більше перетворюються на партії парламентського типу, активізуючи роботу в масах здебільшого під час виборчих кампаній. У першому десятилітті XX ст. відбуваються суттєві зміни і в «інструментарії» національного руху - переходу від про- тестно-вічевих акцій до реформістського напряму «реальної політики», «органічної праці» на загальноімперському та регіональному рівнях, політичних компромісів.

Однак, згадана ейфорія серед політичного проводу українців тривала недовго. Це позначилося вже в рамках парламенту, в якому українському представництву, враховуючи його обмежені ресурси, не вдалося стати вагомою політичною силою й скористатися «золотою акцією», яка б схиляла терези між урядовим табором та опозицією. В парламенті, який і надалі, за висловом І.Франка, нагадував картель взаємостосунків між урядом та фракціями з позицій сили [22,с,307], українці подібно до інших дрібних національних представництв, залишилися практично в ролі статистів при урядовій більшості німецьких, польських та чеських ліберально-консервативних партій, де вигравав сильніший.

Черговий, доволі несподіваний удар по українським інтересам, відбувся і під час виборів до галицького сейму на початку 1908 p., які не зважаючи на вищезгадані домовленості, пройшли з брутальними порушеннями виборчого процесу при відвертому потуранню місцевої імперської влади польському політичному табору. В результаті виборів із загальної чисельності у 149 послів до української фракції увійшло лише 12 представників українських партій. Наслідком невдалих виборів, які викликали в українському суспільстві розпач і обурення, став політичний замах М.Січинського на намісника Галичини А.Потоцького 12 квітня 1908 p., що значно загострило польсько-українське протистояння в Галичині.

Згадана ситуація викликала значне занепокоєння у Відні. Адже в умовах польсько-українського конфлікту, напружених відносин з Росією у балканській політиці, галицькі події могли розвиватися у некерованому напрямі. Через це новий намісник Галичини напружував зусилля щодо оздоровлення ситуації. Цьому сприяла і позиція української політичної верхівки, яка не зважаючи на черговий приклад збанкрутілих надій на Відень обрала шлях діалогу з владою. Влітку 1908 р. розпочалися таємні переговори між лідерами галицько-буковинських українців К.Л евицьким та М.Васильком і польськими політичними силами. В руслі «зближення» мав бути розроблений всеохоплюючий план українсько-польської угоди, однак через непоступливу позицію останніх він не отримав продовження [2.С..192].

З початком роботи першої сесії галицького сейму у 1908 р. українська фракція, як підкреслював М.Грушевський, «на подив уряду і полякам» [4,с,29,31 ] виявила «культурність» і «джентльменство», що виглядало дисонансом з настроями українського суспільства. Однак досить пасивні дії Українського клубу в руслі налагодження рівноправних польсько-українських стосунків в провінції, не принесли бажаних результатів. Більше того, українські посли були втягнуті до прийняття ряду антиукраїнських рішень, зокрема, скорившись запровадженню в сеймі однієї офіційної мови - польської.

Подібну тактику поступок, особливо в умовах невдалої спроби утворення опозиційного міжфракційного об'єднання «Слов'янської єдноти» (1908 p.), демонструвало й українське парламентське представництво, що було розцінено Грушевським як відсутність чіткої позиції та намагання будь-що бути належним до централістичного блоку. Саме це, на його переконання, й стало вирішальним у тому, що українські депутати підтримали у 1908 р. анексію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини, і таким чином відступили від принципу самовизначення націй, посприявши політиці германізації слов'янських народів [4,с,36,37].

