Повалення Гетьманату П. Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.)

27 вересня 1918 р. департамент Державної Варти по лінії Освідомчого відділу цілком таємно повідомляв київському міському отаманові, що ще у серпні-місяці начальник Осібного (Особливого) відділу Д. Бусло спеціальним рапортом (№ 920) повідомив начальникові гетьманського Штабу Б. Стеллецькому, що відповідно із "цілком достовірними агентурними відомостями" 15 вересня 1918 р. група із 28 осіб ухвалила убити П. Скоропадського. Виконавців замаху було обрано шляхом жереба, який випав на таких собі Івана Андрійовича Смірнова та Афанасія Степановича Барклаєва. Задля виконання теракту вбивці мали 17 вересня виїхати до Німеччини і там здійснити замах. Ліквідація гетьмана мала стати не просто політичним убивством, а сигналом для загального повстання в Україні [22, арк. 19-21]. Саме цим обумовлюється втаємничення від'їзду П. Скоропадського до Німеччини для зустрічі з Вільгельмом II і таке ж повернення гетьмана в Україну. Як відомо, терористам не вдалося втілити в життя свій намір і глава держави залишився живим, але важливим у цій розробці є те, що вона означено вказує принаймні на два важливих факти: взаємозв'язок убивства П. Скоропадського із початком повстання проти його режиму та взаємодію групи заколотників в Україні з російськими більшовиками.

Крім того, більшовики через свою агентуру в Україні створювали підпільну (т. зв. "соціалістичну") армію. Так, у терміновому цілком таємному донесенні (№6178) Освідомчого відділу Державної Варти до столичного отамана від 19 жовтня 1918 р. повідомлялося, що 16 жовтня у Чигирині Київської губернії було заарештовано такого собі Івана Михайловича Мацака, який на допиті зізнався, що в серпні він разом з іншими агентами був доправлений головним комісаром Москви з Росії в Україну для формування соціалістичної армії. Арештант показав, що головним більшовицьким агентом по Київській губернії є офіцер-літун Павел Іванович Петров (що мешкав у столиці по вул. Фундуклеївській, 68, в кв.14), по Черкаському повіту Олександр Смірнов, по Звенигородському Семен Іванович Якушевич, по Уманському Феофан Філіпович Іванов, по Чигиринському Павло Пастій-Пастушенко. У терміновому донесенні також повідомлялося, що в ніч з 19 на 20 жовтня на квартирі П. Петрова відбудеться з'їзд усіх цих агентів [21, арк. 37].

Відтак більшовицька Росія формувала в Україні армію терористів, які мали за мету фізичне усунення гетьмана й здіймання військового заколоту, що мав розбурхати масштабне повстання проти існуючої влади. Отже, водночас із планами збройного повстання, який організовували українські соціалісти, існував й план фізичного усунення гетьмана, який готували більшовицькі агенти, позаяк у спецслужб РСФРР (на відміну від українських опозиційних діячів) було достатньо відповідних кадрів терористів та практичного досвіду, і в цьому окреслено видно більшовицьку кооперацію із планами заколоту українських соціалістів (групою Винниченка Шаповала).

Здійснити державний переворот в Україні прагли й деякі несоціалістичні російські угруповання, зокрема, "Спілка відродження України", яка планувала заарештувати П. Скоропадського та проголосити в Києві нову російську владу. Водночас спостереження провадилося й за деякими іншими російськими політичними діячами. Так, зокрема, із приїздом до Києва П. Мілюкова та Б. Савінкова за тими було встановлено негласний нагляд, причому особливої уваги було надано пересуванню та діяльності Б. Савінкова [42, арк. 124-126].

