Осип Назарук про українське питання на початку Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru

Осип Назарук про українське питання на початку Другої світової війни

Зелена О.Я.

Складний процес розбудови незалежної України вимагає глибокого вивчення досвіду наших попередників. Аналізуючи його ми зможемо дати відповідь на важливі питання, які стосуються сучасного державотворчого процесу. Сьогодні перед представниками української політичної науки стоїть завдання повернути і ввести у науковий обіг політичні ідеї і концепції видатних українських мислителів минулого. Піднесення української політології і української політики до рівня сучасних світових стандартів можливе не лише через вивчення та застосування кращих теоретичних і практичних надбань української політичної думки, а й наповненням їх новим науковим змістом.

Помітне місце в системі української політичної науки займає популяризатор консервативних ідей Осип Назарук, ім'я якого стоїть поряд з такими видатними діячами українського національного відродження кінця першої третини XX ст., як В. Липинський, С. Томашівський та ін. Наше сьогодення вимагає дослідження та осмислення теоретичної спадщини О. Назарука. Адже він був не тільки відомим публіцистом, але й активним державно-політичним діячем. О. Назарук був свідком періоду українського Відродження початку XX століття. Першої світової війни і визвольних змагань 1917 1920 рр. Останні роки життя та діяльності політика припали на не менш складний час в історії України, який пов'язаний з початком Другої світової війни. Серед наукових розвідок українських істориків, присвячених О. Назаруку, треба виділити публікації М. Швагуляка [11], М. Дядюк [5], С. Ге лея [І], О. Єгрешія [6], у яких стисло подаються біографічні дані, характеризуються основні етапи його суспільно-політичної діяльності.

На основі спогадів очевидця робимо спробу розкрити події в Галичині пов'язані з початком Другої світової війни, проаналізувати ставлення укра-їнців до вступу радянських військ на територію Західної України, виділити репресивні акції нової влади, звернути увагу на руйнівну дію війни.

Наприкінці 30-хрр. Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини та її сателітів почала розвалюватися. У цих умовах українське питання поступово стає на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціальний устрій, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Фактично визначилися три групи країн так чи інакше зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина до складу яких входили українські землі. Друга група Англія, Франція, і частково США (тобто країни творці Версальсько-Вашингтонської системи), що своїм втручанням у вирішення українського питання або навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольнили свої геополітичні інтереси. Третя група включала Німеччину, яка активно претендувала тепер на українські землі з Угорщиною. Гітлерівці стали ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання, розв'язавши військовий конфлікт з Польщею (1 вересня 1939 р.) [2,с.209].

Друга світова війна принесла майже блискавичне розв'язання проблеми єдності українських земель. Трохи більше ніж за два тижні після нападу Німеччини на Польщу, Червона армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Вторгнення радянського війська 17 вересня 1939 р. у східні області Речі Посполитої Західну Україну та Західну Білорусь реалізувало таємний протокол пакту Молотова-Рібентропа. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії.

Урядові радянські заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога «єдинокровним братам-українцям» і «братам-білорусам», що проживали у Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати агресором і представляти інтервенцію Червоної Армії у вигідному світлі [2,с.210].

О. Назарук у своїх спогадах подає конкретні події, свідком і учасником яких йому доводилося бути, у контексті тогочасних великих воєнних та політичних потрясінь. Часто картини власної автопсії він намагався поєднувати з аналізом суспільно-політичних явищ. За словами О. Назарука в Галичині чекали «нової світової бурі» кожного дня. На його думку, українцям у нових політичних умовах треба особливо готуватися до змін, врахувавши всі свої старі прорахунки. Він наголошував, що українські політики на цьому етапі повинні виробити чітку мету та конкретну тактику дії.

