Політика УНР та української держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої російської імперії (1917-1921 рр.)

У другому підрозділі “Позиція Центральної Ради щодо автономії Всевеликого Війська Донського” автор зазначає, що попри суттєві внутрішньополітичні розбіжності як Центральна Рада, так і Військовий уряд Дону свідомо йшли на співпрацю. Дон погоджувався з провідною роллю Києва в процесі федералізації Росії. Не випадково з усіх національних та обласних урядів на постімперських теренах лише Новочеркаськ позитивно відгукнувся на ноту Генерального Секретаріату від 25 листопада 1917 р. про формування загальноросійського однорідно-соціалістичного уряду на федеративних засадах. Відомо, що саме підтримка Києвом прав Дону на самовизначення була використана ленінським Раднаркомом як привід для висунення 3 грудня 1917 р. ультиматуму Центральній Раді й, зрештою, фактичного проголошення війни УНР.

Однак власне двосторонні стосунки між УНР і Всевеликим Військом Донським формувалися складно, відмінності у соціальній базі правлячих режимів цих новоутворень раз у раз призводили до зайвих непорозумінь і кроків, котрі можна було витлумачити як втручання у внутрішні справи другої сторони. Перший досвід налагодження українсько-донських відносин на державному рівні (прибуття наприкінці листопада 1917 р. до Києва представників “Південно-Східного Союзу козачих військ, горців Кавказу і вільних народів степів” та відрядження Малою Радою до Новочеркаська і Катеринодара спеціальної делегації М. Галагана, обговорення урядом УНР становища робітничих організацій на Донбасі) засвідчив визначальний фактор у цій справі ступеня подібності політичних систем. Соціалістично-народницькому керівництву Центральної Ради й урядові УНР досить непросто вдавалося утримувати двосторонні зв'язки у площині спільних військово-стратегічних інтересів протистояння великодержавному й централізаторському курсові більшовицького Раднаркому. До того ж вузькостановий характер донської демократії, на глибоке переконання українського політичного проводу, не міг належним чином забезпечити культурно-національних прав українського населення Області Війська Донського.

Третій підрозділ - “Ставлення Центральної Ради до революційно-демократичних процесів на Кубані” є логічним продовженням попереднього, оскільки налагодження якомога ближчих і тісних союзницьких відносин із Кубанню було завданням першорядної ваги для Києва протягом усієї доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. Це зумовлювалося, головним чином, історико-етнографічними особливостями регіону, котрий багатьма провідними ідеологами й діячами вітчизняного визвольного руху розглядався в якості невід'ємної складової частини майбутньої Соборної України. Але до початку ХХ ст. українці Кубані не мали міцних зв'язків із Наддніпрянщиною, тому не ототожнювали себе у національному відношенні з “малоросами” чи “українцями” історичної батьківщини. Зате гасло козацького автономізму відразу ж набуло великої популярності серед Кубанського війська, що складалося з україномовних чорноморців і росіян-лінійців. Драматична боротьба за автономію Наддніпрянщини під проводом Центральної Ради, безперечно, викликала щирі симпатії серед українців Кубані, як козаків, так і “іногородніх”.

В короткій історії українсько-кубанських відносин за доби Центральної Ради звертає увагу той факт, що жодного разу на її сесіях, чи засіданнях Малої Ради або ж уряду не розглядалася проблема ставлення до самовизначення населення Кубанської області й Чорноморської губернії та дотримання на їхній території демократичних прав і свобод (як це мало місце з Областю Війська Донського). Київ свідомо оминав дискусійні моменти у стосунках із Катеринодаром, оскільки, на його думку, вже той факт, що кубанські вищі органи влади очолювалися відомими діячами загально- українського визвольного руху (Л. Бич, І. Макаренко, М. Рябовол та ін.), об'єктивно мав сприяти державному зближенню проголошеної 1 березня 1918 р. Кубанської Народної Республіки з Великою Україною на широких демократичних засадах. Таким чином, зумовлена конкретними обставинами вузькостанова козацька політика Кубанської Крайової Ради опинилася “поза межами” критики соціалістичного керівництва УНР.

У четвертому підрозділі “Бессарабське питання у зовнішній політиці Української Народної Республіки” досліджуються відносини УНР із Молдовською Народною Республікою та проблеми вирішення “бессарабського питання”.

З огляду на тісні історико-культурні, етнічні й економічні зв'язки між Бессарабією та Україною пізньої осені - на початку зими 1917 р. Київ розраховував утримати кишинівський “Сфатул церій” (“Раду краю”) і проголошену 2 грудня Молдовську Народну Республіку в орбіті свого політичного впливу. Центральна Рада навіть відклала до скликання Установчих зборів вирішення спірного питання про майбутній статус придунайських повітів, Хотинщини і Лівобережжя Дністра. Однак у критичний момент молдовсько-більшовицького протистояння наприкінці грудня 1917 р. - в січні 1918 р. уряд УНР не зумів надати Кишиневу суттєвої військової допомоги, що зміцнило позиції прибічників прорумунської орієнтації серед провідників МНР. До того ж есерівське керівництво Центральної Ради й Ради Народних Міністрів так і не зуміло скористатися сприятливим зовнішньополітичним фактором - зближенням і встановленням союзницьких стосунків із Німеччиною та Австро-Угорщиною - для вчинення належного тиску на Румунію, що у січні 1918 р. окупувала Бессарабію, й захисту українських національних інтересів у прутсько-дністровському межиріччі. Бухаресту вдалося блокувати аргументовані пропозиції Києва щодо поділу Бессарабії за етнічною ознакою й домогтися закріплення своїх східних загарбань у мирному договорі від 7 травня 1918 р. з державами Четверного союзу. Усі подальші наполегливі спроби гетьманату П.Скоропадського добитися перегляду державно-правового статусу Бессарабії зазнали невдачі.

