Виховання духовності особистості вчителя в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (ХІХ-ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виховання духовності особистості вчителя в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (ХІХ-ХХ століття)

соціокультурний вітчизняний педагогіка

В сучасних умовах відбулося становлення нової гуманістичної парадигми національної освіти, зокрема в системі професійної підготовки вчителя. Глобальна філософська ідея сучасності - «від людини розумної до людини духовної» - має стати стрижневою ідеєю виховання генерації вчителів майбутнього. Така позиція має зовсім інший погляд на вчителя не тільки як на носія вироблених людством і конкретним народом кращих духовних надбань, а й на суб'єкта створення соціокультурного простору, де педагог має самовизначитися та реалізувати власну життєву програму, а також допомогти визначити програму духовного життя своїм вихованцям. Державна національна програма «Освіта» є стратегічною основою національного виховання в Україні, в тому числі і професійного, яка визначила «перетворення системи моральних та духовних цінностей у важливий чинник виховання і відродження духовності українського народу».

Освіта, підкреслюється у Державній програмі «Вчитель», є пріоритетною сферою в соціально-економічному, духовному і культурному розвитку Української держави. Ключова роль у системі освіти належить учителю. Саме через діяльність педагога реалізується державна політика, спрямована на зміцнення інтелектуального і духовного потенціалу нації, розвиток вітчизняної науки і техніки, збереження і примноження культурної спадщини.

Останнім часом в нашій країні відбувається ґрунтовне реформування всієї освітньої системи, здійснюються пошуки варіативних систем та моделей, інноваційних технологій і методик. Провідною ланкою системи освіти та виховання є професійна підготовка педагогічних кадрів на рівні кращих вітчизняних і світових надбань. Досягнуті результати розбудови національної системи освіти, її демократизації за роки незалежності України проаналізовано на II Всеукраїнському з`їзді працівників освіти (2001 рік), її подальшу стратегію визначено у Національній доктрині розвитку освіти.

Розширення функцій вчителя у сучасному суспільстві, його ролі та призначення, ускладнення освітніх завдань, змісту та технологій підготовки педагогів зумовлюють підвищення вимог до особистості вчителя. Сучасна суспільна педагогічна думка дійшла висновку, що вчитель, зорієнтований своєю працею у майбутнє, - це справжня особистість, головними рисами якої є духовність, майстерність, здоров'я. Тільки на основі синтезу сучасних досягнень педагогічної теорії і практики, переосмислення досвіду минулого, можна створити провідні засади нової концепції педагогічної діяльності і педагогічної освіти.

Традиційний навчально-виховний процес у вищих педагогічних закладах спрямовувався на розвиток пізнавальної активності студентів, їх інтелектуальних здібностей. Однак, розумова активність та самостійність, навіть творча, як важлива детермінанта навчальної діяльності майбутніх педагогів сьогодні не в змозі повністю забезпечити виконання всієї цілісної освітньої програми на шляху виховання духовно розвиненої особистості. І тоді виникла проблема пошуку шляхів та засобів виховання духовно збагаченого вчителя як провідника і носія гармонії і знання, добра і краси, віри і любові.

Окреслену проблему можна вирішувати багатьма шляхами, в тому числі спираючись на теоретичні і практичні розробки, що зберігаються в анналах історії вітчизняної педагогічної думки. Багато сучасних вчених зосередило свою увагу на педагогічній скарбниці вітчизняної наукової думки, саме там шукаючи відповіді на актуальні питання сучасності, зокрема на порозі кінця XIX - початку XX століття, коли вітчизняна педагогічна теорія і практика набула надзвичайного злету, глибини та масштабності.

Отже, актуальність дослідження полягає в тому, що воно дозволяє виявити плідні і конструктивні ідеї та досвід виховання духовно розвиненої особистості вчителя в кінці XIX - початку XX століття з огляду на реалії сьогодення, що можуть бути використаними з метою відтворення цілісності, єдності, духовності соціокультурного простору, в якому живе, виховується і творить сучасний вчитель.

