Історіософія релігії Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіософія релігії Івана Огієнка (митрополита Іларіона)

релігійний світогляд християнський конфесія

Відновлення незалежної Української держави в 1991 році сприяло перегляду оцінок багатьох подій вітчизняної і світової історії, а відтак й пробудженню інтересу до безпосередніх їх учасників - видатних громадських діячів та науковців. Зокрема, останнім часом опубліковано чимало наукових праць мовознавців, літературознавців, педагогів, істориків, які спростовують необ'єктивні, заідеологізовані оцінки діяльності професора, митрополита Української греко-православної церкви у Канаді Іларіона (Івана Огієнка) й звертають увагу на непересічне значення його духовної спадщини на шляху нинішнього утвердження державного суверенітету України. Досліджено також розуміння професором процесу вибудови в Україні Помісної Православної Церкви. Серед українських огієнкознавців особливо вирізняються ґрунтовні праці з дослідження різних аспектів творчої спадщини вченого-богослова М.Тимошика, А.Колодного, В.Ляхоцького, З.Тіменика, А.Марушкевич, І.Тюрменко, Л.Филипович. Однак, слід відзначити те, що цей процес знаходиться лише в початковій своїй стадії, а тому комплексного аналізу історіософії релігії Івана Огієнка досі не здійснено, хоч вона займає помітне місце у його творчому здобутку.

Важливо, що дослідження творчості визначного українського вченого і богослова відбувається на тлі зростання інтересу як в Україні, так і цілому світі до духовних проблем, що відповідає прагненням науковців знайти відповідь на питання про роль та місце релігії в житті різного рівня людських спільнот та окремого індивіда, існування і розвиток котрих відбувається в умовах глобалізації. Неминучим негативним наслідком глобалізації є уніфікація і нівеляція національних культур, ось чому з особливою гостротою постає необхідність осмислення Огієнкової тези про те, що народ, який має національну церкву, здатну приводити його до глибокої християнізації, є надійно захищеним від культурної та етнічної асиміляції.

Найгостріші і найболючіші проблеми розвитку українського етносу в сучасній його історії стояли в центрі уваги І.Огієнка ще на початку XX століття, коли висловлювалось багато всіляких пророкувань про атеїстичне та інтернаціональне майбутнє людства. Надаючи пріоритетного значення ролі духовного чинника в світовій та українській історії, вчений передбачив, до яких негативних наслідків може привести політика примушування людей відмовлятись від своєї нації, від віри своїх батьків, здійснювана більшовицькою владою по відношенню до підкорених нею народів. Історія підтвердила правоту його переконання в тому, що поразка УНР була спричинена головним чином недооцінкою її творцями ролі Українського Православ'я в здобутті і обороні державного суверенітету України.

На жаль, із-за того, що українська історія осмислювалася й розвивалася за сценарієм, в якому Українській Православній Церкві відводилася або виключно негативна роль, або ж взагалі ніяка, й досі залишаються невирішеними проблеми, на нагальному розв'язанні яких наполягав Іларіон. Не кажучи вже про широкий український загал, навряд чи є по-справжньому зрозумілою й усвідомленою нинішніми власне Українськими національними церквами ідея мислителя про те, якими шляхами, в який спосіб християнська релігія має пробуджувати національну свідомість українців, формувати відчуття національної ідентичності, сама ставати національним чинником.

Висвітлення Іларіоном закономірного характеру розвитку Українського Православ'я, його органічності українському культурному архетипові, надає глибокого сенсу українській історії, ставить її на один рівень з історією незалежних європейських народів, що особливо важливо для спростування великоруської ідеологеми про неспроможність українців творити власну історію у відриві від Росії.

Усвідомлення того, що зазначені аспекти творчого доробку Івана Огієнка мають бути глибоко вивчені і включені в контекст українського духовного і політичного ренесансу, послугувало причиною вибору теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалась в системі досліджень, які проводить відділ філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, зокрема в рамках планової теми "Феномен релігії: історіософське осмислення" (Державний реєстраційний номер 0101U002660), "Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу" (1997-2000).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є аналіз досвіду осмислення І.Огієнком сутності і сенсу реального процесу функціонування релігійного феномену, зокрема Українського Православ'я, в контексті ідеалів та потреб віруючого індивіда, включеного в структуру українського суспільства, що стоїть на шляху соціального і культурного поступу. Для досягнення поставленої мети в дисертації розв'язуються наступні дослідницькі завдання:

охарактеризувати рівень дослідженості проблеми у наукових розробках вітчизняних і зарубіжних вчених;

з'ясувати особливості, чинники і джерела формування релігійного світогляду І.Огієнка й показати те, як вони вплинули на розуміння ним природи, закономірностей розвитку та функціональності релігії в такому її вияві як Українське Православ'я;

виявити відмінності у поглядах мислителя у різні періоди його творчості на феномен релігії та з'ясувати чинники і характер філософського та релігієзнавчого осягнення ним цього духовного явища;

розкрити причини негативного ставлення І. Огієнка до неправославних християнських конфесій, передусім до Української Греко-Католицької Церкви;

проаналізувати суть і специфіку базових теоретичних положень, релігійного світогляду, які визначали методологічні особливості культурологічної і націософської концепцій митрополита Іларіона;

