Історія Донецького басейну другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

Предметом дослідження є провідні тенденції, спрямованість та зміст соціально-економічних і політичних перетворень у Донбасі другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., у т.ч. форми організації промисловості, залучення капіталу та трудових ресурсів, специфіка виробничих відносин, продуктивних сил та урбанізації, формування соціальної та етнонаціональної структури, адміністративно-територіальної конфігурації регіону і системи місцевого управління, а також перехід від ринкової до планово-директивної економіки протягом 20-х років ХХ ст.

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють другу половину ХІХ - першу половину ХХ ст. Вони є достатніми, з одного боку, для виявлення, аналізу та інтерпретації домінуючих соціально-економічних тенденцій в Донбасі у тривалій хронологічній ретроспективі, а з іншого - включають періоди капіталістичної модернізації суспільства, соціалістичної індустріалізації та повоєнної реконструкції, що визначили загальну спрямованість розвитку регіону.

Просторові межі дослідження зумовлені як природно-географічними та промисловими теренами Донецького регіону, так і мінливою адміністративно-територіальною локалізацією Донбасу за доби Російської імперії та Радянського Союзу. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Донецький басейн перебував у складі трьох адміністративно-територіальних одиниць: північні райони Донеччини та Луганщини входили до складу Харківської губернії, частина території Приазов'я, південні райони Луганщини (Бахмутський, Маріупольський, Луганський повіти) - до складу Катеринославської губернії, а землі на схід від р. Кальміус - належали Області війська Донського. У 20-40-і роки ХХ ст. територія Донецького промислового регіону охоплювала сучасну Донецьку та Луганську області, а також більшу частину Ростовської області (Росія).

Основна мета дисертаційного дослідження полягає у відтворенні, реконструкції та оцінці соціально-економічних зрушень в історії Донеччини другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., зокрема у визначенні сукупності факторів (політичних, економічних, етнонаціональних, соціо - та етнокультурних, зовнішньоекономічних, психологічних та ін.) та передумов (природничих, географічних, геополітичних), які призвели до формування певної промислової спеціалізації Донецького басейну в індустріальній структурі Російської імперії та СРСР, адміністративно-територіальної конфігурації, соціального, етнонаціонального та професійного складу населення регіону.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

розглянути стан і основні напрями досліджень з історії Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., зокрема визначити головні етапи стосовно розробки регіональної історії Донеччини, жанрову та фахово-дисциплінарну належність основної наукової продукції;

виявити, систематизувати та класифікувати джерельну базу дослідження, з'ясувати загальний рівень її розробки, у т.ч. типовидовий склад джерел;

висвітлити регіональну специфіку капіталістичної модернізації в Донецькому регіоні другої половини ХІХ - початку ХХ ст., форми залучення капіталу і трудових ресурсів, особливості організації виробництва та формування продуктивних сил;

визначити та інтерпретувати провідні тенденції і динаміку змін в економічній та соціальній сферах, які спричинила «вугільна лихоманка» в останній чверті ХІХ - на початку ХХ ст.;

реконструювати перебіг подій національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. у Донбасі, боротьбу різних політичних режимів, зокрема існування Донецько-Криворізької Радянської Республіки;

показати перехід від ринково-капіталістичної до планово-директивної економіки, який відбувся у Донбасі впродовж 20-х років ХХ ст., зокрема подати огляд розвитку місцевої промисловості за доби нової економічної політики;

розкрити зміст, спрямованість та особливості соціалістичної індустріалізації у регіоні наприкінці 20-30-х років ХХ ст., зокрема виділити та пояснити її основні наслідки;

окреслити специфіку та характер проведення колективізації у Донецькому регіоні;

проаналізувати кількісні і якісні зрушення у соціальній та етнонаціональній структурі населення Донецького басейну протягом другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., а також визначити головні чинники, які зумовили ці зміни;

простежити за формуванням адміністративно-територіальної конфігурації регіону, зокрема за «національно-територіальним районуванням» 20-х років ХХ ст.;

відтворити воєнні події у регіоні, у т.ч. політику нацистського окупаційного режиму та соціально-економічне становище Донеччини під час німецько-радянської війни;

здійснити огляд повоєнної реконструкції та відбудови Донбасу у другій половині 40-х років ХХ ст.;

розглянути та оцінити діяльність центрального та місцевого керівництва на теренах Донеччини у добу тоталітаризму;

з'ясувати витоки та походження ідеологічних стереотипів та міфів з історії Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., які побутували у радянській історіографії.

Методологія та методи. Дисертаційна робота виконана на методологічних засадах, пов'язаних з загальнонауковими принципами об'єктивізму, історизму, системності, світоглядного плюралізму та діалектичного розуміння історичного процесу. Вони ґрунтуються на поєднанні міждисциплінарних підходів і методів, запозичених з різних соціогуманітарних дисциплін. У дисертації використано історико-генетичний, компаративний, ретроспективний, проблемно-хронологічний, типологічний, класифікаційний, системно-функціональний, структурно-системний, статистично-аналітичний, синхронний та діахронний методи дослідження.

