Картографування території Києва та інформаційні можливості карт і планів міста XVII-XIX cтоліть

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КАРТОГРАФУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ КИЄВА ТА ІНФОРМАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ КАРТ І ПЛАНІВ МІСТА XVII - XІX СТОЛІТЬ

Спеціальність: Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Люта Тетяна Юріївна

Київ, 2003 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження історії картографування території міста Києва є важливою і актуальною проблемою не тільки для києвознавства, а й історії України взагалі. Київ, як географічний об'єкт, був позначений на світових картах з часів створення карти Аль-Ідрісі (XII ст.) і складав для іноземних відвідувачів економічний та політичний інтерес протягом довгого періоду.

Картографічна спадщина України і Києва, що була накопичена задовго до створення російської інструментальної традиції картографування часів Петра І, привертає увагу вітчизняних та зарубіжних істориків, географів, картографів і в наш час. Зокрема, на підставі робіт російських істориків-картографів традиційний погляд щодо появи інструментальної картографії в Росії лише в часи Петра І було переглянуто в пониження хронологічної межі російської інструментальної топографічної зйомки, зараховуючи до історичного депо російських карт і найдавніші плани Києва, а точніше - плани-дереворити лаврських печер у виданні Києво-Печерського Патерика 1661 року.

Вітчизняна наука має лише поодинокі дослідження на цю тему, які тільки-но починають окреслювати напрямки студіювань розвитку історії картографії України в цілому та Києва зокрема. Публікації та дослідження карт Києва у XIX ст., лише започаткували ознайомлення науковців з цими специфічними джерелами, інформація яких сприймалася або беззастережно, або занадто критично. У ХХ ст., розвідки з історії української картографії стали характеризуватися комплексним підходом до публікації картографічних джерел та аналітичними розробками окремих питань картографії. Втім, феномен виникнення вітчизняної вимірювальної картографії - одне з головних питань порушених у дисертації - не досліджувався з точки зору історичних процесів, тим більше, що проблема картографування території Києва в цьому контексті взагалі не ставилася. Однак, саме цей аспект є значущим у дискусії істориків-картографів України, Росії, Центрально-Східної Європи.

Об'єктом роботи є історія розвитку форми та змісту карт і планів території Києва.

Їх аналіз відзначається відповідними проекціями згідно з обраними історичними джерелознавчими, документознавчими схемами, контекстами і текстуальністю.

Складовими об'єкту дослідження є також становлення форми карт, їх тематично-видової специфіки, відбиття взаємовпливів, традицій та інновацій карт, їх інформаційних “кодів” у певному історичному соціальну етнокультурному, політичному та економічному середовищах.

Предмет дослідження складають залежність між змістом картографічних документів та розвитком різних сфер соціальної діяльності (політики, науки, культури) досліджуваного часу у формалізованих картографічних документах. Природа відповідності між інформацією цих специфічних джерел, відображення розвитку суспільства, соціуму з його властивостями в цілому обумовлюють предметність дисертаційного дослідження.

Із метою термінологічної визначеності в роботі вживаються терміни: карта - математично визначене, зменшене, генералізоване зображення, яке відтворює об'єкти в системі умовних позначок, план - креслення, що зображує в умовних знаках на площині частину земної поверхні або вигляд зверху окремих частин міста, окремих споруд тощо.

Хронологічні межі роботи обумовлені датуванням картографічних джерел з історії Києва XVII - XІX cт. Час створення перших київських картографічних пам'яток - 1638 р. - відповідає періодові історії Києва від часів його перебування у політичній системі Речі Посполитої. Протягом XVІII-XIX ст., місто було у складі Російської імперії. В цей час картографічне депо Києва за кількісними та якісними показниками досягло рівня картографування територій європейських міст.

У зазначений період оформлюються види планів за технологією укладання: від оковимірювальних до точних інструментальних.

Порівняльний аналіз історії картографування території Києва та інших міст світу викликає логічно зумовлену потребу: взяти на облік карти, визначити їх походження та дати їм класифікаційну характеристику, проаналізувати історію процесу картографування території міста, опублікувати джерела картографії Києва, виокремити етапи та головні хронологічні віхи його фіксації.

