Особливості розвитку реформаційного руху в Польщі за доби Сигізмунда І Ягеллона (1518-1548 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості розвитку реформаційного руху в Польщі за доби Сигізмунда І Ягеллона (1518-1548 рр.)

Черкасов С.С.

Переломні зміни у розвитку суспільно-політичних процесів завжди привертали сталий науковий інтерес. В період історії раннього нового часу роль одного з найбільш впливових трансформаційних чинників відігравала протестантська Реформація, яка здійснила знаковий внесок у формування сучасних рис європейської цивілізації. Дослідження регіональної специфіки реформаційних перетворень надає можливість визначити вплив реформаційного руху на розвиток окремих європейських держав, зокрема країн Східної Європи.

Початок наукового осмислення історії становлення Реформації в Польщі було закладено в XIX ст. польськими дослідниками Ю. Буковським, В. Закржевським, В. Красинським, та російськими істориками М. Карєєвим і М. Любовичем [13;50;19;3;4]. На стадії накопичення фактологічного матеріалу суттєві аспекти проблеми були залишені поза увагою. У працях сучасних польських авторів 3. Новака та Т. Маціушко розвиток реформаційного руху в Польській державі за часів Сигізмунда І дістав назву «криптореформації» через «нелегально-конспіративний» пребіг в умовах офіційної заборони протестантизму в Польщі цього періоду [37,с. 17]. Порушена проблематика не отримала розкриття у вітчизняній історіографії. Метою даної статті є комплексне висвітлення основних особливостей реформаційного руху в Польщі у 1518-1548 рр.

Розгортання Реформації на прикордонних з Польщею німецьких та прусських землях забезпечило швидке поширення протестантських ідей на територію Польської держави. Першим осередком лютеранізму в Польщі став регіон Королівської Пруссії. Окрім географічної близькості до епіцентру розвитку європейської Реформації, сприятливе підґрунтя проникнення протестантських ідей до регіону було забезпечено значною часткою німецького елементу у складі міського населення, тісні культурні та торгівельні зв'язки з німецькими землями [5,с. 176].

Особливо швидкого поширення протестантизм набуває в Гданську [22,с.9]. Першим зафіксованим випадком публічного сповідуваннялютеранізму на польських землях став датований 1518 р. виступ гданського ченця-домініканця Якова Кнауда, який відкрито проголосив про свою прихильність до нового вчення і закликав до відродження церквою ранньохристиянських традицій [45,с.16]. У 1520 р. у місті виникає протестантська громада, очолювана Яном Бошенцином, який прибув до міста із Швабії. У 1522 р. у громади з'являються міністри польського походження син гданського кравця Якуб Хегге та колишній чернець Мацей Біневальд. Протягом наступних декількох років кількість лютеранських проповідників у Гданську стрімко зростає, збільшуючись переважно за рахунок місцевого населення. Серед найбільш активних реформаторів слід зазначити прізвища Яна Бонхольда, Павла Керста, Амбрози Хутвела. He обмежуючи свою діяльність одним містом, міністри охопили проповіддю інші міські центри Королівської Пруссії, здобувши значну кількість послідовників в Ельблонзі і Торуні [13,с.95].

Ескалація релігійного протистояння в Гданську викликала негативну реакцію Сигізмунда І, який, остерігаючись подальшого розвитку реформаційного руху, видав 23 листопада 1523 р. декрет, що забороняв гданському магістрату змінювати порядок богослужінь у місті. Король наголошував на тому, що захист прав католицької церкви є одним із пріоритетних обов'язків міської ради [ 11,с.35].

У 1524 р. Гданськ відвідав архієпископ гнєзнінський Ян Ласький. Заарештувавши та ув'язнивши декількох лютеранських проповідників, архієпископ почав вимагати від магістрату дотримання постанов королівського декрету. Зустрівши масовий протест міщан, Я. Ласький був змушений звільнити ув'язнених протестантів і у короткий термін залишити місто [31,с.233].

Дещо пізніше, ніж у Королівській Пруссії, виникають перші лютеранські громади на вармійських землях. Зазнавши значних втрат під час останньої польсько-тевтонської війни 1519-1521 pp. територія регіону залишалась заручником конфлікту навіть у післявоєнний період. Так, за умовами чотирирічного перемир'я, укладеного між Польщею та Тевтонським орденом в 1521 р. ціла низка вармійських міст, таких як Бранєво, Фромборг, Мельсак та Орнета залишались окупованими тевтонськими військами. Військова присутність ордену у поєднанні з постійною загрозою поновлення військових дій використовувались герцогом Альбрехтом в якості інструменту тиску на місцеве населення. He полишаючи надію залишити вармійські міста у складі Тевтонської держави, герцог активно сприяв поширенню в них лютеранізму на противагу католицизму як офіційному віросповіданню польської корони [51,с.65].

Шлях до поширення протестантизму в регіоні розчищувала низька дисципліна місцевого католицького духовенства. Так, вармійський єпископ Фабіан Лузьянський не тільки не здійснив жодних суттєвих заходів по запобіганню поширення лютеранізму у ввірених йому парафіях, але і зробив публічну заяву про те, що оскільки Мартін Лютер є доктором теології, то спростовувати його переконання мають лише особи, рівні йому за статусом. Лояльне ставлення єпископа до Реформації призвело до численних випадків переходу місцевих католицьких священиків у лютеранізм, одруження священнослужителів, секуляризації церковного майна тощо [51,с.71].

Посилення позиції католицької церкви та піднесення її авторитету в Вармії пов'язане із переходом у 1523 р. титулу вармійського єпископа до

Маврикія Фербера. Спираючись на підтримку польської шляхти, новий єпископ досить швидко розгорнув активну контрреформаційну діяльність. Основну увагу Фербер приділив посиленню церковної дисципліни, введенню суворих санкцій за її порушення. Головним опонентом Фербера став навернений у лютеранізм самбійський списком Єжи Поленц, який не тільки неодноразово закликав населення Вармії до підтримки нової віри, але і вислав у 1524 р. до всіх окупованих тевтонськими військами вармійських міст лютеранських проповідників. Започаткована ним реформаційна діяльність переважно зводилась до конфіскації церковних коштовностей католицьких храмів та монастирів [51,с.73].

Особливого розмаху набув реформаційний рух у м. Бранєво. Надіслані єпископом Поленцем проповідники спровокували антифеодальні виступи міської бідноти 1524-1525 pp., результатом яких стало повалення католицького магістрату. Скориставшись встановленням у місті протестантської влади, Поленц організував передачу всього майна профанованих католицьких костьолів до скарбниці Тевтонського ордену [51,с.76].