Ступінь розробки теми дисертаційної роботи характеризується, з одного боку, підвищеною зацікавленістю до історії Донецького регіону, а з іншого - відсутністю ґрунтовних узагальнюючих студій, виконаних на рівні сучасних наукових вимог. Такий стан речей пояснюється тим, що за радянської доби історія Донеччини була об'єктом для численних ідеологічних маніпуляцій та соціалістичної міфотворчості. Тому соціально-економічні процеси в Донецькому басейні висвітлювалися з позицій догматизованої формаційної «п'ятичленки». Доба капіталістичної модернізації розглядалася здебільшого у контексті підготовки матеріальних засад пролетарської революції. Натомість епоха соціалістичної індустріалізації та повоєнної відбудови висвітлювалися виключно з перспективи ідеологічної апологізації. Водночас поза увагою залишався великий та складний комплекс проблем, як-то регіональні особливості капіталістичної модернізації, зокрема її незавершеність та нереалізованість, співіснування різних економічних укладів у Донбасі, експерименти з національним районуванням тощо. Таким чином, існує цілий комплекс науково-дослідних проблем, пов'язаних з історією Донецького регіону в окреслений період, які потребують всебічного вивчення. Докладніше рівень розробки теми дисертаційного дослідження, наукова література з провідної проблематики проаналізовані в першому розділі дисертації «Стан наукової розробки проблеми, її джерельна база та методологія дослідження».

Джерельна база дослідження різнопланова. Вона складається з різноманітних джерельних комплексів опублікованих та недрукованих архівних документів і матеріалів, які можна класифікувати на такі основні групи:

законодавчі джерела (законодавчі акти, кодекси права, законодавчі проекти і підготовчі матеріали та ін.), у т.ч. рішення, постанови та декрети Всеукраїнських з'їздів Рад, Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, урядів Радянської України та СРСР;

програмні, статутні та директивні документи політичних партій (насамперед КПРС) і громадських організацій, зокрема постанови, рішення та резолюції партійних з'їздів, конференцій та пленумів, а також документи і матеріали профспілкових, молодіжних, творчих та інших громадських об'єднань;

матеріали та документи діловодства, яке документувало діяльність і забезпечувало функціонування різних управлінських систем у Російській імперії та СРСР, як-то державне діловодство міністерств і відомств, діловодство земств, діловодство акціонерних товариств, компаній, трестів, підприємств та ін., у т.ч. організаційна документація (статути, правила, угоди, контракти), розпорядча документація (резолюції, накази, циркуляри, інструкції, доручення та ін.); планова документація (директивні документи, п'ятирічні, річні плани), протоколи та стенограми (журнали земських засідань, зборів акціонерів), поточне листування, контрольна, звітна та облікова документація;

статистичні джерела, зокрема демографічна статистика (матеріали загальноімперського 1897 р. та радянських переписів населення 1920, 1926, 1937, 1939 рр.), статистика промислового виробництва (департаментські звіти про виробництво, що обкладалося акцизом, звіти інспекторів, які надходили до губернських статистичних комітетів та Гірничого департаменту Міністерства державного майна, промислові переписи, анкетування підприємств всеросійського масштабу, що проводилося Радою з'їздів представників торгівлі та промисловості у 1909-1914 рр. та ряд ін.), аграрна статистика (сільськогосподарські переписи, переписи земельної власності та ін.), земська статистика (подвірні переписи, бюджетні обстеження та ін.);

матеріали періодичної преси, які можна поділити у свою чергу на інформативні (звіти, повідомлення, репортажі та ін.), аналітичні (статті, кореспонденції, рецензії) та художньо-публіцистичні (нариси, замітки та ін.);

джерела особистого походження, насамперед мемуари, а також щоденники і епістолярні матеріали.

У процесі розробки джерельної бази дослідження опрацьовано понад 100 фондів центральних державних архівів України, зокрема у ЦДАВО України, ЦДІА України у м. Києві, ЦДАГО України, а також у Державних архівах Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Харківської областей України. Дисертантом також залучені документи і матеріали, які зберігаються в Російському державному історичному архіві у м. Санкт-Петербурзі та Державному архіві Ростовської області у м. Ростові (Росія). Значна частина виявлених та використаних у роботі джерел вперше вводиться до наукового обігу.

За жанровою та типо-видовою класифікацією наукова продукція та опубліковані джерела поділяються на індивідуальні та колективні монографії, автореферати дисертацій та дисертації, брошури, тези доповідей та повідомлень наукових і науково-практичних конференцій, симпозіумів та круглих столів, статті, енциклопедії, словники, довідники універсального змісту та з окремих наукових галузей і дисциплін, збірники законодавчих, директивних, нормативних, розпорядчих та інших документів і матеріалів, мемуари, щоденники, бібліографічні нотатки, рецензії, газетні замітки, ювілейні та біографічні розвідки, бібліографічні покажчики та огляди тощо. Загальний список використаної літератури та джерел складається з понад 1700 бібліографічних позицій. Більш докладна інформація про джерельну основу дослідження подана у першому розділі дисертації «Стан наукової розробки проблеми, її джерельна база та методологія дослідження».

