Дитяча безпритульність в радянській Україні в 20-х – першій половині 30-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ДИТЯЧА БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 20-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Зінченко Алла Григорівна

Одеса -- 2002

Анотація

Зінченко А.Г. Дитяча безпритульність в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років ХХ ст.-- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія Україна.-- Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Одеса, 2002.

Дисертацію присвячено досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х років. Аналізуються форми та методи діяльності державних та громадських органів та установ у подоланні дитячої безпритульності. Особливе місце відведено з'ясуванню суті дитячої безпритульності як соціального явища, обумовленого соціально-економічними і політичними умовами життя суспільства, причин її виникнення. Вироблені практичні рекомендації щодо подолання цього соціального явища в сучасних умовах.

Ключові слова: дитяча безпритульність, дитяча бездоглядність, охорона дитинства.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. В умовах трансформації суспільства поширюються негативні тенденції в основних сферах життєдіяльності найбільш соціально незахищених категорій населення. В першу чергу це торкається дітей та підлітків. Зростає кількість правопорушень скоєних неповнолітніми, поширюється наркоманія і алкоголізм у підлітковому середовищі. З року в рік зростає чисельність безпритульних дітей. Якщо у 1996 р. в ході проведення профілактичних рейдів на вулицях міст працівниками кримінальної міліції для неповнолітніх було вилучено понад 12 тис. безпритульних дітей, то вже в 2001 р. - 35 тис. Ці діти, як правило, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, токсичні та наркотичні речовини. Їх життя і здоров'я постійно знаходяться під загрозою.

Проблема дитячої бездоглядності та безпритульності не нова для України, а тому її практичне вирішення вимагає наукового аналізу досвіду подолання безпритульності у 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття. Безумовно, що такий поглиблений історичний аналіз має важливе значення для розробки сучасного законодавства щодо проблем дитинства та надає можливість звернутися до апробованих методів надання допомоги знедоленим дітям, що дали в свій час позитивні результати.

Поряд з практичним, дана наукова проблема має важливе наукове значення. Дослідження історичного досвіду подолання дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років розкриває нові сторінки в складній і суперечливій за змістом історії України цього періоду.

Зв'язок роботи з державними програмами. Робота виконана за власною ініціативою автора, а з 1998 р. стала розроблятись в рамках затверджених Президентом України “Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”.

Об'єктом дослідження є дитяча безпритульність як соціальне явище, державні та громадські організації, що займалися проблемами подолання цього соціального явища в Україні в досліджуваний період.

Предметом дослідження є діяльність державних органів та громадських організацій щодо подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття.

Хронологічні рамки наукового дослідження охоплюють 20-ті - першу половину 30 - тих рр. ХХ століття, тобто з перших кроків створення радянської системи охорони дитинства до середини 30-х років, коли дитяча безпритульність як масове соціальне явище була в цілому подолана.

Географічні рамки дослідження охоплюють межі Радянської України в її кордонах досліджуваного періоду. Проблеми подолання дитячої безпритульності на території західноукраїнських земель, що мали свою історичну специфіку, в дослідженні не розглядаються.

Метою дисертаційної роботи є системне наукове дослідження в історичному контексті України досліджуваного періоду суті дитячої безпритульності як соціального явища, обумовленого соціально-економічними та політичними умовами життя суспільства та системного аналізу досвіду подолання дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття.

Виходячи з поставленої мети визначаються наступні дослідницькі завдання:

проаналізувати стан і ступінь дослідження обраної теми в історіографії;

поглибити дослідження історичного досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр.;

продовжити вивчення в історичному контексті суті соціального явища безпритульності, сформулювати чітку класифікацію її видів;

провести системний аналіз соціально-економічних та політичних причин появи безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр.;

дослідити та систематизувати нормативно-правову базу і практичну діяльність державних установ щодо ліквідації дитячої безпритульності в Україні;

проаналізувати фактори виникнення та шляхи подолання безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр., як одного з найбільших соціальних катаклізмів даного історичного періоду;

розкрити роль громадськості в подоланні дитячої безпритульності, надати комплексну характеристику діяльності громадських організацій у вирішенні даної проблеми;

на основі історичного узагальнення досвіду подолання безпритульності в Радянській Україні в 20 -х - першій половині 30-х рр. сформулювати практичні рекомендації щодо подолання дитячої безпритульності та узгодженої діяльності державного механізму соціального захисту дитинства за сучасних умов.

У постановці даних дослідницьких завдань, автор не претендує на вичерпний аналіз усіх проблем дитячої безпритульності протягом складної та суперечливої історії її подолання, розуміючи, що це завдання виходить за рамки одного дослідження на рівні кандидатської дисертації.

