Історія сарматів Карпато-Дніпровського регіону

Згідно даних письмових джерел, сармати стають досить частими гістьми на Нижньому Дунаї лише наприкінці І ст. до н.е. - першій чверті І ст. н.е. В Карпато - Дніпровському регіоні, археологічною відповідністю цим повідомленням давніх авторів може служити незначна за чисельністю, група сарматських старожитностей, що датуються у межах рубежу ер - першої половини І ст. н.е. Концентруються вони у Верхньому та Середньому Подністров'ї і зовсім невідомі у Буджацькому степу. Зазначені вище пам'ятки сарматів, дослідники, не без підстав, пов'язують з язигами, яких відзначав Публій Овідій Назон у своїх “Листах з Понту” (М.Ю. Смішко, G. Biсhir, М.Б. Щукін, В.І. Гросу) і котрих, можливо, під загальним етнонімом “сармати” згадують й інші давні автори, зокрема, Флор та Діон Кассій. За свідоцтвами знову ж таки письмових джерел, язиги вже біля середини І ст. н.е. беруть активну участь у політичних подіях в Центральній Європі, що, в свою чергу, дає всі підстави припускати їхню міграцію в західному напрямку в цей час. Чи був процес переселення язигів на землі західніше Карпат розтягнутим на десятиліття чи він мав місце у порівняно короткий термін сказати з усією визначеністю, вкрай важко. Однак, звертає на себе увагу виразна інформаційна лакуна, що простежується у письмових джерелах стосовно проникнення сарматів на Нижній Дунай між серединою 10-х і серединою 30-х років н.е. Така “неувага” з боку античної письмової традиції, щодо цих кочовиків може відбивати зниження напруженості, що була пов'язана з регулярними вторгненнями останніх у вказаний регіон в зазначений час. Певна стабілізація обстановки на цій території почала намічатися ще наприкінці правління Августа. Не викликає сумніву, що у подальшому, стабілізуючими факторами на політичну ситуацію в Карпато - Дніпровському регіоні послужили і організація провінції Мезія і перехід де-факто, після вигнання Рескупоріда, під управління римлян Одриського царства. І лише “усамітненість” Тіберія на о.Капрі та його самоусунення від “турбот державних” порушило цю хитку стабільність. Відсутність надійно датованих сарматських комплексів першої половини І ст. н.е. в Буджаку, Запрутській Молдові, Добруджі та Мунтенії дозволяє бачити в сарматах, котрі, згідно письмових джерел, спустошували Мезію наприкінці правління Тіберія ще язигів Верхнього та Середнього Подністров'я. Отже, termini post еt аnte quem переселення язигів на захід можна вважати початок другої третини і середину І ст. н.е. Наявність і концентрація язигських старожитностей рубежу ер - першої половини І ст. н.е. у Верхньому та Середньому Подністров'ї і відсутність отаких у більш південних та південно - західних районах досить виразно намічають і маршрут переселення цих сарматських племен на Тисську рівнину - через перевали Північно - Східних Карпат та Верхнє Потисся.

В третьому підрозділі “Намісник Мезії Плавтій Сільван, Фарзой та Інісмей. Поява аланів в Карпато - Дніпровському регіоні” аналізується воєнно-політична ситуація, що склалася на досліджуваній території в середині - другій половині І ст. н.е., внаслідок появи тут нової сарматської орди. В 46 р. до н.е., територія Фракії була перетворена на римську провінцію, в результаті чого Добруджа та фракійські землі, що прилягали до Нижнього Дунаю увійшли до складу, утвореної ще на початку правління Тіберія, провінції Мезії. Дані дії Риму, здавалося б суто адміністративного порядку, по суті, створювали виняткові умови для його наступу на північний схід. Активізація діяльності римлян у цьому, стратегічно важливому, напрямку досить виразно починає виявлятися вже в перші роки правління Нерона, однак, особливо бурхливі події мали місце в Карпато - Дніпровському регіоні між 60 та 69 рр. н.е., коли посаду легата Мезії займав Тіберій Плавтій Сільван, намісництво котрого характеризується рішучими діями проти варварів вказаної території, в тому числі і сарматів. Воєнні акції Плавтія Сільвана проти останніх були викликані, насамперед, посиленням впливу сарматів на землях між Карпатами та Дніпром, що в свою чергу, було пов'язано як з появою тут нової сарматської орди, так і з утворенням, внаслідок цього, в даному регіоні значного політичного об'єднання цих кочовиків. Підстави для подібного висновку дають дані нумізматичних джерел, які засвідчують карбування на монетних дворах античних полісів Північно - Західного Понту, зокрема в Ольвії, монет сарматських царів Фарзоя та Інісмея між серединою і початком останньої чверті І ст. н.е. Карбування власної монети варварськими басилевсами, та ще й за римськими ваговими нормами було безперечним викликом Риму і свідчило про силу нового сарматського політичного об'єднання. Очевидно, саме з його утворенням на землях західніше Дніпра, мають прямий зв'язок рішучі заходи намісника Мезії Плавтія Сільвана по створенню “зони безпеки” вздовж північних кордонів, довіреної йому провінції.

