Суспільно-політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні: історичний аспект

Разом з тим, у досліджуваний період можна говорити лише про перші паростки реального місцевого самоврядування, але аж ніяк не про його систему. Всі заходи держави та громадськості у напрямку формування цієї системи, фактично, блокувались місцевими держадміністраціями, які не були зацікавлені в передачі місцевим громадам владних повноважень.

У четвертому розділі - "Етнонаціональні, релігійні та демографічні аспекти суспільно-політичного життя" - показане вирішальне значення для розуміння громадсько-політичного життя України соціальних аспектів державотворення, розбудови громадянського суспільства.

Автор викладає концептуальний підхід до розгляду взаємовідносин соціального та політичного у біопсихосоціогенезі, а також конкретизує вплив на політику осібних виявів соціального життя. Така постанова питання здійснюється у вітчизняній історіографії вперше.

Згідно статистичних даних, на рубежі ХХ-ХХІ століть тільки дві третини громадян України були українцями, а решта - представляли майже 130 національностей.

Незважаючи на посилену пропаганду українського націоналізму, непрості взаємини двох найчисленніших етносів - українського і російського, невирішеність проблем репресованих народів, зокрема, кримськотатарського, в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, закріпленням у Конституції, що Український народ - це громадяни України всіх національностей. По-друге, наявністю законодавчих актів щодо сприяння з боку держави розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. По-третє, громадяни України усіх етносів мали право не тільки вступати до загальноукраїнських політичних партій, рухів, громадських організацій, але й створювати національні об'єднання.

За умов багатоетнічності великого значення набувають проблеми мови. В Конституції України закріплено, що статус державної має українська мова Конституція України. - С. 4..

На початку лютого 2000 р. Рада з питань мовної політики при Президентові України погодила проект постанови Кабінету Міністрів "Про додаткові заходи з розширення функціонування української мови як державної" Уряд має намір стимулювати українізацію // День. - 2000. - 2 лютого..

Вказані заходи викликали своєрідну реакцію з боку різних політичних партій та громадських організацій. 5 лютого 2000 р. в Києві відбувся Міжнаціональний форум України, на якому вказувалося на неконституційність згаданого проекту. Було констатовано неправомірність розформування Держкомнаціональностей Захаревич С. "Мы не хотим быть эмигрантами в собственной стране" - заявили участники Межнационального форума Украины // Киевский вестник. - 2000. - 9 февраля; Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урядовий кур'єр. - 2000. - 20 квітня..

Значну роль у визначенні заходів щодо життєдіяльності етносів, що мешкали в Україні, відігравала Рада представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Подальша стабільність міжнаціональних відносин буде залежати, головним чином, від виваженості державної етнонаціональної політики.

Здобувши незалежність, Україна стала на шлях цивілізованих відносин з церквою. Одним з перших її законодавчих актів став Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", прийнятий 23 квітня 1991 року Нові Закони України. - К.: МДВВПП "Мрія", 1991. - С. 93..

Держава не стояла осторонь від проблем, які пов'язані із релігійною ситуацією в Україні. По-перше, вона сприяла поверненню релігійним конфесіям їх храмів. По-друге, держава брала участь у вирішенні конфліктів, які виникали на релігійному підґрунті на загальноукраїнському та регіональних рівнях. Так, 21 липня 1997 р. в присутності Президента України Л. Кучми був підписаний "Меморандум про недопущення насильства в міжконфесійних відносинах".

Про сприятливі умови використання конституційних прав вільного віросповідання свідчить той факт, що упродовж 1991-2000 рр. в Україні різко зросла кількість віруючих. Якщо на початку 90-х рр. до віруючих відносили себе 15-20 відсотків населення, то у 2000 р. - близько 70 відсотків Поточний архів Державного комітету України у справах релігії. Інформативні матеріали про релігійні організації України. - 2000. - Листопад..

Наявність в Україні близько 130 політичних партій та біля 70 релігійних течій призвела до переплетіння поліконфесійності з багатопартійністю. Релігійні конфесії приймали активну участь у виборах до органів державної влади.

Етапною віхою, що активізувала і прискорила процес релігійного відродження, було проголошення у червні 1999 р. Заяви Президента України Л.Д. Кучми про морально-політичну реабілітацію Церкви Заява Президента України Л.Д.Кучми. Про морально-політичну реабілітацію Церкви // Урядовий кур'єр. - 1999. - 2 червня..

У червні 2001 р. відбувся візит до України Папи Римського. В цілому, він не призвів до подолання міжконфесійних конфліктів, але став важливим кроком на шляху до реалізації цієї мети.

Роль релігійних організацій в розбудові громадянського суспільства можна характеризувати як неоднозначну. З одного боку, зростання їх кількості і чисельності потрібно розглядати як вияв свободи віросповідання, що є неодмінним чинником демократичного розвитку. З іншого боку, наявність осібних релігій у різних етносів України вела до поєднання міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів. При цьому, при їх вирішенні церкви не завжди утримували своїх прихожан у межах правового поля. А, часом, навіть заохочували, прямо або опосередковано, до екстремістських дій (зокрема, самочинного захоплення церковних будівель).

Таким чином, релігійний аспект є одним з найбільш важливих аспектів розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Його значення постійно зростає із збільшенням питомої ваги віруючих серед населення.

Необхідною умовою існування соціальної держави є науково обґрунтована, виважена демографічна політика. Послідовно проведена на державному рівні, вона може стати важливим чинником стабільності громадянського суспільства.

Спостерігалося зближення вікових і соціальних груп, що характерне для нерозвинених суспільств з низьким рівнем соціально-правового захисту населення.

Дані перепису населення в грудні 2001 р. свідчать, що демографічна криза в Україні поглиблювалася. Для її призупинення, тим більше ліквідації, важливо було вжити ефективних заходів щодо підвищення добробуту громадян України. Проте, доходи переважної більшості населення залишалися нижче прожиткового мінімуму, що зводило нанівець і без того невиразні зусилля держави переламати несприятливі тенденції у демографічній політиці.