Методологічну основу дисертаційної роботи становить діалектичний метод пізнання, який забезпечив аналіз соціального явища безпритульності у її розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності. Теоретичною основою дослідження є творче осмислення досягнень історичної науки, праць вітчизняних та зарубіжних авторів, архівних джерел з питань теорії та практики охорони дитинства. Відповідно до предмету та завдань дисертаційного дослідження автор використовував такі методи дослідження: періодизація, типізація, порівняння, проблемно-хронологічний. При розробці теми використовувалися принципи історизму, логічності, науковості, всебічності, які дозволили найбільш реально відобразити історичні процеси.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

уточнено визначення поняття “дитячої безпритульності” та класифікація її видів;

виявленні політичні причини виникнення дитячої безпритульності та їх вплив на її зростання в досліджуваний період;

детально досліджені фактори розвитку та шляхи подолання дитячої безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр.;

розкрито роль, значення і основні напрямки діяльності по ліквідації дитячої безпритульності громадських організацій і об'єднань;

Практичне значення основних результатів дослідження і сформульовані практичні рекомендації щодо шляхів і методів подолання дитячої безпритульності в сучасних умовах автор вбачає у можливості використання їх державними органами, насамперед тими, що займаються питаннями соціального захисту і розвитку дітей та молоді, Міністерством освіти при формуванні загальних засад політики щодо проблем нужденного дитинства на сучасному етапі, у практичній діяльності органів місцевого самоврядування, соціальних служб для молоді, різноманітних громадських організацій та установ у вирішенні проблем безпритульних дітей.

Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці наукових і популярних праць, у розробці шкільних та вузівських курсів з історії України, при проведенні просвітницької роботи.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота обговорювалася і рекомендована до захисту кафедрою історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету. Принципові ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження були викладені на міжнародній, всеукраїнській та внутрівузівських науково-практичних конференціях: Міжнародна конференція “Сучасна сім'я в умовах трансформації суспільства” (м. Київ, 1998 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Молодь та суспільство: шляхи розв'язання проблем” (м. Одеса, 2001 р.); наукові конференції професорсько-викладацького складу Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов ім. Н.К. Крупської (м. Горлівка, 1992, 1993, 1997 рр.) і знайшли відображення в 8 публікаціях автора по темі дослідження, в тому числі в 4 статтях у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертаційної роботи обумовлені метою та завданнями дослідження і складаються зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 189 сторінку друкованого тексту, включаючи 16 сторінок списку використаних джерел (199 найменувань) і 7 таблиць.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми, визначено предмет і об'єкт дослідження, його хронологічні і географічні рамки, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення роботи, а також наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження і структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі - “Дитяча безпритульність: історіографія проблеми, джерела, методологія та методи дослідження” розглядається стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження, його джерельна та методологічна база.

Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Перші наукові праці з досліджуваної проблеми з'являються в середині 20-х років. Історії становлення системи охорони дитинства в Росії і Україні як її складової частини, та за кордоном присвячені дослідження Д.К. Футера, С.В. Познишева, П.І. Люблінського, М.Н. Гернета та Л.М. Василевського. Спираючись на аналіз світового досвіду в організації роботи державних установ з безпритульними, а також враховуючи соціальні корені безпритульності на різних відрізках її історії, автори здійснили спробу надати наукове визначення терміну “дитяча безпритульність”, виявити соціально-економічні причини його появи.

При вивченні проблеми дитячої безпритульності важливе значення мають праці А.С. Макаренко, Н.К. Крупської та Г. Ващенко. Н.К. Крупська в своїх працях багато уваги приділяла проблемам дитячої безпритульності, вивченню причин, які її породжують. Вона суворо засудила підхід до безпритульних як до морально-дефективних дітей. Маючи великий досвід роботи з дітьми-правопорушниками, А.С. Макаренко справедливо вважав себе “самим високим спеціалістом по безпритульності”. Запропонована ним концепція виховання дитини в колективі та через колектив не втратила своєї актуальності й сьогодні. В контексті дослідження проблеми дитячої безпритульності твори українського педагога Г. Ващенко викликають інтерес як представника іншого напрямку педагогічної думки України - національно-демократичного (в той час, як А.С. Макаренка вважають творцем комуністичної педагогіки).

В історіографії даного періоду привертає увагу відсутність праць, які були б присвячені виключно українським моментам ліквідації безпритульності, що визначали б специфічний зміст означеного соціального явища. Українські проблеми розглядаються в переважній своїй більшості в рамках загальносоюзних праць без відповідного аналізу національних особливостей.

Взагалі, історіографія дитячої безпритульності, яка формувалася в цей період, представлена помітним числом праць. І хоча більшість з них мають пропагандистську спрямованість і не відзначаються глибоким науковим аналізом та цілісністю сприйняття досліджуваної проблеми, проте, саме в цей період були закладені підвалини наукового підходу до розробки проблеми дитячої безпритульності.