Проблема духовності посідала чільне місце у науковому доробку. Видатні зарубіжні та вітчизняні філософи присвятили їй чимало своїх праць, зокрема вивченню внутрішнього духовного світу людини (І.Кант, Е.Фромм, К.Юнг, Г.Сковорода, П.Юркевич, В.Соловйов, С.Франк та ін.). Природу духовності, її витоки, особливості її виховання та збереження у культурологічному аспекті, з позиції християнської етики розглянуто у працях М.Бердяєва, В.Вернадського, В.Зеньковського, І.Ільїна, М.Бахтіна та ін.

У загальнофілософському аспекті проблему духовності особистості розглядали О.Уледов, П.Симонов, С.Пролєєв, О.Яценко, С.Кримський, В.Федотова, В.Горський, Є.Бистрицький, В.Сагатовський, В.Баранівський, М.Каган, Л.Сохань, В.Шинкарук, Л.Буєва.

Для нашого дослідження великий інтерес становить низка дисертаційних робіт сучасних авторів, присвячених питанням розвитку педагогічної науки у визначений період і в цьому аспекті аналізу внеску видатних її представників у вирішення проблеми підготовки та виховання особистості вчителя (Н.Бєлкіна, Л.Березівська, Г.Білавич, М.Головкова, Л.Журенко, Т.Ільїна, І.Зайченко, О.Машталер, О.Неживий, Е.Панасенко, І.Пінчук, Н.Побірченко, С.Саяпіна).

Аналіз педагогічної літератури і дисертаційних досліджень дає змогу констатувати, що проблема виховання духовності особистості вчителя в теорії і практиці вітчизняної педагогічної думки (кінець ХІХ - початку ХХ століття) не була предметом спеціального і цілісного дослідження. Потреба подальшого розроблення сучасних теоретико-методологічних проблем виховання духовно розвиненої особистості вчителя, відтворення цілісності і безперервності історико-педагогічного процесу, накопичення конструктивних ідей та позитивного досвіду їх реалізації в освітньо-виховній практиці на межі двох століть, спадкоємності виховних традицій у формуванні духовності особистості вчителя, гуманізації та одухотворення її змістовних компонентів зумовила вибір теми дисертації: «Виховання духовності особистості вчителя в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ - початок ХХ століття)».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до комплексної теми наукового дослідження «Формування духовної культури учнівської молоді засобами мистецтва», яка розробляється на кафедрі педагогіки Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (протокол N 5 засідання Вченої ради ЛДПУ від 30 грудня 1999 р.)

Об'єкт дослідження: процес формування духовності особистості вчителя в теорії і практиці вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ - початок ХХ століття).

Предмет дослідження: сутність, шляхи та засоби виховання духовності особистості вчителя в творчій спадщині видатних вітчизняних діячів педагогіки та культури наприкінці ХІХ - початку ХХ століття і в системі професійної педагогічної освіти.

Мета дослідження - здійснити історико-педагогічний аналіз процесу виховання духовності особистості педагога, його провідних шляхів та засобів у вітчизняній педагогічній теорії і практиці кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Відповідно до об'єкта, предмета і мети дослідження визначено такі його завдання:

1. Виявити соціокультурні та науково-педагогічні витоки і передумови становлення проблеми виховання духовності особистості вчителя у загальному контексті розвитку вітчизняної педагогічної думки.

2. Дослідити й оцінити творчий внесок педагогів та культурно-освітніх діячів кінця ХІХ - початку ХХ століття у розвиток означеної проблеми, визначити продуктивні наукові ідеї.

3. Розкрити провідні тенденції, шляхи та засоби виховання духовності особистості вчителя в педагогічній спадщині вітчизняних педагогів, особливості їх реалізації в контексті загальнопедагогічної підготовки.

4. Обгрунтувати можливості творчого використання виявлених продуктивних ідей минулого у сучасній вищий педагогічній освіті.

Методологічну основу дослідження становить наукова теорія пізнання, принципи історизму, цілісності, об'єктивності та детермінізму, єдності навчання й виховання, освіти і самоосвіти у дослідженні сутності історико-педагогічних явищ; філософські положення про діалектичну єдність загальнолюдського, національного і особистісного; соціокультурного і духовного, традиційного та інноваційного; творчого використання спадщини минулого у сучасній педагогічній теорії та виховний практиці.

