"Остарбайтери" з Поділля (1942–1947 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. КАРАЗІНА

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

“Остарбайтери” з Поділля (1942 - 1947 рр.)

Гальчак Сергій Дмитрович

Харків2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор,

академік НАН України

ТРОНЬКО Петро Тимофійович,

завідуючий відділом регіональних

проблем історії України

Інституту історії України

НАН України

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор,

членкореспондент НАН України

РЕЄНТ Олександр Петрович,

заступник директора

Інституту історії України НАН України;

кандидат історичних наук

СКОРОБАГАТОВ Анатолій Васильович,

доцент кафедри історії України

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

Провідна установа - Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України

(кафедра історії України)

Захист відбудеться “4” квітня 2003 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. IV65).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Автореферат розісланий “7” лютого 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена демократизацією українського суспільства, що створила можливості для реалізації наукового та суспільного інтересу до однієї з найбільш соціально потерпілої від тоталітарних режимів категорії населення - колишніх “остарбайтерів”. Понад півстоліття злочинне використання Третім рейхом рабської, примусової праці українських бранців, тривале упереджене ставлення до них на батьківщині (в СРСР) були історією забуття. Лише в умовах становлення України як незалежної демократичної держави до “східних робітників” проявлено увагу. Сьогодні колишні невільники, особливо після прийняття Верховною Радою України Закону “Про жертви нацистських переслідувань”, користуються правами і свободами, передбаченими Конституцією, іншими нормативноправовими актами України.

Нові життєві реалії визначили необхідність всебічного наукового осмислення історичної правди про нелегку долю колишніх каторжан. Необхідність наукового пошуку продиктована потребою об'єктивного висвітлення маловідомих трагічних сторінок історії України середини ХХ ст., залучення в науковий обіг закритої раніше інформації, а також фактичною відсутністю у вітчизняній історичній науці грунтовних праць про “остарбайтерів”, в т. ч. на регіональному рівні.

Об'єктом дослідження є умови життя та діяльність населення Поділля, депортованого під час Другої світової війни на територію Третього рейху і репатрійованого в СРСР після розгрому нацистської Німеччини.

Предмет дослідження - взаємостосунки “остарбайтерів”подолян з нацистською окупаційною владою та радянською державою.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 1942 - 1947 років. Нижня межа дисертаційної праці обумовлена початком масової депортації населення Поділля на примусові роботи в нацистську Німеччину, верхня - завершенням репатріації невільниківкаторжан із території поваленого Третього рейху.

Географічні рамки праці обмежуються Поділлям, під яким у дисертаційному дослідженні розуміється територія сучасних Вінницької та Хмельницької областей, а також Монастирищенського району Черкащини, що до утворення Черкаської області входив до складу Вінницької області. Під час окупації край поділявся на три адміністративнотериторіальні одиниці: генеральний округ (генералбецірк) “ВолиньПоділля”, який охоплював усю Хмельниччину та окремі західні райони Вінницької області; Житомирський генеральний округ; Трансністрію. Генеральні округи “Житомир” та “ВолиньПоділля” адміністративно належали до рейхскомісаріату “Україна”. Трансністрія була румунською зоною окупації.

Методологічною основою дисертації є універсальні принципи історичного процесу: історизм, наукова об'єктивність, комплексність, системність.

В процесі роботи автором було використано предметнохронологічний, структурносистемний, порівняльносистемний та порівняльноісторичний методи комплексного аналізу подій, явищ, процесів.

Мета роботи - вивчити історичну долю “остарбайтерів” з Поділля, депортованих гітлерівцями і повернених на батьківщину у післявоєнний час.

Поставленою метою обумовлено такі основні завдання:

- висвітлити причини здійсненої гітлерівцями широкомасштабної депортації цивільного населення, механізм та методи її проведення на Поділлі;

- проаналізувати насильницьке використання подолян в економіці Третього рейху, умови їх життя в нацистській неволі;

- розкрити протидію подолян гітлерівським планам використання продуктивних сил окупованого краю;

- охарактеризувати становище насильно вивезеного нацистами населення Поділля після його повернення на батьківщину;

- з'ясувати питому вагу участі колишніх “остарбайтерів” у післявоєнній відбудові народного господарства та соціальнокультурної сфери Поділля, їх справжнє ставлення до своєї Вітчизни.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертація є першою в українській історіографії спробою об'ємного дослідження (через призму Подільського регіону) проблеми “остарбайтерів”, яка з ідеологічних та кон'юктурних міркувань свідомо замовчувалась у колишньому СРСР. Зокрема:

- розкрито механізм застосування гітлерівцями пропагандистського та соціального тиску на підневільне населення, розв'язання проти нього тотального терору;

- виявлено особливості політики румунської окупаційної адміністрації використання робочої сили на Вінниччині (Трансністрії);

- висвітлено форми дискримінації, трудової експлуатації та пограбування “східних робітників” у Третьому рейху;

- показано протидію подолян заходам окупантів по насильницькому “вербуванню” робочої сили в Німеччину, їх опір у нацистській неволі;

- з'ясовано політичні і громадянські права, умови життя та побуту “остарбайтерів”подолян після їх повернення на батьківщину;

- визначено ставлення до них державнопартійної влади і ставлення самих "остарбайтерів" репатріантів до радянської Вітчизни.