У п'ятому підрозділі “Проблеми формування українсько-білоруських взаємин” дисертант виходив із того, що рух за національне самовизначення білоруського народу в загальних рисах нагадував аналогічні процеси в Наддніпрянщині, але об'єктивно був менш зрілим і у часі помітно відставав від українського. Виконком ради Всебілоруського з'їзду тільки 8 лютого 1918 р. зважився на створення національного уряду - Народного секретаріату Білорусі, але німецьке окупаційне командування принципово відмовилося мати з ним справу. За такої несприятливої обстановки 3-я “Уставна грамота Ради Білоруської Народної Республіки” від 24 березня 1918 р., котрою остання оповіщалася “незалежною і вільною державою”, ставила під сумнів легітимність північно-західного кордону УНР, визначеного Брестським мирним договором. Ішлося про належність до України Берестейського, Кобринського і частин Більського та Пружанського повітів Гродненської губернії. Водночас, слушно розглядаючи налагодження переговорного процесу з УНР у якості єдино можливого шляху до міжнародного визнання Білорусі, мінська Рада негайно відрядила до Києва повноважну делегацію на чолі з О. Цвікевичем. У ході напружених переговорів 19-25 квітня 1918 р. українська сторона переконала своїх партнерів зазначити в проекті “Прелімінарного договору між УНР і БНР у питанні про державні межі” зобов'язання “відшукати шляхи для задоволення потреб України”, що стосувалися Поліського регіону; із свого боку, український уряд мав ініціювати на переговорах із РСФРР визнання останньою незалежності БНР та підтримати Мінськ у справі визначення російсько-білоруського кордону.

Попри зовнішню подібність процесів національно-державного відродження в Україні та Білорусі, в тому числі ідейну близькість їхніх політичних еліт, початковий досвід налагодження офіційних взаємин двох братніх східнослов'янських народів восени 1917 р. - навесні 1918 р. виявився досить непростим. Справедливо вбачаючи в Українській Центральній Раді та УНР природних спільників білоруської державності, її романтично налаштовані лідери-народники в особі керівництва Білоруської соціалістичної громади на той час виявилися нездатними до реалістичної оцінки військово-політичної ситуації та вироблення реалістичного зовнішнього курсу. На цьому тлі вигідно вирізнялася стримана, виважена і водночас принципова дипломатична лінія Києва, спрямована на фактичне (і поступове забезпечення міжнародно-правового) визнання незалежності Білорусі та тверде відстоювання національно-державних інтересів України.

У шостому підрозділі “Налагодження державно-політичних зв'язків Центральної Ради з національно-визвольними рухами на Кавказі” констатується, що національне відродження у зазначеному регіоні після повалення царату розвивалося, в цілому, на основі тих же закономірностей, що й у Наддніпрянщині, не виходячи за межі вимог територіальної автономії окремих націй і народностей у складі федеративної демократичної Російської республіки. Представники національної помірковано-соціалістичної інтелігенції, що відігравали керівну роль в автономістських рухах, великі сподівання спершу покладали на розуміння й допомогу з боку всеросійської демократії в особі Тимчасового уряду. Але після більшовицького перевороту в Петрограді й розгону Всеросійських Установчих зборів закавказька революційна демократія вийшла на рівень державно-дипломатичних зв'язків з УНР, котра на той час виступала в ролі осередку демократичного федеративного об'єднання на постімперському просторі Росії.

Після недовгих переговорів 13 січня 1918 р. у Києві було підписано два проекти майже тотожних за змістом угод між урядом УНР і щойно призначеними грузинським (Д. Вачейшвілі) та вірменським (А. Тонієв-Тоніянц) військовими комісарами при Центральній Раді, що стосувалися формування національних підрозділів та передислокації їх на батьківщину. Причому український уряд визнавав зазначені комісаріати повноважними органами Грузинської й Вірменської національних рад, тобто, фактично дипломатичними представництвами. Відступаючи під натиском більшовиків, уряд УНР не зміг надати Закавказькому комісаріату, що з листопада 1917 р. представляв спільні інтереси азербайджанського, вірменського та грузинського народів, суттєвої військово-технічної допомоги, про що була домовленість у вищезазначених угодах. Однак напередодні залишення Києва, 25 січня 1918 р., Центральна Рада встигла позитивно розглянути запрошення голови “незалежного уряду Закавказзя” Є. Гегечкорі відрядити українську делегацію на очікувану мирну конференцію “між закавказькими народами та Туреччиною”, що мала відбутися через місяць у Трапезунді. Подібним чином Тифліс розраховував вплинути на Стамбул, або використати дипломатичні контакти між Києвом та Берліном і Віднем для створення сприятливої атмосфери на переговорах. Катастрофічно несприятливий для молодих державних утворень перебіг подій обумовив налагодження активної українсько-кавказької співпраці дещо пізніше, але саме в розглядуваний період (16 квітня 1918 р.) на засіданні політичної секції МЗС УНР чи не вперше було озвучено щодо Грузії ідею Чорноморської федерації (союзу) із центром в Україні.

У третьому розділі дисертації “Відносини гетьманату П. Скоропадського з новопосталими державами на теренах колишньої Російської імперії”, що складається із семи підрозділів і охоплює травень-грудень 1918 р., аналізується подальший розвиток і поглиблення співпраці України з “окраїнними державами” за правління гетьмана П. Скоропадського. У першому з них - “Кримське питання у зовнішній політиці Української Держави” досліджено чи не найскладнішу з “постросійських” проблем, які гетьманат П. Скоропадського успадкував від Центральної Ради. Кримський півострів мав важливе геополітичне й військово-стратегічне значення для формування повноцінної української державності, але тут Київ зіткнувся з проблемою порозуміння з національним рухом, що був досить добре організованим й спирався на давню історичну традицію. Свого часу це поставило перед Центральною Радою болісну дилему: принципово погодитися з можливістю відродження кримськотатарської державності, або ж, виходячи з національних інтересів України, включити Крим до її складу. Спочатку на ґрунті права націй на самовизначення і боротьби з політичними суперниками українське керівництво схилялося до першого варіанта, що знайшло своє відображення у відомому положенні 3-го Універсалу УЦР про те, ніби до складу УНР належить “Таврія (без Криму)”. Тому Київ письмово повідомив Мусульманський виконком у Сімферополі, що “Україна не має територіальних претензій на Кримський півострів”. Але кримськотатарська Директорія зазнала поразки в боротьбі з більшовиками, а Центральна Рада й уряд УНР по поверненні до столиці в березні 1918 р. докорінно змінили свій погляд на державно-правовий статус півострова, плануючи його включення до складу незалежної України.

