Особливості організаційно-кооперативної роботи споживчої кооперації УРСР в 1935-1937 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості організаційно-кооперативної роботи споживчої кооперації УРСР в 1935-1937 роках

організаційний кооперативний влада

Вивчення діяльності споживчої кооперації в другій половині 30-х років XX століття має неабияку актуальність. Саме у цей період відбулося повне відлучення її від обслуговування міського населення, внаслідок чого система втратила значну частину членів товариств і матеріальних цінностей, які волею партійно-радянського керівництва були відібрані й використані для інших некооперативних цілей. Протягом цих років відбувався політичний терор проти керівництва спілок та їх організацій, а застосування масових репресій призвело до втрати значної кількості її кадрового потенціалу.

На жаль, у сучасних історичних дослідженнях діяльності споживчої кооперації 30-х років ще не відбулося достатнього нагромадження знань, які б дозволили на основі комплексного дослідження архівних документів та опублікованих матеріалів визначити роль і місце кооперативних установ й організацій у реалізації політики тогочасної більшовицької влади. Крім спільних праць істориків, економістів та практиків кооперації, зокрема колективної монографії «Історія кооперативного руху» [1] й «Історія споживчої кооперації України» [2], ці питання ніхто не розглядав. Аналіз основних заходів більшовицької влади щодо участі кооперації в період голодомору здійснений у праці

В. Подоляна та В. Рекрута «Особливості діяльності споживчої кооперації Вінниччини в умовах голодомору 30-х років XX століття» [3]. Водночас, в існуючих дослідженнях розвиток системи споживчої кооперації у другій половині 30-х років висвітлений без глибокого вивчення особливостей тогочасної політики більшовицької влади [4].

Тому в даній розвідці пропонується проаналізувати організаційно-кооперативну роботу в системі споживчої кооперації УРСР в процесі реалізації директивних рішень влади в 1935-1937 роках.

Слід зазначити, що в 1932-1935 pp. керівництво ВКП(б) запровадило політику розгортання радянської торгівлі, яка передбачала поряд з кооперативною утворення державної, відомчої та колгоспної форм торговельного обслуговування населення країни. При цьому, переважна більшість заходів щодо реалізації планів партії відбувалася за рахунок масштабного відторгнення матеріально-технічної бази споживчої кооперації та використання її фінансових ресурсів.Як наслідок, у другій половині 30-х років у Радянському Союзі в умовах жорсткої управлінської вертикалі відбувалося зміцнення потужної державної торговельної структури, яка надавала змогу партійним лідерам безперешкодно (без формальної кооперативної демократії) керувати закритою системою накопичення і розподілу товарних фондів, здійснювати кадрові призначення та, користуючись так званою політичною доцільністю, підтримувати низький рівень цін для потреб спеціального контингенту й забезпечувати його дефіцитними та кращої якості товарними ресурсами. Про зміну акцентів на розвиток державної форми торгівлі можуть слугувати дані О. Д. Білімовича (див. таблицю А) [5.С.70], з яких чітко видно, що влада, використавши систему споживчої кооперації як основного конкурента в боротьбі проти приватної торгівлі у період непу та як одну з провідних структур щодо запровадження політики «великого стрибка» на селі в роки першої п'ятирічки, перейшла до розвитку підконтрольної тільки державі форми торговельного обслуговування населення. Частка державної, кооперативної та колгоспної торгівлі в роздрібному товарообороті СРСР у 1931-1940 рр. виглядала так:

Таблиця А

Аналіз вищенаведених матеріалів свідчить, що починаючи з 1933 р. темпи запровадження державної форми торгівлі різко збільшуються й до кінця 1937 р. споживча кооперація втратила свої передові позиції щодо роздрібного товарообігу, зменшивши частку в загальних показниках майже у З рази. Якщо врахувати той факт, що з 1932 р. кооперативні ринки перейшли у користування місцевих радянських органів [3, с. 149], а з 1936 р. їх передали у власність держторгівлі [6], то є всі підстави погодитися з твердженням професора О. Білімовича про те, що кооперативна торгівля «... стала непотрібною для радянської влади» [5 ,с. 71 ].

