Українські поселення на Далекому Сході як історичний та етнокультурний феномен (кінець XIX–XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут історії України

07.00.02 - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Українські поселення на Далекому Сході

як історичний та етнокультурний феномен

(кінець XIX - XX ст.)

Попок Андрій Андрійович

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Центрі етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології України НАН України (м. Київ).

Науковий керівник - доктор історичних наук

Трощинський Володимир Павлович,

Українська Академія державного управління

при Президентові України,

декан факультету вищих керівних кадрів

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Лещенко Леонід Овдійович,

Дипломатична академія України

при Міністерстві закордонних справ України,

професор кафедри зовнішньої політики

і міжнародного права

кандидат історичних наук

Овчаренко Петро Дмитрович,

Комітет Верховної Ради України з питань прав людини,

національних меншин і міжнаціональних відносин,

заступник завідуючого секретаріатом

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Історичний факультет

Захист відбудеться „25„ жовтня 2002 р. о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „20” вересня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відтворення цілісної картини генези українського етносу, неможливе без дослідження української діаспори - його невід'ємної частини. Зокрема, йдеться про важливість та необхідність дослідження питань, пов'язаних із розселенням та чисельністю українців, особливостями їхньої адаптації в іноетнічному середовищі, змінами в етнічній самосвідомості, характером взаємодії з іншими етнонаціональними спільнотами, соціальною мобільністю тощо. Без врахування цих аспектів не можна обійтися при виробленні концепції формування, функціонування та взаємозв'язків української діаспори з етнічною батьківщиною, що також складає, на погляд автора, одне з найважливіших завдань сучасної української історичної та соціологічної науки.

Про актуальність цієї проблеми свідчать й прийнята Кабінетом міністрів України у січні 1996 року Державна програма “Українська діаспора на період до 2000 року”, а також затверджена у вересні 2001 року Указом Президента України Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року. Заходи, заплановані у цих програмах, спрямовані на поглиблення взаємодії України з її діаспорою, а саме - з одного боку, на більш ефективне використання прогресивного досвіду представників західної діаспори, а, з іншого боку, - на допомогу держави громадам так званої „східної української діаспори”, яка зараз знаходиться у скрутному становищі, зумовленому етапом становлення у процесі організації та розбудови власних структур.

Важливим кроком, який свідчить про посилення уваги держави до діаспори стало включення до Конституції України спеціальної статті (12), де проголошується: ”Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”. Нині на розгляді у Верховній Раді України знаходиться проект Концепції державної етнополітики України, розроблений Державним комітетом України у справах національностей та міграції за участю інших міністерств і відомств, в якому українській діаспорі відведене чільне місце. Згідно з цим документом, виходячи з норм міжнародного права, українській діаспорі надається можливість участі у розбудові Української держави, яка, в свою чергу, домагається створення українцям, які проживають у різних країнах світу, умов для збереження й розвитку культури, традицій і звичаїв. Визначення адекватної політики України щодо зарубіжних українців повинне базуватися на наукових розробках багатогранної реалії, яку прийнято ідентифікувати поняттям “українська діаспора”.

На унормування стосунків Україна - діаспора спрямована й розробка проекту Закону України „Про правовий статус закордонних українців”, який нещодавно подано на розгляд Верховної Ради України.

За даними останніх підрахунків нині поза межами батьківщини перебуває близько третини етнічних українців. Українські громади існують практично в усіх незалежних державах, які постали на теренах колишнього СРСР, у багатьох країнах Європи, Америки та Австралії. Розпад СРСР й утворення на його теренах із колишніх республік незалежних держав призвів не тільки до різкого кількісного збільшення української діаспори, але й до суттєвих якісних змін в її середовищі. Виникло, по суті, нове соціальне явище - так звана „східна українська діаспора”. Рівночасно перед дослідниками постали непрості проблеми в подальшому науковому осмисленні цього явища. З'ясувалося, що критерії, за якими звично визначалось поняття “українська діаспора”, а насправді поняття “західна українська діаспора”, не завжди і не у всьому підходить для характеристики того, що стали називати “східною українською діаспорою”, адже парадигма української діаспори будувалась науковцями, передовсім вченими самої діаспори, на основі життєдіяльності українських етнічних спільнот у західному світі. Кілька поколінь емігрантів - представників західної української діаспори - розбудували мережу власних етнічних організацій, культурно-освітніх та кооперативних установ. Тим самим західна діаспора створила сприятливі можливості для збереження власної національної ідентичності й продовження свого існування, власне, як діаспори, незважаючи на майже суцільну інтеграцію у суспільне життя країн проживання.

Що ж до українських етнічних спільнот у державах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично не зорганізованими, що у свою чергу зумовило труднощі не тільки в процесі їхньої етнічної самоідентифікації, але й взаємодії з Україною. Нині, головна проблема західної української діаспори полягає у збереженні власної ідентичності, східної - передусім у її відродженні.

До найчисельніших та найдавніших з усіх груп української діаспори належить етнічна спільнота у Російській Федерації (далі РФ). Згідно перепису 1989 року кількість українців, які проживали на той час у РФ, становила 4.362.782 осіб, що складало 2.96 % від всього населення Национальный состав населения СССР: По данным Всесоюзной переписи населения1989 г. - М., 1991. За неофіційними даними, що з'являються як в українській, так і в російській пресі, кількість осіб українського походження тут сягає від десяти до двадцяти мільйонів Українці: хто ми? Скільки нас? Де ми? // Вечірній Київ. - 1993. - 15 травня.. Такі цифри дослідники отримують шляхом екстраполяції показників природного приросту українського населення та його масових міграційних припливів до Росії наприкінці XIX-го та протягом усього XX-го століть. На думку автора, подібні припущення мають право на існування, однак відсутність глибоких досліджень цього питання представниками етнологічної, демографічної та статистичної наук на сьогодні не дозволяє безоглядно оперувати згаданими показниками. Однак, показовим є той факт, що під час проведення Всеросійської конференції “Діаспорні народи. Держава і суспільство”, яка проходила в Москві 28-29 травня 1996 року, тодішній Міністр РФ у справах національностей та федеративних відносин В'ячеслав Михайлов визначив кількість української етнічної спільноти в Росії цифрою у шість мільйонів осіб, фактично визнавши тим самим упередженість і недостовірність офіційної статистики Попок А. Українці в Російській Федерації: чи зміниться щось на краще? // Визвольний шлях. - Лондон, 1997. - Кн. 6. - С. 667..