показати теоретичне і практичне значення богословської спадщини І.Огієнка для розвитку сучасної української суспільної науки та вирішення нагальних проблем національного і державного будівництва незалежної України.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є творча спадщина і практична діяльність І.Огієнка (митрополита Іларіона) в релігійній і релігієзнавчій сфері, а предметом - Іларіонова історіософія релігії, як рефлексія сенсу змін і становлення такого релігійного (і водночас культурного) феномену як Українське Православ'я в його іманентних зв'язках та в соціально-історичному й історико-культурному контексті.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження проводилося на стику різних галузей релігієзнавчої науки, зокрема філософії релігії, психології релігії та соціології релігії. Спираючись у своєму дослідженні на загальнонаукові релігієзнавчі принципи об'єктивності, історизму, конкретності, позаконфесійності, світоглядного плюралізму, дисертант, разом з тим, відмовився від однобічного опертя на еволюціоністську методологічну рефлексію, що донедавна домінувала у вітчизняному релігієзнавстві й надавав пріоритетного значення принципам цивілізаційного підходу. Це було пов'язано із намаганням вивести дослідження творчої спадщини І.Огієнка на рівень сучасного філософського, релігієзнавчого осмислення культурницьких, етнічних і релігійних феноменів. При вирішенні окремих дослідницьких завдань використано: структурно-функціональний аналіз (при з'ясуванні Огієнкового бачення природи і функціональності релігійного феномена); компаративістський аналіз (при визначенні в Огієнковій історіософській і культурологічній концепції концептуальних схем, згідно з якими українська культура виокремлюється як окрема і самостійна система духовних цінностей); методи синхронії та діахронії (для визначення типології українського суспільства в історіософській концепції вченого-богослова); історико-генетичний аналіз (з'ясування моделі нації в Огієнковій націософії); системний аналіз (при концептуалізації Огієнкової православної ортодоксії).

Наукова новизна дослідження. Іван Огієнко в своїх релігієзнавчих поглядах виходить з ідеї православного христоцентризму, а тому історіософія релігії цього вченого-богослова розкриває загальні закономірності змін і тенденцій розвитку українського православ'я, його функціонування через посередництво релігійного православного культу, православні релігійні організації і православно зорієнтовану культуру в цілісній структурі українського суспільства. Розглядаючи українське православ'я як суто національне явище, І.Огієнко з одного боку висвітлює роль Української Православної Церкви в історії України як головної рушійної сили етно-та державотворення і культурного розвитку, а з іншого - розглядає її як феномен цілісної української культури, одну із найбільш важливих її складових, що сама зазнає змін внаслідок онаціональнення православного релігійного культу. В результаті проведеного дослідження, дисертантом висунуто і обґрунтовано ряд нових ідей, які виносяться на захист:

як вчений-ідеаліст, І.Огієнко розглядає релігійну свідомість як основну рушійну силу історико-культурного процесу і доводить це на прикладі дослідження місця і ролі Української Православної Церкви в становленні української нації, її етнокультурної самобутності. Боротьба українського народу за свою незалежність невідривна у нього від його боротьби за автокефалію Української Церкви, від цілісної її історії;

релігія в творчій спадщині вченого-богослова передусім виступає засобом досягнення духовної і політичної свободи народу, що було надзвичайно важливим для того часу, коли він жив і творив. І в наш час Іларіонова ідея про те, що шлях до політичної свободи пролягає через внутрішнє перетворення людини світлом божественної істини, завдяки чому вона набуває таких важливих для гармонізації соціального життя моральних чеснот, як совість, любов, патріотизм, почуття національної і людської гідності тощо, не втрачає своєї актуальності;

людина в націософії І.Огієнка існує не для себе, а для свого роду, своєї нації, служачи якій, вона водночас служить і Богові. Служіння народові і Богові досягає своєї повноти за умови глибокої християнізації людської спільноти - залучення її до загальнолюдських християнських моральних цінностей. Перетворюючи соціум на християнських засадах, людина водночас створює найнеобхіднішу передумову досягнення особистого щастя;

духовну суверенність українського етносу (нації) в культурології вченого-богослова охороняють православні «фільтри» - особливі ментальні механізми етнокультурного самозбереження. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, вони затримують те, що може спотворити, підірвати зсередини рідну культуру-реціпієнт. Найважливішим культуральним «фільтром» є українська мова, що постала в процесі свого розвитку від церковнослов'янської до літературної виходячи насамперед з необхідності ужитку в практиці церковного і релігійного життя;

чистота українського православ'я є гарантією збереження самобутності українського народу, що в свою чергу виступає найважливішим фактором його етнонаціональної ідентифікації;

у вченні про культуру І.Огієнко розробляє по суті дві концепції культури: культуру вищих і нижчих верств суспільства. Народ має бути релігійним, позаяк в безрелігійному суспільстві панує безлад і хаос. Можливій зраді політичної і духовної еліти рідній батьківській вірі позитивно протистоїть православне українське селянство, трудящий люд, який є істинним тілом нації, оскільки саме він ставав на оборону Української Церкви в найтяжчі для неї періоди історії;

зв'язує український народ в солідарну спільноту особливий православний дух (ментальність) народу, що витворюється тривалою історією розвитку його культури, передусім мови й писемності, в контексті історії українського двовір'я;