Тим часом 3 листопада 1918 р. в Німеччині відбулася революція, а вже 9 листопада Німеччину було проголошено республікою, імператор Вільгельм II утік до Нідерландів. Поразка Центральних держав додала натхнення й рішучості заколотникам. Адже, як зазначав один з керівників їхнього ядра М. ІІІаповал, виступ зі зброєю готувався ними давно й, готуючи таке повстання, вони лише "чекали слушного часу. Цей слушний час прийшов спадок німецьких фронтів" [35, с. 121]. Далі М. ІІІаповал засвідчує, що попри рішучість виступити проти гетьманського режиму змовники активно використали військово-політичне становище тогочасної Німеччини й в іншому напрямкові. Ними заздалегідь було таємно відправлено до Берліна своїх посланців (полковника Шаповала та соціал-демократа П. Бензю), аби вони там увійшли в зносини із німецькою соціал-демократією, що мала потужний вплив у Райхстазі, яка б "енергійно виступила проти німецького режиму на Україні і вимагала виведення відділів німецьких військ" [35, с. 121]. Незабаром цей тиск на німецьке військове командування в Україні буде здійснено, в тому числі, й щодо ув'язнених соціалістів, зокрема С. Петлюри.

В цей час армії Центральних держав на терені України революціонізуються і поступово займають нейтральні позиції щодо українських державних справ в той час, як в самій країні знову ширяться протигетьманські повстання, а на півночі зкупчуєгься Червона гвардія. Усе це спонукає опозиційний УНС вирішити скликати 17 листопада конгрес лівих партій та переобрати владу мирним шляхом. Зі свого боку гетьман П. Скоропадський на залізничній станції Скороходово зустрівся з отаманом Всевеликого війська Донського П. Красновим, де вони домовилися спільними зусиллями боротися з більшовиками.

Наступного дня (6 листопада) до Києва прибули галицькі делегати И. Назарук та М. Шухевич. Вони просили допомогти військом та спорядженням молодій Західно-Українській Народній Республіці. П. Скоропадський погодився передати необхідне військове майно та надіслати січовиків. У ніч проти 6 листопада у Білій Церкві відбулася Стрілецька рада разом із галицькими депутатами, які вмовляли своїх земляків допомогти ЗУНР. Проте більшість із присутніх відмовилися, позаяк уже були залучені до підготовки збройного заколоту проти П. Скоропадського.

Проантигетьманські настрої серед стрілецтва та серед військовиків в особистому Штабі глави держави було відомо вже давно. Ще влітку (рапорт ад'ютанта Штаба гетьмана від 2 серпня 1918 р.) Осібний відділ отримав інформацію про "антиурядову діяльність" Січових стрільців та вояків Запорозької дивізії [40, арк. 1, 2-6]. 7 листопада начальник Осібного відділу повідомив начальника гетьманського Штабу, що "в найближчому часі має намір видаватися нова газета "Трибуна", в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смутке і Лотоцький під псевдонімом Білоус" [45, арк. 100].

В. Станкевич, колишній комісар при головній команді російської армії за часів А. Кєрєнського, згадував, як він разом з членами "лівих організацій", підготовляв змову проти гетьмана. Метою цієї змови було скинути з влади і вбити П. Скоропадського, "передати владу кругам, що купчилися коло Союзу Відродження Росії, який мусів координувати свою діяльність з Українською Директорією". Для цього вже було сформовано спецвідділ саботажників, що мали всіма засобами розвалювати залізничний рух, і навіть створено Кабінет міністрів на чолі з колишнім міністром Центральної Ради з великоруських питань Одинцем. М. Стахів з цього приводу згадував: "Підготовка до майбутнього повстання розпочалась після відомої зустрічі Гетьмана П. Скоропадського та генерала П. Краснова, завдяки зусиллям полковників П. Болбочана, В. Павленка, представників Стрілецької ради Є. Коновальця та А. Мельника. Політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними А. Галіп, а також П. Дідушок, як секретар "керівного гурту"" [33, с. 20]. Зрозуміло що ці два угруповання розгорнули спільні заходи по підготовці збройного виступу проти П. Скоропадського. За словами одного з військових діячів цього другого (соціалістичного) перевороту Є. Коновальця, А. Винниченко ще 7 листопада "заявив, що все готове для повстання" [26, с. 13].

