Українське провінційне місто як політичне та соціокультурне явище у добу національно-демократичної революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО ЯК ПОЛІТИЧНЕ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ У ДОБУ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Спеціальність: Українознавство

Басара Галина Богданівна

КИЇВ, 2003 РІК

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність роботи обумовлюється, з одного боку, недостатньою досліджень феномену провінційного міста як політичного та соціокультурного явища у добу української національно-демократичної революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.), а з другого - потребою вивчення та врахування досвіду процесів, які відбувалися у провінційному міському середовищі у період Центральної Ради, який може бути корисним для розв'язання подібних проблем на сучасному етапі українського державно-будівництва, суспільного та культурного розвитку малих міст. Важливим є й усвідомлення значущості впливу подій у провінційних містах на перебіг та долю усього революційного процесу в Україні. Висвітлення цих проблем стає можливим на основі застосування комплексності методологічних підходів, які передбачають, зокрема, розгляд революційних політичних подій крізь призму соціокультурного аналізу українського міського соціуму.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової програми Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націє-творчих концепцій”.

Об'єктом дисертаційного дослідження є понад 130 провінційних міст дев'яти українських губерній, які були офіційно визнані такими владою із закріпленням цього законодавчо. Ці поселення одержали статус губернських та/чи повітових центрів, а також без повітових і заштатних міст, у них перебували представники державної адміністрації та міська влада. З огляду на особливості адміністративного управління, прискорений демографічний та економічний розвиток, які зумовили специфічність політичних і соціокультурних процесів під час революції у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі та Миколаєві, цих п'ять найбільших міст вилучено з об'єкта дисертаційної роботи, оскільки, характерні риси зазначених явищ у цих містах заслуговують на самостійні наукові дослідження.

Предметом дослідження є політичне та соціокультурне життя українських провінційних міст у добу національно-демократичної революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.).

Мета роботи - здійснити на основі ґрунтовного аналізу архівних матеріалів, опублікованих документів та наукової літератури комплексне дослідження українського провінційного міста як політичного та соціокультурного явища у добу національно-демократичної революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.). У зв'язку з цим поставлені та вирішуються такі завдання:

- проаналізувати національний та соціальний склад, структуру зайнятості міського населення та визначити рівень урбанізації й преференції розселення найчисельніших національних груп городян у провінційних містах напередодні революції;

- визначити основні заходи Тимчасового уряду щодо залучення органів міського самоврядування до трансформованої у результаті Лютневої революції 1917 року загальноросійської системи державного управління;

- проаналізувати основні напрямки муніципальної політики Центральної Ради та її урядів;

- прослідкувати механізми становлення адміністративного апарату Тимчасового уряду у провінційних містах та його вплив на розвиток громадсько-політичного життя;

- проаналізувати участь міського самоврядування у політичному житті міста та його взаємодію з іншими владними структурами в умовах революційних перетворень;

- з'ясувати прояви національно-визвольного руху та політичного самовираження городян;

- визначити основні чинники розвитку української національної ідентичності;

- виявити специфіку революційної субкультури провінційних міст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917 року по квітень 1918 року, коли діяла Центральна Рада.

Територіальні рамки дослідження визначаються межами дев'яти українських губерній, що належали до складу Російської імперії і згідно з III Універсалом увійшли до Української Народної Республіки: Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської, Таврійської (без Криму).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській історіографії здійснено спробу спеціального комплексного дослідження українського провінційного міста як політичного та соціокультурного явища у період Центральної Ради.

Зокрема, подальше вивчення отримали основні заходи Тимчасового уряду щодо формування адміністративного апарату у містах, визначено вплив муніципальної політики Центральної Ради та її урядів на розвиток національно-визвольного руху. У роботі висвітлено взаємовідносини органів міського самоврядування з виконавчою владою, з'ясовано основні фактори й особливості відродження політичного й культурного життя національних громад, виявлено характер впливу політичних подій на ситуацію у провінційних містах. Уперше здійснюється всебічний аналіз особливостей соціокультурного життя провінційних міст, зокрема, проаналізовано специфіку їх революційної субкультури та розвиток національної ідентичності городян.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Основні положення роботи можуть бути використані при дослідженні проблем розвитку політичних та соціокультурних процесів в Україні у добу національно-демократичної революції 1917 - 1921 років.

