Рід Даниловичів у кінці XVI – на початку XVIII ст.: історико-генеалогічне дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Рід Даниловичів у кінці XVI - на початку XVIII ст.:

історико-генеалогічне дослідження

Целуйко Олександр Петрович

Львів - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:кандидат історичних наук, доцент

Шуст Роман Мар'янович,

завідувач кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, старший науковий співробітник

Войтович Леонтій Вікторович,

старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

кандидат історичних наук

Лаврецький Роман Вікторович,

доцент кафедри гуманітарних і соціально-економічних дисциплін Львівського інституту пожежної безпеки МНС України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ спеціальних історичних дисциплін, м. Київ.

Захист відбудеться “16” грудня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради (К 35.051.12) у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка, 79605, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “15” листопада 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук,

доцент Сухий О. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Вивчення історії української шляхти впродовж тривалого часу не користувалося популярністю серед вітчизняних істориків. Брак досліджень з цієї проблематики пов'язаний з довгим періодом перебування України в складі інших держав, які інкорпорували українські етнічні землі. Відсутність власної держави стала причиною того, що не ініціювались і не стимулювались генеалогічно-геральдичні дослідження, які в той час, як правило, велись державними структурами з метою обмеження доступу до привілейованого стану представників інших верств. Лише в другій половині ХІХ століття з'явилась низка геральдично-генеалогічних досліджень, авторами яких були відомі історики В. Антонович, М. Максимович, Г. Милорадович, О. Лазаревський. На початку ХХ ст. вийшли укладені В. Модзалевським та Б. Лукомським “Малоросійський родословник” та “Малоросійський гербовник”. Однак суттєвою вадою цих видань було те, що стосувались вони лише українських шляхетських та козацько-старшинських родів Лівобережної України, зовсім оминаючи шляхту Правобережжя та Галичини. У радянській Україні займатись історико-родовідними дослідженнями було не лише не престижно, але й небезпечно. Лише в кінці 80-х років ХХ ст., у зв'язку з суспільно-політичними змінами в СРСР, почало спостерігатись зростання зацікавленості генеалогією відомих українських родин як серед вчених, так і нефахівців.

Важливість проведення нових досліджень з історії польсько-литовсько-руської шляхти взагалі та представників магнатерії зокрема диктується, у першу чергу, тим значенням, яке вона відігравала у політичному та соціально-економічному житті Речі Посполитої. Зосередивши величезні земельні ресурси, утримуючи в своїх руках більшість прибуткових староств та економій, посівши усі важливі загальнодержавні та більшість місцевих урядів, магнати отримали змогу прямо чи опосередковано диктувати свою волю королю.

Вибір для дослідження роду Даниловичів гербу Сас зумовлений тим, що він є одним з небагатьох давніх родів руської галицької шляхти, які не лише змогли втримати свої суспільні позиції, але з часом перетворились на потужних магнатів. До того ж представники роду Даниловичів, займаючи важливі посади у центральній та місцевій адміністрації, війську, беручи активну участь в роботі сейму та ряду місцевих сеймиків, відігравали важливу роль в історії України та Польщі, часто безпосередньо впливали на хід важливих подій. Однак історія роду Даниловичів так і не була грунтовно опрацьована як в українській, так і у польській історіографії.

Проведення відповідних досліджень має важливе значення для вивчення історії України та Польщі XVI-XVIII ст., краєзнавчих та генеалогічних досліджень.

Об'єктом дослідження є еволюція роду Даниловичів у XVІ-XVIIІ ст., предметом дослідження - генеалогічні зв'язки роду Даниловичів, їх політична кар'єра, земельна власність, клієнтела, релігійна свідомість.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є реконструкція т. зв. магнатського періоду історії роду Даниловичів в останній чверті XVI - першій половині XVIIІ ст. Мета конкретизована у наступних дослідницьких завданнях:

виявити основні генеалогічні факти з історії роду Даниловичів;

дослідити еволюцію суспільно-політичної значущості роду Даниловичів;

з'ясувати основні етапи політичної кар'єри членів роду;

встановити склад та шляхи формування основних земельних комплексів, що належали Даниловичам і творили фінансове підґрунтя економічного стану роду;

охарактеризувати магнатську релігійну свідомість на прикладі представників роду Даниловичів;

визначити коло осіб, які складали клієнтелу Даниловичів.

Нижня хронологічна межа дослідження визначена другою половиною XVI ст. - часом формування т.зв. “нової” магнатерії у Речі Посполитій. Проте у роботі простежено окремі факти історії роду від моменту його згадки в історичних джерелах, тобто починаючи з 70-х років XIV ст. Верхня межа - середина XVIII ст., час смерті останнього представника роду - Францішка Даниловича.

Методологічною основою дослідження є принципи об'єктивності та історизму. Використано й загальнонаукові методи аналізу, синтезу, узагальнення, які разом з описовими та історико-хронологічними методами дозволили оптимально вирішити завдання дослідження. Комплексний підхід до розробки теми дав можливість у повній мірі поєднати залучення до наукового обігу нових неопублікованих документів з використанням надрукованих джерел та історіографічного матеріалу.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше в українській історіографії на основі масиву неопублікованих архівних матеріалів (зокрема родинного фонду Даниловичів) зроблено спробу дослідити в комплексі історію магнатської родини Даниловичів. Це дозволило:

провести просопографічний аналіз представників роду;

детально дослідити процес входження Даниловичів до стану польсько-литовсько-руської магнатерії;

з'ясувати причини, що призвели до втрати Даниловичами своїх суспільно-політичних позицій на початку XVIII ст.;

визначити спосіб творення магнатських латифундій у кінці XVI - першій половині XVII ст.;

окреслити клієнтелу роду та шляхи її поповнення;

виявити основні прояви магнатської релігійної свідомості.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при написанні наукових праць з історії України і Польщі XVI-XVII ст., укладанні довідкових генеалогічних видань, при підготовці основних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Зв'язок з науковими програмами. Дослідження виконане у рамках науково-дослідної теми кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін “Соціально-економічна, політична та культурна історія західноукраїнських земель середньовіччя та ранньомодерної доби”.