Стосовно конкретної племінної приналежності сарматських царів Фарзоя та Інісмея, котрі карбували на монетному дворі Ольвії свої, відповідно, золоті та срібні монети існують різні точки зору. Найпереконливішою і найбільш обґрунтованою є думка, що була висловлена в свій час П.Й. Каришковським, котрий вважав можливим убачати в них аланських правителів. Присутність аланів в Карпато - Дніпровському регіоні, починаючи з середини І ст. н.е., підтверджують і свідоцтва письмових джерел. Окрім того, поява нової сарматської орди на даній території в цей час чітко фіксується і археологічними джерелами. Пам'ятки сарматів середини - другої половини І ст. н.е. характеризуються інноваціями, що мають виразне східне походження. Розповсюдження цих інновацій в сарматських старожитностях східноєвропейських степів цілком обґрунтовано пов'язується з черговим виплеском, циклічно закипаючого на сході “кочового казана”, а у ролі їхніх основних розповсюджувачів, також небезпідставно бачать аланів (А.С. Скрипкін). Поява останніх в Карпато - Дніпровському регіоні призвела до істотних змін в сарматському кочовому середовищі даної території. Язиги змушені були переселитися на Тисську рівнину, а ранні алани об'єднавши під своїм політичним лідерством роксоланів і, можливо, аорсів стають повновладними господарями на землях між Карпатами та Дніпром. Хоча, як засвідчують матеріали окремих археологічних джерел, можливо, дане політичне утворення було не таким вже і міцним.

У Розділі 4. “Сармати в ІІ - першій половині ІІІ ст. н.е.”, в першому підрозділі “Римсько-дакійські війни і сармати” обгрунтовується теза про участь сарматських племен Карпато-Дніпровського регіону, зокрема, аланів в римсько-дакійських війнах початку ІІ ст. н.е. В останній чверті І ст. н.е., у безпосередній близькості до нижньодунайського кордону Римської імперії, на землях даків, виникло могутнє державне об'єднання, що становило собою пряму загрозу римським володінням на південь від Дунаю. Сила і войовничість цих найближчих сусідів, постійна небезпека їхніх вторгнень у межі прикордонних провінцій буквально “підштовхували” Стародавній Рим розпочати активні воєнні дії з метою ліквідації цього вогнища загрози. До того ж, багаті залізом, міддю, золотом, а окрім усього іншого, ще й родючі землі Дакії вже давно привертали його пильну увагу. Війна Риму з даками розпочалася ще в правління Доміціана, однак її результати навряд чи можна тлумачити на користь останнього. Ситуація в дако-римських відносинах кардинально змінюється з приходом до влади Траяна, який в 101 - 102 рр. та 105 - 106 рр. виграв дві запеклі війни з даками, після чого, на землях останніх була утворена нова римська провінція Дакія. Факт участі сарматів на боці даків у їхніх війнах з Римом незаперечно засвідчують як зображення важкоозброєних вершників-катафрактаріїв на Колоні Траяна в Римі, так і напис на присвятній плиті, що була вмонтована в стіну другого поверху тріумфального комплексу, збудованого в провінції Нижня Мезія. Інша справа, які конкретно сарматські племена брали участь у цих подіях і де вони мешкали в період дакійських війн Траяна?

Серед дослідників склалося тверде переконання, що це були роксолани, оскільки зображення вершників-катафрактаріїв на Колоні Траяна повністю відповідають опису важкоозброєної кавалерії, який наводить Тацит, сповіщаючи про набіг цих сарматських племен в Мезію у 68/69 рр. Однак, необхідно зауважити, що згідно даних тих же письмових джерел, роксолани, котрі, наприкінці ІІ ст. до н.е. воювали з Діофантом, ще не мали в цей час подібних військових підрозділів. В зв'язку з чим, виникає цілком природнє запитання - під впливом кого між останнім десятиліттям ІІ ст. до н.е. і 60-ми роками н.е. з'являються у воєнній справі роксоланів дані інновації? Аналіз інформації давніх авторів про більш-менш визначні воєнні події І ст. до н.е. - середини І ст. н.е., що мали місце на території від Північно-Західного Кавказу до Центральної Європи, де приймали безпосередню участь сармати, зокрема, язиги, аорси та сіраки, не дає рівно нічого для з'ясування цього питання. Разом з тим, якщо порівнювати тактику ведення бою і характеристику озброєння сарматів, які згадуються в інформації про парфяно-іберійську війну 35 р., і в котрих досить обгрунтовано убачають аланів (С.М. Перевалов), з одного боку, та роксоланів, що здійснили грабіжницький рейд у провінцію Мезія в 68/69 рр. - з іншого, то вони будуть збігатися практично до деталей. Звертає на себе увагу і час появи зображень важкоозброєних вершників в іконографії Боспору - рубіж ер - перша половина І ст. н.е. Дані інновації у воєнній справі його мешканців ставлять у прямий зв'язок з аспургіанами, котрі були на службі у боспорських царів і складали основу їхньої гвардії (В.А. Горончаровський). Якщо врахувати можливість участі аспургіан у закавказькій війні з Помпеєм в 65 р. до н.е. (Б.А. Раєв, С.О. Яценко), де, згідно даних письмових джерел, згадуються і алани, то зовсім не виключено, що саме у останніх і могло бути запозичене ними те нове у захисному і наступальному озброєнні, котре принесли з собою прибульці із більш східних територій - племена аланів. Судячи з усього, починаючи з середини І ст. н.е., важкоозброєні вершники з'являються і в складі війська гето-даків, про що свідчать знахідки сегментів катафракт, аналогічних сарматським, в окремих похованнях гето-дакійської аристократії. Що, в свою чергу, досить виразно синхронізується з повідомленнями письмових джерел про проникнення аланів на Дунай. А якщо врахувати ту обставину, що, згідно Плінія Старшого, алани та роксолани, в третій чверті І ст. н.е. сусідять між собою, то, можливо, ми одержимо відповідь на питання, від кого останні перейняли нову тактику ведення бою з використанням важкоозброєної кавалерії. Отже, убачати аланів в зображеннях вершників-катафрактаріїв Колони Траяна є не менше підстав, ніж роксоланів.