В середині 50-х років з'являються перші педагогічні наукові дослідження проблем дитячої безпритульності. В.Я. Іонова, Г.А. Арнаутов та С.М. Чех здійснили аналіз педагогічних форм роботи з безпритульними дітьми в перші роки радянської влади на матеріалах РСФРР та СРСР. В цей же період було підготовлено і перше дисертаційне дослідження на матеріалах України С.С. Коваленко, в якому вона в контексті історичного досвіду боротьби з дитячою безпритульністю розглянула досвід виховної роботи в дитячих будинках.

З другої половини 50-х до кінця 80-х років з'являється ряд історичних наукових праць, присвячених досвіду подолання дитячої безпритульності. До позитивів досліджень М.М. Черняка, В.Г. Рудкіна, А.Н. Хмирьова та інших можна віднести наведення численного фактичного матеріалу, аналіз форм та методів боротьби державних та громадських організацій з цим соціальним явищем, висвітлення еволюції формування законодавчої бази соціально-правової охорони нужденного дитинства. Однак, усі ці праці знаходяться у полоні ідеологічних догм означеного періоду і проблеми дитячої безпритульності висвітлюються в них переважно в історико-партійному аспекті. Наведені характерні риси праць цього періоду притаманні і для наукових робіт О.О. Гусака, В.І. Чуба, П.В. Лихолата та інших науковців, присвячених досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні. На наш погляд, висвітлення процесу боротьби з дитячою безпритульністю, як успішного і переможного процесу, не має під собою реальних підстав.

Третій період розвитку історіографії дитячої безпритульності 20-х - першої половини 30-х рр. розпочався з початку 90-х років і триває до теперішнього часу. До наукового обігу були введенні нові архівні документи, свідчення очевидців, матеріали преси, що довгий час знаходилися в спецсховищах. Усе це створило відповідну наукову базу для критичного переосмислення історії України 20-х - 30-х рр. взагалі і процесу подолання дитячої безпритульності зокрема. Побачили світ праці С.В. Кульчицького, Є.П. Шаталіної, І.І. Діптан та інших, в яких вперше в Україні об'єктивно та неупереджено розглянуто діяльність державних органів ліквідації безпритульності в період голодомору 1932-1933 рр., зроблена спроба вирішити деякі концептуальні проблеми дитячої безпритульності.

Значним здобутком історіографії цього періоду є дисертаційна робота Діптан І.І., яка присвячена діяльності надзвичайних державних органів по боротьбі з дитячою безпритульністю в Україні в 20-х - 30-х роках. Авторка вперше дійшла висновку, що процес ліквідації дитячої безпритульності не закінчився на початку 30-х років, а виявився складним і суперечливим та розтягнувся на десятиліття.

Таким чином, сучасна історична наука приділила певну увагу розробці теми дитячої безпритульності в Україні досліджуваного періоду. Але, в цілому, проблема залишається до кінця не розробленою, бо такі ключові питання як роль та місце громадських об'єднань та організацій в боротьбі з дитячою безпритульністю, особливості подолання дитячої безпритульності в другій половині 30-х років, діяльність органів ДПУ-НКВД у подоланні дитячої безпритульності залишаються поза увагою дослідників. Відсутні комплексні узагальнення щодо проблем становлення та діяльності системи охорони дитинства і подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30-х роках. Враховуючи це, автор поглиблює дослідження історичного досвіду подолання дитячої безпритульності в означений період, уточнює і пропонує свої оцінки суті та причин появи дитячої безпритульності, форм та методів її подолання.

Необхідну достовірність при вивченні обраної теми забезпечило критичне вивчення й аналіз історичних джерел та літератури. Джерельна база дисертації структурно поділяється на дві групи: архівні матеріали і друковані джерела.

Основу джерельної бази становлять матеріали фонду Народного комісаріату освіту УРСР (Ф.166), Центральної комісії допомоги дітям при ВУЦВК (Ф.283) та Всеукраїнського правління товариства “Друзі дітей” при ВУЦВК (Ф.264) Центрального державного архіву вищих органів влади та органів управління України.

У матеріалах фонду ЦК КПУ (Ф.1) та ЦК ЛКСМУ (Ф.7) Центрального державного архіву громадських об'єднань України автор знайшов не тільки постанови та рішення ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ з проблем подолання дитячої безпритульності, а і директиви цих органів з ідеологічними настановами по вихованню та роботі з безпритульними дітьми. Окремі матеріали фондів містять в собі документи, які зберігалися під грифом “таємно” і довгий час були недоступні дослідникам. Деякі архівні матеріали цих фондів автор використовує вперше.

До другої групи джерел можна віднести збірники документів і матеріалів, статті керівних діячів партії і держави, мемуари і періодичну пресу досліджуваного періоду.

