Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ

ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО

ПРИЛЕПІШЕВА Юлія Анатоліївна

УДК 930.2:930.25(477) “19”

АРХЕОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ АРХІВНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ (19461991)

07.00.06 Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

БОРЯК Геннадій Володимирович,

Голова Державного комітету архівів України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КАЛАКУРА Ярослав Степанович,

кафедра архівознавства та спеціальних галузей

історичної науки Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук,

МИЩАК Іван Миколайович,

науковий співробітник служби інформаційно-

аналітичного забезпечення органів державної

влади Національної бібліотеки України

ім. В. І. Вернадського

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ спеціальних історичних дисциплін

Захист відбудеться “29” травня 2003 р.о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “22” квітня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська археографія має власну історію, давні традиції, значну історіографію. Проте і досі відсутнє комплексне дослідження історії розвитку цієї дисципліни з аналізом науково-видавничої діяльності архівних установ та інших наукових інституцій в Україні; репертуару опублікованих документів і пам'яток; наукової цінності видань з точки зору рівня археографічної підготовки, повноти й об'єктивності висвітлення проблематики; теоретичних і методичних здобутків українських археографів. Від дослідження історії її розвитку певною мірою залежить подальше розроблення теоретичних проблем, серед яких потребують вивчення передусім питання предмета археографії, її методу, функціонального зв'язку з іншими джерелознавчими дисциплінами, розроблення науково обґрунтованої типології документальних видань. Сьогодні це має вирішальне значення для подальшого вдосконалення методики публікації джерел.

Глибоке вивчення історії розвитку української археографічної думки дає можливість дослідити конкретні історичні умови складання категоріального апарату, теорії й методики публікації історичних джерел. Історія археографічної діяльності це один з показників рівня розвитку сучасної культури. Вона варта уваги і з точки зору з'ясування особливостей поширення історичних знань, оприлюднення документальних джерел, формування суспільної свідомості тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Серед основних напрямів діяльності та виконуваних нині науково-дослідних тем Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України дана тема дисертації співвідноситься з кількома з них, зокрема “Історико-археографічні та архівознавчі дослідження в Україні у ХІХХХ ст.” (№ 93.2.7.22), а також темами Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства, передусім “Нариси історії архівної справи в Україні” (колективна монографія) (№ 0196V016395).

Мета дослідження. Враховуючи відсутність спеціальних узагальнюючих праць із досліджуваної проблеми, на основі критичного розгляду значної кількості різноманітних джерел поставлена мета розкрити процес відновлення та подальшого розвитку археографічної діяльності архівних установ у 19461991 рр., шляхом аналізу опублікованих документальних видань, методичних розробок, правил публікації визначити внесок архівістів-археографів України в розвиток археографії, створення джерельної бази історичних досліджень. У ході реалізації поставленої мети визначено такі завдання:

- показати організацію й розкрити особливості розвитку археографічної діяльності архівних установ УРСР;

- висвітлити характер і завдання археографічної діяльності архівних установ республіки;

- виявити вплив на науковий та інформаційний рівень документальних видань, підготовлених українськими архівістами-археографами, суспільно-політичних та ідеологічних чинників;

- проаналізувати зміст документальних публікацій, повноту висвітлення тематики введених до наукового обігу джерел з історичного минулого України;

- дослідити принципи і методи, використовувані при підготовці документальних видань;

- оцінити тогочасні правила публікації історичних документів, здобутки українських архівістів-археографів у справі вдосконалення нормативно-методичної бази публікації документів;

- визначити наукову та суспільну значущість археографічної діяльності архівних установ України, з'ясувати вплив опублікованих збірників документів та довідково-інформаційних видань на подальший розвиток сучасної української археографії;

- підготувати рекомендації щодо поліпшення нинішньої археографічної діяльності архівних установ України.

Об'єктом дослідження є процес організації та подальшого розвитку археографічної діяльності архівних установ України, її теорії та методики з 1946 по 1991 рр.

Предметом дослідження є виявлення закономірностей, особливостей і провідних тенденцій в організації археографічної діяльності архівних установ України, вивчення досвіду та здобутків архівістів-археографів у справі публікації історичних джерел та вдосконалення її нормативно-методичної бази, аналіз документальних видань.

Методи дослідження. У роботі комплексно використано основні методи історичного та джерелознавчого дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистичний, наукової критики історичних джерел.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1946 р. початку відновлення археографічної діяльності архівних установ у повоєнну добу і до 1991 р. часу здобуття Україною незалежності.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснено спробу комплексного вивчення історії розвитку археографії в Україні, яка не дістала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній науці. На основі синтезу сучасних методів дослідження проаналізовано історіографічні праці й джерельну базу цієї проблематики за 19461991 рр., процес організації та підготовки до друку документальних видань, зроблено спробу показати вплив на розвиток теорії та методики археографії зовнішніх факторів, висвітлено особливості та умови її розвитку, розглянуто документальні видання, підготовлені архівними установами, проаналізовано їх науковий рівень та окреслено джерелознавчий потенціал і внесок у створення джерельної бази вивчення історичного минулого України, виявлено їхні недоліки та накреслено шляхи вдосконалення публікації історичних джерел.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати використано в одному з розділів навчального посібника “Нариси історії архівної справи в Україні” (К., 2002), підготовленого Українським науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства, частково викладено в передмові до бібліографічного покажчика “Видання державних архівних установ України. 19252000” (К., 2001). Здійснене автором дослідження може бути використано при написанні узагальнюючих праць з історії археографії, архівознавства, джерелознавства, створенні підручників, навчальних посібників, у практичній викладацькій роботі.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації доповідались автором на трьох наукових конференціях (дві з них міжнародні): ІІ Міжнародній науковій конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження останнього гетьмана України П. П. Скоропадського та 80-річчю утворення Української гетьманської держави (Київ, Чернігів, Тростянець, 2123 травня 1998 р.); науковій конференції “Архів і особа” (Київ, 2223 вересня 1999 р.); міжнародній конференції “Архіви складова інформаційних ресурсів суспільства” (Київ, 17 18 жовтня 2001 р.). Дисертація обговорювалась на засіданнях відділу історії і теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження. Вона складається із вступу, чотирьох розділів з параграфами, один з яких має підпункт, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Обсяг дисертації 188 сторінок, список використаних джерел та літератури - 55 сторінок (включає 573 найменування), перелік скорочень 1 сторінка, 9 додатків (на 100 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічні основи дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення дисертації.

