Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 років

Натомість реформа 1735 р., яка розділила рядових козаків на виборних та підпомічників для підтримання боєздатності хоча б частини козацтва, в умовах війни виявилася неефективною. Це, перш за все, пояснюється нерозумінням специфіки козацької служби з боку російських офіцерів. Козак мусив приходити з походу зі здобиччю, що в умовах степової масштабної війни було проблематично. Протягом війни зменшилась чисельність козацтва, а здатність наявних козаків забезпечити себе для походу катастрофічно впала.

Вивчення участі лівобережного козацтва у бойових діях залишає у дослідника низку суперечливих вражень. Їхні дії під час походів сучасниками часто оцінюються зневажливо, козаки використовувалися на допоміжних роботах і обслуговували потреби регулярної армії, зазнаючи при цьому знущань. Проте за умови постановки перед гетьманцями бойової задачі, яка відповідала особливостям козацтва як роду військ, вони найчастіше з успіхом виконували її. Коли ж йдеться про участь в окремих операціях добровольців, то їхні дії можна оцінити як високоефективні.

Вплив суб'єктивного чинника на ефективність використання лівобережного козацтва у боях 1735-1739 рр. був великим. Особисте ставлення фельдмаршалів до гетьманців обумовлювало способи їх використання як бойової сили. Для Б. Мініха вони були небоєздатною масою, яка мусила рити окопи, охороняти обоз та ходити в караули. Натомість П. Лассі довіряв гетьманцям розвідку, дії в авангарді та відриві від основних сил, фальшиві демонстрації, призначені для відволікання уваги противника, рейди вглиб його території, які козаки успішно виконували.

Документи засвідчують, що значна частина старшин не бажала воювати. При цьому старшини не бажали йти у відставку, демонструючи таким чином поступове забуття того, що їх влада опирається, перш за все, на "шаблю" і що всі переваги високого становища обумовлюються військовою службою. Очевидно, у старшинській свідомості серед переліку якостей, які складають ідеал поведінки, війна вже не була обов'язковою. Промовистим є обурення деяких бунчукових товаришів з приводу того, що частина з них не воює. Підставою цього обурення була не апеляція до того, що козаку ганебно уникати війни, а лише незадоволення хитрістю товаришів, яка спричиняла надмірне навантаження на тих, хто не зумів ухилитись від військової служби.

Фактична відсутність енергійних військовиків у середовищі старшини Гетьманщини співпадає з ситуацією, характерною для рядового козацтва. Крім погіршення економічного становища козацтва, яке не сприяло високим бойовим якостям, можна виділити ще низку факторів, зокрема зміну характеру війн у ХУІІІ ст. та домінування регулярних армій на європейських театрах бойових дій. Це важливо з огляду на те, що у ХУІІІ ст. козаки самі перетворюються на складову регулярної армії, тоді як у другій половині ХУІІ ст. вони взаємодіяли переважно з військами, нерегулярними за своєю природою. У порівнянні з регулярними частинами козацтво програвало. Риси "людини меча", характерні для козака попередніх епох, втрачали у ХУІІІ ст. свою значимість. Тепер армією рухав швидше "обов'язок", аніж "честь".

З 1735 р. припиняються також грошові виплати з державної скарбниці, а можливість отримати військову здобич на ворожій території з'являється лише під час війни, причому і цей шлях міг бути обмежений, як це сталося у 1739 р., під час маршу Правобережною Україною.

На відміну від гетьманців, запорожці зберігають хлібне і грошове жалування, а прикордонне положення Січі давало можливість для козакування та гайдамакування у Кримському ханстві та Речі Посполитій, що сприяло більш тривалому збереженню військового стилю життя. В Гетьманщині у ХУІІІ ст. змінюється поняття про спосіб життя козацтва, а в структурі "козацького хліба" на перший план в виступають прибутки від господарської діяльності. Розмивання поняття лицарського стану на Лівобережжі відбувалося доволі просто ще й через глобальний характер "покозачення" за часів Хмельниччини. Відсутність станової замкненості лівобережного козацтва, відносна легкість переходу з козацького до інших станів і навпаки, не дозволила створити чіткого усвідомлення себе як "людей меча", що могло би стати на заваді "оселяненню" козацтва в нових умовах.

Проте російсько-турецька війна 1735-1739 рр. дозволяє простежити "реанімацію" в умовах бойових дій певних рис, властивих козацтву як військовій спільноті. В умовах походу застосовувалися принципи старшинського самоуправління, коли це стосувалося конфліктів, пов'язаних з питаннями честі. Рядові козаки за екстраординарних обставин згадували про своє право судити старшин і демонстрували непогане знання історії власного полку, апелюючи до аналогічних подій, які відбувалися більше ніж півстоліття тому. козацтво гетьманщина лівобережжя геополітичний

Важливою складовою успіху козацтва під час рейдування тилами противника, нанесення йому несподіваних ударів була не тільки відсутність боїв з великими армійськими відділами, а й можливість захоплення здобичі, яка приваблювала активних людей, що для них важливішим був принцип "або здобути - або вдома не бути", аніж кредо більшості "моя хата скраю". Саме вони складали тих "шукачів козацтва", які в умовах війни прагнули повернути колись втрачений статус, що суперечило діям більшості гетьманців, які тікали зі своїх домівок або продавали землю, шукаючи захисту від жахів війни у селянському або міщанському статусі.

Лівобережне козацтво у 1730-х рр. багато в чому втратило властиві йому риси військової спільноти. Для більшості козаків та старшин війна не була способом життя, а на перше місце в пріоритетах вийшли добробут та спокій. Участь у бойових діях реанімувала певні риси та навички, проте прагнення воювати гетьманці в означений період не виявляли. Для невеликої частини козацтва російсько-турецька війна 1735-1739 рр. була шансом вирватись з замкненого кола щоденності, пошукати свій шанс на кар'єру чи здобич у бою. Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. засвідчила, що лівобережне козацтво в цей час перебувало на етапі перетворення з військового стану на стан, у якому переважають цивільні ознаки, які все більше домінували.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях автора

1. Останній похід Григорія Грабянки // Борисфен. - 1994. - №4. - С.9-10.

2. Козацька старшина влітку 1736 р. (за матеріалами Центрального державного історичного архіву) // Наукові праці НБУ ім. В. Вернадського: Бібліотека: наука, культура, інформація. - К., 1998. - С. 448-450.

3. Тривожні походи лівобережних полків у 1736-1739 рр. // Гуманітарний журнал. - 1999. - №3. - С. 29 - 35.

4. Григорій Грабянка у бойових діях 1735-1738 рр. // Українська біографістика: Збірник наукових праць. - К.: РИО, 1999. - Вип. 2. - С. 174-183.

5. Значкове товариство у 1735-1739 рр. // Гуманітарний журнал. - 2000. - №2. - С. 33-39.

6. Мобілізації козаків Гетьманщини під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. // Київська Старовина. - 2000. - №1. - С. 18-30.

7. Старшинський реєстр 1736 року // Дніпропетровський історико-археографічний збірник.- Дніпропетровськ: Генеза, 2001. - Вип. 2. - С. 548-553.

8. Бунчукове товариство у 1735-1739 роках // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті - Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського ун-ту, 2001. - С. 28-38.

Размещено на Allbest.ru