Структура дисертації підпорядкована її меті та завданням. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, які поділяються на ряд підрозділів, висновків, посилань до кожної структурної частини, додатків, списку використаних джерел та літератури. Дисертаційна робота побудована за проблемно-хронологічним принципом.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній на основі широкої та різноманітної джерельної бази здійснено комплексну реконструкцію соціально-економічної, політичної та етнонаціональної історії Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. Вона визначається такими науковими результатами дослідження:

висвітлені та інтерпретовані найважливіші чинники і передумови, які зумовили індустріальну спеціалізацію Донбасу в економіці Російської імперії та СРСР;

визначена та проаналізована регіональна специфіка капіталістичної модернізації суспільства 60-90-х років ХІХ - початку ХХ ст.;

показано та оцінено шляхи переходу від капіталістично-ринкової до планово-директивної економіки в Донецькому басейні протягом 20-х років ХХ ст.;

здійснено всебічний аналіз соціалістичної індустріалізації, зокрема її фінансово-матеріальної основи, методів проведення та наслідків у тривалій історичній перспективі;

розглянуто відбудову промисловості Донбасу у другій половині 40-х років ХХ ст., у т.ч. відтворено регіональні особливості повоєнної реконструкції;

узагальнені та систематизовані емпіричні матеріали стосовно загальної динаміки соціального та етнонаціонального складу населення Донеччини протягом другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.;

простежено становлення та формування командно-адміністративної системи в регіоні, зокрема показано функціональну обмеженість місцевого радянського та партійного керівництва, детермінованість його управлінської діяльності;

виявлено наслідки диспропорційної технократичної політики радянського режиму у Донецькому регіоні;

спростовано ряд ідеологічних стереотипів, кліше та міфів з обсягу регіональної історії, які тривалий час побутували в історичній та суспільно-політичній думці.

Особистий внесок дисертанта в історичну науку полягає в ініціюванні розробки актуальної та недостатньо розробленої теми, у виявленні, систематизації та класифікації джерел стосовно провідної проблематики, у виборі оптимальних методів дослідження, у висуненні та обґрунтуванні концептуальних підходів для інтерпретації соціально-економічної історії Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст., які в сукупності дозволили створити єдину комплексну реконструкцію економічних перетворень у регіоні у контексті загальнонаціональної та європейської історії.

Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація та емпіричні матеріали, зокрема додатки, можуть бути використані як для розробки спеціальних курсів, оглядів, навчально-методичних посібників, довідників, бібліографічних покажчиків з історії Донеччини ХІХ-ХХ ст., так і для підготовки фундаментальних нарисів з історії України. Репрезентована у дисертаційній роботі комплексна реконструкція соціально-економічних процесів у Донбасі дозволяє виробити ряд конкретних рекомендацій для науково обґрунтованої державної політики, зокрема стосовно методів та форм залучення інвестицій іноземного капіталу, співіснування різних економічних укладів, оптимізації системи місцевого управління та гармонізації соціальних і етнонаціональних відносин у регіоні, що має неабияке практичне значення з огляду на функціонування в Донецькій області спеціальних економічних зон «Донецьк» та «Азов», створених відповідно до Указу Президента України від 24 грудня 1998 р. Застосовані у процесі дослідження концептуальні підходи та методологічний інструментарій з обсягу історії Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. є новим та оригінальним розв'язанням складного і полівимірного комплексу наукових проблем з регіональної та соціально-економічної історії України.

Апробація результатів дослідження. Впровадження та апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалися на кількох рівнях. Вони були заслухані та схвалені на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету, а також на науково-практичних та науково-методичних конференціях професорсько-викладацького складу цієї інституції протягом 1996-2001 рр., на науково-практичному семінарі та конференції в Донецькому національному технічному університеті у 1999-2001 рр. Узагальнені результати дослідження доповідалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях (див. перелік публікацій дисертанта, в яких відображені результати дисертаційного дослідження). Основні положення роботи викладені у двох монографіях, навчальному посібнику та 36 публікаціях (з них 26 - у виданнях, затверджених переліками ВАК України). Загальний обсяг опублікованої продукції без співавторів становить понад 67 др. арк.

Основний зміст дисертації

регіональний донецький басейн модернізація

У вступі обґрунтовані необхідність дослідження, загальна постановка та формулювання проблеми, її значення в світлі сучасної епістемологічної ситуації в історичній науці, актуальність обраної теми, мета і завдання, визначені предмет та об'єкт дослідження, хронологічні та просторові межі, подана характеристика методологічних засад і методів, використаних у дисертаційній роботі. Викладена стисла інформація про ступінь розробки теми, структуру та джерельну базу, апробацію одержаних результатів дослідження, зв'язок з державними науково-дослідними темами, розкриті новизна, наукове та практичне значення дисертації, особистий внесок дисертанта в науку.