Зібраний матеріал та висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць, при викладанні вузівських курсів українознавства, історії України, історії держави та права України. Специфіка теми дозволяє застосувати матеріали дисертації у краєзнавчій роботі: при формуванні музейних експозицій, написанні історії міст України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися у Центрі українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка; доповідалися автором на міжнародних наукових конференціях:

- “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, 25 - 26 жовтня 2001 р.), “Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва” (Київ, 20 березня 2002 р.);

- всеукраїнських конференціях: наукових “Володимир Винниченко - прозаїк, драматург, громадський діяч” (Київ, 26 жовтня 2000 р.), “Михайло Грушевський - науковець і політик в контексті сучасності” (Київ, 22 листопада 2001 р.);

- науково-краєзнавчій “Історія міст і сіл Великої Волині в контексті регіональних досліджень” (Коростень, 28 - 30 травня 2002);

- обговорювалися на круглому столі “Державницький чин української еміграції у XX столітті” (у рамках III Всесвітнього форуму українців, Київ, 18 - 20 серпня 2001 р.).

Структура дисертації.

Мета, предмет і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та двох додатків. Обсяг роботи - 207 сторінок, із них 180 сторінок основного тексту, бібліографія налічує 305 позицій і подана на 25 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт і предмет дослідження, хронологічні й територіальні рамки, мета і завдання, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” аналізується ступінь наукової розробленості проблеми та стан джерельної бази, а також характеризуються методологічні принципи та методи, на основі яких здійснюється дослідження.

Політичне та соціокультурне життя українських провінційних міст у період Центральної Ради, незважаючи на відсутність спеціального дослідження з цієї проблематики, завжди перебувало у полі наукового інтересу істориків. Вивчення різноманітних аспектів теми дало можливість нагромадити значний масив літератури, яку умовно можна віднести до чотирьох груп. Першу групу становлять праці безпосередніх учасників революційних подій. Будучи очевидцями та творцями політичних перетворень 1917 - початку 1918 років, вони, зрозуміло, не могли уникнути суб'єктивізму та описовості, однак, своїми аналітичними аспектами їх праці заклали підвалини історіографії проблеми.

Вважаємо, слід віддати належне радянській історіографії, яка, становлячи другу групу літератури із зазначеної проблематики, започаткувала у кінці 50-х - 60-х роках наукове дослідження політичної боротьби на регіональному рівні. До вивчення ситуації на місцях, у тому числі у провінційних містах, звернулися В. Ваткевич, М. Гончаренко, С. Данішев, І. Зеленюк, І. Кичій, С. Кіхтев, Є. Маленко, Д. Огарін, Н. Первак. Першою, присвяченою виключно сюжету міського політичного життя - виборам до міських дум улітку 1917 року, стала монографія Ю. Терещенка.

Низка фундаментальних праць 60-х - початку 80-х років стали справжнім надбанням радянської історіографії. Величезна джерельна база у поєднанні з увагою до регіональної історії на тривалий період визначила незаперечну наукову цінність багатотомної “Історії міст і сіл України”. Колективна праця С. Королівського, М. Рубача, М. Супруненка, певним чином підсумовуючи попередні історіографічні здобутки істориків, давала конкретно-історичну картину підготовки і проведення соціалістичної революції на місцях. Однак, однобічність фактологічного матеріалу, що вводився в обіг радянською історіографією, свідоме замовчування сюжетів політичного життя у містах та спотворене їх трактування зумовило вибірковість досліджуваних проблем.

За кордоном з'ясування ролі міст в Українській революції у період Центральної Ради опинилося у колі наукових зацікавлень як істориків - представників української діаспори, так і зарубіжних учених, праці яких увійшли до третьої групи досліджень із зазначеної теми. Проведена у 1978 році у Канаді українська історична конференція засвідчила багатоплановість напрацювань з цієї проблематики. Ситуації у провінційних містах торкаються у своїх працях О. Підгайний, Т. Гунчак, А. Граціозі, Г. Абрамсон. Ґрунтовнім дослідженням етнічно-соціальних процесів в урбанізованому середовищі та їх впливу на розвиток національної свідомості в Україні, зокрема, у ході революційних подій, стала монографія Б. Кравченка.

З проголошенням незалежності України вітчизняні історики одержали можливість перегляду усталених у попередній період заідеологізованих поглядів на події 1917 - початку 1918 років із залученням невідомих раніше документальних джерел та новітніх методологічних підходів. Їхні праці склали останню групу літератури з теми дисертації. Дослідження Б. Андрусишина, В. Верстюка, С. Кульчицького, П. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка та ін. завдяки високопрофесійному науковому підходу із застосуванням широкої джерельної бази та сучасного методологічного інструментарію стали концептуальними для розгляду політики української влади - Центральної Ради та її урядів щодо місцевих органів державної влади та самоврядування, позиції національної еліти щодо взаємовідносин центру і провінції, соціальних аспектів розвитку революції, а також виокремили проблемні напрями дослідження. У полі наукового інтересу сучасних істориків - також окремі проблеми історії провінційних міст. В. Бойко, дослідивши особливості участі українських політичних партій і блоків у виборчій муніципальній кампанії 1917 року, здійснив, на наш погляд, ґрунтовніший у сучасній історичній науці аналіз політичного життя провінційних міст і ввів до історіографії Української революції тезу про центричність українського національного руху. Становлення місцевих органів виконавчої влади в Україні у період Центральної Ради, становище міського самоврядування розглядаються у працях Т. Вінцковського, О. Копиленка, О. Мироненка, Р. Симоненка, Т. Харченко, Л. Цибуленко.

