Проблема Гібралтару в зовнішній політиці Іспанії, 1963-1985 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

УДК 94(460) “1963/1985”

Проблема Гібралтару в зовнішній політиці Іспанії, 1963 - 1985 рр.

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Лук'янов Олексій Петрович

Луганськ 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “__9_” _______січня____ 2004 р. о _12___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А, корпус 1, ауд. 241

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв Молодіжний, 20-А)

Автореферат розісланий “__9_” ____ грудня______ 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Довжук І.В.

АНОТАЦІЇ

Лук'янов О.П. Проблема Гібралтару в зовнішній політиці Іспанії, 1963 - 1985 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ, 2003.

На основі аналізу широкого кола джерел в дисертації досліджена політика Іспанії щодо врегулювання проблеми Гібралтару в 1963 - 1985 рр. Виявлені внутрішньополітичні та зовнішньополітичні чинники, які впливали на процес формування та здійснення цієї політики. Доведено, що іспанські правлячі кола маніпулювали проблемою Гібралтару з метою вирішення не лише зовнішньополітичних, але й внутрішньополітичних проблем. Досліджена роль в урегулюванні проблеми, що розглядається, таких міжнародних організацій як ООН, ЄС і НАТО. Крім політико-правового, в дисертації розглянуто й економічний аспект проблеми, визначено її комплексний характер.

Ключові слова: проблема Гібралтару, зовнішня політика, Іспанія, національні інтереси, деколонізація, територіальний конфлікт, блокада, суверенітет, міжнародні відносини, зовнішньополітичні пріоритети, переговорний процес, міжнародні організації, дипломатія.

Лукьянов А.П. Проблема Гибралтара во внешней политике Испании, 1963 - 1985 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Луганск, 2003.

Диссертация посвящена исследованию политики Испании в отношении Гибралтара в 1963 - 1985 гг. На основе широкого круга источников и историографического материала в работе выявлены исторические корни гибралтарского конфликта, показано место Гибралтара в системе внешнеполитических приоритетов Испании, определены внешние и внутренние факторы, повлиявшие на процесс формирования и осуществления испанской политики в данном вопросе.

Причиной возникновения проблемы стало стремление правящих кругов Великобритании установить контроль над регионом Средиземноморья. Захват Гибралтара Англией в 1704 г. и длительное пребывание его под британским суверенитетом стали возможными в условиях политической нестабильности в Испании и экономической отсталости этой страны. Гибралтар имел стратегическое значение для создания Британской колониальной империи. За трёхсотлетний период существования проблемы Испания неоднократно предпринимала попытки решить её как военным, так и дипломатическим путем.

Активная антиколониальная деятельность ООН в 60-х гг. ХХ в. предоставила Испании возможность при содействии международного сообщества мирным путем восстановить суверенитет над Гибралтаром. В работе также определена роль НАТО и ЕС в урегулировании испано-британского территориального конфликта, рассмотрены политический, правовой и экономический аспекты проблемы, отмечен её комплексный характер, проанализированы последствия испанской политики в отношении Гибралтара, как для данной территории, так и для самой Испании.

Ключевые слова: проблема Гибралтара, внешняя политика, Испания, национальные интересы, деколонизация, территориальный конфликт, блокада, суверенитет, международные отношения, внешнеполитические приоритеты, переговорный процесс, международные организации, дипломатия.

Lukyanov А.P. The Problem of Gibraltar in the foreign policy of Spain, 1963 - 1985. - Manuscript.

The Dissertation for scientific degree of a candidate of historical sciences, specialty - 07.00.02 - World History. - The East Ukrainian National University called by Volodymyr Dal', Lugansk, 2003.

The Dissertation is devoted to the complex research of Spain policy in relation to Gibraltar in 1963 - 1985. History of the problem, factors which influenced on the process of forming and making of Spanish policy is being examined. The special attention has been paid to the part played by international organizations: UN, NATO and EU in the process of decision of the Gibraltar problem. The different aspects of problem: political, law and economical has been investigated.

The researcher came to conclusion that Spanish makers of policy, used this problem to find decisions for other political problems, like internal and external.

Key words: The problem of Gibraltar, foreign policy, Spain, national interest, decolonization, territorial conflict, blockade, sovereignty, international affairs, foreign policy priority, negotiating process, international organization, diplomacy.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема Гібралтару - одна з найдавніших невирішених територіальних суперечок у сучасному світі. Протягом трьох століть Гібралтар - невеличкий мис на півдні Піренейського півострова, привертає увагу великих західноєвропейських держав, викликаючи політичні конфлікти, дипломатичні протистояння та навіть збройні сутички.

Стратегічне значення Гібралтару, як території, що знаходиться на перехресті міжнародних транспортних комунікацій, а також той факт, що це одна з останніх колоній у світі та єдине колоніальне володіння в сучасній Європі (яке з кінця ХХ ст. має особливий економічний статус - оффшорна зона) привертає до гібралтарської проблеми увагу міжнародного співтовариства.

Для України, як морської держави, що прагне розвивати торгове співробітництво у Середземноморсько-Чорноморському регіоні та за його межами, надзвичайне значення має безпека транспортних морських комунікацій, а також політична стабільність, особливо у районах Гібралтарської і Чорноморських проток та Суецького каналу, які пов'язують оточені великими масивами суші Чорне та Середземне моря зі Світовим океаном. На цьому зосереджували увагу учасники Першої та Другої міжнародних науково-практичних конференцій присвячених проблемам безпеки та розвитку транспортно-комунікаційних коридорів країн-учасників ГУУАМ, що проводилися в Україні у 1999 і 2000 рр . У зв'язку з цим, територіальна проблема в зоні “західних воріт” Середземномор'я не повинна залишатися поза увагою.

Іспанія, як в минулому так і сьогодні, проводить активну політику щодо зміни статусу Гібралтару. Незважаючи на те, що в другій половині ХХ ст. роль цієї держави в європейській та світовій політиці значно зросла, деякі основні напрямки іспанської зовнішньої політики в новітній період залишаються недослідженими. Одним з таких напрямків є гібралтарське питання. Як в радянській, так і в сучасній вітчизняній історіографії спеціальні дослідження з проблеми, що розглядається відсутні.

