Передумова формування наукової школи М. Слабченка в Одесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумова формування наукової школи М. Слабченка в Одесі

науковий історичний школа

На сучасному етапі розвитку вітчизняної науки, все більше привертають увагу проблеми формування наукових шкіл, аналіз яких дозволяє оцінити зроблене та намітити шляхи подальшого розвитку історичної науки. Актуальність зазначеної теми визначають наступні фактори, а саме: до нашого часу немає чіткого визначення типів науково-дослідницьких об'єднань, часто одним терміном «наукова школа» позначають різні за метою і завданням наукові колективи. Загальновизнаного й усталеного визначення терміну «наукова історична школа» не існує і, скоріше за все, існувати не може з огляду на унікальність кожної з них. Проте, зроблено низку досліджень в області термінологічного визначення поняття «наукова школа» та розкрито її зміст.

Мета нашої статті охарактеризувати процес початку формування наукової історичної школи в Одесі під керівництвом М. Слабченка, а також розкрити сутність поняття «наукова школа» в контексті проблеми, що розглядається.

В історіографії визначились два концептуальних підходи щодо поняття «наукова історична школа». Перший зосереджує увагу на вивченні структури школи як суб'єкту історичного пізнання. Другий наголошує на вивченні історіографічного процесу як об'єкту пізнання і виходить з тотожності термінів «наукова школа» та «українська історіографія» у певних хронологічних і територіальних рамках.

Процес історичного пізнання суб'єктивно-об'єктивний, який вимагає врахування особливостей об'єкта й активної ролі суб'єкта. Структуризація (формалізація) має виходити з аналізу певних функцій аналізованого об'єкта з урахуванням суспільної практики, тобто в тріаді структура функції суспільна практика (історіографічний процес) має відігравати вирішальну роль останній компонент. Таким підходам відповідає структурно-функціональний аналіз, який підсумовує переваги структурного і функціонального методів, дозволяє через суспільну практику з'ясувати активну роль наукових шкіл у творенні історичного знання. Інакше кажучи, доцільно послідовно з'ясуватинаслідки структурного і функціонального підходів у вивченні історичних наукових шкіл 1920-х pp., що дозволить уявити їх структуру і функції як суб'єктів поступу історичної науки [І.с.271].

У вітчизняній історіографії сформувалися різні підходи до трактування поняття «наукова школа» і до розуміння того, кого можна відносити до засновників наукових шкіл та їх учнів. Серед визначень наукової історичної школи нашу увагу привернули насамперед найбільш розповсюджені та ті, що дозволяють застосувати їх до поняття «наукової школи» 20-х pp. XX ст. Так, Л.Винар прагне подати якісні ознаки наукової школи у певній субординації і виділяє таку структуру «ідеальної» школи: засновник, учні та співробітники, організаційна основа з науково-дослідними, науково-педагогічними установами, спільність історіософських та історіографічних концепцій, видавнича база, тематика, середовище і наявність «емоційного фактору» [2,с. 17-24].

І. Колесник зазначає, що наукова школа як фрагмент історичної дійсності являє собою різновид колективної наукової діяльності. Основною рисою цієї форми колективної діяльності є зв'язка: учитель-учні [3,с.39]. Розвиток науки не може здійснюватися без наукових шкіл, хоча утворення їх не є запрограмованим, а тільки спонтанним. Це справжній, абсолютно неформальний, творчий союз дослідників. «Школа» в структурі історичної науки багатовимірний феномен. Наукова школа являє собою різновид колективної наукової діяльності (поряд з такими формами колективної співпраці як науково-дослідницький інститут, науково-дослідницька лабораторія тощо) [4,с.14]. Наукові школи в українській історіографії виникають у другій половині XIX ст. і активно розвиваються в першій третині XX ст., коли у зв'язку з процесами соціалізації та інституалізації науки, актуалізується практика врегулювання колективної наукової діяльності, своєрідний «розподіл ролей» в процесі історичного пізнання. Хоча, сама дефініція «школа» стосовно об'єднань науковців застосовується в історичній науці ще з першої половини XIX ст., а поширення терміну «школа» в науці відслідковується з другої половини XIX ст. [5,с. 12].