Мета даної роботи - охарактеризувати інформаційних потенціал карт і планів Києва як джерел з його історії, зокрема, розвитку проектів розбудови та перепланування у досліджуваний проміжок часу.

Завданням, поставленим перед автором запропонованої роботи є:

1. Виявити зразки карт і планів Києва та систематизувати пам'ятки за їхніми ознаками.

2. Здійснити археографічне опрацювання досліджуваних пам'яток за хронологічною, тематично, технологічною, геофізичною та мистецькою характеристиками.

3. Розкрити процес створення картографічних джерел в контексті причинно-наслідкових зв'язків між виникненням карт та розвитком громадсько-адміністративних інститутів суспільства, науково-технічної думки.

4. Проаналізувати зміст інформації карт і планів як пам'яток історії Києва, продемонструвати показники динаміки та характеру утворень нових його районів, розвитку квартальної системи та житлової забудови; представлення на картах історії антропогенних явищ та фіксації географічних об'єктів на теренах міста.

5. Дослідити хід реалізації колоніальних проектів будівництва та реконструкцій міста на підставі картографічних даних.

6. Визначити та проаналізувати завдання, поставлені перед укладачами карт у контексті геополітичних, економічних та історичних процесів; простежити фактичну реалізацію будівничих проектів, а також впливів цих явищ на конкретні історично складені міські комплекси.

7. Вивчити прикладні проблеми розвитку окремих будов та архітек-турних пам'яток на основі інформаційних можливостей карт зазначеного періоду.

Методологічною основною роботи стали принципи наукового історизму, об'єктивності, комплексності, системності, що дозволило авторові простежити мікро та макро процеси в історії планування та містобудування, виявити низку закономірностей його історії, історії України в цілому.

Методично важливим питанням для роботи є класифікація карт і планів Києва XVII - початку XX ст., які за міжнародними нормами картографічної уніфікації належать до категорії стародавніх географічних та топографічних джерел, а не історичних карт, як класифіковано ці пам'ятки у вказаній роботі Р. Сосси. Стародавні карти та плани міста розглядаються в запропонованій роботі як джерела хронологічно відповідні конкретним історичним періодам розвитку міста, на відміну від історичних карт, які слугують джерелами до історії наукової думки та історично-урбаністичних реконструкцій, які в даній роботі не розглядаються. Стародавні карти в роботі репрезентовані в якості самодостатніх джерел з історії міста, що відображають певні етапи його розвитку або проекти будівництв. У дисертації застосовано сукупність методів історичного дослідження: історично-порівняльний, історіографічний, джерелознавчий.

Практичне значення дисертації полягає у застосуванні її результатів у практично-реставраційній діяльності, історичному дослідженні та реконструкції Києва. Завдяки аналізу картографічних джерел висвітлено нові та маловідомі аспекти історії міста. Укладений автором перелік карт, а також анотації до них є у більшості випадків невідомими досі джерелами для широкого кола науковців, що займаються дослідженнями історії України та Східної Європи. Вивчення пам'яток історії, археології, геології Києва та технічних досягнень вітчизняної картографії від давнини до початку XX ст. на підставі вказаних джерел, використання результатів цієї роботи дозволить уникнути помилок датування, атрибуції об'єктів міста, дасть можливість по новому охарактеризувати окремі періоди історії столиці України. Наукова новизна роботи полягає у формуванні в галузі спеціальних історичних дисциплін джерелознавчого циклу окремого напрямку картографічного джерелознавства - історії картографування території Києва. Вперше у вітчизняній науці репрезентовано комплексний метод вивчення історії міста на підставі картографічних пам'яток, а дисертація є інноваційним, максимально деталізованим та комплексним науковим дослідженням історії топографічної зйомки та картографування Києва. Новими в роботі представлені способи вивчення формування київських редистрибутивних центрів, методики реконструкцій його історичних об'єктів, що не збереглися. В роботі репрезентована нова інформація щодо історії будівництва, реконструкції окремих антропогенних реалій міста.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що тема роботи є складовою частиною курсів історичної географії України кафедри історії Національного університету “Києво-Могилянська академія”, а також державної програми, затвердженої для кафедри Кабінетом Міністрів України у 1993 р. “Східно-Центральна Європа як історичний регіон та геополітична реальність”.