Територіальних конфліктів навколо невеликих за площею, але стратегічно важливих територій не так вже мало в сучасному світі. Це підтверджують і події, які відбуваються в останній час навколо острова Тузла в Керченській протоці. Для розуміння причин, а також для знаходження можливих шляхів розвитку та методів вирішення цих проблем необхідно їх наукове вивчення.

Отже, тема обрана для дослідження має наукову актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в рамках комплексної програми Науково-дослідного центру імені В.М. Бейліса “Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків” (номер державної реєстрації 0103U003602) та відображає один з головних напрямків науково-дослідної діяльності кафедри всесвітньої історії ЛНПУ імені Тараса Шевченка.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1963 - 1985 рр.

Нижня хронологічна межа - 1963 р. В цьому році іспанський уряд не тільки вперше офіційно заявив про існування проблеми Гібралтару, але й звернувся до міжнародної організації - ООН - з проханням допомогти у вирішенні даного питання. Як наслідок, Іспанії вдалося - вперше у новітній період - примусити Великобританію прийняти участь у переговорному процесі стосовно суверенітету над цією спірною територією.

Верхня хронологічна межа - 1985 р. Саме в цьому році відповідно до Брюссельської декларації 1984 р. Іспанія припинила блокаду Гібралтару, що стала наслідком зриву переговорного процесу 60-х рр.

В цілому 1963 - 1985 рр. це період найбільш гострого, за новітнього часу, іспано-британського протистояння, причиною якого була проблема Гібралтару, період, коли Іспанія здійснила спробу вирішити територіальне питання, яка призвела до кризи у взаємовідносинах між Іспанією та Великобританією, що розвивалася на фоні деколонізації та “інтернаціоналізації” гібралтарської проблеми.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Іспанії у 1963 - 1985 рр.

Предмет дослідження - проблема Гібралтару в зовнішньополітичній діяльності урядів Іспанії в 1963 - 1985 рр.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу маловідомих джерел, враховуючи результати вивчення проблеми вітчизняними та зарубіжними істориками, дослідити процес формування й здійснення зовнішньої політики Іспанії щодо Гібралтару в 1963 - 1985 рр.

Для досягнення даної мети нами були поставлені наступні завдання:

виявити історичні корені проблеми;

показати місце Гібралтару у системі зовнішньополітичних пріоритетів Іспанії;

визначити вплив внутрішніх та зовнішніх чинників на процес формування політики Іспанії щодо вирішення проблеми Гібралтару;

виявити чинники, які вплинули на формування позиції мешканців Гібралтару щодо вимог Іспанії відновити суверенітет над цією територією;

визначити внесок у врегулювання проблеми таких міжнародних організацій, як ООН, НАТО, ЄС.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше на основі аналізу маловідомих джерел здійснена спроба дослідити політику Іспанії щодо врегулювання проблеми Гібралтару в 1963 - 1985 рр. В роботі виявлені внутрішньополітичні та зовнішньополітичні чинники, які впливали на процес формування цієї політики та визначена ефективність методів іспанської дипломатії. Вперше досліджена роль у врегулюванні гібралтарської проблеми міжнародних організацій - ЄС і НАТО.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Аналіз джерел та історіографічного матеріалу здійснювався виходячи з принципів об'єктивності, історизму, багатофакторності, всебічності та критичного підходу до оцінки процесу формування та здійснення політики Іспанії щодо гібралтарського питання.

У процесі підготовки дисертації були використані спеціально-історичні методи дослідження: порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний та системний.

Застосування порівняльно-історичного методу надало можливість охопити з більш широкої точки зору значну масу джерел і фактів, співставити політику різних іспанських урядів щодо Гібралтару.

Проблемно-хронологічний метод сприяв дослідженню політики іспанських урядів щодо вирішення гібралтарського питання в часовій послідовності й динаміці.

Системний метод дозволив розглядати політику відносно Гібралтару в контексті загального зовнішньополітичного курсу Іспанії та її міжнародного становища в цілому, що дало можливість виявити внутрішні та зовнішньополітичні чинники, які впливали на формування і здійснення політики іспанських правлячих кіл щодо гібралтарської проблеми.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що висновки дисертанта та зібраний їм фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин і зовнішньої політики Іспанії, політологами, а також викладачами вузів при підготовці курсів та спецкурсів із всесвітньої історії. Результати дослідження можуть бути також використані у практичній діяльності МЗС України. Дисертантом на основі результатів дослідження був розроблений спеціальний курс “Політико-правове врегулювання міжнародних конфліктів”, що читається на історичному факультеті ЛНПУ імені Тараса Шевченка.

Апробація результатів дослідження здійснювалась шляхом обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії ЛНПУ імені Тараса Шевченка, а також при оприлюдненні результатів дисертаційної роботи на Першій Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (м. Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.), на Першому регіональному науково-практичному семінарі молодих вчених (м. Луганськ, 24-25 серпня 2002 р.) та на Міжнародній науково-практичній конференції “Україна наукова `2003” (м. Дніпропетровськ, 16-20 червня 2003 р.). Основні положення дисертації також знайшли відображення у чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура дисертації зумовлена змістом наукової проблеми, метою та завданнями дослідження. Відповідно до цього дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг: дисертації - 198 сторінок; списку джерел і літератури - 18 (225 найменувань); додатків - 3 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу та хронологічні межі дослідження, розкрито його наукову новизну і практичне значення.

У першому розділі “Джерельна база дослідження та історіографія проблеми” аналізується широкий комплекс різноманітних за характером документальних джерел та стан наукової розробки проблеми дослідження.

Критерієм класифікації джерел було обрано принцип походження, за яким використані документи та матеріали розподіляються на сім груп.

