Литовська експансія в українські землі: історіографічний і політичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru

Литовська експансія в українські землі: історіографічний і політичний аспект

КлеймьоноваО.О.

Велике князівство Литовське утворилося на початку XIII ст. і протягом наступного століття зуміло включити у сферу свого політичного впливу більшість білоруських та українських земель. Панує думка, що приєднання нових територій відбувалося поступово, переважно мирним шляхом. Є чимало повідомлень про те, що українські князі не чинили особливого опору литовцям. Однак і досі бракує достовірної інформації про політичне, духовне та культурне життя українського населення за литовської доби. Монгольське завоювання призвело до тимчасового занепаду літописання, з чим і пов'язують «непомітність» процесу інкорпорації українських земель Литвою для тогочасних хроністів.

Питання включення українських земель до складу Великого князівства Литовського достатньо широко висвітлене в історичній літературі. Водночас оцінки характеру литовської експансії, історичного значення литовської доби в історії українського державотворення не завжди однозначні.

Різні погляди на виникнення і становлення Литовської держави, характер її експансії в східнослов'янські землі представлені в роботах О.Преснякова, М.Грушевського, В.Антоновича, М. Дашкевича, І.Крип'якевича та ін. Розгляд багатьох питань, що стосуються політичного, культурного, церковно-релігійного життя західноукраїнського регіону за литовсько-польської доби знаходимо в роботах М.Костомарова, Д. Дорошенка, І.Огієнка, Н.ПолонськоїВасиленко. Розробкою окремих аспектів проблеми включення українських земель до складу Великого князівства Литовського активно займаються і сьогодні. Слід відмітити роботи Ю.Терещенка, О.Русиної, Ф.Шабульда, Н.Яковенко, О.Гуржія та ін. У вітчизняній історіографії зроблені спроби подолання історичних стереотипів щодо політичної історії українців протягом визначеного періоду. Сучасний етап характеризується появою нових фундаментальних досліджень. Зокрема, серед інших тем привертає увагу історія Великого князівства Литовського в аспекті розгляду його ролі в становленні української державності. Відповідно постає завдання проаналізувати та узагальнити наявні в історичній літературі погляди на цю проблематику, об'єктивно показати особливості суспільно-політичного розвитку та статус українських земель у складі Литовської держави.

Продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях у XIII першій половині XIV ст. виступає Галицько-Волинське князівство. Цей регіон стає предметом гострого суперництва Литви та Польщі. Дивує той факт, що до середини XIII ст. литовське плем'я не складало держави і являло собою розкидану масу невеличких областей, що керувалися незалежними володарями, які не мали політичних зв'язків один з іншим [І.с.633]. У боротьбі з німецькими лицарями литовці розвивають надзвичайно жваву організаційну діяльність. За порівняно короткий проміжок часу Литва постає на політичній арені як єдина централізована держава, починається її активна експансія в сусідні землі. Так, литовські князі поширюють свою владу й на «більш культурні, але політично непопулярні» сусідні слов'янські землі [4,с. 134].

Розпочинає наступ на українські землі Гедимін. До сфери литовського впливу потрапила північна частина Київщини, на якийсь час були приєднані Волинь та Галичина: «А князи и бояре волынские били челом великому князю Кгидимину, дабы у них господарем был и землю их не испортил. И князь великии Кгидимин и укрепивши их присягою и оставши у них наместников своих, и там нача княжити. И потом на зиму пошол к Берести и из Берести войско свое разпустил, а сам в Берести зимовал» [9,с.221]. Успіху литовської експансії сприяли як феодальна роздробленість, міжусобиці давньоруських князів, наслідки монгольської навали, так і об'єднавча політика литовських князів. Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю починається за князювання сина Гедиміна Любарта. У 1340 р. він зайняв галицько-волинський стіл.

Активна експансія Литви в українські землі продовжується за Ольгерда, його влада поширюється на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину, Переяславщину та Поділля. Внаслідок цих заходів майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Тут доречно звернути увагу і на особисті якості Ольгерда, бо «Ольгерд, другий син Гедимінов, перевершував братів розумом і славолюбністю, вів життя тверезе, діяльне; не пив ні вина, ні міцного меду; не терпів шумних бенкетів, і коли інші витрачали час в суєтних забавах, він радився з вельможами або з самим собою про способи розповсюдити владу свою» [2,с. 18].

Питання входження українських князівств до складу Великого князівства Литовського і сьогодні залишається дискусійним. В історичній літературі висловлено різні думки щодо основних причин та характеру литовської експансії.

Так, окремі дослідники вважають, що литовського завоювання західноукраїнських земель не відбувалося, а Литва виконувала «велику місію збирання земель Русі», була «відновленою руською державою». Більше того, «приєднання» українських теренів здійснювалося, немовби це була для українців рідна, близька за суттю та духом держава, котра об0 єднала розрізнені й ослаблені землі воєдино.

