Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

Петровський Володимир Володимирович

УДК 930.1:327(477:470+571)'1991/2001'

Українсько-російські взаємини в cучасній західній науковій літературі (1991-2001 рр.)

07.00.06- історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Харків 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії і політології Харківського гуманітарного університету `Народна українська академія'

Наукові консультанти - доктор історичних наук, професор

Астахова Катерина Вікторівна,

Харківський гуманітарний університет

`Народна українська академія', проректор.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Рафальский Олег Олексійович,

керівник головного управління з питань

внутрішньої політики Адміністрації Президента України

доктор історичних наук, професор

Мордвінцев В'ячеслав Михайлович

Київський національний університет ім. Т. Шевченка,

завідувач кафедри історії Росії доктор політичних наук, професор

Коваль Ігор Миколайович,

Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова

завідувач кафедри міжнародних відносин

Провідна установа: Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна (кафедра історіографії, археології та спеціальних історичних дисциплін) Захист відбудеться `14' січня 2004 р. о 13.00 на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, пр.Гагаріна, 72, ауд.307.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м.Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий `8' грудня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Кривий І.О.

кандидат історичних наук, доцент

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Поява на території Радянського Союзу нових незалежних держав значною мірою змінила не лише політичну карту світу, але й поширені до того часу уявлення про загальний характер і напрямки розвитку історичного процесу, його специфіку й універсальність.

Проблеми модернізації економічного, державного, суспільного і національно-культурного розвитку народів колишнього СРСР, здійснення ними демократичних реформ, пошуку нової якості взаємовідносин сьогодні тісно переплітаються з загальними для всіх країн наслідками та перспективами демократичної глобалізації, новими геополітичними реаліями і необхідністю вироблення нової системи підтримки міжнародної безпеки.

Серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу, Україна і Росія являють собою найбільші за кількістю населення, економічним і військовим потенціалом країни. Сьогодні українсько-російські відносини, з урахуванням питомої ваги Росії в світі та геополітичного становища України, виглядають впливовим фактором міжнародної політики, одним із ключових для забезпечення стабільності на території СНД і Східно-Центральної Європи.

Надзвичайно складний, багато в чому унікальний комплекс українсько-російських взаємин включає в себе широкий спектр політичних, економічних, національних і культурних проблем, які пронизують собою відносини двох народів і держав на всіх рівнях - державному, суспільному, національному, регіональному, персональному. Відомий американський учений, професор А.Мотиль справедливо підкреслює, що сучасну Україну неможливо зрозуміти окремо від Росії й так само останню важко уявити ізольованою від України.

Сьогодні політикам обох країн необхідно дати відповідь на питання, що ускладнюють пошук шляху до їхнього рівноправного й ефективного співробітництва на принципах міжнародного права і взаємовигідних інтересів. Мова йде, зокрема, про параметри національної безпеки, територіальної цілісності, двостороннього і багатостороннього співробітництва, інтеграції України й Росії до загальноєвропейських військових, політичних і економічних структур, моделі та варіанти їхнього майбутнього розвитку. Ці останні багато в чому залежать від вироблення народами обох держав нової національної і державної ідентичності з урахуванням важкої історико-культурної спадщини.

На думку відомого українського історика, І.Лисяка-Рудницького, взаємини з Росією є центральною темою української історії модерного періоду. Інший американський учений, професор Роман Шпорлюк, відзначає, що вивчення українсько-російських відносин постійно змушує до осмислення питань принципової ваги: “Що таке Україна? Що таке Росія? Що можна вважати Європою?” Відтак, історія та сучасний стан українсько-російських взаємин можуть бути відненесені до категорії фундаментальних наукових проблем.

Українсько-російські взаємини порушують важливі питання щодо співвідношення національного, державного та громадянського будівництва в колишніх радянських республіках, демократичної трансформації та типології модернізаційних процесів, проблеми кордонів та ідентичності, цивілізаційної приналежності, співвідношення універсальних і специфічних проблем історичного розвитку.

Розмаїтість сюжетів українсько-російських відносин, їхня суперечливість і, до певної міри, специфічність, забезпечують постійний інтерес до цієї теми сучасних політологів, істориків, культурологів і лінгвістів, представників багатьох інших суспільних і гуманітарних наук.

Судячи з бібліографічного покажчика англомовної літератури з української проблематики, підготовленого американським фахівцем Богданом Винаром (Денвер, штат Колорадо), на Заході, особливо на північноамериканському континенті, за останні десять років відбулося приголомшуюче зростання загальної кількості публікацій про Україну, включаючи різні аспекти її взаємин з Росією в минулому і сьогоденні.

Українсько-російські відносини сьогодні вивчаються в найбільших наукових установах, інститутах і університетах США, Канади, Великобританії, Австрії, Німеччини, деяких інших країн Західної і Центральної Європи. Серед дослідників, що звертаються до різних аспектів українсько-російських відносин, можна зустріти імена відомих західних учених, теоретиків, що представляють різні покоління, наукові школи, установи та центри. У їхньому числі - З.Бжезінський, Д.Армстронг, А.Мотиль, Р.Шпорлюк, З.Когут, А.Каппелер, Т.Кузьо, Р.Солчаник, А.Лівен, Е.Вілсон, Д.Д'Аньєрі, Д.Марплз, Т.Мартін, Я.Білінський, М. Молчанов і багато інших авторів.

Аналіз великого масиву сучасної закордонної літератури, присвяченої українсько-російським відносинам, становить інтерес насамперед з пізнавальної і політичної точок зору. Дослідники, що знаходяться на певній дистанції від предмета свого вивчення, іноді здатні більш виважено оцінити події, ніж автори, що знаходяться в їхньому епіцентрі.