Результати дослідження апробовані у публікаціях та у виступах на щорічних підсумкових конференціях викладачів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у 1998, 1999, 2000, 2001 та 2002 рр., Другій науковій краєзнавчій конференції “Історичні пам'ятки Галичини” (Львів, 2002), Міжнародній науковій конференції “Архіви та краєзнавство: шляхи інтеграції” (Київ-Трускавець, Дрогобич, 2003).

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом, відповідає поставленій меті та розв'язанню завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг тексту дисертації - 188 с., перелік джерел та літератури складає 274 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

У першому розділі подається огляд літератури та аналіз джерельної бази дослідження.

Історіографія. Вперше згадки про рід Даниловичів з'являються на сторінках гербівника Бартоша Папроцького Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584 / Wydanie K. J. Turowskiego. - Krakуw, 1858. , який пов'язав походження родини Даниловичів (у Папроцького - Дангеловичів) з легендарним графом Гуйдом, родоначальником гербової родини Драго-Сасів, що прийшов на Русь з Угорщини, та племінницею короля Данила Романовича. Серед членів роду Папроцький згадує лише свого сучасника - львівського хорунжого Станіслава Даниловича (пом. 1577), його дружину Катерину з Тарлів, двох їхніх синів - Яна та Миколая, зовсім нічого не повідомляючи про давніших предків.

Майже через століття домініканець Шимон Окольський розширив коло інформації про рід Даниловичів у своїй праці “Orbis Polonus” Okolski S. Orbis Polonus. - Cracoviae, 1641.. У розповіді про початки роду та діяння згаданого Станіслава Даниловича він повторює повідомлення Б. Папроцького. Набагато цікавішими у цьому творі є згадки про синів Станіслава - Яна та Миколая, а також їхніх нащадків. Більша частина родоводу Даниловичів у поданні Окольського наповнена вишуканими похвалами на честь його представників. Тут же, поряд з панегіричними відступами, наводяться імена дружин Даниловичів та їхніх дітей, перераховані коронні уряди, які вони займали, перелічено староства, що перебували в їх руках.

Інформація про рід Даниловичів міститься й у гербівнику львівського єзуїта К. Нєсєцького Herbarz Polski Kaspra Nesieckiego s.j. powiкkszony dodatkami z poџniejszych autorуw, rкkopismуw, dowodуw urzкdowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. - Lipsk, 1839.. У своєму викладі, щодо походження роду та деяких його представників, він базується на гербівниках Б. Папроцького та Ш. Окольського. Разом з тим К. Нєсєцький активно використовував й іншу доступну йому літературу та джерела (панегірики, історії колегій, постанови сейму тощо), до якої у тексті подано відповідні відсилання. Це значно підсилює наукову цінність праці. Що стосується родової легенди Даниловичів, то К. Нєсєцький, крім традиційної версії, наводить й іншу, згідно з якою Даниловичі пов'язуються з одним з найзнатніших готських домів Ганілів (Hanilуw), а через них і з римськими імператорами. Перелік членів роду традиційно починається від згаданого Станіслава Даниловича (автор обережно припускає, що його батьком міг бути Михайло Данилович, згаданий під 1505 р.), а завершується сином борецького старости Яна Даниловича - Францішком.

Сороковими - п'ятдесятими роками XVIII cт. датується поява генеалогічних довідників Александра Яблоновського та Станіслава Йозефа Дунчевського Tabulae Jablonovianae ex arboribus genealogicis familiarum slavicarum, Regni Poloniae, nec non extranearum ab iis prognatarum, tum cum iis coguatarum collectae, opera et studio authoris perfectius ac uberius Elaboratae opus novissimum. Editio prima. - Norimbergae, anno MDCCXLVIII (1748); Herbarz wielu domow korony Polskiej y W. X. Litewskiego, dіa niezupeіniego opisania […] przez їychlinego Oyczyїnie Syna M. Stanisіawa Jozefa A Duneburg Dunczewskiego. - Krakуw, 1757. , які не доповнили новими відомостями історію роду Даниловичів. Протягом наступного ХІХ ст. Даниловичі хоч і не дочекались присвячених їм спеціальних монографічних робіт, однак не раз були присутні на сторінках відповідних біографічних та генеалогічних довідників. Однак їх автори, як правило, базувались на класичних гербових книгах попередників, роблячи з них лише необхідні екстракти. Часто Даниловичі згадувались у зв'язку з генеалогічними дослідженнями інших родів, зокрема споріднених з ними Собєських. У цей час, щоправда, з'являються праці історика-краєзнавця, домініканця С. Баронча “Pami№tki miasta Їуіkwi ” та “Kronika Oleska” Bar№cz S. Kronika Oleska // Towarzycz duchowieсstwa katolickiego. - Tarnopol, 1864. - Rocznik pierwszy. - S. 396-485; Його ж. Pami№tki miasta Їуіkwi. - Lwуw, 1877.. Ці роботи не присвячені безпосередньо родині Даниловичів. Але, оскільки останні були довший час власниками зазначених міст, автор не оминув увагою представників роду, зокрема докладно прослідкував історію гілки руського воєводи Яна Даниловича (1570-1628) та його нащадків.