Відтак, у першій половині 30-х років XX ст. генсек И. Сталін і його прибічники досягай поставленої мети. В умовах суцільного дефіциту, створивши державну торговельну галузь із чіткою системою пільгового обслуговування, вожді ВКП(б) збудували ефективну модель впливу (через наповнену кишеню) на формування ідеологічного гарту «авангардної» частини радянського народу, яка непохитно вірила політиці партії й тим сліпо підтримувала зміцнення авторитарного режиму в СРСР.

Повертаючись до питань організаційно-кооперативної роботи в системі споживчої кооперації УСРР, слід зазначити, що з відміною карток на основні види товарів у 1935 р. влада розпочала низку заходів щодо відсторонення кооперативних організацій від обслуговування міських споживачів і сконцентрувала свою увагу на вирішенні проблем сільських мешканців. У першу чергу влада звернула увагу на стан торговельного обслуговування селян, зокрема, в прикордонних районах республіки. Так, постанова ЦБК УСРР від 4 травня 1935 р. «Про утворення округів на території Київської і Вінницької областей» передбачала в межах Київської обл. організувати Коростенський (в складі 9 районів) та Новоград-Волинській (6) округи, а в Вінницькій Кам'янецьПодільський (9), Могилів-Подільський (6), Проскурівський (9) іШепетівський (10) адміністративні одиниці з відповідною інфраструктурою управлінських та господарських органів [7]. Відтак в окремому окрузі райспоживспілки ліквідовувалися й утворювалася окружна організація (окрспоживспілка), тобто, всі важелі керівництва, в т. ч. фінансові ресурси, концентрувалися в руках єдиного центру, який здійснював організаційно-кооперативну роботу в сфері виробництва і заготівель та проводив гуртові операції щодо забезпечення всіх ланок необхідною товарною масою. Принагідно зазначимо, що ще в роки Голодомору 1932-1933 pp. керівництво республіки надавало неабиякого значення стану торговельного обслуговування населення, яке мешкало на кордоні з Польщею. Зокрема, в 23 прикордонних районах заборонялося проводити децентралізовані заготівлі, у визначених PHK УСРР так званих 156 лобових селах [8,арк.334-334 зв.] роздрібна мережа отримувала додаткові товарні ресурси, в цих поселеннях не застосовувалися форми товарного терору на кшталт «чорних дошок», проводилися інші заходи, спрямовані на мінімізацію поширення інформації та приховування справжньої ситуації в Україні. У 1935-1937 pp., із загостренням політичних відносин із Польщею, кооперативна торгівля в цій зоні потрапила під прискіпливий контроль з боку ЦК ВКП(б) та, відповідно, органів НКВС. Так, на початку 1937 р. ЦК КП(б)У доручило відповідним органам провести перевірку стану справ у Шепетівському окрузі, на території якого проходив найбільша частина державного кордону з сусідньою державою.

На наше переконання, основною метою цієї акції стало завдання знайти підтвердження «компромату» на вищих посадових осіб УРСР в складі П. Любченка, А. Хвилі, Ю. Войцехівського, О. Триліського, В. Порайка й колишнього керівника Укоопспілки В. Кузьменка, які, за оперативними даними чекістів, здійснювали «злочинну діяльність» під егідою так званої «антирадянської націоналістичної терористичної організації» [9, с. 143]. Зрозуміло, що комісія без особливих зусиль виявила величезну кількість недоліків у реалізації директивних настанов ВКП(б), особливо в частині торговельного обслуговування населення. За результатами перевірки в постанові ЦК КП(б) У поряд з недоліками в роботі Вінницького обкому відзначалася, зокрема «шкідницька практика планування» щодо завозу товарів у прикордонні села [10,арк.214]. Перший секретар В. Чернявський, погоджуючись багатьма пунктами постанови, в доповідній записці секретареві ЦК М. Хатаєвичу висунув декілька важливих аргументів, які, на наш погляд, спростовували звинувачення у неправильному розподілі товарної маси. Зокрема, він наголошував, що існуюча практика планування товарів ставила населення Вінницької області в найгірші умови порівняно з іншими регіонами республіки. Так, згідно затвердженого плану завозу 6-ти груп регульованих промислових виробів (із вовни й бавовни, одяг, шкіряне та гумове взуття, трикотаж), у IV-му кварталі 1936 р. на одного мешканця Донецької обл. виділялося цих товарів на суму 38,10 крб.. Дніпропетровської 25,40 крб.. Київської 24,60 крб.. Одеської 21,60 крб.. Харківської 19,60 крб. [11,арк.49]. Водночас, громадяни Вінниччини мали змогу отримати на кожного лише на 12,30 крб., що в 3 рази було меншим від мешканців Донеччини і в 2 рази від сусідньої Київщини.