Проте, поодинокі виступи окремих прибічників Реформації значно поступались за своєю впливовістю більш потужному засобу експансії протестантизму, яким стала закордонна релігійна література. Масовість імпортування протестантських книг на польську територію викликала необхідність у прийнятті суворих заходів з боку королівської влади.

Серію антипротестантських указів Сигізмунда І було відкрито виданням 3 травня 1520 р. едикту, який отримав назву торунського. Висловлюючи занепокоєння масштабами поширення лютеранізму в Польщі, король поставив поза законом головний канал проникнення реформаційних ідей до держави ввезення протестантських друкованих видань. Окрім безпосередньо самого ввозу, до переліку заборонених операцій із єретичною літературою включено продаж та придбання лютеранських творів. Наведені в тексті едикту формулювання добре ілюструють наявність в Польщі значного попиту на твори німецького реформатора та його послідовників, як і готовність окремих осіб витрачати значні кошти на їх придбання. Про рівень розповсюдження явищ, описаних в едикті свідчить в тому числі і суворість санкцій передбачених за його порушення у вигляді конфіскації майна та вигнання з держави. Зафіксувавши існуючі в польському суспільстві тенденції, торунський едикт став відправною точкою для подальшого розгортання антипротестантської кампанії [10,с.579].

Відверте нехтування королівською забороною на місцевому рівні у поєднанні із швидким зростанням чисельності прихильників протестантизму обумовило необхідність у виданні королем наступних антилютеранських едиктів від 24 липня 1520 р. і 15 лютого 1522 р. [10,с.583]. Констатуючи факти порушення вже накладеної заборони, Сигізмунд І підтвердив своїми новими указами чинність основних положень торунського едикту 1520 р. Прикметною є наведена у текстах документів згадка про випадки відкритого сповідування нового віровчення [10,с.647].

Необхідно відзначити, що, незважаючи на категоричність антилютеранських едиктів, король був вимушений рахуватись із протестантськими симпатіями багатьох впливових осіб держави. Показовим у цьому відношенні виступає позиція монарха у конфлікті між церквою та королівським секретарем Л. Деціушем у 1521 р. У своїх пастирських посланнях каменецький єпископ В. Мєдзилеський офіційно звинуватив Деціуша у сприянні поширенню лютеранізму та прихильності до єретичного вчення. Сигізмунд І не тільки не підтримав єпископських звинувачень, але і власним декретом від 10 серпня 1521 р. наказав вилучити з обігу та знищити листи єпископа, заборонив принижувати шляхетську гідність в апологетичних працях і закликав єпископів до поміркованості висловлювань. Король також підкреслив неприпустимість нанесення образи послам держав, які пов'язані з Польщею мирними домовленостями і є союзниками польської корони [25,с.42].

Бурхливий розвиток лютеранізму у Вроцлаві, який знаходився під чеською зверхністю, також викликав занепокоєння польського короля. У своєму листі до вроцлавського магістрату 1523 р. Сигізмунд І закликав мешканців міста дотримуватись католицької віри і не поширювати єресь серед його підданих [ 13,с. 138].

Найбільш жорстким за своїм змістом став четвертий королівський едикт від 7 березня 1523 p., яким було передбачено спалення на вогнищі в якості санкції за його порушення. Предметом заборони стало не тільки поширення лютеранської літератури, але і проповідь, захист чи публічне схвалення лютеранських ідей [ 11,с.З].

П'ятим указом від 5 вересня 1523 р. Сигізмунд І підтвердив чинність всіх попередніх едиктів і конкретизував механізм їх виконання. В усіх містах запроваджувались посади інквізиторів, призначених єпископами разом з членами магістрату. Повноваження інквізиторів виходили за межі суто релігійної діяльності і включали право на проведення обшуків осель та арешт осіб, підозрюваних у відступі від католицької віри. Окрема увага приділялась контролю за книгодрукуванням в Польській державі. Оскільки практично єдиним центром видавничої справи залишалось м. Краків, проведення цензури друкованих видань було доручено ректорові Ягеллонського університету [11,с.21].

Реакція католицького духовенства на початок проникнення Реформації в Польщу значно поступалась рішучості польського монарха. Так, провінційні синоди, проведені у Піотркові у 1520 р. і в Ленчиці в 1522 р. жодною мірою не торкнулись розгляду протестантського питання [50,с.29].

Лише ленчицький синод 1523 p., зібраний під керівництвом архієпископа Яна Ласького, рішуче засудив лютеранізм, посилаючись на буллу папи Лева X та королівські едикти Сигізмунда І. Синод також прийняв рішення про те, що всі прихильники нового вчення повинні були бути покарані конфіскацією майна, яка проводилась для світських осіб на користь держави, а для духовенства на користь церкви. Особи, що підпали під підозру у прихильності до лютеранських поглядів були зобов'язані публічно їх зректися протягом року, по спливанню якого проголошувались відлученими від церкви. Окрім того, синод висловив підтримку запровадженої королем практики книжкової цензури. Піклуючись про лояльність до католицької церкви польського короля та його оточення, синод висунув клопотання про призначення при королівському дворі католицького проповідника [41,с.81]. Намагаючись запобігти подальшому розвитку церковного розколу, польське вище духовенство заручилось підтримкою Сигізмунда І і вислало до римського папи Климента VII канцлера Сжи Мишковського, якому було доручено звернутись із проханням про скликання нового Вселенського собору для відновлення церковної єдності [33,с.372].

Незважаючи на численні заборони з боку церковної та світської влади, реформаційний рух на території Королівської Пруссії продовжував стрімко зростати. Апогеєм поширення реформаційних настроїв у регіоні стало озброєне повстання міщан у Гданську, яке відбулось 22 січня 1525 р. Під впливом подій Селянської війни у Німеччині, спровоковане анабаптистами повстання селян у Самбії, протестантські лідери гданського повстання на чолі з бурмістром Бисхофом сформували новий магістрат, який проголосив усе церковне майно громадською власністю. П'ять міських католицьких храмів були зачинені і перетворені на школи та шпиталі.

Програма нових суспільних перетворень була сформульована у так званих «Статтях гданських реформ», які складались з 10 пунктів: 1) переселення всіх монахів до одного монастиря; 2) скорочення католицького кліру; 3) ліквідація ремісничих цехів та духовних братств; 4) скасування католицької літургії; 5) скасування єпископського суду; 6) скасування постів; 7) скасування десятинних виплат; 8) конфіскація церковних цінностей; 9) запровадження публічної лютеранської проповіді в костьолах; 10) вигнання з міста всіх злочинців [45,с.17].