Цікавим є порівняння О. Назарука про те, що поляки втримували місто Лева стільки ж днів, скільки національно-патріотичні сили у1918рр.(1-22 листопада). Як досвідчений політик він намагався передбачити розгортання українського питання через призму зовнішньополітичних чинників. Як і інші галицькі діячі очікував різний розвиток подій. Переважало припущення, що Галичина буде знаходитися під німецьким впливом. «Логіку такої думки, як аналізував О. Назарук, диктував той факт, що Галичина колись належала Австрії, а отже німецькій владі. Гітлер нажив собі слави збирача німецьких посілостей, то домінуючою серед західних українців була думка, що край стане його протекторатом, як спадок від Австро-Угорщини» [10,с. 14]. Нафтові райони Східної Галичини (Бориславсько-Дрогобицький басейн) виступили останнім аргументом, що переконував українську інтелігенцію на користь німців. назарук репресивна радянська армія

Ходили чутки, зауважував О. Назарук, нібито « Совіти отримають Галичину по р.Сян», проте ніхто не мав достовірної інформації і їх вважали «проголосками» перед вибухом війни [10,с.14]. Після капітуляції Польської держави, ця інформація підтвердилася. Захоплення радянськими військами західноукраїнських земель викликало здивування у галичан. Політику своїх спогадах згадував: «Коли 22 вересня 1939 р. невідомий наддніпрянець, котрий служив у польській армії, повідомив Юркові з «Червоної Калини», що після обіду Львів займуть радянські війська, ніхто не вірив у це. Німці ж оточили місто з трьох сторін, і зайняли навіть передмістя» [10,с. 14]. Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась.

Між СРСР і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України (крім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за пропозицією Сталіна, весь район від Вісли до Бугу перейшов під вплив Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250 350 км.

Цікаве явище спостерігали галичани в обідню пору історичного 22 вересня, коли перед Науковим товариством ім.Шевченка польські жовніри скидуючи зброю, розбивали ящики з запасами їжі і спустошували їх. Польська армія розпадалася. Були ті, стверджував О. Назарук, хто радів з цього приводу, бо нарешті скінчився польський гніт. Однак більшість відчувала якийсь неспокій [6,с.14]. Напруження ще більше зросло, коли радянські військовослужбовці почали входити в місто. Очима О. Назарука це виглядало так: «...цілий ряд танків.. .на деяких сиділи червоноармійці з крісами в руках... їхній одяг був гірший за одяг польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Вигляд совітських жовнірів був переважно марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих, рослих солдатів колишньої царської армії». Червоноармійці займали місто мовчки: не чути було не лише співів, вони навіть не розмовляли між собою [10,с.16].

Вже сам факт переходу радянськими військами східного польського кордону і особливо зайняття ними Львова викликало неоднозначну реакцію місцевого населення від повного неприйняття до палкої підтримки [3,с.178]. Чимало підприємців, вищих державних урядовців і функціонерів політичних партій, поки існувала така можливість, відразу вдалися до еміграції. За словами О. Назарука, в день вступу радянських військ Львів покинули віце-маршалок сейму Польщі, голова УНДО Василь Мудрий; редактор «Діла» Івана КедринРудницький; учений-філолог, професор Роман Смаль-Стоцький; голова спортивного товариства «Луг» Роман Дашкевич. Покинули місто й деякі наддніпрянські емігранти [10,с.16]. Основна ж частина інтелігенції Львова залишилася і зайняла вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співіснування з новою владою. Досвід галицької інтелігенції, яка силою історичних обставин нерідко і не з власної волі опинилась у вирі збройних конфліктів

і частих не прогнозованих змін різних державних адміністрацій (досить згадати, хоча б період 1914 1920 pp.), примушував її старанно вимірювати кожний крок. Припускаємо, що в зайнятій позиції знайшли відображення й ознаки політичної культури галичан, особливості їх менталітету. Мова йде про розсудливість, здатність до компромісів, уникання силових методів, вміння пластичного пристосування [9,с.576].

У Львові постійно відбувались зібрання діячів різних українських організацій. За словами О. Назарука, в 20-х числах вересня 1939 р. вони відбувалися двічі на тиждень у помешканні Костя Левицького (в будинку «Дністра» на вул. Підвалля, 7, на 2-ому поверсі навпроти його помешкання).