В історичній літературі не існує одностайності у визначенні кількості та назв наукових історичних шкіл у 20-х pp. XX ст. Ситуація ускладнюється перехідним характером самого історіографічного процесу і прагненням дослідників подати «абсолютне» визначення ознак школи. Наукові історичні школи 1920-х pp. як певна сукупність і кожна окремо мали стільки неповторних рис, що не слід сподіватись на їх формалізацію. Практично всі дослідники виділяють школи М. Грушевського, Д. Багалія і М. Яворського. Нерідко до назви додається місце розташування (київська школа М. Грушевського чи харківська Д. Багалія), інколи напрямок (марксистська М. Яворського) чи проблематика досліджень (соціально-економічна Д. Багалія). Про приналежність наукових шкіл до певних напрямків йшлося вище, а щодо назви, то найчастіше і доречно вона містила прізвище лідера [І.с.270].

Крім зазначених загальновизнаних деякі автори виділяють й інші наукові школи. Так, Р. Пиріг веде мову також про школи М. Слабченка і М. Василенка [6,с. 173], в «Передмові» до археографічного збірника «Михайло Грушевський: між історією та політикою» (П. Сохань, Г. Боряк, І. Гирич, В. Даниленко, РПиріг, О. Рубльов) виділяється також школа Д. Яворницького [7,с.8], на думку В. Сарбея, існувала «наукова лівобережна школа в українській історіографії» [8,с.158], І. Усенко цілком доречно обґрунтував доцільність виділення школи М. Василенка [9,с.871]. О. Оглоблин чітко пов'язував наукові школи з історіографічним напрямком, говорячи про київську культурно-історичну (неонародницьку, соціологічну) школу М. Грушевського, харківську соціально-економічну школу Д. Багалія, історико-правничу школу М. Василенка та історично-економічну школу (можливо, мова йде про школу М. Слабченка) [10,с. 10].

Хоча, на думку різних вчених, наукову школу М. Слабченка слід визнати історико-юридичною (В. Заруба) [11] або українознавчою (В. Левченко) [12,с.217]. Наукова школа М. Слабченка лише формувалася і через об'єктивні та суб'єктивні чинники не розгорнула свою діяльність на повну потужність. Але її основні ознаки лідер, видання, установи, ідеологія в кінці 1929 р. вже чітко простежуються.

До середини 1920 р. в Одесі історична наука була зосереджена в Імператорському Новоросійському університеті, Історико-археологічному музеї та Товаристві історії і старожитностей. Провідна роль у науково-дослідній діяльності з історії належала університету, після реорганізації якого наукова робота викладачів була відокремлена від навчальної та переведена до новостворених науково-дослідних установ [13,с.1]. Організаційна форма цих установ, яка не обов'язково виникали при вищій школі, була різноманітна товариства, комісії, науково-дослідні кафедри з секціями і підсекціями [14,с.ЗЗ]. У зв'язку з тим, що при Одеському інституті народної освіти до 1926 р. історичного профілю не існувало, його вчені згуртували свою діяльність в різних наукових установах як місцевих, так і центральних, зокрема у структурних підрозділах Всеукраїнської академії наук.

В Одесі дослідницька робота істориків була зосереджена в різноманітних за формою, структурою, тематикою та методикою досліджень науково-дослідних установ. Серед них Одеська комісія краєзнавства при ВУАН, Одеське наукове товариство при Українській академії наук. Українське бібліографічне товариство. Одеське відділення Русько-Візантійської історико-словникової комісії Російської академії наук. Одеська філія Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Одеський державний історико-археологічний музей. Центральна наукова бібліотека. Комісія по концентрації і вивченню історикореволюційних матеріалів та історії партії. Згідно постанові Колегії Народного комісаріату освіти УСРР від 9 лютого 1925 р. науково-дослідні установи могли видавати власні наукові видання бюлетені, збірки, записки та окремі відбитки праць своїх співробітників. Тому кожна з вище перелічених установ мала свій друкований орган, де видавалися результати наукової роботи їх представників: «Вісник Одеської комісії краєзнавства при ВУАН». «Записки Одеського наукового при Українській Академії наук товариства», «Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі», «Східний світ», «Праці Одеської центральної наукової бібліотеки» [12,с.212-213].