Практичне значення дисертації. Виконане дисертаційне дослідження дає можливість поновому підійти до висвітлення даної проблеми в історії України. Узагальнення, положення, висновки дисертації в значній мірі можуть бути використані для реалізації Державної програми видання поіменної “Книги Скорботи України”, передбаченої Указом Президента України від 11.05.1999 р. № 494/99 “Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску історикомеморіального серіалу “Книга Пам'яті України”, при написанні підручників, посібників, узагальнюючих робіт з історії України, в тому числі історії Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр., післявоєнного періоду, краєзнавчих видань, що стосуються новітньої історії Поділля.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане в контексті реалізації Державної програми видання науководокументального, історикомеморіального серіалу “Книга Пам'яті України”, визначеного Указом Президента України (від 04.05.1992 р. № 242), постановами Уряду України (від 31.07.1989 р. № 201, від 11.09.1991 р. № 273, від 16.09.1992 р. № 537, від 03.04.1996 р. № 405), створення поіменних Книг Скорботи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, передбачених Указом Президента України від 11.05.1999 р. № 494/99 “Про додаткові заходи щодо забезпечення випуску історикомеморіального серіалу “Книга Пам'яті України”, а також науковими планами відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України на 2000 - 2002 рр. окупаційна рейх робітник насильницьке вербування

Апробація роботи. Текст дисертації обговорювався на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Основні її результати викладені в доповідях і повідомленнях на міжнародних наукових конференціях “Архів. Документ. Історія. Сучасність” (Одеса, 2000 р.), “Актуальні проблеми історії Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 рр.” (Черкаси, 2001 р.), міжнародній науковопрактичній конференції “Політичні репресії на Поділлі в ХХ ст.” (Вінниця, 2001 р.), Хй Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, 2001 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Поділля в контексті української історії” (Вінниця, 2001 р.), Всеукраїнській науковометодичній конференції “Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи” (Кам'янецьПодільський, 2002 р.), науковокраєзнавчій конференції “Роль архівів у дослідженні історії міст і сіл Великої Волині” (Житомир, 2002 р.).

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 211 стор., з них основного тексту - 174 стор., список джерел і літератури - 20 стор., додатки - 17 стор. Список використаних джерел та літератури нараховує 342 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, рівень дослідженості, вказано на методологічну основу, сформульовано основну мету та завдання дослідження, вказуються його хронологічні та географічні рамки, висвітлюється новизна і практичне значення, подаються відомості про апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі “Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” відзначається, що фундаментальні проблеми, котрі стосуються “остарбайтерів”, зокрема з України, не знайшли повного і глибокого відображення в працях істориків, як колишніх радянських, так і західних, залишаються одними з найменш розроблених в українській історіографії. Опубліковані різні за науковою цінністю та змістом напрацювання у сукупності відобразили лише окремі аспекти теми. Порушені ними проблеми здебільшого носять фрагментарний, локальний або ж загальний характер.

Найбільше напрацювань (монографій, статей, повідомлень) в активі зарубіжних дослідників, які першими проявили науковий інтерес до депортованого в рейх цивільного населення. Вже в 1940х - 1950х роках вийшли праці американця Д. Фріда “Експлуатація іноземної робочої сили в Німеччині”, німецьких авторів К. Пфеффера “Німці та інші народи в Другій світовій війні” (опублікована в колективній праці “Підсумки Другої світової війни. Висновки переможених”), О. Далліна “Німецьке правління в Росії: 1941 - 1945. Аналіз окупаційної політики”.1 У них визнається, що військова економіка рейху “могла забезпечувати… величезні військові зусилля лише в тому випадку, коли замість чоловіків, котрі пішли на фронт, у її розпорядження надходила робоча сила з інших джерел”. Таким джерелом були “завербовані робітники з окупованих областей і в нейтральних країнах” (К. Пфеффер, с. 508).

Згадувані дослідники вважають, що найголовнішим чинником переміщення іноземних робітників на промислові підприємста виявилось безробіття, котре змушувало їх відбувати в Німеччину, де можливості отримати роботу і заробітки були кращими. Автори фактично не беруть до уваги історичного факту, що основною формою переміщення в рейх “східних робітників” стала їх депортація (насильство застосовувалося і під час “вербування” польських, французьких, італійських, словацьких та інших робітників).

Для робіт характерна однобокість у розкритті проблеми, оскільки головна увага зосереджується на використанні в німецькій економіці робітників із Центральної та Західної Європи. Коли ж мова заходить про

“східних робітників”, то з поля зору дослідників випадають власне українські “остарбайтери”. Вони “розчинені” у загальній масі депортованих зі Сходу “росіян”. Зовсім не аналізуються особливості “вербувальної” кампанії в Україні.

Певні напрацювання з питань примусового вивезення в Німеччину та використання іноземних робітників в активі інших німецьких вчених: Є. Зеєбера, К. Дробіша, Я. Шмельцера, Г. Пфальмана.2 Суттєвою особ

ливістю цих робіт, опублікованих у 1960х роках, є те, що поряд з грунтовним дослідженням конкретноісторичних процесів вони розкривають політичні причини прийняття нацистами тих чи інших рішень, в тому числі й з питань насильницької депортації цивільного населення.