Теоретичною основою дослідження стали положення про сутність теорії духовності філософів минулого (Г.Сковорода, П.Юркевич, М.Бердяєв, В.Соловйов, І.Ільїн) та сучасності (В.Баранівський, Є.Бистрицький, Л.Буєва, В.Горський, М.Мамардашвілі, В.Сагатовський, Л.Сохань, В.Федотова, В.Шинкарук та інші); ідеї нової філософії освіти, культурології, сучасної парадигми виховання (М.Бахтін, В.Біблер, О.Вишневський, М.Каган, О.Лутай, П.Симонов), що утверджують пріоритет духовних цінностей та духовно-моральних цілей у процесі становлення людської особистості; положення про соціокультурні детермінанти і внутрішньо-опосередковані закономірності виховання і розвитку особистості (І.Бех, Б.Братусь, Л.Виготський, В.Зінченко, О.Киричук, Г.Костюк, О.Леонтьєв, С.Рубінштейн); ідеї духовності національної освіти та виховання в історико-педагогічному контексті (М.Євтух, С.Золотухіна, В.Майборода, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, М.Стельмахович, Ю.Руденко).

У процесі дослідження використовується комплекс методів: науково-теоретичний аналіз і синтез філософської та психолого-педагогічної літератури, навчально-виховних планів і програм, законодавчих актів, матеріалів педагогічної журналістики кінця ХІХ - початку ХХ століття для визначення основних положень, які складають науково-теоретичну базу дослідження; історико-педагогічний, для виявлення витоків та історичних передумов становлення проблеми виховання духовності; проблемно-хронологічний аналіз для дослідження педагогічної діяльності вітчизняних діячів освіти та культури кінця ХІХ - початку ХХ століття в русі та змінах; синтез співставлення, узагальнення, систематизація та інтерпретація джерел застосовувалися з метою творчого використання продуктивних ідей минулого у вихованні сучасного вчителя.

Джерельна база дослідження. В дисертаційному дослідженні використовувались монографії та книги вітчизняних і зарубіжних філософів, культурологів, педагогів, психологів, істориків, громадських і культурних діячів минулого і сучасності, періодичні педагогічні видання та публіцистика, навчальні посібники досліджуваного періоду; сучасні дисертаційні дослідження, література з суміжної проблематики, мемуарна література. У процесі дослідження використовувались матеріали та рукописні фонди Національної бібліотеки ім. В.Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Короленка, Російської державної бібліотеки (м. Москва), матеріали Центрального державного історичного архіву (ЦДІА в м. Києві), Наукового архіву Російської академії освіти (НАРАО, м. Москва) .

Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ - початок ХХ століття і визначаються фундаментальними суспільно-економічними перетвореннями, розвитком національної ідеї і боротьбою за національну школу і педагогіку, новим якісним етапом розгортання громадсько-педагогічного руху, народженням нової культурно-педагогічної традиції і прогресивних педагогічних течій. Нижня межа - період з 80-х років ХІХ століття, коли на підставі обговорення проблеми вчительського ідеалу та питань професійно-педагогічної підготовки вчителів народжується тенденція визначення сутності і змісту духовності особистості вчителя у педагогічних концепціях, розгортаються наукові пошуки, шляхів та засобів її виховання в системі професійної підготовки. Верхня межа - до початку національно-визвольних змагань українського народу та революційних потрясінь 1917 року.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше здійснено цілісний історико-педагогічний аналіз розвитку теоретичних засад проблеми виховання духовності особистості вчителя в творчому доробку видатних педагогів і культурних діячів кінця XIX - початку XX століття; визначено історичні передумови виникнення даної проблеми в досліджуваний період; подальшого розвитку дістало дослідження сутності і змісту духовності особистості вчителя у виховних концепціях педагогів та культурно-освітніх діячів кінця XIX - початку XX століття; обгрунтовано чинники, що обумовили процес формування духовності особистості вчителя; проаналізовано стан відображення проблеми формування духовності вчителя у змісті педагогічної освіти та вплив організації навчально-виховного процесу у провідних педагогічних закладах на процес виховання духовності особистості вчителя; систематизовано та визначено основні шляхи та засоби виховання духовності особистості вчителя; встановлено можливість впровадження та творчого використання прогресивних ідей кінця XIX - початку XX століття у виховний процес сучасної вищої школи; введено в науковий обіг невідомі раніше матеріали, які розширюють уявлення про виховання духовності особистості вчителя.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали дозволяють актуалізувати провідні ідеї (досвід, шляхи та засоби) виховання духовного потенціалу вчительської особистості в педагогічній теорії та практиці досліджуваного періоду. Матеріали дослідження можуть бути використані при створенні посібників з історії педагогіки, спецкурсів, під час проведення спецсемінарів, в системі підвищення кваліфікації вчителів, в процесі виховання й навчання студентської молоді, поглиблення структури і змісту професійної підготовки, розробленні методик особистісно-зорієнтованого викладання педагогічних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження обговорювались на засіданнях кафедри педагогіки Луганського державного педагогічного університету (1999-2002 рр.), на семінарах аспірантів і викладачів ЛДПУ, на науково-методичних конференціях вчителів міста Луганська (2000-2002 рр.), на регіональних науково-практичних конференціях "Післядипломна освіта в регіоні: стратегія та перспективи", (Луганськ, 2002), «Теорія та практика андрогогіки в Україні», (Луганськ, 2002).