Першу групу складають офіційні документи юридичного характеру, що безпосередньо стосуються суверенітету над Гібралтаром. Їх можна поділити на дві підгрупи. До першої підгрупи належать іспано-британські угоди (декларації) з питання статусу Гібралтару. Найважливішими серед них є: стаття десята Утрехтського мирного договору 1713 р., за якою Гібралтар переходив під юрисдикцію Великобританії; Лісабонська декларація 1980 р.; Брюссельська декларація 1984 р . До другої підгрупи належать нормативно-правові акти, що покликані регулювати правовідносини у Гібралтарі (нормативні акти, прийняті парламентом та урядом метрополії, а також місцевою владою колонії) .

Другу групу джерел складають документи дипломатичного характеру: ноти, меморандуми, проекти угод, протоколи іспано-британських переговорів, дипломатичне листування. Джерела цієї групи містять інформацію про хід переговорного процесу щодо вирішення проблеми Гібралтару. Більшість цих документів було опубліковано як в Іспанії, так і в Британії у спеціальних збірниках з метою інформування громадськості про переговорний процес з приводу такого важливого, з точки зору національних інтересів цих держав, питання як територіальна цілісність країни . Велика частина цих документів (незважаючи на те, що їх було опубліковано) до цього часу не була введена до наукового обігу. Серед них важливе значення мають так звані “Пропозиції…”, як іспанської, так і британської сторін, а також дипломатичне листування. Ці джерела свідчать про пошук компромісу урядами Іспанії та Великобританії, що суперечить поширеній серед науковців думці про те, що сторони конфлікту під час переговорів у 60-х рр. ХХ ст. прагнули відстоювати власні інтереси, не бажаючи робити жодних поступок.

Третя група джерел представлена документами міжнародних організацій. До них належать: декларації та резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішення спеціального (четвертого) комітету ООН з питань деколонізації, тексти угод між Іспанією і НАТО. Аналіз цих документів дозволяє визначити позиції міжнародних організацій та окремих країн щодо статусу Гібралтару, а також визначити ступінь їх участі в процесі врегулювання проблеми.

Четверту групу джерел складають стенограми дебатів, що відбувалися у британському парламенті та в Генеральних кортесах Іспанії . Ці джерела відображають офіційну позицію сторін конфлікту та процес публічного обговорення проблеми у представницьких органах Іспанії та Великобританії. Необхідно зазначити, що дослідниками даної проблематики вони майже не використовувалися. Аналіз історіографії проблеми показує, що це дуже важливі матеріали, які дають можливість виявити повний спектр думок, що існував у іспанських та британських правлячих колах на той час стосовно гібралтарського питання.

До п'ятої групи джерел належать мемуари і праці політичних діячів Іспанії та інших країн, в яких відображаються погляди на проблему Гібралтару представників як правлячих, так і опозиційних політичних кіл Іспанії та акредитованих у Мадріді іноземних дипломатів. До джерельної бази дослідження відносяться також роботи тих іспанських політиків, які займали в період, що розглядається, офіційні посади і зробили значний внесок у справу розробки зовнішньополітичного курсу Іспанії (Р. Серрано Суньєр, Ф. Кастіелья, Л. Кальво Сотело, Ф. Моран). Цінність мемуарів полягає в тому, що вони базуються на значній кількості неопублікованих документів.

Статистичні матеріали складають шосту групу джерел. До неї входять щорічні офіційні звіти Міністерства колоній Великобританії про соціально-економічний розвиток Гібралтару. Значну кількість статистичних даних можна знайти у тогочасній пресі.

Матеріали періодичних видань, які містять значну кількість фактичного матеріалу, інтерв'ю та статті політичних діячів, присвячені гібралтарській проблемі, складають сьому групу джерел. До неї входить періодика кількох країн, переважно іспанська та британська.

Іспанська періодика часів Франко відрізнялася від періодики інших західноєвропейських країн тим, що в основному містила інформацію пропагандистського характеру, яка надходила від офіційних кіл. Це треба враховувати при використанні даного матеріалу. Серед франкістської преси слід відзначити газету “Arriba” (головний орган франкістської Фаланги), яка найбільш повно віддзеркалювала точку зору правлячих кіл Іспанії того часу.

Із преси постфранкістського періоду, в якій велика увага приділялася зовнішньополітичній проблематиці, необхідно назвати щоденну мадрідську газету “El Pais”, що почала виходити з 1976 р. і в короткий термін завоювала велику популярність у країні, а також газету “El Mundo” та ілюстрований тижневик “Cambio-16”. В цих виданнях публікувалися спеціальні статті, інтерв'ю державних та політичних діячів Іспанії з гібралтарського питання. Для постфранкістської преси характерна спроба об'єктивного висвітлення проблеми, намагання показати різні позиції щодо її вирішення.

Особливе значення мають матеріали, опубліковані в збірнику іспанських зовнішньополітичних досліджень “Revista de Estudios Internacionales” (до 1980 р. - “Revista de Politica Internacionales”), який випускає неурядовий науково-дослідний Центр конституційних досліджень, створений у 1977 р. (замість Інституту політичних досліджень, що існував при Франко). Названі збірники містять не лише наукові статті з проблеми Гібралтару, але й значну кількість парламентських та дипломатичних документів, що надає цим науковим збірникам надзвичайну цінність.

З британської преси слід відзначити лондонську “Times”, яка висвітлювала позицію офіційного Лондона, та гібралтарську газету “Gibraltar Chronicle”, в якій публікувалися інтерв'ю представників місцевої влади, політиків, а також простих мешканців колонії стосовно претензій Іспанії на Гібралтар. Серед британських періодичних наукових видань, в яких публікувалися статті та документальні матеріали треба назвати “Jornal of Contemporary History”.

Дисертантом використовувалися матеріали американської, марокканської, радянської, а також сучасної української та російської періодики. Серед українських періодичних видань, які містять аналітичний огляд політичної ситуації в Україні і світі, слід відзначити: “Людина і політика”, “Дзеркало тижня”, “Політика і час”, “Український історичний журнал”, “Актуальні проблеми міжнародних відносин”.