У монографії ще одного німецького вченого Н. Мюллера “Вермахт і окупація (1941 - 1944)” 3 її автор на багатому фактичному матеріалі досліджує злочинну роль вермахту в насадженні “нового порядку” на

захоплених територіях СРСР, у тому числі його роль у здійсненні примусової депортації мирного населення для потреб німецької військової економіки. На основі численних документів учений переконливо спростовує популярну в той час на Заході тезу про так звану “непричетність” гітлерівських збройних сил до злодіянь над мирними людьми на території України та інших колишніх радянських республік.

Пізніше проблема “остарбайтерів” знайшла певне відображення також у дослідженнях американського вченого Е. Хомзе “Праця іноземців у нацистській Німеччині”, німецьких авторів В. Якобмайєра “Від примусової праці до іноземців без громадянства. Переміщені особи в Німеччині. 1941 - 1945”, У. Герберта “Іноземні робітники. Політика і практика застосування праці іноземців у військовій економіці Третього рейху”. Ряд аспектів використання підневільної праці в економіці рейху висвітлено в працях польських дослідників В. Ястржембовського, В. Русинського, Х. Зургажа, Ч. Лучака, К. Керстен.

Темі репатріації насильно депортованого гітлерівцями населення окупованих територій присвячені роботи американця М. Елліота “Репат

Серед сучасних робіт зарубіжних науковців заслуговує на увагу праця В. Косика “Україна і Німеччина у другій світовій війні”. Насамперед тим, що у ній нарешті порушено власне українську проблематику. Чимало місця в роботі відведено розкриттю ставлення нацистів до України, діяльності похідних груп і збройних загонів ОУН, котрі проникали й на Поділля, депортації українського населення в рейх. Причому зроблено спробу проаналізувати методи “вербувальної” кампанії, форми протидії насильницькій депортації, включаючи партизанську боротьбу.

Незважаючи на певний суб'єктивізм в оцінці окремих подій та явищ, праці іноземних дослідників часто містять досить глибокі висновки. Крім того, їх незаперечна цінність ще й в тому, що вони опираються на малодоступні для вітчизняних дослідників документи та джерела.

Однак загалом тема українських “остарбайтерів” ще не висвітлена в західній історіографії. У ній практично відсутні спеціальні комплексні дослідження, присвячені вивченню колоніальної експансії Німеччини, зорієнтованої на використання в нацистській економіці трудових ресурсів окупованої України.

Що стосується доробку радянських вчених, то наукових праць, у яких грунтовно порушувалася б тема “остарбайтерів”, зокрема українських, у післявоєнні десятиліття в СРСР взагалі не було. Присвячені Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр. численні академічні видання змальовували лише загальну ситуацію, детально аналізували варварський характер гітлерівської агресії, героїзм радянського народу, його вирішальний внесок у перемогу, проте старанно обходили питання використання населення з окупованих територій СРСР як дешевої робочої сили для потреб рейху.

Своєрідною розвідкою з даної проблематики стало хіба що повідомлення на 3й Міжнародній конференції з історії руху Опору (Карлові Вари, 1963) І. Слинька “Вигнання населення України в фашистське рабство”.10 Учений резюмував, що, насильно вивозячи людей на каторгу в Німеччину, нацисти переслідували мету: а) забезпечити зростаючу потребу в робочій силі та примусити мільйони іноземних робітників брати участь у війні на боці фашистської Німеччини, проти власних країн; б) знищити чи ослабити народи так званої “нижчої раси”; в) обезлюднюючи загарбані радянські території, підготувати умови для переселення сюди нових господарів - німецьких панів.

У плані дослідження питань репатріації на Батьківщину “остарбайтерів” фактично єдиною в Союзі РСР науковою публікацією виявилась стаття В. Земскова “К вопросу о репатриации советских граждан. 1944 -

1951 гг.”.11 Аналогічна за змістом і стаття А. Шев'якова “Репатриация советского мирного населения и военнопленных, оказавшихся в оккупированных зонах государств антигитлеровской коалиции”,12 яка вийшла уже після розвалу СРСР. Вони багаті на статистичний фактаж, але в той же час містять штампи, що мало чим відрізняються від ідеологізмів періоду “холодної війни”.

Найповніше механізм репатріації (як і депортації) досліджено у праці сучасного російського вченого П. Поляна “Жертвы двух диктатур.

Остарбайтеры и военнопленные в Третьем Рейхе и их репатриация” 13 - по суті, першій на пострадянському просторі (і досить вдалій) монографічній спробі узагальнюючого, панорамного дослідження комплексу питань, що стосуються радянських військовополонених, “остарбайтерів” та інших колишніх радянських громадян, які під час Великої Вітчизняної війни були насильно переміщені за межі СРСР.