Інший, не менш важливий аспект проблеми, має відношення до теорії і методології західного суспільствознавства та гуманітаристики. Зміни, що відбулися в світі за останні десять з лишком років, актуалізували проблеми пізнання соціально-політичних процесів у сучасному світі, поставили питання оновлення наукового арсеналу, змусили західних дослідників до ревізії багатьох теоретичних постулатів і парадигм, що втратили своє колишнє значення, формулювання нових концептів, здатних більш адекватно пояснити сучасність.

Освоєння західною, насамперед американською наукою відносно нової для неї теми сучасних українсько-російських відносин дозволяє простежити процес методологічної й інституційної трансформації колишньої радянології, політичної науки й більш традиційних славістики та історіографії, подолання ними багатьох колишніх наукових та ідеологічних стереотипів, оновлення дослідницької методики, адаптації до нових політичних і культурно-національних реалій.

На вибір теми нашої роботи значною мірою вплинула ще одна обставина. У сучасних Україні й Росії, на жаль, не лише масовий читач, але й фахівці дуже часто мають обмежений доступ до робіт західних авторів. Як виявилося, економічні причини в даному випадку стають для багатьох з них не меншою перешкодою, ніж у свій час політичні. Тому автор прагнув якнайдетальніше ознайомити читача з поглядами того чи іншого західного автора щодо визначених питань теми нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Вибір теми та робота над дисертацією відбувалися в рамках науково-дослідної проблематики Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія”, пов'язаної з вивченням інтелектуальної історії України, соціально-політичних процесів в українському суспільстві, а також загальної наукової тематики кафедри українознавства Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна в частині, що має зв”язок з дослідженнями сучасної історіографії історії України та українського культурно-національного Відродження.

Об'єктом дослідження є новітня західна аналітична література, присвячена минулому та сучасному України та Росії, що побачила світ упродовж 1991-2001 рр. Під західною літературою автор має на увазі насамперед англомовні публікації відповідної тематики, написані різними фахівцями незалежно від їхнього етнічного чи національного походження, громадянства та самоідентифікації в дусі академічних традицій країн західного світу, тобто переважно Західної Європи, США, Канади. На нашу думку, традиційна для української історичної науки дефініція «англо-американська історіографія» в даному разі дещо застаріла, оскільки не враховує належним чином процесів методологічного зближення національних наукових шкіл, а також міждисциплінарних стосунків різних наук. Відтак, автор включив до свого дослідження праці, написані не лише професійними істориками, а й політологами, культурологами, а також журналістами та політичними оглядачами.

Автор обмежив тематику свого дослідження комплексом спеціальних публікацій, присвячених насамперед теоретико-методологічним, а також історичним, національним, міжнародним, військово-політичним проблемам, оскільки саме вони свого часу привертали найбільшу увагу світової громадськості й, відповідно, західних дослідників. Хоча в процесі роботи використовувалися всі праці, що мали відношення до обраної нами теми, але, наприклад, економічні аспекти українсько-російських відносин, які заслуговують, на нашу думку, окремого вивчення, не розглядалися спеціально.

Предметом дисертаційного дослідження є проблема українсько-російських взаємин на етнокультурному, соціально-політичному, національному та міждержавному рівнях з найдавніших часів до наших днів, представлена в сучасній західній науковій літературі.

Методологія та методика дослідження. Для виконання поставлених у дисертації завдань використовувалася сукупність загальнонаукових і прикладних методів дослідницької роботи, що ґрунтуються на здобутках наукознавчих досліджень. Серед них - принципи філософського плюралізму, історизму, наукової об'єктивності та системності.

Автор дотримується уявлення про те, що кожен дослідник тією чи іншою мірою відображає певні об'єктивні процеси в суспільстві. Звичайно, при цьому не варто заперечувати взаємний зв'язок соціогуманітарних наук з конкретною суспільно-політичною кон'юнктурою та особистістю, але не до такої міри, щоб перетворювати аналітичні тексти лише на `гру метафор' чи рефлективні відображення внутрішнього світу автора. Для нашої роботи найбільшу вагу мали принципи історичності науки, розроблені Т.Куном, особливо сформульовані ним положення про стадії розвитку наукових знань, зміну наукових парадигм, існування цілісних наукових картин світу.

Однією з особливостей роботи можна вважати переплетення власне історіографічних завдань з політологічними та історичними. Відтак, робота здобула міждисциплінарний характер, а її дослідницька методика увібрала в себе елементи компаративного, кроскультурного, історико-генетичного аналізу, типологічний та проблемно-хронологічний методи дослідження джерел.

Хронологічні рамки роботи визначалися з урахуванням політичних і власне наукових факторів. Початковий рубіж досліджуваного періоду - 1991 рік - час появи на політичній карті світу незалежних України й Росії в їхніх сучасних кордонах. Його завершенням можна вважати не лише ювілейне для обох держав десятиліття пострадянської трансформації, але й події у світі, пов'язані з катастрофою 11 вересня 2001 р. у США і виробленням нового міжнародного порядку в його геополітичному вимірі.

Метою роботи є аналіз і оцінка усього комплексу аналітичних публікацій, присвячених вивченню українсько-російських взаємин, що побачили світ на Заході впродовж останнього десятиріччя. Для досягнення зазначеної мети автор поставив перед собою наступні завдання:

- зібрати та систематизувати корпус репрезентативних джерел;

- з'ясувати основні етапи та напрями вивчення проблеми;

- визначити тематично-дисциплінарну структуру комплексу західної літератури відповідного характеру;

- виявити основні теоретичні парадигми та концепти, що використовуються для висвітлення українсько-російських взаємин;

- простежити процес вивчення західними вченими конкретних аспектів проблеми, в тому числі історичних, національних, міжнародних, військово-політичних;-оцінити прогнози та рекомендації західних аналітиків з приводу можливих варіантів майбутнього розвитку українсько-російських взаємин.