У свою чергу регіоном проживання однієї з найчисленніших українських спільнот у РФ був і залишається Далекий Схід, де за даними останнього 1989 року перепису населення мешкало 543438 українців, що становило 7,93 % від усього населення краю Чорний С. Українці в Євразії. Чисельність і розміщення за переписами 1897-1990 рр. - К., 2002. - С. 83..

У роботі проаналізовано шляхи формування та особливості життєдіяльності українських поселень на території, відомій під назвою Зелений Клин (Російський Далекий Схід) та Маньчжурії (Китай). Основну увагу зосереджено на цих регіонах, оскільки саме тут сформувалися найчисленніші українські громади на Далекому Сході. Крім того, саме на прикладі цих поселень можна дослідити специфіку етнічного та національного самовиявлення українців на Далекому Сході.

Мета дисертаційної роботи - проаналізувати процес формування українських спільнот на Далекому Сході, а також форми і засоби збереження ними етнічної ідентичності. У відповідності з метою дисертант ставить завдання:

дослідити етапи та джерела формування українських поселень на Далекому Сході;

з'ясувати спільні риси та особливості, притаманні етнічному самовиявленню українських поселенців на Далекому Сході, а також розкрити його форми та засоби;

зібрати і систематизувати емпіричний матеріал про сучасні етнонаціональні процеси в регіоні через призму визначених аспектів проблеми; східна українська діаспора поселення

проаналізувати законодавчу базу Російської Федерації в сфері міжнаціональних відносин;

сформулювати практичні рекомендації щодо удосконалення державної політики України стосовно „східної української діаспори”.

Об'єктом дослідження є українські поселення на Далекому Сході як більш чи менш організовані українські громади на територіях, що входять до складу РФ та Китаю, а предметом - історичні та етнокультурні аспекти їхнього розвитку, форми і засоби збереження далекосхідними українцями своєї етнічної ідентичності та підтримки зв'язків з Україною.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з кінця XIX ст. до завершення XX ст., тобто від перших українських поселень на Далекому Сході і майже до наших днів. Чітка визначеність і спрямованість історичного процесу, пов'язаного із заснуванням і нерівномірним розвитком українських поселень на Далекому Сході, їхня географічна компактність й типологічна схожість дозволили дослідити організоване громадське життя далекосхідних українців упродовж такого тривалого періоду.

Методологічною основою дослідження є принцип історизму. При написанні дисертації застосовувався проблемно-історичний підхід, використано соціологічні методи збору та обробки емпіричних даних, методи аналізу та синтезу, аналогії, порівняння та узагальнення, а також міждисциплінарні - метод контент-аналізу, статистичний.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планових тем Центру етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології України НАН України „Українська етнічність в сучасному світі: історико-соціологічний та соціально-демографічний аспекти”, та „Західна і східна українська діаспора: специфіка етнонаціонального самовиявлення, перспективи взаємодії з Україною”.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що процес освоєння українцями та вихідцями з українських губерній далекосхідних територій, проблеми їхньої інтеграції до нового суспільства, особливості етнонаціонального самовиявлення, сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку далекосхідних українців вперше в українській історіографії розглядається в цілісному вигляді з використанням історичних, соціологічних та міждисциплінарних методів.

У джерелознавчому аспекті новизна визначається тим, що до наукового обігу введено архівні документи і матеріали, які до цього не використовувалися і якими можна послуговуватися в подальших дослідженнях, пов'язаних з українськими поселеннями на Далекому Сході.

Практичне значення роботи полягає в можливості застосування певною мірою висновків дисертації шляхом екстраполяції на процеси, що відбуваються в усій східній діаспорі, роблячи прогнози щодо характеру етнонаціонального самовиявлення українських спільнот в тих чи інших країнах колишнього СРСР, а також у використанні її результатів та матеріалів при написанні узагальнюючих курсів з історії України та української діаспори, при розробці нормативних державних актів і підготовці спеціальних курсів для студентів вузів, у лекційній роботі для широкого загалу, в роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ, краєзнавчих та культурологічних організацій.

Наукова апробація результатів. Основні положення та висновки викладені в монографії та 15 публікаціях: в т.ч. 3 - у фахових виданнях, 4 статтях у наукових збірниках, 7 - у наукових та науково-популярних журналах, 1 - тезах міжнародної наукової конференції.

Доповіді з окремих аспектів проблеми робилися на міжнародній науково-практичній конференції (Якутськ, 1996), науково-практичній конференції “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі XXI століття” (Київ, 1997) та міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми національних меншин та етнічної більшості в Україні” (Київ, 1997).

Дисертація пройшла обговорення на засіданні відділу дослідження української діаспори Центру етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології України НАН України й відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

Структура дисертаційної роботи відповідає меті і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, три з яких поділяються на параграфи, висновків (191 с.), приміток та списку використаних джерел (22 с., 508 назв). Загальний обсяг дисертації становить 213 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, практичне значення, викладено предмет, мету і завдання роботи, визначено її хронологічні рамки, наведено дані про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” аналізується стан наукової розробки теми та джерельна база дисертації.