Певні напрацювання останнім часом з'явилися в активі українських дослідників. Це, насамперед, підсумковий том історикомеморіального серіалу “Книга Пам'яті України” “Безсмертя”.14 Його авторський колектив доклав зусиль, щоб видання було вільним від стереотипів та ідеологічних кліше минулого, від кон'юктурних висновків. Цінним є те, що у книзі вміщено підрозділ “Гірка доля українських “остарбайтерів”, в якому оглядово йдеться про насильницьку депортацію населення окупованих територій, а також репатріацію невільників на Батьківщину.

Слід відзначити дослідження О. В. Потильчака “Трудові ресурси радянських військовополонених та “остарбайтерів” з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни”. В ньому йдеться про становище та використання гітлерівцями військовополонених, насильницьку депортацію українського населення для роботи в Німеччині.

В активі українських дослідників також окремі регіональні розвідки: наукові статті “Полтавські “остарбайтери” у фашистській Німеччині”

М. Баки, “Полиновий присмак чужини: документи про долю мешканців

Дніпропетровщини, депортованих гітлерівцями на примусові роботи в Німеччину”М. Ковальського і В. Ченцова, деякі інші.

Проте, незважаючи на наявність окремих робіт, можна стверджувати, що на сьогодні в українській історіографії не має праць, в яких з наукових позицій було б комплексно досліджено проблеми “остарбайтерів”. Цим обумовлено вибір теми дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертації склали архівні документи та видані в Україні і в колишньому СРСР збірники документів і матеріалів.

Найбільш цінний джерельний матеріал почерпнуто з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, державних архівів Вінницької та Хмельницької областей, зокрема, з матеріалів Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецькофашистських загарбників та їхніх спільників, із фільтраційних справ “східних робітників”, їх листів з нацистської каторги. Всього в процесі роботи використано 56 фондів 9 архівів. Одночасно з цим широко залучалась періодична преса воєнного та післявоєнного періоду, в тому числі німецька окупаційна, а також спогади самих “остарбайтерів”.

Загалом наявна джерельна база дозволила реалізувати поставлені мету і завдання.

У другому розділі “Депортація населення Поділля нацистськими загарбниками в роки Другої світової війни” аналізуються причини, що зумовили необхідність проведення “вербувальної” кампанії, діяльність німецької окупаційної адміністрації по підготовці та здійсненні депортації населення до Німеччини, процес етапування робочої сили в нацистське рабство.

Відмічається, що насильницьке вивезення робочої сили з окупованих східних територій розглядалось вищим нацистським керівництвом як один із факторів успішного ведення війни за світове панування, джерело покриття катастрофічного дефіциту робочих рук у Третьому рейху, а також було наслідком провалу гітлерівського плану бліцкрігу на Східному фронті.

На початковій фазі “вербувальної” кампанії, яка на Поділлі розпочалася у першій половині березня 1942 р., нацистські загарбники зробили ставку на пропагандистський та соціальний тиск на підневільне населення. Пропагандистські зусилля гітлерівців зводились до створення в уяві людей привабливого образу Німеччини, де щасливо живеться і можна добре заробити, а створення нестерпних умов для життя на окупованій території (соціальний тиск) - до підштовхування населення через наростаючу безвихідність становища до пошуку порятунку у приготованому нацистами місці - військовогосподарському комплексі рейху.

Ефективність гітлерівської пропаганди, незважаючи на широке використання україномовної преси, усної та наочної агітації і, навіть, виплат грошової компенсації сім'ям перших “завербованих”, виявилась вкрай низькою. Лише окремі подоляни повірили загарбникам.

Значно результативнішим був соціальний тиск, котрий базувався на тотальному пограбуванню уярмленого населення, штучному голоду та безробітті. Так, у 1942 році загальна денна норма хліба на людину у м. Вінниці становила всього 300 г, більше половини мешканців міста не мали роботи, як і перспектив на більшменш задовільне існування.

Крах пропагандистської кампанії призвів до різкої ескалації насильства і терору. Вже в 1942 р. з рейхскомісаріату “Україна” планувалось вивезти на нацистську каторгу 237 тис. робітників та 290 тис. сільськогосподарських працівників, потім додатково - ще 225 тис. Пізніше ці показники неодноразово переглядались у бік збільшення. У 1943 р. денна норма вивезення робочої сили з рейхскомісаріату “Україна” складала 6 тис. чол. Спершу за основу при плануванні показника набору бралось 10 % від загальної кількості населення регіону, згодом - розгорнулось тотальне “полювання” за кожною працездатною особою, особливо молоддю. Окупанти закривали школи, влаштовували на людей облави, позбавляли непокірних хлібних карток, розшукували їх з собаками в льохах та на горищах, хапали у домівках, на вулицях, у полі, палили їх оселі, конфісковували майно. Не зупинялись загарбники навіть перед розстрілами, знищенням цілих населених пунктів. Для здійснення депортації залучались місцевий адміністративнополіційний апарат, загони колабораціоністів, каральні органи окупаційної влади, а також тилові армійські структури.

Насильне вивезення у рабство поневоленого населення тривало до весни 1944 р. - часу визволення краю від гітлерівських загарбників. Всього в період нацистської окупації до Німеччини на каторжні роботи з України депортовано 2,4 млн. чол. цивільного населення, з них 195880 мешканців Поділля.