Історіографічну базу дисертації складають праці зарубіжних та вітчизняних дослідників. В зарубіжній історіографії найбільша кількість праць, присвячених гібралтарській проблемі, належить іспанським та британським дослідникам.

Політика франкістського уряду щодо повернення Гібралтару під іспанський суверенітет сприяла публікації значної кількості історичних праць з цієї проблематики. Серед досліджень франкістського періоду треба відзначити фундаментальні праці таких іспанських істориків, як Х. Карлос де Луна, Х. Кордеро Торрес, Д. Гомес Молледа, Х. Маестре Альфонсо.

Порівнюючи іспанську колоніальну політику з британською та французькою, Х. Кордеро Торрес робить висновок, що Іспанія ніколи не була колоніальною державою в тому розумінні, в якому були Великобританія або Франція. Навпаки, сама Іспанія стала об'єктом експансії з боку Британії, що анексувала Гібралтар. Цієї думки дотримувалися й інші іспанські історики.

В цілому франкістська історіографія відображала позицію іспанського уряду щодо причин та шляхів вирішення гібралтарської проблеми. Для праць іспанських істориків того періоду також характерне оспівування “мудрої політики” каудільо.

Серед праць постфранкістського часу слід відзначити статті таких дослідників міжнародних відносин як А. Маркуна Барріо та Е. Мартель, які на основі документальних джерел аналізували іспанську політику щодо Гібралтару. А. Маркуна Барріо в своїх роботах критично оцінював політику урядів Л. Кальво Сотело та Ф. Гонсалеса щодо Гібралтару. Характеризуючи Брюссельську декларацію 1984 р., Е. Мартель звертає увагу не тільки на позитивні наслідки прийняття цього документу, але й на негативні оцінки цієї угоди гібралтарцями, що, на його думку, є значною перешкодою для Іспанії у вирішенні територіальної проблеми.

Ретельний аналіз зовнішньої політики Іспанії часів Франко зробив Армеро Хосе Маріо. Однак, проблема Гібралтару не була центральною для цього автора. На його думку, політика Франко щодо гібралтарського питання була достатньо виваженою. Відповідальність за невдачі цієї політики він поклав, перш за все, на міністра закордонних справ Ф. Кастіелью.

Для історіографії постфранкістського періоду характерно висвітлення проблеми Гібралтару з позицій, які не завжди збігалися з точкою зору правлячих кіл Іспанії.

Британська історіографія гібралтарської проблеми, присвячена історії Гібралтару як військової фортеці, що мала стратегічне значення для створення та існування Британської імперії. Серед дослідників цієї проблеми треба відзначити: Дж. Гаррета, С. Конна, Т. Мак Гуффі, Д. Лоусона, Е. Бредфорда, Г. Хіллса. Однак їх праці охоплюють період лише до початку 70-х рр. Проблема Гібралтару в останній чверті ХХ ст. залишається в британській історіографії майже недослідженою. При цьому окупація Гібралтару під час війни за іспанську спадщину зображується як випадковість, а не заздалегідь спланована британськими правлячими колами акція. Британські дослідники також обґрунтовують право Великобританії на володіння цією територією.

Серед публікацій 80-х рр. ХХ ст. звертає на себе увагу робота політологів Б. Поллака і Г. Хантера, в якій автори розглядають взаємозв'язок між внутрішньою та зовнішньою політикою Іспанії, парадоксальний характер послідовності (наступництва) її зовнішньополітичного курсу після падіння франкізму. Завданням вчених було виявлення мети іспанської дипломатії та оцінка наслідків її здійснення з найважливіших питань. Тому особливу увагу дослідники приділили періоду 1976-1986 рр., коли з переходом до демократичного режиму зовнішня політика країни стала формуватися в умовах плюралізму .

Важливе значення для розуміння особистості керівника іспанської держави - Франко, мотивів прийняття їм тих чи інших політичних рішень в кожній конкретній ситуації, мають роботи, присвячені біографії іспанського диктатора. Серед них треба відзначити працю британського історика П. Престона, яка містить не лише життєопис каудільо, а ще й детальну картину розвитку Іспанії, Європи та світу протягом багатьох десятиліть. Цінність праці П. Престона полягає ще й в тому, що вона написана на основі маловідомих джерел та спогадів представників найближчого оточення іспанського диктатора. Автор виявив роль Франко, а також інших іспанських політичних та державних діячів у визначенні зовнішньої політики франкістської держави впродовж її існування. Значну увагу П. Престон приділяє іспано-британським відносинам, центральне місце в яких займає гібралтарська проблема. Іспанську політику щодо Гібралтару П. Престон, як і інші британські дослідники, оцінює досить негативно та вважає її однією з основних причин конфліктних відносин між Великобританією та Іспанією під час диктатури Франко.

Завершуючи аналіз англомовної історіографії, необхідно відзначити, що для неї характерна систематизація наукових праць з даної проблематики. Прикладом цього є бібліографічні роботи В. Еббота, Г. Муріеля, Г. Шилдса, які допомогають дослідникам в пошуку необхідної інформації .

Треба зазначити, що оскільки іспанські та британські дослідники є представниками країн між якими існує територіальний конфлікт для них характерно упереджене висвітлення подій навколо Гібралтару, тому, при використанні їх праць необхідний досить критичний аналіз.

Окреме місце в історіографії проблеми займає спільна праця відомого іспанського економіста, суспільного діяча Р. Тамамеса та британського дослідника М. Стампа, в якій розглядається економічний розвиток Гібралтару в 60-х - першій половині 70-х рр. ХХ ст., роль Гібралтару для економіки Британії та Іспанії, прогнозується вирішення проблеми шляхом економічного співробітництва двох країн. Робота містить велику кількість статистичних даних.

Крім іспанських та британських істориків проблемі Гібралтару приділяли увагу американські, німецькі, французькі та польські дослідники. Однак їх праці охоплюють період лише до початку 70-х рр. ХХ ст. і переважно присвячені або німецько-іспанському плану вторгнення в Гібралтар на початку Другої світової війни, або подіям навколо цієї території у 60-х рр. ХХ ст .