Окремі аспекти розбудови мережі осередків політичних партій у провінційних містах висвітлюються Т. Бевз, В. Гусєвим, О. Бобиною, О. Мельником, В. Стрільцем. Військовий чинник як фактор стабільності чи дестабілізації суспільно-політичної ситуації у революційну добу аналізують Г. Савченко, В. Солдатенко, Л. Хало. Українізація освіти, організація та діяльність культурно-просвітніх товариств, видавництв, українських книгарень, бібліотек та театрів, у тому числі і у провінційних містах, висвітлюються у працях Т. Ківшар, Т. Осташко, Ф. Кокошка, Л. Кравчука, С. Масюк, І. Романько. У сучасній історіографії наявні спроби висвітлити питання формування національної ідентичності та розвитку національної свідомості у революційний період. Зокрема, В. Піскун, проаналізувала ті напрями у роботі Центральної Ради, які впливали на самовизначення й самостійною ідентифікацію українців, визначивши її як важливий чинник самоусвідомлення української нації.

Джерельну базу дослідження склали комплекси неопублікованих матеріалів архівних фондів, документальних публікацій, преси та мемуарної літератури.

Насамперед, використані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), а також Київського (ДАКО), Житомирського (ДАЖО), Кіровоградського (ДАКрО) та Сумського (ДАСО) обласних архівів.

Фонд Української Центральної Ради (ЦДАВОВУ, ф. 1115) містить привітання, що надійшли на адресу Центральної Ради від жителів різних міст, звіти інструкторів Центральної Ради про становище на місцях, листування Організаційного бюро УЦР з міськими управами щодо ходу та результатів муніципальних виборів. Особливо наповнені інформативним матеріалом фонди комісарів Тимчасового уряду - Полтавського (ЦДАВОВУ, ф. 2117), Подільського (ЦДАВОВУ, ф. 1792), Київського (ДАКО, ф. 1716) та Волинського (ДАЖО, ф. 2399) губернських комісарів. Дещо менше інформації містять фонди Київського губернського (ф. 3778) та Ніжинського повітового (ф. 1467) комісарів, що зберігаються у ЦДАВОВУ. У зазначених фондах зосереджені постанови та циркуляри центральної влади, телефонограми та донесення з місць про настрої городян, про утворення та діяльність об'єднаних комітетів громадських організацій, проведення маніфестацій та скликання різноманітних з'їздів. Значна кількість документів, що стосуються подій у провінційних містах кінця 1917 - початку 1918 року та періоду до гетьманського перевороту, потрапила до фондів губернських старост Української держави - Харківського (ЦДАВОВУ, ф. 1325), Подільського (ЦДАВОВУ, ф. 1793), Полтавського (ЦДАВОВУ, ф. 2988), Катеринославського (ЦДАВОВУ, ф. 4541), Київського (ЦДАВОВУ, ф. 3598) та Волинського (ДАЖО, ф. 1644). Особливо цінними знахідками у цих фондах є матеріали про політичну ситуацію у містах під час більшовицької окупації на початку 1918 року. Окремий комплекс архівних фондів охоплює підготовку, проведення та підсумки виборів до Всеросійських та Українських Установчих зборів (ЦДАВОВУ, ф. 1333, ф. 3261, ф. 1163, ф. 1166, ф. 1174, ф. 1176, ф. 1177, ф. 2178, ф. 2179, ДАЖО, ф. 2149).

Відомості про персональний склад та структуру міських управ, їх політичну та господарську діяльність, кадрові зміни зберігаються у фонді Міністерства внутрішніх справ Української держави (ЦДАВОВУ, ф. 1216).

Надзвичайно цікавим комплексом архівних документів є матеріали приватного походження. Неопубліковані щоденники артистки Є. Хатаєвої (ДАСО, ф. 7627), інспектора чернігівських тюрем Д.В. Країнського (ЦДАГО, ф. 5) подають своєрідний відбиток “життя у революції” очевидців. Значний обсяг інформації, що стосується політичного та культурного життя провінційних міст, подано у різноманітних збірниках документів. У незалежній Україні провідними істориками було здійснено видання фундаментального двотомного збірника “Українська Центральна рада. Документи і матеріали”, що уможливило дослідження муніципальної політики української влади.