Вислана протестантами до Кракова делегація міщан була уповноважена просити короля про легітимізацію нових порядків. При цьому, у наданій послам інструкції підкреслювався релігійний характер змін та наполягання на тому, що вони в жодній мірі не торкаються політичних перетворень. Незважаючи на запевнення гданських послів у їх беззастережній лояльності до польської монархії, Сигізмунд І відмовився надати місту право на свободу віросповідання [19,с.75].

Піотрковський сейм 1526 р. прийняв рішення про позбавлення Гданська всіх міських привілеїв до моменту відновлення старих порядків. Постановою цього ж сейму було підтримано ініціативу короля про озброєне придушення гданського бунту [47,с.436]. 17 квітня 1526 р. Гданськ було взято Сигізмундом І. Магістрат одностайно проголосив католицький статус міста, 20 лідерів реформаційного руху було заарештовано, з яких 15 страчено і 5 відправлено у вигнання за рішенням єпископського суду [8,арк.21].

Взявши під особисте керівництво придушення повстання в Гданську, король доручив рекатолизацію Ельблонгу та Бранєво спеціально створеній раді з 8 осіб. До складу ради увійшли, зокрема, куявський єпископ Мацей Држевіцький, вармійський єпископ Маврикій Фербер, єпископ хелмський Ян Конопацький, познанський воєвода Станіслав Косцелецький, хелмський воєвода Ян Луз'янський, мальборський воєвода Георгій Бажинський, поморський воєвода Георгій Конопацький і каштелян ельблонзький Людовік Мортескі [8,арк.36].

Прибувши до Ельблонга на початку серпня 1526 p., королівські комісари заборонили всім покидати територію міста до закінчення роботи єпископського суду [40,с.37]. Вже 4 серпня 1526 р. М. Фербер опублікував список осіб, що підлягали арешту. Прикметним є той факт, що всі 28 наведених в переліку імен належали католицьким священикам, які перейшли у лютеранське віросповідання [40,с.39]. Так, у єпископському позиві до ельблонзького священика Кацпрова Зимера, останньому інкриміновано перехід до лютеранізму, профанація костьолу та порушення целібату [40,с.44].

Своїм наступним розпорядженням від 6 серпня 1526 р. королівські комісари зобов'язали всіх міщан повернути єпископу всі заборговані десятинні виплати у шестиденний термін [40,с.42]. Едиктом від 7 серпня комісарами віддавався наказ про вилучення всіх лютеранських книг та, як друкованих, так і рукописних листівок із їх подальшим переданням на знищення в єпископській канцелярії [40,с.43]. 9 серпня 1526 р. у місті була проведена урочиста церемонія складання зібраними перед ратушею міщанами клятви на вірність польському королю [40,с.44].

Ще одним едиктом від 14 серпня 1526 р. комісари проголосили вигнанцями з польських земель чотирьох лідерів ельблонзького бунту Мертена Сібенейхена, Валентина Германа, Бальцера Біберфенгера та Йоргена Раугена [40,с.45]. Підставою для арешту могли слугувати навіть необгрунтовані підозри у причетності до лютеранської єресі, що особливо чітко простежується у випадку із ельблонзьким райцею Бартоломієм Вогтою, якого було внесено у перелік звинувачених тільки через факт пропущеної сповіді [40,с.47].

Підсумувавши досвід із боротьби з лютеранізмом у Королівській Пруссії, Ленчицький провінційний синод 1527 р. наділив польських єпископів додатковими повноваженнями з призначення необхідної кількості інквізиторів, обшуку помешкань усіх підозрілих осіб і покарання причетних до поширення нового віровчення конфіскацією майна та відлученням від церкви. Формою покарання для особливо активних єретиків було призначено спалення на вогнищі. He обмежуючись суто репресивними заходами, синод визнав необхідність у підвищенні освітнього і морального рівня польського кліру та покращення церковної дисципліни [40,с.83]. Про відносну ефективність прийнятих рішень свідчить той факт, що на сейміку 1534 р. шляхта Західного Помор'я проголосила лютеранізм офіційною релігією у регіоні [2,с. 151].

Майже одночасно із експансією лютеранізму на територію Королівської Пруссії відбувається динамічний розвиток реформаційного руху в Малопольщі, центром якого стало м. Краків. Одним із головних каналів проникнення реформаційних ідей до регіону було академічне середовище Ягеллонського університету. Оскільки започаткована Мартіном Лютером полеміка носила на своєму початку характер академічного диспуту, викладачі та студенти Краківського університету із пильною увагою слідкували за його перебігом. Тісні зв'язки з Віттенберзьким університетом забезпечували надходження інформації від безпосередніх свідків подій. Так, у 1522 р. у Кракові викладав магістр з Віттенбергу Августин Фреберг. Поширення в Кракові лютеранської літератури здійснювали магістр Ягеллонського університету Вавжинець Корвінус та бакалавр Йоахім Ловенберг [7,с. 100].

За спогадами А.Ф. Моджевського, твори Мартіна Лютера користувались у Кракові особливою популярністю, і тільки суворі королівські декрети змусили багатьох відмовитись від їх зберігання та перечитування [7,с,98].

Значний ступінь поширення протестантської літератури у студентському середовищі викликав занепокоєння католицького духовенства. В якості запобіжного заходу, краківський єпископ П. Томицький започаткував у 1524 р. обов'язковий до відвідування студентами цикл антилютеранських проповідей досвідченого католицького священикаполеміста Мартіна Добергаста [7,с. 101].

Одним із перших лютеранських проповідників у Малопольщі став професор Ягеллонського університету Якуб з Ілжі. Розпочавши свою викладацьку діяльність в 1516 р. в якості доцента, молодий вчений широко використовував в своїх лекціях праці західноєвропейських гуманістів, зокрема твори Еразма з Роттердаму. Схвально сприйнявши початок Реформації в Німеччині, професор виступив у 1528 р. із публічною проповіддю лютеранізму. Скориставшись своїм статусом священика, Якуб обрав головною трибуною поширення нових ідей кафедру при краківському костьолі св. Стефана [29,с.354].