З цієї точки зору насамперед заслуговують на увагу роботи істориків Росії та колишнього СРСР в яких досліджувалися питання, щоправда фрагментарно, про переселення і освоєння українцями Далекого Сходу Російської імперії. Слід згадати праці Буссе Ф.Ф., Венюкова М.І., Георгієвського А.П., Грум-Гржимайла Г.Ю., Кабузана В.М., Покшишевського А.П.; з дослідників українського походження - Мицюка О., Шимоновича І., Якименка М.А. та ін. Буссе Ф. Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край в 1883-1893 гг. - СПб., 1896. - 104 с.; Введенский И. Переселение на Дальний Восток за последние годы // Вопросы колонизации. - 1908. - № 4.; Георгиевский А. Русские на Дальнем Востоке. Заселение Дальнего Востока. Говоры. Творчество. Вып. 1-ый. Заселение русскими Дальнего Востока и современное их распределение. - Владивосток., 1926.; Грум-Гржимайло Г. Описание Амурской области. - СПб., 1894. - 142 с.; Кабузан В. Дальневосточный край в XVII - нач. XX вв. (1640-1917). Историко-демографический очерк. - М., 1985.; Заселение Сибири и Дальнего Востока в конце XVIII-начале XX вв. (1795-1917 гг.) // История СССР. - 1979. - № 3. - С. 22-38.; Как заселялся Дальний Восток. - Хабаровск., 1971.; Переселення українців у Далекосхідний край в 1850-1916 рр. // Український історичний журнал. - 1971. - № 2. - С. 65-69.; Осипов Ю. Переселение крестьян в Приморье в 1861-1917 гг. // Исторический опыт освоения восточных районов России: Тез. докл. и сообщ. междунар. науч. конф. Кн.3. - Владивосток., 1993.; Переселенческое движение на Дальнем Востоке во второй половине XIX века // Социально-экономиическое развитие дальневосточной деревни (дореволюционный период). - Владивосток., 1982. - С. 38-50.; Осипов Ю., Сергеев О. Сельскохозяйственное освоение Приамурья и Приморья во второй половине XIX в. // Хозяйственное освоение русского Дальнего Востока в эпоху капитализма. - Владивосток., 1989.; Покшишевский В.В. К географии дооктябрьских колонизационно-миграционных процессов в Южной части Дальнего Востока // Сибирский географический сборник. Т. 1. - М., 1962. - С. 85-95.; Риттих А. Переселенческое и крестьянское дело в Южно-Уссурийском крае. Отчет по командировке чиновника особых поручений Переселенческого управления. - СПб., 1899.; Уродков С. Переселение крестьян морем в Южно-Уссурийский край в 1883-1893 годах // Из истории СССР. Ученые записки Ленинградского ун-та. - Л. - Вып. 32. - 1959.; Якименко М. Організація переселення селян з України в роки столипінської аграрної реформи (1906-1913 рр) // Український історичний журнал. - 1974. - № 7. - С. 32-42.; Организация переселения крестьян в Сибирь и на Дальний Восток в годы столыпинской аграрной реформы // Проблемы аграрной истории Дальнего Востока. - Хабаровск. - 1979.; Переселение крестьян на Дальний Восток в конце XIX - начале XX в. (На примере выходцев с Украины) // Хозяйственное освоение русского Дальнего Востока в эпоху капитализма. Сборник научных трудов. - Владивосток. - 1989..

Зокрема, Венюков М.І. проаналізував процес заселення Далекосхідного краю в перші роки після його включення до складу Російської імперії (1858-1869 роки).

Грум-Гржимайло Г.Ю. вивчав хід заселення й господарського освоєння Амурської області в 1857-1893 роках. Незважаючи на те, що автор не ставив своїм завданням визначити національний склад прибулих, наведені ним дані дозволяють зробити висновок про значну роль Лівобережної України і, особливо Полтавської губернії, в справі колонізації Приамур'я у 80-их - на початку 90-их років XIX ст.

Буссе Ф.Ф. докладно описав хід заселення Південно-Уссурійського краю Приморської області в 1883-1893 роках й показав вирішальну роль в цьому Лівобережної України і, в першу чергу, Чернігівської губернії.

В радянській історіографії тему заселення Далекого Сходу одним із перших почав досліджувати Георгієвський А.П. Він, як і переважна більшість істориків 1920-1930-их років, розглядав здебільшого кількісний бік переселенського руху. Георгієвський А.П. виділяв три основні етапи заселення Далекого Сходу: 1859-1882, 1883-1899, 1900-1917 роки. На відміну від попередників, він не обмежився вивченням лише Амурської і Приморської областей, а й показав особливості заселення о. Сахаліна та Камчатки. Цікавим є матеріал, зібраний вченим шляхом анкетування переселенських родин і опублікований в його праці „Русские на Дальнем Востоке”, де використані також архівні фонди Приморського губернського архівного бюро. Визначальною причиною переселення респондентами називалася відсутність умов для подальшого ведення господарства.

Покшишевський А.П. став першим і чи не єдиним дослідником, який процес заселення Далекого Сходу розглянув під історико-географічним кутом зору.

Кабузан В.М. вперше в історіографії проаналізував не лише динаміку заселення Далекого Сходу, але і національний склад переселенців. Він встановив, що загальна чисельність населення цього регіону до середини XIX ст. становила лише 17, 7 тис. осіб. Землеробства в краї не існувало. Тільки завдяки українській колонізації (за даними дослідника українці становили в середньому 60% загальної кількості новоселів) в господарський обіг було введено величезні обсяги земель, що раніше пустували. У 1914 році тут вже проживали 967 тис. осіб.

Якименко М.О. вивчає переселення селян з українських губерній, передусім з Полтавської, за часів Столипінської аграрної реформи.

Але всі ці дослідження не виходили поза рамки аналізу переселенського руху і не мали на увазі контекст формування української діаспори на Далекому Сході як цілісної етносоціальної спільноти з певною внутрішньою організаційною структурою та різними формами збереження етнічної ідентичності. Загалом досліджень під таким кутом зору етнічних груп поза межами історичної батьківщини в СРСР, з відомих причин, не проводилося.