Формувати школу науковців М. Слабченко розпочав з 1920 p., коли перейшов на викладацьку працю до Одеського інституту народної освіти, де очолював предметну комісію з історії, вів власні наукові дослідження і керував студентськими, розробляв навчальні плани, програми, прочитав і видрукував кілька курсів лекцій і спецкурсів. Власне першою структурною ланкою створеною М. Слабченком став історичний кабінет, заснований навесні 1922 p., на другому поверсі університетського корпусу в невеликій аудиторії. Тут вчений вів семінари, працював над книгами, консультував студентів, а згодом аспірантів, приймав заліки та іспити. Восени 1923 p. М. Слабченко створив історичний гурток. Його перше організаційне засідання відбулося 14 жовтня. На ньому вчений виголосив доповідь «Українські братства після Люблінської унії», а студентка А. Лавріненко зачитала реферат «Магдебурзьке право й цехи на Україні» та зробила дві доповіді: «Карбування грошей в Гетьманщині за Самойловича» і «Перевози на землях Запорозьких Вольностей» [15,с. 158-165].

Наступною установою школи можна вважати семінар підвищеного типу з соціальної історії, заснований вченим у вересні 1924 p. В ньому обдаровані студенти і випускники більш поглиблено вивчали теорію фаху, методику і методологію дослідницької праці, писали реферати, статті, курсові роботи, готували доповіді за першоджерелами. Щороку керівництво Одеського інституту народної освіти намагалося ліквідувати семінар М. Слабченка і вченому доводилося боротися за своє дітище з партосередком та правлінням [16,арк. 12]. За роки існування (1924 -1930) семінар мав шість випусків (останній вже без керівника), кілька десятків студентів поглибили в ньому знання, випробували сили, підіймалися сходинкою вище ішли аспірантами до науково-дослідницької кафедри. Про ефективність праці свідчать листи історика до завідуючого Укрнаукою від 29 червня 1925 р. з проханням допомогти надрукувати праці членів семінару підвищеного типу [17,арк. 9-10]. Тобто, за академічний рік учні встигли підготувати дослідження варті друку. В 1925 1926 навчальному році «семінаристи» К. Єфімова, С. Крамер, Н.Поченок, О. Архангельська працювали в Одеському крайовому архіві, досліджуючи за першоджерелами колонізацію степової України, оренду землі, історію Коша Нової Січі, правове становище військових поселенців, кантоністів [18,арк.9]. У щоденнику вченого є записи зроблені на заняттях семінару у січні березні 1927 p., з яких дізнаємося, що учасниками семінару в цей час були Добрицький, Грибовець, Гуцулюк, Мещерюк, Пащенко, Рибак, Талалай, Раскін, Фелікс. На їхню розробку вчений запропонував такі теми: «Срібне питання в Україні в 90-х pp. XIX ст.», «Історія цін на землю», «Поземельний кредит в Україні XIX ст.», «Комерційні банки в Україні XIX ст.», «Реміснича праця в Україні XIX ст.». Дослідити їх мали за рукописним відділом наукової бібліотеки. В щоденникових записах часто згадуються заняття з семінаристами, особисті контакти, даються оцінки здібностей молодих науковців, що засвідчує небайдужість вченого до підготовки фахівців істориків [19].

Четвертою установою в Одеському інституті народної освіти була створена на чолі з М. Слабченком науково-дослідна кафедра. Вона виникла 18 вересня 1926 p., як одеська секція (філія) соціально-економічної історії України Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури.

