Суспільно-політичні процеси у Центрально-Східній Європі на рубежі ХХ–ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільно-політичні процеси у Центрально-Східній Європі на рубежі ХХ-ХХІ ст.

Дудюк О.Л.

Після руйнації берлінської стіни у листопаді 1989 року розпочалася низка суспільно-політичних подій у Центрально-Східній Європі що знаменувала собою крах радянської системи. Країни регіону стали одна за іншою проголошувати відхід від планової економічної системи та перехід до ринкової, відмову від влади комуністичних партій та перехід на демократичну ліберально-парламентську систему. Цей процес, виходячи з його масштабності та швидкості радісно вітали у всьому світі. Швидкість переходу до демократії, навіть, оптимістично охрестили «третьою хвилею демократизації». За першу хвилю вважають тривалий рух країн Західної Європи. У 60 - 70 роки ХХ ст. розпочалася друга хвиля демократизації в країнах Південних Європи та Америки. Хвиля антитоталітарних виступів Центрально-Східної Європи дійсно сприймалася як справжня третя хвиля демократизації. Це вселяло надію не тільки від перемоги над більшовизмом, а і в перемозі західної моделі розвитку суспільства.

Однак, вже у перші роки суспільно-політичної трансформації країн ЦСЄ та республік колишнього СРСР виявилися значні труднощі та суперечності цього процесу. За початком перетворень невдовзі слідувала відкатна хвиля, а в деяких суспільствах вона мала такий розмір, що вже варто було говорити про фактичне відновлення авторитаризму[1,с.140-146]. Одні країни здійснювали цей транзит більш вдало, другі розтягували процес на роки, а деякі майже не просунулися[3,с.5]. Виникає питання: що, в даному випадку відрізняє посттоталітарний транзит країн ЦСЄ від країн «другої хвилі», не говорячи вже про Захід, як своєрідний зразок, на який всі орієнтувалися, та що зумовило успішність та неуспішність переходу.

Більшість дослідників цього питання наводять різні доводи та аргументи у важливості тих чи інших факторів, але переважна частина з них сходяться в думці, що відбувається вплив відразу декількох факторів. Вже сьогодні зрозуміло, що транзит не став простим завданням для ЦСЄ. Метою нашого дослідження є підсумок найбільш раціональних, на наш погляд, думок з цього питання, виділення особливостей та узагальнення досвіду посткомуністичного транзиту країн Центрально-Східної Європи.

Дослідники розділяють країни ЦСЄ на три головні групи: центральноєвропейські (Угорщина, Чехія, Польща, Словенія, Словаччина, Литва, Латвія та Естонія, Східну Німеччину можна не враховувати), балканські (Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Македонія, Хорватія, Албанія, Боснія та Герцеговина) та східноєвропейські (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан та республіки Центральної Азії)[4,с.31]. Вони перелічують такі складові, що забезпечують особливості трансформації: політичні та державні традиції, рівень модернізації та розвитку економіки, національно-релігійні традиції, ступень радянізації[5,с.16-20].

Рух від комунізму вважається чи не головною відмінністю цих країн від держав «другої та першої хвилі». Радянська система наклала такий відбиток на суспільства, що ігнорувати його неможливо. Постсоціалістичним країнам доводиться не просто переходити до демократії, використовуючи дрібно капіталістичні елементи як у країнах «другої хвилі», а створювати заново як елементи демократії, та у самі капіталістичні ринкові відносини. Перебудовувати саму систему господарювання, що набагато важче ніж побудова нової. Це вимагає одночасного створення демократичних інститутів з вільними виборами та ринкових відносин з відмовою від державного патерналізму. Проблема полягає у тому, що для переходу до ринку потрібні непопулярні заходи шокової терапії, а в умовах демократизації це зробити складно, оскільки привладні сили не хочуть втрачати підтримки виборців[1,с.140-141]. Звісно, що без демократії та захисту прав людини нормально ринкові відносини розвиватися не можуть. Коло замкнулося.