Вивченням соціальних реалій життєдіяльності української діаспори, аналізом її як об'єктивного історичного процесу, типологізацією українських громад, теоретичним узагальненням засад соціального буття української діаспори, а також дослідження форм і засобів збереження етнічності в умовах діаспори, особливостей взаємозв'язку між українською діаспорою і Україною на різних історичних етапах займалися насамперед вчені з середовища самої діаспори - В. Ісаїв, В. Маркусь, М. Марунчак, П. Потічний, М. Мушинка та ін. Маркусь В. Чому діаспора: спроба ідентифікації поняття // Українська діаспора. - 1992. - Ч. 1; Цінний причинок до історії діаспори // Українська діаспора. - 1993. - Ч. 4; Марунчак М. Українці в СРСР поза кордонами УРСР. - Вінніпег., 1974.; Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора. - 1993. - Ч. 3; Українці в Європі: шлях до ідентичності // Українська діаспора. - 1994. - Ч. 5;

Відновлення незалежності України відкрило можливість вивчення діаспори й вітчизняними дослідниками. По-перше, значно зросла зацікавленість українством у сучасному світі; по-друге, стала доступною зарубіжна наукова література та архівні джерела (щоправда, при цьому помітно погіршився доступ до таких джерел в Російській Федерації); по-третє, з'явилася можливість активного дискутування проблем української діаспори та її зв'язків з Україною на численних зібраннях науковців, громадських і політичних діячів України та діаспори, зокрема, I-V конгресах Міжнародної асоціації україністів (1990-2002 роки), I конгресі українців незалежних держав колишнього СРСР, першому, другому та третьому Всесвітніх форумах українців (1992, 1997, 2001 роки) та ряді інших. Значним внеском у теоретичне осмислення історичних, соціологічних, політико-правових, культурних та світоглядних проблем української діаспори взагалі і східної зокрема, стали праці М. Варварцева, Ф. Заставного, В. Євтуха, Л. Лещенка, В. Наулка, В. Трощинського Євтух В. Український етнос: структура й характер взаємодії з навколишнім середовищем // Вісник АНУ. - 1993. - № 10; Українці за межами України // Історія України, нове бачення. - К., 1996. - У 2-х т; Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів., 1991; Східна українська діаспора. - Львів., 1992; Лещенко Л. Фермерський рух в Канаді (1900-1939). - К., 1979; Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К., 1994; Українська етнічність в Китаї // Українська діаспора. - 1995. - Ч. 8; Зберігаючи українську самобутність. - К., 1992; Еміграційний потенціал осіб українського походження та вихідців з України - жителів Республіки Казахстан. - К., 1998; Проблеми етнічного відродження східної української діаспори // Українські варіанти. - К., 1997. - Ч. 2; Українці в світі. - К., 1999. - т. 15; Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. - Львів., 1991; Східна українська діаспора. - Львів., 1992..

Разом з тим, комплексних досліджень культурно-освітньої та громадсько-політичної діяльності українців на Далекому Сході сучасна історична наука не має.

Втім, слід особливо згадати праці діаспорного автора Івана Світа, які містять чимало матеріалу про українське суспільне життя та кооперацію на Далекому Сході Світ І. Український національний дім. - Харбін., 1936.; Український Далекий Схід. З передмовою та доповненням Василя Кийовича. - Одеса-Хабаровськ., 1944.; Зелена Україна: короткий історичний нарис українського політичного і громадського життя. - Нью-Йорк - Шангай., 1949. - 32 с.; Українці в Азії: Далеко-Східня Республіка (ДВР) та Читинський процес // Свобода. - 1953. - 2 квітня.; Українці в Азії // Свобода. - 1953. - 5 травня.; Український театр в Азії // Свобода. - 1953. - 28 серпня.; Український консулят в Харбіні // Календар “Свободи” на 1957 р. Видання Українського народного союзу. - С. 127-132.; Українці в Пекінській духовній місії // Український православний календар на 1957 р. Видання Української православної церкви в США.; Читинський процес над українцями в Читі в 1923-1924 рр. // Визвольний шлях. - Лондон. - 1963. - Кн. III,IV,V.; 1917 рік на Далекому Сході // Календар-альманах Українського народного союзу на 1967 р. - С. 151-164.; Ukrainians in China // Ukrainians Abroad. - Toronto. - 1971. - С. 167-168.; Українсько-японські взаємини 1903-1945: історичний огляд та спостереження. - Нью-Йорк., 1972. - 371 с.; Українська церква в Китаї // Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 123-130.; Втікачі-українці в Манджурії // Альманах Українського народного союзу на 1980 р. - Джерсі-Сіті - Нью-Йорк. - С. 197-207..

Певну інформацію можна отримати з біографічних спогадів безпосередніх учасників українського громадсько-політичного життя на Далекому Сході Купецький Г. Там де сонце сходить. Спогади бойовика ОУН на Далекому Сході. - Торонто., 1988. - 501 с.; Несторович В.Т. Серця і буревії. Роман-репортаж. - Детройт-Чикаго., 1965. - 450 с..

Проте таких публікацій мало, до того ж часто вони носять суб'єктивний характер, недостатньо обґрунтовані статистичними даними та історико-архівними джерелами.

Лише останнім часом почали з'являтися публікації про життя українців у цьому регіоні, їхні національно-культурні та мовні проблеми Довженок Г. За піснями на Далекий Схід (експедиційні нотатки) // Українська діаспора. - ч.1. - К.-Чикаго., 1992. - С. 54-63; Сергійчук В. Українці в імперії. - К., 1992, розділ “Зелений Клин”. - С 45-56; його ж. Українська соборність. - К., 1999, розділ „Зелений Клин”. - С. 294-320; його ж. Українізація Росії. - К., 2000, розділ Далекосхідний край. - С. 275-322; Винниченко І. До історії організації „шефства” над українськими районами Далекого Сходу // Українська діаспора. - Ч.5. - К., 1994. - С. 74-81; Траф'як М. Український рух на Далекому Сході // Золоті ворота. - Випуск 5. - К., 1993. - С. 46-71; Попок А. Громадсько-політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в XX ст. // Український історичний журнал. - К., 1998. - № 6. - С. 54-68; його ж. Українські поселення на Далекому Сході: історико-соціологічний нарис. - К., 2001. - 304 с. тощо..