Проігнорувавши декілька єпископських попереджень, професор продовжив свою реформаційну діяльність в Кракові до 1535 р. Започаткований проти нього єпископом П. Томицьким судовий процес завершився проголошенням вироку від 24 травня 1535 p., за яким професора було визнано винним у сповідуванні лютеранської єресі. До єретичних поглядів звинуваченого були віднесені заперечення культу святих, церковної літургії та церковних свят. Передбачене вироком покарання полягало у позбавленні єретика священицького сану та звільнення з університету. Продовживши свою діяльність за кордоном, професор доклав багато зусиль для налагодження постачання лютеранської літератури в Польщу. Ухвала піотрковського синоду 1542 р. свідчить, що мовою проповіді Якуба з Ілжі була польська [7,с. 105].

Послідовниками професора-реформатора стала значна частина студентів та осіб, що входили у його найближче оточення. Більшість з них стали активними діячами польського реформаційного руху. На особливу увагу заслуговують перший суперінтендант віденський Шимон Зациус з Прошовіц, перший малопольський суперінтендант Фелікс Круцигер, доктор медицини Ягеллонського університету Миколай Соколніцкий, професор гебраїстики Кролівецького університету Абрахам Кульвіца, доцент філософії Ягеллонського університету Мартін з Опочна, придворні проповідники Сигізмунда II Августа Ян з Кожміна, Вавжинець Д искордіа, Мартін Курек, лютеранський письменник і реформатор Самуель Анджей та інші. Таким чином, реформаційна діяльність Якуба з Ілжі спричинила становлення першої генерації лідерів польського реформаційного руху [44,с. 14].

Про масштаб поширення реформаційних ідей у Кракові свідчать численні процеси проти єретиків, запроваджені єпископським судом. Найчастіше звинуваченими виступали рядові міщани, які підпадали під підозру у прихильності до лютеранської єресі. Так, протягом одного лише 1525 р. до відповідальності були притягнуті ремісники Якуб Лаудамус, Ієронім Андриш, Григорій Войнович, Ян Ганус. Покарання в усіх випадках обмежувалось попередженням, або сплатою штрафів. Досить показовою є справа єпископського суду проти власника книгарні Марка Баварчика, звинуваченого у зберіганні та поширенні єретичної літератури, розпочата у березні 1526 р.

Найбільш резонансною справою став процес Катерини Залешовської, дружини міського райці Малхеора Вейгеля, який тривав протягом 1529-1539 рр. Предметом звинувачення стали антитринітарні погляди, профанація євхаристії та приналежність до іудейської секти. Після тривалого розслідування, проведеного під керівництвом краківських єпископів П. Гамрата та П. Томицько, підозрювану було визнано винною за всіма пунктами, проте Катерині вдалось уникнути покарання, проголосивши себе божевільною. Звільнена з-під варти, вона продовжувала публічно сповідувати єретичні ідеї. Коли всі єпископські попередження були проігноровані, Катерину знову було арештовано і засуджено до страти шляхом спалення на вогнищі. Вирок було приведено до виконання у 1539 р. [44,с,29].

Незважаючи на те, що погляди К.Залешовської суперечили не тільки католицькому, але і ортодоксальному кальвіністському та лютеранському віровченню, протестантська історична традиція закріпила за нею статус одного з перших мучеників за реформаційні ідеали в Польщі. Яскравим прикладом може слугувати хроніка краківської євангельської громади під авторством В. Венгерського, в якій Катерину Малхеорову названо прихильником оновлення католицької церкви, а всі звинувачення проти неї навмисно сфабрикованими [49,с.53].

Починаючи з 30-х років XVI ст. звинувачення у поширенні лютеранських ідей доповнюється інкримінуванням приналежності до лютеранського віросповідання. Так, у грудні 1532 р. краківським міщанам Петру Д аніелю, Анджею Соломону, Яну Айхлеру та Анджею Фогельведеру було інкриміновано не тільки лише зберігання та розповсюдження лютеранських книг, але і особисте сповідування лютеранської єресі [ 13,с. 168].

Особливо симптоматичним є процес, який було розпочато у січні 1533 р. проти міщанина Вольфганга, звинуваченого у перетворенні своєї домівки у місце проведення лютеранських зборів. Ця справа єпископського суду є одним із перших письмових свідчень про початок формування краківської лютеранської громади [13,с. 170].

Значну роль у поширенні реформаційних ідей у Кракові відіграв шляхтич, королівський бібліотекар Анджей Тжецеський. Сповідуючи лютеранські погляди, Тжецеський вів особисте листування з Ф. Меланхтоном, неодноразово від'їздив за кордон з метою придбання нових книг для королівської бібліотеки. Внаслідок своєї активної діяльності, шляхтичу вдалось згуртувати навколо себе групу інтелектуалів прихильників протестантської Реформації. До так званого «кола Тржецеського» входили придворні проповідники Сигізмунда Августа Вавжинець Дискордіа та Ян Кожмінчик, священик королеви Бони Францішек Лісманін, учень Еразма Роттердамського, друкар Бернард Воєвудка, майбутній краківський єпископ Анджей Зебжидовський, королівський секретар Анджей Фрич Моджевський і майбутній архієпископ гнєзнінський Якуб Уханський [19,с.90].

Найбільшого розквіту діяльність кола Тржецеського набуває в середині 40-х pp. XVI ст., коли спільні зустрічі із обговорення нових реформаційних ідей доповнюються практичними заходами з поширення лютеранізму в Польщі. До основних форм активності належало лобіювання протестантських інтересів при королівському дворі, в академічному середовищі Ягеллонського університету і налагодження контактів з лютеранськими громадами за кордоном. Смерть Тржецеського у 1547 р. призвела до розпаду групи і початку індивідуальної діяльності народжених нею реформаторів [9,с.26].

Одним із прихильників реформаційних ідей при дворі Сигізмунда І тривалий час залишався королівський секретар Людвіг Дециуш. Звільнений королем від єпископського суду у 1521 p., Дециуш продовжував підтримувати тісні контакти з німецькими лютеранами, вів жваву переписку з Еразмом із Роттердаму, який присвятив йому у 1523 р. свій віршований твір «Precatio dominica». Дециуш неодноразово виступав посередником у постачанні до Польщі протестантської літератури з Кенігсберга, входив до найближчого оточення герцога Альбрехта. Незважаючи на свої лютеранські погляди, Дециуш не наважився офіційно оголосити про розрив з католицькою церквою, що надало можливість перебувати на посаді королівського секретаря до своєї смерті у 1545 р. [25,с.43].