Комплексне використання такого широкого і різноманітного кола джерел дає можливість оперувати достатнім фактичним матеріалом для висвітлення проблеми, узагальнень та аргументованих висновків про досвід подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ ст.

У розділі також розглядається методологічна основа дисертаційної роботи. Загальними принципами використання автором методів і прийомів дисертаційного дослідження є принципи історизму і об'єктивності, єдності історичного і логічного, дотримання яких спонукало автора до висвітлення теми в проблемно-хронологічному плані. Автор використовував різноманітні методи дослідження, серед яких першочергове місце посідає метод актуалізації та порівняльно-історичний метод. Для досягнення поставленої мети використовувались прийоми аналізу та синтезу, групування, типізації, порівняння. Дисертаційна робота має комплексний, міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади ґрунтуються на основах таких традиційних наук як історія України та світова історія, педагогіка, джерелознавство.

У другому розділі - “Причини появи, сутність та генеза дитячої безпритульності в контексті історичного процесу першої чверті ХХ століття” розкрито суть, соціально-економічні та політичні причини виникнення дитячої безпритульності у контексті аналізу становлення системи охорони дитинства в провідних країнах світу та в Україні на початку ХХ століття.

На дитячу безпритульність як масове соціальне явище почали звертати увагу тільки з початком першої світової війни. Зростаюча безпритульність та правопорушення неповнолітніх під час першої світової війни змусили державні установи окремих країн усвідомити необхідність взяти охорону дитинства в свої руки, зробити її державним обов'язком. В провідних країнах світу, у тому числі і в царській Росії, складовою частиною якої була і Україна, законодавчі органи розпочали обговорювати законопроекти з охорони дитинства, в яких вперше визначились категорії нужденного дитинства та форми надання їм допомоги.

На початку 20-х років дослідники дитячої безпритульності - правознавці та педагоги розпочали розглядати дитячу безпритульність як соціальне явище. Проаналізувавши різноманітні визначення суті дитячої безпритульності та її класифікацію, надані дослідниками 20-х - 30-х рр. і сучасниками дослідниками дитячої безпритульності, дисертант розглядає дитячу безпритульність як соціальне явище, яке характеризується відсутністю сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини. Виходячи з цього, в основі розмежування видів безпритульності лежить принцип відсутності тих чи інших умов, необхідних для розвитку дитини.

Найбільш чіткою, на думку дисертанта, є класифікація, в основу якої покладено розподіл безпритульних на дві великих групи:

- безпритульні діти, які втратили батьків чи опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці;

- бездоглядні діти, які мають батьків або знаходяться під опікою, але не мають повного матеріального забезпечення, належних умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходяться на вулиці.

З'ясування суті поняття безпритульності пов'язане з необхідністю аналізу причин виникнення цього явища, без чого, в свою чергу неможливо узагальнити досвід боротьби з дитячою безпритульністю в 20-30-х рр., попередити її виникнення та розповсюдження в наш час. У перші роки радянської влади партійно-державні органи вважали безпритульність наслідком царизму та недостатньо узгодженої роботи відповідних установ. Така оцінка причин безпритульності зумовлювала підхід до цього соціального явища - ліквідацію безпритульності, а не причин, які її породжували.

У середині 20-х років, зважаючи на якісні зміни в середовищі безпритульних, а саме збільшення до 70% дітей, які мали батьків, органи боротьби з безпритульністю приходять до розуміння необхідності боротьби вже не з самою безпритульністю, а з причинами її виникнення. Це призвело до впровадження профілактичних заходів попередження безпритульності, внаслідок чого вулична безпритульність почала зникати і втрачати ознаки масового соціального явища. Щодо політичних причин, то вони майже повністю ігнорувалися, хоч, зрозуміло, це зовсім не знімало їх з порядку денного.

Проведений аналіз дозволяє автору до основних причин дитячої безпритульності в Україні в 20-х - 30-х рр. віднести: низький матеріальний рівень життя багатьох родин; безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді; недоліки становлення нової освітньої та виховної системи, недоступність системи освіти для певної частини дітей; соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості; соціально - класову політику радянського уряду і формування авторитарної політичної системи; політичні репресії та депортації населення України; суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.

У третьому розділі - “Діяльність державних органів по подоланню дитячої безпритульності у 20-х - першій половині 30-х років” аналізується нормативно-правова та практична діяльність державних органів щодо подолання дитячої безпритульності.

Аналіз правових документів і архівних матеріалів свідчить, що вже в перші роки радянської влади розпочалося створення системи охорони дитинства, яка включала в себе: законодавство з охорони дитинства, державні і громадські установи боротьби з дитячою безпритульністю, мережу дитячих будинків для безпритульних дітей і різноманітні види соціальної допомоги нужденним дітям.