У вітчизняній історичній науці та легкість, з якою литовські князі нібито встановлювали свою владу, пояснюється прагненням українського народу звільнитися з-під татарської влади. Дійсно, порівняно з ординським завоюванням, політика литовських князів щодо «збирання» земель проводилася поступово, практично без війн та міжусобиць, лише іноді це ускладнювалося боротьбою з сусідніми державами. Так, М.Грушевський зазначив, що татарська зверхність змінилася литовською, яка прийшла більш непомітно, поступово, не вносячи різких змін в життя землі; вона була поверховою і не впливало різко на суспільний устрій та народне життя [З.с.470]. О.Єфименко відмітила, що «як колись загадкова Русь у вигляді нечисленної войовничої дружини збирала із Києва докупи південноруські племена, створюючи основи Руської державності, так і тепер відносно нечисленна войовнича Литва із своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі розрізнені політичною смутою удільної епохи і бідами татарського нашестя західні і південні руські землі, створюючи нову Литовсько-Руську державу, яка за складом свого населення з повним правом може бути названа Західноруською» [5,с.23].

На думку деяких істориків литовським успіхам в Україні значною мірою сприяли феодальні усобиці в Золотій Орді. Втім, аналіз показує, що не слід перебільшувати масштаби ослаблення Орди, спрощеним є й уявлення про суто конфронтаційний характер русько-татарських і литовсько-татарських взаємини протягом XIV ст. Отже, не будемо розглядати наміри та діяльність литовських князів як винятково антиординські. Так, вже за князювання Ольгерда було досягнуто порозуміння з Ордою. Можливо, саме визнання ординської залежності дало можливість литовцям поширити свій політичний контроль на південноруські землі. Цілком вірогідним видається укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х pp. XIV ст., коли виразно проявилося зближення Литви й Орди в політико-дипломатичній сфері. Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу Великого князівства Литовського було здійснено на договірних засадах, зі збереженням данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди [12,с.59-60,64]. Така політика проводилась і на інших, підконтрольних ординцям землях Русі. О.Широкорад відмічає, що навіть із переходом Галичини до Польщі данина татарам платилася в тому ж обсязі [14,с.59].

Литовське панування загалом було толерантнішим та зрозумілішим для місцевого населення, ніж татарське. Основною лінією політики литовських князів на українських землях стає збереження важливих елементів української державності: території, суспільно-політичної організації тощо. Місцеве управління, устрій земель певний час залишались без змін.

Велике князівство Литовське мало поліетнічний характер. Швидкому зближенню народів князівства сприяло декілька чинників, зокрема, вироблення певних форм співіснування різних етносів, що вело до релігійної толерантності. Одним з перших поставив питання про синтез литовських і руських суспільних елементів М. Дашкевич. Успіх литовсько-руських князів в утворенні ними сильної держави він вбачав у визнанні Литвою політичного і релігійного рівноправ'я руського народу [II.e. 175--176].

Привертає увагу і матримоніальна політика литовських князів. Більшість синів Гедиміна одружилися з руськими княжнами, їхні нащадки служили як польським королям, так і московським великим князям [14,с.61]. Шляхом запрошень на княжі столи, а також династичних переплетень. Литовська держава приєднує нові землі, в тому числі, і решту білоруських земель. На думку Н.Яковенко, розширення території на південь, включення західноукраїнських земель навряд чи можна кваліфікувати як завоювання, адже Гедиміновичів, «охрещених за православним обрядом, поодружуваних із руськими княжнами, привчених до традицій місцевого побуту» не сприймали як завойовників, взагалі можна казати, що вони порозумілися з руською знаттю, яка вважала їх «своїми» князями [15,с. 138]. Своїй експансії литовські князі знайшли ідеологічне обгрунтування, суть політичної програми відновлення єдності Русі полягала в оригінальній і сприйнятній ідеї зміни егіди династії Рюриковичів на династію литовців Гедиміновичів [7,с.39]. литовська експансія українська земля

Матримоніальна політика була ефективною в плані зближення народів у складі Великого князівства Литовського, адже подібне споріднення, зокрема руських і литовських княжих родів, зміцнювало українсько-білоруський елемент у державі в період до укладення Кревської унії [6,с.80]. Така практика сприяла закріпленню влади литовського князя і встановленню українськолитовських культурних зв'язків.