На цих зустрічах галицька інтелігенція обговорювала політичну ситуацію. Був створений так званий Допомого вий Комітет, ухвалено рішення про зустріч з офіційними представниками СРСР у Львові. До складу авторитетної делегації українських політиків включили і О. Назарука, але в останній момент він відмовився, бо «як католицький редактор дражнив би нову владу». До галицького представництва ввійшли Кость Левицький, Роман Перфецький, Степан Баран, Кирило Студинський і Зенон Пеленський.

На зустрічі з представниками нової влади генералом Івановим та Міщенком, Кость Левицький звернувся до останнього з промовою, де акцентував на перших кроках, зроблених представниками української інтелігенції для налагодження співпраці. Кость Левицький від імені депутації заявив про лояльність до радянської влади, але й зачепив проблеми існування Грекокатолицької церкви, становища українців у місті, видання щоденника «Діло». Проте на питання висунуті представниками української інтелігенції чіткої відповіді з боку більшовиків не було. Повернувшись до свого помешкання, за словами О. Назарука, Кость Левицький підсумував розмову коротко: «Слова були добрі, а діла побачимо» [10,с.18].

Радянський режим для здійснення своїх геополітичних планів намагався залучити і використати у своїх інтересах ту галицьку інтелігенцію, що спонукувана найкращими мотивами прагнула добросовісно виконувати свої професійні обов'язки. Багатьом українським діячам було запропоновано різні місця праці. Зокрема, до керівництва шкільною освітою задіяно Юрія Полянського візитатора середніх шкіл і Гриця Микитея учителя середніх шкіл у Львові [10,с. 18].

Сам О. Назарук Управою Союзу українських адвокатів призначений учителем української мови. Ця організація була створений ще в 1923 р. для захисту інтересів та гідності українських адвокатів та українського народу. Залишившись у місті, він мав змогу спостерігати політику більшовицького уряду. Звичайно поділ Львова на 10 міліційних районів, призначення на керівні посади «росіян та невідомих тут осіб з Великої України», турбувало місцеву інтелігенцію, яка до кінця сподівалася, що «тутешнє правління все ж таки буде відрізнятися від того, що за Збручем».

Але після ув'язнення д-ра Івана Німчука, посла до польського сейму Володимира Целевича та, особливо, д-ра Костя Левицького О. Назарук вирішив теж залишити Львів. Спонукав до цього ще той факт, що йому стало відомо про зацікавлення ним радянських спецслужб під час обшуку у квартирі Костя Левицького.

жовтня 1939 р. О. Назарук (виробивши цілу теорію втікача) виїхав зі Львова у напрямку Рави-Руської. У його планах був візит у Варшаві до

оо. василіян, які б могли надати інформацію про українські емігрантські осередки, а потім до Берліна, відвідати гетьмана Скоропадського.

На шостий день після утечі зі Львова О. Назарук досяг міста Красностав, що на Холмщині. Втікаючи від більшовицького переслідування, О. Назарук разом зі знайомим (з метою конспірації він не вказує прізвища останнього) не очікували, що вже перетнули кордон радянського впливу. У місті вони почули вістку про вступ німців. Політик стверджував, що це викликало здивування всього населення, за його словами «тронуті були від старця до дитини» [10,с.57]. Проте, за його словами «одна кляса людей раділа з приходу німецького війська, друга ні. Раділа та, що посідала щось, не раділа та, що нічого не мала, нічого не сподівалася» [10,с.57]. Дивувало й те, що на той час в місті вже не було ні одного червоного прапора, а люди групами стояли то тут, то там, чекаючи німців. При появі останніх населення не вигукувало окликів, лише спокійно спостерігали за «жовнірами в елегантних синявих одностроях, як з ігли» [10,с.58].

Вступ німців до Красноставу, як виявилось пізніше, був результатом поділу сфер впливу між Німеччиною та СРСР. Згідно з угодою, укладеною в Москві 28 вересня, до Німеччини мали відійти Люблінське і частина Варшавського воєводств між ріками Вісла і Буг. Реалізуючи вказані домовленості, радянські війська на початку жовтня відійшли з цих областей Польщі, віддаючи їх Німеччині [4,с.471].