Не менш жахливим було транспортування невільників у Німеччину. Людей перевозили у наглухо закритих товарних вагонах, як худобу, без будьяких елементарних зручностей.

У третьому розділі “Насильницьке використання подолян в економіці Третього рейху” висвітлюються система розподілу та умови життя і праці “остарбайтерів” у нацистській Німеччині, а також використання трудових ресурсів Поділля румунською окупаційною адміністрацією.

Прибулі в рейх бранці офіційно надходили в розпорядження міністерства праці та бюро по використанню робочої сили на чолі з Генеральним уповноваженим по використанню робочої сили Ф. Заукелем. Ці відомства разом з іншими зацікавленими інстанціями здійснювали розподіл “вільних російських робітників” відповідно до потреб військової промисловості і сільського господарства. Розподіл фактично був розпродажем рабів, оскільки за кожну “робочу силу” платили нацистській державі по 7 - 5 марок за особу як промислові підприємства, так і поміщики та бауери. Фізично сильніші робітники відбирались для роботи з дуже важкими умовами праці, слабкіші - для інших потреб. Головними споживачами дармової робочої сили були військові концерни.

Здійснюючи відбір за фізичними даними, нацисти часто не враховували фахову придатність насильно набраної в Україні робочої сили. А тому далеко не всі спеціалісти працювали в Німеччині відповідно до своїх професій. Нацисти вважали, що серед представників “нижчої раси” не може бути значної кількості кваліфікованих спеціалістів, розглядали “остарбайтерів” такою собі сірою масою. З цієї причини невільники, в т. ч. подоляни, нерідко служили своєрідним “обмінним фондом” - їх вивозили в Австрію, Бельгію, Голландію, Францію, а кваліфікованих робітників із цих країн направляли в Німеччину.

В рейху східні робітники використовувались у трьох основних сферах: у промисловості, в сільському господарстві, як домашня прислуга. Принципової різниці між тими, кому довелося працювати в місті, і тими, кого доля закинула в село, не існувало, бо ж усі були фактично каторжанами, піддавались нещадній експлуатації та приниженню.

За соціальним статусом “остарбайтери” прирівнювалися до військовополонених. Вони позбавлялися будьяких прав і свобод. Кожен “східний робітник” носив принизливе тавро “OST”, яке в 1944 р. замінене на такий же дискримінаційний знак національної приналежності - для українців це був орнаментований еліпс із стилізованим тризубом, росіян - хрест Святого Георгія, білорусів - пшеничний колос і зубчате колесо.

Жили “остарбайтери” під постійною охороною за колючим дротом у закритих таборах, котрі мали право покидати виключно для виробничих потреб. На дрібних сільськогосподарських підприємствах чи в одноосібних господарствах їх дозволялось розміщувати “поза табором у приміщеннях, що добре замикаються, де є чоловікнімець, який зможе взяти на себе контрольні функції” (“Пам'ятка про норми поводження з іноземними робітниками в Німеччині”). Лише під кінець війни, як заохочення, каторжанам дозволявся короткотерміновий (всього на кілька годин) вихід у місто. Але і то у супроводі охорони. Їх житловопобутові умови характеризувались як нестерпні.

“Остарбайтери” постійно потерпали від голоду, який виснажував організм подібно важким хворобам, поскільки харчувалися вкрай погано - одиндва рази на добу низькокалорійною їжею: переважно бруквою, квашеною капустою, сурогатом кави без цукру. Добова норма хліба із борошна грубого помолу складала всього 250 - 300 г.

Так само серйозно вони потерпали через відсутність одягу та взуття. Той, хто приїхав у Німеччину в туфлях, змушений був ходити в них і взимку, або ж босим чи у вкрай незручному дерев'яному взутті (сабо). Поношений одяг доводилось постійно лататиперелатувати.

Через відсутність належної охорони здоров'я та медичної допомоги справжнім лихом для “східних робітників” були хвороби, які часто мали смертельні наслідки. Найбільше подоляни вмирали від туберкульозу, серцевої недостатності, запалення легенів, виснаження. Вони часто гинули, серйозно травмувались внаслідок відсутності охорони праці на підприємствах, від бомб під час нальотів союзницької авіації.

“Остарбайтери” позбавлялись нормальних умов листування, не мали права задовольняти свої культурні, духовні, соціальні потреби.

Від них вимагалося лише одне - виснажлива праця. Робочий день на промислових підприємствах тривав від 12 до 14 год. Ще тривалішим він був у сільській місцевості, особливо під час жнив. З метою отримання трудового визиску до мінімуму скорочувалась обідня перерва, робітників заставляли працювати у вихідні дні (неділю).

Незважаючи на високу інтенсивність праці та велику тривалість робочого дня, заробітна плата “східних робітників” була мізерною. За виконання однакового обсягу роботи найменше отримували “остарбайтери”, значно більше - їх західні колеги, найбільше - німці. Навіть теоретично не допускалось, щоб заробіток “східного робітника” міг перевищувати оплату праці німецького. Численні вирахування із заробітку “остарбайтерів” сягали 80 %. Це було відвертим пограбуванням.