концепція Українського Православ'я І.Огієнка є відкритою до позитивних змін, - з одного боку, як відродження всього того кращого, що існувало в Київському Православ'ї, а з другого, - через його ставлення до впливів Реформації на Українську Церкву передусім як до позитивних;

в цілому історіософія релігії І.Огієнка спрямовує майбутній історичний і культурний шлях України в європейське цивілізаційне поле, про що свідчить його оптимізм щодо можливості відновлення практики спільного проведення Вселенських Соборів. Екуменічний рух митрополит Іларіон розуміє як двосторонній, тобто як поєднання кращого в католицизмі і православ'ї, а не приєднання Римом Східної Церкви, як це випливає з папських ініціатив.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що здійснений в ній аналіз історіософії релігії І.Огієнка дає можливість нового підходу до розуміння ролі православної віри і Української Православної Церкви в історії націо-та державотворення, культурного розвитку України. Висновки дисертації дають уяву про особливості і характер впливу православної ортодоксії на формування міжцерковних і міжконфесійних відносин в новітній історії України як важливої підвалини етнічної самоідентифікації і збереження культурної самобутності українців. Основні положення і висновки дисертації є важливими для більш досконалого розуміння ролі і місця історії й культури українського народу в історії світової та європейської цивілізації, можливості релігійного ренесансу для подолання негативних явищ, спричинених техногенними і глобалізаційними процесами, що вступають в гострий конфлікт з традицією.

Практична значимість роботи. Основні положення дисертації можуть бути використані при аналізі складних проблем релігійного життя в Україні, передусім, для налагодження гармонійних відносин між Церквою і Державою, для пошуку шляхів до продуктивного міжконфесійного діалогу. Соціальна спрямованість творчої спадщини Івана Огієнка зумовлює можливість використання одержаних результатів в теорії і практиці етнодержавного будівництва, в процесі творення української самобутньої культури, у виробленні концепції національного виховання української молоді. Дисертаційний текст також може бути корисним вузівським викладачам для розробки і читання лекцій з релігієзнавства та культурології, при читанні спецкурсів, в просвітницькій та патріотично-виховній роботі.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, зокрема: міжнародна науково-практична конференція "Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права" (Херсон, 1999), міжнародна науково-практична конференція "Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства" (Херсон, 2001), регіональна науково-практична конференція "Свобода совісті в Україні: реалії і проблеми" (Херсон, 2001), Всеукраїнська науково-практична конференція "Церква та держава в умовах глобалізації"" (Херсон, 2002), міжнародна наукова конференція "Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід та українські проблеми" (Київ, 2002), Всеукраїнська конференція "Фундаменталізм, права людини та вселенська церква" (Київ, серпень 2003), Міжнародний колоквіум «Переяслав (1654) в історії Української Церкви» (Тернопіль, 7-8 листопада 2003).

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри філософії та соціально-гуманітарних наук Херсонського державного університету і відділу філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.

Впровадження результатів дослідження здійснювалось у формі наукових публікацій автора. Матеріали дисертації були використані дисертантом при розробці й читанні курсів "Філософія та релігієзнавство", "Історія української культури", "Сучасні культурологічні концепції".

Публікації. За матеріалами дисертації у збірниках наукових праць опубліковано дванадцять статей.

Структура дисертації зумовлена логікою побудови дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань, необхідних для досягнення цієї мети. Згідно з цим дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

В першому розділі подається огляд дослідницької літератури, розглядається історія та методологія вивчення релігієзнавчої спадщини І.Огієнка (митрополита Іларіона). В другому розділі пропонується історіософське бачення релігії Івана Огієнка, яке розкривається шляхом аналізу його поглядів і розмірковувань про природу, функціональність релігії та закономірності релігійного процесу. У третьому розділі здійснений аналіз праць українського вченого і богослова з метою визначення місця і ролі релігії в контексті культури і культурного розвитку українського народу, а у четвертому - в національному житті й етнічній самоідентифікації. Висновки дослідження містять узагальнюючі положення, що випливають з історіософського аналізу творчої спадщини Івана Огієнка спрямованого на з'ясування сутності і сенсу історії релігії в реальному процесі розвитку Українського Православ'я.

Зміст роботи подається на 177 сторінках, список використаних джерел включає 315 найменувань.

У Вступі подаються пояснення щодо обраної автором теми дисертаційної роботи, обґрунтовується актуальність дослідження, його зв'язок з науковими програмами, визначаються його мета та основні завдання, що спрямовані на її досягнення, пропонуються теоретико-методологічні засади, згідно з якими проводиться науковий пошук, позначаються найважливіші першоджерела та стисло характеризуються джерела історіософського аналізу, формулюється наукова новизна дослідження, розкривається теоретична і практична значимість одержаних результатів, наведено дані про форми апробації та публікації.

У першому розділі дисертації - „Історіософія релігії Івана Огієнка: сучасний стан і методологічні засади дослідження проблеми" - окреслюються основні етапи розвитку дослідницької думки з обраної теми. З одного боку, дається характеристика першоджерел, тобто передусім тих праць Іларіона, які стосуються висвітлення проблем історії розвитку Української Православної Церкви, але імпліцитно вміщують в собі питання сутності й сенсу історії релігії. Хоча в переважаючій більшості наукових праць, релігійній поезії та епістолярній спадщині І.Огієнка містяться історіософські ідеї щодо розвитку української православної віри, проте в нього є праці, котрі в цьому відношенні мають особливо велике значення.