Результати роботи були апробовані на трьох практичних та навчальних семінарах Національного університету “Києво-Могилянська академія” в рамках щорічних наукових конференцій 1999, 2000, 2003 рр.

Публікації автора на тему роботи це 16 статей у фахових виданнях та тезах науково-методичних, теоретично-методологічних, освітніх конференцій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі роботи розкрито актуальність, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки, завдання, методи, наукову новизну та практичне значення дослідження.

Перший розділ “Історіографія питання та огляд джерел” складається з двох підрозділів. У першому з них “Історіографія” заявлені основні етапи вивчення питання картографування території Києва та дослідження збережених джерел картографії Києва XVII - XIX ст.

Карти стають об'єктом студіювань істориками-краєзнавцями ще у першій половині ХІХ століття. Однак, завдання, які були поставлені дослідниками для вирішення проблем історичної картографії Києва, не сягали далі визначення прикладного значення та напрямку практичного застосування. Метафізичні погляди вчених минулого у запропонованій роботі розглядаються з точки зору аналітичного опрацювання пам'яток картографії, на яких нанесена територія міста від найдавніших збережених зразків до початку XX ст.

Серед дослідників провідне місце посідають праці таких відомих істориків-києвознавців, як М. Закревський, М. Петров, В. Щербина, К. Широцький, Д. Щербаківський. Раритетними виданнями для досліджуваної теми є перші публікації картографічних пам'яток, в першу чергу Є. Болховітінова, М. Закревського, Б. Ханенка та багатьох інших. У цьому ж розділі зроблено спробу оцінити роботи істориків радянського часу, в першу чергу Г. Алфьорової та В. Харламова, які присвятили окремому плану Києва 1695 р., монографічне дослідження. Крім стислої характеристики зазначених праць у підрозділі зроблено огляд статей та публікацій окремих пам'яток картографії Києва, а також представлено максимально вичерпну бібліографію з теми.

Другий підрозділ складається з огляду архівних, бібліотечних та музейних фондів України, Російської Федерації, Республіки Польща з точки зору збереження, фондування та використання картографічних джерел з історії Києва. Особливу увагу звернено до фондів, де зберігається найбільше київських карт - фонду Київської інженерної команди у ЦДІАК України, колекції карт Держархіву Київської області, фондам Російського державного архіву давніх актів, матеріалам Російського державного військово-історичного архіву та інших зібрань. Важливою складовою підрозділу є викладення результатів дослідження фондування колекцій карт, висвітлення долі їх зберігання і переміщення між різними архівосховищами в порушення провіньєнц-принципу зберігання місцевих карт. Представлена джерельна база дослідження додана до роботи у вигляді переліку карт і планів у Додатку А “Перелік карт і планів Києва XVII - XIX ст.”, а також ілюстраціями найважливіших пам'яток у Додатку Б - “Ілюстрації”.

Репрезентований у додатках перелік виявлених планів та карт Києва загальним числом 1404, дав можливість реконструювати склад архівних збірок, що містять картографічні пам'ятки відповідно до їх історичного фондування. Більшість зразків походить з київських архівосховищ, що зберігають плани і карти як складову своїх архівних фондів за винятком окремих колекцій карт, створених з різних збірок.

Хронологічна ознака київських карт може бути охарактеризована періодом від 1638 до початку XX ст., що відображає історію розвитку міста впродовж його адміністративного перебування у складі Речі Посполитої та Російської імперії. Згідно з цією хронологією можна стверджувати, що вимірювальна картографія в Україні у І-й половині XVII ст., була явищем інституційно-побутовим, задовго до аналогічних процесів, які розпочалися у Московській державі. Київська практика вимірювальної картографії (на відміну від окомірної подібно до російських рукописних креслень “Большого чертежа” та його експлікації “Книги Большому чертежу”) була використана російськими картографами у ІІ-й половині XVII ст., у першу чергу зразки київських планів та досвід київських фахівців: геодезистів, штихарів та художників.

