Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття ступеня

ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ БІЖЕНЦІВ І ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ ДО США ТА КАНАДИ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПРИЧИНИ, ОСОБЛИВОСТІ, НАСЛІДКИ

Виконав:

Рудик Сергій Ярославович

Київ - 20031. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес становлення державності в Україні співпав із виникненням на теренах колишнього СРСР багатьох складних проблем, які значною мірою впливають на загальнополітичну та соціально-економічну ситуацію в цьому регіоні. Однією з найбільш глобальних з них є проблема вимушеного масового переміщення населення.

Експерти ООН виділяють 8 окремих категорій осіб, які внаслідок збройних конфліктів, змін кордонів, порушень прав людини, екологічних катастроф, економічної стагнації, а також прагнення деяких груп населення повернутися в країни, котрі вони вважають своєю історичною батьківщиною, змінили місця свого попереднього проживання в межах СНД. Це: “біженці”, “особи, які опинилися в становищі, схожому до них”, “внутрішні переміщені особи”, та “ті, що зазнали примусового переміщення”, “репатріанти”, “раніше депортовані”, “нелегальні” та “екологічні мігранти”. Вважається, що з моменту розпаду Радянського Союзу на його території зазнали переміщення понад 9 млн. осіб.

Розуміння масштабності, а також зростаючої стурбованості міжнародної спільноти, викликаної наслідками таких міграцій, зумовлюють необхідність вироблення новими незалежними державами та співтовариством інших країн єдиних підходів щодо їх розв'язання, які, з одного боку, сприяли б захисту національних інтересів, а з іншого, не порушували б загальновизнаних прав людини, зокрема, права біженців на притулок.

У цьому контексті особливого значення набуває вивчення досвіду, як міжнародного, так і окремих країн, у вирішенні питань, пов'язаних з українськими біженцями і переміщеними особами після Другої світової війни.

З часу виникнення, коли внаслідок волюнтаристських дій гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР мільйони українців зазнали примусового чи вимушеного переміщення за межі своїх етнографічних земель, і до того, як перед союзниками постало питання переселення тих, хто уникнув загрози насильницької репатріації на батьківщину, до США, Канади та інших неєвропейських країн, ця проблема набула міжнародного характеру, зумовивши протистояння між державами-переможницями, об'єктом діяльності багатьох міжнародних організацій, предметом внутрішньої політики багатьох країн світу.

Дослідження визначеної теми становить й суто науковий інтерес. Адже мова йде про маловідому сторінку вітчизняної історії - третю хвилю української еміграції на Захід, яка, за оцінкою американського вченого В. Маркуся, “залишила помітний слід на структурі, методах дії та концепції еміграції”. Крім того, зазначена тема не знайшла належного висвітлення в історичних працях вітчизняних дослідників. Науковий доробок з неї головним чином представлений монографією М.Павленка, написаною ще за радянської доби, розвідками дисертанта, а також студіями загального xарактеру. І хоча західні вчені, в основному українського походження, зробили в цьому напрямку незрівнянно більше, все ж багато питань і нині залишаються не вивченими.

Перш за все, це стосується такого аспекту, як кількісний склад повоєнної української еміграції. Актуальним є з'ясування всіх обставин та факторів, що спричинили масове переміщення українців на Захід у роки Другої світової війни та перші роки після її завершення, а також найбільш характерних особливостей цього процесу, зокрема, основних етапів, динаміки міграційного руху тощо. Потребують більш ґрунтовного висвітлення інші важливі аспекти, які не знайшли комплексного аналізу в західній історіографії: повоєнна репатріаційна політика союзників, імміграційне законодавство США та Канади після Другої світової війни, роль і місце в процесі переселення українських біженців і переміщених осіб до неєвропейських країн “старої” української еміграції та багато інших.

З огляду на вищевикладене, метою дисертаційного дослідження автор визначив комплексне висвітлення процесу переселення українців до США та Канади після Другої світової війни в рамках розв'язання міжнародної проблеми біженців та переміщених осіб.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

* виявити основні причини та фактори переміщення українського населення на Захід під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки;

*показати еволюцію поглядів союзників та представників міжнародних організацій на шляхи розв'язання проблеми;

* на основі аналізу архівних матеріалів, опублікованих документів та наукових досліджень, здійснити об'єктивне висвітлення політики США та Канади щодо переселення українців з Європи;

* з'ясувати роль допомоги у переселенні українських біженців і переміщених осіб українських громадських об'єднань Північної Америки;

* визначити характерні особливості процесу переселення українців до США та Канади у повоєнний період, а також його наслідки для української громади цих країн.