Центром розвитку реформаційного руху у Великопольщі стало м. Познань. Заснована в 1519 р. познанським єпископом Яном Любранським академічна гімназія, що здобула назву академії, стала першою гуманістичною школою на польських землях. Незважаючи на постійний контроль з боку католицького духовенства, навчальний заклад став осередком поширення протестантських ідей. Лютеранські погляди сповідували студенти та деякі з викладачів гімназії. Так, протягом 1529-1535 рр. посаду професора класичної літератури в академії займав гуманіст і реформаційний діяч, учень Ф. Меланхтона Кжиштоф Хегендорфер. В 1535 р. лютеранські симпатії професора виявились несумісними з контрреформаційною політикою нової шкільної адміністрації, що призвело до його звільнення з академії. Професор підтримував постійні зв'язки з іншими прибічниками лютеранізму на території Великопольщі, зокрема, з двором Анджея Гурки та його оточенням: священником Гурки Яном Кожмінчиком і лікарем Я. Войцехом. Серед впливових протекторів Хегендорфера був у тому числі і прихильник лютеранської реформації, каштелян мєнджижецький Станіслав Мишковський. Значна частина учнів Хегендорфера стали пізніше активними діячами реформаційного руху в Польщі, зокрема, вихованцем професора був майбутній світський патрон протестантів Рафаїл Лещинський [28,с.338].

Значну підтримку для розвитку протестантизму у Великопольщі надав познанський каштелян і генеральний староста великопольський Анджей Гурка. Тісні особисті зв'язки з герцогом Альбрехтом перетворили володіння А. Гурки у своєрідну сполучну ланку між польськими та прусськими протестантами. Під протекцією Гурки знаходились активні діячі реформаційного руху в Польщі, лютеранські проповідники Я. Секлюціан та В. Скжинецький. Таке активне сприяння розвитку Реформації не призвело до відкритого розриву Гурки з католицькою церквою, формально каштелян залишався католиком до своєї смерті [27,с.401].

Окремою сферою поширення реформаційних ідей у Польщі стало політичне життя держави. Починаючи з 20-х pp. XVI ст. у програмі екзекуціоністського руху все частіше починають зустрічатись вимоги щодо обмеження прав духовенства та католицької церкви на польських землях. Зародившись як політичне явище на початку XVI ст., боротьба шляхти за екзекуцію прав набуває особливої гостроти через безкомпромісний характер політики Сигізмунда І.

Після рішення торунського сейму 1519 р. про необхідність подвійного збільшення військового податку з 12 до 24 грошей за лан, важливе місце в екзекуціоністській доктрині шляхти почав займати принцип «спільного оподаткування» (onera communiter ferenda), за яким тягар державних податків повинен був бути розподіленим на всі стани [46,с.203]. Висунуте гасло мало своєю метою передусім залучення церкви до сплати витрат, призначених на оборону держави. Правомірність запровадження принципу «спільного оподаткування» шляхта обґрунтовувала посиланнями на польську правову традицію, наполягаючи на проведенні кодифікації права. Перша сеймова комісія з кодифікації була створена у 1519 р. [46,с.206].

На Бидгощському сеймі 1520 р. шляхта виступила з вимогою про термінове скликання так званого «сейму справедливості» (лат. >>conventus iustitae») з метою розгляду випадків порушення наданих шляхті прав та привілеїв, узгодження норм польського законодавства та конфіскацію незаконно утримуваних магнатами маєтків. Оскільки прийняття рішення про збір надзвичайних військових податків знаходилось у компетенції посольської ізби, король в умовах тевтонської небезпеки був змушений погодитись на висунуті шляхтою вимоги, хоча у подальшому так і не виконав наданої обіцянки [47,с.346]. Про напруженість конфлікту між шляхтою та магнатерією свідчить той факт, що починаючи з 1520 р. сенатори були усунуті від участі в засіданнях посольської ізби та була перервана традиція номінації частини послів сенаторами. Прикметно, що найбільше обурення шляхти викликали заможніші за світських церковні магнати [ 14,с. 156]. Антиклерикальні настрої у шляхетському середовищі посилювала присутність у складі сенату 9 єпископів, які були послідовними супротивниками реалізації екзекуціоністської програми [15,с.75].

Представництво католицького духовенства у сеймі виключно у складі сенату посилювало позиції домінуючої в сенаті магнатерії і, одночасно, послаблювало законодавчу ініціативу посольської ізби щодо церкви, оскільки до складу посольської ізби не входили представники самої церкви. На необхідності участі духовенства у засіданнях нижчої палати вального сейму неодноразово наголошував Сигізмунд І. Так, напередодні засідання сейму 1524 р. король спеціальним декретом підтвердив обов'язковість участі предстаників капітулів у роботі вального сейму [47,с.422]. Оскільки включення духовенства до складу посольської ізби надало б, відповідно до канонічного права, її рішенням обов'язкового характеру для всього польського кліру, духовна знать виступила із заявою про неприєднання до шляхетського законодавчого органу і визнання правочинності лише синодальних рішень [41,с.94].

Результатом діяльності кодифікаційної комісії став представлений до розгляду на Піотрковському сеймі 1523 р. кодекс польського процесуального права «Formula processus» [47,с.387]. Після сеймового затвердження документ було опубліковано у 1524 р. у так званому «Статуті Сигізмунда І», який вмістив тексти всіх сеймових конституцій 1507-1523 pp. Принципово важливі для екзекуціоністів законодавчі акти попереднього періоду залишились не кодифікованими.

На сеймі 1525 р. шляхта поставила питання про оподаткування не тільки господарських прибутків католицької церкви, але і церковних десятин [47,с.423]. Найбільшої гостроти дискусія про оподаткування десятини набула на варшавському сеймі 1529 р. Шляхетські посли відмовились розпочинати сеймове засідання, висунувши духовенству ультиматум і аргументувавши свої вимоги необхідністю посилення охорони державних кордонів. Ситуацію врятувало особисте втручання короля, який надав обіцянку ініціювати скликання церковного синоду для розгляду проблеми [24,с. 178].

Ескалації протистояння сприяли подальші порушення законодавства Сигізмундом І. Намагаючись зберегти престол за своїм сином, король проголосив у 1529 р. дев'ятирічного Сигізмунда II великим князем литовським. В тому ж році відбулась передчасна елекція нового монарха, проведена всупереч традиції, за життя його попередника. Здійснена в лютому 1530 року коронація остаточно закріпила спадкову передачу влади. Посольська ізба погодилась на визнання нового короля з умовою заборони такої практики у майбутньому. З цього часу принцип вільної елекції стає додатковою вимогою екзекуціоністського руху, сприяє його активізації [23,с.62].