У процесі аналізу громадсько-політичної ситуації 1980-х - 1990-х років автор враховував не тільки соціально-професійний склад населення, але й існування окремих груп, що сформувалися внаслідок певних суспільних колізій (ветерани війни, жертви нацистських переслідувань, депортовані народи, колишні члени Компартії України та ЛКСМУ, "чорнобильці" тощо).

Політична система країни ставала все більше відокремленою від реалій соціально-економічного життя Українського народу. Вона все більше "замикалася на себе" і функціонувала у власному колі нею ж породжуваних проблем. Перш за все, вони торкались перерозподілу впливів і влади, і в останню чергу - служіння інтересам народу. Народ, зазвичай, жив своїм осібним життям. Влада звертала увагу на його проблеми лише в тому випадку, коли вони загострювались і проявлялися на загальнонаціональному рівні.

Потрібно зазначити, що вказаний розрив між політичною та соціальною системами - свідчення зростання авторитарних та бюрократичних тенденцій у суспільстві.

П'ятий розділ - "Політичні партії та громадські організації в умовах незалежності" - висвітлює місце і роль політичних партій і громадських організацій незалежної України в розбудові на її теренах громадянського суспільства. Автор зосереджується на особливостях формування політичних партій та рухів; дає їх типологію за соціальною та ідеологічною спрямованістю; розглядає типи та форми діяльності громадських організацій.

Станом на 1 червня 2002 р. в Україні існувало близько 130 політичних партій. Майже третина із них сформувалася у першій половині 90-х рр. ХХ ст. Політичний плюралізм одностайно вважається науковцями, політиками, громадськими діячами важливим чинником громадянського суспільства. Тому етапи становлення та розвитку багатопартійності в Україні можна використати і як критерій періодизації розбудови громадянського суспільства.

Один із провідних українських істориків О.Д. Бойко виділяє три етапи формування багатопартійності в Україні. Перший (середина 1988 - березень 1990 р.) він характеризує як етап "зародження багатопартійності". Другий етап (березень 1990 - серпень 1991 р.) він визначає як "вихід багатопартійності на державний рівень". Початок третього етапу віднесено до серпня 1991 р. Він характеризується як "становлення багатопартійності" Бойко О.Д. Історія України: Посіб. - К.: Академія, 2002. - С. 588-590..

На наш погляд, немає підстав представляти перший етап (середину 1988 - березень 1990 р.) як етап зародження багатопартійності. У вказані роки, по суті, формувалися лише передумови для політичного плюралізму. Продовжувала функціонувати Комуністична партія, Українська національна партія тільки-но організаційно оформилась. Ще діяла шоста стаття Конституції, яка закріплювала однопартійність, керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві.

До того ж, наприкінці 1980-х та на початку 1990 р. створювалися неформальні, зазвичай, малочисельні організації. Причому, їх соціальною базою були юнаки і дівчата у віці 16-25 років, переважно, студенти вищих навчальних закладів та учні технікумів ЦДАГО України. - Ф. 7. - Оп. 18. - Спр. 2029. - Арк. 24, 126.. Починаючи з 1987 р., масового поширення в Україні набув рух молодіжних політичних дискусійних клубів ЦДАГО України. - Ф. 7. - Оп. 18. - Спр. 2027. - Арк. 76..

Станом на 24 червня 1989 р., в Україні діяли 47 тисяч неформальних самодіяльних об'єднань. За напрямками діяльності вони поділялися на: а) громадсько-політичні; б) культурно-історичні; в) екологічні; г) художньо-розважальні; д) спортивно-технічні; е) колекційні. 20 найбільш численних були яскраво політизовані (Українська Гельсінська спілка, Українська народно-демократична ліга, "Меморіал", "Спадщина", "Громада", Всеукраїнське товариство репресованих, Товариство анархо-синдикалістів та ін.). 5 громадських організацій відверто дотримувалися націоналістичних тенденцій (Український культурологічний клуб, "Просвіта" та ін.) ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 32. - Спр. 2658. - Арк. 76-77..

Проголошення незалежності України стимулювало процес становлення багатопартійності. Характерними рисами зародження багатопартійності в Україні були наступні: а) перші політичні партії виникли до того, як були прийняті певні законодавчі акти про право їх створення; б) вони сформувалися на базі неформальних організацій, які виникли у 1988-1989 рр. (Української Гельсінської спілки, об'єднань дисидентів).

Незважаючи на наявність значної кількості політичних партій, визначилося чотири головні напрямки формування їх ідеологічних концепцій: 1) національно-демократичний; 2) демократичний (соціал-ліберальний); 3) націонал-радикальний; 4) соціалістичний (марксистсько-ленінського спрямування). Автор детально аналізує кожен з них.

Слід відзначити, що концептуальні підходи партій з питань політико-правового устрою держави формувалися незалежно від їх ідеологічного спрямування. На думку автора, саме типологічна невизначеність програмних ідей та завдань призвела до того, що у політичних партій на виборах до парламенту та на посаду Президента не було стабільного електорату.

Суспільно-політична обстановка в Україні підтверджувала, що велика кількість партій не є запорукою демократії.

Слід також додати, що наприкінці 1999 р. ряд керівних працівників органів виконавчої влади, зокрема, губернаторів, висунули ідею департизації органів державної влади. Характерно, що в цілому позиція щодо департизації суспільства і влади не сприймалася широкими верствами населення. За даними соціологічних досліджень, її підтримувала лише п'ята частина громадян України Соціологічна служба "Дня"// День. - 2000. - 31 травня..

Вже у 1990-х рр. виявлялися ті специфічні особливості, які характеризували українські партії і на початку ХХІ століття.