Об'єктом дослідження є вимушені масові міграції населення, обумовлені подіями Другої світової війни, а предметом - переселення українців, які опинилися в становищі біженців і переміщених осіб до США та Канади.

Хронологічні рамки охоплюють 1945 - 1953 рр. Обстоюючи такі часові рамки, дисертант виходить з таких міркувань. Незважаючи на те, що перші переселення українців на Захід мали місце ще восени 1939 р. і відбувалися фактично впродовж всього періоду Другої світової війни, бойові дії, невизначеність правового статусу українських емігрантів у Європі та відсутність фактів більш-менш значних переселень українців до Північноамериканських країн не дають підстав визначити початковим етапом 1939 р., як зрештою, і будь-який інший воєнний період. Тому, про переселення інтернаціонального загалу біженців і переміщених осіб, і зокрема українців, як про фактор міжнародної політики можна говорити лише після закінчення війни в Європі. На підтвердження цьому свідчить той факт, що саме наприкінці 1945 р. до США прибула перша організована група українців. Згідно з канадськими офіційними даними, перші українські переселенці з числа біженців і переміщених осіб прибули до Канади в 1946 р.

Стосовно “верхньої” межі дослідження, то 1953 р. її обумовлюють міграційні процеси, їх динаміка та масовість. Незважаючи на те, що українці прибували на Північноамериканський континент аж до кінця 1950-х рр., період їх масового приїзду до США завершився саме в 1953р., тоді як до Канади - 1952 р. війна переселення сша канада український

Методологічні засади. Прагнучи всебічно дослідити проблему українських біженців і переміщених осіб та їх еміграцію до США та Канади дисертант дотримувався наукових принципів об'єктивності, історизму та системності. Відповідно до конкретних завдань дослідження використовувались міждисциплінарні підходи: соціально-психологічний, політико-психологічний, правовий та статистичний.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема пов'язана з розробкою затвердженої наукової проблеми кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича “Питання соціально-економічної і політичної історії країн Європи і Північної Америки в новий та новітній час” (номер державної реєстрації - 0199U001875).

Наукова новизна дослідження визначається комплексністю та системністю в підходах до висвітлення однієї з найскладніших проблем повоєнної Європи. На прикладі української етнічної групи показано взаємозв'язок між причинами, що обумовили її виникнення, різними підходами країн-переможниць щодо її вирішення та процесом переселення біженців і переміщених осіб до неєвропейських країн, як один з найбільш оптимальних шляхів розв'язання проблеми.

Характерною особливістю даної дисертації є також спроба поглянути на заключний етап переселення українців до країн Північної Америки немов би зсередини, очима самих емігрантів, визначивши при цьому деякі особливості цього процесу, роль та місце в ньому “старої” української еміграції, абсорбативні можливості країн, передбачуваної імміграції тощо. В джерельному аспекті новизна визначається тим, що до наукового обігу введено ряд ще донедавна таємних архівних документів і матеріалів, зокрема, з колишнього архіву ЦК КПРС та КПУ, архіву зовнішньої політики СРСР та інших, в яких міститься інформація, яка ще не отримала належної оцінки вчених.

Практичне значення роботи полягає у суттєвому розширенні наукових знань про одну з маловідомих сторінок вітчизняної та всесвітньої історії - проблему українських біженців і переміщених осіб та її вирішення шляхом переселення значного їх числа до США та Канади після Другої світової війни. Результати та науково-теоретичні узагальнення можуть бути використані при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), підручників, узагальнюючих наукових праць. Вони також будуть корисними фахівцям, які працюють над дослідженням проблем біженців та інших категорій вимушених мігрантів.

Апробація дисертації здійснена шляхом її обговорення на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича та у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин в Інституті історії НАН України. Результати дослідження характеру української еміграції на Захід після Другої світової війни та її причин доповідалися на науковій конференції, присвяченій 120-річчю Чернівецького державного університету (4 - 6 травня 1995 р.) та V Міжнародному конгресі україністів (26 - 29 серпня 2002 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в шести статтях, опублікованих у фахових виданнях (з них 1 - у співавторстві) загальним обсягом понад 2 друкованих аркуші.

Структура дисертації складається із вступу, трьох розділів, висновків (загалом 168 сторінок), списку використаних джерел та літератури (202 найменування на 15 сторінках). Повний обсяг дисертації становить 183 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, зазначено наукову новизну, практичне значення, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами досліджень, наведено дані про апробацію результатів роботи дисертанта.

У першому розділі - “Методологія, історіографія та джерельна база дисертації” - аналізуються методологічні засади дослідження, стан наукової розробки проблеми та джерельна база дисертації.