Вдалий рейд Кримської групи П. Болбочана у другій половині квітня 1918 р. до Сімферополя й Бахчисарая мав на меті поставити Німеччину перед доконаним фактом поширення влади УНР на півострів, але після напружених переговорів між Києвом і німецьким вищим командуванням українські війська змушені були відійти. Значно більших успіхів у вирішенні кримського питання українській дипломатії вдалося добитися в турецькій столиці, де “тимчасовий посол” М. Левитський отримав запевнення великого візира Енверпаші, що його уряд “не думав і не думає” про приєднання Криму до Туреччини чи встановлення над ним протекторату.

Уже перші тижні “самостійного існування” Криму під керівництвом коаліційного кадетсько-татарського крайового уряду генерал-лейтенанта М. Сулькевича продемонстрували його повну економічну залежність від України. Ще більше ускладнилося становище на півострові після проголошення урядом Ф. Лизогуба у середині серпня його економічної блокади. Коли ж на межі зриву опинилися поставки з Криму до Німеччини продуктів харчування, німецьке військове командування ініціювало у Києві українсько-кримські переговори на урядовому рівні. Опинившись на них у безвиході, кримська делегація на чолі з міністром юстиції Б. Ахматовичем змушена була погодитись 12 жовтня 1918 р. на продиктовані Ф.Лизогубом і Д. Дорошенком попередні умови приєднання півострова до України, чиї регіональні інтереси достатнім чином враховувалися в них (планувалося створити інститут кримського представництва при гетьманові та при міністерствах закордонних справ, військовому і фінансовому). Кримська політика гетьманату була перспективною і, фактично, єдино доцільною за тогочасних обставин. Але остаточне вирішення кримського питання на користь Української Держави зірвалося якраз у той час, коли залишалося узгодити окремі несуттєві формальності. Доля півострова на тому історичному зламі була визначена місцевими проросійськими ліберальними угрупуваннями, що чекали свого часу й після військової поразки Німеччини та появи антантівської ескадри у Чорному морі змусили уряд М. Сулькевича до відставки та звернулися за допомогою до Добровольчої армії А. Денікіна, чиї підрозділи невдовзі висадилися у Криму.

В другому підрозділі “Підготовка й оформлення українсько-донського військово-політичного союзу” досліджується стратегічне партнерство гетьманату П. Скоропадського зі Всевеликим Військом Донським отамана П. Краснова. Окрім багатої історичної традиції, воно зумовлювалося тим, що з геополітичного погляду Дон зручно прикривав південний схід Української Держави у разі появи більш ніж імовірної загрози для неї з боку більшовицької Москви, а у випадку відсічі небезпеки з півночі, північного заходу чи заходу Донський регіон перетворювався у природний стратегічний тил і опору України. До того ж Дон виступав єднальним ланцюгом між Українською Державою та не менш важливою для неї Кубанню, й у разі реалізації ідеї створення Причорноморського союзу був би його логічним завершенням у Приазов'ї. Не меншої ваги у справі порозуміння й зближення Української Держави і ВВД набував внутрішньополітичний чинник - П. Скоропадському, що планував відродити в Україні козацький стан і зробити його опорою своєї влади, безперечно, імпонував і, до певної міри, слугував за зразок устрій Дону.

Київ і Новочеркаськ однаковою мірою прагнули до укладення ефективного військово-політичного союзу, вбачаючи у ньому не лише запоруку реалізації очевидних вигод економічної співпраці, а й надійну гарантію збереження державності України та Дону (навіть на автономістсько-федералістських засадах) у критичних умовах завершення Першої світової війни. Саме цією обставиною пояснюється взагалі-то невластива для гетьманату поступливість у територіальних питаннях (Ростовський і Таганрозький повіти) перед ВВД - єдиним на той час вагомим проукраїнським “адвокатом” у всуціль ворожому великоросійському таборі. З підписанням у Києві 7 серпня 1918 р. “Попередньої угоди” із Доном Українська Держава отримувала стратегічного й потужного військово-політичного союзника, а ВВД здобувало чимало конкретних тактичних вигод, зокрема, - перше (й останнє) юридичне визнання з боку повноцінного суб'єкта міжнародних відносин, яким уже була Україна, та можливість отримати від неї фінансово-матеріальну допомогу для спорядження армії. Невдовзі було укладено ряд угод про залізничне сполучення, регулювання питань по Донецькому басейну та стосовно поштово-телеграфних зносин. Оформлення “великого” українсько-донського договору негайно ж було закріплене офіційним обміном дипломатичними представництвами між Києвом і Новочеркаськом.

У третьому підрозділі “Відносини Української Держави з Кубанською Народною Республікою” дисертант виходив з того, що жорстока громадянська війна, результати, котрої здавалися важко-передбачуваними, диктувала кубанським керівникам потребу порозуміння з гетьманським Києвом. Командування ж Добровольчої армії у цій ситуації було безсиле суттєво вплинути на кубансько-українське зближення, оскільки навіть на кінець 1918 р. більше половини денікінських військ становили кубанські козаки-українці. На переговорах у Києві наприкінці травня - на початку червня 1918 р. з повноважною делегацією Кубанської Законодавчої Ради на чолі з її головою М. Рябоволом з'ясувалося, що представники кубанських українців і гірських народів регіону схиляються до приєднання на федеративних засадах до Української Держави. Однак в силу обставин, що на той час склалися, учасники переговорів обмежилися угодою про поставки Україною зброї й спорядження. За свідченням самого П. Скоропадського, на початку літа 1918 р. він займав вичікувальну позицію у справі державного об'єднання. Не вдалося реалізувати згодом й план висадки на азовському узбережжі Окремої Запорізької дивізії генерал-майора З. Натієва, що мала за підтримки місцевого населення звільнити від більшовиків Катеринодар до підходу Добровольчої армії. Тому гетьманський уряд змушений був повернутися до виключно дипломатичних засобів впливу на Кубань: МЗС Української Держави фінансувало проукраїнську пропаганду на Кубані, консулом туди було відряджено Понятенка, котрий мав широкі зв'язки у місцевих колах; 20 вересня 1918 р. консульським агентом 1-го розряду до П'ятигорська (з 8 листопада - міністр-резидент) було призначено полковника Ф. Боржинського, який свого часу проходив службу в Кубанському козачому війську. А через місяць до Києва прибула з Катеринодара Надзвичайна місія на чолі з полковником В.М. Ткачовим, котра в результаті змістовних переговорів уклала з українським урядом угоди про здійснення кредитно-перевідних операцій, про поштово-телеграфні зносини, про шляхи сполучення та з фінансових питань.

