Костянтин Прісовський - військовий і державний діяч Росії, УНР та Української Держави: біографічний нарис

Размещено на http://www.allbest.ru/

8

Костянтин Прісовський військовий і державний діяч Росії, УНР та Української Держави: біографічний нарис

Гай-Нижник П.П.

Засновник й отаман Окремого Запорозького загону і герой визволення Києва від більшовиків, губерніальний комендант Київщини, комендант гетьманського палацу при особистому Штабі П.Скоропадського, генерал-майор української служби (1918 p.), генеральний хорунжий Української Держави Костянтин Адамович Прісовський (1878 15 лютого 1966) відіграв нетривалу, але, без перебільшення, значну ролю у військовій та державотворчій історії України часів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький, який близько знав К.Прісовського, високо цінив моральні чесноти та професійні якості гетьманського коменданта й вважав що «людей, подібних до ген. Прісовського в Росії було небагато, але ними не вміли користуватися і вони не приносячи нікому користі зникали>>[1,арк.43]. Ким же була ця непересічна особистість?

Після отримання початкової гімназійної освіти К. Прісовський за вільним визначенням вступив до служби у 131-й піхотний Тираспільський полк. У 1901 р. закінчив Чугуївське військове училище звідки був випущений підпоручником у іЗО-й піхотний Херсонський полк. 1 січня 1909 р. був поручником того ж полку, який квартирувався у Києві, а у 1911 p., вже будучи штабе капітаном, він вже тимчасово командував 8-ю ротою свого полку. Сучасник щодо командного стилю та керівних якостей К.Прісовського відзначав: «Рота його в начальства не вважалася кращою в полку тому, що Прісовський провадив виховання солдата достеменно не за тією статутною програмою, котра викладена була вищими військовими властями. Проте звертало на себе увагу, що усі солдати 8 роти були індивідуалізовані, усі грамотні, відмінно розбиралися в обстановці, були гарними стрільцями>>[ 1,арк.43].

З цією ротою К. Прісовський й вступив у Першу світову війну. З 16 серпня 1915 р. полковник. У 1915 та І9і6рр. служив у 278-му піхотному Кромському полку (під час мобілізації був виділений для укомплектування 278-го піхотного Кромського полку 2-ї черги), командував батальйоном, згодом став командиром цього полку. З 28 червня по осінь1917 р. командуючий 10-ю Туркестанською стрілецькою дивізією. Восени 1917 р. начальник Київського військового училища. Під час служби у російській армії нагороджувався Георгієвською зброєю (14 червня 1915 р.) та орденом Святого Георгія IV ступеня (26 серпня 1916р.). 16 вересня 1917 р. був представлений до звання генерал-майора російської служби, але так і не був призначеним через нестабільне становище Тимчасового уряду та більшовицький переворот у Петрограді[2].

Восени 1917 р. перейшов на бік Української Центральної Ради. Під час вуличних боїв з більшовиками у Києві в січні 1918 р. командував сформованим офіцерським загоном, на чолі якого разом із військами УНР залишив Київ.

Саме в цей час в Києві певні кола почали гуртуватися навколо генерала П. Скоропадського та лікаря І.Луценка з метою повалити владу Центральної Ради. Втім, для успішного здійснення державного перевороту, як правило, потрібні не лише таємна організація, як його мозковий центр, та озброєні загони добровольчого характеру на місцях, якими по суті мали стати прихильні до П.Скоропадського вільні козаки, але дисциплінована й регулярна армійська формація. Такою воєнною одиницею мав, за задумом П. Скоропадського та І.Луценка, стати загін, що в січні 1918 p., напередодні евакуації Києва, почав формуватися на чолі з К.Прісовським для боротьби з більшовиками. Це була окрема військова формація, особовий склад якої на той час складалася майже винятково з колишніх старшин-офіцерів, які не мали певного, з погляду соціалістичного керівництва УНР, політичного обличчя, проте були ворогами більшовиків, з якими вони й прагли вступити у боротьбу.