Ще однією складовою джерельної бази дослідження стала інформація періодичної преси: офіційних урядових видань та всеукраїнських центральних газет, друкованих органів місцевої адміністративної влади, Комітетів громадських організацій, міського та земського самоврядування, Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, партійних осередків, кооперативних та культурно-просвітніх товариств. Суттєвим доповненням першоджерел є спогади безпосередніх свідків революційних подій.

Виконання дослідницьких завдань та реалізація поставленої мети здійснювалось на основі методологічних принципів історизму, об'єктивності, системності, багатофакторності, світоглядного плюралізму. Виявлення особливостей соціокультурного життя провінційних міст вимагало застосування соціокультурного підходу, який фіксує розуміння культури як широкого комплексу соціальних явищ, які є результатом і засобом суспільного розвитку. У процесі роботи використовувалися як спеціальні, так і міждисциплінарні методи дослідження питання: порівняльно-історичний, історично-ретроспективний, хронологічний, історично-генетичний, типологічний, метод математичної статистики.

Таким чином, комплексний аналіз провінційного міста як політичного та соціокультурного явища у добу національно-демократичної революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.) ще не став предметом спеціального дослідження. Використана нами широка джерельна база уможливила трактування провінційного міста як політичного та соціокультурного явища у період від березня 1917 року - по квітень 1918 року.

Другий розділ “Провінційні міста як середовище політичної та соціальної мобілізації городян” складається з двох підрозділів. Перший - “Населення та органи громадського управління в українських провінційних містах на початку XX століття” - присвячено виявленню рівня мобілізаційних можливостей напередодні Української революції 1917-1921 років представників найчисельніших національностей в українських провінційних містах шляхом встановлення типології міст за ознакою юридичного статусу, національної та соціальної структури населення, визначення показника урбанізаціє та преференції розселення у провінційних містах українців, росіян, євреїв та поляків. Проаналізовано особливості формування законодавчої бази функціонування органів міського самоврядування у Російській імперії, розглянуто зміни у муніципальному законодавстві та головні заходи, здійснені Тимчасовим урядом задля залучення органів міського самоврядування до трансформованої у результаті Лютневої революції 1917 року загальноросійської системи державного управління.

На початку XX ст., найбільш поширеною класифікацією міст за кількістю населення була така:

1) міста-села - менше 5 тис. жителів;

2) малі міста - від 5 до 20 тис.;

3) середні - від 20 до 100 тис.

Завдяки дослідженням В. Семенова-Тян-Шанського поширилося твердження, що саме у містах, населення яких перевищує 20-25 тисяч, складаються можливості для радикальної зміни способу життя порівняно із селом. Однак на час перепису 1897 року більшість українських міст (82 з 114) належала до групи малих міст з населенням від 5 до 20 тисяч жителів і ця обставина накладала певний відбиток на їхнє соціокультурне обличчя. Нерівноцінними були і мобілізаційні можливості різних за величиною міст. Середні міста, маючи більш насичене мобілізаційне середовище, відрізнялися від малих міських центрів і міст-сіл своїми політичними і культурними функціями. Однак, якщо українці становили більшість міського населення у малих містах шести українських губерній, то у середніх містах вони переважали лише у трьох губерніях - Полтавській, Харківській та Чернігівській, поступившись на Київщині єврейському населенню, а на Катеринославщині та Херсонщині - росіянам. Врахувавши, що у Волинській та Подільській губерніях і в малих, і в середніх містах переважали євреї, можна взагалі відзначити слабку присутність українців у мобілізаційно потужніших середніх містах. Розвиток міст, що був визначений потребами адміністративного управління, до початку 1917 року, значно відставав від молодих промислових центрів. Високі темпи урбанізації Півдня України відбувалися на основі прийшлого елемента. Це зумовило відчутні регіональні диспропорції в національній структурі українських провінційних міст.

У розділі в результаті з'ясування рівня урбанізації кожної з найбільших національних груп міського населення українських губерній встановлено, що українці були найменш урбанізованою національною групою, віддавши у цьому відчутну перевагу єврейському та російському населенню. Городяни-українці здебільшого були мешканцями провінційних повітових центрів, тоді як меншини населяли і повітові, і губернські міста. Зазначені чинники створювали несприятливі позиції для конкуренції з іншими національними групами та уможливили опанування національними меншинами головних інституційних ресурсів міст. Здійснений аналіз структури зайнятості основних національних груп городян засвідчив, що, навіть становлячи більшість у повітових центрах, українці значно поступалися росіянам щодо збалансованості соціальної структури та зайнятості в управлінському апараті та інтелектуальних сферах.