Перший розділ “Історіографія і джерела до історії та організації археографічної діяльності архівних установ України (19461991)” - присвячений аналізу стану наукової розробки проблеми та характеристиці джерельної бази.

“Стан наукової розробки теми”. У підрозділі зазначається, що дослідженням історії радянської археографії займалися переважно російські науковці: С. Н. Валк, Є. М. Добрушкін, В. О. Кондратьєв, О. Ф. Козлов, Б. Г. Літвак, М. С. Селезньов, А. Д. Степанський, Є. М. Тальман, С. О. Шмідт та ін. Це пояснюється насамперед функціонуванням у Москві профільних дослідницького та навчального центрів - ВНДІДАС і МДІАІ. Аналізуючи розвиток теорії та методики археографії на теренах СРСР, науковці розглядали й археографічний доробок наукових та архівних установ. Їхні праці містять аналіз досвіду попередніх поколінь археографів, подають інформацію про внесок республіканських архівних установ у розвиток та вдосконалення археографії.

Першою вагомою працею повоєнної доби стала монографія “Советская археография” С. Н. Валка, в якій стисло викладено історію археографічної діяльності ІМЕЛС, Інституту історії АН СРСР, ЦАУ та інших наукових установ, подається огляд методичної літератури з питань друку історичних джерел11 Валк С. Н. Советская археография. М.Л.: АН СССР, 1948. 290 с.. Недоліком праці С. Н. Валка є відсутність загальної характеристики археографічної діяльності наукових інституцій та архівних установ, взаємозв'язку між розглянутими документальними виданнями та історією діяльності установ-публікаторів.

Ґрунтовні праці М. С. Селезньова “Предмет и вопросы методологии советской археографии”, “Теория и методика советской археографии” присвячені проблемам визначення предмета археографії, теорії і методиці публікації історичних джерел22 Селезнев М. С. Предмет и вопросы методологии советской археографии. - М.: ГАУ СССР, МГИАИ, 1959. - 43 с.; Селезнев М. С. Теория и методика советской археографии: Уч. пособие. - М.: ГАУ СССР, МГИАИ, 1974. - 206 с.. Поява цих досліджень викликала жваву дискусію на сторінках журналу “Советские архивы”33 Современные проблемы советской археографии (к итогам дискуссии в журнале “Советские архивы” // Советские архивы. - 1979. - № 6. - С. 3-10.. У її ході виявилися два підходи до предмета археографії: перший - ця дисципліна займається виключно питаннями публікації історичних джерел (Козлов, Хевроліна, Шорохов); другий - археографія - це виявлення, описування та видання джерел (Пушкарьов, Черних). Різні погляди на предмет археографії, невизначеність її головних завдань зберігалися аж до початку 1990-х рр.

У 19561960 рр. розроблення окремих питань археографії знайшло своє відображення в ряді статей та повідомлень, опублікованих на сторінках журналів “Исторический архив”, “Вопросы архивоведения”, в “Трудах Московского историко-архивного института”, “Археографическом ежегоднике”, періодичних виданнях архівних управлінь союзних республік. Аналіз цих матеріалів уможливлює дослідження тенденцій розвитку археографії.

Широке коло питань історії, періодизації, методики, змісту археографії розглядалося в навчально-методичній літературі МДІАІ: “Хрестоматия по археографии” (1956), “Методическое пособие по археографии” (1958), “История советской археографии” (1967), “Советская археография в период развитого социализма” (три випуски: 1983-1986), “Современные вопросы историографии советской археографии” (1986). Водночас у цих працях не охоплюється діяльність усіх археографічних центрів, відсутня інформація про науково-публікаторську працю бібліотек, музеїв, видавництв тощо. Такий підхід до вивчення археографічної діяльності архівних та інших установ був характерним для більшості праць, присвячених її розвитку за радянських часів.

Розробленню проблем археографії значну увагу приділяли також науковці ВНДІДАС. Зокрема, вони підготували анотований каталог науково-методичної літератури з питань теорії, методики та історії радянської археографії за 1918-1968 рр. Це серйозне видання бібліографічного характеру включало праці й з інших спеціальних історичних дисциплін, де в тій чи іншій формі знайшли відображення питання публікації історичних документів.

Авторський колектив підготовленого ВНДІДАС у 1979 р. видання “Археографическая деятельность архивных учреждений союзных республик (19181975 гг.)” використав значний масив фактологічного матеріалу, на основі якого розглянуто організацію науково-видавничої роботи, розвиток теорії та методики археографії.

Важливе значення мала ініціатива ВНДІДАС щодо організації виявлення, детального вивчення та коментування праць, у яких висвітлено теорію та практику археографії. У результаті ним було підготовлено і видано чотири випуски ретроспективних каталогів науково-методичної літератури та збірників документів “Советская археография” (останній випуск, за 19791980 рр., побачив світ 1987 р.).

Вивченню історії розроблення правил публікації документальних джерел та поступовому вдосконаленню методики публікації на різних етапах розвитку археографічної думки приділили увагу в своїх статтях та повідомленнях відомі фахівці архівної справи Т. В. Батаєва, Л. С. Бєляєва, З. К. Водопьянова, Ю. С. Воробйова та ін.