Тим часом, 6 листопада гетьман видав наказ про запровадження військового стану на Волині, а 7 листопада на Катеринославщині, Поділлі, Херсонщині та Таврії [24]. 10 листопада 1918 р. на військовому стані було оголошено Чернігівщину, Київщину та Полтавщину [39, арк. 29-30; 25]. Уся повнота влади у цих губерніях переходила від старост до рук комендантів корпусів, яким надавалися права командуючих окремими арміями Українська Держава поділялася на вісім військових округ, які відповідали територіально армійським корпусам: 1-й (Волинський), 2-й (Подільський), 3-й (Херсонський), 4-й (Київський), 5-й (Чернігівський), 6-й (Полтавський), 7-й (Харківський), 8-й (Катеринославський).. Проте армії ті існували переважно на папері й були лише частково сформовані, реальні ж частини вже були залучені до протигетьманської змови. Ситуацію дещо стримували німці, але запеклі локальні бої вже почалися. Водночас, поряд з утиском діяльності партій соціалістичного спрямування, гетьманська влада не квапилася скликати Сойм, вирішити земельне питання (хоча б в обсязі заявлених П. Скоропадським 25 десятин) тощо, а отже село залишалося без землі й чим далі нарощувало протестні сили. Громадянська війна в Україні ставала дійсністю.

Того ж дня (10 листопада) П. Скоропадський у "Грамоті Гетьмана всієї України до всіх громадян України" закликає націю до об'єднання в ім'я Батьківщини і спокою, "що порушати в ці дні звиклий хід державного життя навіть з найкращими замірами було б те саме, що наражати нашу країну на велику небезпеку, а може бути, не дай Боже, і на загибель" [31]. Після цих слів, які за іронією подій виявилися пророчими, гетьман висловлює сподівання на розуміння ситуації громадянами, одночасно, попереджаючи, що в його "розпорядженню мається достатньо сили, щоб не допустити до жадного порушення державного порядку" [31].

11 листопада 1918 р. Німеччину було оголошено республікою. В новій ситуації збільшується й тиск на П. Скоропадського як із внутрішнього боку, так і з зовнішнього. Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф. Штейнгеля докладний звіт про революцію в Німеччині та прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського національного конгресу. За нових умов П. Скоропадський, очевидно через тиск соціалістів-міністрів реформованого на короткий час уряду Ф. Лизогуба, що за кілька днів впаде, звільняє з тюрем відомих діячів опозиції М. Порша, Ю. Капкана та ін.

Більш складною ситуація видавалася зі становищем С. Петлюри, який без висунення звинувачення утримувався у Лук'янівській в'язниці Києва ще з 27 липня. Із зверненням про його звільнення до П. Скоропадського неодноразово зверталися не лише численні громадські діячі, а й члени гетьманського уряду Д. Дорошенко, М. Василенко, О. Греков і навіть генеральний писар І. Полтавець-Остряниця, які постійно нагадували гетьманові, що не чесно утримувати в тюрмі людину цілими місяцями, не висуваючи йому жодних обвинувачень. Проте гетьман щоразу вимагав від свого начальника Штабу віднайти ці звинувачення. На це Б. Стеллецький кожного разу доповідав, що таких в його розпорядженні немає, позаяк С. Петлюра не злочинець, а лише ворог. Тим не менш, попри тиск з боку німців, соціалістів та гетьманських урядовців твердим противником звільнення С. Петлюри був начальник гетьманського Штабу Б. Стеллецький, якому, як він сам згадував, "довелося залишити свою посаду через небажання підкоритися вимозі звільнення Петлюри" [42, арк. 120].

Врешті-решт друзі С. Петлюри зав'язали зносини із німецькими соціалістичними колами у Райхстазі й спромоглися їх переконати, що той був ув'язнений лише через те, що був соціалістом, а гетьман, натомість, є представником правих елементів. Відтак з Берліна, надто після революції, було вчинено настільки сильний тиск на німецьке військове командування в Україні, що питання про С. Петлюру було висунуто ультимативно й поставлено ребром [42, арк. 119-120].