Публікації. Результати дослідження висвітлено в 8 публікаціях, з них 6 надруковано у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (399 найменувань). Повний текст складає 179 сторінок.

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність; визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи, що використовувалися у процесі дослідження, джерелознавчу базу. Розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Науково-теоретичні засади проблеми виховання духовності особистості вчителя в історії вітчизняної педагогіки кінця XIX - початку XX століття» проаналізовано сучасні наукові підходи до обгрунтування категорії «духовність», «духовність особистості» та доведено їх роль та значення в історико-педагогічному дослідженні; розглянуто зміст виховання духовності особистості як психолого-педагогічну проблему; розкрито витоки та передумови становлення проблеми формування духовності особистості вчителя в історії педагогічної думки; визначено сутність і зміст духовності особистості вчителя у виховних концепціях педагогів та культурно-освітніх діячів кінця XIX - початку XX століття; визначено чинники, що вплинули на формування їх наукових поглядів.

В результаті теоретичного аналізу було встановлено, що проникнення у сутність категорії «духовність особистості» стає можливим за умови аналізу різних сучасних наукових підходів. Визначення її змісту у багатьох гуманітарних працях здійснюється або на рівні розгорнутого наукового опису, або теоретично-концептуальних підвалин. У досліджуваній проблематиці можна виділити певні її аспекти - визначення змісту та структури духовності особистості, її якостей, критеріїв, показників; визначення механізму духовного розвитку та формування особистості; певні рівні - філософській та психолого-педагогічний. Філософами (Л.Буєва, С.Кримський, М.Каган, П.Симонов, О.Уледов, С.Пролєєв, В.Федотова) духовність розглядається як характеристика внутрішнього суб'єктивного світу людини, духовного світу особистості. Водночас вони доводять, що духовність не може розвиватися й існувати за межами розуму, раціональності, культури мислення, пізнавальної діяльності, але до них вона не зводиться. Духовність не є даністю. Вона є джерелом, яке потребує, щоб його відкрили і доклали зусиль для збереження і розвитку.

У психолого-педагогічних працях Б.Ананьева, Л.Виготського, О.Леонтьєва, С.Рубінштейна, Г.Костюка, Ж.Юзвак визначено сутність духовності особистості. Психолого-педагогічний смисл духовності розкривається у тлумаченні поняття «духовність особистості», яка розглядається вченими як синтетична, інтегрована, узагальнююча категорія, що відбиває процес усвідомлення кожною особистістю необхідності повсякденної душевної праці над собою. Людина в процесі творчої діяльності стає сама суб'єктом власного розвитку. Мета людського життя - самовизначення, яке вбирає в себе процес саморозвитку, самореалізації, самопізнання тощо. До числа найсуттєвіших складових духовності особистості вчителя можна віднести релігійні та світоглядні погляди і переконання, віру і пов'язані з нею надії та сподівання, доброту і справедливість, постійне відчуття радості буття й життя; безупинний творчий пошук у пізнанні світу (навколишнього і внутрішнього).