Такий стан дослідження тривав до початку ХХ ст., коли протягом декількох років з'явились нові генеалогічні видання, зокрема четвертий том гербівника А. Бонєцького Herbarz Polski. Czкњж I. Wiadomoњci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Uіoџyі i wydaі A. Boniecki. - Warszawa, 1901. - T. IV. , двадцять шостий річник “Zіotej ksiкgi szlachty polskiej” Т. Жихлінського Zіota ksiкga szlachty polskiej przez Teodora Zychliсskiego. - Poznaс, 1904. - Rocznik XXVI. та третій том “Rodziny” С. Уруського Rodzina. Herbarz szlachty polskiej / Opracowany przez Seweryna hr. Uruskiego. - Warszawa, 1906. - T. III.. Якісний рівень цих праць був зумовлений започаткованим у ХІХ ст. виданням цілої серії класичних джерельних видань та зверненням їх укладачів до архівних матеріалів. Наукова цінність цих досліджень є різною. Особливо відзначимо гербівник Адама Бонєцького, який не лише зміг на основі актових джерел (друкованих та неопублікованих), що оминались попередниками, прослідкувати історію роду починаючи від протопласти Данила Дажбоговича, уточнити ряд важливих моментів генеалогії інших Даниловичів (дати вступу на відповідні уряди, імена та кількість дітей, локалізував хронологічні межі генеалогічних фактів, вказав на можливі крайні дати життя представників роду), але й уникнув багатьох неточностей та помилок, які властиві згаданим вище працям. А. Бонєцькому належить і першість щодо введення до генеалогічних досліджень інформації про окремі земельні володіння та участь Даниловичів у пов'язаних з ними судових процесах. Саме відповідний розділ А. Бонєцького, попри деякі помилки, є взірцевим для подальших студій. В основному, хоча з багатьма помилками, дублює інформацію К. Нєсєцького і А. Бонєцького “Zіota ksiкga szlachty polskiej”. Що ж стосується виданого часово найпізніше з даних трьох довідників - “Rodziny”, то можемо констатувати, що його упорядники підійшли до роботи поверхово: відповідний розділ не лише менший за об'ємом ніж у А. Бонєцького та Т. Жихлінського, але й містить багато помилок.

Свій внесок у дослідження історії роду Даниловичів зробив і відомий авторитет серед генеалогів ХХ ст. австрієць Отто Форст де Баттагліа Forst de Battaglia O. Ze studjуw genealogicznych nad epok№ Jana III Sobieskiego // Miesiкcznik Heraldyczny. - Warszawa, 1933. - Wrzesieс. Nr. 9. - S. 132-141.. Досліджуючи генеалогію Яна Собєського, вчений з'ясував (переважно на матеріалі з Коронної Метрики, записів гродських та земських судів) походження його предків по материнській лінії - Даниловичів, уточнивши цілий ряд генеалогічних даних.

Вагому сторінку в дослідження біографій найбільш видатних представників роду було написано з початком видання “Polskiego sіownika biograficznego”. У ньому, зокрема, вміщено статті, присвячені руському воєводі Яну Даниловичу, його дружині Софії (пом. 1634), синові Станіславу (1609-1636) та дочці Дороті; великому коронному підскарбію Миколаю Даниловичу, його сину Яну Миколаю, онукам - надвірному підскарбію Яну Каролю (на початку статті вміщено відомості і про його батька Петра Даниловича) та подільському воєводі Миколаю Францішкові Charewiczowa Ј. Daniіуwiczowna Dorota // Polski sіownik biograficzny. - T. IV. - Krakуw, 1938. - S. 418-419; Її ж. Daniіowiczowa z Џoіkiewskich Zofia // Там же.- S. 417-418; Czapliсski W. Daniіowicz Stanisіaw // Там же. - S. 417; Hejnosz W. Daniіowicz Jan Mykolaj // Там же. - S. 415-416; Lepszy K. Daniіowicz Jan // Там же. - S. 414-415; Piwarski K. Daniіowicz Jan Karol // Там же. - S. 416; Його ж. Daniіowicz Mikoіaj Franciszek // Там же - S. 417; Tyszkowski K. Daniіowicz Mikoіaj // Там же. - S. 416-417.. Написані знаними істориками з використанням всієї доступної їм літератури та залученням широкої групи джерел (насамперед особистих листів, військових реєстрів, матеріалів коронного скарбу), вони є до цього часу найповнішими біограмами перерахованих членів роду. Однак дані статті є досить стислими, містять деякі помилки, стосуються лише окремих представників роду.

Ще одну групу використаної нами літератури становлять генеалогічні та біографічні праці істориків, присвячені іншим родам чи особам, які так чи інакше (через родинні зв'язки, близьке знайомство) були пов'язані з родом Даниловичів. Це, зокрема, праці чи окремі статті у біографічно-довідкових виданнях (зокрема, на сторінках згаданого “Polskiego sіownika biograficznego”), які присвячені родам Гербуртів, Уханських, Сапєгів, Дідушицьких, Лянцкоронських, Тишкевичів, Опалінських та ін.

Підсумовуючи, можемо констатувати відсутність цілісного дослідження історії роду Даниловичів. Праці попередників стосуються, як правило, окремих представників роду та, в основному, з першої половини XVII ст.

Джерела. Основою дослідження стали документи, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові, насамперед, у фонді 181 (Лянцкоронські). Використані нами документи складають окрему тематичну групу 2 опису фонду. Інформація, яка міститься у матеріалах даної групи, стосується, головним чином, роду Даниловичів й, насамперед, гілки великого коронного підскарбія Миколая Даниловича (біля 1558-1624) та деяких споріднених з ними родин (Вишневецьких, Гербуртів, Семашків, Конєцпольських, Цетнерів, Домбських, Опалінських, Тенчинських та ін.). Хронологічно дані документи охоплюють період від кінця XVI до першої чверті XVIII cт. Матеріали дозволяють припустити можливість існування в минулому окремого архіву Даниловичів та чітко прослідкувати процес формування й передачі його документів по лінії: Миколай Данилович - його син Ян Миколай Данилович (пом. 1650) - брат останнього коронний підчаший Миколай Данилович (пом. 1676) - його дочка Софія (у першому шлюбі Цетнер, у другому - Домбська, пом. 1711) і далі до її дітей Цетнерів. Створення цієї підбірки документів пов'язане зі старшинством у родині та порядком успадкування, що призводило до покладання кимось із роду на себе обов'язків щодо впорядкування справ померлого. Саме з архівом Цетнерів вони потрапили до архіву Лянцкоронських, який на початку ХIХ ст. почав формуватися у містечку Розділ на Львівщині.

Більшість матеріалів даної групи складають т. зв. історичні залишки, тобто документи, які безпосередньо виникли у процесі подій, відображених джерелами, та були їх певною ланкою. Це грамоти, акти правового-судового характеру (заповіти, передшлюбні угоди, рішення судів, обляти, акти поквитування, реєстри речей і документів), різноманітні витяги з гродських і земських книг, листи, інвентарні описи, повідомлення, боргові зобов'язання, квитанції тощо. Було використано ряд актових книг гродських та земських судів окремих земель декількох воєводств Речі Посполитої.