В радянській історіографії даної проблеми торкалися переважно дослідники зовнішньої політики Іспанії та Великобританії. В дисертації проаналізовано праці таких відомих радянських та сучасних російських іспаністів як К. Барановський, О. Белявський, І. Вікторов, І. Данілевич, В. Євстігнєєв, А. Красіков, С. Пожарська, І. Попов, Д. Пригов, І. Прохоренко, Д. Пряхін, С. Хенкін, К. Черкасова. Однак, ці дослідники не приділяли уваги проблемі Гібралтару, або лише торкалися її у зв'язку з дослідженням інших зовнішньополітичних проблем Іспанії.

Праці радянського періоду, безпосередньо присвячені проблемі Гібралтару - це переважно статті оглядового характеру, написані, за популярним виразом, “на злобу дня”, істориками й журналістами-міжнародниками, серед них є також одна науково-популярна брошура за авторством Р. Печнікової. В даних роботах описувалися тогочасні події навколо Гібралтару (60-х - початку 80-х рр. ХХ ст.), засуджувалось розміщення на ньому військово-морської бази Великобританії і НАТО, робився короткий екскурс в історію конфлікту. Для радянських дослідників характерно тенденційне висвітлення зовнішньої політики західних держав, в тому числі Іспанії та Великобританії.

Окремо слід відзначити дисертаційну роботу радянського дослідника В. Казанцева, яка була захищена у 1979 р. в Київському державному університеті і присвячена проблемі юридичного статусу проток, що мають міжнародне значення . Це дослідження було проведено в той період, коли гібралтарська криза ускладнила питання про розподіл територіальних вод у Гібралтарській протоці, що викликало з боку деяких держав порушення міжнародного морського права.

Дуже важливими для дисертанта виявилися праці сучасних українських іспаністів: Ю. Біловолова, О. Іваницької, В. Шелюто, присвячені аналізу політичної системи постфранкістської Іспанії, проблемі типології франкістського режиму, колоніальній політиці Іспанії в Африці . Роботи вітчизняних істориків дають можливість розглядати політику Іспанії щодо Гібралтару в контексті її внутрішньої та колоніальної політики.

Для з'ясування впливу на розвиток гібралтарського конфлікту інших міжнародних проблем та глобальних процесів, в роботі використовувалися праці українських та російських дослідників історії міжнародних відносин у новітній час: С. Віднянського, Б. Гончара, М. Бур'яна, О. Коппель, Б. Парахонського, С. Пирожкова, Е. Позднякова, А. Хазанова, П. Циганкова та інших.

Таким чином, незважаючи на існування в зарубіжній та радянській історіографії значної кількості праць, присвячених зовнішній політиці Іспанії, політика відносно Гібралтару в період кінця 1970-х - першої половини 1980-х рр. та роль міжнародних організацій в її урегулюванні майже не висвітлена. Лише декілька радянських дослідників торкаються цієї проблеми, розглядаючи зовнішню політику постфранкістських урядів Іспанії. У сучасній вітчизняній історіографії майже відсутні дослідження зовнішньої політики цієї країни, в цілому, і з гібралтарської проблеми зокрема.

Існування значної кількості не введених до наукового обігу джерел з даної проблематики, а також історіографічного матеріалу, що вимагає критичного аналізу й доповнення, робить необхідним проведення поданого дослідження.

У другому розділі - “Проблема Гібралтару у XVIII - першій половині ХХ ст.” - висвітлено історичні корені проблеми, розвиток іспано-британського конфлікту від моменту захоплення цієї території Англією у 1704 р. до середини ХХ ст. В розділі доводиться також, що причиною виникнення проблеми Гібралтару стало суперництво між європейськими державами за контроль над Середземномор'ям, в епоху створення національних держав у Європі й формування європейського балансу сил. Захопивши під час війни за іспанську спадщину (1701 - 1713) Гібралтар, який був свого роду “ключем до Середземномор'я”, Великобританія отримала стратегічно важливий пункт, що дозволяв їй контролювати Гібралтарську протоку.

Десята стаття Утрехтської мирної угоди 1713 р. юридично оформила перехід Гібралтару під владу англійської корони, однак Іспанія, втративши частину своєї території, не могла змиритися з цим й продовжувала вести боротьбу за повернення Гібралтару, як дипломатичними, так і військовими методами. У ХVIII ст. іспанські війська неодноразово здійснювали невдалі облоги “Скелі” (як називають Гібралтар британці), а на початку Другої світової війни керівництво франкістської Іспанії та нацистської Німеччини сумісно розробили план окупації цієї території. Таким чином, з початку XVIII ст. втрата Гібралтару стала однією з найважливіших проблем для керівників зовнішньої політики Іспанії. В другій половині ХХ ст., у зв'язку з процесом деколонізації, дана проблема отримала нову актуальність.

Третій розділ - “Гібралтар у зовнішній політиці франкістської Іспанії в 1963 - 1975 рр.” складається з двох параграфів.

В першому параграфі - “Гібралтарське питання в ООН і дипломатична боротьба навколо проблеми деколонізації Гібралтару в 60-х рр. ХХ ст.” - розглядається процес формування та здійснення політики франкістського уряду щодо вирішення проблеми Гібралтару, обговорення цього питання в ООН та іспано-британські переговори 1960-х рр. з питання деколонізації цієї території.