Отже, українсько-кубанські відносини за доби гетьманату П. Скоропадського частково набули міжнародно-правового оформлення, хоча посольство Кубанської республіки так і не відкрилося у Києві. Та й українська частина кубанського керівництва, яка замолоду брала участь у соціалістичному русі, попри всі декларативні заяви солідарності з офіційним Києвом, загалом, не надто прагнула до зближення з режимом П. Скоропадського, підозрюючи останнього у “єдинонеділимських” намірах.

“Політичні стосунки й економічне співробітництво України з Білоруссю” за доби гетьманату П. Скоропадського розглядаються у четвертому підрозділі. Швидка зміна політичного режиму в Україні й непевне становище адміністрації П. Скоропадського, із котрою відмовилися співпрацювати провідні українські партії та громадські організації, породили у білоруських дипломатів сподівання добитися істотних зрушень у прикордонних питаннях на свою користь. Але водночас білоруська сторона зверталася з проханням до українського МЗС посприяти на українсько-російських переговорах у справі визнання незалежності БНР з боку РСФРР. Однак гетьман П. Скоропадський і уряд, добре усвідомлюючи значення Поліського регіону для забезпечення оборони, розвитку інфраструктури, внутрішньої й зовнішньої торгівлі та в цілому економіки України, не були певні (як свого часу і Центральна Рада), що той не дістанеться більшовицькій Росії чи Польщі з огляду на слабкість так ніким офіційно й не визнаної БНР. Уже в середині травня МВС розробило проект закону про адміністративний поділ прилучених до Української Держави повітів між губерніями, а 14 серпня Рада Міністрів постановила прилучити Гомельський повіт до Чернігівської губернії, а решту “об'єднати в осібну Поліську округу з адміністративним центром в Мозирі”.

Лише на початку листопада 1918 р. друга Надзвичайна білоруська делегація, з огляду на стрімкий наступ більшовиків, зважилася запропонувати Києву розбудовувати міждержавні зв'язки на основі запровадження спільного митного кордону й об'єднання автономних армій та зовнішньої політики, щоправда за умови попереднього офіційного визнання суверенності Білорусі. А через місяць очолювана професором М. Довнар-Запольським Особлива торговельно-економічна комісія уряду БНР узгодила з новопризначеним міністром закордонних справ гетьманату Г. Афанасьєвим текст ґрунтовного (із шести розділів і 25-ти статей) “Договору між Українською Державою і Білоруською Народною Республікою”, що з об'єктивних обставин залишився не підписаним. Загалом чималі труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру спіткали обидві країни у справі налагодження торговельно-економічних зв'язків.

На думку дисертанта, дійсне, а не суто формальне сприяння білоруському державотворенню в тих умовах вимагало від українського керівництва відчутних поступок на ниві національних інтересів (зокрема, у справі визначення лінії проходження державного кордону), які могли мати позитивні наслідки лише в далекій перспективі, та й то за сприятливих зовнішньополітичних обставин - у разі остаточної перемоги БНР, що була б вдячною Україні за вчасну підтримку. На той час будувати відносини на рівноправній та довгостроковій основі з аморфною та непривабливою зовні БНР гетьманський уряд не наважувався, чим і пояснюється, більшою мірою, зволікання Києва у справі офіційного визнання Білорусі.

У п'ятому підрозділі “Налагодження українсько-польських двосторонніх відносин. Проблема Холмщини й Підляшшя” стверджується, що проблема державної належності історично українських Холмщини і Підляшшя швидко стала каменем спотикання у налагодженні двосторонніх відносин між двома країнами, які об'єктивно були покликані виступити гарантами не відновлення “єдиної й неподільної” Російської імперії у будь-якому вигляді. Правда, в інтересах наукової об'єктивності, варто зауважити, що в деяких центральних і західних районах Холмської губернії польське населення переважало над українським, тому етнічний кордон міг проходити й дещо на схід від її західної адміністративної межі. Але ще 14 листопада 1917 р. Мала Рада ухвалила протест щодо намірів Центральних держав приєднати Холмщину, Підляшшя й окуповану ними частину Волині до так званого “Польського королівства”. Наявність серйозних польсько-німецьких суперечностей і загальна військово-політична ситуація в Центрально-Східній Європі дозволяли українцям на початку 1918 р. сподіватися на позитивне вирішення питання про спірні українсько-польські території. В кінцевому варіанті Брестська система юридично визнавала більшу частину Холмщини й Підляшшя у складі української держави, залишаючи остаточне проведення польсько-українського кордону в цьому регіоні на розгляд змішаної комісії.

Але Австро-Угорщина, не ратифікувавши мирний договір з УНР, залишилася при особливій думці, й фактично більша частина Холмщини, яка входила до австро-угорської зони окупації, опинилася під управлінням польської адміністрації. Віденська дипломатія не припиняла спроб учинити тиск на українське МЗС, неодноразово надсилаючи меморандуми й ноти з пропозиціями провести польсько-український кордон по річці Західний Буг. Але кожен раз такі кроки зустрічалися з твердою позицією української сторони, яка, відчуваючи за собою підтримку Німеччини, намагалася всіма засобами добитися реалізації Брестського мирного договору. Зрештою, це змусило Регентську Раду ініціювати встановлення двосторонніх дипломатичних відносин і вже на початку жовтня 1918 р. до Києва прибув її представник С. Ванькович (у ранзі надзвичайного посланника й уповноваженого міністра), а Рада Міністрів Української Держави, із свого боку, ухвалила постанову про створення з 20 жовтня 1918 р. у Варшаві посольства 2-го розряду на чолі з членом ради МЗС О. Карпінським. 15 листопада П. Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про включення управління Холмського губерніального староства у загальний список управлінь губерніальних та повітових староств України. Проте це рішення не було реалізовано внаслідок краху Брестської системи міжнародних відносин. Міжнародне становище Української Держави після завершення Першої світової війни порівняно з позиціями відновленої Речі Посполитої з оберненою пропорційністю змінилося на гірше. До кінця листопада 1918 р. польські війська окупували північну Холмщину, все Підляшшя й навіть частину Західної Волині.