За найменшу провину “остарбайтери” жорстоко карались: побиттям, позбавленням харчування, штрафами і ув'язненням у тюрмах, концентраційних таборах, непокірних страчували. Таке ставлення до них визначалось численними директивами та інструкціями. Головна ж думка висловлена в інструкції від 20 квітня 1942 р. за підписом Ф. Заукеля: “Всі робітники повинні отримувати таке харчування і таке житло і зазнавати такого ставлення, які давали б можливість експлуатувати їх на найвищому рівні при наймінімальніших затратах”.

Не менш злочинною, грабіжницькою була політика румунської окупаційної адміністрації, хоч запроваджений на території Північної Трансністрії окупаційний режим відзначався від німецького деякою ліберальністю. Основна її особливість - заперечення вивезення в Німеччину робочих рук із Трансністрії, оскільки, за переконанням румунської сторони, вони потрібні були для подальшої колонізації анексованої території між Дністром і Південним Бугом.

У четвертому розділі “Протидія подолян окупаційній адміністрації використанню продуктивних сил з окупованих територій краю” розкривається опір населення Поділля насильницьким заходам “вербування” робочої сили в Німеччину, а також опір у німецькій неволі.

Реалізації людиноненависницьких планів загарбників подоляни протиставили непокору: прихований та відкритий саботаж, а дещо пізніше - й збройну боротьбу. Найпершим проявом непокори тисяч юнаків і дівчат, над якими нависла загроза насильницького вивезення в Німеччину, було прагнення десь переховатись, зникнути з поля зору окупантів та їх прислужників, ухилення від повісток на біржу праці, приховання своєї спеціальності, уникнення реєстрації. Особливо масовими виявилися втечі - зпід варти, з поїздів, із збірних пунктів. Щоб не потрапити в нацистське рабство, подоляни старалися роздобути фальшиві довідки про незадовільний стан здоров'я, свідомо розладнували його. Йшли навіть на самокаліцтво.

Дієвою формою активної протидії стала діяльність радянського підпілля. Підпільники закликали молодь не їхати в Німеччину, брати в руки зброю. Вони намагалися забезпечити юнаків і дівчат фальшивими довідками про їх стан здоров'я, здійснювали напади на збірні пункти, поїзди. Понад 1000 чол. уберегли від рабства лікаріпідпільники Літинського району. Більше 600 довідок про звільнення від роботи в рейху видано Проскурівською підпільнопартизанською організацією. Хмільницькі підпільники здійснили збройний напад на поліцейську охорону, не дозволивши депортувати в Німеччину понад 200 чол.

Значно ширші можливості були у партизан. Так, близько 2 тис. звільнених від нацистської каторги на рахунку партизанської бригади ім. Сталіна (командир А. Г. Кондратюк), 1250 чол. - партизанського загону ім. Леніна (командир В. М. Слюсаренко), 10533 чол. - кавалерійської бригади ім. Леніна (командир М. І. Владимиров) Вінницького партизанського з'єднання (командир полковник Я. І. Мельник). Всього ж підпільники та партизани Вінниччини допомогли врятуватись від вивезення в Німеччину близько 49 тисячам радянських громадян. Не менші показники і в активі народних месників Кам'янецьПодільщини.

Певний внесок у боротьбу по перешкоді вивезенню гітлерівцями цивільного населення краю на німецьку каторгу внесли сили національновизвольного спрямування.

Не бажали миритися із своїм становищем, боролися з ворогом подоляни також у німецькій неволі. Основними формами їх опору були: пасивність у роботі, відмова працювати, шкідництво, втечі, збройна боротьба в рядах європейського руху Опору. Так, чимало подолян воювали в загонах під командуванням свого земляка Героя Радянського Союзу, національного героя Франції В. Порика, його бойових товаришів.

У п'ятому розділі “Репатріація насильно вивезеного нацистами населення Поділля” досліджується діяльність партійнорадянських органів по зустрічі та облаштуванню “остарбайтерів”, ставлення державнополітичної влади СРСР та УРСР до репатріантів.

Перші репатріанти прибули на Поділля уже на початку 1945 р. Пік репатріації припав на серпеньвересень того ж року. У 1946 р. вона практично завершилась. Для вирішення питань прийому та облаштування людей, які повернулися додому, при Вінницькому та Кам'янецьПодільському облвиконкомах було створено відділи у справах репатріації, а також відкрито 6 приймальнорозподільчих пунктів (у Вінниці, Жмеринці, Козятині, Проскурові, Шепетівці, Ярмолинцях), через які пройшло понад 165 тис. репатріантів. Станом на 01.01.1947 р. на Вінниччину повернулося 48621, Кам'янецьПодільщину - 89938 колишніх “остарбайтерів”.

По приїзду вони зіткнулися з великими труднощами, оскільки край зазнав серйозного розорення, скаженів післявоєнний голод. Допомога, яка надавалась репатріантам на місцях, була незначною. Державні ж кошти направлялися, в першу чергу, на контрпропагандистські заходи, бо вважалося що, перебуваючи за межами СРСР, “остарбайтери” зазнали шкідливого впливу буржуазної пропаганди.

