Міжнародна діяльність Західноукраїнської Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародна діяльність Західноукраїнської Народної Республіки

Дацків І.Б.

Зростання міжнародної активності сучасної України, входження її до низки світових та регіональних структур обумовило необхідність розбудови дипломатичної служби і розробки головних напрямів зовнішньої політики. У країна у сфері міжнародної діяльності має певний власний історичний досвід, набутий протягом періоду боротьби українського народу за незалежність та власну державність 1917 - 1923 рр. У зв'язку з цим зростає значимість досвіду дипломатичної діяльності українських національних урядів доби Української Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Української Народної Республіки періоду Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки, коли були зроблені перші кроки на шляху розбудови зовнішньої політики України новітнього часу. Всі ці форми державного врядування в Україні дали безцінний досвід реального державотворення. Уроки тієї доби актуальні і нині, вони потребують неупередженого та уважного ставлення сучасників для зрозуміння витоків дипломатичної служби України, її традицій. Зовнішньополітичний досвід української дипломатії має неабияке практичне значення і в наші дні в контексті проголошення зовнішньополітичного курсу та геополітичних орієнтацій сучасним керівництвом України.

Утворення Західноукраїнської Народної Республіки стало наслідком національно-демократичної революції в Австро-Угорській імперії. Воно засвідчило непохитне прагнення українців до державної незалежності та соборності своїх земель.

Міжнародні відносини активно досліджувалася громадсько-політичними та військовими діячами ЗУНР в еміграції. Опубліковано історико-мемуарні праці К. Левицького [ 1], В. Панейка [2], А. Крезуб [3], М. Лозинського [4], О. Назарука [5] та ін. Частина з них лише у 1990-х pp. перевидана в Україні.

Якісно новий етап дослідження розпочався у 90-х роках минулого століття. Власне тоді українська історіографія, звільнившись від ідеологічних догм, почала висвітлювати дипломатичні стосунки з наукових позицій і показувати суперечливий характер національно-політичного протиборства у регіоні у контексті загальноєвропейського історичного процесу кінця на початку XX ст. М. Кугутяк [14], М. Литвин і К. Науменко [15],

С. Макарчук [16], І.Патер [17]. Проблеми археографії та зовнішньополітичної діяльності ЗУНР розробляли О. Карпенко, М. Панчук, Л. Ґентош, В. Великочий [18]. Роль СІЛА в організації експансії на західноукраїнські землі дослідив О. Павлюк [19].

Від листопада 1918 р. розпочався період діяльності уряду ЗУНР та його зовнішньополітичного відомства. Повернувшись з України до Відня, Є. Петрушевич утворив закордонний уряд у складі уповноважених з різних сфер діяльності, а також Військової та Президентської канцелярій. Членами уряду стали відомі й авторитетні політичні і державні діячі: К. Левицький, В. Сінгалевич, О. Назарук, Р. Перфецький та ін. Уповноваженим з закордонних справ став відомий політик і дипломат, член дипломатичних делегацій ЗУНР на переговорах з антантівськими місіями в період польсько-української війни та у складі делегації УНР у Варшаві, з якої вийшов у знак протесту проти угод С. Петлюри з Ю. Пілсудським, С. Вітвицький. Від лютого 1921 р. зовнішньополітичне відомство очолив К. Левицький. Аналізуючи перші кроки Є. Петрушевича в еміграції, діаспорний історик С. Ярославин писав: "Уряд не лише піклувався численною галицькою еміграцією, Він притягнув усі галицькі наукові сили до праці над виробленням основ державного ладу в Галичині, кодифікації прав тощо. Він розвинув широку діяльність на міжнародному полі... Завдяки цій діяльності не вдалося Полякам приспати справи Галичи та була вона ще кілька років актуальною на міжнародній арені" [9,с.74].

Є. Петрушевич провів 9-17 грудня 1919 р. у Відні широку нараду членів Української Національної Ради та керівництва дипломатичних представництв за кордоном. З Паризької мирної конференції приїхав В. Панейко, який доповів про її хід і розгляд галицької проблеми. Гострі дебати розгорнулися навколо представленого В. Панейком "Статуту для Східної Галичини" та декларації А. Лівицького у Варшаві про заключения договору з Варшавою ціною поступки Східної Галичини полякам [4,с. 155-160].