У зв'язку з тим, що специфіку Огієнкового наукового мислення визначає гіпотетико-дедуктивний метод, існує певна закономірність обґрунтування ним основних положень свого вчення про природу релігії та закономірності релігійного процесу. Йдеться про те, що висунення ним основоположних ідей відбувається, як правило, в ранній період творчості, а в подальшому він накопичує все більш переконливі аргументи на підтвердження своєї позиції, ось чому такі ґрунтовні праці, як „Українська Церква", „Поділ Єдиної Християнської Церкви...", „Книга нашого буття на чужині", „Українська Церква за Богдана Хмельницького" є, по суті, більш аргументованим розкриттям тих ідей, які І. Огієнко першопочатково розробляє в більш ранніх, нерідко значно менших за обсягом роботах, як наприклад, „Українська культура" (1918), „Хрещення українського народу" (1925), „Князь Володимир прийняв православіє, а не католицтво" (1952). Особливо характерною в цьому відношенні є праця І.Огієнка „Приєднання Церкви Української до Московської в 1686 році", яка витримала п'ять перевидань, що свідчить про те, що для нього було важливим не стільки продукування нових ідей, скільки більш ґрунтовне доведення до наукового загалу і пересічних громадян ідей, з його погляду, найбільш важливих.

З іншого боку, в даному розділі подано загальний розгляд праць українських огієнкознавців, в яких дається аналіз різноманітних аспектів діяльності митрополита Іларіона. Відзначається, що після зняття ідеологічних перепон відбуваються позитивні зміни в дослідженні творчого доробку визначного захисника української православної віри. Передусім це знаходить свій вияв в тому, що з'явилася ціла група дослідників-огієнкознавців, серед яких особливо вирізняються М.Тимошик, В.Ляхоцький, А.Колодний, А.Марушкевич, З.Тіменик, І.Тюрменко, Л.Филипович, оскільки послідовно і ґрунтовно досліджують науковий доробок вченого-богослова. Значну увагу дослідженню релігієзнавчих, культурологічних та націософських ідей І.Огієнка приділяють також О.Саган, М.Кирюшко, Н.Стоколос. Важливим доповненням до праць вітчизняних дослідників є праці представників української діаспори, зокрема О.Нестеренка та С.Ярмуся. Відзначається, що, незважаючи на деяку поверховість суджень, праці останніх про І.Огієнка характеризуються глибоким знанням особливостей світовідчуття і світовідношення українського вченого-богослова, оскільки вони знали його особисто.

В загальному огляді літератури подається також характеристика праць супротивників митрополита Іларіона, а також тих, хто ставився до проблеми вирішення української національної ідеї іншим (позарелігійним) шляхом. В першому випадку йдеться про захисників греко-католицизму, з боку яких береться до уваги аргументація А.Шептицького, І.Шевціва, В.Іванишина. В іншому випадку Огієнкова ідея про необхідність включення історії Української Православної Церкви в контекст новітньої історії України розглядається в протиставленні до поглядів таких теоретиків української національної ідеї, як Дм. Донцов, О. Бочковський, Т. Зіньківський, М. Міхновський, С. Томашівський.

З праць загальнотеоретичної орієнтації автором аналізуються дослідження, в яких знаходять відображення релігієзнавчі проблеми сутності і походження релігії, її соціокультурної та націотворчої ролі, осмислення природи і специфіки Православ'я в порівнянні з іншими християнськими конфесіями. В цьому відношенні розглядається, насамперед, колективна праця провідних українських релігієзнавців „Академічне релігієзнавство" (2000) за редакцією професора Анатолія Колодного. Дане видання має перевагу перед аналогічними українськими та російськими підручниками в тому, що його розроблено на підставі новітніх здобутків релігієзнавства з акцентуацією уваги на проблемах історії і сьогоденного буття релігії в Україні. Особливо цінним для дисертаційного дослідження є те, що в розділі, присвяченому огляду дисциплінарної структури релігієзнавства, проф. Б.Лобовиком дається порівняльний аналіз історії та історіософії релігії, чого в інших подібних джерелах немає. Серед інших питань в підручнику ґрунтовно розроблені і висвітлені питання функціональності релігії (О.Бабій), вільнодумства і секуляризації (А.Черній), культової особливості як основи конфесійної диференціації (М.Закович, О.Саган), основні пріоритети державної політики щодо релігії та Церкви в Україні (В.Бондаренко), становлення національних церков як складової національного відродження (С.Здіорук), антропологічна та онтологічна пантеїзація християнства (І.Мозговий), звернення до висвітлення яких у відповідних розділах допомагали авторові дослідження в проведені комплексного аналізу Огієнкової духовної спадщини. В цьому напрямку також піддано аналізу ряд інших загальнотеоретичних праць, авторами яких зокрема є А.Колодний, Б.Лобовик, С.Здіорук, Л.Филипович, О.Саган В.Пащенко, А.Черній.