Незадоволення шляхти викликала в тому числі і внутрішня політика дружини короля, королеви Бони Сфорци, яка намагалась забезпечити фінансову незалежність королівського престолу за рахунок збільшення прибутків від королівських маєтків. Щорічний прибуток королеви нараховував 20 тисяч дукатів від її італійських володінь, 36 тисяч злотих від литовських і 54 тисячі злотих від маєтків, розташованих на землях Корони. Більша частина капіталів перераховувалась до венеціанських банків, решта використовувалась королевою для винагороди лояльних до королівського дому магнатів. Намагаючись створити політичну противагу пануванню магнатерії, Бона Сфорца підтримувала деякі з пунктів екзекуціоністської програми, зокрема вимогу конфіскації незаконно наданих королівщин. Оскільки королева часто змінювала свою позицію в залежності від політичної ситуації, шляхта не розглядала її в якості надійного союзника. Найближче оточення Бони, зокрема коронний маршалок, краківський староста і воєвода П. Кміта та краківський єпископ П. Гамрат підтримували її у проведенні політики тактичного маневрування. Так званий «тріумвірат» Бони та Кміти та Гамрата розглядався сучасниками в якості опозиційного по відношенню до шляхти [ 14,с. 159].

На сеймі 1532 р. духовенству було заборонено перепідтверджувати надані польським королем церковні бенефіції у римській курії. Заборона поширювалась в тому числі і на практику призначення церковних бенефіцій одноосібним рішенням римського папи, без врахування думки польського монарха [48,с.93]. Нова кодифікаційна комісія, очолювана шляхтичем Tашицьким розробила протягом 1531 -1532 рр. повний кодекс польського судового права, який складався з 930 артикулів і отримав назву «Statuta Regni Poloniae recens recognita et emendate» [48,с. 115]. Значна частина екзекуціоністських вимог виявилась неврахованою новим кодексом.

Під час засідання Піотрковського сейму 1534 р. шляхта виступила з новим проектом кодексу «Correctura iurium». Король рішуче відмовився підтримувати шляхетську ініціативу. Особливий вплив на рішення Сигізмунда І здійснила позиція духовенства, відстоювана гнєзнінським архієпископом Анджеєм Кжицьким та краківським єпископом Яном Хоєнським, які вбачали в екзекуціоністському русі відкриту загрозу для інтересів католицької церкви в Польщі [48,с.І29].

У сеймових промовах представників духовенства неодноразово лунали скарги на те, що потужним каналом проникнення реформаційних ідей в Польщу залишалось навчання у закордонних протестантських університетах. Здобувши освіту, більшість шляхтичів поверталась до Польщі переконаними прихильниками лютеранізму. Про масштаб явища свідчить виданий Сигізмундом 14 лютого 1535 р. віденський едикт, який накладав заборону на закордонне навчання саме з цієї причини [ 16,с.317].

Необхідно відзначити, що претензії шляхти до католицького духовенства не обмежувались суто економічними та політичними питаннями. Обурення викликала латинізація католицької культури, альтернативу якій частина шляхти вбачала у піднесених Реформацією етнічних цінностях. Найбільш показовим у цьому відношенні виступає рішення шляхетського сеймику в Шродзі Великопольськім 1534 p., яке вимагало від духовенства, щоб «нам не забороняли друкувати по-польськи історій, хронік, прав наших та інші речі, а особливо Біблію. Адже, якщо священник друкує для себе книги, то чому для нас вони не можуть бути на нашій мові? Вбачаємо в цьому велику несправедливість, бо кожен народ на своїй мові пише, а нам священник наказав глупими бути» [43,с.73]. Таким чином, реформаційні гасла поступово набувають етнічного забарвлення, а боротьба за релігійні цінності доповнюється боротьбою за утвердження етнічної культури.

Звинувачення короля у недотриманні норм польського права відкрито пролунали на засіданні Краківського сейму 1536-1537 pp. Обурення шляхти викликало порушення закону «inkompatibilitas», ігнорування вимог кодифікації права, скуповування королевою шляхетських землеволодінь, коронація нового короля за життя попереднього. Шляхта порушила питання про скасування сплати польським духовенством аннат римській курії і недотримання умов укладеного в 1525 р. між папою Климентієм VII та Сигізмундом І конкордату про врахування інтересів Польщі при розподілі церковних бенефіцій [48,с.146]. В межах піднятої на сеймі дискусії про аннати шляхта активно використовувала аргументи сформульовані М. Лютером у 95 тезах проти сплати індульгенцій.

Боротьба проти сплати аннат сприймалась перважною більшістю єпископів як ознака зародження реформаційного руху у середовищі польської шляхти. Зокрема, єпископ Я. Хоєнський у своєму виступі зауважив, що намагання скасувати виплати аннат може стати тільки початком наступу на права церкви, що призведе до розв'язання громадянської війни, подібної до тієї, яку спровокувала Реформація у Німеччині [24,с. 183]. Засідання сейму було зірване через рішення сенату не брати участі у задовільненні висунутих шляхтою вимог [48,с. 146].

Втім, в результаті розпочатих королем переговорів з папою Павлом III, Польщі вдалось домогтися певних поступок з боку Ватикану. Своїм рішенням Павло III погодився перерахувати до королівської казни частину аннат, отриманих від архиєпископії гнєзнінської, а також краківської, плоцької і перемишлянської єпархій на оборону державних кордонів Польщі у розмірі 10 тисяч злотих [24,с. 184].

В умовах перебігу конфлікту з Московською державою 1534-1537 pp., Сигізмунд І почав розглядати екзекуціоністський рух як диверсійний, такий, що мав на меті послабити позиції держави. Під час очолюваного королем військового походу на Молдавське князівство 1537 р. шляхта відмовилась продовжувати військову кампанію, проголосивши під Львовом конфедерацію. Лідери рокошу Миколай Ташицький, Валентій Дембинський, Ян Кшенський, Ян Сераковський, Піотр та Мартін Зборовські уклали список вимог до Сигізмунда І, який налічував 36 параграфів. До головних пунктів належали кодифікація права, обмеження земельних володінь королеви Бони, законодавче оформлення принципу вільної елекції та повернення незаконно виданих магнатам маєтків. До переліку проголошених вимог увійшли претензії на адресу католицької церкви, а саме вимога скасування церковного оподаткування шляхти, звільнення шляхти з-під юрисдикції єпископських судів та позбавлення єпископів державних посад [ 14,с. 160].