У шостому підрозділі “Міждержавні відносини гетьманату П. Скоропадського з Фінляндією” дисертант прийшов до висновку, що історія фінського й українського національних державотворчих процесів першої чверті ХХ ст. в основних етапах і поворотних пунктах, “дійових особах та виконавцях” часом схожа до дрібних деталей, але з прямо протилежними результатами.

Наприкінці другого десятиріччя ХХ ст. спільність зовнішньополітичних національно-державних інтересів Фінляндії та України неминуче диктувала їхнє взаємне визнання та зближення на міжнародній арені. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. у цілому був прихильно зустрінутий промонархічним “білим” керівництвом Фінляндії, а бізнесові кола країни в особі підприємців “Товариства фінських паперових заводів”, що прагнули поновити експорт паперу в Україну, посприяли прийняттю Сенатом 26 липня 1918 р. рішення про призначення доктора філософії Ґ. Ґуммеруса повіреним у справах при уряді Української Держави. Початок функціонування фінляндського посольства й консульств у Києві та Одесі пришвидшило відповідні кроки Києва: 10 вересня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила законопроект про заснування в Гельсінкі посольства 2-го розряду, через місяць тимчасово виконуючим обов'язки повіреного у справах Української Держави було призначено директора Загального департаменту МЗС К. Лоського. У цілому ж перший, хоч і надто короткий, досвід українсько-фінського спілкування на міждержавному рівні (зокрема, переговори щодо укладення великого торговельно-економічного договору) можна оцінити як досить вдалий. Спільність народногосподарських проблем, котрі постали перед Києвом і Гельсінкі в умовах унезалежнення від метрополії (налагодження взаємовигідної виробничої кооперації, пошук ринків збуту готової продукції, джерел постачання сировини та ін.), нагальна потреба розширення кола міжнародного визнання новопосталих держав, наростання протягом літа-осені 1918 р. загрози великодержавного реваншу з боку “червоної” й “білої” Росії об'єктивно зумовлювали тісну співпрацю України й Фінляндії.

У сьомому підрозділі “Кавказький регіон у зовнішній політиці Української Держави” розглядається кавказький напрям української дипломатії влітку-восени 1918 р. Саморозпуск Закавказького Сейму 8 червня 1918 р. і проголошення самостійності Грузії, Азербайджану та Вірменії висунув на порядок денний проблему встановлення офіційних дипломатичних відносин між Українською Державою й окремо з кожною із новоутворених закавказьких республік. Зважаючи на міжнародно визнаний статус України, її провідну роль у спробах створення загальноросійської федерації восени-взимку 1917 р. та відносно стабільне внутрішньополітичне становище, ініціативу в цій справі виявили Тифліс і Єреван. Не чекаючи на офіційне визнання Києвом, прем'єр-міністр Грузії Н. Жорданія 17 липня 1918 р. повідомив Д. Дорошенка про призначення своїм представником при українському уряді В. Тевзая, а його заступником - Д. Вачейшвілі. Попри те, що традиційна дипломатична процедура визнання з української сторони не була проведена (більшою мірою з огляду на позицію Берліна стосовно німецько-російського Брестського мирного договору, де оминалося питання про право народів Кавказу на самовизначення), сам факт прибуття до Києва Дипломатичної місії Грузії на чолі з В. Тевзая й надання їй відповідного посольського статусу свідчив про фактичне визнання Україною Грузинської Демократичної Республіки. Практично увесь комплекс українсько-грузинських відносин був унормований повномасштабною двосторонньою угодою від 5 грудня 1918 р., яка за своєю змістовністю й значенням може бути зіставлена з українсько-донським договором. Паралельно налагоджувалися двосторонні відносини Української Держави з Вірменською Демократичною Республікою, що опинилася у катастрофічному становищі після турецької агресії взимку-навесні 1918 р. Уже 29 червня Вірменська національна рада повідомила українське МЗС, що вона продовжила повноваження свого комісаріату на Україні “стосовно представництва вірменського народу”, у свою чергу, вірменський уряд визнав повноваження представника Комісаріату української крайової ради Закавказзя В. Гірченка. Щоправда, як і у випадку з Грузією, П. Скоропадський не пішов на офіційне визнання незалежності Вірменії, але дав дозвіл на прибуття до Києва 17 жовтня повноважного представника цієї країни - доктора права Г. Дзамоєва, що фактично й означало визнання суверенітету Вірменії та встановлення дипломатичних відносин. Азербайджанський уряд в розглядуваний період був надто заклопотаний опануванням національної території, щоб упритул зайнятися зовнішньополітичними питаннями, хоч до України для переговорів усе ж приїздили його представники, були встановлені консульські відносини, а серед членів дипломатичного корпусу в Києві числився комісар Азербайджанської республіки Джелік Садиков.

В розглядуваний період Україна виявилася практично єдиним рівноправним міжнародним партнером для закавказьких республік, який де-факто визнав їхню незалежність і започаткував дипломатичні відносини, прийнявши повноважних представників їхніх урядів. Антигетьманське повстання перешкодило налагодженню союзницьких і взаємовигідних торговельно-економічних відносин України з кавказькими країнами та заснуванню там українських дипломатичних представництв, ці завдання довелося вирішувати в набагато складніших умовах за доби Директорії.