В перших декретах радянської влади турбота про освіту підростаючого покоління та соціальне забезпечення нужденного дитинства проголошувалися державним обов'язком. Були внесені зміни до Кодексу законів про працю 1918 р., відповідно до яких була скорочена тривалість робочого дня для неповнолітніх до 6-ти годин, введена обов'язкова відпустка для підлітків та заборонявся прийом на підприємства неповнолітніх, які не досягли 16-річного віку. Серед перших декретів радянської влади (14 січня 1918) був декрет РНК про створення комісій у справах неповнолітніх, головною метою яких був соціально-правовий захист дитинства. Декрет про створення комісій у справах неповнолітніх скасовував суди та тюремне ув'язнення для дітей, які ще не досягли 17-літнього віку. Чинність перших декретів поширювалася і на Україну після встановлення на її території радянської влади.

Протягом 20-х років в законодавство України були внесені суттєві доповнення. Так, Кримінальний кодекс передбачав міри покарання за злочини, які скоювались по відношенню до дітей (за сексуальне насилля над дітьми, підміна та крадіжка дітей тощо), а в 1924 р. була введена кримінальна відповідальність за несплату аліментів та залишення дітей в умовах, які загрожують їх життю. За Кримінальним кодексом в редакції 1926 р. передбачалась відповідальність батьків та опікунів за втягнення дітей до жебрацтва. Цивільний кодекс 1923 р. встановлював межі дієздатності неповнолітніх, були внесені також доповнення до статті щодо відповідальності батьків та опікунів за шкоду, яку вони нанесли дітям, а також відновлення права дитини на спадок батьків. Відповідно до Земельного кодексу 1922 р. за неповнолітніми визнавалось право на землекористування тощо.

Таким чином, в 20-х роках в цілому було завершено створення законодавства з питань охорони дитинства. А завдання щодо її здійснення було покладено на народні комісаріати освіти, соціального забезпечення, охорони здоров'я та праці, частково юстиції. Першим центральним органом, який об'єднав зусилля всіх комісаріатів та відділів стала створена у 1919 р. Рада захисту дітей (далі - РЗД). З її ініціативи були проведені “Тижні захисту дітей”, “Дні голодних дітей”, які стали найбільш розповсюдженою формою допомоги дітям. Такі форми надання допомоги служили доповненням до основної - вилучення безпритульних дітей з вулиці та влаштування їх до дитячих будинків, мережа яких в перші післяреволюційні роки постійно збільшувалася. Це було обумовлено як зростанням дитячої безпритульності, так і поширенням ідеї соціального виховання. Якщо в 1920 р. в Україні працювало 300 дитячих будинків, в яких виховувалося 20 тис. дітей, то на початок 1922 р. вже 1750, в яких виховувалося 104,7 тис. дітей різного віку.1

Перші заходи уряду щодо створення системи охорони дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю дали позитивні результати. Але, тенденція до спаду безпритульності не отримала подальшого розвитку, бо голод 1921-1922 рр. призвів до різкого збільшення чисельності безпритульних дітей. РЗД всі зусилля спрямувала на надання допомоги голодуючим дітям, а саме: проводила евакуацію великих груп голодуючих дітей в регіони, які не постраждали від голоду; створювала пункти харчування та ночовки для голодуючих та безпритульних дітей; у зв'язку з обмеженою кількістю державних інтернатних установ розпочала впровадження системи патронату.

В листопаді 1922 року РЗД була ліквідована, а її правонаступницею стала Центральна комісія допомоги дітям (далі - ЦКДД), яка мала більш широкі повноваження і фінансову самостійність. Важливо відзначити, що на відміну від попереднього органу - РЗД - Комісія як важливий напрямок своєї роботи визначила попередження безпритульності: проведення соціально - профілактичної роботи шляхом створення відділів соціально-правового захисту неповнолітніх, впровадження системи опіки та патронату в більш широкому масштабі, створення дитячої соціальної інспекції, відкриття денних дитячих будинків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, ясел, працевлаштування підлітків в державні установи, радгоспи, сільські кооперативи, на підприємства, проведення оздоровлення дітей тощо. Перші роки діяльності ЦКДД дали позитивні результати - кількість безпритульних дітей почала зменшуватися (за офіційними даними в 1923 р. нараховувалося близько 50 тис. безпритульних дітей). На кінець 20-х р. склалися всі необхідні матеріально-фінансові та організаційні передумови для вилучення з вулиці решти безпритульних. Одним із чинників, які призвели до цього було введення загальної початкової освіти та впровадження практичних заходів щодо організації позашкільного виховання дітей та підлітків. Масова вулична безпритульність майже зовсім зникла.