Визначними з огляду на складні політичні процеси є плани міста часів Руїни, що відобразили процес пошуків московської адміністрації у способах зміцнення позицій в місті після подій 1654-1659 рр. Послідовно на розглянутих картах простежуються спроби подальшого закріплення російської воєнної інфраструктури в Києві впродовж XVIIІ - XIX ст., та будівництва фортифікаційних споруд на території Верхнього міста й Печерська. Подальша дислокація російських військ на території Печерської та Нової Печерської фортець стає домінуючим чинником розвитку міста і впродовж всього XIX ст. впливає не тільки на структуру його будівництва, але й на його архітектурний вигляд.

Згідно з метою створення плани охоплюють всі види картографічних пам'яток: від карт загальної міської території до архітектурних креслеників окремих житлових будинків. Найвідомішими є плани всього міста 1695, 1745, 1786, 1812, 1856 рр. Деякі з представлених карт є особливо унікальними як за часом, способами, так і об'єктами зображення, як, наприклад карта задніпровських території 50-х років XVII ст., за підписом київського підкоморія Юрія Немирича.

У другому розділі “Розвиток картографування території Києва XVI - XIX ст.” розглядається історичний процес картографування міста. У першій його частині “Техніка межування земель XVI - XVII ст.” висвітлено поступ технічних знань і застосування прийомів межування на українських землях від давньоруських часів до часів перебування їх у складі Речі Посполитої. Наводяться дані актових документів, що репрезентують практику межування територій та земель усталену ще у давньоруські часи і розвинену системою підкоморських судів. Зокрема, на віднайденому зразку карти Києва та його лівобережних околиць 50-х років XVII ст., що був створений на підставі точного вимірювання земель, реконструйовано процес укладення цієї карти: від судового позову православної митрополії на Теофілу Собєську, власницю м. Борисполя та суміжних волостей, до судового декрету у вирішенні цієї справи та “делінеації мапи” Київським підкоморським судом, яку засвідчив власноручно київський підкоморій.

Найцікавішим у процесі вивчення картографування Києва є відомий план міста з “Тератургеми” Афанасія Кальнофойського 1638 р., який репрезентує мистецьку штихарську школу вітчизняних карт друкарні Києво-Печерського монастиря. На підставі робіт попередників та власних спостережень автор пропонує свою систему “стикування” дереворитних частин плану 1638 р., зібравши разом всі три відомі складові плану в єдину цілісну композицію.

Історичним поступом картографування території міста було картографування території Києва в часи перебування тут московської воєводської адміністрації. Визначаючи певні закономірності практики вимірювання та обліку московською фіскальною системою території міста, як стратегічного пункту, у розділі на різних картографічних зразках продемонстровано хід будівництва фортеці московською залогою, першим кроком якого був проект будівництва фортеці на Старокиївській горі, а потім на Клові. Лише останнім варіантом, реалізованим 1706-го р. став проект фортеці навколо Печерського монастиря. Аналізуючи вказану роботу Г. Алфьорової та В. Харламова автор заперечує задеклароване ними російське походження карти 1695 р., створеної печерськими ченцями-картографами на замовлення московської адміністрації Києва. На підставі аналізу вимірювальної практики, яка була відома у монастирі від часу плану Кальнофойського, зафіксованої на планах печер у виданні Києво-Печерського Патерика 1661 р., та на інших рідкісних зразках, автор робить висновок про наявність місцевої школи точного вимірювання та картографування території. На доказ цього аргументу доводяться зразки мірил та азимутальна орієнтація планів лаврських печер XVII cт.