Джерельна база роботи виглядає доволі різноманітною. Автор зосередився на аналізі переважно англомовної літератури відповідної тематики. На нашу думку, вона досить повно відображає широкий спектр сучасної західної пострадянології, історіографії та славістики. Одночасно, з огляду на загальні тенденції до інтернаціоналізації науки, зближення її методологічних і світоглядних традицій у різних країнах, нарешті, відносно вільний обмін інформацією й науковими кадрами, в окремих випадках до роботи залучалися публікації українських і російських авторів, що з'явилися в західних англомовних виданнях. Крім того, використовувалася спеціальна література російською, українською, польською, німецькою мовами, що має безпосереднє відношення до теми нашого дослідження.

Класифікація джерел здійснювалася відповідно до схеми, запропонованої сучасним українським дослідником Я.С.Калакурою. Відтак, вони розподіляються за наступними групами: документальні (законодавчі, дипломатичні, документи політичних партій та громадських об'єднань), оповідні (політичні твори, публіцистика, наукова та навчальна література), періодика, мемуари, матеріали соціологічних досліджень. Автор відмовився від класифікації джерел за мовними ознаками, враховуючи зближення та взаємопроникнення різних наукових шкіл і традицій, входження української науки до світового інтелектуального простору.

Основний корпус джерел, використаних у роботі, складають оповідні джерела, тобто публікації західних авторів на паперових та електронних носіях інформації, в яких висвітлються різні аспекти українсько-російських взаємин у минулому та сучасному. За жанровою класифікацією вони поділяються на монографії, збірники наукових статей, окремі статті, рецензії, тощо. За тематичною ознакою це, передусім, дослідження з гуманітарних і соціальних наук, славістики, русистики, україністики, окремих регіонів Європи, зокрема Східної та Центрально-Східної, суміжних наукових галузей та дисциплін.

Для їхнього пошуку використовувалися передусім традиційні види тематичних бібліографічних покажчиків, а також довідкові видання, енциклопедії, довідники та реферативні огляди з окремих наукових дисциплін тощо. Особливо корисними виявилися довідники з славістичних студій, підготовлені до друку під редакцією М.Кроучера та Карен Рондестведт, покажчик Шаффнера Бредлі, присвячений бібліографії СРСР та пострадянських країн. Значною мірою прислужилися також анотовані бібліографічні покажчики С.Д.Бойларда, Н.Ф.Салліван і Р.Н.Бергера, присвячені російській тематиці. Два останні автора, спеціалісти бібліотеки Центру слов'янських і східноєвропейських студій університету м. Урбана - Шампейн, готують новий покажчик англомовних видань з проблем розвитку колишніх республік СРСР та Східной Європи, опублікованих англійською мовою в 1992-2000 роках. Цінним бібліографічним джерелом стали для автора також розділи “Bьcher und Zeitschriften“ в журналі “Osteuropa” (Stuttgart), бібліографії С.Горока і П.Горецького, використані в працях Г.Ф. Салліван і Р.Х. Бергера, деякі інші німецькі та британські видання.

З бібліографічних видань української тематики основною стала бібліографія сучасної англомовної україністики, підготовлена Б.Винаром і опублікована в 2000 р. з подальшими доповненнями до неї. Крім того, широко використовувалася бібліографія західної україністики останніх 20 років, підготовлена Тарасом Кузьо та розміщена на його власній сторінці в Інтернеті та веб-сайті Американської асоціації українських студій, а також анотований покажчик англомовних видань, присвячених Україні, що видається американськими дослідниками Р.Делоссою та Д.Арелом в `Українському списку'.

Крім того, в роботі широко використовувалися електронні ресурси української, російської, американської мережі бібліотек, видань, інституцій, зокрема веб-сайти Асоціації етнічних студій та її періодичних видань, Американської асоціації поглиблених слов'янських студій, Міжнародної асоціації україністів, Американської асоціації українських студій, Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій Альбертського університету, Фонду Карнегі, Ренд-корпорації, Інституту відкритого суспільства (Будапешт), НАТО, Інституту Кеннана, науково-дослідних центрів славістичних, російських і східноєвропейських досліджень Колумбійського, Прінстонського, Монаського, Йєльського, Ілінойського університетів, Радіо Свобода, Freedom House, OMRI (The Open Media Research Institute), матеріали інтернет-конференцій для вивчення історії Росії та СРСР (RUSHIST, SOVHIST, H-Russia) та деяких інших.

За нашими приблизними підрахунками, дана тема висвітлюється в більш ніж 300 монографіях і спеціальних збірниках, близько 1500 статтях і багатьох рецензіях, оглядах, опублікованих у різних країнах упродовж 90-х років ХХ - початку ХХІ ст. на сторінках спеціалізованих наукових і політологічних видань, газет і електронних сайтів. Ці цифри зростуть у декілька разів, якщо звернутися до робіт, присвячених Росії, СРСР і СНД, країнам Центрально-Східної Європи, різним аспектам слов'янознавства, а також історії, культури, націоналізму, регіоналістики, міжнародних відносин у Європі в цілому та її східно-центральному регіоні зокрема. Серед них безпосереднє відношення до теми нашого дослідження мають публікації на теми українсько-російських відносин, а також взаємин України з іншими країнами, в тому числі Європи та Америки .

Важливим джерелом для написання роботи стала періодика, котра містить не лише статті аналітичного змісту, а й рецензії, огляди, хроніку, археографічні матеріали, що стосуються теми дослідження. Особливе значення мали періодичні видання, котрі присвячені історії (Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, Journal of Modern History, Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas, Journal of Contemporary History, Russian Studies in History та інші), славістиці (Slavic Review, Canadian Slavonic Papers, Oxford Slavonic Papers, Australian Slavonic and East European Studies, Acta Slavica Iaponica, Journal of Slavic Military Studies та інші), міжнародним відносинам (International Affairs, International Relations, International Quarterly, Journal of International Affairs), політології (Canadian Journal of Political Science, Political Science Quarterly, American Journal of Political Sciences, American Political Science Review, Comparative Political Studies, East European Politics and Societies, British Journal of Political Science, The National Interest, Contemporary Politics, Journal of Politics та інші), пострадянським країнам, проблемам трансформації посткомуністичних суспільств (Problems of Post-Communism, Post-Soviet Рrospects, Post-Soviet Affairs, Journal of Communist Studies and Transition Politics, Transitions Online та інші), регіональним студіям (East-European Quarterly, Europe-Asia Studies, Intermarium, Studies in East European Thought, Osteuropa, Russia and Eurasia Review), національним і етнічним проблемам ( Nationalities Papers, Ethnic Studies), російським студіям (Russian Review, Russian Affairs, Russian and East European Studies), українським студіям (Ukrainian Quarterly, Ukrainian List) та деякі інші.