Узагальнюючи сучасні погляди вчених, духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра. Опанування сутності категорії «духовність особистості» наближає нас до розкриття істинної людської сутності, її багатозначності та багатомірності. Це спонукало нас звернутися до ідейних витоків проблеми виховання духовності в історії вітчизняної педагогічної думки.

Соціокультурними витоками та історичними передумовами проблеми виховання духовності особистості були: виховна педагогіка Київської Русі, духовні корені української культури X - XIII століть, філософський досвід братських шкіл, козацький досвід формування духовної і моральної культури. Своєрідним підсумком тривалих пошуків українських мислителів у сфері духовності стала філософія Г.Сковороди. Започатковані філософські і педагогічні традиції знайшли логічне продовження у науковій творчості П.Юркевича. Ідейним підгрунтям для обговорення проблеми виховання і духовного розвитку вчителя стали положення про ціннісні виміри людського буття (В.Соловйов, М.Бердяєв, В.Зеньківський, В.Розанов).

Характерною особливістю вітчизняної педагогіки кінця XIX - початку XX століття був процес інтенсивного розвитку теорії виховання, надання їй самостійного статусу у межах педагогічної науки. Епіцентром гострих дискусій та ідейної боротьби на рубежі XIX і XX століть стає проблема людини і шляхи її виховання. Безумовно, центральним питанням різноманітних науково-педагогічних течій було питання про виховний ідеал, мету і сутність виховання, його завдання, що обумовлювало розробку інших його аспектів - шляхів, змісту, форм і засобів. Теоретичне обґрунтування сутності та змісту цих провідних педагогічних категорій стало першоосновою і для розв'язання проблеми виховання вчителя як духовно розвиненої особистості.

До процесу переосмислення виховного ідеалу особистості включились представники різних течій: захисники православної традиції (М.Олесницький, С.Миропольський, С.Рачинський, В.Зеньківський, М.Рубінштейн), теоретики вільного виховання (К.Вентцель), педагоги демократичного напрямку намагалися перемогти консерватизм перших і крайнощі других і поєднати світську і православну традиції, духовно-релігійні цінності і об'єктивне наукове знання (В.Стоюнін, М.Демков, В.Вахтеров, П.Каптерєв, П.Блонський, С.Русова). Поняття «ідеал виховання» поєднало у собі елементи духовності, соціальності, культуровідповідності, гармонійності, громадянськості, гуманізму. Такий підхід було спроектовано і на наукові пошуки щодо проблеми ідеалу вчительської особистості, на виховання її духовності як провідної складової.

Проблема духовності особистості вчителя посіла чільне місце у виховних концепціях видатних педагогів М.Корфа, С.Миропольського, В.Стоюніна, О.Острогорського, В.Острогорьского, М.Бунакова, М.Демкова, В.Вахтерова, П.Каптерева, Б.Грінченка, Я.Чепіги, С.Русової. В обговоренні проблеми виховання особистості вчителя приймали активну участь діячі української культури (Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський), розглядаючи її на широкому тлі соціально-економічних, політичних та національних питань, виходячи із завдань національної освіти та школи.

Систематизація та узагальнення наукових поглядів діячів освіти та культури кінця XIX - початку XX століття дозволяє виявити декілька підходів до визначення сутності поняття «духовність особистості вчителя»: духовність для педагога - найвища цінність життя і професійної діяльності (М.Корф, М.Демков); ідеал совісливого і благородного життя (М.Бунаков, С.Миропольський); спосіб життя, його принцип (Б.Гринченко, П.Каптерев); прагнення до абсолютного і вічного (М.Бердяєв, М.Розанов); духовність педагога - здатність орієнтуватися на вищі загальнолюдські, християнські цінності (М.Олесницький, М.Рубінштейн); потреба будувати свою особистість, життя, педагогічну діяльність у відповідності з ними (В.Стоюнін, С.Русова). На погляд видатних діячів освіти та культури зазначеного періоду, духовне життя твориться на засадах синтезу найкращого, що є у людства, що дають релігія, мораль, мистецтво та наука, а головними християнськими доброчесностями вчительської особистості є любов до ближнього, доброта, самовідданість, щирість, безкорисливість, терпіння, правдивість, стриманість.