У другому підрозділі “Вимірювальна картографія Києва XVIII - XIX ст.” проаналізовано базу карт, створених уже за вимогами картографічних закладів Російської імперії. Одним із перших точних планів Києва є представлена генеральна карта міста 1745 р., створена в Київській інженерній команді. Діяльність команди поширювалася на проектування Київської фортеці (так званої Нової Печерської фортеці), основне будівництво якої припало вже на часи царювання Миколи І. Різноманітність планів та креслеників у складі збереженого фонду інженерної команди дали можливість авторові дослідити процес будівництва та перебудови, ремонту, реконструкції, вдосконалення та ліквідацію окремих деталей фортеці, а також змогу простежити вплив цього фортифікаційного комплексу на розвиток містобудівних та соціальних процесів у місті.

Картографічні пам'ятки Києва XVIII ст., що складалися на основі нових технологій, були пов'язані з реконструкцією та модернізацією київських укріплень. Плани фортеці створювалися за допомогою геодезичних приладів. Командування будівництвом фортеці на той час здійснював фортифікатор Даніель де Боскет, під керівництвом якого було здійснено топографічну зйомку міста і укладено атлас планів Києва, місце зберігання якого наразі невідоме.

Триангуляційна система зйомки території Києва була запропонована в часи укладання планів для описів Київського намісництва 1786 р., і продовжувалися надалі протягом всього XIX ст., поширювалася не лише на територію міст, але й на всю територію Російської імперії. Результатом робіт з укладання мережі триангуляції стало урізноманітнення номенклатури картографічних зразків. Зрештою триангуляційні зйомки території всієї Київської губернії здійснювалися протягом 1825-1828 та 1838-1847 рр. Підсумком цієї роботи стало видання карти губернії у мірилі 10-ть верст у дюймі. Надалі були видані триверстові карти, на яких Київ було представлено у адміністративних кордонах 1873 р.

У розділі подано огляд картографічних навчальних закладів в межах Російської імперії та в самому місті, в яких здобували освіту кадри геодезистів, “феєрверкерів”, картографів, креслярів.

У третьому розділі “Джерела документальної картографії Києва”, що має шість підрозділів послідовно розглядаються у першому підрозділі “Територія і планування міста на картах і планах XVІI - XIX ст.” - історія документальної репрезентації території всього міста від найдавнішого кресленика Києва гданського купця Мартина Груневега 1584 р. до карт кінця XIX ст. У підрозділі проаналізовано причини схематичності перших окомірних планів XVII ст., яка поступово змінюється на точність вимірів параметрів міста; тобто зображення його спочатку у схематичних, а згодом у точних координатах природних об'єктів, відносно географічних реперів - річища Дніпра, київських гір та річок.

Наступним етапом картографування території Києва стало документування процесу відновлення за старими оборонними валами (зафіксованими на зразках планів XVII ст.) маршалом Бурхардом-Христофором Мініхом у 40-х роках XVIII cт. мережі ретраншементів, що окреслила місто у єдину систему. Забудова Києва в межах цих валів розвивалася відповідно до природних умов за достатньої кількості міської території до початку XIX ст. Лише будівництво фортеці часів Миколи І примусило “переступити” через лінію ретраншементу житлові квартали міста. Від часу пожежі 1811 р., бере початок наступний період розвитку Києва, який позначився реалізацією проектів регулярного планування з врахуванням досягнень світової містобудівної традиції, особливо щодо дотримання санітарних норм. Впродовж XIX ст. у більшості випадків забудова Києва була підпорядкована вимогам фортифікаційної науки, відтак можна визначити переважання важких класицистичних форм в архітектурному проектуванні. Симетрія громадського будівництва разом з правильними формами проектованих та побудованих площ - внесла “казенний” петербурзький дух у бароковий ансамбль сформованих монастирських комплексів та київських церков, що залишилися домінантами міста (зокрема, дзвіниці Михайлівського та Печерського монастирів, а також Софійського собору ніколи не були перевершені по висоті і зберігали основу “золотої київської лінії”).