Крім того, з вини постачальних організацій у IV кв. 1936 р. в область не довезли таких товарів на 11 млн. крб., а в І кв. 1937 р. їхнє надійшло на 10,5 млн. крб. [11,арк.50]. Однак, вагомі аргументи партійного керівника області і вжиті заходи про завезення в лобові села на 20-30 % товарів більше, ніж в інші населені пункти [8,арк.349], вже не змогли зупинити маховик політичних репресій, який розкрутили органи НКВС, розцінюючи існуючі промахи та недоречності в організації торговельного обслуговування населення як шкідництво або шпигунсько-диверсійну діяльність на користь ворожих країн. Наслідки переслідування кооперативних діячів ми висвітлимо в інших дослідженнях.

Варто зазначити, що наступна постанова PHK СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 вересня у 1935 р. «Про роботу споживчої кооперації на селі» внесла докорінні зміни в діяльність кооперативних організацій країни [12]. На наш погляд, це рішення завдало найбільшої шкоди кооперативним установам і носило дискримінаційне за змістом та грабіжницьке по суті значення. Зокрема, воно обмежувало діяльність споживчої кооперації в містах та передбачало передачу значної кількості магазинів, об'єктів виробництва та інших кооперативних закладів на баланс держторгівлі. Про масштаби матеріальних та фінансових втрат споживчої кооперації УСРР можна лише здогадуватися. Тому з цього приводу бачиться доцільним провести додаткове дослідження та встановити такі дані.

Важливою подією в перебудові організаційно-кооперативної роботи низової ланки стало прийняття нового статуту споживчого товариства, який, на думку вищого партійного керівництва, «відверто застарів і не відповідав завданням щодо розгортання товарообігу між містом і селом» [13,арк.5]. Тому на початку 1936 р. планфінторгвідділ ЦК ВКП(б) скликав нараду кращих представників від 13 країв і областей за участі 8 завідувачів радторгвідділів обкомів та розробив нову редакцію «малої конституції» споживчих товариств [13,арк.615]. Аналіз положень попереднього (1931 р.) і нового статуту свідчить, що партійне керівництво дещо поступилося в класовому підході щодо членства в товаристві та змінило термін обрання виконавчих і контролюючих органів із одного до двох років. Зокрема, в члени товариств приймалися навіть колишні куркулі, які відбули термін покарання й протягом 3-х років чесно працювали на користь держави [13,арк.8]. Пайовиками могли стати й діти позбавлених виборчих прав, якщо вони займалися громадсько-корисною роботою і сумлінно працювали. На відміну від заборони про будь-який розподіл доходів між членами товариств, норми нового статуту дозволяли загальним зборам визначати розміри преміальної винагороди робітникам та членам ССТ, тобто, «ударникам, які виявили особливу енергію в справі зміцнення товариства і розгортання товарообігу «[13 ,арк. 12].