Дана теза знаходить своє підтвердження і серед матеріалів археологічних джерел. Мова йде про чудові зразки повного бойового комплекту сарматського захисного і наступального озброєння, що був знайдений в похованні фракійського воїна-аристократа в кургані “Рошава Драгана” на території сучасної Болгарії. В цьому комплексі, на окремих предметах озброєння та поясного спорядження є у наявності сарматські тамги, чотири з яких аналогічні тамгам аланського правителя Інісмея. Пам'ятка датується кінцем І або початком ІІ ст. (Х. Буюклієв) і остання дата є найімовірнішою, оскільки використання допоміжних військ, до командного складу яких, вочевидь, належав фракійський воїн-аристократ, саме собою передбачає дуже велику за масштабом воєнну операцію. Письмові джерела за період 80-х - 90-х років І ст. н.е. фіксують лише одну значну воєнну акцію римлян проти сарматів на території дунайських провінцій. Вона мала місце в 92 році і цими сарматами, згідно Діона Кассія, були язиги. Отже, саме дакійські війни Траяна 101 - 102 рр. або 105 - 106 рр., де римлянами була задіяна велика кількість і допоміжних військ і могли бути тими подіями, безпосередню участь у яких приймав шляхетний фракійський воїн, похований згодом в кургані “Рошава Драгана”. Саме в цих війнах найбільш реально було захопити фракійському воєначальнику, у якості трофеїв, захисний обладунок і зброю, що належали комусь із спадкоємців Інісмея. Таким чином, є досить вагомі підстави вважати, що сармати Карпато-Дніпровського регіону, в даному випадку алани, були одними з активних учасників найбільших подій воєнно-політичної історії Південно-Східної Європи початку ІІ ст. н.е.

В другому підрозділі “Посилення стратегічної ролі Стародавнього Риму у Північно-Західному Причорномор'ї” розглядаються заходи Риму щодо посилення свого політичного впливу на даній території в першій половині ІІ ст. н.е. В 106 р. після кровопролитних війн римлян з даками була утворена нова римська провінція Дакія, яка з моменту свого створення стала імператорською провінцією. Ця подія спричинила собою різке збільшення стратегічної ролі Нижнього Дунаю, що, в свою чергу, вимагало посилення оборони нижньодунайського лімесу. Одним з матеріальних проявів цього процесу стало будівництво Нижнього Бессарабського валу, який тягнеться через південні райони Буджацького степу від р.Прут до оз.Сасик. Довжина валу складає 126 км, а вся його траса поділяється на три ділянки або сектори. Відразу ж необхідно зазначити, що питання про час спорудження Нижнього Бессарабського валу є предметом гострої дискусії і до сьогодення, а узагальнення думок вітчизняних та зарубіжних дослідників про дату зведення даної оборонної споруди дає можливість відобразити їх у межах від І ст. до н.е. до епохи середньовіччя. З цього узагальнення стає очевидним, що датування пам'ятки, на підставі вивчення окремих, дуже незначних її ділянок, без стаціонарного дослідження валу, на всьому його протязі навряд чи принесе об'єктивні результати. В зв'язку з чим, звертають на себе увагу дані стосовно дати валу, котрі були одержані за допомогою педохронологічного методу. Виявилося, що час спорудження Нижнього Бессарабського валу у межах нинішньої Одеської області не перевищує ІІ ст. н.е. (Дзиговський О.М., Лисецький Ф.М.). Надзвичайно цікавим є і зіставлення отриманих результатів з даними досліджень ділянки Нижнього Бессарабського валу, розташованої на території сучасної Молдови, котре засвідчило неодночасність спорудження валу на всьому його протязі і більш раннє його зведення у секторі від р.Прут. Даний відрізок оборонної споруди прикривав найнебезпечнішу ділянку нижньодунайського кордону, навпроти переправи через Дунай і його прямий зв'язок з римським кастелєм біля сучасного с.Орловка безсумнівний. З огляду на більш раннє спорудження саме цієї ділянки Нижнього Бессарабського валу, у порівнянні з двома наступними, датування її в межах другої половини І ст. н.е. цілком припустиме, тим паче, що останнім часом з'являється все більше нумізматичних та археологічних джерел, які свідчать про будівництво римлянами передмостового укріплення поблизу сучасного с.Орловка саме в цей час.