У другому розділі дисертації - „І.Огієнко про природу релігії і закономірності релігійного процесу" - доводиться, що в своїх працях український вчений і богослов не лише описував зародження і еволюцію релігії в цілому чи окремих її елементів, а намагався насамперед осмислити сутність і сенс дійсного процесу розвитку релігійного феномену. Це дає підстави стверджувати те, що незважаючи на відсутність в наукових та богословських статтях і працях митрополита Іларіона звичної для академічних релігієзнавчих видань дефініції релігії, визначення її структурних елементів, основних функцій тощо, тут міститься не лише суто історичне бачення реального релігійного процесу в Україні, але й його історіософська концепція. Розглядаючи Православ'я взагалі і Українське Православ'я зокрема як „релігію релігій", вчений в такий спосіб розкриває природу релігії як такої, висвітлює загальні закономірності і тенденції релігійного процесу, намагається показати справжнє місце Української Православної Церкви в формуванні української національної свідомості та культури.

Виходячи з ідеї, що релігія (церква) є єдиним істинно вірним засобом отримання українським народом усіх різновидів свободи й провідником розбудови суверенної національної Української держави, митрополит Іларіон зосереджує увагу на тих її характеристиках, які у найбільшій мірі сприяють досягненню цієї мети. Відзначається, що прикметною рисою релігійного світогляду І.Огієнка є православна ортодоксія, згідно з якою він захищає українську православну традицію, виокремлюючи її з традиції Московського Православ'я і протиставляючи Греко-католицизму, до якого виявляє різко негативне ставлення.

Як традиціоналіст за своїми поглядами, І.Огієнко у збереженні і підтриманні візантійського православного духу Українською Церквою вбачає єдиний із можливих шляхів до національної самоідентифікації українців і збереження та розвитку їхньої самобутньої культури. Наголошуючи на тому, що Православ'я за своєю природою, на відміну від Католицизму, є релігією, котра сприяє розвитку національної самобутності народів, вчений доводить, що це жодною мірою не означає відхід Української Православної Церкви від канонів і догматів християнської віри. Більше того, саме національний характер Православ'я визначає вселенськість Візантійського християнства, його наближеність до істинного вчення Ісуса Христа. Своєрідного національного забарвлення Українському Православ'ю надає унікальна українська природа, яка знайшла відображення в дохристиянських віруваннях народу, що, в свою чергу, стали підґрунтям сприйняття ним християнської віри. З огляду на це, митрополит Іларіон зазначає, що українська віра по суті є двовір'ям.

Аналіз концептуальних положень історіософії релігії І.Огієнка дає підстави для висновку про те, що релігія в розумінні українського вченого-богослова є невід'ємною складовою людського буття, тобто людина онтологічно залежна від релігії. Ця залежність визначається через зв'язок людини з надприродним, яке являється їй в релігійних поглядах і почуттях, що функціонують і зазнають змін під впливом культу. Відтак, з точки зору митрополита Іларіона, серед основних елементів релігійного комплексу, визначальну роль відіграє культ. Функціональне значення культу полягає передусім в переведенні божественної ідеї в земне життя людей, їх думки і вчинки. Ось чому чистота, канонічність Православ'я для українського вченого-богослова стає головною передумовою реалізації християнської ідеї спасіння. Функціонування релігійної свідомості людей мають забезпечувати релігійні організації, духовенство і святі.

Закономірності релігійного процесу визначаються особливостями і тенденціями онаціональнення релігійного культу, процес якого є тривалим синтезуванням народних вірувань і основних положень християнського віровчення. В кінцевому підсумку християнська ідея спасіння в Огієнковій історіософії релігії конкретизується в національну ідею: зверненням до Бога український народ має здобути право на розбудову незалежної національної держави.

Автор вважає, що Іван Огієнко в своєму баченні природи релігії і закономірностей релігійного процесу в цілому дотримується християнської євангельської ідеї про рівність всіх людей і народів перед Богом і бачить український народ не поневоленим іншими народами, а рівним серед рівних. Сприяти досягненню цієї мети має повернення Української Православної Церкви до принципів Київського Православ'я часів ще Київської Русі. Разом з тим, не можна не погодитися з деякими українськими дослідниками в тому, що на сучасному етапі не слід перебільшувати значення Православної Церкви в етно-та державотворенні українського народу, його культурній та національній самоідентифікації. Не виключаючи православного фактору, слід враховувати також і поліконфесійний характер українського життя та загальноєвропейську тенденцію до демістифікації усіх рівнів людського буття в зв'язку з визначними досягненнями науки і техніки за останнє століття. Проте, незважаючи на певні суперечності позиція митрополита Іларіона як православного ортодокса заслуговує на увагу. Її автор характеризує імперативом: май мужність бути православним. Страждання за рідну віру, як це розуміє вчений-богослов, рано чи пізно принесе народові довгоочікувані плоди - добробут і щастя вже в поцейбічному світі.

У третьому розділі дисертації - „Релігія в контексті культури і культурного розвитку народу" - автор висвітлює сутність Огієнкової культурології, яка визначається принципом взаємозалежності культури і релігії. В розумінні вченого-богослова Церква є творцем культури, а культура, центральним ядром якої є постійне відтворення релігійного культу, забезпечує належне функціонування Церкви. Таким чином, релігійна і культуральна функціональність тісно переплітаються, захищаючи Український етнос, за висловом самого І.Огієнка, від „винародовлення", тобто від втрати ним своєї національної самобутності і, по суті, й самого себе.