Спогади О. Назарука, що відтворювали тогочасні події є надзвичайно цінними. Вони, зокрема, підводять до думки, що західноукраїнська суспільність ні політично, ні організаційно, ні психологічно не була готова до вибуху війни та до можливих несподіваних поворотів у її розвитку. О. Назарук зізнавався, що в глибині душі йому було ніяково, бо не стояв на стороні тих, які нічого не мали, і це факт. «Я втікав від сил, що йшли іменем України, хоч я був готов служити Україні всім серцем своїм, всіма думками і зусиллями своїми навіть під радянськими правліннями. Лише за ціну мого життя й того, щоб мене не силувано, відрікатися своєї віри в Бога і приналежности до моєї Церкви. Але якраз того не сподівався я» згадував втікач. На його прикладі ми можемо показати яких поневірянь змушені були зазнати західні українці, переважно інтелігенція, які змушені були рятуватися втечею на окуповані Німеччиною польські землі. У намаганнях протистояти антиукраїнській політиці польського уряду, самовіддана діяльність по збереженню української самоідентичності, здавалося мала бути оцінена новою владою, яка була вже ніби «українською». Але вона була тоталітарною і звичайно українська інтелігенція, вихована на традиціях європейської культури, не влаштовувала нову владу, яка хотіла як найшвидше включити цей регіон до складу Союзу. А тому часу не гаяла, в тому ж таки Красноставі О. Назарук почув по радіо інформацію про «вибори в Західній Україні». Йдеться про рішення більшовицьких властей провести вибори до так званих Народних Зборів Західної України, які було призначено на 22 жовтня 1939 р. Цей захід мав на меті легалізувати приєднання західноукраїнських земель до СРСР.

О. Назарук піднімає одну з найскладніших проблем поверсальської Польщі національні відносини. Вереснева воєнна катастрофа оголила всі вади і прорахунки національної політики польського правлячого режиму, її безперспективність [12,с. 11]. Згадуючи, що за сприяння Франції, після першої світової війни Польща отримала разом з усіма польськими етнічними землями і великі чужі простори, в тому числі й українські та велику грошову компенсацію. Майже за двадцять років польська влада провалила свою політику [10,с.81]. Війна показала повну неспроможність польської влади О. Назарук критикував її урядовців за неспроможність сформувати міцного модерного війська, за відсутність нормальних доріг, навіть в околицях власної столиці. Помітними були прорахунки і в економічній сфері, зокрема в галузі сільського господарства. За його словами, не лише українські, але й польські селяни нарікали на здирства, «від яких вже дихати не можна було», які з початком війни стали ще більшим тягарем, бо поляки забирали все, що залишилося [10,с.37]. Міста також були сильно знищені, але не лише війною. На прикладі Замостя очевидець розповідав про закриття тут греко-католицьких храмів, переслідування українських священиків, в основному шляхом стягування великих штрафів [10,с.41]. Власне війна розвіяла політичні ілюзії II Речі Посполитої: «До кількох днів та й кінець до кількох тижнів» [10,с.82]. На хвилі емоційно-релігійного екстазу О. Назарук по-своєму логічно трактував той жалюгідний стан, в якому опинилась Польська держава та церква. Суцільні руїни, згарища, понівечені панські маєтки, принесені війною О. Назарук розцінював, як ймовірну кару, справедливу відплату за асиміляційну політику стосовно українців. Найгірше для поляків, на думку галичанина, те, що вони не мають навіть морального виправдання проти того, що роблять з ними: «бо ж вони не протестували тоді, коли їх люди знущалися навіть над вірними тої самої церкви, до якої й вони належали, християнської і католицької. Отже яким правом можуть тепер протестувати, коли їм вимірюють рівною міркою. Якщо навіть не розстрілювали, то виморювали голодом, бо вистачало мати метрику греко-католицької церкви, щоб не мати допуску не лише до державної служби, але й навіть до найчорнішої роботи, як копання каналів» [10,с.43].