Колишній державний секретар Гетьманату М. Могилянський свідчив, що в його розпорядженні був лист від П. Скоропадського (кінець 1919 p.), в якому той писав, що "змушений був звільнити Петлюру за наполяганням німців, що загрожували у протилежному випадкові звільнити його силою" [28, с. 131]. Цей факт погрози німців звільнити в'язня власними силами підтверджував й давній близький товариш П. Скоропадського герцог С. Лейхтенбергський [27, с. 39], а також і колишній гетьманський міністр закордонних справ Д. Дорошенко [30, с. 132]. Крім того, Д. Дорошенко, вже в еміграції у Німеччині в розмові із своїм секретарем І. Калиновичем, свідчив й про те, що гетьманському урядові було відомо про невідворотність повстання проти гетьмана. "Ми знали, що Винниченко веде працю по лінії соціалістичній і як удасться повстання, то буде "капітуляція" перед більшовиками. Знали ми, додав він, що незалежно від того чи випустять чи не випустять С. Петлюру повстання буде" [30, с. 132]. Врешті-решт 12 (9-го за ст. ст.) листопада 1918 р. за наказом гетьмана міністр юстиції А. В'язлов звільняє С. Петлюру на "слово чести", що той не братиме участі в повстанні.

Цього ж дня, по обіді, С. Петлюра зустрівся з В. Винниченком, А. Макаренком та іншими тими, як пише М. ІІІаповал, що "тільки що відпущені з тюрми". На зустрічі також були присутніми провідники УХДП С. Шемет та М. Міхновський, які виступили за "якесь порозуміння з гетьманом". Засідання пройшло у галасі та суперечках, а після його закінчення, як стверджує М. ІІІаповал, "Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: "Іншої дороги нема, як повстання". Винниченко відповів: "Все готове! Хочете з нами?...".

Петлюра погодився" [35, с. 50]. В. Винничеико також повідомив С. Петлюрі, що січовики вимагають визнати його командувачем повстанського війська й той одразу подався у Білу Церкву до заколотників аби очолити збройний виступ проти П. Скоропадського.

Чутки про заколот проти П. Скоропадського вже ширилися усім Києвом та країною. В. Винниченко та М. Шаповал навіть вимушені були спростовувати їх на скликаному есефами офіційному засіданні УНС, називаючи їх авантюристичними та провокаційними. Такого ж роду відповіді В. Винниченко дав і представникам німецького командування В. Гренеру та фон Тіллю які ввечері (о 20 год.) 12 листопада викликали його до себе і попередили про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.

Що ж до скликання на 17 листопада 1918 р. Національного конгресу, який мав би на меті визначити питання легітимності влади гетьмана, то фактично на ньому планувалося з правового кута зору підтвердити законність існуючої влади (чого, власне, ніхто навіть на думці не мав), її часткове видозмінення, або проголошення її незаконною. В такому випадкові, коли б збройний виступ відбувся після оголошення Національним конгресом нелегітимності діючої влади, його можна було б не вважати путчом чи спробою державного перевороту. Існувала, однак, і вірогідність протилежного рішення Конгресу (навіть теоретично) і тоді б повстання виглядало б у очах громадськості та міжнародної спільноти цілковитим заколотом. Змовники ж вирішили здійснити виступ за будь-якого рішення Національного конгресу щодо легітимності гетьмана, що, в свою чергу, сприяло рішенню П. Скоропадського заборонити проведення Конгресу і схилитися до необхідності заручитися підтримкою офіцерства та білої Росії (видати Грамоту про федерацію, яка, однак згодом послужила ідеологічною підпорюю повстання і була однією з головних помилок гетьмана).

Сам П. Скоропадський з цього приводу писав: "Ще ранком (13 листопада 1918 p., коли на Раді Міністрів розглядалося питання про можливість допущення проведення Національного Конгресу) я отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арештові начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення вияснилося що конгрес конгресом, а повстання все одно вибухне. Ясно, що тут ніякі зміни у складі конгресу не змінили б стану, а разом з тим я боявся, що, ставши на шлях поступок, мені доведеться зробити їх цілу низку, причому я буду у руках людей, які (для мене не було ніякого сумніву) поведуть Україну до загибелі. Інше рішення було рішуче закрити Конгрес і обпертися у Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо доведеться, то оголосити загальну мобілізацію... Я вирішив обпертися на російський офіцерський склад і на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу я повинен негайно оголосити федерацію, позаяк мені вуха прожужали, що, якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну" [32, с. 308, 305].