Важливим моментом для посилення критичного підходу пайовиків до оцінки діяльності виборних органів стала нова обов'язкова норма проведення таємного голосування при ухваленні рішень та на виборах органів управління товариств. Уводячи таку норму, автори намагалися залучити пайовиків до більш об'єктивної оцінки роботи керівництва ССТ, а також подолати страх членів товариств, який стримував їх при відкритій формі голосування. Загалом, новий статут сільського споживчого товариства налаштовував членів об'єднання на засадах господарського розрахунку і непохитного дотримання радянської політики цін всіляко розгортати радянську торгівлю, як зазначав И. Сталін, «без капіталістів і спекулянтів» [13,арк.6].

Зазначимо, що положення постанови «Про роботу споживчої кооперації на селі» передбачали укрупнення споживчих товариств за рахунок ліквідації дрібних організацій, закриття збиткових магазинів, будівництво 1-2 раймагів та мережі сільмагів переважно у великих населених пунктах і місцях жвавої базарної торгівлі тощо. Особливістю цієї постанови стало надзвичайно важливе рішення щодо внесення змін у частині перерозподілу доходів між структурними одиницями системи. Щонайперше, заборонялися всілякі відрахування з обігу сільських CT на користь вищих кооперативних організацій, крім відрахувань в розмірі не вище 10 % від доходів на розвиток матеріально-технічної бази райспоживспілок. Споживчим товариствам дозволялося самостійно проводити закупівлю товарів на промислових підприємствах, обминаючи міжрайонні та гуртові бази спілок [12].

Постанова значно поліпшувала умови кредитування CT, змінивши мінімальний розмір товарообігу до 20 тис. крб. на місяць, що надавало право на отримання кредиту в Держбанку СРСР [12].

Важливим стимулом для покращення діяльності товариств стало підвищення оплати праці голів правлінь у залежності від товарообігу. Так, при товарообороті до 10 тис. крб. керівник отримував до 120 крб. на місяць (при попередній нормі 90 крб.), а при показнику понад 30 тис. крб. його зарплата зростала до 250 крб., тобто майже вдвічі, що, безперечно, стимулювало до збільшення товарного обігу [12].

Перенесення акценту діяльності споживчої кооперації тільки на село передбачало значні зміни в організаційно-кооперативній роботі товариств та їх спілок. Згадана постанова запроваджувала норму обов'язкових щоквартальних звітів виборних органів перед членами товариств та оприлюднення результатів діяльності в засобах масової інформації. При цьому керівництво ЦК ВКП(б) надавало таким заходам неабиякого значення і зобов'язувало партійні комітети всіх рівнів безпосередньо контролювати хід виконання цієї постанови. Так, у директиві ЦК КП(б)У від 25 січня 1936 р. чітко визначалися терміни звітно-виборної кампанії 1936 p., зокрема, вказувалося провести протягом лютого-березня перевибори керуючих органів всіх ланок системи споживчої кооперації. У телеграмі секретаря С. Kociopa підкреслювалося, що «ЦК КП(б)У зобов'язує обкоми і РПК .. .використати якнайповніше перевибори ... для того, щоб створити міцні більшовицькі кадри в усіх ланках, ... .стабілізувати провідний склад, покінчивши з плинністю... і остаточно викорчувати наявні ще й досі великі хиби в роботі багатьох кооперативних організаціях» [13,арк.61]. Без сумніву, що під завуальованим завданням «викорчувати великі хиби» партійний лідер мав на увазі провести ефективну боротьбу з розтратами, шахрайством та марнотратством, які заполонили всю систему радянської торгівлі, набули багатомільйонних розмірів, підривали авторитет влади та відчутно впливали на фінансовий стан кооперативних організацій. Крім того, за загальними гаслами розвитку кооперативної демократії та покращення роботи споживчої кооперації крилося намагання влади провести чергову чистку кооперативного апарату та «виявити» так званих «ворогів народу», на яких можна було би списати всі провали в торговельному обслуговуванні населення.