У кінці XIX століття розширення процесу урбанізації та зростання ролі міст у політичному, економічному та культурному житті Росії змусило царський уряд переглянути політику щодо інституту громадського управління у містах. “Городовое Положение” 1892 року, зберігаючи за органами самоврядування звичні сфери діяльності, скоригувало характер відносин між думами та адміністративною владою у бік посилення контролю та втручання останньої у міські справи. Унаслідок Лютневої революції 1917 року в Росії відбулося руйнування вертикалі адміністративного управління. Повнота легітимної влади у провінційних містах зосередилася у руках міського самоврядування. Тимчасовий уряд зумів використати визнання себе найвищим революційним органом влади з боку міських громадських управлінь для забезпечення процесу формування власного державного апарату та його утвердження на місцях. Вловивши прагнення широких міських кіл мати стабільний та авторитетний орган влади та дбаючи про забезпечення його лояльності до себе, центральна влада підтримала поповнення складу міських дум нецензовими гласними - представниками громадських організацій. Демократизація муніципального законодавства, надання офіційного статусу міста найбільшим молодим промисловим центрам, вирішення для частини міст наболілого конфлікту із земськими органами, намагання поліпшити економічне становище міських самостійних врядувань взагалі та увага до фінансових проблем окремих міських центрів становлять позитивний бік муніципальної політики Тимчасового уряду. Однак створення численних урядових структур, які дублювали функції міського самоврядування, не розмежованість правового поля та сфер діяльності міської влади й адміністративних органів посилювали позиції центральної влади у містах і ускладнювали реальну роботу.

У другому підрозділі “Муніципальна політика Центральної Ради та її урядів” висвітлюється сфера юридично-нормативних відносин та комплекс зв'язків центральної української влади з органами міського самоврядування, громадськими організаціями та городянами на політичному, соціально-економічному та організаційному рівнях.

У реалізації своєї муніципальної політики Центральна Рада пройшла два етапи, зумовлені зміною її власного статусу: від залежного від Тимчасового уряду і підлеглого йому дорадчого представництва українського народу (березень 1917 - листопад 1917 рр.) - до найвищого органу державної влади Української Народної Республіки (листопад 1917 - квітень 1918 рр.). Відповідно, щодо органів міського самоврядування: від інституції, що знаходилася на одній із ними горизонталі адміністративної підпорядкованості уряду у Петрограді, до утворення владної вертикалі - Генеральне Секретарство внутрішніх справ - міські думи та управи. У свою чергу, ставлення міського самоврядування до української центральної влади у Києві було своєрідним індикатором зміцнення чи послаблення становища Центральної Ради на периферії - серед населення провінційних міст.

Загалом муніципальна політика Центральної Ради та її урядів була недостатньо активною, що визначило у майбутньому долю підтримки української влади у провінційних містах.

Третій розділ “Політична боротьба та національно-визвольний рух у провінційних містах у березні 1917 - квітні 1918 рр.” вибудований із двох підрозділів. У першому підрозділі - “Структурні зміни виконавчої влади та їх вплив на громадсько-політичне життя у березні - листопаді 1917 року” дається аналіз процесів становлення місцевих органів влади Тимчасового уряду, демократизації міського самоврядування, пожвавлення партійного будівництва та громадської організації городян, відродження національно-політичного життя української, єврейської та польської громад.

Політична весна 1917 року увірвалась в українські провінційні міста революційним пробудженням городян до громадської праці та участі у політичному житті. Вакууму влади у більшості провінційних міст у перші дні революції не утворилося. Типовим був процес її легітимного переходу до органів самоврядування. Цензовий характер міських дум зумовив потребу їх демократизації - поповнення складу нецензовими гласними - представниками громадських організацій, що, у свою чергу, спонукало городян до об'єднання у численні громадські товариства та професійні спілки. Паралельно відбувалося формування нових органів місцевої влади шляхом утворення губернських, міських і повітових громадських комітетів, які до реформи виборчого законодавства розглядалися як своєрідний сурогат представництва всього населення. У багатьох губернських та повітових центрах міські комітети сформувалися раніше, ніж повітові, та були більш активні у налагодженні нового життя. У зв'язку із законодавчою невизначеністю демократизація органів міської влади відбувалася стихійно і, залежно від ситуації у кожному конкретному місті, одним із двох можливих шляхів: або дума ставала ядром новостворених громадських органів влади, або ж міське самоврядування потрапляло під контроль Ради громадських організацій. Необхідність запровадження посади міського комісара як представника адміністративної влади виносилася Тимчасовим урядом на розгляд місцевого громадського комітету. Як правило, якщо у місті міський комітет сформувався раніше, ніж повітовий, то виділення окремого міського комісара визнавалося громадськістю бажаним.