Відтак 13 листопада Рада міністрів заборонила Конгрес, оголошений до скликання Українським національним союзом Цього ж дня у газеті "Голосъ Києва" було надруковано наказ головнокомандувача Добровольчої армії генерала А. Дєнікіна про ніби-то очолювання ним усіх військових сил колишньої Росії й оголошення мобілізованими усіх офіцерів. Але це виявилося тільки вдалою провокацією (у столиці подейкували, що провокацією І. Кістяковського).. Шляхів до примирення чи можливих кроків до поступок вже не було. Того ж дня організатори збройного виступу призначили "засідання повної Президії Національного Союзу". На засіданні "було доложено про підготовку повстання". План збройного виступу підтримала центральна течія есерів. Селянська спілка, есдеки та самостійники-соціалісти. Партія соціалістів-федералістів же заявила, що вона виступає "принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити" [35, с. 59]. В підсумку присутні усвідомили невідворотність збройного виступу проти гетьманського режиму, а відтак постановили "попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в момент нашого виступу на них впадуть репресії" [35, с. 59].

Ввечері того ж дня 13 листопада у будинку Міністерства шляхів, у кабінеті урядовця для особливих доручень О. Стокози зібралися: В. Винниченко, А. Макаренко, Ф. Швець, М. Шаповал, О. Янко, генерал О. Осецький, Ю. Чайковський, полковник В. Тютюнник, полковник М. Аркас, П. Дідушок, О. Мицюк, В. Кушнір, П. Андрієвський, полковник Є. Коновалець та І. Кульчицький. Головував В. Винниченко; протокол не вівся. Нарада без довгих дискусій постановила підняти негайно всенародне повстання проти П. Скоропадського, а представники УПСР та Селянської спілки висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії Української Народної Республіки [34]. За попередньою домовленістю лідер Селянської спілки О. Янко запропонував обрати до Директорії В. Винниченка, С. Петлюру та М. Шаповала. Відповідно до такого ж сценарію А. Макаренко підтримав ці кандидатури й закликав проголосувати за них без обговорення. Аж раптом М. Шаповал відмовився від членства, посилаючись на змореність і слабке здоров'я. Натомість О. Янкові він прошепотів на вухо, що його присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької й запропонував замість себе самого О. Янка. Проте той також відмовився з причин нібито поганого здоров'я. Тоді М. Шаповал запропонував здивованим колегам включити до складу Директорії Ф. Швеця (від Селянської спілки), надавши право цим трьом членам кооптувати до її складу по одному представнику від залізничників та УПСС, а саме А. Макаренка та П. Андрієвського [35, с. 60-61]. Головою Директорії було обрано фактичного організатора змовницького угруповання й локомотива підготовчих заходів до повстання, соціал-демократа В. Винниченка. Попри те, що учасниками заколоту було вирішено обирати членів Директорії лише з осіб, присутніх на нараді, до її складу увійшов і С. Петлюра (теж член УСДРП), який кілька місяців перед тим провів у в'язниці і не був безпосередньо причетний до підготовки збройного виступу. Як уже згадувалося вище, С. Петлюру обрали заочно на майже ультимативну вимогу Січових стрільців.

Часопис "Україна" (Кам'янець-Подільський) у статті "Як була вибрана Директорія", надрукованій до річниці антигетьманського повстання у 1919 р., писав, що В. Винниченко та М. Шаповал скликали нараду від імені УНС. Отже, то не було засідання УНС, як пізніше стверджували в еміграції деякі автори соціалісти аби надати заколотові хоча б якісь ознаки легитимітету. Жодного стосунку до путчу УНС, звичайно ж, не мав. Хтілося б наголосити на фразі, яку було вжито автором тієї статті щодо учасників зібрання: він не називає їх уповноваженими УНС (як згодом це прагли показати емігранти-соціалісти), а натомість визначає їхній цілком приватний статус висловом: "гурток українських діячів" [34]. Відтак весь перебіг підготовки повстання та, власне, й обставини формування його керівного ядра і вибори членів Директорії яскраво засвідчують, що УНС був лише історичною ширмою для силового акту, який готувався певним угрупованням цивільних та військових осіб, а пізніші твердження про причетність до заколоту Українського національного союзу не мають під собою суттєвого підґрунтя.