Обґрунтовуючи різні методологічні підходи при висвітлені теми, констатується, що лише з використанням системного аналізу історичних явищ і процесів можна максимально реалізувати об'єктивістське прагнення кожного дослідника минулого.

Відповідно, основними методологічними принципами, якими керувався дисертант в процесі дослідження стали: історизм у встановленні періодизації явища української еміграції та етапів становлення міграційного процесу, об'єктивність в критиці джерел та літератури, вивченні мотивів еміграції, окупаційної та еміграційної політики, оцінці діяльності міжнародних та неурядових організацій та всього історичного фактажу, пов'язаного із проблемою еміграції українців в 40-х рр. XX ст.

Складність та багатоплановість явища післявоєнної української еміграції обумовила застосування методів, властивих і іншим наукам. Тому автор дотримувався міждисциплінарного підходу. Так, при встановленні чисельності переміщених осіб, біженців та емігрантів застосовувався статистичний аналіз. Політико-психологічні та соціально-психологічні підходи стали корисними при аналізі змісту понять “переміщені особи”, “біженці” та “емігранти”, а також у вивченні причин еміграції, проблем адаптації українських біженців на території Німеччини, в США та Канади. Метод правового аналізу застосовувався до еміграційного законодавства США та Канади на предмет його відповідності післявоєнному міжнародному праву.

Застосування цього масиву методологічних принципів та підходів дозволили комплексно вивчити предмет дослідження.

Констатується, що обрана тема не знайшла належного висвітлення в історичних працях вітчизняних вчених. Серед них слід назвати роботи А.Шлєпакова “Иммиграция и американский рабочий класс”, В. Трощинського “Українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище”, Є.Камінського та А.Дашкевича “Політика США щодо України. Витоки. Концептуальні основи. Практична еволюція”, а також колективна монографія “Зберігаючи українську самобутність”, що 1992 р. вийшла в видавництві “ІНТЕЛ”.

З огляду на поставлені в дисертації завдання, найбільший інтерес становить названа праця М.Павленка. Заслуговують на увагу матеріали книги, де йдеться про визначення міжнародно-правового статусу переміщених осіб, подано аналіз політики міжнародних організацій щодо біженців. Новаторським та важливим є дослідження “таборового” періоду української еміграції в Західній Європі та початкового етапу переселення біженців і переміщених осіб з території Німеччини та Австрії. Монографія насичена ретельно систематизованими і класифікованими даними, соціологічною статистикою. Саме після ознайомлення з нею дисертант зумів змоделювати певний підхід до збору матеріалів і джерел, у першу чергу, таких, що стосуються методики роботи з документальними джерелами Організації Об'єднаних Націй.

Щодо інших названих праць, то фрагментарність висвітлення в них теми повоєнної української еміграції значною мірою компенсується їх концептуальним підходом до вивчення міграційних явищ як таких. Так, А. Шлєпаков подав у своїй роботі декілька оригінальних ідей стосовно організації історичного дослідження міграційних проблем. Назвемо тільки окремі з них: “цільність виклaду, показ витоків того чи іншого явища”, “визначення походження, соціального положення і ролі імміграції”. При роботі над дисертацією автор виходив і з такого положення А.Шлєпакова: “Говорити про минуле імміграції в Америку, про її етапи, що передували періодові, який розглядався в даній роботі, - означає говорити по суті про всю історію Сполучених Штатів”.

Важливу роль у формуванні власного підходу дисертанта при оцінці досліджуваних явищ і процесів відіграли праця В. Трощинського, який доводить, що термін “еміграція” слід розглядати в двох площинах: як процес переміщення українського населення за межі своїх етнографічних земель і як сукупність людей українського походження, що опинилися за кордоном та трактування авторами згадуваної колективної монографії терміну “діаспора”. Це ж стосується спільної роботи Є. Камінського та А.Дашкевича, в якій науковці висловлюють своє ставлення стосовно політики США по відношення до тогочасної України: “Відзначаючи факт поневолення українського народу, Сполучені Штати не вносили якихось практичних поправок до своєї радянської політики. Це продовжувалось і тоді, коли, як у випадку з британською пропозицією встановити дипломатичні зв'язки з УРСР, рішення виглядало простим і не загрожувало надмірним конфліктом”. Ці українські дослідники наводять дуже показову для американських політиків тих часів фразу американського сенатора К. Пеппера: “Відвойовано дві війни, дві кривавих і незрозумілих своєю нищівною спрямованістю війни упродовж життя одного покоління. Обидві ці війни стали наслідком безмежного націоналізму та ізоляціонізму”.