Головним напрямом зовнішньої політики уряду Є. Петрушевича в екзилі та його дипломатичного корпусу було розгорнути боротьбу проти дискримінаційних постанов Найвищої Ради щодо окупації Східної Галичини та прийнятого нею 20 листопада 1919 р. розробленого поляками проекту "Статуту для Східної Галичини" [20] автономію терміном на 25 років.

Є. Петрушевич та його уряд все ще сподівалися на справедливе рішення східно-галицької проблеми, тобто на відновлення незалежної української держави шляхом проведення під егідою Найвищої Ради плебісциту, який би дав змогу галичанам висловитися за свою державність або відповідною ухвалою Ліги Націй. Тому Є. Петрушевич у січні 1920 р. виїхав до Парижа і Лондона, щоб встановити контакти з впливовими діячами цих провідних країн Антанти.

Під час перебування Петрушевича у Парижі було переглянуто важливі аспекти зовнішньої політики. Зокрема, за його ініціативою було ліквідовано Український Національний Комітет, а В.Панейка відкликано зі складу української делегації на Паризькій мирній конференції. Отже, покінчено з орієнтацією на федералістський союз з білою Росією. Варшавський договір В. Петлюри остаточно поклав кінець союзу з УНР й, відтак, рішучо взято зовнішньополітичний курс на незалежну галицьку державу. У зверненнях до населення Східної Галичини наголошувалося, що лише уряд ЗУНР в екзилі є законною владою на її території. Саме у цьому напрямку розгорнулася активна пропаганда за кордоном та дипломатичні акції.

Є. Петрушевич чітко визначив свою зовнішню політику і дипломатам, які працювали в різних країнах, наголошував, що відтепер курс один - "Самостійність Західної України".

Питання Східної Галичини стали предметом особливо детального розгляду на мирних конференціях пов'язаних з радянсько-польською війною 1920 р. У момент найбільшого успіху Червоної армії, коли війська її Західного фронту М. Тухачевського розгромили в районі Мінська основні сили поляків і стрімко просувалися на Варшаву. 5-16 липня у бельгійському місті Cna відбулася конференція за участю членів Найвищої Ради Паризької мирної конференції та Польщі і Німеччини, на якій обговорювалася крім інших і проблема Східної Галичини.

10 липня 1920 р. було підписано договір, згідно з яким Антанта брала на себе посередництво між Варшавою і Москвою для припинення бойових дій. Водночас було вирішено провести міжнародну конференцію в Лондоні, де буде розглянуто східногалицьке питання. Статті договору наголошували: Вислати повновласників на конференцію, яка в можливо найближчим часі має відбутися в Лондоні і в якій братимуть участь делегати Польщі, совітської Росії, Фінляндії, Литви і Латвії під протекторатом Мирової Конференції, яка буде намагатися до справедливого миру між Польщею та її європейськими сусідами. Представники Східної Галичини будуть также допущені в Лондоні до представлення їх справи на конференції. Прийняти рішення Найвищої Ради в справах литовського союзу, будучности Східної Галичини, тушинського питання та договору, який має бути заключний між Данцигом і Польщею". Окрім того, зазначалося, що Польща бере на себе зобов'язання прийняти для виконання рішення Лондонської конференції по галицькому питанні [4,с.213; 25,с.237-323].

Рішення конференції в Cna були сприйняті у Відні урядом ЗУНР як визначне досягнення галицької дипломатії. Ta особливе задоволення і обнадійливі перспективи на відновлення незалежності галицької держави принесла пропозиція міністра закордонних справ Великобританії лорда Керзона більшовицькій Росії у ноті від 11 липня 1920 р. з вимогою зупинити наступ Червоної армії і приступити до переговорів про мир. У ноті була визначена так звана "Лінія Керзона" про кордон між Польщею і більшовицькою Росією, причому Східна Галичина не входила до складу Польщі.

Пропозиція Керзона детально обговорювалася у Москві. Нарком закордонних справ Чичерін вважав необхідним прийняти ініціативу Антанти й розпочати мирні переговори з Польщею. Te, що Східна Галичина не була включена до складу Польщі, радянське керівництво, зокрема Л. Троцький і Л. Каменев, сприйняло як їх права на цю територію і пропонували зайняти її військами Червоної армії. У розмові із Сталіним, який був у той час членом Військради Південно-Західного фронту, війська якого стояли під Львовом, Ленін повідомив про ноту Керзона й підкреслив, що запропонована демаркаційна лінія "перетинає Галичину між Перемишлем і Рава-Руською до Карпатських гір. Все на схід залишається за нами"(підкр. автЛ [25,с.237-238].

