Період Руїни у висвітленні Д.І. Іловайського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Період Руїни у висвітленні Д.І. Іловайського

Тарасов С.В.

Багато російських істориків у своїх роботах розглядали українську історію епохи Руїни. Але лише троє з них дали докладний і зв'язний опис періоду на всьому, або майже всьому його протязі - С. Соловйов, В. Ейнгорн і Д. Іловайський. Дослідження кожного з названих істориків становлять історіографічний інтерес. Книга Д. Іловайського за часом написання і публікації є останньою. Вона враховує досвід робіт попередників, тому, у відомому сенсі, є підсумковою. П'ятий том «Історії Росії» Д. Іловайського містить чималий фактичний матеріал про Україну епохи Руїни і узагальнює погляд на вказаний період. Tому ця робота заслуговує на історіографічний аналіз.

Дмитро Іванович Іловайський (1832-1920) - відомий російський учений, автор ряду робіт у галузі російської історії, зокрема «Історії Росії» в 5 томах (видавництво 1876-1905 pp.), виданої до правління царівни Софії. За задумом автора, ця праця повинна була стати узагальнюючою роботою, що враховувала останні досягнення тодішньої історичної науки. Перші два томи були позитивно зустрінуті в наукових колах. Проте подальші томи піддавалися жорстокій критиці. Така недоброзичлива оцінка робіт історика була, багато в чому, наслідком консервативно-охоронних переконань їх автора, вже дуже непопулярних на той час в російському суспільстві.

За радянських часів історична спадщина Д. Іловайського неодноразово ставала предметом історіографічного дослідження. Слід назвати роботи М. Рубінштейна, Л. Шапіро, А. Цимуталі. Проте вони грішать відомою тенденційністю. У підручнику «Історіографія історії Росії до 1917 р.», що вийшов у 2003 р., за редакцією М. Лачаєвої, дана більш об'єктивна характеристика особи і наукової творчості Д. Іловайського. І. Андреев, автор одного з останніх життєписів царя Олексія Михайловича, відгукується про п'ятий том «Історії Росії» Д. Іловайського як про «ґрунтовне дослідження», яке до цих пір «не втратило свого значення». Метою пропонованої статті є історіографічний аналіз робіт Д. Іловайського, у яких висвітлюються питання української історії епохи Руїни. Це зумовлює такі дослідницькі завдання:

- порівняння позицій історика-охоронця Д. Іловайського з іншими російськими історіографами його часу, і, перш за все, з позицією такого значного історика ліберального напряму, як С. Соловйов;

- пошук ідеологічних відмінностей у висвітленні української історії Д. Іловайським і російськими істориками інших напрямів.

Перш за все, слід звернути увагу на те, що Д. Іловайський був чи не єдиним із російських істориків, який користувався терміном «Руїна», і навіть дав визначення цього поняття. На думку вченого, Руїна - це «поступове і згубне роздвоєння України». Б. Хмельницький, за словами дослідника, започаткував нову епоху в історії свого народу. Але наступні події показали, що з України не може бути створено єдиного цілого. Країна коливалася «між двома культурами і двома привабливими центрами (Польщею і Москвою)». Це насамкінець призвело до розколу країни, який тільки на якийсь час був стриманий Б. Хмельницьким.

Д. Іловайський вважав, що приборкувала різноманітні інтереси і прагнення населення «сильна рука» старого гетьмана. Але після його смерті почалися зіткнення між різними шарами і групами в українському суспільстві. Внутрішня боротьба ускладнилася зовнішніми впливами. Цочалася важка і кривава епоха смути. «Першим і головним приводом для них послужила, звичайно, осиротіла гетьманська булава».

Tаким чином, дослідник, подібно до інших істориків, починав період Руїни зі смерті Б. Хмельницького. Але нелегко встановити, де він вбачав закінчення епохи. П'ятий розділ п'ятого тому його «Історії Росії», розділ, який носить назву «Українська Руїна», закінчується обранням І. Самойловича на посаду гетьмана. Учений, звичайно, чудово знав, що смута в Україні на цьому не закінчувалася, а роздвоєння країни продовжувалося і набагато пізніше за гетьманство І. Мазепи. Єдності У країна не знайшла і при розділах Польщі.