Перший розділ дисертації - «Стан наукової розробки проблеми, її джерельна база та методологія дослідження». У цьому розділі подано аналіз наукової літератури, розглянуті основні тенденції у вивченні проблеми, джерельна основа та методологічні засади дослідження. Перші студії присвячені питанням економічного розвитку регіону з'явилися протягом 50-70-х років ХІХ ст. Вони мали здебільшого вузькофахову спрямованість з огляду як на професійну належність їх авторів (гірничі інженери, вчені-геологи), так і на утилітарно-прагматичний характер провідної проблематики. Проте, незважаючи на зазначені особливості, ці роботи містять цінні відомості про економічне становище регіону, технічний рівень тогочасного виробництва, деякі статистичні дані та оцінку вірогідних перспектив розвитку промисловості на Півдні України, зокрема у Донецькому басейні. З піднесенням вугледобувної та гірничої промисловості у регіоні значно зростає інтерес до його економічного потенціалу, про що свідчить поява ряду праць та розвідок у популярних російських часописах протягом останньої чверті ХІХ ст. Розширюється спектр проблем, які розглядаються у зазначених студіях. Водночас до проблем економічного розвитку південноукраїнських земель звертаються не тільки спеціалісти, а й публіцисти. Відтак економічна проблематика, пов'язана з Донеччиною, набуває певного суспільного резонансу (полемічні дискусії, огляди розвитку окремих галузей на сторінках преси) у контексті пореформених перетворень у Російській імперії другої половини ХІХ ст. Але соціально-економічні процеси того часу, які відбувалися у Донецькому регіоні в аграрній сфері, залишалися здебільшого поза увагою суспільно-політичної думки. Окремі матеріали, які публікувалися у місцевих довідково-універсальних виданнях (пам'ятних книжках, адрес-календарях), подавали статистичні відомості без аналізу тенденцій та регіональної специфіки аграрних зрушень. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. значну роль у промисловому розвитку у Донбасі відіграє іноземний капітал, який сприяє залученню дешевих трудових ресурсів з різних місцевостей Російської імперії, насамперед з губерній, що межували з Донецьким промисловим районом. Зазначені процеси об'єктивно сприяли повороту дослідників до проблем формування індустрії Донбасу, соціального становища робітництва тощо. Однак, незважаючи на появу значної кількості праць, присвячених економіці Донбасу, остання викладалася здебільшого фрагментарно у призмі фахових або професійних інтересів інженерно-технічного персоналу, вчених-економістів, статистиків, гірничих і фабрично-заводських інспекторів, в оглядах промислово-заводських з'їздів тощо. Натомість у політичній публіцистиці початку ХХ ст., переважно соціал-демократичного спрямування, домінувала робітнича проблематика, в якій місцевий матеріал та колорит залучалися для ілюстрації класичних марксистських положень про класову боротьбу, матеріально-технічні передумови пролетарської революції та ін. Департаментські звіти про галузі, які обкладалися акцизом, промислові переписи репрезентували суто статистичні відомості з невеликими коментарями, що конкретизували особливості підрахунків, методику їх проведення тощо. Але останні, за деякими винятками (аналітичні огляди), доцільно розглядати не як літературу з проблеми, а як специфічну групу статистичних джерел. Донбас незмінно фігурував у студіях дослідників капіталізму в Російській імперії початку ХХ ст., які здебільшого концентрували свої зусилля на вивченні процесу монополізації промисловості, її організаційно-управлінських форм та участі іноземного капіталу. Проте, історія соціально-економічного розвитку регіону у зазначених студіях висвітлювалася однобічно з огляду на їхнє фахове призначення. Окрім того ряд важливих галузей економіки Донбасу, передусім: аграрний сектор, торгівля та фінанси залишилися поза науковим аналізом. Таким чином, регіональна історія Донбасу другої половини ХІХ - початку ХХ ст. так і не стала об'єктом комплексних історичних досліджень у дожовтневий період. У світлі сучасної історіографії тогочасні студії цікаві здебільшого як джерела з регіональної історії та суспільно-політичної думки.

За радянської доби вивчення історії Донеччини відбувалося у руслі марксистсько-ленінської методологічної парадигми з численними ідеологічними міфологемами, викривленнями та спотвореннями на догоду політичній кон'юнктурі та поточному партійному курсу. Тому суперечливий доробок радянської історіографії з історії Донецького басейну, хоча і не позбавлений деяких позитивів, потребує пильного та диференційованого підходу.

Встановлення більшовицького режиму зробило досить проблематичним використання здобутків дослідників, які репрезентували дореволюційну наукову та суспільно-політичну думку. Але після 1917 р. та протягом 20-х років, коли ідеологічний диктат ще не набув тотального розмаху, продовжували друкуватися студії дослідників, які вивчали промисловість Донеччини у дореволюційну добу. Останні традиційно розглядали проблеми формування всеросійського ринку, форми залучення іноземного (бельгійського, французького та ін.) капіталу, становище пролетаріату тощо. Водночас до економічної проблематики з огляду на її перспективність за новітніх соціокультурних умов звертаються й ряд місцевих дослідників, у т.ч. так звані радянські висуванці у культурно-освітній та науковій сферах, дореволюційні специ, залучені більшовицькою владою та ін. Економічна історія України ХІХ - початку ХХ ст., у т.ч. й Донбасу стає предметом для студій ряду відомих українських істориків (М.Є. Слабченка, М.І. Яворського та ін.). Наукова література цього періоду вирізняється як багатим джерельним матеріалом, так і оригінальністю дослідницьких підходів (положення про колоніальний характер української економіки у Російській імперії, про становище українського господарського організму в оточенні чужого економічного світу, про боротьбу капіталів за український ринок, про економічне районування Наддніпрянської України, про роль українських земель у світовій економіці (хлібний експорт, паливо, сировина), про етнічний склад трудових ресурсів у промислових регіонах та ін.). Історія Донбасу розроблялася і в російській радянській історіографії, як правило, у загальноімперському контексті у межах традиційних підходів до економічної історії південноукраїнських земель, які відтепер спиралися на методологічні засади економічного та історичного матеріалізму. Пізнавальна ситуація суттєво змінилася наприкінці 20-х - початку 30-х років після згортання нової економічної політики, впровадження системи карально-репресивних заходів і жорсткої ідеологічної цензури, які призвели до фактичної ліквідації Всеукраїнської академії наук, ряду інших дослідницьких та навчальних осередків, фізичного та морально-психологічного знищення переважної більшості наукових працівників і інтелігенції взагалі. Відтак ситуація з дослідженням регіональної історії Донеччини зазнала кардинальної метаморфози. Зацікавленість проблемами історії розвитку Донбасу впродовж 30-40-х років значно зменшилася. Вчені згадували про Донбас тільки для ілюстрації «грандіозних успіхів соціалістичного будівництва». Наукові студії того часу здебільшого нагадують поспіхом підготовлені агітки. Очевидно, що наукової цінності праці цього періоду не мають.