Цілий ряд різноманітних оригінальних документів (генеалогічних таблиць, договорів, судових актів, листів, копій реляцій тощо), що стосуються історії роду Даниловичів, міститься у фондах відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, а саме у фондах 3 (Центральний Василіанський архів і бібліотека у Львові), 4 (Баворовські), 5 (Оссолінські), 45 (Дідушицькі), 103 (Сапєги), 141 (Чоловський).

Опубліковані джерела представлені серією класичних серійних видань (“Volumina Legum”, “Akta grodzkie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitey Polskiej”, “Архив Юго-Западной Россіи” тощо) та іншими збірниками документів.

Епіграфічну групу джерел творять написи на саркофагах та меморіальних дошках Даниловичів (вони відомі з тогочасних і пізніших описів) та портрети окремих членів роду.

Другий розділ присвячений просопографічному аналізу роду Даниловичів.

З часу своєї появи на галицьких землях Даниловичі належали до середньої, а пізніше - до багатої шляхти. Довший час провінційність роду, неможливість потрапити до кола державців староств та королівщин стримували ріст їхньої політичної та економічної могутності. Стати магнатами вони змогли завдяки зміні політичної ситуації у Речі Посполитій. Зміни, пов'язані із вигасанням династії Ягеллонів, розвиток шляхетської політичної свободи, реформація та посилення контрреформації у Речі Посполитій, спроба екзекуції коронних маєтків середини XVI ст. - все це формувало сприятливий клімат для творення нової, економічно сильної політичної еліти, дало змогу активним та діяльним особам будувати успішну власну кар'єру. Змогли скористатись цим шансом і Даниловичі.

Увійти до верхівки Речі Посполитої змогли сини львівського хорунжого Станіслава Даниловича - Миколай та Ян. Після повернення з навчання в університетах Західної Європи, вони брали участь у політичних баталіях кінця 80 - початку 90-х рр. XVI ст. Початком активної політичної діяльності молодих шляхтичів можна вважати участь у роботі вишенського сеймику Руського воєводства 1587 р. Вперше на загальнодержавній політичній арені Ян та Миколай Даниловичі виступили у 1593 р., коли на сеймі, що відбувся в Варшаві, Миколай Данилович був обраний його маршалком. З кінця XVI ст. починається сходження Даниловичів щаблями придворної кар'єри. Цьому вони завдячували наближеності до короля, підтримці таких політичних діячів як коронний канцлер Ян Замойський та коронний гетьман Станіслав Жулкевський.

Сприяли кар'єрі вдалі шлюбні партії Даниловичів. Так, Миколай Данилович одружився з Геленою Уханською, донькою белзького воєводи Павла Уханського. Ян Данилович приблизно в цей же час одружився з Катериною Красіцькою (донькою коронного надвірного обозного та перемишльського каштеляна Станіслава Красіцького), а після її смерті - зі старшою донькою Станіслава Жулкевського - Софією.

Друге десятиліття XVII ст. стало для братів часом їх найбільших політичних успіхів. Ян Данилович, який вдало проявив себе у війні за московський престол, на початку XVI ст., у 1612 р. був номінований на уряд львівського каштеляна, а з 1613 р. і до часу своєї смерті був руським воєводою. Миколай Данилович у 1614 р. отримав як нагороду посаду львівського каштеляна, а вершиною його політичної кар'єри стало призначення великим коронним підскарбієм (1616). Тоді ж зросла і фінансова могутність роду: Миколай Данилович мав можливість розділити між синами кілька великих маєткових комплексів. Що стосується його брата Яна, то він не лише зміг, завдяки посагу дружини Софії, збільшити свою Олеську маєтність, але й після вигасання родини Станіслава Жулкевського зосередити у своїх руках усю його величезну спадщину.

Діяльність другого та третього покоління Даниловичів-магнатів (діти та онуки Яна та Миколая Даниловичів) припала на двадцяті - вісімдесяті роки XVII ст. Миколай Данилович мав п'ятеро синів - Яна Миколая, Петра, Станіслава, Францішка і Миколая та четверо доньок - Анну, Ізабеллу, Софію та Урсулу. Становище батька забезпечило синам утримання низки придворних та земських урядів, отримання значного числа староств та економій, а дочкам - вигідні шлюби з представниками перших родів держави - Каспром Зебжидовським, Єжи Оссолінським, Павлом Сапєгою, Лукашем Опалінським. Кар'єри синів коронного підскарбія Миколая Даниловича склалися по-різному. Лише одному з них (Яну Миколаю) вдалося досягти сенаторської гідності, отримавши одну з міністерських посад в королівстві - посаду великого коронного підскарбія (1632), та перетворитись на одного з найбагатших людей Речі Посполитої.

Трагічно склалась доля синів руського воєводи Яна Даниловича Станіслава та Яна, які померли молодими. Дочок йому вдалося досить успішно видати заміж: Катерина та Марціана були одружені з Андрієм Фірлеєм та зі Стефаном Конєцпольським, Теофіля - з Якубом Собєським.

Третє покоління Даниловичів-магнатів, як і всі наступні, представлені нащадками синів великого коронного підскарбія Миколая Даниловича. Найяскравішим та й, врешті, найвідомішим представником даного покоління був старший син Петра Даниловича - Ян Кароль. Староста парчовський і люблінський, коронний крайчий, коронний надвірний підскарбій - такий перелік щаблів його кар'єри. Ян Кароль був одним з найвідоміших військових командирів другої половини XVII ст. і провів у таборах та на полі бою майже 30 років. Схожою була кар'єра сина Францішка Даниловича - Миколая Францішка, який значну частину свого життя присвятив військовій службі. При королю Янові ІІІ Собєському Миколай Францішек став коронним чашником, коронним крайчим, а в подальшому - подільським воєводою. Що стосується нащадків інших братів - Станіслава та Миколая Даниловичів, то ніхто з них, попри вдалі шлюбні партії та визнання, не зажив значної слави. Входження Даниловичів до провідної групи магнатів та високий родинний авторитет засвідчили шлюби дочок з Потоцькими, Сапєгами, Тарновськими, Цетнерами, Тишкевичами.