Запровадження вимог постанови «Про роботу споживчої кооперації на селі» швидко виявило заорганізованість кооперативної роботи серед членів товариств та їх спілок, яка призвела до поступового зниження активності пайовиків щодо участі в зборах. He меншу роль відігравало й відверте гальмування звітних кампаній із боку керівних органів товариств та їх спілок, які під виглядом виконання різних господарських завдань партійно-радянських органів (обслуговування посівних і збиральних кампаній тощо) всіляко намагалися переносити терміни звітів. Досвід проведення зборів протягом 1936 року показав, що в системі Укоопспілки існують значні хиби в діяльності керівних органів, особливо низової мережі. Так, за даними Вінницького обкому КП(б) У в 1936 р. звітні збори проводилися в 2049 селах, на яких місцеве населення оцінило роботу споживчої кооперації так (див. таблицю Б) [14,арк.28]:

Таблиця Б

Аналіз даних таблиці Б свідчить, що майже третина сільського населення була незадоволена роботою керівних і контролюючих органів товариств, а лише близько 10 % громадян визнавали роботу як добру.

Аналогічний стан в оцінці результатів виборних органів характеризується даними про звітні збори уповноважених ССТ, наведених у таблиці В.

Таблиця В

У процесі звітної кампанії пайовики зняли з роботи 17 голів правлінь, повністю переобрали керівні органи у 69 ССТ, а у 58 товариствах замінили членів правління частково [14,арк.31]. Звіти виявили головні проблеми кооперативної торгівлі на селі, які, на нашу думку, лише частково торкалися організаційної діяльності правлінь та контролюючих органів. Переважна більшість пайовиків висувала нарікання на відсутність в магазинах дитячого взуття та достатнього асортименту борошна, круп, цвяхів, відер, покрівельного заліза, загострювали питання про високі ціни на хліб і одяг, звертали увагу на вкрай обмежений вибір галантерейних виробів тощо [14,арк.31]. Безперечно, ці претензії стосувалися радянської системи постачання товарних ресурсів, які направлялися, в першу чергу, на задоволення потреб привілейованої частини громадян (військовослужбовців, партійно-радянської номенклатури, робітників важкої й оборонної промисловості, частини міського населення), а так звана регульована група товарів (6 видів) розподілялася на село в обмеженій кількості переважно під стимулювання заготівель. Тому апарат низової структури CCT змушений був сприймати нарікання пайовиків на погане обслуговування промисловою групою товарів як власні помилки в роботі, а не як дискримінаційні особливості радянської системи розподілу товарного виробництва.

Зазначимо, що підсумки звітно-виборних кампаній 1936 р. виявили пасивність членів товариств, що ніяк не задовольняло керівництво ВКП(б). Зокрема, в черговій директиві завідувач планово-фінансового відділу ЦК тов. Бауман відзначав, що протягом року участь у зборах брали лише третина пайовиків, а до кінця року активність зменшилася до нижче однієї чверті. Тому ЦК висунув вимогу до парткомітетів взяти під контроль всі заходи, що стосувалися організаційно-кооперативної роботи, пропонував забезпечити обов'язкову присутність представників парткомів на всіх зборах. У рекомендованому переліку питань (із 5-й пунктів), які потрібно було розглядати на зборах, особливий наголос ставився на проведення зібрань виключно у всіх товариствах. Також вимагалося обговорити заходи щодо наведення порядку в магазинах, боротьби з розтратами і зловживаннями та заслуховувати звіти керівників райспоживспілок [15,арк.59].

Ясна річ, що під тиском парткомів протягом 1937 р. відбулися збори на всіх рівнях ієрархічної структури споживчої кооперації УРСР. Вони пройшли під знаком боротьби з порушеннями правил радянської торгівлі, виявлення фактів шкідницької діяльності «ворогів народу» та обговоренні заходів щодо ліквідації наслідків їх впливу на систему споживчої кооперації.