Франкістський уряд, ще на початку Другої світової війни підняв питання про суверенітет над Гібралтаром, однак почати вирішення цього питання стало можливим лише у 60-х рр. ХХ ст., завдяки антиколоніальній діяльності ООН. Аналіз документальних матеріалів показує, що, незважаючи на міжнародну ізоляцію Іспанії після війни, франкістське керівництво не залишало надії повернути Гібралтар під іспанський суверенітет. Вихід з ізоляції та повернення цієї території були пріоритетним зовнішньополітичним завданням уряду Іспанії в післявоєнний час. Франко необхідно було підняти питання про Гібралтар з метою виправдати несприятливі наслідки своєї внутрішньої та зовнішньої політики, які франкістською пропагандою пояснювалися як “міжнародна облога”, в тому числі з боку Британії, що окупувала частину іспанської території. В своєму намірі каудільо розраховував на патріотичні почуття іспанців. Гібралтарське питання було вигідним для тогочасного режиму, оскільки воно відповідало національним інтересам Іспанії (відновлення територіальної цілісності країни), у зв'язку з чим консолідувало різні групи в правлячих колах та забезпечувало їм підтримку іспанського народу. Опозиційні політичні сили Іспанії, які практично не мали в умовах авторитарного режиму можливості впливати на формування зовнішньої політики держави, в даному випадку навіть активно не висловлювали критики дій франкістського уряду в цьому напрямку (на відміну від багатьох його інших внутрішньополітичних та зовнішньополітичних кроків), оскільки повернення Гібралтару було важливим для Іспанії за будь якого режиму. Вимоги Мадріду розпочати переговори по вирішенню гібралтарської проблеми неодноразово ігнорувалися Лондоном в 1940 - 1950-х рр. Однак зі вступом Іспанії в 1955 р. до ООН, у Франко з'явилися нові можливості вплинути на Великобританію.

Можливість мирним шляхом вирішити гібралтарське питання представила Іспанії прийнята в 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам, відповідно до якої Комітетом 24-х (спеціальним комітетом ООН з питань виконання названої декларації) Гібралтар було включено до списку залежних територій, що підлягають деколонізації. У вересні 1963 р. Мадрід офіційно звернувся до ООН з проханням розглянути гібралтарське питання й вирішити його на користь Іспанії. В тому, що ГА ООН в гібралтарському питанні прийняла бік Іспанії, значну роль відіграли дружні стосунки Іспанії з латиноамериканськими та арабськими країнами, які виступали проти колоніалізму. Франко в своїх намірах стосовно Гібралтару розраховував також на підтримку противників колоніалізму в правлячих колах США, метою яких було зруйнування колоніальної системи, що заважала встановленню американського панування у світі.

Відповідно до резолюцій ГА ООН про Гібралтар Іспанія та Великобританія у 1966 - 1968 рр. проводили переговори. Головною проблемою, яка обговорювалася, був спірний суверенітет над Гібралтаром. Іспанія вимагала денонсації десятої статті Утрехтської угоди 1713 р., при цьому гарантуючи збереження британських інтересів в протоці, і навіть британської військової бази на “Скелі”. Однак хід переговорів показав, що Великобританія зовсім не збирається поступатися своїми вигідними позиціями у Середземномор'ї.

Обрані франкістським урядом методи силового впливу на Великобританію з метою прискорення вирішення проблеми, які включали в себе різного роду заходи (економічні санкції до Гібралтару, посилення митного та паспортного контролю на іспано-гібралтарському кордоні, питання про розмежування територіальних вод в Альхесіраській затоці, та інші), що поступово вводилися Мадрідом з 1964 р., не дали очикуваного результату, а лише використовувалися Лондоном на переговорах для того, щоб уникнути вирішення головного питання про суверенітет над Гібралтаром. Внаслідок такої політики з боку Іспанії проблема лише загострилася, отримавши комплексний характер.

Лондон, із свого боку, також здійснював певні політичні маневри з метою збереження Гібралтару під своїм контролем. Найбільш яскравими заходами британської влади стали референдум в Гібралтарі 1967 р., за результатами якого переважна більшість мешканців колонії висловилася проти переходу “Скелі” під іспанський суверенітет, та конституція 1969 р. за якою ця колонія отримала самоврядування. На відміну від санкцій з боку Іспанії, вищеназвані дії Великобританії були засуджені ГА ООН, як такі, що порушують Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам.

Треба зазначити, що крім названих заходів, обидві сторони під час переговорів 1966 - 1968 рр. шукали компромісного вирішення проблеми. Про це свідчать як іспанські так і британські пропозиції, в яких висловлювалося бажання погодитись на поступки, але вони не торкалися безпосередньо принципіального питання про суверенітет над Гібралтаром й тому відхилялися протилежною стороною, як ті, що не вирішують проблему по суті. Це призвело до зриву переговорного процесу.

В другому параграфі - “Блокада Гібралтару Іспанією 1969 р. та її наслідки” - висвітлено дії уряду Франко щодо встановлення блокади Гібралтару в 1969 р. з метою змусити мешканців території та британський уряд до повернення “Скелі” під іспанський суверенітет. У параграфі також розглянуто політичні та економічні наслідки блокади 1969 - 1985 рр. як для Іспанії так і для Гібралтару. Спроби франкістського керівництва вирішити проблему силовими методами мали зовсім протилежний бажаному результат. Після встановлення блокади гібралтарський конфлікт перейшов в кризову фазу в якій залишався майже до кінця 70-х рр.

У четвертому розділі - “Зовнішня політика постфранкістської Іспанії та проблема Гібралтару в 1976 - 1985 рр.” досліджується місце гібралтарського питання в зовнішній політиці Іспанії в період становлення в країні демократії. Розділ складається з трьох параграфів.

В першому параграфі - “Гібралтар у системі зовнішньополітичних пріоритетів уряду А. Суареса й перші кроки до врегулювання гібралтарського конфлікту. Лісабонська декларація 1980 р.” розглянуто політику правоцентристського кабінету Адольфо Суаресам (1976 - 1981) щодо Гібралтару. Перехідний уряд Аріаса Наварро (1973 - 1976) навіть після смерті Франко не змінив ситуацію навколо Гібралтару. Лише з демонтажем франкістського режиму першим демократично сформованим, після 36 років диктатури, урядом країни на чолі з А. Суаресом (1976 - 1981), були розпочаті кроки в напрямку виходу з гібралтарської кризи. Вирішення проблеми Гібралтару було об'явлено як одне з пріоритетних зовнішньополітичних завдань правоцентристського уряду Іспанії, разом з інтеграцією країни до ЄС і НАТО. Важливим кроком на шляху виходу із кризи стало підписання у 1980 р. керівниками зовнішньополітичних відомств Іспанії та Великобританії Лісабонської декларації, що заклала основу для початку нових переговорів про Гібралтар. Головною вимогою Великобританії було припинення блокади, але, незважаючи на рішучість уряду А. Суареса вирішити проблему, якихось радикальних дій щодо припинення санкцій відносно Гібралтару зроблено не було, що вказує на продовження новим урядом початої Франко політики тиску на Великобританію та мешканців Гібралтару.