Діяльність двох останніх поколінь Даниловичів (дітей Миколая Францішка та Яна Кароля) припадає на час правління Яна ІІІ Собєського, а пізніше - королів саксонської династії. Спорідненість з Яном ІІІ (матір'ю якого була дочка руського воєводи Яна Даниловича Теофіля) давала підстави сподіватись Даниловичам на його сприяння, однак, через свою молодість та наступну зміну династії, скористатись таким шансом у повній мірі вони не змогли - сини Миколая Францішка Александр та Ян змогли лише отримати королівський консенс відповідно на Парчовське та Борецьке староство. Після смерті Яна ІІІ сподіватись на підтримку саксонців було марно. На заваді ставала спорідненість з Собєськими та підтримка конкурента Августа ІІ Станіслава Лєщинського. Усунення з королівського двору, зменшення фінансово-матеріальної могутності роду призвело до того, що центром діяльності Яна та Александра стає в основному територія Галицької та Львівської земель Руського воєводства. Все це, щоправда, не зовсім позначилось на виборі шлюбних партій Даниловичів.

Останнім представником чоловічої лінії Даниловичів був син Яна та Людвіки Дідушицької Францішек (пом. біля 1750). Однак інформація про нього, як нащадка такої відомої фамілії, мізерна. Власник однієї маєтності з центром у селі Григорів закінчив своє життя самотньо далеко від блиску магнатських дворів та столиці.

Даниловичі протягом останніх поколінь покинули лави магнатерії та радше перейшли до групи багатої шляхти.

У третьому розділі розглядається землеволодіння родини Даниловичів.

Хронологічно найдавніше утвореним комплексом маєткових дібр була Журівська маєтність, центром якої з кінця XV ст. стало село, а пізніше місто Журів. На відміну від інших майнових комплексів, які перебували у власності роду, він не потрапив до їх рук як вже складена цілісність, а формувався протягом XIV-XVI ст. протопластою роду Данилом Дажбоговичем та його спадкоємцями. У середині XVI cт. Журівська маєтність, як розбудований цілісний маєтковий комплекс, перейшла до рук Єжи, а потім до його сина - Станіслава Даниловича. У подальшому Журівська маєтність була успадкована нащадками сина коронного підскарбія Миколая Даниловича Францішка. Протягом другої половини XVII - першої половини XVIII ст. маєтність зменшувалась та дробилась і на початку XVIII ст. в руках Даниловичів залишився лише Григорівський комплекс (до п'яти сіл).

Центром Рихтицької маєтності було село Рихтичі, що за 8 км на північний схід від Дрогобича. Як окремий маєтковий комплекс - частина дідичного маєтку коронного великого підскарбія Миколая Даниловича - вона вперше згадана у заповіті останнього з 1624 р. як спадкова частина його сина Станіслава. Початково Рихтичі належали Кориткам. До Даниловичів маєтність потрапила, ймовірно, завдяки кровній спорідненості Коритків і Даниловичів через Юрковських та після вигасання Юрковських та рихтицьких Коритків.

Олеська маєтність, отримана Даниловичами у XVI ст., була одним з найвідоміших їхніх володінь. Перед Даниловичами Олеськом з навколишніми селами володіла родина Сєнінських. По смерті одного з них - Петра Сєнінського, його дві доньки Анна та Ядвіга провели розподіл батьківського маєтку. Як посаг дочки Анни - Ядвіги - Єжи Даниловичу було передано частину Олеського замку та маєтності. Інша частина потрапила до Даниловичів після одруження руського воєводи Яна Даниловича з Софією Жулкевською. Ян Данилович провадив подальшу розбудову свого Олеського маєткового комплексу (заклав містечко Сасів, придбав село Попівці).

На початку 20-х років XVII ст. до рук Даниловичів перейшли величезні маєтності у Руському та Київському воєводствах, якими до того володіли жовківські Жулкевські. Це стало можливим після загибелі Станіслава Жулкевського (1620), смерті його дружини Регіни з Гербуртів (1624) та сина Яна (1623). Єдиною прямою спадкоємницею величезного комплексу дібр Жулкевських залишилась дочка Софія. Після Яна Даниловича природнім спадкоємцем як Олеської маєтності, так і дібр Жулкевських став його син Станіслав Данилович, а після смерті останнього у 1636 р. - його сестри та їх нащадки.

Наприкінці XVI - у перших десятиліттях XVII ст. від Уханських до Даниловичів перейшла Уханська маєтність. Після трагічної смерті белзького воєводи Павла Уханського в 1590 р. його спадкоємцями стали дружина Анна та дочки Катерина, Ізабела та Гелена - дружина Миколая Даниловича. Певна частина Уханського маєтку перейшла як посаг Гелени. Так було і з частинами її сестер та матері. Остання, зокрема, належну їй частину залишила Яну Миколаю. Після його смерті маєтність перейшла до його спадкоємців (це були брат Яна Миколая - Миколай та діти інших братів), а після 1676 р., як і Рихтицька маєтність, перейшла через Софію Данилович до її дітей Цетнерів.

Одним з найбільших комплексів, що перебували в руках родини Даниловичів, була група їх Волинських маєтностей, так зв. Семашківські володіння. До рук Даниловичів вони потрапили в два етапи протягом двадцятих-тридцятих років XVII ст.: через успадкування власності дружини Миколая Семашка Ізабели Уханської (згаданої сестри дружини Миколая Даниловича) та після одруження дочки цього ж Миколая від першого шлюбу Марини із червоногородським старостою Станіславом Даниловичем. Його спадкоємцями залишились діти - сини Павло, Ян Александр та дочка Ізабела. Оскільки останні не залишили нащадків, маєтності були розділені між іншими Даниловичами, а потім перейшли до коронного підчашого Миколая Даниловича (й, відповідно, через його дочку Софію до Цетнерів), нащадків Петра Даниловича (далі до Сапєг) та до сина Францішка Даниловича - Миколая Францішка, а потім дітей останнього.