Українські дослідники історії розвитку археографії, як і їхні російські колеги, розглядали цю дисципліну переважно як едиційну. Саме тому більшість досліджень у цій галузі спрямована на аналіз збірників документів, вивчення методології та теорії публікації історичних джерел. Ці питання порушено у статтях та повідомленнях В. І. Шелудченка (науково-видавнича діяльність держархівів УРСР за 30 років), Я. Д. Ісаєвича (проблеми початкового етапу історії розвитку української археографії), І. П. Крип'якевича (ґрунтовний огляд публікацій документів з історії Галичини епохи феодалізму), Б. С. Ватулі (археографічна практика в Україні ХІХ - початку ХХ ст.). Статті П. П. Гудзенка, В. В. Кузьменка та Г. Я. Сергієнка присвячені аналізу документальних видань з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.44 Гудзенко П. Усилить публикацию документальных материалов по истории социалистического общества // Науково-інформаційний бюлетень. - 1953. - № 2 (15). - С. 18-23; Кузьменко В. Висвітлення історії Великої Вітчизняної війни на Україні в публікаціях документів // Науково-інформаційний бюлетень. - 1965. - № 3. - С. 3-7; Сергієнко Г. Історія партизанського руху на Україні 1941-1944 рр. в публікаціях документів // Науково-інформаційний бюлетень. - 1962. - № 3. - С. 77-84. Відомості про науково-видавничу роботу архівних установ УРСР містять повідомлення Л. В. Гусєвої, Г. С. Сизоненко, А. А. Степанової55 Гусева Л. Научно-издательская работа ЦГАОР УССР // Науково-інформаційний бюлетень. - 1950. - № 2-3 (24-25). - С. 21-23; Сизоненко Г. Из опыта по составлению сборников документов Госархивом Львовской области // Науково-інформаційний бюлетень. - 1956. - № 2-3 (24-25). - С. 21-29; Степанова А. Подготовка к изданию сборников документов // Науково-інформаційний бюлетень. - 1956. - № 2-3 (24-25). - С. 14-20.. Аналізом видавничої діяльності державних архівів займалися й керівники державної архівної служби С. Д. Пількевич, О. Г. Мітюков66 Митюков А. Г. Некоторые итоги и перспективы научно-издательской деятельности архивных учреждений Укра-инской ССР // Советские архивы. - 1974. - № 3. - С. 15-24; Пількевич С. Д. Головні етапи розвитку архівної справи на Україні. 1917-1965 рр. // Історичні джерела та їх використання. - К.: Наукова думка, 1968. - Вип. 3. - С. 5-30..

Найвагоміший внесок у дослідження історії розвитку вітчизняної археографії вніс відомий український архівознавець І. Л. Бутич, який, серед іншого, приділяв увагу участі архівістів республіки в розробленні її теорії та методики, окреслив шляхи вирішення назрілих питань української археографії тощо77 Бутич І. Л. Участь істориків-архівістів у розробленні української радянської історичної науки // Друга республіканська наукова конференція з архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін. - К., 1965. - С. 2856; Бутич І. Л. Публікація документальних матеріалів архівними установами Української РСР // З історії архівного будівництва на Україні: Зб. статей. - Харків: Харк. обл. вид-во, 1958. - С. 2757; Бутич І. Систематично удосконалювати форми і методи використання документальних матеріалів // Науково-інформаційний бюлетень. 1960. № 1(39). С. 3238..

Велике значення мають праці А. В. Санцевича з історичного джерелознавства. Учений детально дослідив вплив археографічного опрацювання документів на наукову цінність видань, здійснив стислий огляд найважливіших збірників88 Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. - К.: Наукова думка, 1972. - 204 с.; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР. 19171941. К.: Наукова думка, 1981. 206 с..

На окрему увагу заслуговує навчальний посібник С. О. Яковлєва “Українська радянська археографія”99 Яковлєв С. О. Українська радянська археографія. - К.: Вид-во Київського університету, 1965. - 176 с.. Автор розглядає доробок українських археографів 19171960 рр., який включає аналіз організації археографічної діяльності як архівних, так і наукових установ, огляд опублікованих документальних видань та правил публікації документів. Він пов'язує періодизацію археографії в Україні з питанням стану та розвитку суспільних наук, на що звертали увагу відомі російські археографи В. О. Кондратьєв та В. М. Хевроліна110 Кондратьев В. А., Хевролина В. М. Основные этапы развития советской археографии // Труды ВНИИДАД. - Т. ІІ. - М., 1973. - С. 83.0.

З кінця 1980-х рр. зростає інтерес дослідників до документальної спадщини української археографії, яка раніше практично не вивчалася, зокрема до періоду 1920 1930_х рр. Так, діяльності АК ВУАН та АК ЦАУ присвятили свої дисертаційні роботи С. М. Кіржаєв111 Кіржаєв С. М. Археографічна комісія ВУАН (1918-1934): внесок у розвиток археографії в Україні: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.09/ Ін-т рукопису ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України. - К., 1994. - 19 с.1 та Г. В. Папакін112 Папакін Г. В. Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР: історія створення і науковий доробок (1928-1934): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 / Ін-т укр. археограф. та джерел. ім. М. С. Грушев-ського НАН України. - К., 1995. - 24 с.2. Поряд з організаційними питаннями вони висвітлили науково-видавничу роботу названих археографічних комісій, проаналізували розроблену ними методику публікації історичних джерел.

Про організацію підготовки архівними установами України довідково-інформаційних видань, зокрема путівників, описів, каталогів, ідеться в дисертації Н. М. Христової113 Христова Н. М. Науково-довідковий апарат архівів та рукописних підрозділів бібліотек в Україні у 1920-1990 рр.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.08 / НБУ ім. В. І. Вернадського. - К., 1999. - 19 с.3. Вона подає стислу характеристику опублікованих видань про склад і зміст архівних фондів, окреслює шляхи дальшого вдосконалення НДА.