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що на сьогодні в історіографії немає праць, в яких було б комплексно досліджено процес формування українських поселень на Далекому Сході, проблеми інтеграції українців у нове суспільство, особливості їхнього етнонаціонального самовиявлення в різні періоди, сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку далекосхідних українців. Це й зумовило вибір теми дослідження.

Джерельну базу дисертації складає широке коло різноманітних за характером і змістом архівних документів та опублікованих джерельних матеріалів, які так чи інакше стосуються питань, визначених метою і основними завданнями дисертації.

Крім документальних джерел та наукових розробок попередників, присвячених життєдіяльності українських спільнот на Далекому Сході, в дисертації використані матеріали соціологічного дослідження „Українська діаспора Примор'я”, проведеного за участю автора в липні-вересні 1992 року. Зібрано і систематизовано емпіричний матеріал про поточні національні процеси в регіоні через призму визначених аспектів проблеми. Опрацьовано і використано також матеріали українських товариств регіону та власний архів автора, які дають уявлення про становлення та напрями діяльності українських організацій на початку 1990-их років. Значне місце приділяється аналізу публікацій зарубіжної української періодики, видань досліджуваного регіону та України.

У дисертації використано комплекс архівних джерел щодо заселення і господарського освоєння Далекого Сходу, зосереджених у фондах Центрального державного архіву Далекого Сходу Російської Федерації (м. Томськ, м. Владивосток), архіву Далекосхідного відділення Російської Академії наук (м. Владивосток), Центрального державного історичного архіву України (м. Київ), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (м. Київ), Центрального державного архіву громадських об'єднань (м. Київ), державного архіву Приморського краю (м. Владивосток) та колишнього партійного архіву (нині державний архів) Хабаровського краю (м. Хабаровськ). Однак повна наукова розробка величезного масиву матеріалу, що зберігається в архівах, навряд чи під силу одному поколінню істориків.

Досить багато цікавої інформації про переселенський рух з України, культурницьке та громадсько-політичне життя українців на місцях поселення зберігається в обласних архівах Російської Федерації. Зокрема, у фонді № 239 (Томський переселенський район) державного архіву Томської області зберігаються справи періоду 1893-1917 років, які висвітлюють практично всі сфери суспільного життя сибірських новоселів загалом і українців зокрема. Подібне можна сказати й про державний архів Далекого Сходу (м. Томськ, м. Владивосток), де у фонді № 19 (Приморський переселенський район) зберігаються копії звітів переселенських чиновників Приморської області. У фонді № 702, зберігаються матеріали Тимчасового комітету з надання допомоги переселенцям Південно-Уссурійського краю та дані по переселенню морським шляхом.

В Україні, на жаль, збереглося не так уже і багато архівних документів, в яких би розкривалася досліджувана тема. Найбільше таких матеріалів зосереджено у фонді № 442 Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Фонд зберігає канцелярію київського, волинського і подільського генерал-губернатора. Тут зосереджено цілий масив різнопланових документів, за допомогою яких можна відтворити картину формування передумов (економічних та політичних) аграрних міграцій на Правобережній Україні, соціальний і сімейний стан переселенців, встановити основні напрямки міграційних рухів, з'ясувати ряд інших проблем.

Матеріали про умови проживання новоселів на місцях поселення, етнодемографічні характеристики поселень зберігаються у фондах № 1 та № 13 архіву Далекосхідного відділення Російської академії наук.

Цікаву і важливу інформацію про національно-культурне життя українців на Далекому Сході містять фонди Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ) (фонди №№ 4, 166, 1115, 3696, 4465 с.), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ) (фонд № 1), Російського державного історичного архіву Далекого Сходу (м. Владивосток) (фонди №№ 1, 11, Р-33, Р-2224, Р-2413), державного архіву Приморського та Хабаровського країв (фонд № 2 - Протоколи засідання секретаріату Далькрайкому ВКП (б), документи відділу Агітації і пропаганди), а також збірники нормативно-правових актів („Збірник постанов і розпоряджень Далькрайвиконкому”) за 1931 та 1932 роки. Документи, що зберігаються в цих архівах охоплюють широкий спектр суспільного життя українців - від початків становлення перших українських організацій (фонди № 1, № 11 державного архіву Далекого Сходу (м. Владивосток)), період найбільшого розквіту громадських інституцій (1917-1922 роки) (фонди №№ 4, 1115, 3696, 4465 с. Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ) до періоду, так званої, „українізації” (фонди № 166 Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ), № 1 Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ), № Р-33, Р-2224, Р-2413 Російського державного історичного архіву Далекого Сходу (м. Владивосток), № 2 державного архіву Хабаровського краю, „Збірник постанов і розпоряджень Далькрайвиконкому”). Тут можна знайти доповідні записки агентів царської поліції про нелегальні та напівлегальні українські гуртки у Владивостоці (фонд № 1), спогади українських громадських діячів періоду 1917-1922 років (фонд № 4465 с. Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ), звіти про відрядження партійних працівників на Далекий Схід та листи з місць (фонд № 1 Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ). Про матеріали, що зберігаються у фонді № 4465 с. Центрального державного архіву вищих органів влади України (м. Київ), які відносно недавно стали доступними дослідникам, свідчить сама назва фонду: „Колекція документальних матеріалів українських емігрантських націоналістичних установ, організацій та осіб”.