Аналіз архівних документів і матеріалів тогочасної періодики свідчать, що ідеологам ВКП(б) вдалося організувати безпрецедентну пропагандистську кампанію щодо «викриття» та знищення так званих «антидержавних політичних блоків і центрів, шпигунсько-диверсійних і терористичних організацій» тощо. Внаслідок цього, вся країна розгорнула боротьбу за ліквідацію їхньої шкідницької діяльності на всіх рівнях суспільного життя. He обминула ця практика й систему споживчої кооперації, заклади якої мали щоденний контакт зі споживачами й стали об'єктами прискіпливої уваги офіційних й неофіційних борців за дотримання правил радянської торгівлі. Тому на шпальтах періодичних видань постійно публікувалися критичні матеріали щодо діяльності кооперативних установ та висвітлювалися гучні судові процеси проти так званих «ворогів народу», які орудували в країні. Так, донецькі кооператори ліквідовували наслідки «злочинної діяльності» колишнього голови правління ВУКСу та керівника їхньої спілки В. Михайлика, який начебто входив до право-троцькістського центру в Україні і розставляв відповідні кадри на всій території республіки [16.С.244].

Вінницькі кооператори «таврували ганьбою» діяльність голови правління облспоживспілки І. Мондруса, який сам був троцькістом і, зібравши навколо себе команду однодумців, саботував завіз товарів у прикордонну зону, займався шкідництвом у сфері будівництва хлібозаводів тощо [17,с.8].

Кооперативна спільнота Київщини засуджувала «злочинні» справи правління облспоживспілки на чолі з 3. Русаковим, який, перебуваючи в лавах «троцькістів і буржуазних націоналістів», «розвалював роботу споживспілки та засмічував її апарат» [18,с.146].

Чернігівські спілчани «викорчовували» залишки «злочинної зграї» на чолі з головою правління облспоживспілки Рабиновичем, який знав «... про факти розтрат, про сімейственість і кругову поруку» в низовій структурі райспоживспілок [19]. Ніхто не сумнівався, що під впливом його «шкідницької» діяльності в системі спілки сталися величезні розтрати і розкрадання кооперативної власності, які лише за 9 місяців 1937 р. сягнули рекордної цифри 2 млн. 409 тис. крб. [20].

Полтавчани боролися з наслідками «шкідництва зграї ворогів, шахраїв і злочинців» в складі Лук'янченка, Барановського і Шишко, які під прикриттям директора Морозова, голови груикому профспілки Сокола та парторга Бойка орудували на місцевій міжрайбазі. Пильних кооператорів обурювало те, що ці керівники не мобілізовували їх «... на рішучу боротьбу з ворогами народу, щоб до кінця виявити недоліки, викрити всіх ворогів та їх прихвоснів» [21].

Ідентичні інсинуації й схожі гучні процеси відбувалися в системі інших обласних споживсігілок, де під керівництвом парткомітетів проводилися масові зібрання пайовиків, на яких обурені громадяни одностайно засуджували злочини викритих «ворогів народу» та ухвалювали резолюції про застосування проти них вищої міри покарання.

Загалом, протягом 1936-1937 рр. у системі Укоопспілки відбулися кардинальні чистки керівного складу товариств та їх спілок, зокрема, зміщено 2-х голів правління ВУКСу (В. Кузьменка, І. Гаврилова), повністю оновлено склад президії цього органу. Протягом цих років також були репресовані керівники Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Київської, Одеської, Харківської та Чернігівської облспоживспілок [16]. Разом з ними постраждала переважна більшість членів правління цих організацій, переслідувалася значна кількість керівників районного рівня й окремих споживчих товариств.

Однак, проведена у 1936-1937 рр. звітно-виборна кампанія, на думку ініціаторів, лише виявила значні хиби в діяльності споживчої кооперації й тому у наступному 1938 р. вона мала проходити більш принципово та на вищому якісному рівні, ставлячи за мету остаточну ліквідацію залишків шкідництва й відчутного покращення обслуговування споживачів.