По-перше, всі партії (за винятком Руху на першому етапі) формувалися зверху, а не знизу: вони виникали у вигляді об'єднань певних груп, кланів, бюрократичного апарату, як форми самоорганізації тих, хто претендував на владу. По-друге, українські політичні партії, які створювалися самі для себе, не претендували на постійну підтримку в масах - громадяни виступали для них лише як допоміжний матеріал. По-третє, життя стверджувало, що першорядною метою більшості політичних партій були вибори та лобіювання інтересів, а не створення моделей розвитку або політичної модернізації. По-четверте, багатопартійній системі в Україні були властиві такі риси: а) відсутність правлячих та опозиційних партій; б) надмірна кількість та нечисельність існуючих партій порівняно з кількістю самодіяльного населення України; в) чітко не визначена соціальна база. По-п'яте, у громадсько-політичному житті України було знято біполярність "ліві-праві", на перший план вийшли інші політичні вісі напруження. Цьому сприяв курс політичного режиму на департизацію держави, який об'єктивно формував запит на міцні право-, ліво- і новоцентристські партії. По-шосте, на громадсько-політичну ситуацію в суспільстві впливали, перш за все, не політичні партії, а державні, бізнесові та громадські структури, які стояли за їх започаткуванням та діяльністю. По-сьоме, слабким місцем було структурування партійної еліти. По-восьме, на політичну структуризацію українського суспільства негативно впливав недостатній рівень його політичної культури.

Вагома роль у соціально-психологічному та громадсько-політичному розвитку суспільства належить громадським організаціям.

За даними Центру інновації і розвитку, у 2001 р. в Україні налічувалось понад 35000 зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 900 (понад 4 відсотки) мали загальноукраїнський статус. Це доволі високий показник, особливо якщо врахувати, що у 1999 р. в Україні було зареєстровано 30000 організацій, а у 1995 р. їх було усього 4 тисячі. Найбільшу частку складали доброчинні фонди та організації (25 всеукраїнських благочинних фондів та 325 благочинних організацій). На другому місці - жіночі об'єднання (225). Далі йдуть культурно-освітні й мистецькі організації (73), об'єднання національних меншин (69), молодіжні організації (39), правозахисні групи (34), а також природоохоронні, релігійні, допомоги жертвам Чорнобиля, допомоги літнім людям Ісакова Н.П. Концептуальні проблеми та етапи розбудови громадянського суспільства в Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Матеріали Всеукр. наук. -практ. конф. "Проблеми українського державотворення: історія і сучасність (до 10-річчя незалежної України)": Зб. наук. праць. - Вип. спеціальний. - К., 2002. - С. 43..

Процес формування громадських організацій в Україні у 1990-х рр. відзначався певними особливостями і труднощами. Автор аналізує кардинальні зміни у професійному, жіночому, молодіжному русі, діяльність національних товариств, культурно-просвітницьких організацій.

Водночас традиційними та зовсім новими об'єднаннями виступали територіальні громади. Їх соціальну базу становили громадяни у віці 18 і старше років, які мешкали у певних населених пунктах.

Автор дослідив діяльність громадських організацій, що переймалися проблемою проведення адміністративної реформи і розвитку місцевого самоврядування (Асоціація міст України, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Всеукраїнське об'єднання місцевого регіонального розвитку "Міжрегіональний союз", Конгрес місцевих та регіональних влад України та ін.).

Ми вважаємо, що, як і у випадку з політичними партіями, ступінь "громадянськості" суспільства не можна оцінювати за кількістю громадських організацій. При сенсорно-колективістських ("просоціалістичних") моделях громадянського суспільства захищати інтереси всіх громадян та ефективно вирішувати їх проблеми можуть і декілька загальнодержавних масових самофінансованих громадських організацій. Саме таким шляхом розгортався суспільний рух напередодні здобуття та у перші роки незалежності України (Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, дещо пізніше - Товариство "Просвіта", Народний Рух України).

Та вже з сер. 90-х рр. ХХ ст. цей природний для сенсорно-колективістського менталітету напрямок структуризації громадян і громад припинив своє існування. По-перше, із-за особистих амбіцій громадських лідерів, які не могли поділити між собою владу та гроші і, видавши "на-гора" низку показових для української новітньої психоісторії сварок, розкололи вказані рухи із середини. По-друге, із-за розповсюдження в Україні західних проектів розбудови громадянського суспільства, за якими пріоритет повинен був надаватися "мозковим центрам" - малочисельним штабам професійних активістів, котрі б на іноземні гроші пропагували "західну демократію".

Показова еволюція Товариства української мови ім. Т. Шевченка - всеукраїнської громадської спілки, Установча конференція якої відбулась 11-12 лютого 1989 р. в м. Києві. Вона відразу перетворилась на широкий громадсько-політичний рух (140 тис. членів у 1991 р.), в якому зародилась переважна більшість впливових рухів та партій національно-демократичного спрямування.

Проте, після серпневого путчу 1991 р. і розвалу СРСР, коли спав накал пристрастей, гору в організації стали брати дезінтеграційні тенденції. Це призвело до розколу в керівних органах - Головній раді і Центральній управі, крайових організаціях і низових осередках на "тумівців" і "просвітян" Ми йдемо! Нариси з історії Донецького обласного Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка - першої масової національно-демократичної організації Донеччини / За ред. Білецького В.С. - Донецьк: Укр. культурологічний Центр, Аналітично-інформ. журнал "Схід", 1998. - С. 204-205, 211-223.. Залишившись, фактично, без керівництва і без організації, місцеві осередки поступово розпалися на гурт дрібних псевдогромадських угруповань, котрі опікувалися, переважно, комерційними проектами.

На думку автора, ми маємо класичну еволюцію від сенсорно-колективістського (духовного, емоційно-почуттєвого, макрорівневого, "східного") до раціонально-індивідуалістського (матеріального, раціонально-логічного, мікрорівневого, "західного") типу організації та особистості. Ця тенденція виявилася закономірністю для української "оксамитової революції" 1989-1991 рр. і подальшого суспільного розвитку.