Від 70-х років XIX ст. можна говорити про початок цивільного планування Києва, його розвитку з врахуванням потреб населення, що невпинно збільшувалося. Політичні зміни, розвиток економіки та культурних процесів сприяли збільшенню кількості досліджень з історії архітектури, а також історії топографії міста, у тому числі здійснених на підставі вивчення старих планів. У другому підрозділі третього розділу дисертації “Картографічне районування Києва” автором подано аналіз зображень карт виходячи з формування чотирьох груп географічних районів міста: Печерська, Верхнього (Старого) міста, Подолу та передмість Києва. Кожен з об'єктів розглянуто у хронологічній послідовності зображення на планах Києва з врахуванням змін конфігурацій та розвитку квартальної системи та мережі вулиць. Тут проаналізовані картографічні зразки з метою вирішення питань датування появи нових вулиць, їхніх назв, визначення географічних характеристик об'єктів експлікації, окремих будов, особливостей умов будівництва, зафіксованих на картах.

У третьому підрозділі “Громадсько-адміністративні споруди та житлова забудова міста” в окремих частинах підрозділу простежено появу перших адміністративних будинків міста, що з'являються на планах московської адміністрації Києва, зокрема на плані 1695 р. У цій частині роботи досліджено зафіксовану номенклатуру будинків царської адміністрації, визначними серед яких з огляду на призначення, як адміністративної споруди зазначено будинок генерал-губернатора. Інші функціональні будівлі, такі як “присутственные места”, громадські шпиталі, лазні, будинки “приказа общественного призрения” тощо, виявлено і проаналізовано на підставі зразків карт XVIII - XIX ст.

Система умовних позначок карт цього періоду, як продемонстровано у дослідженні, мала досить розвинену колористичну і графічну символіку. Так, зокрема, спеціальними знаками зображено житлову забудову карт як певне тло, що було обов'язковим об'єктом зображень міста від плану Кальнофойського, де будинки та садиби киян зображені з побутовими подробицями, до планів кінця XIX ст., коли квартали мешканців лише зафарбовувалися у жовтий колір. Натомість, наприклад, кресленики з фонду Київської губернської креслярні другої половини - кінця XIX ст. дають уявлення про деталі садиб та архітектуру будинків різних соціальних верств населення. Розглянуті зразки креслеників дозволили авторові зробити короткий огляд архітектурних стилів проектів та простежити особливості їх будівництва.

У четвертому підрозділі “Військове та промислове будівництво” розглянуто практику проектування та фіксації фортечного будівництва Києва від плану А. Хейнсобена до масових зразків креслеників Київської інженерної команди.

Це будівництво, безперечно, зумовило вибір місця для розташування фортеці з центром обстрілу - Успенським собором Києво-Печерської лаври. Пожежу 1718 р., у Печерському монастирі можна також розглядати в контексті будівництва фортеці і активної присутності російських військ на Печерську, не говорячи про сплановане царським урядом заселення Печерська і заснування там “Солдатской” слободи на додаток до російського анклаву на території Старого міста з Рейтарською та Стрілецькою вулицями.

У першу чергу історія проектування та будівництва фортеці є показовою щодо політичних колоніальних проектів Московської держави та Російської імперії, а також їх реалізації в дійсності. Перепони та місцеві особливості включно зі специфікою рельєфу, які виникали на шляху будівництва київської твердині Російської імперії долалися нею різними шляхами, але у більшості випадків це була праця десятків тисяч місцевих людей: козаків, городян, ремісників, кріпаків.

Перетворення фортеці у тюремний замок та утримання в ньому арештантів, у монастирських комплексах - характерний вияв ознак російської політичної системи. У проектах будівництва відобразився казенний характер архітектурних прийомів, цілком запозичених від французьких зразків фортифікації часів Вобана і вже застарілих на початок XIX ст. Хоч і автор проекту Нової фортеці генерал Оперман значно модернізував його, однак, призначення фортеці було розраховане на внутрішні політичні потреби аж до початку XX ст.

Серед представлених пам'яток цікавими є проекти знищення храму Миколаївського Слупського монастиря у 1812 р., створення еспланади навколо Старокиївської фортеці на території Подолу з проектом виселення подільських мешканців 1768 р. тощо.

Промислові проекти будівництва розглянуті у роботі на підставі зображень водяних млинів, корчем, глинищ та інших об'єктів. Картографування будівництва цегляних заводів, об'єктів промислового виробництва XVIII - XIX ст. та ремісничих осередків в цьому підрозділі класифіковані за кількісними, географічно-територіальними ознаками.