Інша маєтність Даниловичів, Фельштинська (Блозівська) належала до т.зв. Гербуртівського спадку і була отримана Даниловичами завдяки спорідненості з фельштинськими Гербуртами. Як спадок по Гербуртах, до Даниловичів перейшли кілька сіл у Сяноцькій землі. По смерті Софії Данилович увесь комплекс колишніх гербуртівських дібр перейшов до її природних спадкоємців Цетнерів.

Власністю Даниловичів були і т. зв. Лучицька та Поліська маєтності, одну з яких складали села Лучиці, Буява та Шарпанці, іншу - поселення Щитин, Щитинська Воля, Леликів, Черче, Залухів. Дані маєтності були отримані у 20-х рр. XVII ст. шляхом дарування Анною Рудгєж. Зробити це вона була змушена через несплату Даниловичам заборгованих грошових сум.

Що стосується Радехівської маєтності, то про неї нам відомо найменше. Вона була згадана у заповіті коронного підскарбія Миколая Даниловича та виділена в окрему частину Петрові Даниловичу.

Окрему групу нерухомої власності Даниловичів складають міські володіння родини у Варшаві, Любліні та Львові.

У четвертому розділі дисертації розглядається клієнтела Даниловичів. Входження Даниловичів до середовища магнатерії потягнуло за собою формування клієнтели - залежної від волі магната дрібної шляхти та представників інших верств, що жили при дворі, виконували певні доручення та роботи. Відслідкувати процес формування такої клієнтели важко, оскільки нам, як правило, відомі лише окремі особи, яких так чи інакше можна пов'язати з Даниловичами. У нашому випадку їх прізвища та імена фіксуються переважно у зв'язку з виконанням певних дій, покладених на них, або при заміщенні свого пана, репрезентації його інтересів чи прямим вказанням в актах судових органів на даного шляхтича як на слугу або залежну від магната особу.

На основі специфіки здійснюваних дій вважаємо можливим виділити серед клієнтели Даниловичів кілька груп: 1) особи, безпосередньо пов'язані із магнатським двором (бургграф, маршалки двору, слуги); 2) шляхтичі - “слуги”, імена яких відомі завдяки функціям, делегованим їм патроном. Вони були чимось на взірець королівських дворян та були повноважними представниками свого пана; 3) шляхтичі, яким доручалось управління певними староствами та окремими маєтностями, що перебували в руках його добродія; 4) слуги, що служили у військових загонах свого пана. Виділити цю групу серед слуг-клієнтів вимагає ряд специфічних ознак, які характеризують формування особливої спільноти людей, які годувались війною.

Потрапляли до клієнтели Даниловичів ті чи інші особи різними шляхами. Частина з них довший час проживала поряд з Даниловичами, була їх давніми сусідами, і, коли в Даниловичів виникла потреба у вірних слугах та помічниках, були покликані на службу (наприклад, чигиринський підстароста В. Чолханський). Ще частина слуг-шляхтичів перебували в близькій спорідненості з родинами, пов'язаними з Даниловичами шлюбними зв'язками, тобто були в тій чи іншій мірі двоюрідними та троюрідними родичами (Ф. Закліка, П. Кужанський). Деякі клієнти перекочували до Даниловичів від споріднених з ними родин (насамперед, Жулкевських). Склад клієнтели Даниловичів був національно та конфесійно строкатим.

Розглядаючи клієнтелу Даниловичів, не можемо оминути і питання аналізу конкретних випадків опіки з їх боку над своїми слугами. Відбувалась вона у декількох напрямках, а саме: через просування своїх кандидатів на зайняття вакантних урядів та посад, захисту перед судовими органами влади, опіці над дітьми та дружиною померлого тощо. Оскільки головним театром дій Даниловичів у Варшаві був надвірний та коронний скарб, то й більшість своїх клієнтів вони могли прилаштувати саме там, зокрема писарями королівського, коронного скарбу, поборцями окремих податків (наприклад, С. Кєвліч, С. Порадовський). Відомі випадки просування своїх кандидатів Даниловичами на земські та гродські уряди у воєводствах.

У п'ятому розділі з'ясовано, на прикладі родини Даниловичів, основні вияви магнатської релігійної свідомості.

Що стосується конфесійної належності перших Даниловичів, то ми можемо припустити, що принаймі ще до початку XV ст. вони були православними. Про це говорять імена перших відомих нам представників роду у грамотах, написаних давньоукраїнською мовою та відсутність відомостей про так ранню католицьку експансію в районі Підкарпаття, де знаходилось родинне гніздо Даниловичів. Не відомо, коли Даниловичі перейшли на католицтво, однак, починаючи з кінця XVI століття, вони стають одними з найбільших жертводавців Католицької церкви у Польській Короні.

Ревними католиками виявили себе брати Миколай та Ян Даниловичі, син Миколая - великий коронний підскарбій Ян Миколай, племінник останнього Ян Кароль. Вони не раз відстоювали та захищали інтереси Католицької церкви на сеймах та у сеймових комісіях, засіданнях сенату, королівських нарадах тощо. Глибока релігійність та побожність знайшли своє відображення й у виборі святих патронів для членів родини: у XVI-XVII ст. такими були святий Станіслав та блаженний Ян з Дуклі.

Даниловичі заклали костели святого Станіслава у Журові та в Руді, костел Успіння Пресвятої Богородиці у Підгірцях, храми у Сасові та Станіславчику; розбудували Уханський та Олеський костели, костели та монастир у Жовкві (парафіяльний костелик при шпиталі св. Лазара, костел і монастир домініканців), костел у Старій Солі.