Мемуари до висвітлення даної теми поки що нечисленні. Крім того, вони мають характер першоджерел передусім для висвітлення історичних, а не історіографічних проблем. Проте вони також були залучені для нашого дослідження насамперед з точки зору вивчення впливу поточної політики на академічне співтовариство, а також оцінки повноти джерельної бази тих чи інших праць. Це, зокрема, мемуари професійних західних, українських і російських славістів і політологів, а також політиків - С.Телбота, К.Морозова, Ю.Щербака, Є.Примакова, Б.Єльцина, В.Фокіна, Б.Олійника, Л.Кравчука.

Подібний же характер мають опубліковані матеріали, документи, хроніки подій, аналітичні огляди відповідної тематики, присвячені взаєминам України з Росією та європейськими країнами.

У своїй сукупності, згадані вище джерела дозволяють висвітлити дану тему з належною повнотою.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим монографічним дослідженням, в якому досліджено весь комплекс новітніх західних публікацій з історії та сучасного стану українсько-російських взаємин. При цьому:

-визначені основні етапи дослідницької роботи в галузі вивчення українсько-російських взаємин та характерні риси кожного з них;

-простежено процес розширення кола дослідників і еволюції наукової тематики, пов'язаних з вивченням відповідної проблеми;

-зроблено висновок про те, що вивчення українсько-російських взаємин переживає процес перетворення на окремий науковий напрям у рамках західної історіографії та політології;

-з'ясовано погляди провідних західних аналітиків щодо основних проблем і перспектив розвитку українсько-російських взаємин;

-визначено основні дискусійні проблеми в процесі вивчення історії, міжнаціональних, міждержавних українсько-російських стосунків;

-доведено, що західна література відповідної проблематики здійснила помітну еволюцію в напрямку відмови від колишніх ідейних упереджень і стереотипів.

Наукова апробація дослідження. Результати наукової роботи обговорювалися на засіданнях кафедр українознавства та історії народів Росії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, вченій раді Харківського гуманітарного інституту “Народна українська академія”. Основні положення і висновки монографії були оприлюднені автором на таких науково-теоретичних та науково-практичних конференціях і симпозіумах, як: IV Міжнародна наукова конференція “Українська діаспора Росії”, присвячена 5-річчю Українського історичного клубу в м. Москві (Москва, 7-9 квітня 2000 р.); Міжнародний симпозіум “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 19-20 травня 2000 р.); I Міжнародна наукова конференція “Українсько-російські відносини на зламі тисячоліть” (Івано-Франківськ, 20-24 травня 2000 р.); науково-теоретична конференція “Національне питання в суспільно-політичному та культурному житті Східної України (минуле, сучасне, майбутнє)” (Харків, 3 жовтня 2000 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку” (Харків, листопад 2000 р.); науково-методична конференція “Харківська вища школа: методичні пошуки на рубежі століть” (Харків, лютий 2001 р.); Міжнародна науково-методична конференція “Викладання мов у вузі на сучасному етапі. Міжпредметні зв'язки” (Харків, 31 травня 2001 р.); науково-практична конференція “Сучасні українсько-російські відносини: проблеми періодизації” (Астахівські читання - Харків, 1-2 червня 2001 р.).

Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки монографії можуть бути використані органами дипломатичної служби України і Росії, науково-дослідними організаціями гуманітарно-просвітницького профілю, викладачами соціально-гуманітарних дисциплін, студентами вищих навчальних закладів і коледжів. Стисло викладені в книзі зміст і висновки багатьох публікацій іноземних аналітиків допоможуть вітчизняним спеціалістам краще зорієнтуватися у масиві історіографічних джерел, оцінити важливість і новизну зазначеної проблеми. Фактичний матеріал монографії може бути використаний для написання навчальних посібників, підручників з історії та історіографії України й Росії, всесвітньої історії, політології, конфліктології, соціології, етнології.

Структура роботи визначається покладеним у її основу проблемно-тематичним принципом. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 488 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі з'ясовуються актуальність дослідження, його об'єкт, предмет, хронологічні рамки, мета і завдання, джерельна основа та наукова новизна дисертаційної роботи, визначаються її методологічні принципи та методика, зв'язок з іншими науковими програмами та проектами, а також наукове та практичне значення.

Перший розділ (`Історіографічні та методологічні аспекти проблеми') містить у собі огляд історіографії теми дослідження, а також загальну характеристику основних напрямків і особливостей розвитку сучасної західної пострадянології, славістики, україністики під кутом зору вивчення українсько-російських стосунків. Розділ складається з трьох параграфів.

Перший з них присвячений історіографії проблеми. Він розпочинається з аналізу відповідних публікацій західних українознавців початку 90-х років. Зокрема, розглядаються статті О.Ільницького, Д.Сондерса, С.Величенка та деяких інших їхніх колег, які виступили з закликами до наукової громадськості перебороти традиційний на той час русоцентричний характер західної радянології і славістики і переглянути застарілі, великодержавні схеми історії народів Східної Європи, що ігнорували українську і білоруську тематику. Їхні праці включали в себе характеристику стану та перспектив розвитку тогочасної західної україністики в цілому. Докладний аналіз українознавчих студій в незалежній Україні та на Заході на інституційному та методологічному рівнях в кінці 80-на початку 90-х років здійснив канадський історик Орест Субтельний.