Від того як кожне суспільство ЦСЕ вирішує це складне завдання ми можемо робити висновки про їх зрілість та справжню готовність до перетворень. Саме у тих суспільствах (Угорщина, Чехія, Польща, Словенія) де влада отримала кредит довіри від суспільства на непопулярні заходи при переході до ринку відбулися найшвидші та найрадикальніші зрушення. Навпаки, там де зволікали з цим (Балкани та Східна Європа) - суспільства все більш страждали і розчаровувалися у демократії та ринку, відбувалися спроби до останнього балансувати на межі обережних реформ не змінюючи саму систему.

Нами відслідковується певна закономірність, що в тих країнах де не були зроблені своєчасно ринкові реформи спостерігається процес згортання демократії до авторитаризму різного ступеню (Албанія, Білорусь, Росія, Азербайджан, Казахстан, Таджикистан) або до нестійких демократій в умовах кланової олігархії (Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Румунія, Болгарія, Сербія, Хорватія, Чорногорія, Македонія, Боснія) [6,с.153]. Ми можемо прослідкувати ступень радянізації у вище згаданому контексті. Виходить, що в Центральній Європі він був незначним, по відношенню до Балкан, а особливо до СРСР. Албанія, що з 1948 року будувала свій комунізм китайського зразку, скоріше була найбільш радянізована, навіть у порівнянні з деякими регіонами СРСР. На нашу думку, всеосяжність радянської системи як ідеології, економічної та владної моделі, суспільної самоідентифікації та самоусвідомлення є головним чинником у готовності суспільств до реальної трансформації. В тих країнах, де не було інших, альтернативних радянському, варіантів розвитку (демократичних, ринкових, державних традицій), окрім оновлення радянської системи, відбувається гальмування транзиту, важкий пошук варіантів заміни. У цьому контексті варто розглянути демократичні та державні традиції. Важче прийшлося країнам, які ніколи не мали власної державності до початку переходу (Словенія, Словаччина, Латвія, Естонія, Македонія, Білорусь, Азербайджан), або давно її втратили (Литва, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Чорногорія, Хорватія, Боснія) оскільки разом з ринком та демократією їм необхідно було будувати і власну державність. Державницькі традиції Польщі, Угорщини, Чехії, Сербії, Болгарії та Румунії були більш сталими, хоча порівняно із західноєвропейськими традиціями, вони були ще досить молоді[2,с.88]. Під час посткомуністичного транзиту у цих країнах стала актуальною проблема національної самоідентифікації, що вилилося не тільки у прагнення створити мононаціональну державу, а й у деяких регіонах призвело до міжнаціональних конфліктів. Хоч, з точки зору західної модернізації мало б розвиватися навпаки - створення більш кращих умов для національних меншин.

Саме національне питання вийшло на перший план у більшості держав. При чому чітко відслідковується закономірність: чим менший вплив у країні мають державні та демократичні традиції, тим сильніше та радикальніше націоналістичні рухи. При відході від тоталітаризму, який часто стримував рішення національних протиріч на користь однієї з сторін, загострилися давні конфлікти[4,с.82]. В Болгарії - це питання турків та пумаків, в Румунії - угорців та українців, в Україні - кримських татар, в Молдові - конфлікт у Придністров'ї, в Грузії - Абхазія та Південна Осетія, між Вірменією та Азербайджаном продовжується конфлікт у Нагорному Карабасі. Розпад СФРЮ приніс у 90-х роках криваву громадянську війну, де національні рухи хорватів, словенців та боснійських мусульман переділяли сербоцентричну модель відносин на півострові. Залишилися невирішеними питання албанського населення Косова та Метохії в Сербії і району Тетово у Македонії. Боснія та Герцеговина фактично не існує як єдина держава[7,с.10].