Даниловичі були значними жертводавцями католицьких орденів та монастирів. Особливою підтримкою впродовж певного часу у них користувались єзуїти. Старший Миколай Данилович, якого єзуїти вважали найбільшим добродієм Малопольської провінції ордену, фінансував будову костелу єзуїтів у Любліні; Ян Миколай був жертводавцем дому новіціату ордену у Кракові, колегій єзуїтів в Ярославі, Перемишлі та Кракові. Жертвували Даниловичі люблінським та львівським кармелітам босим, люблінським кармеліткам та домініканцям; кармеліткам босим у Варшаві; монастирю ордену реформатів у Львові, львівському костелу бернардинців та ін. Особливо опікувались Даниловичі монастирями бригідок у Самборі та бенедиктинок у Львові. Монахинями, а пізніше їх абатисами були представниці цього роду: Урсула у Самборі та Дорота у Львові.

Окремі згадки про якісь надання православним чи уніатам свідчать, що робились вони, як правило, лише під певним тиском та небажанням втягуватись у судові процеси.

Приклад родини Даниловичів засвідчив, що відносини між магнатом та священнослужителем не були прямолінійними, не розвивалися лише в руслі відносин глибоко віруючого парафіянина та його духовного пастиря. Від доброї волі жертводавця залежало фінансове становище місцевого пароха, парафії, монастиря, оскільки утримання костелу чи монастирських будівель, їх розбудова та реставрація вимагала значних коштів. Тому священнослужителі намагались підтримувати добрі стосунки з благодійником, часто надаючи їм різноманітні дрібні послуги: інформували про події, брали на зберігання майно тощо. Приклад Даниловичів в цілому підтверджує тезу про впевненість “людей великих” у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви. У випадку виникнення конфлікту (чи то через невиконання спадкоємцями волі покійного, чи несплату грошей, чи у випадку земельних спорів) сторони рішуче вдавались до засобів судового тиску. Глибока релігійність одночасно не заважала інколи поводитися не по-християнськи, а палкий та показний католицизм дозволяв водночас отримувати хабарі від протестантів.

ВИСНОВКИ

1. На загальнодержавній політичній арені Даниловичі з'являються у XVI ст. Однак довший час їм так і не вдавалося перетнути межу між багатою шляхтою і магнатерією. Увійти до політично-економічної верхівки Речі Посполитої вдалося синам львівського хорунжого Станіслава Даниловича - Миколаю та Яну. Вони змогли вдало скористатись політичною ситуацією, що склалась у Речі Посполитій, потрапили до двору Сигізмунда ІІІ, де здійснили успішну кар'єру. Ян і Миколай Даниловичі отримали сенаторські посади, двірські та земський уряди, низку староств та економій. Їх соціальне становище закріпили вдалі одруження.

2. Друге покоління Даниловичів-магнатів зуміло втримати батьківські позиції. Міцне економічне підґрунтя, підтримка королів Сигізмунда ІІІ та Владислава IV, шлюби з найвідомішими магнатськими родинами (Опалінськими, Тенчинськими, Вишневецькими, Семашками, Сапєгами, Оссолінськими та ін.) дозволило синам Миколая та Яна Даниловичів посісти міністерські та придворні уряди, утримувати значне число староств та економій. Найбільш вдало склалась кар'єра великого коронного підскарбія Яна Миколая Даниловича, що належав до найбагатших та найвпливовіших людей часів Владислава IV. Однак уже в 30-х рр. XVII ст. вимирає чоловіча лінія Олеської гілки Даниловичів.

3. Третє покоління Даниловичів втрималось у лавах магнатерії, однак успіхи його представників були меншими. Пояснюється це тим, що деякі нащадки роду померли молодими, іншим заважала близька спорідненість з Яном Собєським. Ймовірно, саме через це “королівська ласка” часто оминала їх протягом правління Яна ІІ Казимира та Михайла Корибута Вишневецького. Однак Даниловичам вдалося втримати низку староств. На певний час ситуацію змінило обрання королем Яна Собєського.

4. Останні покоління Даниловичів змінили соціальний статус, перейшовши до групи багатої шляхти. Цей процес відбувався повільно і охопив декілька поколінь. Незважаючи на вдалі шлюбні партії (Денгоффи, Дідушицькі), внаслідок відстороненості від двору, зменшилось число староств, які перебували в руках родини. Ареною політичної діяльності Даниловичів стає не Варшава, а Галицька земля Руського воєводства.

5. Час творення латифундій Даниловичів припадає на першу третину XVII ст. Основна група маєтностей була отримана Даниловичами внаслідок укладення вигідних шлюбів, успадкування земельних володінь дружин, родинним зв'язкам з іншими родами. Випадки безпосередньої купівлі маєтностей є поодинокими. Натомість Даниловичі активно користувались таким способом, як надання грошових позик під заставу маєтностей, використання власного впливу для подальшого їх переходу у свою власність. У другій половині XVII - на початку XVIII ст. Даниловичі поступово втратили більшість своїх маєтностей. Причинами цього стало декілька факторів, основними з яких були: не створення ними єдиної ординації і, як наслідок, дроблення маєтностей між чисельними нащадками; поступове вигасання чоловічої лінії роду, перехід маєтків по жіночій лінії до інших родин. Втрата земельних маєтностей співпала в часі з втратою політичних позицій роду у системі влади Речі Посполитої.

6. Протягом усього магнатського періоду роду Даниловичам вдалося сформувати з оточуючих шляхетських родин, давніх сусідів та прийшлих елементів власну клієнтелу, що виконувала їхні доручення, служила при дворі та у військових відділах, допомагала у керуванні староствами та маєтками. Найчисельніша в період розквіту роду у першій половині XVII ст., клієнтела зменшилась у наступні п'ятдесят років і зникла у XVIII ст.

7. Даниловичі - давня українська православна родина, яка у другій половині XV-XVI ст. залишила православ'я та перейшла у католицизм. За часів контрреформації у Речі Посполитій багато представників роду стали вірними її прихильниками, рішуче виступили на захист інтересів Католицької церкви. Даниловичі підтримували діяльність найактивніших католицьких орденів, зокрема єзуїтів, ставши їх великими опікунами та благодійниками, розбудували низку костелів та монастирів на території Галичини та Волині. Об'єм фінансових пожертвувань Даниловичів релігійним інституціям засвідчував їх входження у XVII ст. до лав польсько-литовсько-руської магнатерії. Приклад родини Даниловичів яскраво засвідчив формування особливої магнатської релігійної свідомості, характерними рисами якої була впевненість у власному праві на особливу позицію в питаннях віри й Церкви та відповідний характер стосунків між магнатом та священнослужителем.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1. Целуйко О. П. Коронний підскарбій Миколай Данилович // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Зб. наук. праць. - Вип. 3. - Львів, 2000. - С. 32-40.