Внутрішню боротьбу в українському суспільстві Д. Іловайський, як і більшість російських дослідників, пояснював класовими зіткненнями. Д. Іловайський послідовно розвивав тезу Є. Соловйова про шляхетську і народну партії, перша з яких була прихильницею Польщі, друга - Російської держави. Ближче знайомство з Московською Руссю, за словами історика, привело «багатьох українців до роздуму, а інших до розчарування». Суворий державний порядок російського царства не міг подобатися людям, звиклим до анархічних польських порядків. Крім того, як підкреслював дослідник, давала себе знати різка відмінність у культурі. Вихована в школах і колегіумах, створених за польським зразком, українська знать відчувала себе незрівнянно ближчою до польської шляхти, ніж до російського дворянства, з яким не мала нічого спільного, окрім релігії. «Але релігійний інтерес, - на думку історика, - очевидно відступив на другий план в очах значного козацтва». Козацька старшина, і взагалі значне козацтво, пройняте шляхетським світоглядом, почали прагнути до того, щоб виділитися в пануючий стан і замінити собою відсутніх польських панів. Коли ж Москва розмістила в головних українських містах свої гарнізони і поставила своїх воєвод, влада гетьмана і полковників стала обмеженою. Як відзначив історик, самостійність України, що відроджувалася, не змогла б розвиватися далі. Крім того, старшина побоювалася посилення контролю Москви над військовими орендами. Всі вище перелічені обставини підштовхували верхівку Запорозького війська до зміни політичного курсу і призвели до укладення Гадяцької унії.

Ще однією причиною смути став, на думку дослідника, географічний чинник. Д. Іловайський вважав, що «права сторона Дніпра, більш пройнята польськими елементами і переказами», тягнулася до Польщі, ліва - до Москви».

Дослідник виклав свою версію Гадяцького договору. Варіант Д. Іловайського близький до 1-ої редакції договору, хоча деякі пункти, наприклад, про право тримати нейтралітет у війні з Росією, пропущені. Дослідник не міг не відзначити, що подібні статті були вигідними для народу У країни. Більш того, за договором, У країна виділялася в особливе Російське велике князівство, яке разом з короною і Литвою складало тепер третину Речі Посполитою, «з'єднуючись з ними, як люди вільні з вільними, рівні з рівними». Проте історик дуже скептично ставився до щирості поляків: «Але всі ці вигідні статті, по суті, були з боку поляків зухвалим обманом, вимушеним обставинами».

Що стосується самого гетьмана І. Виговського, котрий уклав Гадяцький договір, то Д. Іловайський, як більшість російських дослідників, вважав його людиною, що симпатизувала Польщі і польським порядкам. У своєму підручнику Д. Іловайський оголосив навіть, що гетьман був «родом поляк». У п'ятому томі своєї «Історії Росії» учений висловився про І. Виговського точніше. Дослідник вказав, що сім'я гетьмана «за своїм вихованням, звичками і родинними зв'язками була схожою на польську шляхту, і, природно, її симпатії виявилися на боці шляхетської Польщі». Принагідно, Д. Іловайський, як і багато інших російських істориків, підкреслював, що І. Виговський був повалений самими козаками. Взагалі, в оцінці особистості І. Виговського та його діяльності, Д. Іловайський слідував за С. Соловйовим.

Поворотним пунктом у діях І. Виговського, на думку дослідника, стала облога Гадяча. Відхід хана, полки якого були головною опорою гетьмана, був викликаний диверсією запорозьких, а потім і донських козаків у татарському тилу. Про цю акцію московські воєводи просили запорожців ще до Конотопа. Як тільки І. Виговський відступив за Дніпро, на Лівобережжі почався проти нього сильний народний рух, ідейним натхненником якого Д. Іловайський, услід за В. Ейнгорном, вважав біле духівництво.

Що стосується нового гетьмана Ю. Хмельницького, то його дослідник, услід за С. Соловйовим, характеризував як нікчему. При цьому, за словами Д. Іловайського, Ю. Хмельницький, що легко піддавався чужому впливу, «виявив якусь нещирість і вимогливість відносно московського підданства».

Д. Іловайський, подібно С. Соловйову, вважав, що Москва із самого початку дала новому гетьманові привід для невдоволення. Ю. Хмельницький просив, наприклад, про амністію для своїх родичів - Д. Виговського та І. Нечая. Але прохання не було задоволене. Д. Іловайський схильний був довіряти свідченням С. Беневського, що Д. Виговський помер від жорстоких тортур.

Дослідник досить детально описав, яким чином царському уряду вдалося обмежити владу гетьмана за Ю. Хмельницького. Посольство П. Дорошенка до Москви закінчилося безрезультатно. Ti чотирнадцять статей, які він привіз, не були прийняті. А Ю. Хмельницький та старшина, що оточувала його, повинні були приїхати до Переяслава. Інакше О. Трубецькой і В. Шереметев загрожували рушити проти них свої війська. На раді були зачитані статті, але не такі, що посилювали гетьманську владу, а старі, богданівські, до них приєднали ще декілька статей, які, навпаки, трохи скорочували цю владу. Невдоволення старшини становищем, що склалося, призвело до розгрому російського війська під Чудновим, яке Д. Іловайський, подібно С. Соловйову, охарактеризував як страшніше, ніж Конотоп. Головною причиною поразки Д. Іловайський вважав зраду Ю. Хмельницького і Т. Цецури. При цьому дослідник дорікав московському уряду в тому, що він не зміг прихилити до себе Т. Цецуру, який брав активну участь у поверненні України під Московський протекторат, але не був гідно нагороджений. Крім того, учений звертав увагу на те, що московський головний командуючий допустився ряду помилок, і його підвела слабкість розвідки, тоді як Україну заполонили агенти І. Виговського.