Загалом, доволі пасивна і суперечлива тактика УНДП у парламенті 1907-1911 pp., від якої суспільство чекало більш рішучих дій, викликала у Грушевського велике розчарування, що дало йому підстави охарактеризувати її, як «сумну історію блукань нашої парламентарної політики по бездорожах опортунізму», а захоплення «малими ділами» в руслі «органічної праці» -»дідівське убожество галицької політики» [4,с,37;6,с,58]. Грушевський обґрунтував свою увагу до порушеної проблеми тим, що Галичина продовжувала і надалі займати велику вагу в загальному поступовому розвитку українського народу - «її значення далеко виходить поза границі чисто політичних інтересів Галичини, і її успіхи і неудачі, здобутки і помилки відбиваються на цілім українськім національнім житті» [7,с,5]. Через це він вважав, особливо в умовах розгулу політичної реакції в Росії, що Галичина, «повинна служити для цілої України... політичною рекомендацією, на котру б Українці могли покликатися і сказати - от куди ми простуємо, от якими дорогами хочемо йти для створення свого національного життя» [8,с,118-119]. Зрозуміло, що це вимагало звільнення в місцевій політиці непрозорих і не публічних схем, особистих вигод та партійних чвар. З приводу останнього М.Грушевський з занепокоєнням застерігав, що «Галичина, котру обставини видвигнули на чільне місце національного українського життя..., готова з своїм новійшим курсом зробити кепську прислугу не тільки собі, а і всьому національному українському життю» [8,с,118].

Серед різноманітних причин, які посилювали кризу національного політичного руху, не давали можливості скористатися перевагами парламентаризму, Грушевський виділив найбільш суттєву - зростаючу розбіжність між радикалізованим українським громадянством та тодішнім національним проводом. На його переконання, українські депутати через свою консервативність і відірваність від громадського контролю, нестачу довіри у власні сили були неспроможні витримати політичну лінію, яку диктувало їм українське суспільство і тому все більше схилялися до компромісу з владою, що в кінцевому рахунку підривало і гальмувало опозиційну енергію національного громадсько-політичного руху [7,с,6].

Наприкінці першого десятиріччя XX ст. окрім відчутних впливів буковинського національного демократа М.Василька, спрямованих на посилення кулуарних контактів з політичною верхівкою імперії, в середовищі української парламентської фракції знайшли підтримку нові «угодовські» наміри польських провідних кіл Галичини, що призвело до складання чергової польсько-української угоди. Значною мірою це зближення мало відбутися «за ціну українського університету» у Львові. Однак, цей проект, який завдяки протестним акціям українців отримав загальноавстрійський політичний резонанс, на фоні інспірованого польською стороною процесу «порозуміння» на стадії його втілення вже у 1910 р. перейшов у ранг «місцевої» провінційної проблеми і практично був знятий з порядку денного [9,с,79-81]. Таким чином, в обмін на видимість спільної праці польських і українських політичних сил в рамках парламенту та галицького сейму, рішучий момент для натиску на польське правління в провінції був втрачений, що на практиці означало консервацію польського панування в Галичині.

Подібна ситуація відбувалася і навколо проблеми запровадження нового виборчого законодавства до галицького сейму, яке через бойкотування польською стороною тривало протягом 1907-1914 pp. Лише завдяки переходу українських партій до тактики «незламної опозиції», застосуванню таких, до тих пір небачених методів національного руху, як зривів роботи віденського парламенту та галицького сейму, що викликало чергову актуалізацію українського питання в імперії і примусило втрутитися в події центральний уряд, у лютому 1914 р. було прийнято компромісне виборче законодавство, яке значно зміцнило позиції українців у місцевому сеймі.

Загалом, аналізуючи закономірності українського суспільно-політичного руху Галичини, М.Грушевський одночасно враховуючи і сформований століттями політичний архетип західного українця, робив висновок, що на початку XX ст. стверджувати про «якусь революційну політику» на галицькому ґрунті було безнадійною утопією. Винятком у цьому був лише «атентат [замах - Авт.] Січинського, але виїмок тільки підчеркує загальне правило ... загальну нездібність Галичанина до терористичних актів, до агресивної активної боротьби». Водночас він зазначав, що і такі якості західноукраїнського громадянства, як «витривалість, холодне завзяття та упір» при відповідному керівництві могли призвести до поставленої мети. Однак, на заваді цього поставали хитання «політичних провідників», політика дрібного опортунізму, проповідь «малих діл», які звертали енергію суспільства до «самих низин життя» і в кінцевому рахунку «деморалізувало рух згори» [6,с,58-66].