Одночасно у багатьох провінційних містах відбулося організаційне оформлення Рад робітничих депутатів, які, завдяки активній позиції щодо участі у діяльності громадських структур, послідовно зміцнювали свій вплив і перетворювалися на повноцінний осередок влади.

Революція, що увійшла у провінційний міський соціум у березні 1917 року як загальноросійське явище, поступово набрала відмінних від спільного процесу специфічно українських рис. Початок організації українців у провінційних містах набув культурно-просвітницьких форм. Низка місцевих та всеукраїнських національних з'їздів і, особливо, Український національний конгрес, дали поштовх до політичного згуртування і утворення місцевих українських рад. Діяльність українських громад та їх участь у громадсько-політичному житті значною мірою визначалися ситуацією, в якій опинилося українство провінційного міста. Важливого значення набувала внутрішня здатність громади до самоорганізації, наявність у її керівництві сильних лідерів і відомих діячів, позиція в українському питанні місцевих органів виконавчої влади та самоврядування, ставлення до українського руху городян інших національностей. Суттєвою для об'єднання українських сил на провінції була опора на всеукраїнський орган - Центральну Раду. Однак на початковому етапі революції Центральна Рада не встановила своєї чіткої вертикалі влади, що позбавило її надалі можливості не тільки використовувати місцевий потенціал для державотворення, а й укорінюватися на місцях як новопостала політична сила. Вагому можливість зміцнити своє становище у політичному просторі провінційних міст надавала українському руху розбудова мережі національних партій.

Помітних успіхів у створенні своїх осередків на провінції досягла Українська партія соціалістів-революціонерів. Особливі сили українським партіям довелося спрямовувати на боротьбу впливів російських політичних сил у провінційних центрах. Для більшості городян єврейської національності ідея незалежної держави у Палестині була далекою метою сіоністської партії, для вирішення якої необхідні були масштаби світової політики, і якій вони ніяк не могли посприяти у своєму повсякденному житті. Тому зусилля їхнього громадського життя часто розпорошувалися у вирішенні внутрішніх справ громади. Розбудова мережі осередків єврейських партій відбувалася у гострих між партійних суперечках. Поляки, об'єднані та натхненні ідеєю незалежності Великої Польщі, найпослідовніше здійснювали програму свого національного відродження.

Російські політичні сили у провінційних містах, зорганізувавшись, завдяки вищому рівню політичної мобілізації, раніше за українців, захопили керівництво революційними перетвореннями. Під час організації власного національно-політичного життя в українських провінційних містах усі колишні “інородці” Російської імперії зіткнулися з протидією як промонархічної частини міського суспільства, бюрократичного та педагогічного апаратів, так і російської революційної демократії.

Таким чином, структурні зміни виконавчої влади в українських провінційних містах протягом березня - листопада 1917 року забезпечили утвердження загальноросійського революційного процесу, в межах якого відбувалось становлення суспільно-політичного життя національних громад.

У другому підрозділі - “Прояви національно-визвольного руху та політичне самовираження городян у листопаді 1917 - квітні 1918 рр.” розглядаються причини зміни ставлення після Жовтневого перевороту органів місцевої адміністративної влади, міського самоврядування, Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, політичних сил та громадськості до Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Особливості зміни політичних настроїв городян простежено крізь призму їхнього ставлення до Всеросійських та Українських Установчих зборів. Здійснено аналіз політичного життя провінційних міст в умовах більшовицького терору, реакції міської влади та населення на перебування німецьких військ.

Повалення Тимчасового уряду та прихід більшовиків до влади зумовили переорієнтацію міських самостійних врядувань у бік визнання Центральної Ради та проголошеної III Універсалом Української Народної Республіки. Однак цю підтримку можна означити швидше як ситуативну, визначену за принципом “меншого зла”. Водночас численні національні збори, свята, маніфестації та підйом національних почуттів, викликаний III Універсалом, засвідчили другий пік українського національно-політичного життя у 1917 році. Виборчі кампанії до Всеросійських та Українських Установчих зборів, будучи найбільш очікуваною суспільством подією 1917 року, стали школою формування демократичної політичної культури населення. Замах більшовиків на всенародно обране представництво неминуче налаштував проти них найширші міські кола, що найбільш характерно виявилося у хвилі протесту органів міського самоврядування проти цієї сваволі, який очолили Московська дума та Головний Комітет Всеросійського Союзу міст.