Культура, як це випливає з аналізу культурологічної спадщини митрополита Іларіона, є особливою формою життя етносу, специфіка якого визначається його конфесійною зорієнтованістю. Іншими словами, це притаманний певному етносу релігійно оформлений спосіб життя, що є проекцією його релігійних поглядів і почуттів на різні форми буттєвості. Оскільки етнічна самосвідомість народу є конфесійно забарвленою, постільки культура кожного народу є унікальною і неповторною. Рефлексуючи цю унікальність і неповторність, народ ідентифікує себе із своєю культурою, передусім своєю національною Церквою, котра є одним з найважливіших її елементів. Можна сказати, що в такому сенсі культура є символічно-знаковою формою проведення демаркаційної лінії між буттям власного народу і буттям тих народів, з якими з тієї чи іншої причини він стикається в повсякденному бутті. Насамперед це усвідомлення стосується розведення двох світів культури - православної української та православної російської. Оскільки для українців змішування двох цих культур загрожує культурною й етнічною асиміляцією, митрополит Іларіон розробляє концепцію української православної культури, центральною ідеєю якої має бути усвідомлення українцями того, що Україна - то не Росія. Цілком логічно вчений утверджується в переконанні, що провідну роль у реалізації захисної функції української культури має виконувати українська літературна мова.

Автор доходить висновку, що еклесіоцентризм І.Огієнка у поглядах на особливості і специфіку розвитку української культури визначає, з одного боку, близькість його культурології до вчення англійського історика і філософа культури А.Тойнбі, а з іншого - надає їй певних переваг щодо інших українських теоретиків культури, зокрема М.Хвильового. В такий спосіб український вчений-богослов розробляє свою культурологічну концепцію з врахуванням ролі національної психології (менталітету) народу у пояснені процесів культуротворення і культурозбереження.

Одним із гносеологічно важливих наслідків такого підходу є виокремлення ним категорії провідної верстви - „справжніх українців", тобто тієї групи населення, яка у вченні про культуру А.Тойнбі отримала назву творчої меншості, а в загальній культурології позначається терміном „еліта". І.Огієнко під творчою меншістю, яка, на його погляд, є рушієм розвитку культури й історії, розуміє передусім православне духовенство, українських святих і тих визначних політичних діячів, які своєю діяльністю так чи інакше сприяли обороні Православної Української Церкви. Не випадково поза його увагою залишаються ті визначні фігури української історії, котрі хоча б якоюсь мірою до цього не причетні. Коли між масою і елітою немає єдності, то відповідальність за це він покладає на еліту („інтелігенцію»). Нездатність провідної української верстви послідовно захищати рідну батьківську (православну) віру, розглядається митрополитом Іларіоном як її зрада своєму народові, а також як основна причина невдач на шляху розбудови міцної й незалежної національної української держави.

Другим важливим наслідком усвідомлення визначальної ролі церкви в творенні національної культури є включення І.Огієнком української культури в загальноєвропейську цивілізацію. Якщо спорідненість української культури із європейською визначається християнською вірою, що має надетнічний характер, то відмінності між ними є наслідком різного відношення до візантійської культурної спадщини. Це пояснює чому І.Огієнко виступає апологетом візантизму і закликає українців пам'ятати, що культура Візантії є праджерелом для культури української.

На думку автора, підхід митрополита Іларіона до розкриття рушійних сил соціального і культурного прогресу людства безумовно є більш продуктивним, аніж домінуючий тривалий час в українській історіографії марксистсько-ленінський погляд на народні маси як на визначальну силу історії. Проте український вчений неправомірно звужує поняття провідної верстви до православних церковних і політичних лідерів. Не слід забувати, що конфесійна строкатість віруючого населення країни є не стільки відбитком суб'єктивних суперечностей в стані провідної верстви, скільки відображує складні об'єктивні закономірності розвитку національної культури. Тому під категорію „справжні українці" мають підпадати не лише ревні оборонці Православ'я, а й ті, хто належить до інших конфесій або ж до не віруючих, але при цьому багато працюють для розквіту української культури.

Четвертий розділ дисертації - „Роль релігії в національному житті й етнічній самоідентифікації" - містить аналіз поглядів Івана Огієнка на проблеми націотворення, що на початку XX ст. набули особливого значення для української суспільної науки. Дисертант наголошує на особливостях епохи, в якій жив і творив український вчений і богослов, що характеризується рухами національно-культурного відродження українського суспільства. Етап національного українського відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням державності. Розбудова незалежної української держави наштовхувалася не лише на спротив царської, а пізніше більшовицької Росії, але й на нерозвинену українську національну самосвідомість, неспроможність українського етносу усвідомити себе як повноцінну націю - справжнього суб'єкта історії. Саме внутрішні перешкоди (етнопсихологічні і релігійні) на шляху розбудови української держави стають предметом пильної уваги І.Огієнка.

Оскільки національне відродження є передусім процесом політично-культурним, остільки його кінцевою метою виступає завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації, а відтак цілком логічним виглядає політично-культурницьке забарвлення Огієнкового аналізу української історії. Вчений-богослов твердо переконаний, що провідну роль в національному житті й етнічній самоідентифікації українців завжди відігравала й надалі має відігравати релігія. Така позиція вченого-богослова є цілком оригінальною, оскільки, як відомо, початок XX ст. означений антирелігійними і антицерковними тенденціями, під впливом яких знаходились нерідко й українські вчені, громадські та політичні діячі.