Заколотникам було відомо, що того дня (13 листопада 1918 р.) створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу, а відтак на згаданому засіданні в ніч на 14 листопада його учасники остаточно відмовилися навіть розглядати будь-які можливості мирного переобрання влади й затвердили план повстання. Відомо також, що перед цим лідер заколотників В. Винниченко у помешканні заступника міністра фінансів України соціал-демократа В. Мазуренка зустрічався з більшовиками Х. Раковським та Д. Мануільським, де й було остаточно домовлено про початок повстання [20, с. 158]. Крім того, усі учасники тих подій знали, що через протидію Берліна та Відня! Скоропадський не встиг організувати регулярну армію і коли ці країни зазнали революцій та поразки у світовій війні, влада гетьмана залишилася без надійного захисту.

Прагнучи заручитися підтримкою Антанти, П. Скоропадський змушений був 14 листопада змінити безбарвно-нейтральний уряд Ф. Лизогуба на русофільський на чолі з С. Гербелем. Прихильність Антанти до ідеї єдиної Росії, а також реальна небезпека більшовизму за умови відсутності боєздатного українського війська примусили гетьмана до активізації дій по створенню єдиного антибільшовицького фронту. Швидкоплинність й непередбачуваність подій вже не давала ані часу, ані змоги ні створити армію, ні організувати військовий блок України з Доном, кавказькими народами та прикавказькими козаками, який виношувався гетьманом раніше. Українські ж збройні формування були ненадійними і небезпідставно підозрювались гетьманськими спецслужбами у змові з радикальними соціалістами та плануванні перевороту проти гетьмана П. Скоропадського.

Однак, власних сил щоб приборкати заколот у гетьмана було замало, тим паче, що соціалісти вже роздмухували вогнище народного повстання, а на півночі готувалося ще й більшовицьке вторгнення. П. Скоропадський шукав союзників. Ними могли стати лише Дон, Добровольча армія та країни Антанти, як гаранти державності Української Держави. Але саме цього потенційні союзники і не бажали. Вихід гетьман знайшов у проголошенні 14 листопада 1918 р. федерації з білою Росією. "У цій федерації, як було зазначено у грамоті гетьмана, Україні належить одне з чільних місць" [29, с. 163].

Карколомність військово-політичної ситуації вимагала швидких, адекватних і рішучих дій. Виявилося, що ані П. Скоропадський, ані його оточення не були готові до таких різких і, головно, радикальних перемін у вкрай стислий час. Відтак колишній бойовий генерал Скоропадський фактично розгубився й підпав під вплив русофільської частини свого оточення, яке досить легко навіяло йому віру в те, що за таких умов лише Антанта, а отже й "біла" Росія (читай Добровольча армія та нашвидкуруч сколочені загони російських офіцерів у Києві), стануть гарантами існування Гетьманату. Проте задля цього слід було переглянути статус Української Держави. Як наслідок, 14 листопада П. Скоропадський підписав Грамоту про федерацію з "білою" Росією, що остаточно позбавило його будь-якої підтримки навіть з боку українських консервативних кіл.

Вважаю, тут слід зробити невеличкий відступ і зазначити, що, П. Скоропадський таки мав до певного часу сподівання, що Антанта змусить німців надати йому допомогу у боротьбі з заколотниками, а в подальшому, очевидно, все ж забезпечить самоврядний статус гетьманської України щодо Росії. На яких умовах зараз годі розмірковувати, позаяк у істориків відсутні на руках конкретні папери чи угоди з цього приводу. Разом з тим, відомо, що П. Скоропадський все ж не вірив у перемогу німецької зброї у світовій війні і, як колишній бойовий російський офіцер, природньо, не бажав цього. Про що й не раз писав у своїх спогадах. Відомо також і те, що він, під маскою налагодження економічних відносин намагався через нейтральні країни встановити контакти з державами Антанти, а також й про відрядження у Ясси спеціальної місії. Втім, існують свідчення, що заслуговують на довіру, про те, що Скоропадський вже під час свого гетьманування все ж таки мав не лише налагоджені глибоко утаємничені контакти, але й певні попередні домовленості з представниками країн Антанти, а саме з французами та англійцями. И надзвичайно переймався їхньої конфіденційністю й, можна навіть сказати, боявся витоку будь-якої інформації чи то чуток з цієї теми.