П'ятий підрозділ “Церковні споруди на картах і планах Києва - містобудівні домінанти” присвячений історії започаткування та традиціям фіксування на картах споруд київських храмів. На відміну від інших об'єктів міста церкви є домінуючими та містоутворюючими осередками. Завдяки зображенню на плані 1638 р. була використана можливість вивчення сакрального простору міста того часу і ця традиція була простежена протягом століть на зразках фіксаційних планів, архітектурних проектів, обмірів, утворених, як з метою будівництва, так і з метою реставрації. Чудеса описані отцем Афанасієм Кальнофойським, зокрема, диво відбудови печерського храму Параскеви-П'ятниці, у сполученні із зображеннями на карті дали можливість зробити спробу дослідження сакральної топографії міста XVII ст.

Шостий підрозділ “Географічні об'єкти - топографічна основа карт Києва” представляє на підставі картографічних даних природне середовище локалізації міста та окремих його частин, особливості процесу формування Києва в рамках його географічних кордонів. Найважливішим серед цих географічних об'єктів є Дніпро. Спеціалізовані карти його течії відомі від часів карт Г.Л. де Боплана і зображують ріку великим комунікаційним шляхом. Крім Дніпра на підставі картографічної інформації досліджується система річок та шляхів міста. Аналіз змін зображень київського рельєфу дозволив автору реконструювати процес “пристосування” містобудівної системи Києва до його геофізичних параметрів, яскравим прикладом чого є досліджені у роботі способи будівництва київських фортець.

У Висновках наведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

- засвідчено малорозробленість запропонованої теми в українській науці, представленої розглядом лише окремих аспектів історії картографування Києва попри наявність великої джерельної бази та недостатність історіографічного опрацювання майже чотирьохсотлітнього періоду історії картографування київської території, що зафіксований у більш ніж 20-ти тисячах зразків креслеників, карт, планів, схем, виявлених у різних архівосховищах країни та за кордоном;

- визначено, що всі репрезентовані зразки карт та планів міста були створені місцевими географами та картографами, виготовлені на основі місцевих мірил (для джерел раннього періоду) та для користування ними як юридичними актами у громадській сфері, так і пізнавально-освітніми джерелами; найдавніші плани є найменш дослідженими історичними документами;

- зразки обраних для дослідження карт репрезентують всі види існуючих у світовій практиці зразків картографії міської території: рукописні кресленики, гравюри, карти інструментальної зйомки, панорами ортогональних та перспективних зображень об'єктів міста;

- визначення основних етапів розвитку міста на основі досліджених карт дав можливість стверджувати, що розвиток міста окреслюється хронологією: до кінця XVII ст. воно зростало відповідно до природних умов локалізації, започаткованих у більш ранньому періоді. Це доводиться на підставі реалізації проектів будівництва укріплень на планах Хейнсобена і Галларта, що проектувалося звести на зручних природних, не зайнятих міською забудовою висотах. Таким чином, оборона російського гарнізону у випадку облоги такої фортеці могла б вестися автономно, не залучаючи до цього процесу мирного населення. Натомість вибір місця будівництва фортеці царською адміністрацією зробив топографічним “заручником” Києво-Печерську лавру;

- стверджується, що місто являло собою від середини XVII ст. найважливіший стратегічний об'єкт Російської імперії в процесі поширення її експансії на південь. Відповідно до технологічних та матеріальних можливостей (зокрема, фінансування будівництва) російської адміністрації змінювалися проекти будівництва фортеці: від варіанту можливого використання старого київського замку до будівництва фортеці навколо Києво-Печерського монастиря;

- доведено, що процес формування території Києва був штучно спрямований на освоєння земель навколо трьох історичних частин міста протягом XIX ст. не зручних для поселення з огляду на геофізичну непридатність; масове переселення населення було також примусовим. Згідно з державно-адміністративного регламенту відбувалась і його забудова на підставі типових зразків будівель;

- проілюстровано на картах, що протягом періоду кінця XVIII - XIX ст. було порушено органічний архітектурний ансамбль Києва. Запровадження регулярної системи перепланування окремих районів міста та пристосування цих проектів під київський рельєф дало у наслідку деформовані зразки київських класицистичних споруд, за винятком окремих будов, таких як, зокрема, будинок інституту шляхетних дівчат - проект, що враховував навколишній ландшафт, або будова університету Святого Володимира, на відміну від численних “казенних” і “казармених” забудов XIX ст.