Самостійність Огієнкової релігійно зорієнтованої націософії зокрема засвідчує й така особливість, що поза увагою вченого залишаються модні на той час серед української та російської інтелігенції захоплення марксизмом і ніцшеанством, натомість предметом глибокого наукового інтересу для нього стає історія Української Православної Церкви. Це пояснює, чому серед таких визначних творців української національної ідеї, як М.Драгоманов, В.Винниченко, Б.Кістяківський, В.Липинський, Дм. Донцов, М.Міхновський та ін., Іван Огієнко вирізняється своєю спрямованістю не стільки на західні зразки національного і державного життя, скільки на залучення в процесі національного відродження України її самобутньої культурної спадщини, що передбачає врахування ментальних особливостей українців, специфіки і рівня розвитку українського суспільства, його генетичного зв'язку з Візантійською православною традицією.

Важливим для виконання наукових завдань даного розділу, на думку автора, є з'ясування двох питань: по-перше, як І.Огієнко уявляє впливи релігії на суспільну свідомість залежно від особливостей соціальної структури українського суспільства, а по-друге - як витлумачується ним поняття нації. Що стосується першого питання, то тут І.Огієнко розрізняє роль провідної верстви і мас в процесах націотворення. В цій площині з'ясовується закономірність, яка виявляє схильність «інтелігенції» до сприйняття всього нового, передусім в релігійній сфері, а маси здебільшого є консервативними. Зіткнення цих двох тенденцій по відношенню до релігійної віри - інноваційної з боку політичної еліти та консервативної з боку народних мас - і визначає специфіку національно-визвольних рухів в Україні в розумінні вченого.

З'ясування питання про витлумачення І.Огієнком поняття нації, виявило те, що він дає дефініцію нації, наголошуючи на етнічно-культурних складниках, що відображує не західноєвропейську (французьку та англійську) лінію її витлумачення, а східноєвропейську, на яку вплинуло німецьке трактування слова „нація". Це дає підставу для висновку, що він є прихильником т.зв. етнічної моделі нації, оскільки з його точки зору визначальними її рисами виступають звичаї народу, його традиції і мораль, релігійні вірування, рідна мова. Ось чому так багато уваги богослов приділив вирішенню проблеми вживання рідної мови в церковному житті українства. Мова, передусім мова літературна, є найважливішою основою духовного і культурного зростання народу. Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без свідомості нації немає державності. Засобом для держави у виконанні рідномовних функцій виступають школа, преса, видавництва книжок, радіо, кіно, інтелігенція, а також церква.

Демотична спрямованість націософської концепції І.Огієнка визначає його ідеал українського патріота, провідною психологічною рисою якого має бути сильний характер, вихований на принципах православно зорієнтованої християнської моралі. Український патріотизм, як вважає вчений, зростає на підґрунті глибокої побожності українців. Доводячи, що на відміну від Російської Церкви, Церкві Українській не був притаманний цезаропапізм, вчений, тим самим, опосередковано обстоює антитезу, згідно з якою глибокій побожності, відданості своїм звичаям і традиціям українців протиставляється сліпе обожнення політичної влади, властиве для російського культурного архетипу (етатизм). З'ясування цього моменту є важливим для того, щоб пролити світло на ті звинувачення І.Огієнка в москвофільстві, які лунали з боку деяких його сучасників і які, під таким кутом зору, виглядають безпідставними.

Розкриваючи позитивні сторони вчення митрополита Іларіона про роль релігії в національному житті й етнічній самоідентифікації, дисертант зазначає й певну його обмеженість для практичного використання в етнодержавній політиці сучасної України. Йдеться насамперед про необхідність врахування націотворчої ролі Греко-Католицької церкви, яку вчений-богослов явно принижує в минулому (а здебільшого розглядає як розкольницьку) і заперечує в майбутньому. Враховуючи специфічне геополітичне положення України й своєрідність її культурно-історичного розвитку, а також її відхід від традиційного типу господарювання і перехід до техногенного, правильним шляхом для неї після здобуття незалежності у 1991 році було б взаємне виповнення східних і західних начал, полюбовне зближення, а зрештою і злиття в єдиній правді національних Українських Церков.

У висновках, які складають заключну частину роботи, автор викладає основні результати свого дослідження.

Починаючи з періоду т. зв. «осьового часу» будь-яке суспільство, якщо воно прагне до соціального і культурного прогресу, мусить надавати належного значення осмисленню основних історичних етапів свого розвитку, одним із найважливіших методів якого є історіософська рефлексія. У сучасному світі має місце глобальна перебудова взаємовідносин не лише між людьми, але й між окремими народами і в цих процесах релігійний чинник відіграє далеко не останню роль. Аж ніяк не випадковим є збіг виникнення антилюдських тоталітарних режимів в середині ХХ ст. з нищівною критикою релігії, що стала свого роду модою в добу торжества позитивної філософії. В наш час все більш чітко усвідомлюється думка про те, що релігія наповнює сенсом не лише життя окремого індивіда чи якогось народу, але й людської історії в цілому, зв'язуючи великі епохи в органічну історико-культурну цілісність і показуючи спрямованість її до тієї великої мети, згідно з якою земна цивілізація досягне нарешті найвищої моральної і духовної досконалості.