Загроза скликанню Всеросійських Установчих зборів спонукала міські самоврядування до підтримки ідеї проведення Українських Установчих зборів. Складні загальнополітичні умови - українсько-більшовицька війна та більшовицька окупація частини провінційних міських центрів, існування українського радянського уряду, а також слабкість українських органів виконавчої влади на місцях, їх неспроможність протистояти погромам та безчинствам деморалізованих солдат, що поверталися з фронту, зумовили слабкий відгук городян на проголошення IV Універсалу та пасивність під час наступу більшовицьких військ.

Встановлення узимку 1918 року радянської влади у провінційних містах зумовило згасання активного політичного життя городян. Зосереджуючи у своїх руках повноту влади у місті, Рада робітничих та солдатських депутатів встановлювала контроль за діяльністю самоврядування та міських урядових установ шляхом призначення до них своїх комісарів. З метою ліквідації можливого осередку антибільшовицької боротьби, міські думи розпускалися. Методи червоного терору, грабунки і контрибуції зумовили значне зростання антибільшовицьких настроїв навіть серед тих городян, які вбачали у них представників загальноросійської влади.

У розділі з'ясовується, що ставлення міських самостійних врядувань до українського уряду напередодні гетьманського перевороту визначалось необхідністю їх діяльності у межах українського державного організму.

Четвертий розділ - “Соціокультурне життя українських міст: основні вияви та закономірності революційного часу” - поділяється на два підрозділи. У першому - “Революційна субкультура українських провінційних міст” окреслюється специфіка складових, що визначали культурне обличчя провінційного міста. Осягнення революційного процесу в українських провінційних містах неможливе без проникнення у сферу культури цього часу. Соціокультурний розкол, який уособлювало місто у Російській імперії, з вибухом революції значно поглибився. Протистояння міста і села набуло повсякденних реальних виявів.

Для діячів Української революції місто “апріорі” було несприятливим середовищем для національно-визвольних змагань українців, хоча саме місто уможливило існування української інтелігенції, яка очолила національно-визвольний рух у 1917 році. Однак, на переконання місцевої еліти, в Україні соціокультурна межа для національного відродження проходила по лінії “неукраїнське місто - українське село”. Розуміння міста як ретранслятора чужої українському селянству культури було властиве переважній частині української інтелігенції провінційних міст і значно ускладнювало освоєння ними міського культурного простору.

У 1917 - на початку 1918 рр., сфера культури провінційного міста виявилася простором для організованих і спонтанних маніфестацій політичної символіки. Як місце публічного зібрання, театральний спектакль, концерт, кінематографічний сеанс чи просвітницькі курси перетворювалися на засіб політизації городян. Загалом, субкультура українських провінційних міст була віддзеркаленням загальноросійського революційного процесу. Однак її характерною особливістю стало виокремлення та розвиток потужного сегмента українського національно-культурного відродження, яке знайшло яскраве вираження у розвитку провінційної преси та видавництв, організації курсів українознавства, творчості аматорського театру.

У другому підрозділі - “Розвиток української національної ідентичності як вияв політичних та соціокультурних впливів у провінційних містах” у результаті аналізу об'єктивних (спільність території, держави (чи схожого політичного статусу), мови, культури та історії) та суб'єктивних (національна свідомість) маркерів національної ідентифікації із врахуванням ролі провінційної еліти та наявності у містах соціально мобілізованого й організованого населення й інфраструктур національного життя встановлено, що соціалізація та політизація етнічної ідентичності українців у революційному вирі подій 1917 - початку 1918 року надзвичайно прискорилися. Саме у цей час усвідомлення своєї приналежності до української нації набуло масовості.

Проте, українська національна ідентичність перебувала лише на стадії формування, як для освіченого прошарку зденаціоналізованої еліти, що, за сприятливих політичних обставин, могла б повернутися до свого коріння, так і для загальної маси українців, якій вкрай необхідна була освіта, щоби перевести свою стихійну етнічну ідентифікацію в усвідомлену національну. У підсумку, результати процесів національної самоідентифікації виявилися занадто слабко укоріненими, щоби протистояти маховику соціальної боротьби. Визначення соціально-класової ідентичності по лінії “пролетаріат” - “буржуазія”, “безземельний” - “поміщик” більше відповідало характеру, якого набирала революція під впливом більшовицької демагогії. Однак виразне протиукраїнське спрямування більшовицького червоного терору узимку 1918 року дало новий поштовх процесам національної ідентифікації, визначальною подією, яка стала політико-правовим чинником існування самостійної української державності.