У 1995 р. на сторінках провідного американського славістичного журналу `Slavic Review' відбулася дискусія, присвячена стану українознавчих досліджень на Заході та в Україні, яку розпочала полемічна стаття американського історика Марка фон Хагена під назвою `Чи має Україна історію?'. В обговоренні статті, котра викликала великий інтерес наукової громадськості, взяли участь провідні західні українознавці, що представляли США,Канаду, Україну та Німеччину - відповідно, Г.Грабович, С.Плохій, Я.Ісаєвич, А.Каппелер. Учасники дискусії зачепили низку фундаментальних проблем, пов'язаних з розвитком українознавчих досліджень в України та на Заході. Серед них найбільшу увагу привернули ті, що стосувалися організації та соціалізації українських студій, їхнього методологічного фундаменту, необхідності концептуального оновлення тощо. В ході дискусії знайшли висвітлення чи були порушені ті питання, котрі визначили собою основні напрямки та суперечності розвитку сучасного західного українознавства, в тому числі доцільності використання національної парадигми для його сучасного розвитку, застосування постмодерного дискурсу в українських студіях тощо.

Важливий за своїм характером і спрямованістю матеріал, що стосується нашої теми, представлений в узагальнюючих історичних та історіографічних працях і поточних оглядах сучасної західної україністики, авторами яких виступали в різний час З.Когут, С.Плохій, Ф.Сисин, Г.Грабович, В.Сєрчик, О.Субтельний, Д.Сондерс, А.Каппелер, Т.Кузьо, О.Міллер, і деякі інші відомі на Заході дослідники.

Окремі аспекти сучасної західної україністики історичного характеру висвітлювалися також у спеціальних дослідженнях таких українських авторів, як Я.Грицак, В.Потульницький, Г. Касьянов, С.Єжов, а також О.Маврін, В.Цибульський, В.Мирошниченко, В. Гром, К.Анісімов, С.Єкельчик, Л.О.Радченко, В.Друмов та В.Шкварець, М.Рябчук, автори численних рецензій, опублікованих в українських і західних виданнях.

Для розуміння сучасного стану та головних напрямів розвитку західної історіографії в цілому увагу важливі публікації американського історіографа Г.Г.Іггерса, російських дослідників Ю.Л.Безсмертного, Г.І.Звєрєвої, авторів колективного посібника з історіографії історії країн Європи та Америки, українських дослідників Р.Б.Сироти та автора першого в пострадянській Україні монографічного дослідження з методології історії Л.Зашкільняка.

У процесі зростання на Заході інтересу до проблем сучасної України з'являлися рецензії та огляди, якими супроводжувалися публікації найбільш помітних робіт відповідної тематики, а також полеміка навколо деяких з них. Серед їхніх авторів і учасників - А.Мотиль, А.Брамберг, Д.Метлок, М.Хаген, Т.Кузьо, Р.Сольчаник, А.Лівен, Р.Шпорлюк, Е.Вілсон, М.Рябчук і деякі інші дослідники.

Своєрідний підсумок десятилітньому періоду розвитку сучасних українських досліджень на Заході підбивають роботи Тараса Кузьо. Автор висвітлив основні напрямки та тенденції в процесі розвитку досліджень сучасної України, виділив головні інституції та найбільш авторитетних фахівців у цій галузі. Дослідник доволі критично оцінює стан і рівень західного, особливо американського українознавства. На його думку, воно не відповідає вимогам пострадянської ери, зростаючому інтересу до України в світі передусім через свою дисциплінарну вузькість. Дається взнаки брак фахівців з тих дисциплін, що складають основу для вивчення сучасності - політології, економіки, міжнародних відносин. Західні історики в переважній більшості продовжують стояти на грунті великодержавницьких схем і теорій, створених у Росії впродовж ХУІІІ-ХІХ ст., які фактично заперечують існування українців як окремого народу поза межами так званого східнослов'янського суперетносу під російською гегемонією. Головні висновки, яких доходить Т. Кузьо, полягають у тому, що, по-перше, українське суспільство виявилося набагато складнішим, ніж уявляли сучасні українознавці на Заході, а, по-друге, українознавчі дослідження все ще продовжують перебувати під пресом застарілих національних та ідеологічних стереотипів.

Загальну картину, створену працями Т.Кузьо, доповнюють огляди українських студій по окремим країнам і регіонам, що належать, зокрема, Р.Шпорлюку, Л.Онишкевич, З.Когуту, А.Каппелеру, К.Волчук, Дж.Броджі, Т.Примаку.

Для характеристики західної наукової літератури, присвяченої минулому та сучасному українсько-російських стосунків, особливе значення мають праці, що торкаються різних аспектів історіографії історії СРСР та досліджень з історії радянології. Найбільшу увагу в цьому зв'язку привертають, зокрема, праця британського вченого Д.Шірера, в якій аналізується стан вивчення історії СРСР у Британії та Північній Америці, дисертація українського автора Л.Г.Первого, присвячена англо-американській радянології, а також монографія російського дослідника Є.В. Кодіна, що висвітлює історію вивчення західними істориками відомого смоленського архіву.

Окремим проблемам розвитку сучасної західної славістики присвячені публікації німецького історика А.Каппелера. Стан американської русистики висвітлюють М.Раєфф, М.Маліа, М.Девід - Фокс. Усі вони зачіпають також окремі питання, що мають відношення до історії вивчення українсько-російських стосунків.

Не меншою мірою цьому сприяють нечисленні поки що історіографічні дослідження сучасної російської україніки та, відповідно, української русистики. Вони не лише дають багатий матеріал для порівняльних характеристик, а й подекуди активно впливають на формування образу України в світі та розуміння її взаємин з Росією на Заході.