Логічним бачиться і продовження будівництва двох останніх секторів Нижнього Бессарабського валу в ІІ ст., коли в процесі посилення оборони нижньодунайського лімесу римські сторожові пости з'являються на лівому березі Дунаю, зокрема в районі сучасних міст Ізмаїла та Кілії. Укупі з кастелєм поблизу с.Орловка ці римські опорні пункти, прикриті з півночі Нижнім Бессарабським валом, що являв собою штучний бар'єр між озерами Буджаку, який перекривав усі шляхи швидкого проникнення до Дунаю та місць переходу через нього з боку кочового степу та лісостепу, складали разом з валом єдину і ефективну систему захисту даного відрізку нижньодунайського лімесу, а отже і провінції Нижня Мезія. Із заходами щодо зміцнення північно-східного сектору кордону останньої, очевидно, тісно пов'язана і поява постійного римського гарнізону в Тірі. Природно, що для зв'язку з провінцією Нижня Мезія, військові підрозділі легіонів якої розташовувалися в цьому античному полісі, необхідні були надійні сухопутні магістралі. Одна з таких цілком обгрунтовано локалізується згідно даних письмових джерел (В.Г. Зубарєв). Вона йшла від мосту через Дунай, навпроти римського табору і стоянки Мезійського флоту Новіодуна, через передмостове укріплення на “Кам'яній Горі” (с.Орловка) на схід, уздовж північного гирла Дунаю. Потім, біля сучасного міста Кілія, повертала на північ і, перетинаючи Нижній Бессарабський вал, через район сучасного м.Арциз прямувала до Тіри, і далі у Таврику. Ще один сухопутний шлях, про який також згадують письмові джерела, йшов до Тіри, за часів імператора Траяна, з Дакії.

Таким чином, римська військова присутність у Північно-Західному Причорномор'ї в першій половині ІІ ст. н.е. носила досить масштабний характер. Вона знаходилась у прямій відповідності зі стратегією посилення політичного впливу Стародавнього Риму в даному регіоні, що чітко почало виявлятися ще в роки мезійського намісництва Тіберія Плавтія Сільвана і, набагато рельєфніше, після дакійських війн Траяна.

В третьому підрозділі “Особливості поширення та хронологія сарматських старожитностей в степу і лісостепу” аналізуються наслідки посилення політичного впливу Стародавнього Риму у Північно-Західному Причорномор'ї і, на підставі вивчення особливостей хронології пам'яток сарматів, обгрунтовується теза про переміщення цих кочовиків з лісостепових районів на південь досліджуваної території в останній третині ІІ ст. н.е. Ефективність дій римлян, спрямованих на зміцнення нижньодунайського кордону та посилення своєї військової присутності на землях між Дунаєм та Дніпром наочно демонструють археологічні джерела, особливо, що стосується півдня Буджака. Сарматські старожитності даної території першої половини ІІ ст. н.е. репрезентовані лише декількома одиничними похованнями, що “розкидані” степом на досить значній відстані одне від одного. Одиничні пам'ятки сарматів цього часу є і в Запрутській Молдові та Добруджі. Однак, що характерно, чим далі на північ від Нижнього Дунаю, тим все більше фіксується сарматських пам'яток. Цікаво зазначити, що аналогічна ситуація із розташуванням сарматських старожитностей на землях західніше Дніпра вже мала місце наприкінці І ст. до н.е. - першій чверті І ст. н.е., і була тісно пов'язана з політикою Риму щодо нижньодунайських територій. Судячи з усього, така характерна риса поширення сарматських старожитностей у регіоні, що досліджується може свідчити лише про одне. Присутність цих кочовиків на заході степового Причорномор'я в першій половині ІІ ст. н.е., зіштовхнувшись з інтересами Риму на даній території, носила, мабуть, виключно характер епізодичних вторгнень, кількість яких була істотно обмежена як уведенням регулярних частин римських військ в Тіру й інші пункти, розташовані на лівому березі Нижнього Дунаю, так і продовженням будівництва Нижнього Бессарабського валу.

Інша справа - лісостепові регіони, зокрема межиріччя Середнього Пруту та Дністра, де для ІІ ст. відомі значні сарматські могильники, яких об'єднують між собою специфічні особливості поховального ритуалу (рови прямокутної та квадратної форми). Дані пам'ятки дослідники цілком справедливо поєднують в одну культурну групу і припускають їхнє одночасне виникнення та синхронне функціонування. В той же час, стосовно датування цієї дуже цікавої групи сарматських старожитностей існують різні думки. Їх датують другою половиною І - ІІ ст., кінцем І - ІІ ст., другою половиною ІІ - першою половиною ІІІ ст., ІІ - початком ІІІ ст. Ретельний аналіз предметів - хроноіндикаторів, що були виявлені на цих пам'ятках, дає можливість датувати їх у межах початку ІІ ст. і самого кінця його другої третини. Сарматські старожитності з аналогічними особливостями поховального ритуалу відомі і значно південніше - в Буджацькому степу, однак, на підставі опорних хроноіндикаторів, датуються вони тут у межах кінця ІІ - першої половини ІІІ ст. Розглядаючи в цілому хронологію даного шару сарматських пам'яток зі специфічними особливостями поховально-поминального обряду, що явно належить якійсь єдиній групі кочового населення, уявляється досить очевидним її визначення в межах початку ІІ - першої половини ІІІ ст. В той же час, стає не менш очевидним, що в рамках зазначеного періоду, ці старожитності в лісостепових та степових районах території, що досліджується, асинхронні. В цьому зв'язку, звертає на себе увагу наявність значної кількості сарматських пам'яток у межиріччі Середнього Пруту та Дністра, котрі датуються двома першими третинами ІІ ст., і, практично, відсутність отаких, в зазначений час, у більш південних районах (Буджак). Дуже показове і повторення ситуації з кількістю та характером цих пам'яток для вказаних регіонів в останній третині ІІ - першій половині ІІІ ст., але тепер вже з точністю “до навпаки”. Що, в свою чергу, дає підстави стверджувати про переміщення кочового сарматського населення, яке мало місце в останній третині ІІ століття з північних лісостепових районів на південь - в Буджацький степ.