Разом з тим, істотні коливання тактики галицького українського політикуму, зміни щодо пріоритетів громадсько-політичного руху, дали привід Грушевському стверджувати про те, що на початку XX ст. національний рух Галичини увійшов у якісно новий етап - т.зв. «фінансово-економічну еру». Справа у тому, що на зламі XIX-XX ст. в галузі господарського життя силами української громади був зроблений суттєвий прорив, однак цей процес, на якому позначилися як внутрішні, так

і зовнішні впливи, був далеко не однозначним. Зокрема, Грушевський стверджував, що надмірне форсування фінансово-економічної сфери, якій українською політичною елітою Галичини надавалося виняткового значення, вело до «втискування» українського національного руху у вузькі рамки співпраці з польськими пануючими чинниками. Перспективи ж такої «співпраці», враховуючи латентний польсько-український конфлікт, могли торкатися лише окремих декоративних поступок.

Більше того, Грушевський був переконаний у тому, що за згаданим напрямом суспільного руху, досягнення якого передбачалося ціною «пасивності чи податливості» у політичній сфері, проглядався польський сценарій («данайська рецепта») [5,с,80,85]. Ця думка обґрунтовувалася негативним досвідом польсько-української угоди 1890 р. «забутим» в перші роки XX ст., коли український національний рух було скеровано поляками з культурницького, який стрімко розвинувся наприкінці XIX ст., до економічного напряму. Причина цього крилася у тому, що культурно- освітні українські домагання були занадто тісно пов'язані з політичним чинником. Тому на початку XX ст. поляки прагнули схилити спрямування українського національного руху в менш небезпечному керунку - економічно-господарському, де українці могли сподіватися від польського проводу певних поступок. Tаким чином перспективи національного руху на ближчу перспективу губилися і заступалися національними кооперативами, спілками, позичковими касами, банками тощо. Цей суцільний напрям на почату XX ст. переривався лише спорадично під час виборів, боротьби за демократизацію виборчого права тощо.

Як підкреслював М.Грушевський, «ера фінансово-економічна» несла у собі й ряд негативних похідних. Передусім, він вважав, що господарська, по-собі, досить корисна, куди спрямовувалася енергія української суспільності, відігравала в тодішніх умовах суперечливу, здебільшого від'ємну роль, відриваючи національні сили від культурної і освітньої з однієї сторони, а з іншої - діючи «на шкоду роботи політичної в ширшім значінні слова, то значить праці над політичним освідомленням і організацією народних мас», відволікаючи від боротьби з польським пануванням. Тобто така тактика українського проводу була виявом тактики найменшого супротиву [5,с,75,76].

Окрім цього, він помітив новий феномен в українському національному русі - комерціалізацію громадсько-політичних відносин. Малось на увазі те, що господарсько-економічна сфера почала робити відчуту конкуренцію українським культурним і політичним інституціям. Нова галузь перетягувала до себе кадри активістів, де вони в якості адміністраторів отримували змогу за «патріотичну» працю отримувати сталий заробіток. Тобто набирав обертів процес комерціалізації національного суспільного і партійного життя, що створювало труднощі в сфері підбору кадрів, які б безкорисливо працювали для освіти, культурного розвитку, науки, національного і політичного «освідомлення» народу [5,с,80].

Грушевським було розкрито й внутрішній механізм формування ієрархії українського політичного олімпу. Він писав: «Сили і впливи нинішніх провідників нашого національного правительства виросли і уґрунтувалися власне пануванню в економічних і фінансових інституціях». Розвиток господарсько-економічного сектору у свою чергу розширював і коло людей, економічно залежних від них. Таким чином тримаючи в руках кермо центральних фінансових і економічних інституцій вони все більше зміцнювали економічно (не ідейно!) армію залежних від себе. В даному випадку це був більш ніж прозорий натяк на керівника УНДП -

К.Левицького, який входив до керівництва провідних українських фінансово-господарських товариств. Tаким чином, з розвитком на зламі XIX-XX ст. в Галичині національних господарсько-фінансових структур відбувався й процес формування політичної олігархії, яка в силу своїх інтересів відвертала і відмежовувала народні маси від великої політики, контролю над діями парламентських і сеймових депутатів, які прагнули монопольно встановлювати правила української політики [5,с,81,82].