Натомість, паралельно з цим, добре відомим - раціонально-індивідуалістським "західним", переважно, прагматичним - на теренах України поширювався й інший громадський рух, який мав протилежні типологічні ознаки: сенсорно-колективістський "східний", здебільшого, альтруїстичної спрямованості. Він характеризувався: 1) конструктивною взаємодією громадських, бізнесових та державних структур, які сприймали, загалом, розбудову громадянського суспільства як спільне завдання; 2) різноманітними джерелами фінансування та його значними розмірами; 3) досить великою чисельністю і розмаїттям напрямків діяльності. Він, фактично, невідомий у вітчизняній історіографії, але, за нашим переконанням, саме йому віддасть, зрештою, перевагу сенсорно-колективістський менталітет Українського народу.

Однією з перших громадських організацій республіканського рівня стала Асоціація "Український діалог". Вона була створена за ініціативою автора та групи його однодумців.

Її співзасновниками виступили Міжнародна Асоціація Україністів, Українське відділення Радянського фонду культури, Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном "Україна", журнал "Радуга" (орган Спілки письменників України), апарат Уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР по Донецькій області, релігійні конфесії та ін. громадські, бізнесові і державні інституції Державний архів Донецької області. - Ф.Р - 2794. - Оп. 2. - Спр. 6180. - Л. 183-207; Масловський В. "Український діалог" // Радянська Донеччина. - 1990. - 20 лютого..

Асоціація ставила за мету налагодження конструктивного діалогу різних громадсько-політичних сил, виступала за їх тісне співробітництво з державою. Нею була розроблена програма "Відродження духовності України". Пріоритетну увагу вона надавала здійсненню соціальних проектів. Її робота зі створення Центрів особистості була підтримана рішенням Президії Донецької міськради №72 від 1 серпня 1990 р. Вона приймала участь у проведенні І конгресу Міжнародної Асоціації Україністів (м. Київ, серпень 1990 р.), котра раніше виступила одним із її співзасновників Моргун В. Приоритеты "Украинского диалога" // Пилигрим. - 1991. - Июнь. - Вып. №5(8). - С. 3..

Новостворена громадська організація розгорнула широку видавничу діяльність. З жовтня 1990 р. нею видавалась газета "Пілігрим", у якій відстоювались ідеї української державності, відродження національних духовно-моральних цінностей в контексті загальнолюдських Ще не вмерла Україна // Пилигрим. - 1990. - Октябрь. - Вып. №1. - С. 1.. В подальшому вона зосередилась на науково-методичному забезпеченні процесу розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні.

Її зусилля на ниві культурно-просвітницької та виховної роботи були підтримані іншими громадськими, а також бізнесовими і державними структурами. Отож, це була, вочевидь, перша спроба в Радянській Україні вирішити гострі суспільно-політичні проблеми шляхом діалогу різних громадсько-політичних сил та соціальних прошарків.

Концептуальні підходи Асоціації "Український діалог", викладені в її установчих документах, у значній мірі передували теорії громадянського суспільства, яка була сформульована політиками і науковцями незалежної України до сер. 90-х рр. ХХ ст.

Властива сенсорно-колективістському менталітету Українського народу традиція тісної співпраці трьох "секторів" - громадського, державного та бізнесового - була підтримана вже на теренах незалежної України. Так, широко і плідно працював у цьому напрямку Благодійний фонд сприяння розвитку і популяризації Донбасу "Золотий скіф". Створений за ініціативи Донецької обласної держадміністрації (голова - нинішній прем'єр-міністр України В. Янукович, він же став і президентом Фонду) і фірми "Кардинал" (виконавчого органу Фонду, директор К. Воробйов), він, як засвідчує аналіз, об'єднав рух громадськості регіону за нові стандарти життя, пов'язані з підвищенням ролі та значення його духовно-моральних підвалин. Значні зусилля Фонду були спрямовані також на створення позитивного іміджу Донбасу серед українців та міжнародної спільноти Ковальцова Л. Деловой прием Донецкой области // Золотой скиф. - 2002. - № 1. - С. 41-51; Янукович В. Важен исторический шанс для страны // Золотой скиф. - 2002. - № 2. - С. 4-8..

Наразі, слід зазначити, що розвиток політичних партій і громадських організацій виявився важливим чинником розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні, позитивно впливав на громадсько-політичну та соціально-психологічну ситуацію. Проте, загалом, їх роботі були властиві ті ж недоліки, що й органам державної влади (формалізм, кампанійщина, відрив від народу і т. ін.).

У шостому розділі - "Формування громадської свідомості у населення України" - підіймаються проблеми еволюції громадської свідомості та досліджується механізм її формування.

В контексті проблеми розбудови громадянського суспільства завдання формування індивідуальної та суспільної політичної свідомості розглядається політиками та науковцями у різних термінах. Найбільш поширеним є "громадська освіта" (частіше зустрічається у західних дослідників) та "політична освіта (культура)" (його використовують, переважно, вітчизняні вчені).

Тип політичної культури визначається, загалом, типом громадянського суспільства, який, у свою чергу, обумовлений типом держави (пануючих форм влади та власності). Вітчизняна політологія вважає, що "…політична культура сучасної України може бути визначена, головним чином, як авторитарна, з деякими демократичними і тоталітарними компонентами" Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Сазонова Н. - Харьков: Фолио, 2001. - С. 533-534. .