Підбиваючи підсумки проведеної у 1935-1937 рр. звітної кампанії виборних органів споживчої кооперації, не викликає сумніву, що, вона стала частиною заходів щодо проведення масштабної чистки лав ВКП(б), яка, за ініціативою Політбюро ЦК, проводилася під виглядом виявлення й ліквідації так званих «ворогів народу» з числа членів колишніх небільшовицьких партій, котрі потенційно могли створити внутрішню політичну опозицію И. Сталіну. Ці питання досить детально розглянуті в дослідженням сучасних вітчизняних та зарубіжних істориків. Однак, на наше переконання, безпосередня участь споживчої кооперації в масштабних акціях «великого терору» обумовлена не тільки політичною доцільністю очистити її ряди від колишніх «троцькістів, бухаринців чи японо-німецько-польських шпигунів і диверсантів». Вочевидь, що ретельно сплановані заходи влади, спрямовані на формування негативної суспільної думки громадян щодо поганої роботи кооперативних установ та організацій у забезпеченні населення товарами повсякденного попиту, носили форми відволікаючих маневрів. Виявлення «ворогів народу» в середовищі споживчої кооперації повинно були переконувати споживачів, що відсутність у вільному продажу значної кількості товарів є наслідком злочинної діяльності «шкідників», які орудували в системі торгівлі, а не були проблемами планової економіки радянської держави. Зокрема, перебої в хлібопеченні, за задумом сценаристів, не повинні були викликати в громадян ніяких сумнівів у тому, що И. Сталін і партія постійно турбуються про власний народ. Цю проблему пересічні покупці мали бачити через призму підступної діяльності продавців та керівників торговельних організацій, які свідомо розкрадали або приховували належний їм хліб. Перегляд тогочасної республіканської преси свідчить, що з цією ж метою в 1936-1937 рр. була проведена масштабна операція органів HKBC щодо «виявлення» в кожній області УРСР «ворогів народу», які в системі «Заготзерно» масово «розкрадали, псували і навіть гноїли» хлібні ресурси і тим створювали для населення проблеми у забезпеченні хлібобулочними виробами. Звичайні громадяни не знали й не могли навіть здогадуватися, що, насправді, їхні проблеми з хлібом лежали в надрах кабінетів найвищих органів країни. Архівні документи свідчать, що існувала таємна постанова ЦК ВКП(б) і PHK СРСР від 1 листопада 1936 p., яка обмежувала продаж борошна в роздрібній торгівлі та значно зменшувала випічку хліба в сільських місцевостях окремих аграрних регіонів УРСР [22,арк. 103]. Тому обмаль печеного хліба, що виникла в селах і містах Вінницької, Київської, Харківської та Чернігівської областей ніяк не стосувалася роботи торговельної мережі. Навіть дозвіл на використання з 1 лютого 1937 р. 20 % від закупленого хліба для реалізації в роздрібній мережі за державними цінами не вирішував цього питання, адже навесні закупівлі, як правило, згорталися, а населення, яке й так відчувало гостру потребу у хлібобулочних виробах, наявні залишки всіляко притримувало [22, арк. 2].

Тому й не дивно, що за даними керівника Вінницького обласного управління HKBC Тимофеева, в деяких містах утворювалися величезні черги селян, які, подолавши значну відстань, намагалися скупити максимум печеного хліба. У доповідній записці секретареві обкому В. Чернявському він повідомляв, що колгоспники сіл Ружинського та Погребищенського районів Київської обл. постійно прибували до м. Козятина, утворювали біля магазинів черги до 300 чоловік і скуповували хліб по 10-12 буханок й вивозили до своїх поселень. Зокрема, в с. Самгородок селяни з Погребищенського району в кількості до 300 чол., простоявши в черзі зранку до 8-ї години вечора, так хліба і не придбали. Причиною тому стала відмова місцевого кооператора Е. Маранца відпускати хліб, ймовірно, з огляду на те, що в крамниці знаходилося лише 150 буханок і розлючений натовп міг йому заподіяти шкоду [23,арк.8-9].