Дослідження педагогічної теорії кінця XIX - початку XX століття дозволяє визначити певні аспекти у її складі. Наприклад, православна (теологічна) традиція наголошувала на значенні абсолютних цінностей, життя з Богом - педагог-християнин (М.Олесницький, П.Юркевич, М.Рубінштейн); гуманістична традиція у складі духовності особистості виділяє такі цінності, як любов, доброта, милосердя, повага, віра у дітей, глибоке знання та прийняття їх внутрішнього духовного світу - педагог-гуманіст (К.Ушинський, М.Пирогов, М.Корф, П.Каптерев, В.Стоюнін, С.Миропольський, М.Демков); еволюційна педагогіка пропонувала ідею розвитку та вдосконалення духовності особистості (В.Вахтеров); вільне виховання на перше місце висувало свободу, самоактуалізацію, творчість - педагог-творець (К.Вентцель); національне виховання - національна свідомість, опанування національною культурою (М.Драгоманов, М.Грушевський, Б.Грінченко, Я.Чепіга, С.Русова).

На формування уявлень та поглядів представників педагогічної думки на проблему духовності особистості вчителя вплинули такі чинники, як гуманістичні та християнські цінності; кращій досвід професійних навчальних закладів і народних шкіл; події соціально-культурного та політичного життя досліджуваного періоду; громадська позиція, світогляд, переконання, особиста релігійність самих педагогів, їх життєвий досвід і невтомна творча праця.

На підставі аналізу поглядів та думок видатних вітчизняних теоретиків і практиків зазначеного періоду можна стверджувати, що духовність особистості вчителя виявляється як: 1) взаємоповага учнів та вчителів, духовне взаєморозуміння та співчуття; 2) педагогічний оптимізм, безумовна віра у духовний, фізичний, інтелектуальний потенціал дитини і здатність допомогти його реалізувати; 3) готовність щиро захоплюватись досягненнями учнів, колег, батьків; 4) уміння бачити результати своєї душевної праці в думках, вчинках, емоціях, життєвих смислах і досягненнях своїх учнів; 5) здатність до подиву, радості, відкритості почуттів; 6) професійна незаспокоєність, професійна совість (злиття власне людського і професійного), професійна гідність (розуміння важливості своєї праці, розвинена адекватна самооцінка); 7) інтелігентність (здатність до активної розумової праці, духовних пошуків).

У процесі дослідження встановлено, що наприкінці XIX - початку XX століття сутність поняття «духовність» у педагогічних працях тлумачилася за допомогою опосередкованого, рідше - прямого опису, коли розкривалися його різні аспекти, відтінки, функції, елементи, смисли на тлі міркувань навколо найважливіших виховних проблем та проблеми формування вчительської особистості, призначення і ролі вчителя, його професійних якостей і педагогічної майстерності, методичної і загальнопедагогічної підготовки. На відміну від філософського обгрунтування поняття «духовність особистості», в тому числі і вчителя, не набуло ще статусу самостійної наукової категорії у педагогіці і розглядалося як мета або завдання виховання, на рівні теоретичної ідеї або виховного принципу.

У другому розділі «Виховання духовності особистості вчителя в системі педагогічної освіти» розкрито стан відображення проблеми формування духовності вчителя у змісті педагогічної освіти наприкінці XIX - початку XX століття та її розв'язання в контексті професійної підготовки, розглянуто вплив організації навчально-виховного процесу в педагогічних закладах на формування духовності особистості вчителя, визначено основні шляхи та засоби виховання духовності особистості вчителя у педагогічній спадщині та окреслено можливості впровадження та творчого використання продуктивних ідей минулого на етапі реформування сучасної вищої педагогічної освіти.

Гострі дискусії навколо питань виховання, поява різних педагогічних концепцій викликало те, що на початку XX століття знову виникає проблема перегляду організації педагогічної підготовки вчителя. Результатом її обговорення стало визначення провідних вимог до вчителя. Зазначимо, що вирішення проблеми підготовки педагогічних кадрів здійснювалося на ґрунті обговорення вимог не тільки до професіоналізму вчителя, а й до його особистісних (духовно-моральних) та громадянських якостей. Причому центральною в цій єдності визнавалася проблема духовності. В досліджуваний період остаточно постало питання спеціального наукового обгрунтування рівня, змісту, системи, якостей теоретичних знань в галузі педагогіки, якими повинен володіти вчитель, практичних умінь та навичок.