Ми, у цілому, поділяємо цю думку. Але звертаємо увагу на те, що у даному визначенні не враховані соціально-економічні чинники, які не в меншій мірі за політичні впливають на формування типу політичної культури. Вирішальним тут є перехід громадської свідомості від державно- або суспільно- до приватновласницьких пріоритетів. Тому політичну культуру населення України ми визначили б, по-перше, як перехідну. По-друге, як перехідну від сенсорно-колективістської врівноваженої (с. -к. державно- або суспільно-власницький базис (підсвідомість) / р. -і. авторитарні надбудова (свідомість) особи і суспільства), що панувала у Радянській Україні, до раціонально-індивідуалістської врівноваженої (р. -і. приватновласницькі базис (підсвідомість) / с. -к. демократичні надбудова (свідомість) особи і суспільства), що активно впроваджується в індивідуальне та суспільне буття і свідомість у незалежній Україні. Такий різкий перехід до типологічно протилежної моделі політичної культури як у базисі (підсвідомості), так і у надбудові (свідомості) особи та суспільства пов'язаний із підвищеною небезпекою громадсько-політичної конфронтації. На наш погляд, ця потенційна загроза не вилилася у відкрите соціальне протистояння лише з тієї - благодатної для України - причини, що вона залишалася мало усвідомленою на буденному рівні. Її значному пом'якшенню сприяв і природний сенсорно-колективістський менталітет Українського народу.

Комплексну роботу, спрямовану на виховання політичної культури громадян, провадила Всеукраїнська координаційна рада з питань розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя, створена у 1999 р. Кабінетом Міністрів України. Відповідні ради діяли в Автономній Республіці Крим, обласних, Київській та Севастопольській державних адміністраціях На захист духовності та моралі // Урядовий кур'єр. - 1999. - 3 липня..

На політичну ситуацію в Україні, формування громадської свідомості, активність громадян безпосередньо впливають засоби масової інформації. Фахівці справедливо вказують, що вони наділені значними владними функціями Поплавський І.І. Державотворчі функції сучасної української преси: Автореф. дис. канд. пол. наук. - Львів, 1996. - С. 5..

Станом на 1 січня 2000 р. в Україні видавалося понад 6 тисяч газет і журналів. Загальний тираж видань політичних партій, рухів, громадських організацій становив понад 5,5 мільйонів примірників.

На подальше забезпечення конституційних гарантій свободи слова в Україні був спрямований Указ Президента України від 9 грудня 2000 р. "Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, подальшого утвердження свободи слова в Україні".

У 2000 р. при місцевих органах представницької влади почали створюватись комітети інформації. Перший такий комітет було створено при Київській міській раді Весна в столице начинается с информационной революции // Киевский вестник. - 2000. - 11 марта..

На формування та з'ясування громадської думки були спрямовані заходи, які проводили неурядові дослідницькі установи та правозахисні організації. Володіючи високим інтелектуальним потенціалом, такі центри продукували оперативні та перспективні дослідження. У мережі Internet автор нарахував більше 50 громадських інститутів та університетів, центрів, агентств, груп, комітетів, коаліцій, спілок, фондів тощо, які переймалися проблемами розвитку громадянського суспільства в Україні, сприяння політичній просвіті українських громадян.

До участі у формуванні політичної культури Українського народу активно залучились зарубіжні держави та громадські інституції. Так, керівництво Міжнародного фонду "Відродження" Дж. Сороса намагалося спрямувати свої зусилля мало не на всі напрямки суспільного розвитку в Україні Гранти для НГО / Ред. Монаева Т. - Донецк: Донецкий регион. центр "Содействие", 2000. - С. 34-37; Довідник донорських організацій та благодійних програм, що підтримують діяльність НУО в Україні. - К.: Творчий центр Каунтерпарт, 2002. - С. 112-114..

Наразі, потрібно відзначити, що західна допомога розбудові громадянського суспільства в Україні була не така вже й безкорислива, як це може здатися на перший погляд. Фактично, Українському народу нав'язувалася його західна - врівноважена раціонально-індивідуалістська ("прокапіталістична") - модель, заснована на засадах демократії і приватної власності. Причому, зарубіжні і контрольовані ними вітчизняні громадсько-політичні та наукові інституції не тільки намагалися прищепити свідомості українців типологічно ворожу їй політичну культуру, але й подавали її у якості загальнолюдського ідеалу.

Специфіка впливу громадської думки на органи управління чи політичні структури виражається через її функції: спонукальну, консультативну, експресивну, директивну. Найбільш дієвий - імперативний (обов'язковий) - характер має директивна функція громадської думки. Йдеться про вибори, референдуми, збори трудових колективів. Доречно додати, результати референдумів обов'язкові для впровадження у процеси соціального управління і при розробці відповідних законодавчих актів. У незалежній Україні відбулося два референдуми - 1 грудня 1991 р. та 16 квітня 2000 р. У розділі аналізуються їх підсумки.

Становлення в Україні політичної культури нового - раціонально-індивідуалістського ("прокапіталістичного", "західного") - зразка було пов'язане з суттєвими недоліками та прорахунками. По-перше, успіху цього процесу "заважав" менталітет Українського народу, який психоісторично тяжіє до політичної культури сенсорно-колективістського ("просоціалістичного", "східного") типу. По-друге, несприятливо на ньому позначалася плутанина у термінах, низький теоретико-методологічний рівень пропаганди та агітації за "західну" модель громадянського суспільства, яка не враховувала вищий, ніж на Заході, загальний рівень політичної культури громадян України. По-третє, усі роки незалежності українська модель громадянського суспільства залишалася невизначеною не тільки у масовій свідомості, але й на державному рівні. За таких умов зрушення у психології народу, як і у суспільних відносинах, проходили, здебільшого, стихійно.

Сьомий розділ - "Ставлення населення до соціально-економічних та політичних процесів" - присвячений аналізу причин погіршення соціально-економічного стану в Україні і викликаних цим громадсько-політичних проблем. Зокрема, досліджуються форми та методи відстоювання громадянами своїх конституційних прав.

Така постанова питання - вивчення здатності перехідного громадянського суспільства до самозахисту - здійснюється у вітчизняній історіографії вперше.