Поява репатріантів виявилась досить доречною для відбудови народного господарства. Вони трудились дуже добре, чим проявили своє справжнє ставлення до Батьківщини. В 1946 р. в одній лише Кам'янецьПодільській області серед них нараховувалось 1640 стахановців, 6626 ударників соцзмагання. В 1948 р. за сумлінну працю 7 репатріантівподолян нагороджено орденом Леніна, 30 - Трудового Червоного Прапора, 2 чол. удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці.

23 жовтня 1946 р. репатріантів зрівняли в правах з рештою радянських громадян, як і останні, вони користувалися соціальними пільгами і захистом. Всього протягом 1944 - 1948 рр. урядом СРСР прийнято 67 постанов, що стосувалися долі “остарбайтерів”, із них 14 - про їх пільги та матеріальне забезпечення.

У той же час сталінським керівництвом репатріантів було віднесено до неблагополучної категорії. Тому після проходження фільтрації їм дозволялось повертатись лише у місця довоєнного мешкання, де їх краще знали. Тут за ними здійснювався постійний відкритий і прихований нагляд. За невироблення встановленої кількості трудоднів вони підлягали адміністративній висилці. Їм не видавали паспорти, їх не поспішали приймати у вузи, партію, висувати на відповідальні керівні посади.

У висновках підкреслено, що нацистський окупаційний режим, встановлений на Поділлі, як і по всій Україні, був злочинною військовополіцейською та адміністративногосподарською системою органів і заходів, спрямованих на колонізацію, нещадне економічне пограбування окупованих областей, ліквідацію в них будьяких ознак національної державності, на культурне та духовне приниження.

З перших днів окупації поневолене населення виявилось об'єктом насильницької експлуатації. Оскільки нацисти розглядали радянських громадян як дармову робочу силу, однією із форм геноциду стала масова депортація “східних робітників” на каторжні роботи в Німеччину.

Зробивши акцент на поголовне вивезення з України, зокрема з Поділля, молоді, нацисти намагались домогтись фактичної стерилізації заселеної “неповноцінними” слов'янами обширної території для майбутніх німецьких колоністів. Крім того, вивозячи здатних тримати в руках зброю громадян, гітлерівці переслідували також мету позбавити поневолений народ можливості вести активну визвольну боротьбу, а в разі відступу - людського резерву для поповнення рядів радянської армії, відбудови народного господарства СРСР.

Насильство окупантів породило протидію подолян, створило умови для широкого розгортання партизанської та інших форм боротьби.

Усі депортовані в Німеччину мешканці краю зазнавали жорстокої дискримінації і примусу, умови їх життя і праці були нестепними. Ставлення до них здійснювалось за принципом: "максимум експлуатації при мінімальних затратах".

Завдяки пануючій нацистській ідеології расової неповноцінності робітники зі Сходу використовувались у Німеччині в основному нераціонально, не за фахом, їх примусова праця не відрізнялась високою продуктивністю.

Репатріація “остарбайтерів” зумовлювалася як економічними, так і політичними факторами. Радянський Союз розглядав їх як досить доречний резерв трудових ресурсів, поповнення для армії. Крім того, він докладав зусиль, щоб не допустити залишення на Заході тих, хто в результаті війни опинився за його межами.

Труднощі, яких зазнали репатріанти у довгій дорозі додому та після повернення у рідні місця, мали здебільшого суб'єктивний характер. З волі сталінського керівництва “остарбайтерів” віднесли до потенційно неблагополучної категорії населення, хоч вони всіляко намагалися допомогти своїй Вітчизні, не проявляли ніякої ворожості до неї. Тому досить тривалий час ставлення до них було як до вірогідних ворогів народу. Протягом десятків років їм довелося жити в умовах приниження, підозри, негласного контролю. І хоч вони не були відсторонені Батьківщиною, однак тривалий час перебували як би на узбіччі радянського суспільства.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПРАЦЯХ:

1. Джерела до вивчення історії остарбайтерів // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. - К., 2001. - С. 393 - 400.

2. Нацистський геноцид на Вінниччині // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей /НАН України. Інститут історії України. - К., 2002. - Вип. 6. - С. 209 - 214.

3. Депортації населення Поділля до Німеччини в роки Другої світової війни // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Вип. 12. - К., 2001. - С. 23 - 34.

4. Використання румунською окупаційною адміністрацією трудових ресурсів Поділля у 1941 - 1944 рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Вип. 11. - К., 2000. - С. 195 - 204.

5. Процес етапування робочої сили з Поділля під час Великої Вітчизняної війни // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Вип. 10. - К., 2000. - С. 151 - 161.

6. Протидія заходам нацистської окупаційної влади по депортації в Німеччину (1942 - 1944 рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Вип. 19. - К.; Донецьк, 2001. - С. 126 - 136.

7. Опір та боротьба “остарбайтерів”подолян у фашистській неволі // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. - Вип. 8. - К., 1999. - С. 477 - 482.

АНОТАЦІЯ

Гальчак С. Д. “Остарбайтери” з Поділля (1942 - 1947 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, Харків, 2003.