У дисертації розглянуто зміст професійної підготовки вчителя, програми та навчальні плани провідних освітніх закладів (педагогічних класів, вчительських семінарій, вищих жіночих педагогічних курсів та педагогічних інститутів кінця ХІХ - початку ХХ століття) з точки зору практичного вирішення проблеми виховання духовності вчителя. На початку ХХ століття у зміст педагогічної підготовки закладів вищої освіти поряд із психолого-педагогічною, релігійною і практичною тенденціями починає утверджуватися професійна зумовленість. Педагогіка починає усвідомлюватись як самостійна навчальна дисципліна, до складу якої входить наука про виховання, історія педагогіки, дидактика, училищезнавство, окремі методики. В окремих закладах цикл доповнюється спеціальними авторськими курсами (Київський Фребелівський педагогічний інститут, Вищі жіночі курси). З 1905 року розгортається науково-теоретичні дослідження можливостей використання змісту педагогічних курсів у формуванні особистості вчителя, її духовного компоненту; у практичній сфері - загально-педагогічна підготовка виділилася в самостійний напрямок формування духовності особистості вчителя і зокрема його духовно-моральних та професійних якостей.

Дослідження дозволило дійти висновку, що з кінця ХІХ століття у цей процес поступово вводяться науково-педагогічні і психологічні знання, активно обговорюється їх зміст, набувають сили ті напрямки, що орієнтують вчителя на розвиток своєї духовної особистості та особистості своїх вихованців, на вивчення її внутрішньої суті та пошук відповідних умов і шляхів навчально-виховного процесу та форм самовдосконалення, на духовно-моральну підготовленість до реалізації складних освітніх завдань. Хоча й опосередковано, через загальну освіту та професійну підготовку, видатні педагоги вирішували виховні завдання - формування гуманістичних і духовних цінностей, здатності до перебудови світоглядних позицій, самовдосконалення та реалізації свого життєвого і професійного смислів.

Результати дослідження дають нам підстави стверджувати, що проблема виховання духовності особистості вчителя вирішувалася на практиці переважно в контексті релігійно-морального виховання педагога та професійного навчання як його складова, а статусу самостійного навчально-виховного напрямку не набуло. Вивчення навчальних планів і програм, стану виховної практики провідних освітніх закладів дозволило зробити висновок, що система професійно-педагогічної освіти спеціально ці питання як окремі не висувала. Виховання духовності здійснювалося органічно і природно у контексті загальноосвітньої та професійної підготовки вчителя. Логічного завершити цей процес не вдалось через революційні потрясіння 1917 року, але була створена ідейна науково-теоретична база і практична організаційна основа виховання духовної особистості вчителя в контексті професійної підготовки. Виховання духовності особистості вчителя розглядалася як невід'ємна складова цілісного процесу формування педагога, в цьому ж контексті розгортався і пошук найбільш ефективних його шляхів та засобів.

Аналізуючи творчий доробок видатних педагогів кінця ХІХ - початку ХХ століття можна зробити висновок, що виховання духовності не може бути суто механічним, тим більше насильницьким, формальним, і зважаючи на неординарність, глибинність і місткість даного процесу, очевидно і підходи до нього не можуть бути легковажними, простими у виконанні, а результати легко запрограмованими. Особистісний духовний авторитет викладача відіграє вирішальну роль, особливо, коли мова йде про гуманітарну освіту. До того ж, у формах навчально-виховної роботи вищої школи (консультації, іспити, індивідуальні заняття, спільні дослідження) складаються сприятливі умови для розкриття внутрішнього світу особистості викладача і студента, взаємного впливу, діалогу, допомоги, вдосконалення. Гострі проблеми теорії і практики виховання початку ХХ століття залишаються найактуальнішими і для сьогодення: зорієнтованість виховання на особистість, створення умов для самостійного навчання, культивування внутрішніх стимулів духовного розвитку, творчості, активності, добровільних зусиль самої особистості на шляху самовиховання. На цих проблемах повинна цілком зосередитись нова педагогіка.