В четвертому підрозділі “Маркоманнські війни на Середньому Дунаї і сармати” досліджуються головні причини, що викликали міграцію сарматського населення з лісостепових районів досліджуваної території на південь - до Буджаку і на захід - до Алфьольду. Сармати, для поховального обряду котрих характерна практика ритуальних ровів різної форми, з'являються на землях західніше Дніпра вже наприкінці правління Траяна, коли в Середньому Подністров'ї припиняється традиція поховань аланської знаті другої половини І - початку ІІ ст. Вихідні райони руху цих переселенців на нові землі виразно “маркує” фіксація аналогічних поминальних споруд на сарматських старожитностях лісостепового Подоння, які датуються І ст. н.е. Судячи з усього, поява чергових прибульців у межиріччі Середнього Пруту та Дністра не викликала тут різкої зміни кочового населення, а призвела до змішання прибулого з племінним об'єднанням роксоланів. Як уявляється, саме роксолани, починаючи з часу правління Адріана, стають провідною кочовою силою на землях між Карпатами та Дніпром, що знаходить своє підтвердження серед свідоцтв письмових джерел.

В 166 - 180 рр. розпалюється черговий великомасштабний воєнний конфлікт, пов'язаний з війнами Риму проти варварів на Середньому Дунаї, що увійшли в історію під назвою “Маркоманнських війн”. В цих подіях безпосередню, і до того ж, активну участь приймали сармати, під якими, згідно даних письмових джерел, варто вбачати язигів Тисської рівнини. В окремих творах давніх авторів як учасники Маркоманнських війн згадуються також роксолани і алани. Однак тут необхідно зазначити, що такий авторитетний історик як Діон Кассій, котрий в 180 році був вже сенатором, а отже мав найдостовірнішу інформацію, щонайменше, про заключний етап Маркоманнських війн, ні словом не згадує ні перших, ні других, досить докладно і яскраво характеризуючи ці події. З іншого боку, для поховального обряду сарматів Алфьольду фіксується цілий ряд інновацій, що з'являються на цій території саме в ІІ ст., найімовірніше після Маркоманнських війн (В. Кульчар). Це, зокрема, практика курганного обряду поховань і оточення останніх ровами кільцевої та прямокутної форми, тобто саме тих особливостей поховально-поминального ритуалу, котрі так характерні як для сарматів межиріччя Середнього Пруту та Дністра, так і Буджаку. Дуже показовим є збіг часу появи сарматських пам'яток з поминальними спорудами кільцевої та прямокутної форми в Алфьольді і Буджацькому степу - заключна третина ІІ ст. Останнє може свідчити про те, що припускаєма нами міграція сарматів з лісостепових районів, в цей час мала місце не лише в південному, але й західному напрямках. Вихідним моментом початку цієї міграції могло стати вторгнення костобоків у Нижню Мезію, а потім, у Фракію, Македонію та Ахайю в 170 році. Однак, головна причина можливого пересування сарматського населення з лісостепових територій до Алфьольду і Буджацького степу бачиться не в цьому. Уявляється, що дане переміщення сарматів було найтіснішим чином пов'язане, а ще справедливіше буде припустити, викликане тими кардинальними змінами в політиці Риму щодо варварських народів, які відбулися в період Маркоманнських війн, коли, згідно даних письмових джерел, варварам вперше було дозволено стати поселенцями на землях Імперії.