У результаті аналізу національного та соціального складу, структури зайнятості міського населення та визначення рівня урбанізації й преференції розселення найчисельніших національних груп городян у провінційних містах напередодні революції, а також чинників, які визначали ці процеси, встановлено, що антиукраїнська та антисемітська політика царського уряду зумовила значні викривлення в етнічно-демографічній та етнічно-соціальній структурі жителів українських провінційних міст, що, у свою чергу, забезпечило найкращі умови для політичної та соціальної мобілізації городянам російської та єврейської національностей.

Визначення характеру заходів Тимчасового уряду щодо залучення органів міського самоврядування до трансформованої у результаті Лютневої революції 1917 року загальноросійської системи державного управління, дало змогу довести, що демократизація муніципального законодавства, здійснена петроградським урядом, з одного боку, сприяла збереженню органів територіальної самоорганізації у містах у системі загальноросійського державного апарату та закріпленню за органами міського самоврядування провідної ролі у політичному житті міст, а з іншого - забезпечила загальноросійському уряду підтримку з боку міської влади.

На основі аналізу муніципальної політики Центральної Ради та її урядів, встановлено, що визначальними чинниками, які впливали на дієвість заходів у цьому напрямку, були зміни її власного політико-правового статусу. У підсумку діяльність центральної української влади по налагодженню співпраці з міськими інституціями була малоактивною і не змогла забезпечити їй підтримку з боку міської спільноти. Показано, що Лютнева революція 1917 року, сколихнувши громадське життя у провінційних містах, спричинила пробудження національного руху українців, євреїв та поляків. Структурні зміни виконавчої влади в українських провінційних містах протягом березня - листопада 1917 року сприяли розвитку загальноросійського революційного процесу. В його річищі наростали характерні тенденції суспільно-політичного життя національних громад: політизація українського руху, розмежування в напрямах сіонізму та соціалізму всередині єврейської спільноти, поглиблення національно-визвольних устремлінь поляків. Реакція городян на вузлові політичні події протягом 1917 - на початку 1918 років була виразним індикатором сили впливу основних політичних сил, які боролися за владу.

Аналіз специфічних рис українського провінційного міста як соціокультурного явища засвідчив, що соціокультурний розкол по лінії “місто - село”, характерний для Російської імперії, у розумінні українських діячів підсилювався етнічною складовою - “не українське місто - українське село”, що значно ускладнювало освоєння ними міського культурного простору. Соціокультурне життя провінційних міст характеризувалося значною політизацією. Українська провінційна преса та книговидавництво, організація курсів українознавства, творчість аматорського театру, виокремившись з єдиного простору загальноросійської революційної субкультури, були спрямовані в русло національно-визвольного руху та стали активними чинниками його розвитку.

На основі аналізу об'єктивних (спільність території, держави (чи схожого політичного статусу), мови, культури та історії) та суб'єктивного (національна свідомість) маркерів національної ідентифікації визначено основні риси процесу: прискорення соціалізації та політизації етнічної ідентичності українців у революційному вирі подій 1917 - початку 1918 року, в результаті чого усвідомлення своєї приналежності до української нації набуло масовості та пройшло еволюцію від домінування у національній ідентифікації політико-правових чинників цього процесу.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Басара Г.Б. Володимир Винниченко - літописець-художник на зламі епох // Українознавство - 2001: Календар-щорічник. - К: Українська Видавнича Спілка, 2000. - С. 232-235. національний визвольний революція

2. Басара Г.Б. Історіографічна оцінка політичного та соціокультурного життя провінційних міст доби Центральної Ради у творах її діячів // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 жовтня 2001 р. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2001. - Т. 7 (9). - С. 482-490.

3. Басара Г.Б. Муніципальна політика Центральної Ради та її урядів // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка: Історія. Вип. 13. - Тернопіль, 2001. - С. 117-124.

4. Басара Г.Б. Соціокультурний феномен українського провінційного міста доби Центральної Ради // Українознавство - 2002: Календар-щорічник. - К: Українська Видавнича Спілка, 2001. - С. 114-117.

5. Басара Г.Б. До питання про методологію дослідження ролі міста в українській національно-демократичній революції 1917-1921 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство. - Вип. 4. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2000. - С. 70-74.

6. Басара Г.Б. Михайло Грушевський про роль міста в українській національно-демократичній революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.). / Михайло Грушевський - науковець і політик у контексті сучасності. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2002. - С. 86-90.

7. Басара Г.Б. Політичне та соціокультурне життя міст Великої Волині на початку Української революції. / Історія міст і сіл Великої Волині: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. - Т. 25. - Ч. 1. - Житомир: ПП М.Г. Косенко, 2002. - С. 44-50.

Размещено на Allbest.ru