Постало питання російськомовного населення у республіках колишнього СРСР. Польща, Угорщина та Чехія, що мирно розлучилася зі Словаччиною у 1993 році, показали не тільки зразок вирішення національних питань, а і рівень суспільної толерантності, яка притаманна саме західним демократичним суспільствам. На цьому шляху Словенія, Болгарія, Румунія, Україна в подібному дусі їх вирішують, що говорить про справжнє прийняття нерадянського способу вирішення національних питань. Оскільки всі країни регіону проголосили прагнення вступити до Європейського Союзу, який вимагає обов'язкове врегулювання серед країн-кандидатів стосунків із сусідами, то це є таким собі поштовхом із зовні, ніж внутрішньою зрілістю суспільств до реальної співдружності. Особливо це стосується Балкан, регіону традиційно конфліктного у національному та релігійному вимірі. Демократичні перетворення у Сербії, навіть, погодження видачі своїх громадян Ґаагському трибуналові по звинуваченою у міжнаціональних злочинах, йдуть вкрай складно, оскільки значна частина сербів ще плекає націоналістичні ідеї Великої Сербії та виселення албанців з Косова. Зі всього вище зазначеного ми можемо зробити висновок, що в тих країнах де не вистачає глибини демократичних перетворень, вони у вигляді суспільного руху находять більш близькі їм форми національного розвитку. Недорозвинутість демократичних традицій у суспільстві прямо пропорційна ступеню переходу трансформації на національні питання та на міжнаціональні конфлікти.

Розвинутість та спадкоємність демократичних традицій полегшує завдання демократизації. Історія Польщі, Чехословаччини, Угорщини свідчить про існування в цих державах і демократії, і партійного будівництва, і парламентаризму, і більш-менш громадянського суспільства у період піж першою та другою світовими війнами. Через це, навіть у радянський період, що був нав'язаний і контролювався ззовні, елементи лібералізму заважали остаточному викоріненню ідей ринку та демократії[8,с.42]. Про спроби їх відновити свідчить повстання в Угорщині 1956 року, «Празька весна» 1967 року, вплив католицької церкви, як альтернативи радянському світогляду, дисидентські організації «Хартія-77» та «Солідарність».

Тому з початком лібералізації вже у 80-х, а тим більш після відмови СРСР від «брежнєвської доктрини» патронату над країнами Варшавського договору, місцеві комуністичні еліти відчули втрату стабільності та необхідність сідати за «круглі столи» з опозицією та обговорювати умови передачі влади[4,с.31]. В Угорщині, Чехії, та Польщі, комуністичні еліти поступаються владою реформаторським силам, створюються повноцінні партії, налагоджується парламентаризм, впроваджуються ринкові економічні реформи. Ці країни стали локомотивами у суспільно-політичній трансформації. З середини 90-х після певної кризи в Словенії, Словаччині та країнах Балтії подібний процес також дає позитивні результати. Затримка, вірогідніше, була пов'язана саме з відсутністю державних традицій та відносною слабкістю демократичних, на створення яких пішов певний час. Разом з тим весь балканський регіон демонструє свої особливості перехідного періоду[4,с.30-31]. Такі країни як Болгарія та Румунія, що мали дещо більші державні традиції, загальмувалися на довго. Після ліквідації в Румунії режиму Чаушеску та відставки в Болгарії Живкова також відбуваються круглі столи з представниками опозиції, але тут, як і в цілому на Балканах, колишні комуністи перетворюються на соціалістів, та зберігають свій вплив і владу. Фактично, вони здобуваючи на початку 90-х більшість у парламенті, проголошують про суспільно-політичну трансформацію.

Болгарський транзит взагалі стає унікальним. Формується двохполюсна партійна система між соціалістами та Союзом демократичних сил. В жорсткому непоступливому протиборстві вони блокують реформи, дискредитують саму ідею демократії, а роль центру тактично виконує партія етнічних турків та мусульман ДПС. По суті Болгарія до 1997 року жила у суспільному розколі між ідеями поступових соціально захищених реформ та швидкої вестернізації і непопулярних заходів[4,с.43-44]. Лише тоді стала зрозуміла хибність цієї моделі політичного протистояння.

Зрештою утворилися центристські сили, які йшли на компроміси та коаліції заради реформ. Подібні проблеми суспільного консенсусу спіткали і Румунію. Що стосується інших республік колишнього СФРЮ, то тут процеси перетворень значно законсервувалися через війни. Першою з цього кола намагається вийти Хорватія, що орієнтується на угорський досвід. Трансформація хорватського суспільства після завершення війни у 1995 році та відмови від націоналістичної ідеї розбудови держави часів Ф.Туджмана досягла певних успіхів. На сьогодні вона вже має чіткий план та термін вступу до ЄС, що є визнанням якості цих перетворень. Ситуація в Сербії дещо складніша, але і ця держава намагається останнім часом відмовитися від великосербської ідеї та інтегруватися до ЄС. Однак, питання Косова не вирішне і навряд чи може бути вирішеним у найближчий час. З точки зору сучасної модернізації Сербії пропонується зробити вибір: відмовитися від Косова, а значить і від своїх православних і державних традицій, заради ЄС або боротися до кінця. Для Сербії це важкий вибір. Чорногорія, що не так давно проголосила незалежність від Сербії розвивається дещо подібно до неї, але при цьому не має етнічних конфліктів.