У дисертаційному дослідженні та статтях І. М. Мищака з історії розвитку архівної справи в Україні з 1943 до середини 1960_х рр. приділено увагу й науково-видавничій діяльності державних архівів УРСР. Розглядаючи питання використання інформації як один з основних напрямків їхньої діяльності, автор приділяє увагу науковій роботі архівістів у сфері публікації історичних джерел, розкриває вплив на тематику документальних видань директив партії та уряду114 Мищак І. М. Науково-видавнича діяльність архівних установ України (1944-1955) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип. 49. - К., 2000. - С. 56-60; Мищак І. М. Розвиток архівної справи в Україні (1943 - середина 1960-х років): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / Київ. нац. унів-т ім. Т. Шевченка. - К., 2002. - 17 с.4.

У монографії О. І. Галенка охарактеризовано документальні видання як історичне джерело, показано інформаційні можливості комплексу опублікованих документів для вивчення окремих проблем історичного розвитку держави. Автор робить висновок, що тогочасна суспільно-політична ситуація в республіці безпосередньо впливала на характер та тематику всієї друкованої продукції, відбір джерел для друку носив суб'єктивний характер, критичні дані, що свідчили про певні труднощі й невдачі, свідомо не допускалися до публікації115 Галенко О. І. Документальні публікації з історії Української РСР: теорія та джерелознавчий аналіз. - К.: Наукова думка, 1991. - 143 с.5.

Археографії та основним проблемам сучасного розвитку досліджень у цьому напрямі, практичній діяльності архівістів республіки в галузі камеральної та польової археографії приділив увагу Г. В. Боряк. Результати його праці викладено, зокрема, в ряді розділів ґрунтовної монографії “Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна Україніка”, низці інших праць116 Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна Україніка”. Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995. 347 с.6.

Аналізуючи літературу з історії археографії, слід відзначити, що упродовж майже всього повоєнного часу в ній точиться дискусія стосовно періодизації археографічного процесу. Як правило, вона прив'язувалася до етапів розвитку радянської історичної науки117 Кондратьев В. А., Хевролина В. М. Основные этапы развития советской археографии // Труды ВНИИДАД. - Т. ІІ. - М., 1973. - С. 83.7. Щодо сучасного бачення, то дисертант схиляється до періодизації розвитку архівної справи, запропонованої Г. В. Боряком118 Боряк Г. В. Національна архівна спадщина України та державний реєстр “Археографічна Україніка”. Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995. С. 224 .8. У цьому контексті має розглядатися й археографічна діяльність архівів.

З вищевикладеного випливає необхідність здійснення узагальнюючого дослідження розвитку археографії в Україні, зокрема археографічної діяльності архівних установ республіки у 19461991 рр.

Джерельну базу дослідження складають широке коло різноманітних за характером і змістом архівних матеріалів, збірники документів, довідково-інформаційні видання архівних установ, рецензії на документальні видання, науково-методична література, матеріали нарад, семінарів, конференцій, плани науково-видавничої роботи, звіти, методичні інструкції, огляди, преса та інші матеріали, що висвітлюють методику та організацію видання історичних документів в Україні. Дослідження базовано насамперед на ґрунтовному вивченні комплексу документів ГАУ УРСР, які зберігаються в ЦДАВО України (ф. 14, оп. 2). Дисертантом було опрацьовано справи канцелярії, науково-видавничого відділу, відділу науково-довідкового апарату та обліку документів, редакції журналу “Архіви України” за 19461991 рр. У них відклалися: накази, протоколи та рішення колегій ГАУ СРСР, ГАУ УРСР, п'ятирічні плани науково-дослідної діяльності та річні звіти архівних установ республіки; листування з партійними та радянськими органами, науково-дослідними установами, видавництвами з питань публікації історичних документів; листування з ГАУ СРСР, архівними службами союзних республік та іноземних країн про обмін архівознавчою літературою, копіями архівних документів та підготовку спільних видань; матеріали наукових конференцій, присвячених піднесенню рівня науково-видавничої роботи, протоколи засідань Наукової ради ГАУ УРСР, рецензії на збірники документів та путівники.

Використано також інформацію з документів фондів ЦДАГО України (ф. 1, оп. 6, 8, 10, 25; ф. 39, оп. 7) протоколів засідань Політбюро та Секретаріату ЦК КПУ, матеріалів і додатків до протоколів, інформацій міністерств і відомств. Серед документів загального відділу ЦК КПУ (ф. 1, оп. 25) є довідки й листи, що стосуються тематики історичних та історико-партійних досліджень, забезпечення їх джерельною базою.

Законодавчі акти, постанови і розпорядження уряду, директиви партійних органів, нормативно-правові документи в галузі архівної справи дають можливість проаналізувати динаміку розвитку археографічної діяльності архівних установ України.

Чільне місце серед джерел посідають промови й виступи державних діячів, керівників і провідних фахівців галузі, в яких порушено питання археографічної діяльності.

Важливим джерелом є збірники документів та довідково-інформаційні видання, підготовлені архівними установами України в 19461991 рр. Передмови до них дають можливість простежити появу нових підходів в організації роботи над виданнями та розвиток методики публікації історичних документів, відповідність загальносоюзних методичних посібників потребам радянської археографії, визначити коло проблем, які намагалися вирішити архівісти республіки. Аналіз документальних видань свідчить про поступове піднесення їх наукового рівня та інформаційної насиченості.