Слід відмітити, що за роки незалежності соціально-економічна політика Української держави зазнала суттєвих змін. Взявши спершу курс на широкі ринкові перетворення, злам сенсорно-колективістського (суспільно-державного) базису і розбудову раціонально-індивідуалістського (приватновласницького), вона одразу потрапила в тенета системної кризи. Будь-які бізнес-проекти для держави, засновані на вільному підприємництві, перетворювались у мафіозні, бо: 1) народ, звиклий до державного розподілу, не мав відповідних навичок бізнес-активності західного типу; 2) виділені на ринкові перетворення бюджетні кошти і кредити міжнародної спільноти, м'яко кажучи, використовувались не за призначенням; 3) раціонально-індивідуалістська авторитарна система управління, яка дісталась Україні у спадщину від СРСР, отримавши раптом свободу щодо збагачення, почала, звичайно, працювати, передусім, "на себе".

Народ, таким чином, був виведений за межі не тільки великої політики, але й ринкової економіки. Середній клас, на якому тримається "західний" тип громадянського суспільства, фактично, не сформувався, а, натомість, з кожним роком поглиблювався розрив між бідними (переважною більшістю населення) і багатими (незначною його часткою). Висновки сучасних суспільствознавців щодо віднесення до середнього класу третини всіх зайнятих в економіці України (біля 7,5 мільйона чоловік) Михайловська О.П. До питання про формування середнього класу у сучасній Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. праць: Матеріали Всеукр. наук. -практ. конф. "Проблеми українського державотворення: історія і сучасність. (До 10-річчя незалежності України)". - Вип. спеціальний. - К., 2002. - С. 82. не можна вважати серйозними.

З початку ХХІ ст. Україна, зважаючи на приклад Росії, вдалася до елементів державного регулювання економіки. Це є природний засіб для сенсорно-колективістського типу біопсихосоціогенезу. Відтворений у "м'яких формах", а саме: регулювання державою базових інфраструктурних тарифів - цін на електроенергію, паливо, транспортні й комунальні послуги тощо - він веде до зникнення гігантських олігархічних "імперій", але не руйнує малий та середній бізнес. Саме такий шлях зараз вибрала Росія, а ще раніше - теж сенсорно-колективістський за типологією суспільних відносин Китай, який зміг досягти 10-відсоткового щорічного приросту економіки і стабільного підвищення добробуту населення Призрак гражданской войны // Панорама. - 2003. - 7-13 августа. - С. 8..

Парадокс ситуації у тому, що, повертаючи собі важелі впливу на народне господарство, держава не поспішала звертати увагу на галузі, пов'язані з повсякденними потребами людей. Навпаки, вела до приватизації тих з них, що ще отримують державні дотації. Так, створений у 2002 р. Державний комітет з питань житлово-комунального господарства розробив концепцію реформування галузі, яка передбачає приватизацію ЖЕКів і перебудову стосунків з населенням на ринкових засадах Галкин И. Шесть источников и шесть частей коммунальной реформы // Салон. - 2003. - 8 августа; Куйбышев И. Коммунхоз надеется "взбодрить" население пенёй // Там само..

Автор доводить, що головною причиною погіршення соціально-економічного становища народу в незалежній Україні є типологічна невизначеність та непослідовність держави у проведенні реформування національної економіки.

Як стратегічну соціальну мету реформування економіки та суспільства українські ідеологи ринкових реформ визначили становлення "середнього класу". На раціонально-індивідуалістському (капіталістичному) Заході його наявність дійсно є показником правової держави з соціально орієнтованою економікою.

За відсутності досвіду цивілізованого ринку, в Україні сформувався тіньовий сектор, який охоплював 60 відсотків економіки. У ньому було зосереджено 50 відсотків створюваної в країні доданої вартості. Чисельність зайнятих у тіньовій економіці становила 11 мільйонів чоловік Лібанова Е. Соціальна стратифікація в Україні: проблеми статистичного вимірювання // Статистика України. - 2000. - №1. - С. 33.. На наш погляд, це поки що не середній клас, а його гротесковий прототип. Більшість "тіньовиків" втратили колишню високу професійну кваліфікацію і не набули нової. Тобто, держава втратила свої кращі кадри, які вповні могли б успішно її розбудовувати за сенсорно-колективістським ("суспільно-державним", соціально орієнтованим) типом.

З огляду на це, ми вважаємо безпідставними висновки деяких суспільствознавців про те, що зайняті у тіньовому секторі економіки особи "…складають реальний середній клас у нашій державі …" і "… є якраз тим золотим фондом суспільства, який здатен забезпечити соціальну підтримку прогресивних реформ" Ковальчук Т. Чи є у нас середній клас? // Урядовий кур'єр. - 2002. - 22 листопада..

Ми вважаємо також неправомірними спроби вітчизняних вчених визначати приналежність до "середнього класу" за професійною ознакою. Так, доктор економічних наук Е. Лібанова відносить до нього не тільки дрібних та середніх підприємців, але взагалі "професіоналів" - спеціалістів з вищою, середньою спеціальною та професійно-технічною освітою. За такого підходу вона визначає, що найбільше його представників працює в таких галузях, як культура (61,9 %), освіта (60,9 %), інформаційне обслуговування (59,5 %) і охорона здоров'я (55,8 %). А головною галуззю, де він концентрується, вважає промисловість (23,8 % всіх представників) Там само.. Між тим, за офіційною статистикою у більшості вказаних галузей сконцентровані, якраз навпаки, найбідніші верстви населення.

Доречним здається визначати приналежність до "середнього класу" за комплексом критеріїв: 1) рівнем доходів; 2) наявністю освіти та кваліфікації; 3) умовами життя; 4) соціальними зв'язками; 5) відношенням до приватної власності чи суспільних фондів споживання; 6) посадою, званням; 7) розвитком духовної сфери, культурних засад особистості тощо. З огляду на вказані чинники, ми схильні погодитися швидше з думкою Президента Л.Д. Кучми, який у всеохватній книзі "Про найголовніше" пише і про це: "…Середній клас у країні поки що тільки проходить період становлення" Кучма Л. Про найголовніше. - К.: Альтернативи, 1999. - С. 269..

Автор досліджує феномен загального зниження доходів і рівня життя населення, що створювало несприятливі умови для його залучення до розбудови громадянського суспільства в Україні. Більш того, породжувало гострі суспільно-політичні проблеми.