Проте, перспектива повної ліквідації дитячої безпритульності як соціального явища була відсутня. Одним із соціальних наслідків колективізації, голодомору 1932-1933 рр., політичних репресій та депортацій населення стала масова дитяча безпритульність. За соціальним складом переважну більшість безпритульних на початку 30-х років складали селянські діти (за підрахунками Р. Конквеста - 75%). Взимку 1932-1933 рр. дитяча безпритульність і смертність набули таких масштабів, що не рахуватися з цим стало вже не можливим. Відповідно до постанови КП(б)У “Про боротьбу з дитячою безпритульністю” (травень 1933 р.) при РНК УРСР було утворено Всеукраїнську, а при обласних виконавчих комітетах - місцеві надзвичайні комісії боротьби з безпритульністю та жебрацтвом, створенні сільські дитячі приймальники, організовані харчові пункти при школах, створювалися трудові загони з підлітків тощо. Кількість вилучених дітей з вулиці тільки за травень-липень 1933 року становила 158 тис.

Отже, боротьба з масовою безпритульністю під час голодомору 1932-1933 рр. продовжувалася: безпритульних дітей вилучали з вулиці та розміщувати їх в дитячих будинках, передавали їх на патронат тощо. Але, в діяльності органів по боротьбі з дитячою безпритульністю все більше стали проявлятися не тільки адміністративні дії, а навіть і силові: ізоляція голодних районів, примусовий патронат дітей на селі тощо.

Поява масової дитячої безпритульності призвела до збільшення кількості правопорушень серед дітей та підлітків, серед яких найбільш поширеними були дрібні крадіжки - вони складали 60-70% від їх загальної кількості.

Масштаби дитячої безпритульності стали настільки великими, що в травні 1935 року РНК СРСР та ЦК ВКП(б) приймає постанову “Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності”, в якій пропонувалась нова програма ліквідації безпритульності. Для її здійснення передбачалося чітке розмежування функцій різноманітних установ захисту дитинства і надання особливих функцій органам НКВС. В результаті їх діяльності дитяча безпритульність як масове соціальне явище з середини 30-х років практично зникла.

Четвертий розділ “Участь громадських об'єднань та організацій у вирішенні проблеми безпритульності дітей” присвячений аналізу ролі громадськості та громадських організацій у вирішенні проблеми дитячої безпритульності.

Найбільш ефективною та розповсюдженою серед форм участі громадськості в подоланні дитячої безпритульності досліджуваного періоду виявилась система патронату, тобто система передачі дітей-сиріт на утримання та виховання (часткове або повне) до окремих підприємств, військових частин, громадських організацій (колективний патронат), або сімей (індивідуальний патронат). На колективний патронат передавали дитячі будинки. Індивідуальний патронат запроваджувався для вихованців дитячих будинків, а згодом і для вилучених з вулиці безпритульних дітей. Поширення системи патронату було обумовлено зменшенням чисельності інтернатних установ, низьким рівнем їх матеріального забезпечення, нестачею державних коштів, масштабом безпритульності і тим самим, неспроможністю держави власними силами вирішити цю проблему. Патроновані діти знаходилися в кращому становищі, ніж інтерновані, не тільки за матеріальними умовами життя, але й, в першу чергу, тому, що отримували родинне виховання. Проте, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат (індивідуальний - до селянських сімей, колективний - радгоспам та колгоспам) була антигуманною, а то і злочинною, бо призводила до неминучої смерті дітей у голодному селі. Згодом, з середини 30-х років, державна підтримка та фінансове забезпечення системи патронування дали позитивні результати, сприяли удосконаленню вказаної системи, що дало змогу покращити матеріальні умови життя патронованих дітей.

Аналіз документів та архівних матеріалів свідчить, що значну роль в подоланні дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період відігравали громадські об'єднання та організації. Найбільш ефективною та результативною була діяльність добровільних товариств “Друзів дітей” та Українського Червоного Хреста.

В перші роки свого існування товариство “Друзі дітей” було своєрідним громадським підрозділом ЦКДД і за напрямками та змістом роботи воно мало чим відрізнялося від них. Тільки на І Всеукраїнському з'їзді “Друзів дітей” у 1927 р. були відокремлені функції комісій допомоги дітям від роботи товариства: комісії почали займатись виключно боротьбою з безпритульністю, а товариство - профілактичною роботою. На кошти товариства були створенні виробничі майстерні, в містах Києві, Одесі та Харкові були відкриті Клуби для бездоглядних дітей, відкривалися дитячі садки, ясла. Грошовою та матеріальною допомогою товариства на квітень 1929 року було охоплено близько 20 тис. дітей1. Під час голодомору в діяльності товариства значне місце посідає організація допомоги голодуючим дітям.

Після ліквідації ЦКДД (1932 р.) товариство поступово стає підрозділом Наркомату освіти, займаючись, головним чином, питаннями сприяння впровадженню загального обов'язкового навчання та комуністичному вихованню дітей та молоді. Роль “Друзів дітей” занепадає настільки, що в 1936 році це товариство припиняє свою діяльність.