До честі К.Левицького він у своїх ґрунтовних спогадах не оминув гострої критики, спрямованої опосередковано і проти нього. Зокрема, він писав, що у виданій М.Грушевським у 1911р. брошурі «Наша політика» «представлено українських послів сеймових і парламентарних, як також управу національно-демократичної партії наче злочинців, що запродатися Полякам, та паралізують стихійний порив народу до волі... Чи отся метода була оправдана...» [13,с,598, 599]. Однак, зрештою, підводячи підсумок парламентської сесії 1907-1911 pp., від якої так багато очікували українці, К.Левицький був вимушений констатувати про незначні досягнення українців, які «губилися» за різними коаліціями, переговорами, домовленостями тощо.

Список використаних джерел

український партійний політичний грушевський

1. Аркуша О. Польські націонал-демократи та українське питання в Галичині на початку XX століття//Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2005. - Випуск 39--40. - С.149-202.

2. Вол Б., Малик Я. Боротьба за державність України (від найдавніших часів до 1917р.).-Львів, 1993.-86 с.

3. Грушевський М. Два роки галицької політики // Грушевський М. Наша політика. - Львів, 1911. - С.17-39.

4. Грушевський М. Ера фінансово-економічна // Там само. - С.71-88.

5. Грушевський М. Малі діла // Там само. - С. 58-70.

6. Грушевський М. Під нинішню хвилю // Там само. - С.5-16.

7. Грушевський М. По виборах // Там само -С.107-119.

8. Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX - початок XX ст.). - Львів, 1999. - 118 с.

9. Кордуба М. Грушевський про «нашу політику» // Вістник Свою за визволення України. - 1916. - 4.127. - С.786-787.

10. Крип'якевич Іван. Михайло Грушевський: Життя і діяльність. - Львів, 1935. -- 48 с.

11. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. - Часть перша. - Львів, 1926. - С. 1--432.

12. Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914: з ілюстраціями на підставі споминів і документів. - Часть друга. - Львів, 1927. - С. 433-736.

13. Левицький Кость. Українські політики: сильвети наших давніх послів і політичних діячів. - Львів, 1936. - 140 с.

14. Левицький Кость. Українські політики: сильвети наших давніх послів і політичних діячів 1907-1914 pp. - Львів, 1937. - 108 с.

15. Лозинський Михайло. Українське представництво в Австрії // Пам'яткова книжка Союза Визволення України і Календар на 1917 рік з 103 ілюстраціями. -Відень, 1917.-С.169-176.

16. Лозинський Михайло. З австрійської України // Літературно-науковий вістник (далі - ЛНВ). - 1906. - Т.ХХХІІІ. - Кн. II. - С.345-372.

17. М.С .Грушевський. Щоденник (1888-1894 pp. / Підготовка до видання, переднє слово, упорядкування, коментарі і післямова Л.Зашкільняка. - K., 1997. - 261 с.

18. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Франка 1896-1916 // За сто літ: Матеріали з громадського й літературного життя України XIX і початків XX століття / під ред. акад. М.Грушевського. - Кн. 3. - K., 1928. - С.226-284.

19. Олесницький Євген. Сторінки мого життя//Республіканець. - Львів. - 1993. - № 6.-С.17-20.

20. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст.: програмові і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф.Шевченко та ін. - K., 1993. - 336 с.

21. Франко І. Наше теперішнє положення // Франко І. Зібр. тв. у 50-и т. - Т.46. - Кн. 1.-С. 306-322.

22. Центральний державний історичний архів України у Києві. - Ф. 1235. М.Грушевський. - Оп.1. - Спр. 906.

23. Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 382. Романчук Юліан (1842-1932), політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст. - Оп.1. - Спр. 22.

24. IGNOTUS. З австрійської України// ЛНВ. -1913. -- T.LXIII. -Кн. 5.-С.552-557.

25. IGNOTUS. З австрійської України: кілька підрахунків// JIHB.- 1913. -T.LXII. - Кн. 3. - С.556-562.

Размещено на Allbest.ru