Плани і наміри Москви щодо Галичини підтверджував у своїх спогадах Никифор Гірняк. Насамперед він характеризував перший склад уряду Затонського - Галревкому, до якого входили галичани - колишні старшин Легіону УCC Михайло Баран та Іван Сіяк, старшини УГА Омелян Паліїв і Федір Конар, Михайло Козоріз, Іван Немоловський та інші. (Варто відзначити, що всі вони на чолі з В. Затонським у роки сталінських репресій 1933-1939 були репресовані і страчені органами ГПУ-НКВС). Автор констатував, що Галревком видав ряд, здебільшого декларативних у більшовицькому дусі, декретів, які не були реалізовані на практиці та кілька в цілому позитивних, зокрема про самоврядування та щодо розвитку української освіти. Він також зазначав, що серед уряду не було єдності у питанні майбутнього Галичини. В. Затонський доповідав В. Леніну що галицьке населення бажає приєднатися до Наддніпрянської України. "Поляки й жиди хотіли бачити її у складі радянської Польщі, - писав Н. Гірняк, - галицькі українці-комуністи мріяли про створення з Галичини радянської Швейцарії, тобто автономної республіки без національного обличчя. На думку цих комуністів, Галичина як країна, що лежить між сходом і заходом, мала б стати осідком комуністичного інтернаціоналізму" [23,с.247].

Зрештою, радянська влада в Галичині проіснувала всього 50 днів: під ударами поляків Червона армія від середини серпня відступала й 15 вересня Галревком покинув Тернопіль. А 25 вересня у Вінниці самоліквідувався. На наш погляд, єдине що він зробив корисне для галичан, це перекинув з Росії, здебільшого з Казані, кілька тисяч колишніх вояків Легіону УСС-УГА до Tернополя, де галицькі батальйони склали гарнізон міста й, таким чином, змогли повернутися на батьківщину. 13 вересня Затонський доповідав Сталінові, що ним у Тернополі сформована 1-ша Галицька стрілецька бригада [27,с. 14-15].

Міжнародна ситуація, яка склалася в другій половині 1920 р. зміцнювала сподівання уряду ЗУНР та населення Галичини щодо позитивного вирішення їх нагальних проблем і спонукала дипломатію для більш енергійної праці в цьому напрямку. Опираючись на рішення Найвищої Ради Паризької мирної конференції 1919 р., які передбачали лише тимчасову окупацію Польщею західноукраїнських земель та ухвал міжнародних конференцій у Cna і Сен-Жермені улітку 1920 p., й нарешті на ноту Керзона, яка лишала Східну Галичину поза межами Польщі, дипломатичні представництва у Відні, Лондоні, Парижі, Берні, Празі, Берліні, розгорнули активну діяльність. Для реалізації цих завдань Є. Петрушевич і його зовнішньополітичне відомство намагалося використати у вересні 1920 р. Ризьку мирну конференцію.

21 вересня 1920 р. в Ризі розпочалися переговори, в яких брали участь делегації радянської Росії, Польщі і радянської України. Оскільки на конференції передбачалося вирішувати проблему кордонів між Польщею і радянськими республіками, відтак питання Східної Галичини, Є. Петрушевич скерував до Риги представницьку дипломатичну делегацію, яка 11 вересня виїхала з Відня [ 15,с.322-323].

Делегація ЗУНР участі в засіданнях не брала, оскільки в інструкції уряду її завданням було стежити за ходом обговорення проблем, які стосувалися Галичини, й в раз потреби здійснювати протестаційні акції. Свою діяльність вона зосередила на встановлення контактів, насамперед з представництвом радянської України. Пізніше О. Назарук у спогадах відзначав, що стосунки встановилися досить щирими і відвертими. Делегація ЗУНР запропонувала внести на розгляд конференції ноту, в якій відзначалося, що претензії Польщі на Галичину безпідставні, внаслідок припинення дії її Варшавської угоди з С. Петлюрою і представники ЗУНР виступаючи проти анексії Польщею її території наполягають на всенародному референдумі щодо самовизначення. Щоденні зустрічі і переговори українських делегацій мали наслідком радянську заяву представника Москви А. Йоффе від 28 вересня про необхідність проведення плебісциту у Східній Галичині з питання державності ЗУНР [5,с.91-92].