Саме у формуванні цього «отряду» зі старшин енергійну участь взяв

І.Луценко, який постійно приходив до Міністерства військових справ і наполегливо прагнув докладати особистих зусиль в його становленні, а також через таємну організацію П.Скоропадського безпосередньо залучав старшин до лав загону. О. Жуковський з цього приводу згадував: «Так от Луценко виявив бажання допомогти в організації отрядів для боротьби з большовиками. Мені і в голову тоді не могло прийти, що намір Луценка входив в плани отої Компанії [П.Скоропадський,

І. Полтавець-Остряниця та інш. П.Г.-Н.]. Правда отряд швидко став формуватися, але хвилі нашого пробування в Київі були вираховані, а тому не закінчився формувати на чолі з Присовським вирушив із Київа з нами. Луценко як шеф залишився при цьому отрядові. Він став добиватись щоб відділи Присовськ[ого] називались загонами. Таку невинну забаву я задовольнив. Потім виявилось, що на цей отряд Луценко став дивитись як на цілком власний отряд і що ймення загін входило в план тої Козацької Ради, які були в Білій Церкві. Почесним батьком Козацької Ради був Скоропадськ[ий]. Козацька Рада стала також формувати загони на боротьбу з большовиками, але вона одночасно вела боротьбу і проти Центральної Ради, висовуючи Гетманом Скоропадського з цілком не демократичними принціпами>>[3,арк.51зв-52]. Зазіхання І.Луценка на керівництво загоном викликало різкий протест К.Прісовського, який пригрозив діячу вигнанням і доповів про ці факти О.Жуковському. Після цієї доповіді, як зазначав, О.Жуковський, йому «стало більш очевидним, що тут находиться одно кільце «самостійницького» ланцуга», і «клубок закулісив'я уже почав передо мною троха розплутуватись»[3,арк.52зв]. З свого боку І.Луценко розпочав наполегливо перетягувати на бік прогетьманської організації самого О.Жуковського, який, проте, через певний час, після жорсткої розмови заборонив йому вести гетьманську агітацію.

З 9 лютого 1918 р. К.Прісовськй начальник Окремого Запорозького загону (згодом бригади). Саме навколо нього здебільшого, а не С.Петлюри січні-лютому 1918 р. об'єднувалися відступаючі українські загони, об'єднавши й повонивши їх в єдиний загін, К.Прісовський рушив через Житомир та Фастів на Київ, випереджаючи незначні частини німців, що фактично не брали участі в боях на цьому напрямкові. Після нетривалого бою підрозділ К.Прісовського вибив більшовиків зі столиці УНР й відкинув їх до Бахмача! 1,арк.45]. Після цього він передав командування ген.З.Натієву, а сам з 3 березня 1918 р. зайняв пост губерніального коменданта Київщини.

В свою чергу військовий міністр УНР О.Жуковський згадував, що вже в березні 1918 р., після повернення Центральної Ради до Києва, «повелась серед козаків отряда Присовського, тепер Натієвського, агітація проти Центральної Ради, зміни її політики, проти жидів, проти того, що необхідно національний кабінет як будто тоді не було національного кабінету і т.и. Стали поговарювати о перевороті. Назначен був вже і день вівторок, про що мені стало відомим за оскілька день. Tреба було негайно приймати рішучі заходи. Сил у мени під рукою небуло так багато, щоб можна було покластись на них>>[3,арк.117зв]. Військовий міністр зазначає, що в його розпорядженні було лише 1500-1800 січовиків, а тому йти на відкриту боротьбу з повстанням, яке готувалося заколотниками, він не міг, а відтак вирішив відправити непевні частини на більшовицький фронт. Було віддано відповідний наказ про спішний вивід групи Натієва з Києва, проте міністра одразу обсіли численні як політичні (І.Луценко, О.Степанеко,

О.Устимович), так і військові (надто О.Шаповал та П.Болбочан) діячі, аби той залишив це угруповання в столиці. Проте, попри всі заходи, група Натієва таки була виведена з Києва в березні 1918 р.[3,арк.77-77зв].