З різних причин чимало матеріалів, що стосуються суспільно-культурницького та громадсько-політичного життя далекосхідних українців було вивезено на еміграцію. Зокрема, за свідченням І. Світа, архів української громади м. Шанхая був перевезений до Сполучених Штатів Америки і зберігається нині в Українській Вільній Академії наук (УВАН), а бібліотека громади потрапила до Аргентини. В УВАН зберігається й особистий архів І. Світа. За деякими даними до США потрапила значна частина матеріалів особистого архіву відомого українського діяча на Далекому Сході періоду 1917-1922 років Ю. Глушка-Мови. Ці матеріали зберігаються нині в церкві Св. Пантелеймона м. Сан-Франциско. Власний архів І. Світа зберігається в УВАН, більшість його документів належним чином досі не опрацьована. Відносно недавно зусиллями відомого українського дослідника В.І. Сергійчука стали відомі широкій громадськості документи, що стосуються українського руху на Далекому Сході, які зберігаються в Центральному архіві військовому у Варшаві (фонд № 380) Сергійчук В. Українська соборність. - К., 1999. - С. 318-320; його ж. Українізація Росії. - К., 2000. - С. 275..

При розробці теми дисертантом була широко залучена література зарубіжної україністики. Для дослідження питання історії формування української етнічної спільноти та становлення діаспорної преси на Далекому Сході вагоме значення набуло вивчення матеріалів та періодичних видань, що містяться у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, державному архіві Далекого Сходу (м. Владивосток) та Національній науковій бібліотеці НАН України ім. В.І. Вернадського.

Для вивчення кількісних та якісних характеристик процесу переселення українців на Далекий Схід і розгляду перспектив розвитку української діаспори важливу роль відіграли матеріали переписів населення, статистичні дані та етнографічні довідники.

Таким чином, незважаючи гетерогенність джерел, опрацьований матеріал являє собою достатню і цілком достовірну базу, що при критичному її використанні дозволила виконати поставлені завдання для розкриття теми дослідження.

Другий розділ „Українські поселення на Далекому Сході: виникнення та загальна динаміка розвитку” структурно поділяється на три взаємопов'язані параграфи, в яких розкриваються шляхи формування українських поселень на Далекому Сході, а також особливості їхньої життєдіяльності у різні історичні періоди. При аналізі причин української еміграції на Далекий Схід дисертантом узагальнюються підходи та бачення цих процесів російськими дослідниками історії заселення далекосхідних земель, які розглядали участь українців в освоєнні цього регіону Російської імперії, не виділяючи їх серед інших етносів. Разом з цим, автор пропонує власний погляд на специфіку заселення далекосхідного краю вихідцями з українських губерній. Проведений аналіз дає можливість констатувати спільність джерел формування, функціонування у конкретні історичні періоди форм та засобів етнонаціонального самовиявлення українських спільнот колишнього радянського, а тепер російського Далекого Сходу, з одного боку, та Маньчжурії - з другого.

В дисертації детально розкриваються особливості сільськогосподарської діяльності українського населення в умовах складного клімату Далекого Сходу, при цьому спеціальна увага приділяється розгляду організації ведення землеробства, скотарства, рибальства. Проаналізовано також вплив матеріального достатку та майнового розшарування першопоселенців на структуру їхньої зайнятості. Автор на цікавих прикладах життя окремих представників українських переселенців демонструє як паралельно з традиційними українськими ремеслами українцями починають засвоюватися промисли місцевого населення.

Значна увага приділена етнодемографічній характеристиці українських поселень, зокрема міжетнічним контактам з місцевими жителями, особливостям сімейно-шлюбних відносин, а також шляхам та способам збереження власної етнічної самобутності під впливом відірваності від етнічної батьківщини, регіонально-етнічної строкатості за відсутності умов розвитку своєї етнічності.

Третій розділ „Етнокультурні процеси серед українців на Далекому Сході (кінець XIX ст. - 40-і роки XX ст.)” за структурою має п'ять параграфів, тісно пов'язаних між собою проблематикою дослідження.

Історія суспільно-культурницького та громадсько-політичного життя українців у цьому регіоні розглядається у різні історичні періоди: 1) за часів перших переселень до 1905 року; 2) від 1905 до 1917 року; 3) від 1917 до 1922 року; 4) від 1922 до 1931 року; 5) від 1931 до 1933 року - період так званої “українізації”; 6) від 1933 до початку 1990-их років; 7) від початку 1990-их років. В основу цієї періодизації лягли як доробок попередніх дослідників, зокрема І. Світа, так і результати власних досліджень дисертанта.

Серед форм і засобів етнонаціонального самовиявлення українських поселенців на Далекому Сході розглядаються театральне та хорове мистецтво, шкільництво, преса та радіомовлення, релігійне життя, громадсько-політична діяльність далекосхідних українців.

Театральна та хорова діяльність українських об'єднань представлені в якості могутнього засобу поширення українського слова, яке на першому етапі було єдино можливою формою вияву етнічної самобутності, згуртовувало людей українського походження за умов відсутності національної преси, шкіл, церков.

В роботі аналізується роль української громадськості, зокрема Українського клубу, з'їздів вчителів Далекого Сходу у розвитку українського шкільництва в місцях з переважаючим українським населенням, а також висвітлюються його проблеми - нестача підготовлених педагогів, підручників, спротив владних структур тощо. Цікавим є досвід шефства областей України над українськими районами Далекого Сходу, що стало реальним кроком етнічної батьківщини на шляху забезпечення потреб українців діаспори, її підтримки.

Поряд з церквою та шкільництвом одним із найважливіших засобів збереження етнічної самобутності в іноетнічному середовищі розглядається українське друковане слово. Україномовні видання представлені як в контексті їхньої самостійної діяльності з інформування своїх читачів про події в Україні, в інших українських громадах, так і у тісних зв'язках з редакціями часописів в Україні, Америці та Канаді. У дисертації розглянута вся палітра видань, що виходили в регіоні, незалежно від періодичності виходу, ідеологічної спрямованості та видавців.