Безпосереднім наслідком негативних тенденцій соціально-економічного розвитку держави стали акти непокори, які почалися ще до здобуття Україною незалежності. У роботі простежена динаміка страйкового руху.

Суспільна реальність давала велику кількість прикладів повсюдного порушення конституційних прав і свобод людини в Україні. У тому числі тих, нехтування якими бачиться найбільш небезпечним - фундаментальних природних прав людини на життя, на свободу і на особисту недоторканість.

За п'ять років з 1998 до 2003 рр. до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Н. Карпачової звернулося 304 тисячі українських громадян. Головним чином, з приводу порушень громадянських прав Народ обращается к власти. Управление по вопросам обращений граждан Администрации Президента Украины // Киевский вестник. - 2001. - 20 февраля.; Украинцев не слушают в Европейском суде // Панорама. - 2003. - 10-16 июля. - С. 5..

Політичні партії та рухи опозиційного спрямування продовжували активно залучати громадян до акцій непокори чинній владі. При цьому як привід використовувалися певні резонансні події.

За даними соціологічних опитувань, у "активній" і "пасивній" опозиції до влади на Україні знаходилося більш ніж дві третини її громадян. Це свідчило і про те, що та модель громадянського суспільства, яку розбудовували Президент, уряди, Верховні Ради у роки незалежності, не користувалася підтримкою більшості населення. Причому, не тільки її типологічні особливості, але й практична державотворча робота владних структур.

ВИСНОВКИ

У висновках містяться основні підсумки дослідження. Гострі суспільно-політичні проблеми, що їх переживала незалежна Україна на межі ІІ та ІІІ тисячоліть, пов'язані, насамперед, з невизначеністю теорії та практики розбудови громадянського суспільства, яке було вибране у якості суспільного ідеалу. Тобто, ці проблеми, на думку автора, були наслідком, передусім, теоретико-методологічної безпорадності політиків та науковців, а вже потім зумовлювались традиційно відомими труднощами перехідного періоду від одного типу біопсихосоціогенезу (розвитку людини та суспільства) до іншого.

На наш погляд, саме цей вкрай несприятливий фактор, залишаючись невизначеним, постійно провокував виникнення все нових і нових проблем в усіх сферах життя, допоки останні не викликали перманентну розгубленість у владних структурах. Як констатував Голова Верховної Ради України В. Литвин у статті "Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів", вміщеній в "Урядовому кур'єрі", "… значна кількість конфліктів, які сьогодні виникають в Україні, потребують для свого розв'язання вже не просто одноразової дії чи одиничного рішення, а цілого комплексу надзвичайно складних заходів, які вимагають величезних витрат ресурсів - політичних, економічних, матеріальних, фінансових, організаційних тощо" Литвин В. Сучасна Україна у дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур'єр. - 2002. - 23 листопада. - С. 5..

Теоретична концепція громадянського суспільства була запозичена Україною на Заході. Так трапилося - і, відверто кажучи, воно й не могло бути інакше, - що нею стала панівна на сьогодні у світі концепція врівноваженого біопсихосоціогенезу раціонально-індивідуалістського типу (р. -і. приватновласницький базис / с. -к. демократична надбудова). Відома у суспільствознавстві та у буденній свідомості як "буржуазна демократія". Дослідження психоісторичного досвіду державотворення Українського народу, включаючи період незалежності, свідчить про його схильність до розбудови громадянського суспільства зовсім іншого типу - сенсорно-колективістського неврівноваженого (с.-к. суспільно- або державно-власницький базис / с. -к. демократична надбудова). Неврахування цієї особливості призвело до того, що сформована ще до середини 90-х рр. ХХ ст. програма державотворення в Україні залишається невиконаною.

Інша стаття спікера Верховної Ради започаткувала у 2002 р. науково-політичну дискусію у країні щодо визначення сутності громадянського суспільства взагалі та його української моделі зокрема. Литвин В. Гражданское общество: мифы и реальность // Факты и комментарии. - 2002. - 19 января. У ній зіткнулися, з одного боку, зовні нейтральна, але внутрішньо симпатизуюча сенсорно-колективістській "східній" моделі позиція В. Литвина та нечисленних прибічників орієнтації на СНД у наукових колах. А з іншого - раціонально-індивідуалістські "прозахідні" політики та науковці, яких переважна більшість, котрі згуртовані і організовані у межах програм західної допомоги Україні, користуються цією допомогою особисто і, звісно, тяжіють до Європейської інтеграції. Дискусія набула всеукраїнського звучання, але так і не виявила нових конструктивних підходів до вирішення поставлених проблем.

Наша - альтернативна - концепція розбудови громадянського суспільства, яка враховує психоісторичні особливості менталітету Українського народу, висвітлена у дисертації. Проте, хочемо зауважити, що деякі з її принципових положень були відображені вже у програмних документах Асоціації "Український діалог", створеної за ініціативи автора ще до проголошення незалежності України Державний архів Донецької області. - Ф. Р - 2794. - Оп. 2. - Спр. 6180. - Л. 183-207..

Важливою особливістю досліджуваного періоду було те, що процес державотворення в незалежній Україні контролювався, здебільшого, старою партійно-державною номенклатурою, котра тяжіла до адміністративно-командних методів вирішення проблем. У 2002 р. із 15 тисяч функціонерів номенклатури колишньої УРСР 14 тис. займали керівні посади в певних органах державної влади і місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях Михайловська О.П. До питання про формування середнього класу у сучасній Україні // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Зб. наук. праць: - Вип. спеціальний. - К., 2002. - С. 83..

Місцеві та загальнодержавні клани, звісна річ, неприпустимі у цивілізованому суспільстві. Але у перехідний період від одного типу біопсихосоціогенезу до іншого вони, за умови врівноваженого балансу сил, як це не парадоксально, сприяють формуванню громадянського суспільства. Та ця ситуація далека від ідилії. Бо як тільки котрийсь із кланів забезпечить собі рішучу перевагу, він здатний дуже швидко поширити свої внутрішні жорсткі командні принципи існування на всю політичну надбудову.