Разом з тим, у науковій літературі немає узагальнюючих робіт, присвячених огляду сучасної західної наукової літератури з історії та сучасного стану українсько-російських взаємин. Окремі публікації, коротка характеристика яких наведена вище, свідчать, в основному, про постійний інтерес до цієї теми з боку перш за все західних, українських і російських істориків. Однак усі вони мають фрагментарний характер, а їхні автори обмежуються, головним чином, висвітленням тих чи інших питань у рамках не стільки історіографічного, скільки конкретно - історичного чи політологічного дискурсу.

У другому параграфі (`Пошуки нової методології та методики в галузі пострадянських досліджень') простежуються зміни в західній пострадянології, котра сьогодні продовжує перебувати в стані пошуку нових теоретичних і методичних основ для своєї подальшої трансформації.

Розпад Радянського Союзу, не передбачений абсолютною більшістю західних аналітиків, викликав справжній шквал критики на адресу тогочасної радянології з боку широкої громадськості й порушив питання про її існування та подальшу долю. Близькі до радянології дисципліни - історіографія, русистика і славістика - також зазнали суворої критики і опинилися перед необхідністю перегляду своїх традиційних методів і теорій.

Автор доводить, що цю критику необхідно істотно обмежити рамками переважно одного, ревізіоністського напрямку розвитку цієї науки, котрий визначав її обличчя в 70-80-х роках ХХ ст. Натомість так звана `тоталітаристська' школа чи її спадкоємиця - ліберальна школа дослідників, після краху Радянського Союзу повернула собі позиції, втрачені колись під тиском учених - `модерністів' чи `ревізіоністів' 70-80-х років.

Наприкінці 80-х - у 90-х роках у західної радянології відбулися кардинальні зміни, що зачепили її інституційно-організаційну структуру, кадровий склад, концептуальну основу. Одночасно західні вчені розпочали переосмислення предмету та дослідницької методики колишньої радянології. При цьому ревізіоністський напрям, що пережив пік своєї популярності в епоху горбачовської перебудови, виявився розпорошеним і дефрагментованим. Останні праці його представників - Е.Актона, Е.Хобсбаума, С.Коткіна, Ш.Фітцпатрик та деяких інших - демонструють поступовий відхід від класово орієнтованої соціальної історії та звернення до нових тем і проблем під впливом культурології .

Одним із пріоритетних напрямків розвитку пострадянології стало вивчення неросійських народів, етнічних і національних проблем. Західні дослідники сьогодні роблять перші кроки, щоб відійти від штучного, успадкованого від минулого обмеження радянології і славістики однією русистикою, звертаючися до вивчення тих народів і культур, що перебували в тіні російських досліджень.

Західна русистика й історіографія починають переосмислювати своє колишнє, успадковане від російських емігрантів, розуміння Російської імперії і Радянського Союзу як гомогенних у культурному і національному відношенні держав, активніше досліджувати особливості російського націоналізму і російської ідентичності. У поле зору західних авторів дедалі частіше потрапляють проблеми формування нової ідентичності серед інших народів і етносів, національного будівництва і його складових частин, зв'язку останнього з формуванням громадянського суспільства і розвитком державних інституцій колишніх радянських республік.

Деякі сучасні автори вважають, що на зміну колишній радянології з її тоталітарною і модерністсько-ревізіоністською школами сьогодні прийшла і здобула популярність нова дисципліна - транзитологія, представники якої вивчають процеси трансформації колишніх авторитарних і, зокрема, соціалістичних країн, в напрямку побудови демократичних суспільств. Інші, навпаки, піддають транзитологів ніщивній критиці, особливо після того, як з'ясувалося, що реформи на терені колишнього СРСР привели до інших, інколи непередбачуваних наслідків.

Унаслідок цього теоретико-методологічні конструкції, що використовуються в арсеналі сучасної західної науки, в тому числі для характеристики українсько-російських взаємин, виглядають доволі різноманітними. Вони відрізняються своїми уявленнями про причини та характер реформ на пострадянському та постсоціалістичному просторі, їхні початки та наслідки. Основне місце серед них посідають пост-тоталітаристська, ліберальна та модернізаційна концепції транзитивності.

У цілому перехід колишньої “радянології” до варіанту нової історико-політичної науки, як би її не називали - пострадянологією, транзитологією - відбувається сьогодні досить активно. Нові покоління дослідників широко використовують небачені раніше інформаційні можливості, сучасні методики і теоретичні досягнення інших наук, шукають перспективні теми і напрямки подальшої роботи. Сьогодні важко говорити про який-небудь канон “ортодоксії” щодо пострадянських досліджень, оскільки сама перспектива подальшого розвитку країн СНД залишається не до кінця визначеною. У теоретичному відношенні західна пострадянологія продовжує перебувати в стані пошуку нових наукових парадигм і нової наукової мови.

Третій параграф (`Формування проблеми українсько-російських стосунків як наукового напряму україністики') включає в себе загальний огляд праць, в яких зачіпається проблематика українсько-російських стосунків у минулому та сучасному.

Проголошення незалежності України різко підвищило інтерес до українознавства на Заході, сприяло відкриттю нових академічних інституцій і розробці спеціальних наукових програм і проектів відповідного спрямування, інтернаціоналізації та координації українських студій в світі. Величезну роль у цьому процесі відіграла українська діаспора своїми політичними та громадянськими ініціативами, щедрими фінансовими дотаціями, серед яких особливо помітними були пожертвування Петра Яцика.

Українські студії на Заході впродовж останніх десяти років вийшли з тієї штучної ізоляції, в якій вони перебували в часи Радянського Союзу та розвинулися до рівня окремого комплексу наукових дисциплін, в якому відбуваються теоретичні дискусії, діють перспективні наукові програми та проекти, що включають у себе дедалі ширше коло дослідників з різних країн. Вивчення теми українсько-російських стосунків на Заході відображає еволюцію сучасних відносин України з Росією, провідними країнами Заходу, а також концептуальні та тематичні зміни в українознавчому комплексі дисциплін У свою чергу, це дозволяє встановити певний зв'язок між власне науковими та політичними факторами впливу на сучасну західну славістику.