Ця заява була відповіддю на ноту К. Левицького до президії Ризької конференції від 27 вересня: "Дев'ятимісячною однодумною обороною виявив наш народ рішучу волю: жити самостійним, державним життям... Всякі утвердження, немовби населення Східної Галичини хотіло злуки з Польщею, - нездібні з дійсністю... населення жадає самостійності Східногалицької Держави" [28,арк.2-3].

Незважаючи на окремі невдачі, уряд і дипломатична служба ЗУНР продовжували здійснювати акції на міжнародній арені, привертала увагу світової спільноти до східно-галицької проблеми. Однією з найгучніших було звернення до Ліги Націй 28 листопада 1920 р. в Женеві. В період роботи її сесії туди виїхала потужна галицька делегація на чолі з президентом Є. Петрушевичем. До її складу увійшли К. Левицький, С. Витвицький, Е. Брайтер та ін. Після переговорів з представниками провідних країн вона подала на розгляд Ліги Націй обширну ноту, в преамбулі якої наголошувалося: "В ім'я ідей справедливості і всесвітнього миру, які лягли в основу міжнародного договору про установлення Високого Союза Націй; в ім'я здійснення змагань до державної самостійності здібних правити собою, колись поневолених народів; в ім'я рятування життя українського народу Східної Галичини, який вимирає під насильною польською окупацією, - Українська Національна Рада, обрана на основі загального права голосування переважаючою більшістю населення Східної Галичини, як одинока репрезентація сього краю, звертається до Високого Союза Націй з представленням своїх домагань" [4,с.215-216].

Діяльність делегації ЗУНР у Женеві в сукупності з іншими заходами зовнішньополітичного відомства, були досить успішними. Наступна сесія Ліги Націй у Парижі 23 лютого 1921 р. розглянула справу Східної Галичини [29,с. 192-193].

Постанова Ради Ліги Націй, яка недвозначно стверджувала, що Польща не мала ніяких прав на Східну Галичину і була лише тимчасовим окупантом, а совереном краю були держави Антанти і тільки вони могли вирішити долю ЗУНР. Безперечно це була велика перемога галицької дипломатії у боротьбі за державність.

Черговою дипломатичною акцією уряду Західноукраїнської Народної Республіки і його зовнішньополітичного відомства була спроба привернути до проблеми міжнародну конференцію у Генуї в квітні 1922 р. за участю делегацій країн Антанти, радянської Росії та інших з питань врегулювання післявоєнних відносин. Українці подали на ім'я керівництва конференції дві ноти і вісім справ з документами і матеріалами про становище в Галичині та польський терор. Окрім того, на адресу президії конференції надійшло близько 200 листів і телеграм від українців краю та діаспори з вимогами покінчити з окупацією Східної Галичини й відновити її незалежність [34,арк. 10-14,35]. зунр дипломатичний державність антанта

Перспективи щодо позитивного вирішення проблеми Східної Галичини, відновлення її незалежності зменшувалися. Позиція Лондона, який мав плани на прикарпатський нафтовий басейн, у зв'язку з отриманням від Франції нафтового району Морула, щодо державності ЗУНР змінилася на гірше. 21 лютого 1923 р. Франція, Англія та Італія дали згоду на проведення форуму. Дізнавшись про ці заходи, 5 березня Є. Петрушевич від імені уряду надіслав у Париж ноту з проектом вирішення проблеми шляхом відновлення незалежності ЗУНР. Проте, 14 березня Рада Амбасадорів прийняла рішення, за яким узаконила анексію Східної Галичини Польщею [35,с. 115].

Tаким чином, дипломатична діяльність уряду та зовнішньополітичного відомства ЗУНР в еміграції була активною і широкомасштабною, мала чіткі орієнтири й послідовно трималася єдиного завдання - відновлення української державності. Її виконавці від президента Є. Петрушевича до членів закордонних представництв і місій виявили себе патріотами батьківщини й докладали всіх зусиль у боротьбі за її інтереси на міжнародних конференціях та інших форумах. їх невдача була наслідком об'єктивних факторів, які створювалися на геополітичному просторі під впливом могутніх держав, насамперед Антанти, не зацікавлених в існуванні незалежної ЗУНР.

Список використаних джерел

1. Левицький К. Дипломатична діяльність 3. У.Н. Р. (1918 - 1923) // Літопис Червоної Калини. - 1938. - Ч. XI. - С. 3-4; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. Ч.З. - Львів, 1930. - С,497-776.