В п'ятому підрозділі “Розквіт культури сарматів Буджаку” розглядаються особливості розвитку культури сарматів Буджацького степу як основної території їхнього мешкання в останній третині ІІ - першій половині ІІІ ст. і обгрунтовується теза про можливість процесу седентарізації у цих кочовиків. В останній третині ІІ - першій половині ІІ ст. межиріччя Дністра та Дунаю стає основним осередком життя сарматів Карпато-Дніпровського регіону, що наочно ілюструють археологічні джерела. Для зазначеного часу, на даній території відомі їхні курганні та грунтові могильники, стійбища і навіть поселення, котрі відображають собою досить складну соціальну вертикаль сарматського суспільства. Наявність у сарматів Буджацького степу трьох останніх категорій пам'яток уможливлює припущення про процес осідання на землю, що мав місце у цих кочівників. Уявляється, що передумови цього процесу почали формуватся у сарматів досліджуваної території вже в першій половині ІІ ст. і саме у того населення, що з'явилося у межиріччі Середнього Пруту та Дністра ще на початку вказаного періоду, про що свідчать їхні грунтові могильники, зафіксовані в цьому регіоні. Після переміщення даного сарматського населення до Буджаку, ці передумови одержують свій подальший розвиток, що і знайшло своє відображення у появі стійбищ та поселень сарматів в межиріччі Дунаю та Дністра. Максимально прискорити, принаймні, початок процесу осідання, могли найбільш спрятливі для цього умови. Серед отаких, насамперед, бачиться досить стабільна воєнно-політична обстановка. З відносно значущих подій цього періоду, котрі істотним чином могли вплинути на ситуацію в Карпато-Дніпровському регіоні, письмові та епіграфічні джерела відзначають лише нашестя карпів в 214 році. Однак, воно було направлене, насамперед, на грабунки античних міст Західного Понту. Необхідно також враховувати і присутність на цій території та у безпосередньому сусідстві від неї землеробського населення. Справа в тому, що переселившись до Буджаку, сармати вже на початку ІІІ ст. опиняються в повному оточенні населення, основу економіки якого складало землеробство (пізні скіфи Нижнього Подністров'я, етулійці першої хвилі, гето-даки Запрутської Молдови), що не могло не позначитися на їхній життєдіяльності та способах ведення господарства. Таким чином, для Буджаку останньої третини ІІ - першої половини ІІІ ст. вимальовується наступна картина. В цей період тут цілком мирно співіснує землеробське і кочове населення. В хронологічний відрізок після закінчення Маркоманнських війн і до початку “скіфських” походів, воєнно-політична ситуація в цьому регіоні відзначається достатньою стабільністю. В цей час сармати повністю закріплюються на даних землях, і вони стають місцем їхнього постійного мешкання. На цьому проміжку часу степовики виявляються у повному оточенні землеробського населення. Нарешті, в цей період у сарматів даного регіону стають відомі грунтові могильники, стійбища і, навіть, поселення. Тобто, у наявності всі ті основні фактори, котрі найбезпосереднішим чином сприяють початку процесу осідання кочівників на землю і заняття ними землеробством. В зв'язку з даною тезою, звертає на себе увагу ще одна обставина. Характеризуючи строжитності типу Етулія дослідники виділяють три хронологічні групи цих пам'яток, що датуються початком ІІІ ст., другою і третьою чвертю ІІІ ст., останньою чвертю ІІІ - IV ст., відповідно. Дані пам'ятки відбивають собою три хвилі переміщення до Буджаку землеробського населення між котрим не спостерігається спільності за походженням. Особливий інтерес представляє друга хронологічна група цих пам'яток (“Холмське ІІ”), котра пов'язується з “ранньослов'янсько-іранським симбіозом” (М.М. Фокєєв). Як вихідні території, де могло виникнути подібне утворення, припускаються лісостепові райони від басейну Середнього Дністра до Південного Бугу, а підставою для даного припущення служить ряд особливостей керамічного комплексу, зокрема, наявність на пам'ятках типу “Холмське ІІ” ліпних горшиків “скіфоїдного” вигляду. Однак, необхідно зауважити, що аналогічна кераміка, яка так характерна для другої хвилі “етулійців”, а саме вона в етнокультурному плані являє собою “ранньослов'янсько-іранське” утворення, у достатній кількості представлені на сарматських курганних і, що ососбливо важливо, грунтових могильниках Буджаку останньої третини ІІ - першої половини ІІІ ст. Наявність подібної кераміки також і на пам'ятках сарматів лісостепової смуги Пруто-Дністровського межиріччя, виразно вказує звідкіля вона могла з'явитися у сарматських племен Буджацького степу, якщо взяти до уваги запропоновану нами тезу про переміщення цих кочовиків з північних лісостепових територій на південь в останній третині ІІ ст. Отже, цілком можливе виникнення даного симбіозу безпосередньо на цій території, коли перша хвиля землеробського населення, що прийшла з лісостепових регіонів межиріччя Південного Бугу і Середнього Дністра, повністю асимілювала осілих на землю сарматів Буджаку, що і призвело в остаточному підсумку до утворення тут в другій чверті ІІІ ст. нового культурного феномену.

У Розділі 5. “Сармати в середині ІІІ - IV ст. н.е.”, в першому підрозділі “Скіфські” війни або “готські” походи кінця 30-х - 40-х років ІІІ ст. і сармати” аналізується процес зміни сарматського населення на досліджуваній території і визначаються основні його причини. Початок даного хронологічного зрізу на землях західніше Дніпра характеризується значними потрясіннями в житті сарматського населення цієї території. До середини ІІІ ст. остаточно припиняють своє існування нечислені старожитності сарматів лісостепової смуги Пруто-Дністровського межиріччя. В Буджацькому степу, близько цього часу, на сарматських пам'ятках цілком виразно фіксується трансформація поховального обряду, що проявилася, насамперед, у різкій зміні провідних типів могильних споруд. Останнє, найімовірніше, тісно пов'язане з появою в Буджаку “свіжої” етнічної групи або об'єднання цих кочівників, для котрих новий тип могильних споруд є найбільш характерним. В свою чергу, ця обставина може служити досить вагомим аргументом на користь процесу зміни одного сарматського населення іншим, що мав місце на даній території ближче до середини ІІІ ст., про що власне і свідчить практично повне зникнення могильних споруд, найбільш характерних для попереднього часу і поява нових, при збереженні всіх основних рис поховального ритуалу, властивих одній, в даному випадку, сарматській культурі. Хронологічний збіг фіналу сарматської культури в лісостеповій зоні Пруто-Дністровського межиріччя і відходу з Буджацького степу його колишніх господарів, дає всі підстави вважати ці події взаємопов'язаними. Вони припадають на початковий період “скіфських” війн або “готських” походів, котрі письмові джерела фіксують наприкінці 30-х - 40-і роки ІІІ століття, що і бачиться у якості головних причин, які призвели до таких істотних змін у житті сарматів даного регіону. Ці війни мали місце на території римських провінцій Нижньої Мезії, Дакії, Фракії і одну з провідних ролей в них відігравали карпи - найближчі сусіди сарматського населення, що мешкало на землях західніше Дніпра. Значне посилення карпів, їхня більш ніж активна воєнна діяльність наприкінці 30-х - 40-і роки ІІІ ст., нарешті, “дихання в спину” з півночі готів, що все виразніше починало відчуватися з цього часу, ніяк не могли не позначитися на житті сарматів Карпато-Дніпровського регіону. Сума цих обставин і призвела, в остаточному підсумку, до їхнього відходу з насиджених місць, під найсильнішим тиском зовнішніх факторів, яскраво вираженого воєнно-політичного характеру.