Після закінчення Другої світової війни з послабленням сталінської тоталітарної системи дослідження проблем економічної історії кінця ХІХ - початку ХХ ст. поступово повертається до кола актуальних проблем радянської історіографії. Виходить низка студій з історії народного господарства СРСР і УРСР, в яких чільне місце відводиться економіці Донецького регіону. Насамперед, маємо на увазі праці Г.Д. Бакулева, М.Я. Гефтера, С.Г. Струмиліна, П.О. Хромова, П.О. Цукерника, Д.І. Шполянського та ін., в яких був поданий новий емпіричний матеріал, у т.ч. розглянута історія розвитку окремих промислових галузей Донбасу, залізничного транспорту, відомих підприємств та синдикатів тощо. Втім концептуальні моделі, репрезентовані у вказаних студіях, практично не відрізнялися між собою і містили набір стереотипних, заідеологізованих висновків, рясно приправлених цитатами класиків марксизму-ленінізму. З середини 50-х років спостерігаємо пожвавлення інтересу до історії соціально-економічного розвитку регіонів України, у т.ч. і до Донецького басейну, в українській радянській історіографії. У цей час публікуються монографічні дослідження ряду відомих істориків, як-то О.О. Нестеренка, Ф.Є. Лося, П.М. Шморгуна та ін. У 60-70-і роки з'являються дослідження з історії промисловості та сільського господарства України, соціальної історії, насамперед, з історії робітництва тощо. Видаються й перші узагальнюючі історичні студії, які стосувалися безпосередньо історії Донбасу кінця ХІХ - початку ХХ ст. Проте коло проблем, які порушувалися у цих роботах було жорстко детерміновано: історія революційного та профспілкового руху, місцевих більшовицьких організацій, становище пролетаріату, концентрація та монополізація промисловості та ін. Розглядаючи праці донецьких істориків 60-80-х років, зауважимо, що вони розробляли переважно проблематику пов'язану з радянською епохою, яка інтерпретувалася виключно до вимог ідеологічних догматів. Тільки окремі історики (О.М. Максимов, О.І. Прийменко та ін.) розробляли проблеми історії Донбасу кінця ХІХ - початку ХХ століть. Щодо краєзнавчої літератури з історії Донеччини 50-70-х років, то слід підкреслити, що її загальний науковий рівень вельми невисокий, зокрема проблематика майже канонічна, наукова аргументація примітивна, опрацьована джерельна база обмежена, а стиль викладу надто заідеологізований.

Політика перебудови, розпочата М.С. Горбачовим у другій половині 80-х років досить швидко призвела до руйнації численних ідеологічних міфів та стереотипів. Штучне підпорядкування наукових інтерпретацій партійним канонам, які ревниво оберігалися до того часу перестало задовольняти суспільну та історичну думку. Натомість в українській історіографії впроваджувалися модерні концептуальні підходи, вводився до наукового обігу новий емпіричний матеріал, застосовувався новітній методологічний інструментарій, залучалися здобутки зарубіжних учених, зокрема дослідників з діаспори. Відтак тогочасні дослідження сформулювали та окреслили значне коло проблем з регіональної історії Донеччини, плідна розробка яких за радянських часів була неможливою: голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр. у Донецькому басейні, сталінські репресії, витоки та реальне відображення соціалістичного ударництва, джерела та засоби проведення індустріалізації, наслідки колективізації, формування диспропорційної індустріальної структури регіону та чимало інших. Проте, в умовах паліативних реформ радянського режиму подальша розробка як регіональної історії Донеччини, так і загальнонаціональної історії потребувала остаточної відмови від ідеологічних рудиментів, що сталося після розпаду СРСР та проголошення незалежної Української держави.