Слід звернути увагу, що саме під час втечі, перебуваючи поза етнічною територією, О. Назарук сформував власне бачення на явище війни, як з моральної, так і політичної точки зору. З одного боку, він досить переконливо показав всі страхіття війни: репресії, людські втрати, етнічні чистки, приниження елементарних прав свободи, руйнування міст і сіл. Порівнюючи розрухи періоду Першої світової війни, він не пригадував повністю зруйнованого міста, за винятком 3-4 будинків. Крок за кроком ступав очевидець польським Гарволіном, «згарища немов приковують до себе очі, а очі думки, а думки мозок і ноги.. .Вулиця за вулицею, ну скрізь, на право і на ліво, зпереду і ззаду всюди чорні згарища... а скільки трупів має бути під цими згарищами « [10,с.78]. Місто зазнало такої руйнації через те, що тут була концентрована значна частина польської армії. Вздовж дороги до Варшави О. Назарук зустрічав ще безліч розбитих польських машин і автобусів, гармат й амуніційних возів та мертвих коней. Деякі лежали навіть на шляхах і в повітрі відчувався різкий сморід. По всій території видніли при дорозі свіжі могили, як польські, так і німецькі. Останні, за спостереженнями очевидця, «були солідніші, також хрести на них були більші і мали виразніше виписані імена погиблих». Країна робила враження менше заселеної, ніж Галичина.

З іншого боку вчений вважав, що війна це один із споконвічних законів природи, створеної Богом. Вона виступала політичним засобом досягнення державами своїх зовнішніх пріоритетів. Часом, за словами О. Назарука, таке «масове провітрення людства» є необхідним [12,с.8].

Отже, на основі публіцистичної спадщини О. Назарука, розкриваються події пов'язані з початком Другої світової війни, а саме: українське питання напередодні війни, ставлення українців до вступу радянських військ на територію Західної України, репресивні акції нової влади, звертається увага на руйнівну дію війни.

Список використаних джерел

Гелей С. Д., Кучабський Ю. Василь Кучабський. Львів: Вид-во «Коопосвіта», 1998.-744 с.

Грицак Я.И. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX XX ст. K.: Ґенеза, 1996. 360 с.

Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії політики, культури / 2-ге вид., виправл. і доповн. Львів: Львівське відділення ІЖД ім. М.С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. 808 с.

Дюрозель, Жан Батист. Історія дипломатії від 1919 до наших днів /Пер. з франц. Є.Марічева, Л.Погорелової, В.Чайковського. K.: Основи, 1995. 903 с.

Дядюк М. Комісія старої історії України НТШ у Львові (За матеріалами записників Осипа Назарука, 1935 1936 рр.) // Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2001.-№ 8.-С. 306-330.

Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча. Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006. 168 с.

Кондратюк K., Лучаківська І. Західноукраїнська інтелігенція у перші роки радянської влади (вересень 193 9 червень 1941) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1998. Випуск 33. С. 178 185.

Литвин М. ЗУНР на геополітичній карті Центрально-Східної Європи. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. ІКрип'якевича. Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. Львів, 2000. С. 208 230.

Луцький О. Інтелігенція Львова (вересень 1939-червень 1941)// Львів: містосуспільство культура: Збірник наукових праць / За ред. М.Мудрого. Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. С. 574 591.

Назарук О. Зі Львова до Варшави. Утеча перед совітами в пам'ятних днях 2-13 жовтня 1939. Львів, 1995. 95 с.

Швагуляк М. Осип Назарук журналіст, публіцист, редактор // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики: Матер.: Міжнар. наук. конф. 25 -26 серпня 1995 р. /Відп. ред. Л.ІКрушельницька. Львів, 1996.-С. 56-64.

Швагуляк М. Спомини Осипа Назарука // Зі Львова до Варшави. Утеча перед совітами в памятних днях 2 13 жовтня 1939 р. Львів, 1995. С.712.

Размещено на Allbest.ru