В другому підрозділі “Про деякі особливості найпізніших сарматських старожитностей” розглядаються специфіка просторового поширення та хронологія найпізніших пам'яток сарматів і обгрунтовується теза, що землі західніше Карпат в середині ІІІ - IV ст. н.е. використовувалися цими кочовиками лише у якості “транзитної” території. Сарматське населення, що з'являється на землях західніше Дніпра, починаючи з середини ІІІ ст., всі дослідники одностайно пов'язують з пізніми аланами. Підставою для подібної єдності служать, насамперед, археологічні джерела, які дійсно це підтверджують. Однак звертає на себе увагу та обставина, що практично всі найпізніші могильники сарматів цього регіону концентруються на дуже обмеженій території і характеризуються незначною кількістю досліджених на них поховань, що, в свою чергу, разюче відрізняє дані пам'ятки від старожитностей попереднього періоду. Відзначені особливості просторового поширення сарматських пам'яток другої половини ІІІ - IV ст. і кількісного вмісту в них поховальних комплексів мимоволі порушують питання про стабільність присутності аланів на землях західніше Дніпра в зазначений час. Детальний аналіз матеріалів цих старожитностей засвідчує, що, і в хронологічному плані найпізніші сарматські пам'ятки не складають собою монолітної єдності і, досить виразно, розподіляються на три різночасові групи - другої половини (кінця) ІІІ ст., першої чверті IV ст. і кінця третьої - початку останньої чверті IV ст. Дуже показовим є і розподіл типів могильних споруд за даними хронологічними групами. Виявилося, що в кожній з груп домінують різні типи могильних ям. Відзначені особливості поховального обряду та хронології найпізніших старожитностей сарматів на землях західніше Дніпра навряд чи можуть служити підтвердженням постійної присутності цих кочовиків на даній території у межах середини ІІІ - IV ст. Скоріше за усе вони відбивають окремі, різночасові проникнення сарматського населення на захід степового Причорномор'я. На правомірність даної тези вказують і особливості просторового поширення сарматських старожитностей західної периферії причорноморських степів, де вони фіксуються не на всій території, а концентруються у переважній більшості в пониззі Дунаю. Відначена особливість саме такого їхнього розташування стає цілком зрозумілою, якщо взяти до уваги ту обставину, що єдина зручна переправа через Дунай у цьому районі знаходилась біля сучасного с. Орловка, де, до середини ІІІ ст., існувало римське передмостове укріплення, котре гине у вогні і пожежі у зазначений час. Отже, основною стратегічною задачею припускаємих проникнень сарматів було не заселення усього Буджаку, хоча б на якийсь короткочасний період, а лише використання його степових просторів у якості “транзитної” території.

В третьому підрозділі “Савромати Равсімода та алани-танаїти на землях західніше Дніпра” визначаються обставини перебування сарматів на досліджуваній території в середині ІІІ - IV ст. Про події середини ІІІ - кінця IV ст., де приймали участь сармати, і в зв'язку з якими могли мати місце проникнення цих кочовиків на землі західніше Дніпра, цілком визначену інформацію наводять письмові джерела. Свідоцтвами стародавніх авторів вони фіксуються в римських провінціях Фракія, Мезія, Скіфія і навіть на території Буджаку в 242 р., 270 - 273 рр., самому кінці першої чверті IV ст., 375 або 376 рр., відповідно. Як вже зазначалося, найпізніші сарматські старожитності, за особливостями своєї хронології виразно розподіляються на три різночасові групи - другої половини (кінця) ІІІ ст., першої чверті IV ст., кінця третьої - початку останньої чверті IV ст. Таким чином стає очевидною синхронність першої хронологічної групи пам'яток подіям 270 - 273 рр., коли Авреліан переміг “за Дунаєм” готів та аланів, другої - військовому конфлікту кінця першої чверті IV ст. між Констянтином І і “савроматами” Равсімода в Скіфії, третьої - подіям 375 чи 376 років в Буджацькому степу, коли в складі гунської орди тут з'являються і алани-танаїти.

Висновки містять стислі підсумки дослідження, які зводяться до наступного.

Землі західніше Дніпра починають освоюватися сарматами на початку другої третини ІІІ ст. до н.е. або близько середини цього ж століття, після розгрому ними варварських та еллінських поселень, розташованих між Доном та Дністром, внаслідок чого у Нижньому Подністров'ї була залишена чисельна прикордонна група цих кочовиків, що повинна була здійснювати контроль над новими володіннями на їхній західній периферії. Запропонована теза знаходить своє підтвердження серед даних письмових, епіграфічних та археологічних джерел.