Новітні соціокультурні та інтелектуальні передумови, значні зрушення в історичній свідомості суспільства, зокрема небувале зростання інтересу до національної історії, поширення теоретичних і методологічних новацій з обсягу західної історичної думки, зняття штучних обмежень доступу до значної кількості джерельних комплексів витворили сприятливі можливості для історико-регіональних студій. Водночас історія Донеччини посіла помітне місце в наукових реконструкціях загальнонаціонального масштабу, зокрема в працях Т.Г. Гунчака, Б.О. Кравченка, С.В. Кульчицького, О.П. Реєнта, О.М. Субтельного та ряду інших учених. Значно розширився й проблемно-тематичний спектр досліджень з соціально-політичної та економічної історії Донецького басейну, у т.ч. студій з проблематики, яка тривалий час вважалася підцензурною або перебувала на маргінесі наукових дослідів. Зазначені тенденції свідчать про неабиякий інтерес науковців до історії цього регіону. Упродовж 1991-2001 рр. різноманітні проблеми історії Донеччини ХІХ-ХХ ст. стали об'єктом для ряду дисертаційних робіт. У цих наукових студіях було висунуто низку конструктивних та оригінальних підходів, а також адаптовано концептуальні моделі західної історичної думки як до національної історії в цілому, так і регіональної історії Донеччини зокрема (теорії модернізації та мобілізації, колонізаційна парадигма, типологія повстанських рухів у добу визвольних змагань, моделі архаїзації сільського господарства початку 20-х років ХХ ст. та урбанізаційного розвитку регіону 30-50-х років, положення про культурну стагнацію в регіоні, «технократичний волюнтаризм» та ряд ін.). Новітні дисертаційні дослідження ввели до наукового обігу значний обсяг емпіричного матеріалу, який тривалий час був неприступним для більшості українських учених, у т.ч. ряд важливих джерельних комплексів, що зберігалися у закритих фондах архівів, книгосховищ, музейних та приватних колекціях, а також свідчення очевидців та сучасників. Таким чином, науковий доробок останнього десятиріччя з історії Донеччини заклав вагомі підвалини для комплексних та систематичних реконструкцій з історії регіону ХІХ-ХХ ст.

У процесі архівних розшуків дисертантом виявлено чимало документів і матеріалів стосовно основної проблематики дослідження, значна частина яких використовувалася попередніми дослідниками епізодично, однобічно або тенденційно висвітлювалася та інтерпретувалася. Частина документів виявлених автором, вперше введена до наукового обігу. Насамперед, це - документи, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, зокрема у Ф. 1 (Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет), Ф. 2 (Рада Народних Комісарів УСРР), Ф. 5 (Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР), Ф. Р-166 (Наркомпрос УРСР), Ф. 257 (Всеукраїнська Центральна Комісія незаможних селян), Ф. Р-377 (Держплан УРСР. Секція енергетики), Ф. 572 (Центральне Правління важкої індустрії при Українській РНГ), Ф. 582 (Центральне статистичне управління УРСР), Ф. 760 (Центральне Правління кам'яновугільної промисловості) та ряд ін. Директивні документи, в яких висвітлюється партійна політика стосовно Донецького регіону знаходяться у Центральному державному архіві громадських об'єднань України у Ф. 1 (Центральний комітет КП(б) У). У Центральному державному історичному архіві України у м. Києві зберігаються цікаві матеріали та документи стосовно економічного розвитку Донбасу за доби Російської імперії, у т.ч. у Ф. 575 (Департамент торгівлі і мануфактур), Ф. 2161 (Рада з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії) та ін. Для вивчення цього періоду дисертантом залучені кілька важливих джерельних комплексів, які зберігаються у Російському державному історичному архіві у м. Санкт-Петербурзі (Росія) у Ф. 23 (Торгівля і промисловість), Ф. 37 (Гірничий департамент); у Ростовському обласному Державному архіві у м. Ростові (Росія), зокрема у Ф. 32 (Управління гірничої та соляної промисловості Війська Донського), Ф. 455 (Південно-Східне гірниче управління) та ряд. ін. Окрім того автором опрацьовані архівні матеріали, які зберігаються в Державному архіві Донецької області, Державному архіві Харківської області, Державному архіві Луганської області та Державному архіві Дніпропетровської області.

Завершивши характеристику наукової літератури та стану розробки провідної проблематики, узагальнивши результати джерелознавчої та архівної евристики дисертант дійшов до таких висновків: 1/ розробка та інтерпретація історії Донецького басейну відбувалася епізодично і фрагментарно, хоча порушувалася у студіях багатьох учених, які висували різні, часом суперечливі, ідеологічно заангажовані підходи; 2/ комплексна та систематична реконструкція історії Донеччини другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. не була виконана; 3/ виявлена джерельна база з основної проблематики дослідження опрацьована недостатньо та містить значний інформаційний потенціал; 4/ різнопланові джерельні комплекси, тривалі хронологічні межі дослідження, інтенсивність та полівимірність регіональної історії Донеччини в означений період обумовлюють вибір складного методологічного інструментарію та міждисциплінарних підходів для виконання дисертаційної роботи.