Важливого й узагальнюючого значення в даному дискурсі набуває четвертий розділ дисертації - “Директорія УНР у пошуках рівноправних зовнішньо-політичних союзників”, який охоплює події кінця 1918-1921 рр. і складається із шести підрозділів. Перший з них - “Активізація Українською Народною Республікою союзницьких відносин із кавказькими державами” відтворює кавказький напрямок зовнішньої політики УНР доби Директорії. Численні міжусобні збройні конфлікти на Кавказі надзвичайно ускладнювали для Києва вироблення загальної політичної лінії у стосунках із молодими незалежними державами. Тому наказом по МЗС УНР від 26 січня 1919 р. було призначено Українську дипломатичну місію на Кавказ (до Грузії) на чолі з І. Красковським. Головними її завданнями було налагодження політичної співпраці з кавказькими республіками з метою захисту національних інтересів на міжнародній арені та облаштування й розвиток взаємовигідної торгівлі. По прибутті до Тифліса місія також розгорнула активну інформаційну діяльність по освітленню військово-політичного становища в Україні. І. Красковський оперативно увійшов в особисті контакти з главами МЗС Грузії, Вірменії та Азербайджану, була розширена мережа українських консульств у зазначених країнах. Важливу роль у проведенні політики УНР у регіоні відігравала Військова місія до народів Північного Кавказу полковника М. Чеховського, що була сформована у березні 1919 р. для вербування 10 тис. добровольців до Республіканської армії УНР. Однак на кінець осені 1919 р., у результаті поразок УНР у війні з Добровольчою армією, а згодом окупацією більшовицькими військами Дагестану і Чечні, українським дипломатам не вдалося реалізувати ініційовану “Республікою Союзу Горців Кавказу” союзну угоду з Україною.

На весну-літо 1920 р. кавказький напрямок зовнішньополітичної стратегії уряду УНР продовжував залишатися одним із пріоритетних, насамперед, з огляду на оформлення антибільшовицького союзу - Чорноморської “спілки держав” Кавказу, Кубані та УНР. Українська дипмісія в Тифлісі стала визнаним центром політичного тяжіння й об'єднавчим осередком для демократичних сил Північного Кавказу та Кубані. Але її діяльність надзвичайно ускладнилася у зв'язку з підписанням у Москві 7 травня 1920 р. “Мирного договору між РСФРР і Грузією”, що забороняв утворення, перебування й діяльність антибільшовицьких груп і організацій на території останньої, та окупацією Червоною армією Азербайджану. 19 жовтня 1920 р. МЗС Грузинської республіки повідомив І. Красковського, що її уряд внаслідок вимог більшовиків змушений припинити контакти з Місією УНР, яка через місяць залишила країну, але без офіційного розриву дипломатичних відносин, що забезпечувало формально-юридичні підстави для подальшої дипломатичної співпраці представників УНР і демократичних урядів закавказьких республік на міжнародній арені.

У другому підрозділі “Укладення українсько-кубанського союзного договору” дисертант виходив із того, що наприкінці 1918 р. окреслилася незворотна тенденція до втрати Кубанською республікою ознак суверенності у гострому конфлікті з керівництвом білого руху. Через рік, коли самостійницький уряд В. Іваниса остаточно поставив за мету розрив з білим рухом і продовження боротьби проти більшовиків у союзі з УНР та кавказькими республіками, великі поразки на фронті унеможливили реалізацію цього плану. Під ударами більшовицьких військ 45-тисячна Кубанська армія, уряд і Законодавча Рада відступили на територію Чорноморської губернії, де частина козаків евакуювалася до Криму, а решта капітулювала перед Червоною армією. Законодавча Рада на засіданні 19 травня 1920 р. в Адлері ухвалила, що Військовий отаман і Крайовий уряд “мусять зберегти кубанські інституції державної влади і вести боротьбу за визволення Кубані до кінця”.

Зрозуміло, що вона могла продовжуватися, передусім, на дипломатичному фронті, а її основою мало стати оформлення військово-політичного союзу з УНР. Голова Української дипмісії на Кавказі І. Красковський на початку 1920 р. детально опрацював його умови, головними з яких були взаємне визнання суверенності й повне невтручання у внутрішні справи один одного, офіційна відмова від гасла “єдиної й неподільної Росії”, залучення до союзу кавказьких республік, підготовка угод з економічних, торговельно-промислових і фінансових питань. А 20 квітня 1920 р. голова Кубанської Крайової Ради і водночас керівник Кубанської надзвичайної місії при урядах закавказьких держав І. Тимошенко передав послу УНР заяву з викладом засадничих принципів зовнішньої політики свого уряду, що загалом співпадали з українськими. Після оперативного обговорення проекту українсько-кубанського союзного договору в Тифлісі 29 квітня він був готовий для підписання, проте цього тоді не сталося з огляду на евакуацію кубанського уряду й решток армії у “білий” Крим. Укладення союзної угоди відбулося у Варшаві лише 7 серпня 1920 р., причому сторони зобов'язалися найближчим часом підготувати військовий, морський і фінансово-господарський договори.

Керівництво УНР досить зважено й діалектично підійшло до вирішення дилеми, яка постійно поставала при облаштуванні відносин між Києвом і Катеринодаром протягом 1917-1920 рр.: спільного історичного походження абсолютної більшості кубанців із наддніпрянцями та гучних декларацій про симпатії до “Старої України” було явно замало, щоб усерйоз ставити питання про приєднання Кубані до УНР, навіть на широких федеративних засадах. Самостійна козацька Кубанська республіка могла б принести набагато більше користі в якості “молодшого партнера” Києва у кавказькому регіоні, проти чого провідники автономістів і не заперечували.

Аналізуючи питання, винесені до третього підрозділу - “Здобутки й проблеми взаємин УНР із країнами Балтії та Білоруською Народною Республікою”, здобувач прийшов до висновку, що на найтяжчому, завершальному етапі Визвольних змагань, відносини керівництва УНР із країнами Балтії розвивалися найінтенсивніше й мали найкращі перспективи на всьому постросійському геополітичному просторі. Налагодження порозуміння з країнами Балтії і розвиток українсько-білоруських відносин набували особливого значення з огляду на підготовку грунту для створення Балто-Чорноморського союзу. Уже 5 листопада 1919 р. комісія МЗС УНР ухвалила проект відкриття у Ризі (для Латвії та Литви) й Ревелі дипломатичних місій 3-го розряду, очолили їх відповідно В. Кедровський і Є. Голіцинський. Але попри неодноразові спроби обох дипломатів довести українському керівництву неприпустимість відсутності місії УНР у Литві, вона так і не була призначена. Це пояснюється гострим польсько-литовським конфліктом і прагненням С. Петлюри та А. Лівицького, які вели напружені переговори з Варшавою про укладення військово-політичного союзу, уникнути будь-яких звинувачень у потуранні супротивній стороні.