Як відомо, переворот проти Центральної Ради таки відбувся, але за місяць 29 квітня 1918 р. силами Української народної громади генерала П.Скоропадського та за сприяння німецького окупаційного командування. Про роль у гетьманському перевороті й повалені УНР К.Прісовського на разі достеменних відомостей немає. Проте навряд чи він не був обізнаний із намірами заколотників, його посада та особистий авторитет безумовно дозволяють припустити, що герой визволення Києва від більшовиків зайняв з цього приводу прихильно-нейтральну позицію, про що побічно може свідчити і його подальша кар'єра в Українській Державі за гетьмана П. Скоропадського.

За Гетьманату К.Прісовськй генеральний хорунжий Української Держави і комендант гетьманського палацу при особистому Штабі П.Скоропадського. На управління гетьманського коменданта повністю покладалася особиста безпека гетьмана. Комендант підпорядковувався начальникові Штабу гетьмана і призначався (за поданням начальника Штабу) окремим наказом П.Скоропадського по Штабу, та по армії і флоту. В обов'язки коменданта входило «загальне спостереження за безпекою резиденції і нагляд за безпекою шляхів під час гетьманських мандрівок; організація охорони Пана Гетьмана як в місці постійного знаходження, так і в дорозі; завідування у всіх відношеннях Конвоєм, Особливою охоронною Командою та іншими частинами, призначеними для охорони Пана Гетьмана; гаражем і стайнею» [4,арк. 16]. Всі урядові та державні установи були зобов'язані надавати комендантові відомості щодо безпеки гетьмана. Усі його вимоги про вжиття заходів на захист гетьмана повинні були беззаперечно і негайно виконувати всі установи, відомства та організації країни. Військовослужбовці і цивільні особи, які відряджалися в розпорядження коменданта, перебували у повній його підлеглості і за ними зберігалися їхні попередні посади та грошове утримання. Повноваження і сфера діяльності гетьманського коменданта визначала спеціальна інструкція Штабу гетьмана, затверджена П.Скоропадським і підписана начальником Штабу. Гетьманський комендант мав звання генерального значкового, дорівнювався у правах з головноуправляючим і мав окремі права товариша міністра. Комендант палацу гетьмана мав свою резиденцію в Києві по вул. Олександрівській[5]. В цей час сам К. Прісовський мешкав й ніс службу коменданта у гетьманському Палаці в будинку за №40 по вул. Інституцькій.

Зросту К. Прісовський був маленького, освіту отримав нижчу за середню (Чугуєвське юнкерське училище), голос його був писклявий, та й жодних впливових зв'язків він не мав. Відтак стає зрозумілим, що своїм таким швидким просуванням та підвищенням по службі він зобов'язаний винятково своїми природними військовокомандними здібностями. Ось як характеризує його військову та людську вдачу Б.Стеллецький: «Бій він полюбляв мов гравець полюбляє карти або п'яничка вино. Відмінно хоробрий, він цією хоробрістю не бравував й не любив, щоб йому інші на нею вказували. Був він кілька разів пораний, один раз у голову, проте лікувався при своїй частині. Політикою зовсім не цікавився й щиро ненавидів Гучкова та Керенського, що зруйнували військовий лад. Більшовиків вважав послідовниками Керенського, чому з [ярістю ?] йшов на їхнє знищення. Особливої жорстокості не виявляв і його швидше можна було назвати доброю людиною, аніж жорстокою» [1,арк.44]. Водное він був гоноровий, честолюбно вразливий й самозакоханий. Так, наприклад, будучи у 1918 р. комендантом гетьманського палацу, він лише з газет дізнався про те, що П. Скоропадський напередодні таємно віїхав до Німеччини для зустрічі із імператором Вільгельмом II. Начальник Штаба гетьмана, який, до речі, сам дізнався про це тільки у ніч від'їзду, згадував, що таке несподіване зникнення П.Скоропадського з палацу справило особливе враження на палацового коменданта, який лише вранці в палаці дізнався, що «гетьман зник>>[1,арк. 161-162]. Відтак, очевидно ображений непосвяченістю коменданта у перебіг подій, а отже й сприйнявши це як особисту недовіру, гоноровий й самолюбивий К.Прісовський негайно подав у відставку, яку, до слова, не було задоволено.