На цьому тлі особливу роль в гармонізації міжнародних і міжцивілізаційних відносин мають відіграти поневолені донедавна народи, котрі звільнилися він гніту своїх поневолювачів внаслідок активізації широкого національно-визвольного руху у ХХ ст. Історична місія цих народів полягає не в тому, щоб пасивно чекати на те, коли колишні метрополії знайдуть їм місце в сучасній світовій спільноті, а самим знаходити його на підставі усвідомлення висловленої ще просвітниками ідеї про рівноцінність усіх націй і народів й самоцінність і самодостатність витворених ними культур. Серед них слід назвати й український народ, який своїми внесками у скарбницю світовою культури давно вже заслужив право на кращу історичну долю.

Враховуючи те, що українська історіософія з огляду на відомі причини не могла розвиватися на рівні, який би забезпечував її здатність знаходити відповіді на найболючіші проблеми сьогодення, велике значення творчої і духовної спадщини І.Огієнка для глибокого осмислення української історії навряд чи може викликати якісь сумніви. Основним результатом дослідження, на думку автора, є виокремлення в Огієнкових наукових і богословських працях власне історіософського шару, в межах якого з'ясовуються складні філософські проблеми української історії. Завдячуючи цьому, авторові вдалося досягти поставлених перед собою мети і основних завдань дослідження. Було доведено, що особливо важливим в історіософії І.Огієнка є включення в процес осягнення основних подій української історії релігійного фактора. Акцентуючи увагу на історії розвитку Українського Православ'я, вчений-богослов на підставі своїх розмірковувань висловлює глибокі думки і цінні ідеї щодо минулого і майбутнього України, яких неможливо зробити, якщо виходити з принципу провідного значення економічних та соціально-політичних чинників суспільного розвитку. Йдеться передусім про необхідність досягнення таких позитивних змін суспільної свідомості, які б могли визначити культурний і соціальний прогрес України на далеку історичну перспективу. Те що І.Огієнко в релігійній вірі вбачає основний засіб досягнення цього практичного завдання, дає підстави ставитись до його історіософської концепції як до такої, що є оригінальною, оскільки так глибоко і всебічно проблему ролі і місця Української Православної Церкви в загальній історії України до нього ніхто не намагався осмислювати.

Автор підкреслює, що досягти необхідних результатів дисертаційного дослідження йому значною мірою допомогли дослідження українських огієнкознавців і релігієзнавців, завдячуючи яким була накопичена достатня теоретична і методологічна база для того, щоб, застосовуючи докладний і всебічний науковий аналіз, виявити власне історіософські ідеї і погляди І.Огієнка. Наголошується автором також і доцільність подальшого історіософського вивчення духовної й теоретичної спадщини визначного українського вченого-богослова.

Література

1. Культурологічні ідеї Івана Огієнка (митрополита Іларіона) // Українське релігієзнавство. - № 15. - К.: 2000. - С. 67-76.

2. Іван Огієнко про роль релігії в українському національному житті Українське релігієзнавство. - № 19. - К.: 2001. - С. 54-61.

3. Суперечності релігійного життя та проблеми національної ідентифікації українського народу // Релігійна свобода. Наук. щорічник, № 6. - К.: 2002. - С. 79-84.

4. Праця в системі життєвих сенсів Івана Огієнка // Українське релігієзнавство. - № 21. - К.: 2002.-С. 80-88.

5. Психологічні аспекти ригоризму митрополита Іларіона і проблеми міжконфесійної толерантизації // Збірник наукових праць "Південний архів" (історичні науки). - Вип. 4. -Херсон, 2001. - С. 116-122. (співавтор Недзельська Н.І.)

6. Концепція оновлення Української Православної Церкви І.Огієнка в контексті глобалізації // Збірник наукових праць "Південний архів" (історичні науки). - Вип. VII. - Херсон, 2002.- С. 24-29.

7. Християнські принципи розбудови української держави І.Огієнка // Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства. - Збірник науково-методичних праць. - Херсон, 2002. - С. 77-82.

8. Виховний потенціал духовної спадщини Івана Огієнка (митрополита Іларіона) // Християнські цінності: історія і погляд у третє тисячоліття. - Наукові записки університету "Острозька Академія". - Том VI. - Острог, 2002. - С. 178-183.

9. Православна ортодоксія як центроутворюючий принцип релігійного світогляду І.Огієнка (митрополита Іларіона) // Збірник наукових праць "Південний архів" (історичні науки). - Вип. VIII. - Херсон, 2002.- С. 117-126.

10. Іван Огієнко - захисник українського православ'я // Збірник наукових праць "Південний архів" (історичні науки). - Вип. IX. - Херсон, 2002.- С. 83-90.

11. Апологія візантизму в культурологічній спадщині І.Огієнка (митрополита Іларіона) // Збірник наукових праць "Південний архів" (історичні науки). - Вип. X. - Херсон, 2002.- С. 84-91.

12. Осмислення і відображення Переяслава (1654) в програмі боротьби І.Огієнка за автокефалію Української Церкви // Переяслав (1654) в історії Української Церкви. - наук. збірник. - Київ-Тернопіль, 2003. - С. 175-182.

Размещено на Allbest.ru