Тому, в надії на західні інвестиції та більш скоріший вступ до ЄС вона і проголосила свою незалежність. Питання про модернізацію Боснії та Герцеговини скоріш риторичне. Країна все ще поділена між трьома етнічними общинами і не має не тільки єдиної думки про напрями та засоби суспільно-політичної трансформації, а і єдиного погляду на подальше існування. Вона існує як своєрідний тимчасовий компроміс заради миру та добробуту про зовнішньому контролі ЄС та США. До суспільної злагоди та західної моделі реформ тут ще далеко. Більш однорідна в національному плані, якщо не враховувати албанців на південному заході, є Македонія. Але для цій країни, окрім загально балканських проблем, важливе значення має національна самоідентифікації.

Македонців як народ слабо сприймають болгари та серби, а Греція, що є членом ЄС, взагалі проти такої назви країни. Під її тиском Македонію не тільки не візьмуть до ЄС, а і досі визначають у міжнародних відносинах як «Колишня Югославська Республіка Македонія». Чи можливо побудувати розвинуте демократичне суспільство з ринковими відносинами, коли питання національного творення ще не вирішено?! Зрештою Албанія надає найгірший приклад посткомуністичного транзиту. Фактично, країна як була закритою, так вона нею і залишається. За два десятиліття «реформ» Албанія перетворилася з тоталітарної комуністичної держави в авторитарну кланово-олігархічну. В її існуванні, як і мусульманській Боснії зацікавлені Туреччина, Лівія, Алжир, Арабські Емірати, що надають Албанії допомогу. Зауважимо, яке велике значення у суспільно-політичній трансформації має зовнішній вплив. Для християнських країн - це ЄС, а для мусульманських - лідери ісламського світу. Свого роду вступ до ЄС для країн ЦСЄ це і критерій якості трансформації, і підтвердження євроідентифікації. Після руйнації радянської моделі розвитку альтернатива здавалася лише у копіюванні західноєвропейського зразку, але не всі суспільства, особливо на Балканах та на Сході Європи виявилися готовими її наслідувати. Тим більше, що просте її копіювання у східноєвропейські суспільства.

На нашу думку, одним з головних факторів є релігійно-цивілізаційний фактор. Католицькі країни Угорщина, Польща, Чехія, Словенія, Словаччина, Хорватія та країни Балтії здійснювали свій перехід більш успішно через близькість менталітету західної моделі, який спирався на католицько- протестантську релігійну та культурну традицію. Тому суспільно-політична трансформація сприймалася у католицьких країнах не як щось нове, а як надолуження свого природного. Свого часу Макс Вебер [9] визначав ці особливості західної людини: практицизм, індивідуалізм, повага до законів, прав людей і власності. Це входить дещо у протиріччя з православною, так званою поствізантійською, ментальністю Болгарії, Сербії та сербські частині Боснії, Чорногорії, Румунії, Македонії, України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та, головне, Росії[10,с.16].

Православний менталітет більш емоційний, віддає перевагу колективізму, общинності, закон часто підмінює традицією або власним розумінням справедливості, до підприємництва та власності ставиться без поваги. Відсутність «ділових якостей» у православних незрозуміла в практицизмі західного суспільства, а для православних неприємна сухість та відсутність душевності. На практиці православні хочуть бути зрозумілими та прийнятими на заході як свої, а католико-протестанти вимагають від них дотримання правил, виконання законів, адекватності західному суспільству. На Балкани та Схід Європи важливій вплив здійснило азійське втручання (турки на Балканах та Кавказі, монголо-татари на Русі). Його наслідки по- різному вплинули, але головне, що вони затримали у розвитку країни регіону, наклали відбиток на суспільство, політичну та економічну систему. Елементи азійського засобу виробництва присутні на Балканах та в Росії і досі.