Треба зазначити, що зовнішня політика постфранкістської Іспанії наприкінці 70-х рр. почала формуватися в умовах плюралізму й на неї, крім правлячих політичних сил, також впливала опозиція, особливо Іспанська соціалістична робітнича партія - основна опозиційна сила в країні у 1976 - 1982 рр., що в 1982 р. прийшла до влади.

Другий параграф - “Проатлантичний курс уряду Л. Кальво Сотело та Гібралтар”.

Правоцентристський кабінет Л. Кальво Сотело (1981 - 1982) пов'язував вирішення проблеми Гібралтару з інтеграцією Іспанії до НАТО, у зв'язку з чим отримав критику з боку соціалістів, оскільки вони були проти вступу країни в Альянс. Голова ІСРП Ф. Гонсалес назвав пов'язування цих двох проблем “дивною помилкою”, тому, що у поверненні Гібралтару було зацікавлене все іспанське суспільство, а у вступі до НАТО лише правлячі кола, які таким чином намагалися виправдати свій проатлантичний курс. У зв'язку з проблемою Гібралтару виникла проблема участі Іспанії в територіальній структурі командування НАТО в зоні Гібралтарської протоки (ГІБМЕД).

На процес вирішення гібралтарської проблеми у 1982 р. вплинув британо-аргентинський збройний конфлікт із-за Мальвінських (Фолклендських) островів, після якого голова кабінету консерваторів М. Тетчер зайняла жорстку позицію щодо вимог Іспанії стосовно Гібралтару та навіть загрожувала накласти вето на вступ Іспанії до ЄС, якщо та найближчим часом не припинить блокаду.

Третій параграф - “Гібралтарське питання у зовнішній політиці уряду соціалістів Ф. Гонсалеса. Брюссельська декларація 1984 р. та її значення для врегулювання проблеми Гібралтару”. Одним з перших кроків після приходу до влади уряду соціалістів на чолі з Ф. Гонсалесом стало часткове відкриття у 1982 р. кордону з Гібралтаром (пішохідного переходу). Таким чином, новий уряд показав, що готовий йти на поступки Великобританії, якщо вона піде назустріч Іспанії у питаннях європейської інтеграції (які мали для першого уряду соціалістів пріоритетне значення) та буде готова продовжувати обговорення проблеми спірної території. Внаслідок переговорів 1982 - 1984 рр. урядами Іспанії та Великобританії була підписана Брюссельська декларація за якою Мадрід погодився повністю зняти блокаду Гібралтару, а Лондон - обговорювати питання суверенітету над цією територією. Відповідно до умов декларації 5 лютого 1985 р. Іспанія повністю припинила блокаду Гібралтару та відновила всі види комунікації з цією територією, в той же день в Лондоні розпочався так званий “брюссельський переговорний процес”, який продовжується і сьогодні. Він представляє собою щорічні зустрічі міністрів закордонних справ обох країн з метою вирішення гібралтарської проблеми, відповідно до принципів, закладених у Брюссельській декларації. Отже, угода 1984 р. стала основою для сучасного етапу вирішення цієї територіальної проблеми.

В політиці постфранкістських урядів Іспанії в гібралтарському питанні можна відзначити, з одного боку, продовження політики, початої при Франко (продовження санкцій), а з іншого боку, поступове відмовлення від силового варіанту вирішення проблеми, що було пов'язано з необхідністю співробітництва з впливовою європейською країною, що посідала важливе місце у міжнародних організаціях, до яких Іспанія прагнула інтегруватися. Вступ країни до НАТО та ЄС сприяв виходу гібралтарського конфлікту з кризового стану, але на ліквідацію блокади Гібралтару уряд соціалістів погодився лише тоді, коли отримав гарантії інтеграції Іспанії до ЄС.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.

Втрата Гібралтару та його тривале перебування під британським суверенітетом стали наслідком економічної відсталості Іспанії та політичної нестабільності, яка була характерна для цієї країни протягом тривалого часу (у XVIII - ХХ ст.). В іспано-британській територіальній суперечці важливе значення мала десята стаття Утрехтського договору, за якою встановлювалися умови переходу “Скелі” під британський суверенітет. Основні положення іспанської політики щодо Гібралтару було визначено ще у перші роки становлення франкістського режиму (1939 - 1941) в умовах чергового перерозподілу світу під час Другої світової війни.

Вирішення проблеми Гібралтару було одним із пріоритетних напрямків зовнішньої політики Іспанії. Це було зумовлено прагненням іспанців до відновлення цілісності країни. Але, як з'ясовується, це також було необхідно для виправдання несприятливих насідків внутрішньої та зовнішньої політики Франко. Ситуація з Гібралтаром була яскравим доказом тези каудільо про “міжнародну облогу Іспанії”. У постфранкістський період іспанські правлячі кола також маніпулювали гібралтарською проблемою, як у внутрішній політиці (намагаючись вплинути на суспільну думку в країні), так і у зовнішній (прагнучи досягти від міжнародних організацій, впливове місце в яких займала Великобританія, поступок при вирішенні важливих для Іспанії питань). Саме тому на початку 80-х рр. ХХ ст. це питання виявилося тісно пов'язаним з інтеграцією Іспанії до НАТО та ЄС.