Надавши обіцянку задовольнити всі висунуті шляхтою вимоги, Сигізмунд І в подальшому реалізував лише деякі з них. Впродовж Піотрковського сейму 1538 р. та Краківського сейму 1538-1539 рр. король затвердив принцип вільної елекції, виключно шляхетський склад посольської ізби, підтвердив непорушність шляхетських привілеїв. Сеймова конституція 1538 р. вимагала під загрозою інфамії негайного повернення з Риму всіх поляків, які перебували там з метою отримання папського дозволу на володіння церковними землями в Польщі. Обмеженням судової юрисдикції церкви стала закріплена в цій конституції заборона представникам духовенства виступати в ролі посередників, писарів та представляти інтереси сторін у світських судах [48,с. 173]. За наполяганням шляхти король визнав у вступі до конституції 1538 p., що деякі з прийнятих ним рішень суперечили традиційним нормам польського права і проголосив неприпустимість повторення таких порушень ним та його наступниками у майбутньому [48,с. 164]. Висунута шляхтою пропозиція щодо включення оселених на церковних землях солтисів до складу посполитого рушення була відхилена сенатом.

Втім, найбільш дискусійні питання кодифікації права та конфіскації магнатських маєтків залишились відкритими. He дістали королівського схвалення і пропозиції щодо більш радикального обмеження юрисдикції католицької церкви. Така внутрішня політика лише на деякий час відтермінувала новий спалах шляхетського незадоволення [48,с. 193].

Нові вимоги шляхти до католицького духовенства були висунуті на Піотрковському сеймі 1542 р. Вирішуючи проблему фінансування обороноздатності держави, представники посольської ізби виступили із пропозицією поширення на духовенство військового податку. Проте, на етапі затвердження сенату така ідея була знову відкинута [48,с.235].

Подальший наступ шляхти на церковні права призвів до прийняття Краківським сеймом 1543 р. рішення про обмеження юрисдикції єпископських судів питаннями пов'язаними із дотриманням церковної дисципліни, сплатою десятини та покаранням єретиків [48,с.242]. Навіть таке помірковане обмеження церковних прав духовенство погодилось зберегти чинним протягом року, по завершенню якого відновило синодальним рішенням 1544 р. попередню компетенцію церковного суду [41,с.94]. Більш суттєвим здобутком шляхти на сеймі 1543 р. стало скасування заборони на отримання закордонної освіти [48,с.246]. Водночас, боротьба шляхти за право на закордонне навчання стала одним із перших прикладів сполучення вимог екзекуціоністського та реформаційного рухів.

Особлива активізація реформаційного руху в Польщі припадає на 40 pp. XVI ст. Збільшенню чисельності прихильників протестантизму сприяло поновлення дозволу на закордонне навчання шляхти, широке розповсюдження протестантської літератури, підтримка реформаційних ідей широким колом польських інтелектуалів, експансія на польську територію нових протестантських конфесійних напрямків у формі кальвінізму та чеськобратської церкви. Так, у 1542 p., шляхтич Й. Дециуш писав у своєму листі з Кракова до прусського герцога Альбрехта наступне: «Тут у нас Слово Боже і Євангеліє у багатьох місцях проголошуються відкрито, з добрими намірами, і навіть у присутності пана архієпископа [П. Гамрата архієпископа гнєзнінського і єпископа краківського С.Ч.]>> [45,с.20].

Серед подій, що набули особливого резонансу, необхідно відзначити одруження в 1540 р. католицького священика, вешпремського єпископа, архідиякона варшавського Яна Ласького з дочкою ткача з Нідерландів Малгожатою. Незважаючи на свої тісні контакти з Е. Роттердамським, захоплення творами Ф. Меланхтона, Ласький, намагаючись зберегти свій маєток і титули, заприсягнув у 1542 p., що не визнає вчення Мартіна Лютера і зберігає вірність католицькій церкві. Втім, після свого виїзду до Східної Фризії у 1543 р. священик стає відвертим прихильником кальвіністської Реформації і долучається до активної пропаганди протестантизму [31 ,С.239].

Масовість розповсюдження польськомовних текстів протестантських проповідей стало приводом до видання королем нового антипротестантського едикту від 10 липня 1544 p., який, фактично, лише підтвердив чинність попередніх [ 13,с. 142].

Впливовим чинником поширення реформаційних ідей у шляхетському середовищі 40-х pp. XVI ст. стали твори польських письменників-публіцистів М. Рея, А. Моджевського, С. Оріховського.

Речник екзекуціоністського руху, письменник, поет та прозаїк Миколай Рей підтримував тісні зв'язки з представниками лютеранського кола Тржецеського в Кракові і неодноразово висловлював відверто протестантські ідеї у своїх промовах і творах. Виступаючи у ролі посла на Піотрковському сеймі 1542 р., Рей став одним із чотирьох осіб, обраних до складу спеціальної делегації від посольської ізби до короля, яка мала ознайомити Сигізмунда І, що перебував у Вільно, із запропонованою шляхтою програмою суспільно-політичних реформ. Присутність Рея фіксується під час Краківських сеймів 1543, 1545, 1546 та 1547 pp. [36,с. 196]. Поширенню реформаційній ідей у Польщі сприяла як політична, так і творча діяльність письменника. Стійкі симпатії до лютеранізму виразно прослідковуються вже в тексті перекладу псалтиря 1540 р. і стають відверто неприховуваними після видання в 1543 р. польської версії лютеранського катехізису, присвяченого королеві Боні Сфорці [39,с.212]. Парафразом німецького лютеранського твору Н. Кірхмейера «Traegoedia nova. Mercator seuiudicium» (1540 р.) стала опублікована в 1549 р. трагедія М. Рея <?Kupicc. to jest kstalt a podobienstwo Sadu Bozego ostatecznego» [38]. Заперечуючи вищість церковної влади над світською, М. Рей наполягав на невтручанні духовенства у державні справи, що відповідало одній з головних вимог екзекуціоністської програми шляхти.