Так, зокрема, начальник особистого Штабу гетьмана Б. Стеллецький згадував, в контексті операції щодо арешту групи соціалістичних діячів (в тому числі й C. Петлюри) наприкінці липня 1918р., якої я торкався вище, що у список осіб, належних до затримання, який особисто надиктував П. Скоропадський, офіцер політвідділу німецького Генштабу додав ще кілька прізвищ. Ці особи були цілковито невідомими начальникові Штабу гетьмана, але коли він приніс доповнений папір гетьманові, той власноруч викреслив з доданих німецьким офіцером прізвищ двох осіб, категорично заборонивши їх чіпати. Начальник Штабу, в свою чергу, передав виправлений гетьманом список до Особливого відділу і, як уже зазначалося, арешти було здійснено у ту ж ніч і без зайвого галасу. Проте при цьому Б. Стеллецький, не надавши важливого значення незначному виправленню у списку, забув про існування другого його примірника, який залишався у німців і до якого не було внесено правок гетьмана.

На ранок дня, в ніч на який відбулися арешти відзначених осіб, про що й було відзвітовано начальником Особливого відділу, начальник Штабу доповів гетьманові, що затримання усіх осіб відбулося без інцидентів й що арешти було здійснено навіть раніше за попередньо визначений термін. За годину-другу гетьман телефоном викликав до себе Б. Стеллецькош. Той застав П. Скоропадського у стані близькому до істерики. Гетьман, запевняв, що тепер він загинув ("погиб"). Коли ж той дещо прийшов до тями, то з'ясувалося, що з учорашнього списку він викреслив такого собі лікаря X, який був його особистим агентом у зносинах із французами. Гетьман із хвилюванням сказав Б. Стеллецькому "адже Ви маєте зрозуміти, що я не можу обмежуватися одними німцями; що буде зі мною якщо французи їх переможуть.^. Я повинен підготувати себе в цьому напрямкові шляху" [42, арк. 112-114]. Нагадаю, був лише липень 1918 року.

Негайно було викликано начальника Осібного (Особливого) відділу Д. Бусла, якому було наказано терміново виправити становище. Виявилося, що той утаємничений лікар-агент не був заарештований лише через щасливу для себе (й, очевидно, для гетьмана) випадковість, позаяк у ту ніч він перебував у свого приятеля в Межигір'ї. Проте німцями було вилучено з його помешкання усе листування. Відтак, начальник Особливого відділу змушений був навідатися до німців і під виглядом ознайомлення з документами, просто викрав листи, що компрометували П. Скоропадського.

Список використаних джерел

1. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції / марець 1917 р. грудень 1919 р.) / Київ-Відень, 1920. Ч. ІІІ.

2. Гай-Нижник П. Зародження і занепад української кооперації (кінець XIX ст. 1920 р.) // Київська старовина. - 2003. - №6.

3. Державний архів Київської області. Ф. Р. 2793. Оп. 1. Спр. 407.

4. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. Ужгород, 1930. Т.2.

5. Історія українського війська. Львів, 1992.

6. Крезуб А. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського і про січових стрільців // Літературно-науковий вісник. - 1928. Кн. 11.

7. Лободаєв В.М. Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917-1918 рр. K.: Темпора, 2010.

8. Скоропадський П. Спогади. Київ-Філадельфія, 1995.

9. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1927.

10. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія (Спогади). Новий Йорк, 1958.

11. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Відень, 1921. - Т. III.

12. ТТДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 24 а.

13. Там само. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 92.

14. Там само.. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 504.

15. ТТДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 550.

16. ТТДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 1164.

17. Там само.. Ф. 2469. Оп. 1. Спр. 7.

18. Там само.. Ф. 4547. Оп. 1. Спр. 1.

19. Там само.. Ф. 4547. Оп. 1. Спр. 2.

Размещено на Allbest.ru