Порушення питання про повернення Гібралтару в другій половині ХХ ст. стало можливим, значною мірою, завдяки антиколоніальній діяльності ООН та розпаду світової колоніальної системи. Однак, підтримавши своїми резолюціями вимоги іспанського уряду, Генеральна Асамблея ООН не застосувала жодного заходу, який би змусив британські правлячі кола виконати рішення цієї міжнародної організації. Крім того, формулювання резолюцій ГА ООН надавали Лондону можливість виправдовувати дії, спрямовані на збереження “Скелі” під своїм контролем, інтересами самих гібралтарців. Про це свідчать результати референдуму 1967 р. та статті конституції Гібралтару 1969 р.

Прагнучи відновити суверенітет над спірною територією, франкістський уряд традиційно використовував як методи дипломатичного характеру, так і методи силового впливу. Однак санкції по відношенню до Британії та Гібралтару не тільки не прискорили врегулювання конфлікту, але й навпаки, призвели до його загострення. Блокада “Скелі” 1969 - 1985 рр., мала негативні наслідки, перш за все, для самої Іспанії, особливо для економіки прикордонних територій.

Дослідження показало, що важливими чинниками, які вплинули на негативне відношення гібралтарців до ідеї відновлення іспанського суверенітету були: значно нижчий рівень життя у прикордонних районах Іспанії, а також те, що економіка “Скелі” була дуже тісно пов'язана з економікою метрополії (значна кількість мешканців території служили або обслуговували військово-морську базу Великобританії). Не останню роль відіграло і негативне відношення гібралтарців до авторитарного франкістського режиму. Продовження блокади з боку вже постфранкістської Іспанії, тільки зміцнило негативну позицію більшості мешканців спірної території до вимог іспанського уряду.

Демонтаж франкістського режиму у середині 70-х рр. та інтеграція Іспанії до НАТО і ЄС у 80-х рр. перетворили Іспанію та Великобританію з суперників на союзників. Спільні економічні та військово-політичні інтереси обох держав сприяли виходу конфлікту з кризової фази та означили початок так званого “брюссельського переговорного процесу” по врегулюванню гібралтарського питання. Брюссельська декларація 1984 р., головним положенням якої стала згода Лондона на обговорення питання про суверенітет над спірною територією, заклала основи для вирішення проблеми на сучасному етапі, правлячі кола Іспанії дійшли до висновку, що поверненню “Скелі” більш сприяє розвиток економічних зв'язків з цією територією, а не силовий тиск на Великобританію.

Блокада Гібралтару стимулювала перетворення цієї території на оффшорну зону, яка з 90-х рр. ХХ ст. займає одне з перших місць у світі за кількістю зареєстрованих оффшорних компаній (заснованих, у тому числі, резидентами України), що має важливе значення для світової економічної системи. Успішні переговори 80-х рр. ХХ ст. щодо вирішення спірного суверенітету над Гібралтаром наблизили Іспанію і Великобританію до обговорення питання про встановлення кондомініуму. У зв'язку з цим деякі політики та дослідники останнім часом називають цю територію “Європейським Гонконгом”.

Гібралтар та деякі інші спірні території у Західному Середземномор'ї і сьогодні складають так званий “пояс нестабільності” на південних кордонах Іспанії. Це створює небезпеку розгортання конфлікту в зоні важливих морських міжнародних комунікацій. Періодичні загострення іспано-марокканського конфлікту із-за спірних Сеути та Мелільї, які продовжуються і в наш час, а також збройна сутичка між Іспанією та Марокко на острові Перехіль у Гібралтарській протоці в липні 2002 р., підтверджують цей висновок.

Історичний досвід Іспанії, її успіхи та прорахунки у вирішенні гібралтарського питання, могли б бути враховані у практичній діяльності МЗС України при вирішенні територіальних конфліктів, у тому числі українсько-російської суперечки навколо острова Тузла у Керченській протоці. Одним з методів вирішення подібних проблем могло б бути залучення міжнародних організацій, але досвід Іспанії показує, що це не завжди має позитивний результат. Незважаючи на те, що до врегулювання гібралтарського конфлікту були залучені і ООН, і НАТО, і ЄС, проблема продовжує існувати і сьогодні. На наш погляд, більшого ефекту надало б двостороннє вирішення питання, тим більш, що саме до цього закликали названі міжнародні організації. Розвиток економічного та політичного співробітництва країн-сторон конфлікту також створює найбільш сприятливі умови для врегулювання проблем спірних територій.

гібралтар іспанія суверенітет

Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження

Наукові статті:

1. Проблема Гибралтара в британо-испанских отношениях: к истории вопроса // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - № 12 (32). - С. 32 - 39.

2. Вплив проблеми Гібралтару на інтеграцію Іспанії в НАТО та ЄС у 80-х рр. ХХ ст. // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2002. - № 2 (46). - С. 31 - 41.

3. Испания и ближневосточный конфликт (1982 - 1996) // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2003. - № 6 (62). - С. 89 - 94.

4. Проблема самоуправляющихся колоний в политической системе Британской империи конца ХIX - начала ХХ в. // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 1999. - № 9 (19). - С. 155 - 162.

5. Гибралтар во внешней политике постфранкистской Испании в 1975 - 1996 гг. // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - 2003. - № 5 (63). - С. 96 - 100.

Матеріали конференцій:

6. Німецько-іспанський план вторгнення у Гібралтар і Північну Африку, 1940 - 1941 рр. // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Луганськ: СНУ 2001. - С. 262 - 265.

7. Блокада Гибралтара Испанией в 1969 - 1985 гг. и её политические и экономические последствия // Перший регіональний науково-практичний семінар молодих вчених: Матеріали. - Ч. 2. - 24 - 25 серпня 2002 р. - Луганськ, 2002. - С. 30 - 34.

8. Гібралтар у зовнішній політиці Іспанії, 1960 - 1985 рр. // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Україна наукова 2003”. - Том 7. - Історія. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. - С. 33 - 35.

Всі перелічені публікації написані одноосібно, п'ять з них у фахових виданнях.

Размещено на Allbest.ru

...