Цікаву інформацію з досліджуваного питання містять періодичні видання, передусім архівознавчі та наукові, у тому числі “Науково-інформаційний бюлетень АУ УРСР” та його наступник журнал “Архіви України”, де друкувалися огляди архівних фондів, окремі документи, постанови й розпорядження з питань архівної справи, інструкції, методичні рекомендації, резолюції нарад та конференцій з архівознавства, інших спеціальних історичних дисциплін.

Опрацьована література і наявний комплекс джерел дозволили провести загалом достовірне й об'єктивне дослідження проблеми, зробити обґрунтовану оцінку наукового доробку архівістів України, їхнього внеску в розвиток нормативно-методичної бази української археографії.

Другий розділ “Організаційні засади видавничої діяльності установ системи Головархіву УРСР” - складається з двох розділів і одного підрозділу, які охоплюють різні періоди розвитку археографії в Україні: 1946-й 1950-ті рр., 60-ті середину 80-х рр., кінець 80-х 90-ті рр. Головні завдання та принципи організації видавничої діяльності кожного періоду обумовлювалися змінами, які відбувалися в політичному житті суспільства. Значний вплив мали постанови партії та уряду, які визначали тематику документальних видань та напрямки розвитку методики публікації документів. Передусім це стосувалося виявлення та відбору джерел до друку та передавання їхнього змісту.

Публікація історичних документів визнавалася керівними партійними та радянськими органами одним з важливих напрямків ідеологічної роботи. Проведення наприкінці 40-х рр. кампанії з викриття “антинаукових буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського та його прибічників” викликало перегляд підготовленого Плану науково-дослідної роботи держархівів УРСР на 19461950 рр. Новий план, на 19481950 рр., передбачав розроблення “актуальних наукових проблем з історії України”. Надалі до планів науково-видавничої роботи держархівів включалися до 80 % видань з історії радянського суспільства.

Для керівництва археографічною роботою в галузі, її подальшого розвитку, надання архівам методичної допомоги у 1946 р. в АУ УРСР було створено науково-видавничий відділ. На початку 50-х рр. такі відділи діяли у ЦДАЖР УРСР, ЦДІА УРСР та його філіалі в м. Львові, почали формуватися спеціальні групи, авторські колективи й в інших архівах. У цей же час в АУ УРСР, ЦДАЖР УРСР та архівних відділах УМВС Одеської, Львівської, Чернівецької, Ворошиловградської (зараз Луганська) областей функціонували наукові ради. Але у перше повоєнне десятиліття розгорнути їхню діяльність у повному обсязі не вдалося.

Для початку 50-х рр. був характерним процес кооперування держархівів з науковими установами та вищими навчальними закладами. Головною ознакою такої співпраці стало домінування наукових інституцій над архівами, хоча співробітництво мало здійснюватися на паритетних началах. Налагоджувалися зв'язки з науковими й архівними установами СРСР та іноземних держав. Основною поліграфічною базою архівних установ України в цей час був Укрполітвидав.

Протягом першого повоєнного десятиріччя на базі АУ УРСР та держархівів щорічно проводилися двомісячні курси з джерелознавства, історіографії, археографії, краєзнавства, розроблялися типові навчальні плани з підвищення кваліфікації. У мм. Харкові та Львові діяли місячні курси з науково-видавничої справи.

Активізація археографічної діяльності намітилася після ХХ з'їзду КПРС. Було визначено нові завдання археографії, піддано критиці раніше опубліковані збірники, переосмислено та уточнено тематику видань, вказано на недоліки при відборі джерел, у передаванні тексту документів (відсутність підписів), розширилися хронологічні межі та збагатилася тематика видань. Серійні, тематичні збірники документів почали готувати як центральні, так і обласні архіви, до едиційної діяльності вдалося залучити майже всі державні архівні установи.

Переважали тематичні збірники хрестоматійного характеру, інколи - завеликі за кількістю матеріалів. Від середини 60-х рр. посилилася увага до видання науково-популярних збірників документів.

У 1970-х рр. відбувся перехід архівних установ до довгострокового перспективного планування науково-видавничої роботи. АУ УРСР затвердило перспективний план підготовки збірників документів та науково-довідкової літератури про склад і зміст архівних фондів на 19711985 рр. З метою координації та об'єднання зусиль працівників державних та партійних архівів був розроблений проект Перспективного плану підготовки серійних публікацій з історії УРСР. Він був погоджений з Археографічною комісією АН УРСР і став складовою загальної програми розвитку науково-видавничої діяльності. Проект передбачав підготовку до 1985 р. близько дев'яноста збірників загальним обсягом 2 тис. друк. арк. Згодом було затверджено Перспективний план науково-видавничої роботи архівних установ республіки на 19761990 рр. та завершився перехід до програмно-цільового планування.

На початку 70-х рр. у центральних та обласних державних архівах УРСР було створено близько 30-ти науково-видавничих відділів і спеціалізованих груп, у складі яких над підготовкою збірників документів працювали понад 120 висококваліфікованих співробітників. При АУ УРСР функціонувала постійно діюча Редакційно-видавнича рада. Стабілізувалися творчі й наукові зв'язки державних архівів з науковими установами. Так, над підготовкою збірників у 1976 р. працювали 15 докторів і більш як 50 кандидатів наук. Піднесенню наукового рівня збірників сприяло їх рецензування відомими вченими.

Активізація видавничої діяльності збігалася з урізноманітненням типів публікацій, збільшенням кількості науково-популярних і навчальних видань. Набули поширення видові публікації, зокрема хроніка подій. Наприкінці 70-х рр. відбулося остаточне утвердження трьох основних типів видань: наукові, науково-популярні, навчальні. Цей поділ закріпили загальносоюзні правила публікації (редакція 1969 р.). Головна ознака археографічної діяльності цього періоду - вдосконалення організації та методики публікації документів.

Постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ 1970-х рр. встановили жорсткий контроль за видавничою діяльністю. Це значною мірою вплинуло й на тематику збірників, вибір фондів, інформація про які подавалася в путівниках. Як наслідок, у першій половині 1980-х рр. відбувся спад археографічної діяльності архівних установ. План розвитку архівної справи в УРСР на 19811985 рр. передбачав підготовку лише 39 збірників документів загальним обсягом 870 друк. арк. Втручання партійних і радянських органів у археографічну діяльність архівів спричинило зростання заідеологізованості збірників, зниження їх наукового рівня.

Новий етап археографічної роботи архівних установ України розпочався в умовах “перебудови” та пом'якшення ідеологічного диктату КПРС. Формувалася нова, більш ліберальна археографічна політика, яка позначилася на плануванні видавничої діяльності, розпочалася робота з розсекречення та зняття обмежень з документів і книжкових зібрань. Реорганізація археографічної діяльності поставила перед архівістами України завдання доведення до широкого загалу читачів своєрідної “археографічної цілини”, оприлюднення комплексу документів, який лишався недоступним, а відтак - і недослідженим.

У жовтні 1990 р. був створений Інститут української археографії, співробітники якого спільно з архівістами упродовж наступного десятиліття опублікували близько трьохсот томів документальних видань.

Третій розділ “Теорія та методика археографії, її розвиток у 19461991 рр.” - висвітлює стан розроблення правил публікації історичних документів на загальносоюзному рівні та внесок українських архівістів-археографів у вдосконалення нормативно-методичної бази оприлюднення джерел.

Загальносоюзні правила публікації історичних документів відбивають теоретичний і практичний досвід попередніх поколінь археографів та тогочасні здобутки на ниві археографії. Головною метою правил було прагнення відповісти на питання, що виникали в археографів у процесі підготовки документальних видань. Здебільшого, вони не охоплювали всього кола питань, пов'язаних з відбором та відтворенням джерел, що викликало необхідність розроблення методичних рекомендацій з тих чи інших питань.

У 1945 р. побачили світ “Основные правила публикации документов Государственного архивного фонда Союза ССР”, які систематизували головні положення, що охоплюють процес підготовки видань - від виявлення та відбору документів до складання науково-довідкового апарату. Проте й вони не роз'яснювали питань розміщення підписів під документами, друку та археографічного опрацювання джерел, писаних давніми та сучасними іноземними мовами.

“Правила издания исторических документов” 1955 р. ширше висвітлювали весь комплекс заходів щодо підготовки документів до друку, проте практично лишали поза увагою питання типів і видів видань. Вони затвердили ілюстративно-хрестоматійний метод відбору документів, який допускав “виправлення” в їхньому тексті, що на практиці призвело до безпідставного вилучення окремих частин джерел.

У Правилах 1969 р. сформулювано вимоги щодо підготовки видань залежно від їх типів і видів, висвітлювали методику роботи з різними джерелами, систематизували все різноманіття видів, типів та форм видань в єдину систему. Основними типами видань визнано наукові, науково-популярні, навчальні. Головним принципом виявлення і відбору документів названо принцип повноти відображення тематики видань. У правилах висвітлено факсимільний, дипломатичний, науково-критичний прийоми відтворення тексту документів.

Нова редакція Правил (1987 р.) засвідчила подальше розроблення основних принципів та методів підготовки документальних видань; зазнав змін кожен розділ попередніх правил, що відповідало тогочасним вимогам практики видання історичних документів.

Останню редакцію Правил (1990 р.) відрізняли від попередніх редакцій більш конкретизовані й деталізовані принципи підготовки видань, повніше розроблення методики видання кінофотофонодокументів, науково-технічної та іншої спеціалізованої документації.

Загальносоюзні правила слугували методологічною основою археографічної діяльності архівістів СРСР. Згідно з ними була побудована й уся видавнича діяльність архівів УРСР.

Практична робота українських архівістів-археографів підтвердила відсутність правил публікації історичних документів, які містили б рекомендації з усього кола питань, пов'язаних з відбором та відтворенням документальних пам'яток усіх типів та історичних періодів. Це спонукало їх активізувати науково-методичні розробки.

Значний вклад у розвиток української археографії, зокрема її теорії та методики, внесли представники київської школи І. Л. Бутич, Л. З. Гісцова, А. З. Міщенко, В. В. Страшко, В. І. Стрельський, Є. П. Шаталіна, Ф. П. Шевченко та ін. Серед львівських істориків-архівістів слід відзначити доробок Я. Р. Дашкевича, У. Я. Єдлінської, Я. Д. Ісаєвича, І. П. Крип'якевича, О. А. Купчинського, Г. С. Сизоненко, Л. С. Федоришина, П. І. Фостик. Якщо для ЦДІАК України та ЦДІАЛ України найбільша частка таких розробок припадає на 60-80-ті роки, то у ЦДАВО України та ЦДАГО України їхня кількість значно зросла після 1991 р.

Наукові співробітники держархівів областей, передусім А. І. Гайдош, С. І. Сіяртова, І. З. Павловська, В. П. Місюра (Закарпаття), Ш. О. Людковський (Миколаїв), також проводили методичну роботу. Більшість розроблених ними методичних рекомендацій та археографічних пам'яток з підготовки до друку збірників радянського періоду. Їх складено на основі загальносоюзних правил публікації. Водночас становлять інтерес розробки з питань передавання змісту як давніх, так і сучасних іншомовних документів, а також матеріалів, писаних давньоукраїнською мовою, актових книг тощо.

Архівісти України упродовж 19461991 рр. намагалися самостійно розробити методику публікації іншомовних документів, їхнього перекладу та археографічного опрацювання, оскільки жодні загальносоюзні правила цих проблем не висвітлювали. Українськими фахівцями були вироблені методики передавання давньоукраїнських, старопольських, латинських, кириличних текстів.