В середині - другій половині ІІ ст. до н.е. етнополітична ситуація на землях між Карпатами та Дніпром істотно змінюється, що було пов'язано як з посиленням впливу бастарнів на цій території та пізньоскіфського царства в Криму, так і з появою нових сарматських племен (роксоланів) у межиріччі Дону і Дніпра. Відбувається переділ сфер впливу, що в остаточному підсумку, призводить до відходу прикордонної сірако-меотської орди з Нижнього Подністров'я, а землі західніше Дніпра стають підконтрольні бастарно-скіфо-роксоланському політичному союзу, при чільній ролі в ньому перших.

Починаючи з самого кінця ІІ ст. до н.е. і практично аж до середини І ст. до н.е. вчинки та дії сарматських племен визначалися головним чином воєнними та політичними інтересами Мітрідата VI Євпатора - могутнього володаря Понтійської держави. Саме з часом його правління пов'язані спроби проникнення роксоланів в першій половині І ст. до н.е. на землі між Карпатами та Дніпром, коли вони з'являються в Буджацькому степу, Запрутській Молдові і навіть на південний захід від Нижнього Дунаю.

Утворення близько середини І ст. до н.е. гетського союзу племен на чолі з Біребістою, а дещо пізніше, рішучі воєнні дії Стародавнього Риму, що мали на меті закріплення останнього в Нижньому Подунав'ї, істотно скорегували динаміку сарматського проникнення в Карпато-Дніпровський регіон, оскільки, починаючи з третьої чверті І ст. до н.е. і до передостаннього його десятиліття різні категорії джерел не фіксують присутності цих кочовиків на даній території. Намагання сарматів взяти під свій контроль землі західніше Дніпра відновлюються наприкінці І ст. до н.е. - на початку І ст. н.е., коли у Верхньому та Середньому Подністров'ї з'являються та закріплюються язиги. Цей регіон стає місцем їхнього постійного мешкання, звідси вони здійснюють свої грабіжницькі набіги на античні міста Західного Понту та у межі римських провінцій. В той же час, Буджацький степ, Запрутська Молдова та Добруджа залишалися поза сарматським впливом і фактично не контролювалися цими кочовиками. Панування язигів у Верхньому та Середньому Подністров'ї продовжувалося майже до середини І ст. н.е., коли, внаслідок бурхливих подій етнополітичного та воєнного характеру, що мали місце значно східніше Дніпра, в Карпато-Дніпровському регіоні з'являється могутня ранньоаланська орда. Язиги змушені були переселитися на Тисську рівнину, а ранні алани, об'єднавши під своїм політичним лідерством інші сарматські племена, стають новими повновладними господарями на цій території. На самому початку ІІ ст. вони продовжують мешкати на землях західніше Дніпра і відіграють значну роль в політичному житті даного регіону, однак, після римсько-дакійських війн епохи Траяна, різні категорії джерел практично не фіксують тут їхнього перебування.

Після завоювання Римом дакійських земель і утворення на них нової римської провінції Дакія, його політичний вплив і військова присутність на заході степового Причорномор'я значно посилюються, внаслідок чого основним і постійним районом мешкання сарматів в першій та другій третинах ІІ ст. стає межиріччя Середнього Пруту та Дністра. Саме на даній території вже в період правління Адріана з'являється нове сарматське населення, яке, з часом, “розчиняється” тут у племінному об'єднанні роксоланів, котрі, починаючи з цього часу, стають провідною кочовою політичною силою в Карпато-Дніпровському регіоні. В 166 - 180 рр. світ римської цивілізації та Барбарикум сколихнули Маркоманнські війни на Середньому Дунаї, в період яких, політика Стародавнього Риму щодо варварських народів зазнає кардинальних змін. Варварам вперше було дозволено селитися на власне римських територіях. Дана подія мала надзвичайно важливі наслідки для історії сарматських племен Карпато-Дніпровського регіону. Археологічні джерела виразно фіксують міграцію сарматського населення в цей час із межиріччя Середнього Пруту та Дністра у двох напрямках, на захід - до Алфьольду, та на південь - до Буджацького степу. Істотно збільшується чисельність цих кочовиків і в Запрутській Молдові та Мунтенії, де вони приймають панування місцевого населення і живуть з ним у сусідстві.

Близько середини ІІІ ст., внаслідок різкої дестабілізації воєнно-політичної обстановки в Карпато-Дніпровському регіоні, роксолани змушені були покинути дану територію і переселитися на захід - у межиріччя Тиси та Дунаю і, можливо, на схід - до Подоння.

В другій половині ІІІ - IV ст. на землях західніше Дніпра з'являються пізні алани, що виразно фіксують письмові та археологічні джерела. Особливості старожитностей сарматів на даній території дозволяють стверджувати, що вони не складали тут собою монолітної єдності у межах зазначеного періоду. Чіткий розподіл найпізніших сарматських пам'яток на три хронологічні групи дає підстави вважати, що землі між Карпатами та Дніпром не стають в другій половині ІІІ - IV ст. місцем постійного мешкання сарматів, а, найімовірніше, використовувалися ними як “транзитна” територія під час проникнень цих кочовиків у межі римських провінцій. Таким чином, заключний етап історії сарматів Карпато-Дніпровського регіону необхідно розглядати лише у контексті подій яскраво вираженого воєнного характеру і безпосередньо пов'язувати з останніми.

За темою дисертації опубліковані наступні наукові праці

Дзиговський О.М. Культура сарматів Північно-Західного Причорномор'я. - Одеса, 2000. - 170 с.

Дзиговский А.Н. Очерки истории сарматов Карпато-Днепровских земель. - Одесса, 2003. - 240 с.