В листопаді І918 р. сформував т.зв. Запорозький загін для боротьби з Директорією, який проте вже в перший же день перебування на фронті під Києвом перейшов на бік Директорії. Сам же К.Прісовський не підтримав відновлення УНР на чолі з Директорією й не евакуювався зі столиці із Республіканським військом, а натоміть залишився в Києві, де переховувався під більшовицькою окупацією з лютого 1919 р. і до його зайняття Добровольчою армією ген. А.Дєнікіна.

Після ж опанування Добровольчою армією Києва та видання А.Дєнікіним наказу про реабілітацію офіцерства й відповідної інструкції ген. С.Ронжина, К.Прісовський подався простим рядовим вояком на службу у Збройні сили Півдня Росії (Добровольчу армію) й так воював аж до відступу добровольців наОдесу[1,арк.44-45]. З осені 1919 р. начальник Констянтинівського військового училища, що згодом було переведено з Києва у Крим (1919-1920 pp.). У 1920 р. був підпорядкований (як наччальник військового училища) Російській армії генерала П.Врангеля. Наприкінці вересня 1920 р. на Українському з'їзді в Севастополі, де було обрано Національний блок, й ухвалено організовувати для боротьби з большевиками українську армію під національним прапором і командою українських старшин, але підпорядковану верховній владі П.Врангеля, К.Прісовський був обраний представником українського Національного блоку по військовим справам при П.Врангелі[6,арк.71]. Сам же П.Врангель призначив його політичним керівником з українських питань, тобто, як влучно зауважував Б.Стеллецький, «знову йому доручено було ту справу, яку він не знав й органічно не переварював»[ 1,арк.45].

З листопада 1920 р. К.Прісовський в еміграції, спочатку у Болгарії, а потім в Югославі та Франції, де й помер 15 лютого 1966 р. у м.Мужен.

П. Скоропадський, навіть після падіння Гетьманату, зберіг про нього якнайкращі спогади. Він, зокрема, писав: «Комендантом був в мене генерал Прісовський, прекрасна людина, про яку я завжди збережу пам'ять як про бездоганну людину. До останньої хвилини він виконував свій борг, незважаючи на те, що ризикував багатьом>>[7,с.214].

гетьманська армія війна генерал прісовський

Список використаних джерел

1. Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління України (далі ЦДАВО України). Ф.4547. Оп.1. Спр.1.

2. Дивіться: Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. М., 2003; «Военный орден святого великомученика и победоносца Георгия. Биобиблиографический справочник» М: РГВИА, 2004; Общий список офицерским чинам русской императорской армии. Составлен по 1-е января 1909 г.; Тимченко Я. Офицерский корпус армии Украинской Народной Республики. К., 2007; Егоров Н.Д. Русский генералитет накануне Гражданской войны. (Материалы к биографическому справочнику). М., 2004; Список полковникам по старшинству. Составлен по 01.08.1916. Петроград, 1916.

3. ЦДАВО України. Ф.3543. Оп.2. Спр.1.

4. Там само. Ф.2469. Оп.1. Спр.1.

5. Там само. Ф.1064. Оп.1. Спр.136. Арк.37,51; Там само. Ф.3766. Оп.1. Спр.4. Арк. 107; Там само. Ф.3766. Оп.1. Спр.4. Арк.28.

6. Centralne wojskowe archiwum w Warszawie. Ф.380. Оп.З. Спр.103.

7. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 грудень 1918. K.: Філадельфія,

Размещено на Allbest.ru