Спроби створити при інституті подібну установу були зроблені вченим раніше, але через низку проблем, однією з яких була нестача коштів [20,с.48], реалізація цієї події відкладалась. Поява першої історичної установи при інституті народної освіти встановила дві особливості у науковому середовищі: по-перше, вона була першою самостійною структурною одиницею історичного профілю, по-друге, вона стала організаційною основою розвитку нового історичного напрямку в Одесі україністики. Знання й навички цієї школи під керівництвом академіка М. Слабченка отримали чотирнадцять випускників Одеського інституту народної освіти, серед яких сім стали кандидатами наук, а двоє докторами наук [21,с. 137-139]. Вони й стали основою для формування наукової школи М. Слабченка в Одесі.

В Одеському інституті народної освіти у науковій роботі головна увага приділялась становленню і розвитку досліджень з історії України. При цьому використовувався не регіональний підхід, а комплексне дослідження від історії слов'ян до сучасності. Регіональні методи вивчення історії України були характерні для «київської школи» В. Антоновича, яку в Одеському інституті народної освіти продовжував його учень -1. Линниченко. їх використовував і учень І. Линниченка М. Слабченко. Основні напрями дослідження вчених одеської історичної школи охоплювали проблеми аграрного і трудового права, історії селянства і робітничого класу, революційні рухи, підготовка і проведення реформи 1861 р. та інші [12,с.216].

Особлива роль у дослідженнях з історії України в Одеському інституті народної освіти належала М. Слабченку. Діапазон його наукових досліджень був надзвичайно широким, охоплюючи історію України від слов'янських племен до історії революційного руху XX ст. включно. Однією з важливих заслуг М. Слабченка перед українською наукою було створення з його ініціативи та під його керівництвом у 1926 р. в Одеському інституті народної освіти першого центру українознавства академічного типу Одеської секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури. За десять років роботи в інституті М. Слабченко на базі історичного кабінету, семінару підвищеного типу з історії України і вище згаданої секції сформував наукову школу україністики, основними напрямками досліджень якої стали історія аграрного і трудового права, суспільний лад, революційні рухи, історія робітничого класу та історія української літератури. Відчувши на початку кар'єри науковий вплив

І. Линниченка, вже у другій половині 1920-х pp. він створив власну наукову школу, яка дала нову генерацію істориків України. З його учнів в Одеському інституті народної освіти працювали та продовжували дослідження з історії України С. Ковбасюк і М. Рубінштейн [22,арк.38-43].

М. Рубінштейн у своїх працях ставив питання про періодизацію феодальних відносин у Київській Русі. У той же час він не підтримував прагнення деяких вчених перенести в часи первісного суспільства етнічні розбіжності українців та росіян [23;24]. He закінчивши аспірантуру під керівництвом М. Слабченка, 1928 p. М. Рубінштейн виїхав з Одесиу пошуках «більш авторитетного місця і керівника». М. Слабченко з обуренням зустрів як цю інформацію, так і ту, що завідуючий Харківської науково-дослідної кафедри Д. Багалій запросив М. Рубінштейна взяти участь в їх науковій збірці (а М. Слабченка ні) та хоче зробити його науковим співробітником своєї кафедри: «Нарешті Рубінштейн соціально чужий радянській науці елемент. У нього є апломб й виправка, непогані манери, але українська історична наука для нього настільки чужа, що я не міг його обороняти, ...ніхто й з професури не висловився в користь Рубінштейна» [11]. Це не завадило пізніше М. Рубінштейну писати, що «за умов, які склалися в підборі кадрів, він [М. Слабченко] був, безумовно, одним з найобдарованіших і в ряді випадків найкваліфікованішим з викладачів, котрий зміг в русифікованому інституті примусити шанувати історію України і вважати її чи не найголовнішим предметом» [25,с. 93-94].

Специфічною рисою наукової творчості більшості викладачів Одеського інституту народної освіти був її краєзнавчий характер. Це обумовлювалося вже сформованою традицією краєзнавчих досліджень південного регіону в Одеському товаристві історії і старожитностей. Північне Причорномор'я це чітко локалізований об'єкт дослідження був у центрі уваги наукових інтересів багатьох вчених-гуманітаріїв, які основні дослідження з цього питання проводили в Одеській комісії краєзнавства й Історико-археологічному музеї.