В іншому випадку працівник торговельної секції Бердичівської міськради І. Меламед заборонив відпускати в одні руки більше однієї буханки хліба. Розпорядження викликало утворення біля магазинів величезних черг, в середовищі яких звучали контрреволюційні заклики та поширення чуток про війну, що змусило керівництво HKBC «надсилати посилені наряди робітників міліції» [23,арк. 10]. З огляду на такі події, керівник HKBC дав вказівку терміново провести розслідування «незаконних дій» торговельних працівників при тому знаючи, що розпорядження про обмеження відпуску хліба в одні руки дійсно існувало. Однак це не завадило чекістам організувати переслідування ні в чому не винних працівників прилавку та їх керівництва. Навпаки, каральним органам вдалося переконати населення в жорсткій реакції влади на факти порушення радянської торгівлі.

До речі, існуючі обмеження щодо торгівлі борошном та виробництва печеного хліба були зняті лише восени 1937 року. В телеграмі на адресу ЦК КП(б)У, підписаної В. Молотовим і И. Сталіним, вказувалося, що з 1 вересня потрібно відмінити «лімітування продажу хліба в сільських магазинах та забезпечити безперебійну торгівлю хлібом як у місті, так і на селі», а також виділити для торговельної мережі і хлібопекарських підприємств борошно всіх гатунків [22,арк.ЮЗ].

Отже, з наведених вище фактів випливає висновок, що з метою приховування значних проблем товарного виробництва у 1935-1937 pp., влада намагалася перекласти на плечі торговельних установ всі прогалини і недоречності, існуючі в системі розподілу товарних ресурсів, особливо в реалізації дискримінаційної політики щодо забезпечення сільського населення. Відтворюючи атмосферу масового психозу боротьби зі «шкідництвом» й організаторами «зловживань» у системі споживчої кооперації, правляча партія засобами ідеологічного впливу зуміла переконати населення, що всі негаразди в роботі торговельних закладів стали продуктом злочинної діяльності «ворогів народу», а репресії проти них є закономірним явищем і вираженням волі трудящих мас. Для досягнення поставленої мети керівництво ВКП(б) нав'язало споживчій кооперації перманентний процес звітно-виборних кампаній, під час яких вдавалося легко «очистити» кооперативний апарат від досвідчених фахівців, позбутися членів колишніх небільшовицьких партій та оновити більшу частину виборних органів за рахунок залучення до кооперативної праці нового покоління радянських кооператорів, які свято вірили ідеям партії та її вождя И. Сталіна.

Список використаних джерел

1.Історія кооперативного руху / [Бабенко С.Г., Галюк В.Г., Гелей С.Д. та ін.] JI.: Інститут українознавства НАНУ, 1995. 409 с.

2.Історія споживчої кооперації України / [Аліман М.В., Бабенко С.Г, Гелей С.Д. та ін.]. JI.: Інститут українознавства HAH України, 1996. 383 с.

3.Подолян В.В. Особливості діяльності споживчої кооперації Вінниччини в умовах голодомору 30-х років XX століття / Подолян В. В., Рекрут В. П. Вінниця: Illl Балюк, 2008. 420 с.: іл.

4.Споживча кооперація України: історичні та соціально-економічні аспекти / [С.Г. Бабенко, М.В. Аліман, В.В. Апопій та ін.]. K.: Редакція газети «Вісті Укоопспілки», 1996. 192 с.

5.Билимович А. Д. Кооперация в России до, во время и после большевиков / А. Д. Билимович. Посев, 1955. С. 70.

6.Собрание законов и распоряжений Рабоче-крестянского правительства СССР,

1936. -№ 7.

7.Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України, 1935. № 13.

8.Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). Ф.Р-2700. Оп. 2. Спр. 5.

9.Рекрут В. П. З хроніки «великого терору»: доля подолянина В. Д. Кузьменка /

В. П. Рекрут // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. 16. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука Вінниця, 2009. С. 146-151.

10.ДАВО. Ф.Р-2700. Оп. 2. Спр. 7.

11.Там само. Ф.П-136. Оп. 9. Спр. 257.

12.Серйозний іспит [ред. ст-тя] // Зоря (Дніпропетровськ), 1935. № 226.

Размещено на Allbest.ru