2. Целуйко О. П. До питання про фінансово-економічне життя польської магнатерії середини XVII ст. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. - Т. 2. - Чернівці, 2000. - С. 191-196.

3. Целуйко О. П. Великий коронний підскарбій Ян Миколай Данилович: портрет на тлі епохи // Cтудії з архівної справи та документознавства. - Т. 10. - Київ, 2003. - С. 177-184.

4. Целуйко О. П. Землеволодіння родини Даниловичів: формування та розвиток // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Зб. наук. праць. - Львів, 2003. - Вип. 5-6. - С. 54-76.

5. Целуйко О. П. Жовківські сторінки роду Даниловичів // Історична, мистецька та культурна спадщина Жовківщини: проблеми охорони, реставрації та використання. Зб. матер. укр.-поль. наук.-практ. семінару. - Жовква, 1998. - С. 137-139.

6. Целуйко О. П. Рід Даниловичів в системі коронних та земських урядів Речі Посполитої // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. - Біла Церква, 2000. - С. 55-57.

7. Целуйко О. П. Історичні пам'ятки родини Даниловичів у Руському воєводстві: історіографія питання // Історичні пам'ятки Галичини. Матеріали другої наукової краєзнавчої конференції. - Львів, 2003. - С. 32-42.

АНОТАЦІЯ

Целуйко О. П. Рід Даниловичів у кінці XVI - на початку XVIII ст.: історико-генеалогічне дослідження.

Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2003.

У дисертації проведено просопографічний аналіз роду Даниловичів з кінця XVI - до початку XVIII ст. Зокрема, з'ясовано основні генеалогічні факти біографій представників роду, за поколіннями проаналізовано процес входження, перебування та виходу Даниловичів з лав польсько-литовсько-руської магнатерії, визначено головні етапи та умови, що сприяли політичній кар'єрі членів роду. В роботі висвітлено основні земельні комплекси, що належали Даниловичам і творили фінансове підґрунтя економічної могутності роду, з'ясовано шляхи їх отримання та подальший процес їх успадкування Даниловичами, а також визначено склад та шляхи формування клієнтели роду, з'ясовано її національну та релігійну приналежність. На прикладі представників роду розкрито особливості магнатської релігійної свідомості, з'ясовано коло надань окремим костелам та монастирям, характер відносин між магнатом та священнослужителем.

Ключові слова: Даниловичі, генеалогія, Річ Посполита, магнатерія, земельні володіння, клієнтела.

АННОТАЦИЯ

данилович генеалогічний рід земельний

Целуйко О. П. Род Даниловичей в конце XVI - начале XVIII вв.: историко-генеалогическое исследование.

Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2003.

В диссертации проведен просопографический анализ рода Даниловичей конца XVI - начала XVIII вв., исследован процесс вхождения, пребывание и выхода Даниловичей из рядов польско-литовско-русской магнатерии, определены главные этапы политической карьеры членов рода.

На общегосударственной политической арене Даниловичи появляются в XVI в. Однако длительное время им так и не удавалось преодолеть черту между богатой шляхтой и магнатерией. Попасть в ряды польско-литовско-русской магнатерии удалось в начале XVII в. братьям Миколаю и Яну Даниловичам. Они смогли удачно воспользоваться политической ситуацией, которая сложилась в Речи Посполитой, и поступили на службу к Сигизмунду ІІІ, где успешно развили свою карьеру: Миколай Данилович стал великим коронным подскарбием (1616), а Ян - руським воеводой (1613). Их социальное положение было подкреплено и удачными браками. Оставленная братьями крепкая экономическая основа, поддержка королей Сигизмунда ІІІ и Владислава IV, браки с известнейшими магнатскими семьями (Опалинскими, Тенчинскими, Вишневецкими, Семашками, Сапегами, Оссолинскими) помогли занять сыновьям Миколая и Яна Даниловичей ряд придворных должностей, удержать в своих руках значительное число староств и экономий. Наиболее удачно сложилась карьера старшего сына Миколая Даниловича - Яна Миколая, который стал великим коронным подскарбием. Успехи следующих поколений Даниловичей были гораздо скромнее. В начале XVIII в. Даниловичи покинули ряды магнатерии и перешли в группу богатой шляхты. Этот процесс происходил медленно и охватил несколько поколений.

В работе выявлены основные земельные комплексы, которыми владели Даниловичи. Время создания их латифундий приходится на первую треть XVII в. Большая часть земельной собственности рода была получена Даниловичами вследствие заключения выгодных браков, наследования земельных владений жен, родственным связям с другими родами. Случаи непосредственной покупки земельной собственности очень редки. Во второй половине XVII - в начале XVIII вв. Даниловичи постепенно утратили большинство своих поместий, что совпало во времени с потерей политических позиций рода в системе власти Речи Посполитой.

В работе исследована клиентела Даниловичей. На протяжении всего магнатского периода рода им удалось сформировать из окружающих шляхетских семей, давних соседей и других элементов собственную клиентелу, которая выполняла их поручения, служила при дворе и в воинских отрядах, помогала в управлении староствами и имениями.

Наиболее численной клиентела Даниловичей была в период расцвета рода в первой половине XVII веке. В последующем она значительно уменьшилась.

В работе рассмотрены формы и проявления магнатского религиозного сознания, выяснен круг пожертвований Даниловичей отдельным костелам и монастырям. Даниловичи во второй половине XV-XVI вв. отреклись от православия и перешли в католицизм. Представители рода стали верными сторонниками Католической Церкви, решительно выступали в защиту ее прав и интересов, поддерживали деятельность наиболее активных католических орденов, в частности иезуитов, построили сеть костелов и монастырей на территории Галиции и Волыни. Объем финансовых пожертвований Даниловичей религиозным учреждениям был значительным.