Прогресивними науковими ідеями, що мають стати підґрунтям оновлення сучасної педагогічної освіти, на нашу думку, слід вважати: ідею гармонійного поєднання загальнолюдського і національного у спрямованість, змісті, формах і засобах освіти (М.Драгоманов, Леся Українка); поєднання світського й релігійного (М.Рубінштейн, П.Каптерев); ідею духовно-спрямованої інтегрованої гуманітарної освіти, в яку закладено життєтворчі засади (В.Стоюнін, В.Сиповський, І.Кареєв, В.Острогорський); ідею філософської освіти майбутнього вчителя як серцевини духовності і підґрунтя загальнопедагогічної підготовки (М.Демков); ідею «національного самовиховання» ( Б.Грінченко, Т.Лубенець, Я.Чепіга, С.Русова, І.Юцишин, С.Черкасенко); ідею «збудження сердечного життя й розуму» майбутніх вчителів засобами науки й виховного впливу особистості викладача у педагогічному закладі (О.Острогорський, В.Сиповський, П.Каптерєв); ідею створення педагогічної творчої майстерні (М.Корф, Х.Алчевська, М.Бунаков).

У сучасних умовах реалізація ідеї духовного розвитку особистості стає пріоритетним завданням на етапі реформування вищої професійної освіти, здійснити це неможливо без реабілітації феномену віри як глибинного енергетичного потенціалу людини, через ствердження ідей християнства та морально-етичного гуманізму, без індивідуально-особистісної інтеграції загальнолюдських і національних цінностей.

Результати дослідження дозволили зробити такі висновки:

Цивілізований світ все більше переконується в тому, що без вирішення проблеми розвитку духовності особистості стає неможливим подальший соціальний прогрес. Науково-творча еліта сучасної України намагається осмислити шляхи до становлення духовно-культурного суспільства, гуманного і безконфліктного життя, до створення максимально ефективних умов духовно-морального розвитку кожної особистості. Тож, проблема виховання духовності особистості вчителя, що закладають основи в розбудову життєтворчої національної освіти, набуває гострішої актуальності.

Література

1.Черніков С.Я. Нові аспекти підвищення ефективності духовного виховання майбутнього вчителя // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. - 2002. - №8 (52). - С.273-278.

2.Черніков С.Я. Проблема реалізації ідеї духовного розвитку майбутнього вчителя // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. Педагогічні науки. Філологічні науки. - 2002. - №5 (49). - С.214-222.

3.Черніков С.Я. Значення філософсько-педагогічної спадщини вітчизняної педагогіки кінця ХІХ- початку ХХ століття у вихованні духовності особистості майбутнього вчителя // Освіта на Луганщині. - 2002. - №1 (16). - С.20-23.

4.Черніков С.Я. Педагогіка серця П.Юркевича і проблема духовного виховання особистості вчителя // Освіта Донбасу. - 2002. - №2 (92). - С.77-83.

5.Черніков С.Я. Проблема формування духовності особистості вчтителя у творчості діячів вітчизняної педагогіки (кінець ХІХ- початок ХХ століття) // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. пр. Вип. 21 / За заг. ред. академіка АПН України Євтуха М.Б., укладач - О.В.Михайличенко. - Київ: Видавн. центр КНЛУ, НМАУ, 2002. - С.79-81.

6.Черніков С.Я. Збагачення духовного світу особистості вчителя в системі післядипломної освіти // Післядипломна освіта в регіоні: стратегія та перспективи. Зб. тез за матеріалами науково-практичної конференції (Луганськ, 28 лютого 2002). Ред. кол.: Є.М. Хриков та ін. - Луганськ, 2002. - С.79-82.

7.Черніков С.Я. Витоки й передумови духовного виховання особистості в теорії і практиці вітчизняної педагогічної думки кінця ХІХ- початку ХХ століття // Теорія та практика андрогогіки в Україні. Зб. тез за матеріалами науково-практичної конференції (Луганськ, 20 вересня 2002 року) / Ред.кол.: Е.М.Хриков та ін. - Луганськ: ЛДПУ імені Тараса Шевченка, 2003. - С.78-80.