Доцільно розглянути питання збереження української державності у складі Литовської держави. Ряд істориків, серед них зокрема І.Крипсяксвич. дотримувалися концепції, що литовські князі намагалися знищити в Україні стремління до створення самостійного державного життя [8,с. 123]. Можливо, цей висновок є дещо безапеляційним, однак слід погодитися з тим, що будьяка чужа влада рідко коли непокоїться благополуччям поневоленого народу. На думку історика Ф.Шабульда, «основні форми політичної і правової надбудови розвиненого феодалізму, що склалися на землях Південно-Західної Русі до середини XII ст., продовжували існувати і після включення більшої частини цих земель до складу Великого князівства Литовського, не зазнаючи яких-небудь істотних змін майже до кінця даного періоду» [13,с.80]. В цілому, литовські правителі домагалися власної мети, зберігаючи на українських землях попередні порядки та звичаї тільки доти, доки це не суперечило їхнім інтересам.

Тенденція до політичного відособлення, що об'єктивно існувала на підвладних Литві землях, представляла реальну загрозу владі литовських феодалів. Правлячі верхи Литви вдаються до цілого ряду заходів, основними з яких стали такі: дроблення території приєднаних князівств і земель шляхом запровадження в них уділів Гедиміновичів і Ольгердовичів; заперечення за удільними князями спадкових прав на їхні володіння; спроби зміцнити своє панування за допомогою централізації державної влади і використання ідеологічного впливу православної церкви [13,с.95].

Про те, що Гедиміновичі не почувалися на Русі людьми тимчасовими свідчить їхня воєнна політика щодо охорони кордонів. Вражає розмах оборонного будівництва на Поділлі, започаткованого при Коріатовичах [15,с.141]. Протистояння з іншими державами зумовило постійне утримання потужних збройних сил. Зусилля литовських князів спрямовуються передусім на захист порубіжних зі степом меж південної Русі. Внаслідок чого поновлюються і будуються нові укріплені лінії, наряду з цим практикується захист і за допомогою кочовиків, поселених в небезпечних, але дуже важливих для південної Русі місцях [10,с.98]. До подібної практики вдавалися і князі Київської Русі. Кочовики селилися на руському прикордонні й несли по відношенню до руських князів напіввасальну службу.

Перебування частини східнослов'янських земель у складі Литовської держави вплинуло на соціально-економічний і культурний розвиток литовських земель. Вважається, що литовський уряд визнав вищість української культури. Про це, мовби, свідчать і зміни в інших сферах життя. Наприклад, вже в XlV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права, його замінили правом руським.

Протягом початкового етапу склалися сприятливі умови для розвитку українського народу у складі Великого князівства Литовського. Литовські князі здобували нові землі поступово, майже без боротьби, що дало привід вченим по-різному оцінювати характер цієї держави та політику, яку вона проводила на підвладних територіях. Популярною стала теза, що Литва намагалася відновити Руську державу, її традиції. Дійсно, литовці доволі толерантно ставилися до православної церкви, українських звичаїв, соціально-економічного та культурного життя населення князівств. Значний політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не стільки організацією державних структур, скільки зближенням литовської і української знаті. І не останню роль в цьому відігравала матримоніальна політика литовських правителів. В подальшому спостерігаємо нові структурні переміни в суспільстві.

Наведені положення показують, що перспективним є дослідження різних аспектів політики литовських князів щодо українських земель у другій половині XIV на початку XV століття.

Список використаних джерел

Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда / В.Б. Антонович // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О.Толійчук, В.Ульяновський. К. : Либідь, 1995. 816 с.

Бантьш-Каменский Н.Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства / Бантьш-Каменский Н.Д. К., 1903. 656 с.

Грушевский М. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия / Грушевский М. К., 1891. 522 с.

Грушевський М.С. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями / Грушевський М.С. Донецьк : TOB ВКФ «БАО», 2008. 736 с.

Ефименко А.Я. История украинского народа / Ефименко А.Я. К. : Лыбидь, 1990.-512 с.

Жуковський А. Нарис історії України / А.Жуковський, О.Субтельний. Львів : НТІТШ, 1993. 229 с.

Киридон A.M. Особливості інкорпорації українських земель до Великого князівства Литовського / А.М.Киридон, И.В.Киридон // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. Луганськ : СНУ, 2001. С. 32--41.

Крип'якевич І.П. Історія України/Крип'якевич І.П.-Львів : Світ, 1990.-519с.

Летописи Белорусско-Литовские // ПСРЛ. Т. 35. М. : Наука, 1980. 305 с.

Ляскоронский В.Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время / Ляскоронский В.Г. СПб, 1907. 362 с.

Пашуто В.Т. Образование Литовского государства / Пашуто В.Т. М. : АН СССР, 1959.-531 с.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою / Русина О.В. К. : Альтернативи, 1998.-320 с.

Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского : монография / Шабульдо Ф.М. К. : Наукова думка, 1987. 183 с.

Широкорад А.Б. Русь и Литва / Широкорад А.Б. М. : Вече, 2008. 400 с.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодернової України / Яковенко Н. К. : Критика, 2005. 584 с.

Размещено на Allbest.ru