Здійснена прискорена модернізація Болгарії, Сербії та Румунії наприкінці ХІХ - початку ХХ століття не ліквідувала цих відмінностей у розвитку із Західною Європою. Традиціоналізм та косність суспільної свідомості, поширення корупції та клановості, невіра в державу та верховенство права стали бичем в балканських суспільствах і у період трансформації кінця ХХ - початку ХІХ ст.[11,с.124- 125]. Для ісламських суспільств Боснії та Албанії європейська трансформація взагалі є туманною [12]. На завершення можна додати, що і рівень модернізації та виробництва також впливає на особливості посткомуністичного транзиту. Чехія, Угорщина, Польща мали традиційно розвинутий сектор важкої промисловості, розвинуте сільське господарство, збалансовану економіку. Балканські країни були відсталими аграрними державами до другої світової війни. Потім вони дещо модернізуються через зовнішню допомогу, але при цьому залишаються економічно слабкими.

Сьогодні Швеція, яка за населенням така як Болгарія, виробляє ВВП більше, ніж всі Балканські країни разом. Республіки колишнього СРСР модернізувалися майже до рівня розвинутого Заходу, але економіка була плановою, матеріало- та енергомісткою, не раціональною, затратною, що зрештою і зумовило її кризу, а слідом кризу радянської ідеології та розвал всієї системи. Тому перебудова її на ринкову модель вимагає великих капіталовкладень та структурної зміни, що, фактично не дає козирів у модернізації та зрівнює в шансах з Балканами. Разом з тим, суспільства довели, що прагнуть змін та суттєво змінилися на краще за останні двадцять років. Підводячи підсумок, нам стає зрозумілим, процес суспільної трансформації «третьої хвилі» виявився складнішим та різноманітнішим за очікуваний. Його складові заплелися у складні протиріччя суспільств, які часто своїм корінням уходять у попередні сторіччя. Нестачу одних компонентів для успішної трансформації можуть замінювати інші. Можна сказати, що для католицьких країн трансформація стала продовженням їхньої цивілізаційної еволюції, а для православних - модернізацією шляхом вестернізації. Для останніх процес остаточно ще не завершений, оскільки йде складний процес адаптації православного світогляду до західноєвропейського.

європа тоталітаризм демократія

Список використаних джерел

1. Вайнштейн Г. Посткоммунистическое развитие глазами западной политологии // МЭМО. - 1997. - № 8. - с. 139 - 154.

2. Valerie Bunce. Comparing East and South («Journal of Democracy», vol. 6, N 3, Juli 1995, p. 88.

3. Zbigniew Bzezinski. The Great Transformation («National Interest», № 33, Fall 1993, p. 5 - 95.

4. Митева Л. Развитие партийных систем в странах Центральной Восточной Европы в переходной период (сравнительный анализ) // Вестник Московского университета. Сер.12, Политические науки. - 2000. - № 6. - с. 30 - 51.

5. Новопашин Ю.С. Восточноевропейские революции 1989 года: проблемы изучения //Славяноведение. - 1999. - № 4. - с. 16 - 23.

6. Вайнштейн Г. Посткоммунистическое развитие глазами западной политологии. Демократия и рынок: что дальше? //МЭМО. - 1997. - № 9. - С. 144.

7. Политические партии и движения Восточной Европы. Проблемы адаптации к современным условиям / РАН. Ин-т славяноведения и балканистики; Отв. ред. Ю.С.Новопашин. - М., 1994. - 316 с.

8. Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммунистическая системная трансформация: проблемы, концепции, периодизация // Полис. - 2000. - № 4. - С. 39 - 59.

9. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // http://www.management.com.ua/vision/vis016-2.html

10.Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально- Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика. - 2000. - № 5. - с. 12 - 16.

11.Дудюк О. Україна та Болгарія під впливом азійського засобу виробництва // Київська старовина. - 2006. - № 1. - с.116 - 125.

12.Хантингтон С. Столкновение цивилизаций // http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Hant.php

Размещено на Allbest.ru