2. Панейко В. З'єднані держави Східної Європи і Україна супроти Польщі й Росії. - Відень, 1922. - 82 с.

3. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918-1919. - Нью- Йорк, 1966.'- 179 с.

4. Лозинський М. Галичина в роках 1918 - 1920. - Нью-Йорк, 1970. - 228 с.; Лозинський М. Галичина на Мировій конференції в Парижі. - Кам'янець -Подільський, 1919.-31с.

5. Назарук О. Галицька делегація в Ризі 1920 p.: Спомини учасника.-Львів, 1930. - 186с.; Назарук О. Рік на великій Україні. - Спомини з української революції. - Відень, 1920. - 342 с.

6. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. - K., 2002.-458 с.

7. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. - Львів, 1995. -357 с.

8. Мірчук П. Українська державність. 1917-1920. - Філадельфія, 1967. - 400 с.

9. Ярославин С. Визвольна боротьба на західно-українських землях у 1918- 23 p.p. - Філадельфія, 1956. - 182 с.

10. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра. Матеріали студійно-наукової конференції в Парижі (травень 1976). - Мюнхен; Париж, 1980. - С,27-47'

11. Шанковський Л.Українська армія у боротьбі за державність. - Мюнхен, 1958. -316 с.

12. Стахів М. Західня Україна: Нарис історії державного будівництва і збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923: В 6-ти т., 7-ми кн.. - Скрентон, 1959-1961.

13. Микитюк Д. Українська Галицька Армія. Матеріали до історії У ГА. В 5-ти т. - Вінніпег, Т.1., 1958. - Т.2., 1960. - Т.З., 1966. - Т.4., 1968. - Т.5., 1976.

14. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (XIX CT.-1939).- Івано-Франківськ, 1993,- 200 с.

15. Литвин М., Науменко K Історія ЗУНР.-Львів,1995. -362с.

16. Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУ НР.-Львів, 1997. - 192 с.

17. Патер І. Союз визволення України. Проблеми державності і соборності. - Львів, 2000. - 342 с.

18. Західно-Українська Народна Республіка.1918-1923: Історія / Керівник

О. Карпенко. - Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. - 628 с.

19. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917- 1923). - K.: Academia, 1996. - 188 с.

20. Український прапор.-1919.-16 груд.; Боротьба. - 1920. - 12 бер. З квіт.

21. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР // Київська старовина. - 1997. - № 3/4 -С, 114-138.

22. Гірняк Н. Останній акт Української Галицької армії. -Нью-Йорк, 1958. - 285с.

23. Гірняк Н. УГА в союзі з червоними // Українська Галицька Армія (Матеріяли до історії). Т.1. - Вінніпег, 1958. - С. 515-534.

24. Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії (1918-1920). - 4.1. - Львів, 1924 - 176 с.

25. Ленин В.И. ПСС, Т.51.

26. Мельтюхов М. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939 гг. - Москва, 2001,- 464 с.

27. Дерев'янко С. "Галицьке дійство скінчилося..."// Наука і суспільство. - 1989.-№11.-С,13-15.

28. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА у м. Львові). - Ф.581. - Колекція документів про діяльність урядів і армій УНР і ЗУНР. - Оп.1. - Спр.99.

29. Лозинський М. Положення Східної Галичини зі становищем міжнародного права // Календар т-ва "Просвіта" на 1923 р. - Львів, 1922 - С. 190-195.

30. Свобода. - 1920 - 4 березня.

31. Нариси з історії дипломатії України. - K., 2001. - 733 с.

32. Понятишин П., о. З моїх споминів Митрополит Андрей Шептицький в Америці //Українці у вільному світі. Ювілейна книга УНС. 1894-1954. - Джерсі Сіті, 1954. - С.19-36"

33. Українська справа. - 1922 - ЗО квітня.

34. ЦДІА у м. Львові. - Ф.359. - Українська Національна Рада (Відень). - Оп.1. - Спр.7."

35. Витвицький С. Галичина в міжнародній політиці в 1914-1923 роках // Український історик. - Нью-Йорк; Торонто; Київ; Львів; Мюнхен. - 1995. - № 1-4.-С,100-118.

36. ЦДІА у м. Львові. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.101.

37. Там само. - Ф.581. - Оп.1. - Спр.112.

Размещено на Allbest.ru