У вказаний період можна виділити чотири етапи державотворення. Перший - з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України (липень 1990 р.) до прийняття Акту про незалежність України (серпень 1991 р.). У цей період прийнято ряд законодавчих і нормативних актів щодо реформування політичної та економічної систем. Однак, вони не базувалися на чітко визначених концептуально-теоретичних принципах розбудови громадянського суспільства та розвитку ринкової економіки.

Другий етап охоплював 1992 - першу половину 1996 р., коли були прийняті більш аргументовані законодавчі та нормативні акти, виконання яких вже забезпечило певну дієвість проголошених реформ. Завдяки цьому була проведена перебудова структури державної влади (зокрема, був впроваджений інститут державних адміністрацій - обласних, міських, районних) та вироблені принципи розвитку місцевого самоврядування. Широкого розмаху набрав політичний плюралізм, який зумовив виникнення значної кількості різних за ідеологічним спрямуванням, структурою та формами діяльності політичних партій, рухів, громадських організацій.

Разом з тим, з'явилися такі соціальні явища, як безробіття, бідність. Різкий перехід населення від сенсорно-колективістського ("соціалістичного") гарантованого прожиткового мінімуму до раціонально-індивідуалістської ("капіталістичної") свободи підприємництва не супроводжувався заходами з боку держави, які могли б його пом'якшити. В результаті значно активізувався страйковий рух, інші форми соціального протесту.

Вказані роки стали витоками неузгоджених дій між гілками влади, що й надалі негативно впливало на громадсько-політичні та соціально-економічні процеси в Україні.

Третій етап почався з моменту прийняття у червні 1996 р. нової Конституції України і продовжувався до кінця 1990-х рр. У другій половині 90-х рр. посилилася робота щодо реформування політичної та економічної системи незалежної Української держави. Була впроваджена мажоритарно-пропорційна виборча система, що у певній мірі сприяло структуризації Верховної Ради України та місцевих представницьких органів за партійним принципом. Вдосконалювалася структура центральних і місцевих органів виконавчої влади. Відбулися також суттєві зміни в економічних відносинах. В усіх сферах пріоритетною стала приватна власність, розширилась комунальна власність, змінилися форми державної власності.

В цей же період проводились заходи, спрямовані на зміцнення правових засад - утворені Конституційний Суд та Вища Рада юстиції, введена система обрання суддів усіх рівнів Верховною Радою України.

Водночас, стало очевидним, що розвиток політичної системи в Україні відбувається набагато швидше, ніж деякі економічні процеси. Політична надбудова домінувала над соціально-економічним базисом, що характерно для громадянського суспільства сенсорно-колективістського ("просоціалістичного", "східного") типу, а не раціонально-індивідуалістського ("прокапіталістичного", "західного"), яке малось на увазі розбудовувати в Україні. Зменшення уваги до розробки і впровадження науково обґрунтованої соціально-економічної політики призвело до суттєвих ускладнень у розвитку всіх галузей економіки і, відповідно, посилило негативні моменти у сфері зайнятості працездатного населення, його матеріального забезпечення. Становище в економіці України ускладнилося і завдяки погіршенню демографічної обстановки.

Четвертий етап визначився у 2000 р., коли стало спостерігатися незначне, але неухильне зростання в усіх галузях економіки. Позитивно зарекомендувало себе створення "вільних економічних зон". Більш цілеспрямовано почали здійснюватися реформи в цілому.

Проте, поряд із проявленням деяких позитивних зрушень, більш виразно окреслилось і коло головних соціально-економічних і політичних проблем суспільства. Коливання між Заходом і Сходом призвели до того, що Президент, уряди, Верховна Рада почали приймати рішення протилежної типологічної спрямованості. Це робило українську модель громадянського суспільства ще більш типологічно невизначеною в очах як влади, так і народу. І ще більш затягувало завжди важкий для країни і народу "перехідний період". Характерно, що саме в цей період такий стан речей стали усвідомлювати і самі політики, громадські діячі та науковці. Втім, ніяких конструктивних програм з їх боку висунуто не було.

Ринкові перетворення почали набувати монополістичного характеру. Тон у приватизації почав задавати великий бізнес, який остаточно переплівся з владними структурами. Значна частина депутатів Верховної Ради стали задекларованими або скритими мільйонерами. В Україні остаточно завершився розподіл сфер впливу між офіційними та тіньовими економічними структурами, між самими "тіньовиками", між великим, середнім та малим бізнесом тощо. "Поріднившись" з великим бізнесом та відстоюючи його інтереси, державна влада остаточно "задавила" податками та перевірками бізнес середній та малий. Почався процес його згортання в Україні. Що, на наш погляд, призвело до формування у базисі засад монополістичної економіки раціонально-індивідуалістського (приватновласницького) типу. Відповідно, спостерігався зворотний відтік працездатного населення із малого та середнього бізнесу до державних та великих приватних підприємств, установ і організацій.

Водночас, спроби надати державному регулюванню економіки соціальної орієнтованості - за прикладом Китаю та Росії - були несміливими і непослідовними. За даними соціологічних опитувань, десь три чверті (73,3 %) громадян України мають на проживання не більше одного долара на добу. Цей показник, прийнятий ООН як критерій бідності, розрахований на кліматичні умови африканських та інших теплих країн Ковальчук Т. Чи є у нас середній клас? // Урядовий кур'єр. - 2002. - 28 листопада.. Навіть за офіційними даними Державної податкової адміністрації України кількість громадян, котрі у 2002 р. отримали прибутки на рівні бідності, збільшилась вдвічі в порівнянні з 2001 р. Бедных в Украине стало в 2 раза больше // Панорама. - 2003. - 3-9 июля. - №27(1519). - С. 5.. Знову відродилася інфляція.