В. Кедровський у Ризі зосередився на встановленні контактів із впливовими парламентськими колами, передусім, аграріями й соціал-демократами, переконуючи їх у вигідності розвитку економічних відносин Латвії з Україною. Логічним результатом його дипломатичних зусиль стало “визнання де-факто” Тимчасовим урядом Латвії незалежності УНР 25 березня 1920 р. З офіційним визнанням УНР Естонією справи виявилися набагато складнішими, хоча якийсь час після підписання нею 2 лютого 1920 р. мирного договору з РСФРР естонські урядові кола продовжували досить прихильно ставитися до державно-політичного зближення з УНР. Але з початком польсько-радянської війни Ревель не бажав зайвий раз дратувати Кремль і формально ця перешкода була усунена лише 31 серпня 1920 р. з підписанням у Ризі політичної угоди між Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, УНР і Фінляндією. Встановлення дипломатичних відносин із балтійськими державами та налагодження місією В. Кедровського близьких стосунків із їхніми керівними діячами, зрештою, мало не лише самодостатнє політичне значення, а й слугувало запорукою розвитку взаємовигідних торговельно-економічних зв'язків. Своєю активною діяльністю дипломатичні представництва УНР у країнах Балтії фактично забезпечили повноправну участь України у процесі формування “Східної (Балтійської) Антанти”.

В українсько-білоруських відносинах цього періоду нових обрисів набула ідея федеративного об'єднання БНР з Україною. Українські уряди надавали політичну й фінансову підтримку Білорусі, розроблявся план налагодження українсько-білоруської військової співпраці шляхом організації регулярної армії БНР на українській території, звільненій від більшовиків, але об'єднавча ідея, як і наприкінці 1918 р., залишилася нереалізованою.

У четвертому підрозділі - “Розвиток відносин УНР із Фінляндською Республікою” стверджується, що незалежна й впевнена у собі Фінляндія, визнана на початку травня 1919 р. країнами Антанти, з потужним національно-демократичним потенціалом, була бажаним партнером для відновленої Директорією УНР, щоправда, фінську дипломатію й урядові кола спершу бентежили ліворадикальні гасла антигетьманського повстання. До того ж фінському послу Ґ. Ґуммерусу, як і решті дипломатичного корпусу акредитованому у Києві, 28 січня 1919 р. довелося виїхати до Вінниці, а згодом і взагалі з України. Центр роботи по облаштуванню двосторонніх відносин перемістився до українського посольства в Гельсінкі, яке очолювалося К. Лоським, потім М. Залізняком, а з липня 1920 р. до травня 1921 р., фактично, - П. Сливенком.

Ставлення фінських урядових і громадсько-політичних кіл до незалежної УНР та збройної боротьби за її суверенітет було незмінно прихильним, українські дипломати знаходили повне розуміння у своїх фінських колег. Тому одночасно з початком мирних переговорів з РСФРР міністр закордонних справ Фінляндії Р. Гольсті 12 червня 1920 р. підтвердив визнання де-юре незалежності УНР. Українське дипломатичне представництво у Гельсінкі набувало важливого значення і з огляду на близьке географічне сусідство фінської столиці з Петроградом, що відкривало необмежені можливості для активізації української розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності. Але, передусім, дипломати УНР активно підключилися до справи створення якомога ширшого за складом військово-політичного союзу молодих держав, які постали на території колишньої Російської імперії.

Підводячи підсумок розвиткові українсько-фінських міждержавних відносин за доби Директорії, доводиться визнати їхній рівний і взаємно шанобливий характер, без жодного натяку на зверхність чи старшинство у взаєминах. Фінляндія, попри всі суттєві відмінності геополітичного становища, рівня націотворення та соціально-економічного укладу, безперечно, була зразком для керівництва УНР щодо обстоювання державних інтересів на світовій арені, захисту суверенітету та формування суспільного миру й спокою, подолання наслідків громадянської війни. Зі свого боку, значна частина фінської політичної еліти цілком слушно вбачала в існуванні незалежної України головну противагу як російським реставраторським планам, так і польським гегемоністським намірам у Центрально-Східній Європі.

У п'ятому підрозділі “Проблеми формування й наслідки українсько-польського військово-політичного союзу” аналізуються принципові, ключові фактори й обставини, які зумовили еволюцію міждержавних стосунків від військово-політичної конфронтації до стратегічного партнерства та причини невдачі останнього. З геополітичного й військово-стратегічного погляду УНР об'єктивно була зацікавлена у встановленні союзницьких відносин із другою Річчю Посполитою, котра постала майже одночасно з розгортанням антигетьманського повстання. Визнана Антантою Польська Республіка, у разі віднайдення Києвом компромісного та прийнятного для обох сторін варіанта вирішення проблеми кордонів, стала б не лише могутнім спільником УНР у боротьбі зі спробами відродження “єдиної й неподільної” та ще одним ключовим осередком Балто-Чорноморського союзу молодих незалежних держав, а й виступила б у ролі дипломатичного “вікна в Європу” для України.

Бельведерський табір прибічників “начальника держави” Ю. Пілсудського обстоював ідею створення федерації з визволеними від російського панування Україною, Білоруссю й Литвою. Але на виборах до Установчого сейму в лютому 1919 р. відносну більшість місць отримали їхні противники, котрі вважали українців недозрілими до самостійного державного існування. З членів Директорії лише Головний Отаман Республіканської армії С.Петлюра чітко усвідомлював потребу порозуміння з Польщею, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Значна ж частина наддніпрянського проводу підтримувала тверду позицію керівництва ЗУНР щодо територіальних поступок. Таким чином, перспективи українсько-польського зближення на компромісних засадах були досить проблематичними, а їхня реалізація з часом усе більше залежала не стільки від військово-політичного становища відновленої УНР, як від співвідношення політичних сил на варшавському олімпі та налагодження особистих стосунків лідерів обох держав - С. Петлюри і Ю. Пілсудського.