Методичні розробки архівістів України становлять базу для теоретичного аналізу археографічної діяльності державних архівів і можуть бути використані при підготовці сучасних українських правил публікації історичних документів.

Четвертий розділ “Форми, види та тематика документальних видань” - присвячений аналізу доробку архівістів у справі оприлюднення матеріалів ДАФ СРСР за допомогою збірників документів та довідково-інформаційних видань.

Тематика документальних видань державних архівів України (324 збірники) відповідала кардинальним проблемам історії радянського суспільства. Більш як 80 % їх висвітлювали такі теми, як “Жовтнева революція” 1917 року, “Громадянська війна”, “Розвиток промисловості та робітничого класу УРСР”, історія комуністичної партії, комсомольських організацій, профспілок, “Ленініана”, Друга світова війна, історія заводів, фабрик, колгоспів та радгоспів, міст і сіл та інші.

Більшість видань хронологічно охоплює значний проміжок часу. Водночас чимало історичних подій не знайшли повноцінного висвітлення. До збірників включалися документи, що містили переважно позитивну інформацію про розвиток радянського суспільства. Вони рясніють нормативно-директивними документами вищих партійних та радянських органів.

Аналіз “дожовтневої” тематики документальних видань дозволяє зробити висновок, що найбільшу увагу було приділено висвітленню громадських та революційних рухів на українських землях, селянському та робітничому рухам, військовому минулому та визвольній боротьбі. Їхня частка серед загальної кількості збірників складає 54 видання. Водночас майже не виходили збірники документів, присвячені економічному, науковому та культурному розвитку України до 1917 р. (лише 7 видань).

Для більшості публікацій з дореволюційної історії України характерне широке виявлення документів та вміщення до них джерел, які подавалися вперше, хоча інколи вони й дублюються. Систематизація матеріалів здійснювалася за тематико-хронологічним принципом, практично всі збірники містять відповідний науково-довідковий апарат.

Вершиною едиційної діяльності українських архівістів можна вважати, зокрема, видову корпусну публікацію “Документи Богдана Хмельницького”, видання регестового типу “Каталог пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові. 12331799”, епістолярію “Іван Франко” та ін. Наявність перелічених та інших видань наукового типу, позитивно оцінених науковою громадськістю, свідчить про рівень розвитку української археографії. Ці видання стали своєрідним “проривом” у майбутнє, сприяли подальшому розвитку методичної бази едиційної діяльності.

Протягом досліджуваного періоду держархіви України підготували та видали понад 80 довідково-інформаційних видань, серед яких переважають путівники. У них фонди розміщувалися за двома найважливішими історичними періодами: “дожовтневим” (до 1917 р.) та “радянським”. Інформація про фонди подавалася з різною докладністю, перелік неанотованих фондів наводився у додатках.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що основна частина путівників вийшла друком у 60-х роках, лише 8 архівів опублікували свої путівники у 80-х роках. У 19561973 рр. побачили світ 24 путівники по фондах центральних та обласних державних архівів та їх філіалів загальним обсягом понад 800 друк. арк.

Отже, протягом 19461991 рр. завдяки принципу централізації архівної справи більшість держархівів України отримала комплекс довідників, створених на єдиних методологічних та науково-методичних засадах. Це довідники традиційного типу - описи, каталоги всіх видів, путівники, покажчики, тематичні та довідкові огляди.

У висновках узагальнено основні результати вивчення археографічної діяльності архівних установ України упродовж 19461991 рр. (доробок складає майже 400 видань), викладено пропозиції та рекомендації щодо подальшого розвитку української археографії:

1. На археографічній діяльності архівних установ перших повоєнних років значною мірою позначилися директивні розпорядження партії та уряду. Тематика видань цього періоду була обмежена як хронологічно, так і змістовно. У видавничих планах тематичні збірники майже витіснили інші типи документальних видань, зокрема корпусні публікації. Документи, що відбиралися до друку, безпідставно скорочувалися та редагувалися.

2. Після ХХ з'їзду КПРС видання серійних збірників стало провідною формою публікації. Центром археографічної діяльності стали державні та партійні архіви. Утвердилися три основні типи видань: науковий, науково-популярний, навчальний; ширше використовуються видові публікації, накопичується досвід підготовки пофондових видань.

Всебічне висвітлення тематики видань досягалося включенням до них різноманітних за видом документів; нормою став друк оригінального тексту документів; подальшого розвитку набуло скорочене передавання текстів за допомогою регестів, таблиць, діаграм; більшість збірників включала змістовний НДА та докладні передмови.

3. З настанням періоду застою доступ до архівних документів було різко обмежено, що позначилося на їхньому відборі до збірників. Через значну модернізацію текстів джерел при підготовці до друку нерідко порушувався принцип історизму, з'явився потяг до концентрації уваги на позитивному досвіді, до видань включалися матеріали “показушного” характеру.

4. Археографічна діяльність партійних архівів відзначалася жорсткою політичною заданістю тематики і спрямованістю, насамперед, на обслуговування ідеологічних запитів правлячої партії. Цей вид документальних видань був найбільш чутливим до політичної кон'юнктури і неадекватно відбивав інформаційні можливості і зміст документів республіканської частини Архівного фонду КПРС.

5. Зміст загальносоюзних правил публікації, якими керувалися у видавничій роботі архівісти України, віддзеркалює політичний та ідеологічний пріоритети розвитку суспільства майже за чотири десятиллітя, що особливо помітно при вивченні критеріїв відбору документів для друку та передавання тексту джерел.

6. Українські археографи ставили за мету розроблення власних правил публікації документів. У методичних розробках найбільша увага приділялася питанням, які не знайшли висвітлення в загальносоюзних правилах, відбору матеріалів “радянського” періоду, їх публікації; передаванню текстів іншомовних документів, джерел, писаних давніми мовами, актових матеріалів тощо.