Аналіз відповідних публікацій дає підстави для висновку про те, що з середини 90-х років проблема українсько-російських взаємин почала перетворюватися на самостійний напрям у західному українознавстві. Важливу роль у цьому процесі відіграв, зокрема, науковий проект під загальною назвою “Народи, нації, ідентичності: українсько-російські контакти”, розроблений в Канадському інституті українських студій та втілений в життя за участі Східноєвропейського інституту Кельнського університету та Інституту ім. Гаррімана Колумбійського університету. Можна сподіватися, що відповідний напрям наукових досліджень з часом здобуде певного інституційного оформлення.

У другому розділі дисертації (`Історія українсько-російських взаємин') аналізуються праці, присвячені історії України, Росії, українсько-російських взаємин усіх рівнів з найдавніших часів до 1991 р. Фактичний матеріал у ньому підпорядкований хронологічно-тематичному принципу. Окремо розглядаються праці історіографічного та власне історичного характеру. Останні, в свою чергу, систематизовані за хронологічним принципом.

Переважна більшість американських і європейських академічних істориків і славістів довгий час перебувала під впливом російської немарксистської науки, котра заперечувала право на існування української історичної окремішності та цілісності. Ліві ідеології та концепції, помітні в працях так званих модерністів 60-70-х років; виникнення у 1980-х роках так званої культурної історії, базованої на досягненнях антропології та літературної теорії, також не привели до змін у ставленні до української історії в західному академічному середовищі. Про неї можна було дізнатися, в основному, лише з праць учених-представників української діаспори .

Необхідність перегляду традиційних підходів до історії народів Східної Європи в цілому та українського зокрема деякі західні вчені почали усвідомлювати лише завдяки політичним, а не власне власне науковим процесам. Проте пізнавальний потенціал української історії виявився цілком достатнім для того, щоб відкрити нові можливості для вивчення багатьох важливих проблем традиційної русистики та славістики.

Сучасні дослідники дедалі частіше переносять акцент з власне історичних на історіографічні аспекти, досліджуючи активну роль історика в конструюванні та деконструкції відповідної картини минулого, соціальні функції історичної свідомості, її взаємні зв'язки з національною ідентичністю та політикою, а також проблеми історичної міфології та її використання в процесі національного та державного будівництва.

Особливості української історичної свідомості ранньомодерної, модерної та сучасної доби досліджуються, зокрема, в працях канадських учених С. Величенка, З.Когута, Ф. Сисина, С. Плохія, С. Єкельчика, британського дослідника Е.Вілсона, деяких інших, передусім німецьких і американських учених. Спільним для всіх них є той факт, що історіографічні проблеми вивчаються в безпосередньому зв'язку з еволюцією української та російської національної ідентичності. Серед найбільш дискусійних проблем залишаються, зокрема, визначення культурно-національної приналежності окремих пам'яток історичної думки, їх використання в суспільно-політичному житті, а також особливостей історичної самосвідомості.

Поширена в західній історіографії увага до різних аспектів історичної пам'яті українців, особливо сучасних, не означає цілковитого ігнорування власне історичних проблем точно так же, як деконструктивістські захоплення дослідників не перешкоджають створенню ними нових історичних наративів. Про це свідчать, зокрема, синтетичні праці з української історії, що з'явилися за останній час на Заході, автори яких демонструють справжній плюралізм у підходах до розуміння та зображення українського минулого та українсько-російських стосунків.

Серед основних теоретико-методологічних проблем, які активно обговорюються сучасними західними українознавцями-істориками, треба вказати передусім на співвідношення між процесами модернізації та націотворення, територіальної та етнічної схемами українського історичного процесу, використання модерних понять державності та нації щодо різних історичних епох, особливостей культурного, політичного розвитку в різних регіонах Європи.

Сучасна західна історіографія Східної Європи сьогодні вже не є такою безапеляційною в розумінні Київської Русі та її історичних спадкоємців, якою вона була якихось десять-дванадцять років тому назад. Деякі дослідники дедалі активніше намагаються внести корективи в панівну, традиційну `схему історії східних слов'ян' і переосмислити тезу про спадкоємність Москви з стародавнім Києвом.

Традиційні для західної, зокрема післявоєнної історіографії, тези про споконвічний російський експансіонізм та імперіалізм продовжують зберігати популярність у середовищі західних україністів, передусім істориків з числа української діаспори. Однак поступово основна увага дослідників зміщується в напрямку вивчення політичної культури, ментальності, мотивації дій тих чи інших учасників історичного процесу. У той же час, дискусії серед істориків середньовічної Росії дуже рідко враховують українські матеріали.

У порівнянні з середньовічною чи ранньомодерною добою, набагато більше уваги в західній історіографії приділяється періоду імперії, тобто ХУІІІ-початку ХХ ст. За останнє десятиріччя на Заході спостерігається різке зростання інтересу дослідників різного профілю до проблематики імперії та імперіалізму. На думку Альфреда Рібера, цьому сприяла низка обставин, передусім - крах останньої європейської імперії - СРСР, а також переоцінка феномену національної державності в цілому.

Українська тематика стала однією з основних для тих західних спеціалістів, які зрозуміли необхідність відмовитися від виключно русоцентричної орієнтації при висвітленні історії Російської імперії та СРСР. Вона почала використовуватися для вивчення проблем мультикультуралізму в цих державах, національних рухів, переходу від вивчення держави та столиць до досліджень провінції та регіонів. Яскравим прикладом цього можна вважати праці австрійського вченого А. Каппелера.