Значну роль у профілактиці безпритульності відігравав Український Червоний Хрест, який на свої кошти утримував дитячі будинки, дитячі ясла, створював пункти харчування, проводив оздоровлення дітей. Якщо, до 1 жовтня 1923 р. у всіх губерніях України нараховувалось 49 дитячих установ, які утримувались на кошти Червоного Хреста, то до 1 серпня 1924 р. їх чисельність збільшилася вже втроє, а на кінець 20-х років їх нараховувалось вже 188.2

Як свідчить аналіз матеріалів, не залишалися осторонь боротьби з дитячою безпритульністю, піонерські та комсомольські організації, які внесли свій вагомий внесок в подолання цього соціального явища. ХІІ з'їзд РКП(б) (квітень 1923 р.) в резолюції “Про роботу РКСМ” визначив напрямки діяльності комсомолу з питань боротьби з безпритульністю та охорони прав дітей, серед яких головними вбачались створення з комсомольців бригад дитячої соціальної інспекції; направлення комсомольців на роботу в інтернатні установи; участь у роботі товариства “Друзі дітей”; організація суботників для збору коштів тощо. Найбільш активну участь комсомольці взяли у вирішенні питань працевлаштування бездоглядних та безпритульних підлітків: розгорнули діяльність з питань обліку безробітних підлітків, запровадження контролю за встановленою бронею, обстеженню підприємств та виявленню вільних місць.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що громадські організації та об'єднання внесли вагомий вклад в подолання дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр.: надавали безпосередню допомогу бездоглядним та безпритульним дітям, проводили соціально-профілактичну роботу шляхом оздоровлення дітей та працевлаштування підлітків тощо. Однак, впровадження заходів профілактики дитячої безпритульності у 20-х -30-х рр. не знайшло державної підтримки (в першу чергу фінансової).

Аналіз і узагальнення досвіду подолання дитячої безпритульності в Україні в досліджуваний період дозволяє зробити наступні висновки.

Суть соціального явища дитячої безпритульності в цілому та стосовно України досліджуваного періоду, характеризується відсутністю у дитини сукупності необхідних умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку. Аналіз фактичного матеріалу дозволяє автору схилитися до класифікації, в основу якої покладений розподіл безпритульних на дві великих групи:

- безпритульні діти, які втратили батьків, опікунів або зв'язок з ними і внаслідок цього опинилися на вулиці.

- бездоглядні діти, які мали батьків або знаходились під опікою, але не мали належного матеріального забезпечення та умов виховання і внаслідок цього більшу частину дня знаходилися на вулиці.

Головними соціально-економічними та політичними причинами виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках ХХ ст. слід вважати:

- низький матеріальний рівень життя більшості населення країни;

- безробіття, яке було найбільш розповсюджене серед молоді;

- недоліки становлення нової освітньо-виховної системи, фактична недоступність системи освіти для певної частини дітей;

- соціально-психологічний клімат перехідного періоду, формування маргінальної особистості;

- соціально-класова політика радянського уряду та формування авторитарної політичної системи;

- політичні репресії та депортації населення України;

- суперечливий процес становлення системи охорони дитинства в радянській Україні.

В офіційних документах досліджуваного періоду головними причинами існування дитячої безпритульності вважалися виключно соціальні та економічні фактори. В 20-ті роки справді домінуючими причинами виникнення безпритульності були соціальні та економічні, але, поряд з ними існували і політичні причини, які майже повністю ігнорувалися. Наявність політичних причин появи дитячої безпритульності була очевидною. Свідченням цього стає той факт, що згодом, в 30-ті роки, в умовах формування тоталітарного режиму саме ці причини стають домінуючими у зростанні масштабів дитячої безпритульності в країні.

З перших років встановлення радянської влади на Україні сформувалася державна системи охорони дитинства, яка включала в себе: законодавство з питань охорони дитинства, державні і громадські установи боротьби з безпритульністю, мережу закладів для безпритульних дітей та різноманітні види допомоги дітям.

Протягом 20-х - першої половини 30-х рр. в практиці діяльності державних органів боротьби з дитячою безпритульністю, виходячи з соціально-економічної ситуації, що склалась в державі, склалися такі форми роботи:

- вилучення безпритульних з вулиці та розміщення їх в інтернатних закладах;

- застосування системи індивідуального та колективного патронування;

- направлення безпритульних підлітків на навчання до ФЗУ і робітничих факультетів та працевлаштування;

- проведення одноразових кампаній допомоги (лотереї, благодійні спектаклі, “тижні допомоги”, збори коштів та речей тощо)

- створення пунктів харчування та ночовок для нужденних та бездомних дітей;

шефство трудових колективів над інтернатними установами, надання їм фінансово-матеріальної допомоги;

проведення соціально-профілактичної роботи.