Другий розділ дисертаційного дослідження - «Донбас в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)» - містить виклад, аналіз та інтерпретацію головних тенденцій процесу капіталістичної модернізації на теренах Донецького регіону. Він складається з шести підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Становище в аграрній сфері» розглядаються аграрні відносини та виробництво, які склалися у даний період. Показано, що у другій половині ХІХ ст. аграрний сектор був домінуючим у господарстві Донеччини, хоча залишався екстенсивним та розвивався здебільшого за рахунок збільшення посівних площ. Відзначено, що земельна реформа 1861 р. призвела до виникнення різноманітних форм землеволодіння: приватного, казенного, селянського та земельних володінь колоністів (німці, греки, болгари та ін.). Доведено, що у пореформену добу для колишніх кріпосних селян характерні громадські форми землекористування. Значні земельні володіння мали російські та іноземні підприємства, а також поміщики, господарства яких були орієнтовані на експорт сільськогосподарської сировини. Водночас для аграрного сектора Донбасу характерна велика різниця у земельних наділах різних районів, яка була зумовлена концентрацією населення, розмірами маєтностей та іншими чинниками. З 70-х років ХІХ ст. в аграрному секторі Донеччини відбуваються помітні зміни: земельна власність місцевого дворянства, купецтва та духовенства значно зменшується. Натомість помітно зростають розміри земельних володінь у селян та міщан. З'ясовано, що диспропорційна структура землекористування та землеволодіння, яка склалася у регіоні, заклала економічну основу для соціальних протиріч у Донецькому басейні. Відзначено, що столипінська аграрна реформа була спрямована на ліквідацію громадського та надільного землекористування і поліпшення структури селянського землеволодіння, зокрема виходу селян з громади, переходу до господарювання на відрубах і хуторах. Вказано, що процес аграрного реформування у Донецькому басейні суттєво просунувся порівняно з іншими регіонами, хоча і залишився не завершеним. У 1915 р. він припинився взагалі. Таким чином, реформи в аграрній сфері в цілому оптимізували сільське господарство, але водночас спричинилися до значної соціальної диференціації селянства.

У підрозділі 2.2. «Капіталістична індустріалізація» висвітлено процес економічної модернізації у Донбасі протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Показано, що створенню великих фабрично-заводських підприємств передував розвиток сучасних засобів комунікації та шляхів сполучення: будівництво залізниць (Катерининська, Курсько-Харківсько-Азовська, Донецька та ін.), яке фінансувалося як з державних, так і приватних джерел. У той же час зросла роль морських портів (Одеса, Маріуполь та ін.) і портових комунікацій, через які здійснювалася каботажна торгівля. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. у Донецькому басейні розпочалася справжня «вугільна лихоманка», яка призвела до створення великої кам'яновугільної промисловості, що відігравала неабияку роль в економіці Російської імперії. Дещо пізніше почалася організація металургійного виробництва та машинної індустрії. Розбудова нових галузей промисловості та їхнє технічне оснащення потребували неабияких фінансових видатків, що спонукало імперський уряд до залучення іноземних інвестицій (англійських, французьких, бельгійських, німецьких та ін.), оскільки тогочасні російські капітали були не спроможні самостійно організувати та забезпечити матеріально-фінансову базу металургійної та вугледобувної індустрії. Поширення закордонних інвестицій супроводжувалося наданням іноземним підприємцям численних урядових пільг та субсидій. Отже, швидке індустріальне піднесення Донбасу спиралося на ряд чинників і передумов: протекціоністська політика царського режиму, іноземні інвестиції, порівняно дешеві трудові ресурси, значні та відносно легко приступні поклади вугілля, заліза та ін. копалин, початок промислової експлуатації Криворізького залізорудного басейну, наявність широких ринків збуту (Центрально-промисловий район та ряд ін.) тощо. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. гірничопромисловий Південь України відтіснив Урал на другий план і перетворився на головний металургійний та вугледобувний центр імперії. Близько 90% підприємств Донбасу перебувало під контролем іноземного капіталу. Підкреслено, що розвиток промисловості Донецького басейну, як і тогочасної ринкової економіки у всьому світі, мав циклічний характер: піднесення 1885-1888 рр. падіння 1889-1890; піднесення 1896 р. криза 1900-1902 рр. і т. п. Циклічні перепади промислового розвитку регіону були обумовлені як зовнішніми (падіння світових цін, кон'юнктура закордонних ринків), так і внутрішніми (митна політика, жорстка конкурентна боротьба) причинами. На зламі ХІХ - ХХ ст. поширився процес концентрації промисловості на великих металургійних та вугледобувних підприємствах Донеччини акціонерного типу (синдикати «Продамет», «Продвугілля»). Проте, концентрація виробництва суттєво не вплинула на ручний характер праці більшості підприємств. Технічне обладнання вугільних, металургійних та машинобудівних підприємств значно застаріло порівняно з передовим європейським виробництвом. Окрім того розвиток промисловості помітно гальмувався повільними темпами розбудови транспортної інфраструктури регіону, насамперед, залізничних шляхів. Але попри зазначені самобутні риси, в цілому основні тенденції та організаційні форми розвитку індустрії Донецького басейну були у руслі типових перетворень характерних для доби капіталістичної модернізації суспільства.