Здавалося, що Україна безповоротно втрачена для Москви. Проте, Лівобережжя залишилося вірним Росії. У Д. Іловайського було пояснення цієї обставини, що йде від С. Соловйова.

Чернь в Лівобережній Україні, за словами історика, віддавала перевагу царській владі над пануванням своєї старшини, яка прагнула покріпачити народ і виділитися в особливий стан, за зразком ненависної польської шляхти. Історик визнавав чималу заслугу Я. Сомка в тому, що Лівобережжя залишилося під контролем Москви.

Страту Я. Сомка і В. Золотаренка Д. Іловайський, услід за С. Соловйовим, оцінив як розправу над переможеними. Історик порівнював їх видачу І. Брюховецькому з видачею І. Іскри і В. Кочубея І. Мазепі. Tаку поведінку урядових агентів історик пояснив нездатністю розібратися в українських «відносинах і особах».

І. Брюховецкий охарактеризований дослідником як людина без будь-яких моральних норм, готова піти на все, заради своєї кар'єри. Проте, на думку Д. Іловайського, не гетьман став ініціатором тих поступок Москві, за які він отримав чин боярина, в чому його згодом звинувачували. На поступки гетьман погодився лише через місяць переговорів. Історик зазначив, що, повернувшись до України, І. Брюховецький був зустрінутий без особливого ентузіазму. Незадоволеність була викликана як чином боярина, так і умовами нового договору з Росією.

Під час гетьманства І. Брюховецького був укладений Андрусівський договір. Д. Іловайський вважав його закріпленням вельми скромного військово-політичного успіху Росії, незрівняного з витраченими засобами. Що стосується невдоволення козацтва, то воно, на думку дослідника, було з'ясовним, але несправедливим, оскільки договір юридично закріпив те, що вже існувало фактично.

Найближчим наслідком Андрусівського договору стало повстання під проводом І. Брюховецкого. Невдоволення українців указаним договором Д. Іловайський вважав однією з причин цього виступу, а участь у ньому гетьмана пояснював прагненням повернути собі колишню популярність. Іншою причиною стало те, що він не зміг протистояти інтригам П. Дорошенка і І. Тукальського.

Як відомо, скориставшись згаданим повстанням, П. Дорошенко зумів на короткий час об'єднати Україну. Але незабаром Лівобережжя повернулося під російський протекторат. Д. Іловайський вважав це закономірною подією. Він писав навіть про «нестримне тяжіння» Лівобережної України до Московської держави. А в подіях 1668-1669 pp., бачив своєрідне повторення подій 1659 -1663 років. Описуючи Батуринський переворот, коли був повалений Д. Многогрішний, Д. Іловайський схилявся до думки про вину гетьмана. А про самого Д. Многогрішного він відгукнувся як про жадібну і грубу людину, що страждала пристрастю до вина. За словами історика, гетьман був «простодушний, або вірніше розумово обмежений».

Набагато яскравішу характеристику Д. Іловайський дав П. Дорошенку. Учений вважав, що гетьман П. Дорошенко хотів бути другим Б. Хмельницьким. «Він не збирався повертати Україну до складу Польщі, а мріяв про сильне самостійне володіння, яке однаково було б незалежним і від Польщі і від Москви». Зрозуміло, дослідник не міг схвалити зовнішню політику П. Дорошенка, але вважав, що звернення гетьмана по допомогу до Криму і Туреччини мало свій історичний прецедент, а саме - діяльність Б. Хмельницького. Історик розділяв думку С. Соловйова про наслідки політики П. Дорошенка. Гетьман, сам того не бажаючи, примирив Польщу з Москвою.

Події після приходу до влади І. Самойловича Д. Іловайський охарактеризував як «якийсь хаос, у якому важко розібратися історикові». Дослідник відзначав, що У країна розділилася на декілька частин: Лівобережжя, з гетьманом І. Самойловичем, визнавала владу Москви, частина Правобережжя, на чолі з М. Ханенком, підкорялася Польщі; основна частина Правобережної України, де гетьманом був П. Дорошенко, оголосила себе васалом Туреччини. Існувало ще Запоріжжя, яке за Андрусівським договором залишалося у спільному володінні Польщі і Росії. Воно прагнуло до самостійності, «хоча все-таки найбільш схилялося до московської залежності».