З укріпленням тоталітарної системи органи боротьби з дитячою безпритульністю стали застосовувати все більше адміністративних і навіть силових методів, як-то: ізоляції районів, яких охопив голод, примусового патронату дітей на селі тощо.

Однією з найбільш ефективних форм участі громадськості у подоланні дитячої безпритульності була система патронування, яка почала застосовуватися в період голоду 1921-1922 рр. Патроновані діти знаходилися значно в кращому становищі, ніж діти, які знаходилися в дитячих будинках, оскільки вони отримували родинне виховання. Проте, під час голодомору 1932-1933 рр. практика переведення дітей на патронат до радгоспів, колгоспів і селянських родин супроводжувалася збільшенням смертності серед дітей.

Значну роль в подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х років відігравали громадські об'єднання. Серед них найбільш впливовими були “Друзі дітей”, Український Червоний Хрест, комсомольські та піонерські організації. Серед різноманітних форм діяльності добровільних товариств важливе місце посідало надання матеріальної допомоги дітям з малозабезпечених родин, організаційна та фінансова підтримка системи інтернатних закладів та системи патронування, проведення оздоровлення дітей. Але, в силу тих соціально-економічних процесів, що проходили в країні докорінно змінити становище безпритульних дітей громадські об'єднання не змогли. Вони були лише додатковою ланкою партійно-державної системи і в даному питанні, як і в інших, знаходились у форваторі її рішень.

Серед головних недоліків подолання безпритульності в досліджуваний період слід вважати відсутність скоординованих зусиль держави та громадськості, недосконалість нормативно-правової бази і відсутність належних фінансових можливостей під практичною діяльністю державних і громадських установ боротьби з безпритульністю.

Узагальнення та наукові висновки, що випливають зі змісту дисертації дають підстави авторові дослідження сформулювати рекомендації, що можуть запобігти суттєвим помилкам та прорахункам при вирішенні в Україні аналогічних проблем в сучасних умовах. На думку автора необхідно:

визнати найбільш результативним та ефективним засобом подолання дитячої безпритульності проведення соціально-профілактичної роботи шляхом впровадження цілеспрямованої державної політики підтримки сім'ї (ввести адресні доплати на дітей з малозабезпечених сімей) та розвитком системи дошкільних та позашкільних закладів (забезпечити достатнє фінансування організації змістовного дозвілля і відпочинку дітей), залучати неповнолітніх до громадських робіт у вільний від навчання час;

реформувати діючу систему опіки і посилити контроль за державними органами, які покликані реалізовувати її;

сприяти поширенню нових форм сімейного виховання дітей - прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо;

всебічно підтримувати діяльність громадських організацій, створювати сприятливі умови їх узгодженої діяльності з державними структурами.

дитячий безпритульність радянський соціальний

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Зінченко А.Г. Застосування системи патронування в Радянській Україні як шляху подолання дитячої безпритульності в 20-30-х роках // Наукові записки / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.-- Вип.9.-- К.: ІП і ЕНД, Полтава: АСМІ, 1999.-- С.142-146.

2. Зінченко А.Г. Досвід боротьби з дитячою безпритульністю в Радянській Україні на початку 30-х років // Україна на порозі ХХІ століття: актуальні питання історії: Збірник наукових праць / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко.-- К.: Стилос, 1999.-- С.208-218.

3. Зінченко А.Г. До проблеми про причини виникнення дитячої безпритульності в Радянській Україні в 20-х - 30-х роках ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.-- Вип.VI. -- Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України, 1999.-- С.99-109.

4. Зінченко А.Г. Діяльність добровільних товариств щодо подолання дитячої безпритульності в Україні у 20-30-х роках // Наукові записки: Зб. наук. ст. Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова / Укл. П.В. Дмитренко, І.М. Ковчина, Н.М. Скоробогатько.-- Вип. спец.-- К.: Логос, 1999.--С.59-67.

5. Зинченко А.Г. Н.К. Крупская о причинах беспризорности // Тезисы общественно-политических чтений, посвященных 70-летию комсомола Украины “Молодежь и актуальные проблемы исторической науки”.-- Киев, 1989.-- С.30-31.

6. Zintschenko Alla G. Waisenkinder - obwohl die Eltern am Leben sind // MenschenRechte.-- 1996.-- № 6.-- S.5-6.

7. Зінченко А.Г. Безпритульність як соціальне явище (до історії розв'язання проблеми) // Соціальна політика і соціальна робота.-- 1998.-- №1-2.-- С.78-86.

8. Зінченко А.Г. Історичний аспект соціального явища дитячої безпритульності // Український часопис прав людини.-- 1998.-- №3-4.-- С.33-43.

Размещено на Allbest.ru