У підрозділі 2.3. «Інвестиції. Розвиток підприємництва» показано та проаналізовано роль іноземних інвестицій у розвитку індустрії Донбасу в останній чверті ХІХ - на початку ХХ ст. Відзначено, що залучення іноземних інвестицій спиралося на підтримку російського уряду, який запровадив ряд змін у законодавстві імперії (70-і роки ХІХ ст.) щодо акціонерних підприємств, а також сприяв розвитку залізничних сполучень у регіоні. Інвестиції залучалися як у приватному порядку, так і у формі державних позик чи приватних внесків під урядові гарантії. Імпорт капіталу став можливий завдяки отриманню іноземними інвесторами у Донецькому регіоні більш високих прибутків, аніж на батьківщині. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. цей процес зазнав суттєвої метаморфози, що виявилося у переході від імпорту капіталів до їхньої фактичної імміграції, асиміляції та інтеграції до економіки Російській імперії. Основна маса іноземних капіталів, вкладених у вугільну промисловість у Донецькому басейні, була французького або бельгійського походження. У металургійній індустрії домінували бельгійські, англійські та німецькі капітали. Застосовувалося кілька форм інвестування: заснування власних компаній та купівля акцій російських товариств. Водночас іноземні інвестиції сприяли концентрації капіталів та виробництва у Донецькому басейні. Внаслідок погіршення російсько-німецьких стосунків на початку ХХ ст. німецькі капітали, особливо у залізничному будівництві та інших галузях, поступово викупаються та переходять під контроль російських банків і приватних осіб за підтримки царського уряду. Цей процес завершився напередодні Першої світової війни. Тоді ж помітно змінилося походження іноземних інвестицій. Відтепер здебільшого вкладалися не капітали імпортовані з-за кордону, а частина прибутків від попередніх інвестицій в економіку Донбасу. Особливо швидко прибутки іноземних підприємців зростали під час Першої світової війни за рахунок виконання воєнних замовлень.

У підрозділі 2.4. «Наймані робітники: формування, етнічний склад, умови праці та життя» розглядається становлення та формування робітництва у Донецькому промисловому районі. Підкреслено, що місцеве селянство тривалий час утримувалося від роботи на вугільних шахтах і металургійних заводах, мігруючи до інших регіонів Російської імперії, у т.ч. і поза межі українських земель. Аналіз статистичних матеріалів свідчить, що вугільна промисловість Донецького басейну впродовж 70-80-х років ХІХ ст. переважно обслуговувалася сезонними робітниками. Контингент висококваліфікованих робітників був вельми незначним і складався з колишніх кріпаків переселених з різних регіонів імперії для потреб гірничої промисловості. На той час існували три форми найму трудової сили: 1/ артільна; 2/ через підрядника; 3/ пряма. Наприкінці 80-х - 90-х років ХІХ ст. поступово відбувається формування постійного складу робітників, які працювали у вугільній та металургійній промисловості. Але у вугільній галузі цей процес тривав значно повільніше і остаточно завершився тільки на початку ХХ ст. Кількість робітництва Донбасу значною мірою залежала від поточної кон'юнктури. Так, під час кризи 1900-1902 р. у регіоні було звільнено кожного п'ятого робітника у кам'яновугільній промисловості. Етнонаціональний склад пролетаріату Донеччини вирізнявся домінуванням росіян. За даними загальноімперського перепису 1897 р. вони складали у гірничій промисловості - 74%., а в металургійній 69%. У той же час частка українців сягала відповідно тільки 22, 3% та 20,2%. У невеликій кількості представлені білоруси, молдовани, татари, поляки, греки, євреї та ін. У містах домінуючою мовою була російська, яка була поширена серед освіченої публіки. У робітничому середовищі переважав російсько-український суржик з окремими елементами з інших мов. Строкатий склад робітництва Донбасу використовувався владою для ініціювання етнічних конфліктів (єврейські погроми, утиски робітників-мусульман та ін.) під час масових страйків та заворушень. Проте, ці конфлікти не набули характеру відкритого протистояння різних етносів. Виробничі умови робітництва з огляду на домінування ручного характеру праці, 12-ти годинний робочий день (на початку ХХ ст. законодавчо обмежений до 11, 5 годин), численні штрафні санкції, які значно зменшували реальний заробіток, залишалися вкрай тяжкими. Вони ускладнювалися через постійне зростання цін на основні споживчі товари, яке розпочалося у пореформений час та тривало до падіння імперії, епідемії, виробничий травматизм та нещасні випадки, що призводили до каліцтва та людських жертв. З початком Першої світової війни становище з трудовими ресурсами значно ускладнилося, оскільки до діючої армії мобілізували майже третину робітництва. Урядові заходи наприкінці 1914-1915 рр. (повернення частини мобілізованих, звільнення від мобілізації робітників на підприємствах військового значення та ін.) стабілізували ринок робочої сили, але її кваліфікаційний рівень значно погіршився. Зокрема, для роботи на вугільних копальнях були залучені військовополонені, біженці та навіть засуджені злочинці. То ж наприкінці 1916 р. кількість осіб, які працювали у промисловості дещо збільшилася порівняно з довоєнним рівнем. Але відтоді переважало робітництво з низькою кваліфікацією, що значною мірою звело нанівець скромні здобутки довоєнного періоду стосовно заробітної плати та умов праці. Відтак соціальне становище робітництва, у т. ч. умови праці та життя, виробнича технологія та матеріально-технічне обладнання промисловості залишалися на низькому рівні порівняно з західноєвропейськими країнами, що в сукупності було джерелом зростаючої соціальної напруги.