У дисертації на основі широкого кола джерел досліджуються політика та практичні дії нацистського окупаційного режиму по насильницькій мобілізації людських ресурсів краю, дискримінація, пограбування, умови життя, каторжна праця “остарбайтерів” із Поділля у військовій промисловості і сільському господарстві рейху, а також використання трудових ресурсів Поділля румунською окупаційною адміністрацією, протидія подолян нацистським планам уярмлення населення загарбаних територій в лавах радянського підпілля, червоних партизанів, сил національновизвольного спрямування, європейського руху Опору. Аналізується механізм репатріації, а також ставлення партійнодержавного керівництва СРСР і УРСР до репатріантів, їх життя у післявоєнному Радянському Союзі.

Ключові слова: остарбайтери, східні робітники, окупаційна адміністрація, депортація, рейх, нацистська каторга, опір, переміщені особи, репатріація, репатріанти.

АННОТАЦИЯ

Гальчак С. Д. “Остарбайтеры” с Подолии (1942 - 1947 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина Министерства образования и науки Украины, Харьков, 2003.

В диссертации на основе широкого круга источников исследуются политика и практические действия нацистского оккупационного режима по насильственной мобилизации человеческих ресурсов края. Подчеркивается, что депортация мирного населения Украины, в частности Подолии, рассматрывалась высшим нацистским руководством как важнейший источник устранения катастрофического дефицита рабочих рук в Третьем рейхе, действенный способ стерилизации оккупированной территории от “неполноценных” славян, подготовки ее для заселения немецкими колонизаторами. Кроме того, вывозя в рабство граждан, способных держать в руках оружие, нацисты преследовали и другую цель - лишить порабощенный народ возможности вести активную освободительную борьбу, а в случае отступления - человеческого резерва для пополнения рядов Красной Армии, восстановления разрушенного народного хозяйства СССР. Поэтому “вербовка” рабочей силы проводилась повсеместно, не прекращалась до последних дней оккупации, сопровождалась насилием и жестокостью.

Исследуются дискриминация, условия жизни, грабеж, бесправие, каторжный труд “остарбайтеров” из Подолии в военной промышленности и сельском хозяйстве рейха, а также использование трудовых ресурсов края румынской оккупационной администрацией. Утверждается, что румынский оккупационный режим был более либеральным, что румынские власти не разрешали немцам вывозить рабочую силу с территории Транснистрии, используя ее в своих корыстных целях, не менее жестоко эксплуатируя ее.

Освещено сопротивление подолян гитлеровским планам порабощения населения захваченных территорий в рядах советского подполья, партизан, сил национальноосвободительной ориентации, европейского движения Сопротивления.

Анализируется процесс репатриации бывших “восточных рабочих” на Родину, а также отношение партийногосударственного руководства СССР и Украинской ССР к репатриантам. Акцент делается на том, что репатриация “остарбайтеров” обуславливалась как экономическими, так и политическими факторами, была сложным, продолжительным процессом, происходила на фоне довольно непростых взаимоотношений между СССР и его недавними союзниками по антигитлеровской коалиции, что руководство Советского Союза рассматривало репатриантов как важный, довольно уместный резерв трудовых ресурсов, пополнение для армии. Кроме того, оно прилагало усилия, чтобы свести к минимуму число лиц, оказавшихся в результате войны за пределами своей страны, опасаясь использования их в будущем во враждебных СССР целях.

В диссертации указывается, что трудности, которые испытали репатрианты в долгой дороге домой и по возвращении в родные места, носили в основном субъективный характер. По воле сталинского руководства “остарбайтеров” отнесли к неблагополучной категории населения, хотя они всячески пытались помочь своей Отчизне, не проявляли никакой враждебности к ней. Поэтому довольно продолжительное время отношение к ним было как к вероятным врагам народа. На протяжении десятилетий им пришлось жить в условиях унижения, подозрения, негласного надзора. И хотя они не были отвергнуты Родиной, однако продолжительное время находились как бы на обочине советского общества.

Ключевые слова: остарбайтеры, восточные рабочие, оккупационная администрация, депортация, рейх, нацистская каторга, сопротивление, перемещенные лица, репатриация, репатрианты.

ANNOTATION

S. D. Galchak. “Ostarbaiter” from Podilla (1942 - 1947). - Manuscript.

Dissertation on attaining the scientific degree of the Candidate of the Historical Sciences on speciality 07.00.01. - History of Ukraine. - Kharkiv National University named after V. N. Karazin, Ministry of Education and Sciences of Ukraine, Kharkiv, 2003.

In the dissertation on the wide range of different sources there are investigated the policy and practical actions of Nazi occupation regime on forced mobilization of the human resourses of the region, discrimination, robbery, living conditions, hard labour of “Ostarbaiter” from Podilla in military industry and agriculture of the Reich, as well as the exploitation of the labour resources of Podilla by the Romanion occupation administration, the resistance of the Podolyans to the Nazi plans to enslave the population of the captured territories in the ranks of the Soviet underground, partizans, nationalliberation forses, European movement of Resistance. The mechanism of repatriation and also the attitude of Party and State leadership of the USSR and the Ukrainian SSR to repatriants, their life in the postwar Soviet Union are analyzed.

Keywords: Ostarbaiter, East worker, occupation administration, deportation, Reich, Nazi penal servitude, resistance, displaced persons, repatriation, repatriants.

Размещено на Allbest.ru

...