На 40 pp. XVI ст. припадає поява перших публіцистичних творів видатного польського письменника, гуманіста і громадського діяча Анджея Фрича Моджевського. Здобувши протестантську освіту підчас навчання у Вітенберзькому університеті протягом 1532-1535 pp., Моджевський розцінював Реформацію в якості зручного інструменту для здійснення серії суспільно-політичних перетворень, необхідних для зміцнення польського державного устрою. Поділяючи ідеї екзекуціоністського руху про необхідність обмеження влади як світських, так і духовних магнатів, Моджевський вбачав кінцеву мету політичної боротьби у посиленні влади монарха, покликаного узгодити інтереси всіх суспільних станів. Формуванню протестантського світогляду письменника сприяло особисте знайомство із соратником М. Лютера Ф. Меланхтоном, дружні стосунки з німецьким лютеранським письменником Д. Шилінгом. Після свого повернення із-за кордону, Моджевський приєднується до групи інтелектуалів, що симпатизувала реформаційним ідеям, і, починаючи з 1546 p., бере постійну участь у зібраннях кола А. Тржецеського, активно полемізує з нідерландським антитринітарієм Спірітусом [20,с.27].

Вже в ранніх творах Моджевського реформа церкви виступає важливою передумовою внутрішньополітичної стабільності держави. У своїх працях « Lascius sive de poena homicidii oratio prima>> (1543 p.), «Oratio secunda de poena homicidii» (1544 p.), «Oratio tertia de poena homicidii» (1545 p.), «Oratio Philaletis Peripathetici» (1545 p.), «Querela de contemptione legis divinae in homicidas» (1546 p.) Моджевський виступає на захист прав селян, закликаючи до припинення свавілля як світських, так і церковних феодалів. Ще більш виразно реформаційні погляди автора простежуються у творі «De legatis ad concilium Christianum mittendis» (1546 p.), який являє собою промову, адресовану учасникам Тридентського собору із пропозиціями щодо початку негайного реформування католицької церкви. Незважаючи на те, що промова так і не була виголошена на соборі, її друкований текст здобув надзвичайну популярність у Польщі [32,с.539].

Позбавлення духовенства особистих привілеїв відповідало прагненню Моджевського до встановлення в Польщі суспільства, в якому представники всіх станів були б рівні перед обличчям закону [6,с.41 ]. Підтримуючи екзекуціоністське гасло кодифікації законодавства, публіцист вбачав у цьому заході перший крок до встановлення верховенства права. В цілому, поєднуючи ідеї екзекуціоністського і реформаційного рухів, Моджевський не обмежував себе засадами жодного з них, синтезувавши власну комплексну програму суспільно-політичних реформ, викладену у його працях [ 18,с.29].

Показовим індикатором панування антипапських настроїв у Польщі може слугувати активна боротьба релігійного полеміста, католицького священика С. Оріховського за скасування принципу целібату духовенства. Ґрунтовна гуманітарна освіта, отримана у Вітенберзькому університеті, особисте знайомство з М. Лютером та Ф. Меланхтоном сформували гуманістичний світогляд письменника. Залишаючись католиком, Оріховський був переконаним прихильником реформування церкви. Висловивши свої погяди на церковну реформу у трактаті «Pro ecclesia Christi» (1546 p.), філософ проголосив целібат антихристиянським принципом, який суперечив здоровому глузду і самій природі людини, а відтак був головною причиною кризи католицької церкви. У 1547 р. Оріховський виступив із своєю пропозицією скасування целібату на Тридентському вселенському соборі. Головним об'єктом критики священика став «Закон про целібат», прийнятий папою Сиріцієм. Текст промови швидко поширився на польських землях спочатку в рукописному, аз 1551 р. у друкованому вигляді під назвою «De lege coelibatus contra Syricium in Concilio habita» [ 17,c. 145].

Категоричність позиції Оріховського призвела до втручання у дискусію перемишлянського єпископа Яна Дзядуського, який, задовольнившись усним попередженням священика, не тільки не позбавив Оріховського сану, але й призначив його генеральним вікарієм. Проте, Оріховський не змінив своїх поглядів, видавши у 1548 р. ще один твір проти целібату «Epistola de coelibatu» [35,с.289].

Збільшенню чисельності протестантів в Польщі сприяла масова міграція чеських братів, спричинена їх поразкою у антигабсбурзькому повстанні 1546 р. і вигнанням з Чехії за наказом Фердинанда І. Опинившись перед вибором між зреченням власної конфесійної приналежності та вигнанням за межі країни, понад тисячу чехів обрали останнє. Польські землі знаходились на шляху міграції чеських братів до Князівської Пруссії, де прихильний до вигнанців герцог Альбрехт обіцяв оселити представників громади у м. Марієнвердер. Посиленню контрреформаційних тенденцій сприяла також поразка протестантів у Шмалькальденській війні [ 12,с. 19].

Перша група чеських братів прибула з JIитомишля до Познані наприкінці червня 1548 р. Мігранти з чисельних брандиської та турновської чеськобратських громад прибули до міста на початку липня. Третя, найменша група на чолі з єпископом Єжи Ізраїлем зупинилась під Лешно у серпні. Генеральний староста великопольський Анджей Гурка дозволив протестантам продовжити своє перебування на польській території, надав для оселення чеськобратської громади підпорядковані йому міста Курнік, Кожимін, Шамотули [27,с.404].

На з'їзді великопольської шляхти у Курніку, який відбувся 5 липня 1548 p., було прийнято рішення адресувати до короля прохання санкціонувати перебування чехів у Польщі. Незважаючи на категоричну відмову Сигізмунда Августа, значна частина чеських братів так і не залишила польські землі, про що свідчить шляхетський протест проти їх вигнання, висунутий під час сейму 1550 р.

Свою вимогу легітимізувати перебування чеських братів у Польщі шляхта мотивувала передусім господарською доцільністю. Оскільки значний відсоток вигнаних з Чехії протестантів були ремісниками, шляхта була зацікавлена у винятковій прибутковості їх праці. Повторна королівська заборона також залишилась формальною [ 12,с.21].

Друга половина 40-х pp. XVI ст. ознаменована інтенсивним поширенням кальвінізму у середовищі польської шляхти. Кальвіністська доктрина приваблювала шляхту демократичною структурою церковної організації і, передусім, традицією запровадження світського патронату над релігійною громадою. Одним із перших відомих нам шляхтичів-кальвіністів у Малопольщі став Ян Влодзиславський-Ланцкоронський [ЗО,с.443]. У цей же час почав відкрито сповідувати кальвіністські ідеї шляхтич Станіслав Кармінський. Історію навернення шляхтичів подано у «Хроніці краківської громади» В. Венгерського [49,с.55]. Виняткову роль С. Кармінського у поширенні кальвінізму в Польщі відзначає С. Любенецький [21,с.268]. До головних чинників, що вплинули на індоктринацію С. Кармінського, автори відносять навчання у Ліпському університеті, особисте знайомство з Я. Кальвіном та Ф. Лісманіном.