Серед ключових питань для характеристики українсько-російських стосунків імперської доби є питання про статус України в складі Росії, зокрема, про те, чи був він колоніальним, чи, навпаки, партнерським, проблеми національної ідентичності та національної політики. Для характеристики останніх особливу вагу мають праці З.Когута, Р.Шпорлюка, П.Магочі.

З загального огляду західної літератури, присвяченої історії українсько-російських стосунків імперської доби, можна зробити висновок про те, що національно-культурна тематика в ній виразно домінує над соціально-економічною та політичною. При цьому нові в методологічному чи концептуальному відношенні нюанси з'являються переважно завдяки ревізії історії Російської імперії в цілому.

Що стосується історіографії історії СРСР, то, на думку Д.Шірера, в ній знову утвердилася ліберальна концепція, викликавши до життя теми, що раніше вважалися монополізованими емігрантською та антирадянською історіографією: репресії та опір радянському режиму, історія церкви, світської еліти, а також нації та національне питання. Одночасно на зміну класовому підходу до вивчення суспільства прийшла методика дослідження так званих уявлюваних спільнот, розроблена Бенедиктом Андерсоном щодо націй. У свою чергу, проблеми ідентичності, мови, ментальності, соціальних ритуалів і практик, побутової історії вийшли на перший план в дослідженнях історії СРСР.

Серед основних теоретичних проблем історії СРСР, які по-новому осмислюються нині в західній історіографії, одне з головних місць займає питання спадкоємності Радянської держави та Російської імперії. Відповідаючи на нього сьогодні, західні аналітики в більшості своїй схиляються до тези, котру вже давно сформулювали українські історики та ті автори, що здобули репутацію консерваторів в очах так званих ревізіоністів, а саме: Радянський Союз дійсно став безпосереднім спадкоємцем і продовженням імперської Росії.

Концептуальний арсенал сучасної західної історіографії проблеми включає в себе, як і раніше, теорії модернізації, національно-визвольної боротьби та постколоніального типу взаємин національних окраїн з російським центром. Одночасно зростає розуміння специфіки взаємних стосунків радянських республік з Москвою. Сучасні дослідники намагаються зрозуміти національну політику радянського режиму не лише з точки зору придушення поневолених націй. На думку багатьох з них, радянське керівництво фактично підтримало та прискорило процес творення модерних націй.

У цілому, західні історики здійснили величезний обсяг роботи, спрямованої на переосмислення історії країн і народів Східної Європи та українсько-російських стосунків зокрема. Як писав німецький аналітик Р. Лінднер (університет м. Тюбінген), існує не дуже багато проблем історії регіону, які б так фундаментально були переопрацьовані, як російсько-українські взаємини.

Сьогодні, коли економічна та політична глобалізація підриває саму ідею нації-держави, набагато складніше, ніж будь-коли, продукувати `національну історію' як наратив `єдиного і неподільного' минулого - важливої складової національного проекту. Західна історіографія значною мірою націлена на деконструкцію національних міфів, легенд і символів, грунтуючись на концепції мультикультурального минулого, продукованого різними групами суспільства, котрі по-різному інтерпретували одні й ті ж історичні події та феномени. Більшість західних авторів через це опонують схемам національної історії в сучасній українській історіографії.

Натомість, учені тих країн, ідентичність яких упродовж історії була під загрозою, дотримуються, ясна річ, інших підходів до минулого, вважаючи історичну пам'ять важливим фактором у процесі створення нової національної спільноти. Україна, як, до речі, й Росія, в цьому відношення не виглядають винятками. Ф. Сисин цілком справедливо пише, що деконструкції Росії та Польщі на Заході ще не здійснено; за таких умов історичний національний наратив, що найбільшою мірою відповідає потребам соціально-політичного розвитку українського суспільства, створення політичної нації, не втратив своєї актуальності.

Русоцентрична упередженість багатьох західних істориків також продовжує здійснювати свій вплив на трактовку ними українсько-російських стосунків. Український фактор залишається непомітним або малозначущим для тих, хто продовжує вивчати зазначені вище проблеми з російської перспективи. Внаслідок цього доведеться визнати, що зміни в ставленні західних авторів до історії українсько-російських взаємин залежать, головним чином, не від україністики, котра вже має відповідний теоретичний та емпіричний матеріал, а від славістики та русистики.

З другого боку, як довів М.фон Хаген, вивчення української історії сьогодні цілком відповідає потребам деконструкції, постмодерної фрагментації національних наративів у тому випадку, коли мова йде про польську та російську історіографію. Врахування українських сюжетів дозволяє заперечити деякі традиційні міфи російського історичного наративу, краще зрозуміти хід подій історичного минулого російського народу. Шкода лише, що цей фактор далеко не завжди враховують західні русисти та полоністи. Саме тому проблема виведення українського минулого з тіні російської історії продовжує, як і на початку 90-х років ХХ ст., залишатися актуальною для західної науки.

У третьому розділі (`Проблеми розвитку національних відносин') мова йде про спеціальну літературу, присвячену, в основному, тим проблемам національного будівництва в Україні, що мають безпосередній вплив на характер українсько-російських відносин: національну ідентичність різних етнічних і мовних груп українського суспільства, її регіональну специфіку, політику уряду в національному і мовному питаннях. Розділ складається з трьох параграфів.

У першому з них йдеться про пошуки західними вченими нових теоретичних концептів нації та націоналізму, здатних адекватно пояснити особливості міжнаціональних взаємин на терені Східної Європи.

Сучасні аналітики сьогодні мають унікальну можливість спостерігати розвиток національного будівництва народів регіону на власні очі й навіть впливати на нього, одночасно вивчаючи проблему його специфіки і подібності з аналогічними процесами в інших частинах світу. Зрозуміло, що ця обставина зумовила різке зростання інтересу на Заході до теорії та історії націоналізму, викликала до життя нові інституції, стимулювала розробку сучасних теоретичних концепцій та політичних рецептів їхнього використання.