7. Джерельна база, репрезентована виданням держархівів, не дає можливості дослідити всі етапи історичного розвитку України. З поля зору археографів випали цілі історичні епохи, різнобічні аспекти багатовікового суспільного й етнокультурного розвитку українського народу, через що історичний процес висвітлено у спотвореному вигляді. Дослідникам при вивченні інформації, що міститься в цих виданнях, слід підходити до них критично; а в окремих випадках необхідно безпосередньо звертатися до архівних фондів.

8. Історія новітнього часу представлена серійними й тематичними збірниками, загальна кількість яких складає понад 80 % усієї продукції, а тематика відповідає певним соціальним замовленням. Пропагандистсько-ідеологічна спрямованість збірників пояснюється необхідністю розкриття насамперед питань становлення та розвитку в Україні радянської форми державності; негативний матеріал практично не публікувався, а тенденційний добір документів перешкоджав повноті висвітлення окремих історичних подій.

9. Збірники з історії українського народу XVI початку ХХ ст. висвітлюють переважно: визвольну боротьбу, історію робітничого, селянського, революційного рухів у ХІХ на початку ХХ ст. Питання розвитку української культури в документах збірників представлено фрагментарно, історія науки практично не простежується, не публікувалися й видання з проблем економічного стану українських земель.

10. Завдяки централізації архівної справи більшість держархівів України отримала комплекс довідників, створених на єдиних методологічних та науково-методичних засадах. Це довідники традиційного типу - описи, каталоги всіх видів, путівники, покажчики, тематичні та довідкові огляди. Загальними недоліками путівників є: відсутність відомостей про всі фонди архіву, кількісна перевага неанотованих фондів над анотованими, надзвичайно малий обсяг інформації про дореволюційні фонди.

11. Значний внесок в оприлюднення документів ДАФ СРСР внесли фахові періодичні видання архівних установ. Завдяки часопису “Архіви України” до наукового обігу було введено чимало важливих історичних джерел. Документальні матеріали, видрукувані на його сторінках, дають можливість проаналізувати закономірності розвитку їх публікації, широко використати досвід попередніх поколінь археографів.

Аналіз археографічної продукції державних архівів України 19461991 рр. дозволяє стверджувати, що, попри певні недоліки, опубліковані збірники сприяли введенню до наукового обігу величезного масиву архівних документів, розкриттю окремих маловідомих історичних фактів, ліквідації лакун у висвітленні історичного розвитку України.

Сьогодні на часі складання реєстру видрукуваних за всі роки діяльності архівних установ України документальних та довідково-інформаційних видань. Відчувається нагальна потреба опанування нових методик оприлюднення архівних джерел, що спричинено впровадженням інформаційних технологій, у тому числі появою й розвитком всесвітньої мережі Інтернет. Фундаментальним, перспективним завданням сучасної археографії є розроблення її теоретичних основ та методики використання нею сучасних досягнень у галузі науки і техніки для створення бази науково опрацьованої документації з історії Української держави, а також Національного реєстру її архівних інформаційних ресурсів, що репрезентували б усю писемну історико-культурну спадщину України.

Основні положення і висновки дисертації викладено в таких наукових публікаціях автора

1. Прилепішева Ю. А. З історії підготовки міжреспубліканських та міжнародних збірників документів // Архіви України. 1998. № 16. С. 93102.

2. Прилепішева Ю. А. Висвітлення діяльності П. П. Скоропадського в документальних збірниках архівних установ України повоєнних років // Студії з архівної справи та документознавства. 1999. Т. 5. С. 225 227.

3. Прилепішева Ю. А. Відновлення та організація археографічної роботи архівних установ України під керівництвом Архівного управління МВС УРСР в перші повоєнні роки (19461950) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. 1999. Т. 3. С. 608630.

4. Прилепішева Ю. А. Участь українських археографів у вдосконаленні нормативної бази публікації документів ДАФ СРСР (19461991) // Архіви України. 1999. № 16. С. 82100.

5. Прилепішева Ю. А. Документальні видання архівних установ, присвячені громадським діячам, представникам науки та культури України // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 1: Архів і особа. К., 1999. С. 134148.

6. Прилепішева Ю. А. Документальні видання архівних установ з історії України ХVІ початку ХХ ст. // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 3: Джерелознавчі дисципліни. К., 2001. С. 6998.

7. Прилепішева Ю. А. Підготовка та публікація довідкових видань про склад та зміст фондів архівних установ України (19461991 рр.) // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 5: Архіви складова інформаційних ресурсів суспільства. К., 2002. С. 110125.

8. Папакін Г. В., Прилепішева Ю. А. Передмова // Видання державних архівних установ України. 19252000: Бібліографічний покажчик. К., 2001. С. 519.

9. Прилепішева Ю. А. Археографічна діяльність архівних установ: Розділ: Архівне будівництво в УРСР 19451991 рр. // Нариси історії архівної справи в Україні: Навчальний посібник. К., 2002. С. 492510.

видавничий історичний документ публікація

АНОТАЦІЯ

Прилепішева Ю. А. Археографічна діяльність архівних установ України (19461991). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Київ, 2003.

Дисертація присвячена вивченню археографічної діяльності архівних установ України 19461991 рр. У дисертації на базі аналізу різноманітних джерел визначено основні організаційні засади та особливості розвитку видавничої діяльності установ системи Головархіву УРСР. Розкрито вплив на науковий та інформаційний рівень, тематику видань суспільно-політичних та ідеологічних чинників. Дано комплексну оцінку загальносоюзних правил публікації історичних документів, проаналізовано основні принципи і методи підготовки видань, вивчено досвід українських архівістів-археографів у вдосконаленні нормативно-методичної бази публікації джерел. Визначено повноту висвітлення історичного минулого України в документах, уведених до наукового обігу завдяки опублікованим збірникам документів.

...