Д. Іловайський звернув увагу на те, що втручання Туреччини викликало стрімке падіння популярності П. Дорошенка. Це, у свою чергу, призвело до Переяславської ради 1674 p., де І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». На цій раді М. Ханенко присягнув цареві і відрікся від булави. Крім того, на Переяславській раді 1674 р., були складені статті, які знову визначали стосунки України з московським урядом. У цьому документі Д. Іловайський вбачав подальше обмеження автономії України, але не тільки. На його думку, статті виражали прагнення реєстрового козацтва перетворитися в «привілейований селянсько-власницький стан на зразок польської шляхти».

Падіння П. Дорошенка і об'єднання У країни під владою І. Самойловича викликали вторгнення турецької армії на Правобережжя в 1677 і 1678 pp. Ці події, відомі під назвою Чигиринських походів, детально описані Д. Іловайським. Історик вважав, що якби в 1678 р., Г. Ромодановський та І. Самойлович діяли енергійніше, вони відстояли б Чигирин.

Що стосується «Вічного миру» 1686 р., то Д. Іловайський, як і більшість російських істориків, вважав його значним успіхом уряду царівни Софії і особисто В. Голіцина. Однією з умов «Вічного миру» стала участь Росії у війні проти Туреччини на стороні європейської коаліції. У поході російської армії проти Криму брали участь і українські козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем. Як відомо, похід закінчився невдачею, причиною якої стала степова пожежа. Його винуватцем був оголошений І. Самойлович, і це коштувало йому гетьманства.

Д. Іловайський не сумнівався в невинності гетьмана, а організатором інтриги проти нього вважав І. Мазепу. Таким чином, історик ставився до І. Самойловича як до безневинно потерпілого. Дослідник відмітив, що владолюбство і користолюбство гетьмана були дуже загальними рисами козацької старшини того часу.

Учений вважав більш важливим відданість І. Самойловича уряду і те, що він був єдиним гетьманом після Хмельницького і до І. Мазепи включно, «недоступним польським інтригам». історіографічний український історія

Кажучи про наслідки періоду, учений особливо звертав увагу на запустіння України і особливо Правобережжя.

Підводячи підсумок сказаному, слід зазначити, що погляди Д. Іловайського на події і процеси, що проходили в Гетьманщині в період Руїни, не відрізнялися особливою оригінальністю. У цьому напрямі він продовжував розвивати погляди С. Соловйова на соціальні процеси, що проходили в Україні. Правда, оцінка подій не завжди співпадала з тією, яку давав С. Соловйов. He було виявлено ніяких різких відмінностей в ідеологічному підході до української історії і оцінки її подій у Д. Іловайського і інших російських істориків.

Для подальших досліджень науковий інтерес становить вивчення чорнових варіантів п'ятого тому «Історії Росії» Д. Іловайського, за умовою збереження їх в архівах, з метою точнішого встановлення ходу думок історика.

Список використаних джерел

1. Андреев И.Л. Алексей Михайлович. - M.: Молодая гвардия, 2003. - 638 с. - (Жизнь замечательных людей). - Сер. биогр.: Вып. 834.

2. Иловайский Д.И. Краткие очерки русской истории // Очерки отечественной истории. - М.: Мысль, 1995. - с. 508.

3. Иловайский Д.И. Краткие очерки русской истории. Приспособленные к курсу средних учебных заведений. Составил Д. Иловайский. Выпуск І-ІІ. - М., 1860" - 297 с.

4. Иловайский Д.И. История России. Отец Петра Великого: Алексей Михайлович и его ближайшие преемники. - М.: Чарли, 1996. - 624 с.

5. Иловайский (Дмитрий Иванович) // Энциклопедический словарь. - Т. XII. - Пт. 24. - Издатели Ф.А. Брокгауз (Лейпциг), И.А. Ефрон (Санкт-Петербург). - СПб., 1894. - С. 298.

6. Историография истории России до 1917 г.: Учебник для студ. высш. учеб. заведений: В 2 т./ Под ред. М.Ю. Лачаевой. - Т.2. - М.: Гуманит. издат. центр ВЛАДОС, 2003. - 384 с.

7. Рубинштейн H.Л. Русская историография. - М.: Госполитиздат, 1941. - 6 с.

8. Цамутали А.Н. Борьба направлений в русской историографии в период империализма: Исторические очерки. - Л.: Наука, 1985. - 331 с.

9. Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии во второй половине XIX века. - Л.: Наука, 1977. - 256 с.

10. Шапиро A.Л. Русская историография в период империализма. Курс лекций. - Л. Издательство ЛГУ, 1962. - 236 с.

Размещено на Allbest.ru