Джерелознавче дослідження карт і планів Києва дає підставу вважати ці джерела самодостатніми і органічними пам'ятками з історії міста, що потребують публікацій та масового використання у києвознавчих студіях: реставраційних реконструкціях, теоретичних розвідках київської топографії, вивченні окремих пам'яток архітектури, а також у спеціальних роботах з історії міст Східно-Центральної Європи та регіону в цілому.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Описи Київського намісництва 70 - 80 років XVIII ст. - К.: Наук. думка, 1989 - 389 с. (за прізвищем Гирич Т.Ю.).

2. Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. У 2-х кн. - К.: Наук. думка, 1990. - 254 с. (за прізвищем Гирич Т.Ю.).

3. Книга Київського підкоморського суду (1584-1644) - К.: Наук. думка, 1991. - 338 с. (за прізвищем Гирич Т.Ю.).

4. Селянський рух на Україні. 1569 - 1648 рр. - К.: Наук. думка, 1993. - 533 с. (за прізвищем Гирич Т.Ю.).

5. Картографічні джерела XVII - XX ст. про розвиток і забудову Печерська, що зберігаються у ЦДІА УРСР // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. Вип. 11. - К., 1985. - С. 90 - 92 (у співавторстві з Гиричем І.Б.).

6. План Києва 1786 р. як історико-топографічне джерело // Географічний фактор в історичному процесі. - К.: Наук. думка, 1990. - С. 77 - 85 (у співавторстві з Гиричем І.Б.).

7. Мапа Великого князівства Литовського 1613 р. Миколая-Христофора Радивіла // Пам'ятки України. Історія та культура. - 1996. - № 2. - С. 81 - 88.

8. Україна на старожитніх мапах // Пам'ятки України. Історія та культура. - 1996. - № 2. - С. 51 - 65.

9. Пам'ятки архітектури Києва в джерелах картографії XVII-початку XX ст. // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини. - 1998. - Вип. 2. - С. 6.

10. Джерела до історії київського землеволодіння та рукописна карта Київщини 40-х років XVII ст. // Наук. записки НаУКМА. - К.,1998.- Т. 3, Історія. - С. 87 - 93. картографування історичний джерелознавчий

11. Земельна власність Києво-Печерського монастиря в Києві та його околиці в XVI - першій половині XVII ст. // Наук. записки НаУКМА. - К., 1999. - Т. 14, Історія. - С. 30 - 38.

12. Уніатська церква в Києві: 1596 - 1637 рр. // Наук. записки НаУКМА. - К., 2000. - Т. 18, Історія. - С. 56 - 62.

13. Документи про юрисдикційний статус та економічне становище Святософійської митрополичої катедри і Києво-Печерської архимандрії в перші роки після Берестейської унії // Ковчег. Наук. збірн. із церковної історії. - Ч. 2. - Львів, 2000. - С. 313 - 328.

14. Митрополича катедра Святої Софії в Києві та її володіння в часи уніатської адміністрації: 1596-1633 рр. // Наук. записки НаУКМА. - К., 2001.- Т. 19, Історичні науки. - С. 42 - 46.

15. Огляд історіографії публікації джерел з історії землеволодіння у Києві XV - XVI ст. // Наук. записки НаУКМА. - К., 2002.- Т. 20, Історичні науки. Ч. 1. - С. 55 - 61.

16. До історії землеволодіння київських Флорівського та Вознесенського монастирів у XVI-XVII ст. // Наук. записки НаУКМА. - К., 2002. - Т. 20, Історичні науки. Ч. 2. - С. 12 - 14.

Размещено на Allbest.ru