Таким чином, наукова школа це історично сформований колектив дослідників, які займаються спільною науковою діяльністю під керівництвом признаного вчителя-лідера. їх об' єднує спільний напрямок роботи, який забезпечує ефективний процес досліджень і збільшення кількості кваліфікованих співробітників. Наведені факти засвідчують процес початку формування М.

Слабченком в Одесі в 20-х pp. XX ст. окремої історичної наукової ніколи, в якій чітко окреслилися такі складові як лідер, видання, установи та ідеологія.

Список використаних джерел

1 .Водотика С. Наукові історичні школи і провідні тенденції розвитку української історичної науки на початку XX ст. / С. Водотика // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. -K.: Інститут історії України HAH України, 2007. -№16. С.270-290.

0.Винар JI. Найвидатніпшй історик України Михайло Грушевський (1866-1934): У 50-ліття смерті: 1934-1954. / JI. Винар. Сучасність. 1984. №11. С.17-24.

1.Колесник І. Українська історіографія XVIII початок XX ст. /1. Колесник K.: Ґенеза, 2000. 256 с.

4.3ербіно Д. Наукова школа : лідер і учні (нова концепція) / Д. Зербіно. Львів: HAH України, 2001.-208 с.

5.Сінкевич Є. Г. Краківська історична школа в польській історіографії / Є. Г. Сінкевич. Миколаїв: Вид-во ЧДУ імені Петра Могили, 2010. 332 с.

6.Пиріг Р. Грушевськознавство: стан та перспективи розвитку / Р. Пиріг // Український історичний журнал. 1996. №5. С.71-83.

7.Михайло Грушевський: Мж історією та політикою (1920-1930-ті роки): 36. док. і матеріалів / Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. C. Грушевського HAH України; ЦДАГО України; Упоряд.: R Я. Пиріг (кер.); Ред.кол.: П. С. Сохань (голова). -K.: Ін-т укр. археогр. та джерелознавства ім. М. С. Грушевського HAH України, 1997. 183 с.

8.Сарбей В. Г., Кравченко В. В. Академік АН УРСР Д. І. Багалій: (До 125-- річчя з дня народження) / В. Г.Сарбей, В. В.Кравченко // Український історичний журнал. 1982. -№11. -С.154-158.

9.Мала енциклопедія етнодержавознавства / HAH України, Ін-т держави і права ім. В. М.Корецького; Редкол.: Ю. І.Римаренко(відп. ред.).-K.: Довіра; Генеза, 1996.-942 с.

10.ІО.Оглоблін О. Думки про сучасну українську совєтську історіографію О.Оглоблін. Нью-Йорк, 1963. 162 с.

11.Заруба В. Формування Михайлом Слабченком в Одесі соціально-правової історико-юридичної школи / В. Заруба // VI Конгрес Міжнародної асоціації україністів (Донецьк, 29 червня 2 липня 2005 p.). Режим доступу: http://www.mau-nau.org. ua/_private/kongresy/kongres6/istoria/kongress6chli/zamba.htm

12.Левченко В. Історичні дослідження професорсько-викладацького складу Одеського інституту народної освіти (1920-1930 pp.): напрями і традиції В. Левченко //Харківський історіографічний збірник. -- С.211--223. Режим доступу: http://wwwhistory.imiver.kliarkov.iia/book/Levchenko_V.V.pdf

13 .Положение о Рабочих и Рабоче-крестьянских факультетах // Бюлетень офіційних розпоряджень і повідомлень НКО. 1921. 4.7-8. С.4-6.

14.Комаренко Н.В. Утворення та діяльність історичних кафедр на Україні в 20-х роках Н.В.Комаренко // Історіографічні дослідження в Українській PCR K.: Наукова думка, 1971. Випуск 4. -С.33--47.

15 Лавріненко А. Г. Він ненавидів бюрократизм, кар'єризм, псевдопафос, користолюбство / А. Г. Лавріненко // Сучасність. 1992. -№ 11С. 158-165.

Размещено на Allbest.ru