Так сталося, що українсько-польський військово-політичний союз, оформлений Варшавською угодою 21-24 квітня 1920 р., виявився нетривким і під тиском непереборних зовнішньо- і внутрішньополітичних факторів протягом жовтня 1920 р. - березня 1921 р. спершу формально, а потім і фактично розпався. Він виявився запізнілим, принаймні, на рік і самотужки не зміг протистояти зміцнілій більшовицькій Росії. Проте Варшавський договір 1920 р. мав велике значення не лише для українського визвольного руху, учасники якого завдяки допомозі з боку Польщі продовжували збройну боротьбу за незалежну УНР до кінця 1921 р., але й, безсумнівно, що факторові боротьби українсько-польського військово-політичного альянсу з більшовицькою Росією значною мірою мають завдячувати своєю самостійністю прибалтійські країни: Фінляндія, Естонія, Латвія й Литва. Саме тому, що Москва була відчутно ослаблена війною з УНР та Польщею, а також селянськими повстаннями в Наддніпрянщині, фактично був зірваний запланований Кремлем під гаслом “світової революції” похід на Захід, що тоді дало можливість і самій Польщі зміцнити свою національну державність.

У шостому підрозділі “Проекти субрегіональних об'єднань у міжнародній діяльності УНР” дисертант виходив із того, що реалізація об'єктивних можливостей регіонального міждержавного зближення “окраїнних держав” та їхньої тісної дипломатичної співпраці на міжнародній арені значною мірою залежала від вирішення проблеми лідерства. А та, у свою чергу, була якнайтісніше пов'язана з військово-політичним становищем країни-претендента, згуртованістю її керівної національної еліти та твердою підтримкою запропонованого нею стратегічного державного курсу з боку широких народних мас. На жаль, саме цих якостей і бракувало Україні - природному лідерові новопосталих державних утворень на постімперському російському просторі.

На завершальному етапі національно-визвольних змагань у зовнішній політиці УНР досить виразно визначився курс на формування стійких політичних і економічних об'єднань “окраїнних держав”. Становлення Версальської системи міжнародних відносин нагально висувало питання координації зусиль “рандштатів” на дипломатичній ниві в обороні своїх національно-державних інтересів і це вже було продемонстровано Києвом 5 лютого 1919 р. в Одесі, де представники УНР, Білорусі, Дону й Кубані звернулися до командування військ Антанти з двома меморандумами, в котрих містилося прохання щодо надання фактичної допомоги й підтримки “здоровим національно-державницьким прагненням” народів “рандштатів”. На Паризькій мирній конференції, куди після невдачі одеських переговорів з Антантою був перенесений центр ваги дипломатичної діяльності нових незалежних держав, Надзвичайна дипломатична місія УНР відразу ж встановила тісні контакти з делегаціями Азербайджану, Білорусі, Грузії, Естонії, Латвії, Литви, Республіки горців Північного Кавказу, координуючи їхні зусилля в справі міжнародного визнання. Коли у правлячих колах прибалтійських “рандштатів” почала поступово торувати собі шлях ідея оформлення субрегіонального дипломатичного та військово-політичного союзу новопосталих держав - “Східної (Балтійської) Антанти”, МЗС УНР збагатило її концепціями створення Чорноморського союзу і на їхній основі - Балто-Чорноморської спілки суверенних демократичних республік, у котрій Україна посіла б ключове місце.

На Четвертій конференції Балтійських держав за участю Естонії, Латвії, Литви, Польщі, УНР і Фінляндії у Ризі в серпні 1920 р. вдалося виробити низку важливих постанов, пропозицій і конвенцій, що мали на меті зблизити держави-учасниці в політичному, економічному, військовому, культурному та комунікаційному відношеннях. Найголовнішою з них стала Політична конвенція від 31 серпня 1920 р., яка констатувала взаємне юридичне визнання держав-учасниць, зобов'язувала їх до мирного урегулювання територіальних конфліктів, негайного вироблення оборонної військової конвенції та взаємного гарантування національно-культурних прав етнічних меншин. На кінець осені наступного року завдяки зусиллям дипломатії УНР в основному завершився й процес договірно-правового оформлення Чорноморського союзу за участю УНР, Кубанської республіки, демократичного Дону, Тереку, Республіки горців Північного Кавказу, Азербайджану й Грузії. Однак на той час загальна військово-політична ситуація у Центрально-Східній Європі й на Кавказі склалася не на користь поновлення успішної визвольної антибільшовицької боротьби за незалежність і утвердження демократичного ладу в південних “рандштатах”. Прибалтійські ж держави, у тому числі Польща, уклавши з Кремлем досить сприятливі для себе мирні договори та вступивши до Ліги Націй, зосередилися на вирішенні внутрішніх проблем.

Висновки

Проведене у дисертації теоретичне узагальнення концептуальних підходів щодо основних тенденцій та особливостей розвитку міжнародних відносин у центрально-східноєвропейському регіоні в ході й по завершенні Першої світової війни та комплексний аналіз проблематики як двосторонніх, так і багатосторонніх взаємин України з “окраїнними державами” послужили теоретико-аналітичною основою вирішення важливої наукової проблеми визначення місця та ролі УНР (доби Центральної Ради й Директорії) і Української Держави у структуруванні державно-національного простору на території європейської частини колишньої Російської імперії та Кавказу протягом 1917-1921 рр.

Головні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дисертації викладені у наступних висновках:

На початку ХХ ст. існували об'єктивні обставини, що надзвичайно ускладнювали появу в Центрально-Східній Європі такої суверенної держави, як Україна. Проте перебіг Першої світової війни, одним із головних театрів бойових дій і основних причин котрої були саме українські землі по обидва боки австро-російського кордону, переконливо засвідчив як Центральним державам, так і країнам Антанти, що надалі ігнорувати українське питання неможливо. Але якщо Брестська система міжнародних відносин до кінця осені 1918 р. значною мірою забезпечувала певні сприятливі умови для дипломатичного самоствердження УНР та Української Держави, то з її руйнацією, в силу неприйнятності української незалежності державами-переможцями, а згодом упередженого розуміння ними “деструктивності” національно-визвольної боротьби в Україні для нової європейської системи безпеки, українське питання перетворилося в складну проблему міжнародних відносин.