При дослідженні громадсько-політичного життя українців цього регіону значну увагу приділено “маньчжурським українцям”. Слідом за відомим діячем, головою Харбінської “Просвіти” І. Паславським, громадське життя українців у Маньчжурії розглядається автором за такими періодами: 1)1905-1917 роки - час “несміливих початків і організації Українського клубу”; 2) початок 1917 року - середина 1923 року - період активізації суспільно-культурницького життя, організація громад, кооперативів і т. п. ; 3) 1924 року - перша половина 1926 року - “період малих організацій”; 4) осінь 1931 - 1932 років - період, коли “нова Маньчжурська влада задекларувала рівні права всім національностям, що стимулювало ріст активності в національно-культурному житті, а також 5) 1933-1945 роки - період розквіту та занепаду громадської діяльності, коли із вступом радянських військ організоване українське життя в Маньчжурії перестало існувати.

Розглядаючи суспільно-культурне життя далекосхідних українців, дисертант значне місце відводить “Просвіті”, аналізуючи спроби її заснування та розвитку, починаючи з 1906 року. Разом з тим, розглядаються й проблеми розмежування в українському середовищі внаслідок політизації громадського життя українців після революції 1917 року. Приділено увагу історії Далекосхідних українських з'їздів, на яких поряд з культурно-просвітницькими вимогами висувалися й політичні. Саме з першого з'їзду (1917 року) почалася активна планова українська робота на Далекому Сході.

Четвертий розділ „Відродження організованого громадського життя українців на Далекому Сході в пострадянській Росії”, присвячений новітній історії етнокультурних процесів серед українців на Далекому Сході (кінець 1980-1990-і роки).

Його цінність обумовлена безпосередньою включеністю автора у ці процеси - він був ініціатором створення і першим головою Товариства української культури Приморського краю (1991-1993 роки), що надало можливості ввести у науковий обіг досі невідомі або малодосліджені факти. Крім того, дисертантом здійснено політико-правовий аналіз актуальних законодавчих та нормативних актів, що регулюють етнонаціональні процеси в РФ.

З послабленням державного тиску на суспільне життя наприкінці 1980-их років, склалися необхідні передумови для зростання національної самосвідомості українців, насамперед в самій Україні, а пізніше й за її межами.

Українські громадські об'єднання починають активно створюватися по всій території РФ. Якщо на середину 1992 р. їх було лише 28, то наприкінці 1993 року - вже близько 40. На початок 1995 року у 40 республіках, краях і областях РФ діяли 74 українські громадські об'єднання, 32 з яких (у 26 регіонах) були зареєстровані у встановленому законодавством РФ порядку. Решта проводили громадську діяльність без її офіційного оформлення.

Новий етап відродження українського суспільно-культурного життя на Далекому Сході також датується початком 1990-их років. Як і наприкінці XIX - початку XX ст. новітнє відродження нерозривно пов'язане з українською піснею та українським сценічним словом. Показово, що в кількох випадках, як і тоді, місцеві хорові колективи стали основою українських організацій. Так, зокрема, було з товариством “Веселка”, що виникло в 1993 році на основі аматорського танцювального колективу “Веселка”. Так сталося й з товариством “Зелений Клин-Черемош”, що вийшло в 1995 році з однойменного хору. Загалом на Далекому Сході станом на 1994 рік діяло 11 українських осередків. Нині з різним ступенем активності тут діють 8 громад, 4 з яких - у Примор'ї. Більшість з них досі знаходяться в стадії організаційного становлення. Велика відстань між осередками, погано налагоджений зв'язок між ними, слабка матеріальна база, відсутність постійних приміщень для роботи є причиною майже відсутньої координації спільних дій. Єдиною формою і засобом етнічного самовиявлення українців Далекого Сходу залишається хорове мистецтво. Спроби перейти на якісно новий рівень передачі етнічної інформації (шкільництво, засоби масової інформації, церква) поки що не досягли успіху. Поодинокі приклади видання україномовних газет (“Українець на Зеленому Клині”, Владивосток, 1993 рік), відкриття недільних шкіл з вивчення української мови, заснування релігійних громад (парафія Української Православної Церкви Київського Патріархату в Хабаровському краї, 1999 рік) при здебільшого нейтрально-негативному ставленні місцевої влади та епізодичній підтримці з України не змінюють ситуацію по суті.

Відсутність законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин була характерною для Росії всіх часів. Лише з прийняттям “Концепції Державної національної політики Російської Федерації” та Закону “Про національно-культурну автономію” (червень 1996 року) почалося створення відповідної правової бази. Нині вона складається з Конституції Російської Федерації, Закону “Про мови народів РРФСР”, Закону РФ “Про освіту”, Федерального Закону РФ “Про національно-культурну автономію”.

Проте говорити про суттєву активізацію діяльності національних громад, що об'єдналися в рамках національно-культурних автономій, не доводиться. Пояснень цьому може бути кілька. Одне з них полягає в тому, що люди, в тому числі й активісти автономій, невиразно уявляють суть цієї форми національної самоорганізації та її переваги перед існувавшими раніше. Крім того, однією із найважливіших проблем, пов'язаних з реалізацією права на національно-культурну автономію, є недостатня підкріпленість положень закону практичними кроками держави, і насамперед, відсутність фінансування та матеріальної підтримки вже зареєстрованих автономій. Нині національно-культурна діяльність як і десять років тому проводиться виключно на аматорському рівні. Ставлення місцевих адміністрацій до цієї проблематики якщо й змінюється, то дуже повільно.

У висновках викладено загальні результати дисертаційного дослідження, пропозиції щодо подальшого вивчення української діаспори, а також практичні рекомендації щодо удосконалення державної політики України стосовно „східної української діаспори”:

Українці та вихідці з українських губерній стали основним колонізаційним елементом, на який зробив ставку царський уряд при освоєнні далекосхідних територій. Це найвіддаленіша від етнічної території українська діаспора на теренах колишнього СРСР, яка склалася наприкінці XIX - початку XX ст. Далекий Схід, особливо його південна частина, і нині залишається регіоном найбільш компактного проживання українців за межами України на сході Євразійського континенту.

Заселення і господарське освоєння Зеленого Клину українськими селянами - факт, який за своїм значенням посідає чільне місце не лише в історії України. Поява протягом короткого відтинку часу сотень тисяч вихідців з українських губерній в регіоні, де стикалися інтереси щонайменше трьох держав світу (Росія, Китай, Японія), докорінно змінила економічну і політичну ситуацію на користь Росії.

Серед основних причин, які змушували українських селян переселятися на Далекий Схід були аграрне перенаселення, безземелля і малоземелля на історичній батьківщині, а також наявність (землеробських і неземлеробських) промислів, близькість до ринків збуту сільськогосподарської продукції. Крім того, певну роль відіграли й релігійні мотиви переселення. У радянські часи кількість переселенців-українців, які прибували на Далекий Схід під впливом економічних чинників також переважала кількість насильницьки висланих.

Етнографічні дослідження в районах поселення українців - “аграрних” мігрантів зафіксували високий рівень їхнього пристосування до природного, господарського і культурного середовища. Наслідком активної взаємодії з іноетнічним оточенням в ряді випадків стало формування як спільних з іншими народами, так і своєрідних, характерних лише для українців, рис культури і побуту. Але відірваність від своєї батьківщини, цілеспрямована русифікаторська політика спочатку царату, а пізніше радянської влади стали чинниками суттєвої асиміляції.

У 1917-1922 роках терени нинішніх Приморського та Хабаровського країв, а також Амурської області, відомі в українській історії під назвою “Зелений Клин”, стали ареною змагань за національно-культурні права українців, які, за даними українських організацій, на той час становили більшість населення регіону. Протягом короткого періоду з кінця 1920-их - початку 1930-их років там існувала підтримувана державою досить розвинута культурно-освітня інфраструктура для забезпечення потреб українців. Попри певну заангажованість, зумовлену тодішніми політичними обставинами, українська преса, книгодрукування, національна школа та заклади культури відігравали суттєву роль у духовному відродженні українського населення Росії. У 1930-их роках цей процес був насильницьки перерваний на довгі десятиліття. Проте набутий досвід діяльності російської держави у забезпеченні потреб місцевих українців у поєднанні з шефством областей України над районами Далекого Сходу можуть бути використані в сучасних умовах.

Нині українці повністю інтегровані в суспільне життя регіону. Вони широко представлені в усіх сферах соціальної діяльності - на виробництві, у сфері обслуговування, в науці, освіті, у сфері управління тощо. Вищий за середній по Росії рівень освітньої та професійної підготовки забезпечує їм порівняно високу соціальну мобільність та соціальний статус у суспільстві. Особи українського походження складають помітну частку культурно-мистецької, політичної та управлінської еліти регіону, обіймають відповідальні посади в органах влади, представлені в депутатському корпусі регіону.

Однак, про широке забезпечення національно-культурних потреб української меншини в Росії сьогодні можна говорити переважно як про певний потенціал і бажаний стан розвитку міжетнічних відносин у цій країні. Українці, які становлять найчисельнішу після росіян і татар етнічну групу Російської Федерації і роблять значний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток цієї країни, на практиці не мають сьогодні державної системи українського шкільництва, культурно-освітніх закладів, преси, радіо та телебачення рідною мовою - всього того, чим широко користується російська меншина в Україні. Достатньо широкі права етнічних спільнот, задекларовані в законодавчих актах Російської Федерації, досі жодним чином не позначилися на стані забезпечення культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. Реалізація багатьох положень законодавства про права національних меншин гальмується. Мате-ріаль-ні засоби українських громад формуються, як і раніше, переважно шляхом членських вкладок та пожертв. Робота українських національно-культурних осередків здійснюється майже виключно на ентузіазмі активістів, які й за таких обставин не завжди знаходять розуміння й підтримку з боку місцевих органів влади.

Труднощі періоду становлення української діаспори на Далекому Сході виявляються не тільки в організаційному плані і не лише у відсутності належних умов для реалізації українською спільнотою своїх національно-культурних потреб. Більш гострою проблемою, на наш погляд, є те, що більшість українців не визначила своїх інтересів в Росії, не має чіткого бачення свого майбутнього і майбутнього своїх дітей у цій країні саме як українців. Досьогодні не вироблено достатньо привабливої діаспорної ідеології українства Російської Федерації, не сформульовано конкретні вимоги до органів державної влади. Вплив українських організацій на суспільно-політичне життя регіону досить незначний. Великий потенціал українства у різних сферах духовного життя (мистецтві, науці, освіті, засобах масової інформації), в органах державного управління, підприємницьких структурах тощо залишається невикористаним. Відсутній надійний механізм державного сприяння українській діаспорі Росії загалом і Далекого Сходу зокрема.

Сьогодні східна українська діаспора в цілому і українці на Далекому Сході зокрема потребують комплексної всебічної допомоги своїм зусиллям налагодити організоване суспільно-громадське життя. Виходячи із своїх можливостей, Україна і західна діаспора мають зробити конкретний внесок у підтримку східної діаспори. Поєднавши свої зусилля вони могли б здійснювати такі проекти більш ефективно. Серед напрямів взаємодії першочерговою мала б стати підтримка культурно-освітніх та інформаційних потреб далекосхідних українців. Йдеться, зокрема, про створення інфраструктури міжнародної інформаційної мережі України, у тому числі відкриття інформаційно-культурного центру, який би надавав також і методичну допомогу недільним школам, діяльності українських товариств в цілому.