Відтак, досліджуючи обрану тему дисертант в основному спирався на праці західних науковців українського походження. Це можна пояснити щонайменше двома причинами. По-перше, саме вони найбільше з-поміж інших авторів писали про цю проблематику. Крім наукових напрацювань, сюди слід додати ще й значну кількість мемуарних творів, написаних самими біженцями і переміщеними особами після їх приїзду на Північноамериканський континент. По-друге, всі наукові праці авторів українського походження, як правило, містять важливі дані з численних західних державних і приватних архівів, які зі зрозумілих причин були практично недоступні вітчизняним дослідникам за радянської доби.

Особливо хотілося б зазначити про ґрунтовну монографію “Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. 1945 - 1951” В.Маруняка. Хоча за словами самого історика “ця книга не може мати претензій на вичерпність матеріалу”, на сьогодні, це по суті єдина в своєму роді комплексна робота, в якій відображені практично всі аспекти досліджуваної нами проблематики - від виникнення проблеми українських біженців і переміщених осіб до їх переселення до США, Канади та інших неєвропейських країн.

Деяким питанням обраної нами теми присвятили свої праці О. Субтельний, Ю.Бошик, М. Момрик та ряд інших західних науковців, статті яких в 1992 р. побачили світ окремим виданням.

Так, Орест Субтельний в роботі “Українські політичні біженці: історичний огляд” зосередив свою увагу в основному на початковому етапі переселення українців на Захід упродовж Другої світової війни, а саме - кількості українських мігрантів, територіям їх походження, міграційним маршрутам і т. п.. Зроблена ним спроба поділити процес переселення українських біженців на окремі етапи наштовхнула дисертанта на ідею виокремлення 3-х переселенських фаз: перша (1939 - 1941 рр.), друга (1943 - 1945 рр.), третя (1945 - 1948 рр.).

В роботі іншого канадського науковця - Ю. Бошика аналізуються складні взаємини 3_х держав переможниць: СРСР, США та Великобританії стосовно долі українських біженців і переміщених осіб, які на момент закінчення Другої світової війни в Європі перебували в західних зонах окупації Німеччини та Австрії.

Певною мірою зі змістом статті Ю.Бошика перегукуються роботи трьох інших канадських істориків - В.Ісаїва, М.Палія та І.Стебельського. Спільна стаття перших двох “Біженці та проблема переміщених осіб у Європі” висвітлює становище, в якому опинилися українці у порівнянні з біженцями та переміщеними особами інших етнічних груп. Праця І. Стебельського “Міграція українського населення після Другої світової війни”, присвячена аналізу двох важливих для нас аспектів: підходам західних окупаційних властей в Німеччині, Австрії та Італії щодо українських біженців і переміщених осіб та умов їхнього перебування в кожній з зон окупації, а також основним міграційним потокам в їх переселенні до неєвропейських країн.

Роботи М. Куропаса, Л. Луцюка та М. Момрика цілковито присвячені заключному етапові переселення українських біженців і переміщених осіб до США та Канади. Серед питань, які знайшли відображення в статтях перших двох авторів, особливої уваги заслуговує майже тотожне трактування місця української громади США та Канади в сприянні переїзду на Північноамериканський континент українських емігрантів із Західної Європи. Дисертант в цілому поділяє їх висновок про те, що зусилля таких громадських об'єднань як Злучений Український Американський Допомоговий Комітет та Фонд Допомоги Українців Канади відіграли вирішальну роль в тому, що близько 40% українських біженців і переміщених осіб стали громадянами США й Канади, але вважає, що цей аспект вимагає ще додаткового дослідження. Важко також не погодитися з висновком М. Момрика про те, що приїзд до Канади українських біженців був вигідний і з економічного аспекту.

Серед інших західних дослідників, праці яких використовувалися дисертантом при написанні даної роботи, слід відзначити доробок М. Марунчака, В. Кубійовича, О. Барана, Б. Боцюрківа .

На відміну від попередньої групи західних науковців українського походження, чиї роботи безпосереднім чином стосувалися досліджуваної нами проблематики, в працях цих учених розглядаються питання, які опосередковано сприяли формуванню у автора власних висновків щодо процесу переселення українських біженців й переміщених осіб, спершу до Західної Європи, а потім - до США та Канади. Переважно це стосується дослідження так званого “таборового етапу еміграції”, який тривав до початку 1950-х років і, по суті, став перехідним у процесі формування української повоєнної політичної еміграції на Захід.

У цьому контексті варто відзначити праці кількох авторів неукраїнського походження. У першу чергу до їх числа варто віднести фахівців з проблем репатріації “радянського” населення до місць їх передвоєнного проживання М. Еліота, М. Толстого, а також російську дослідницю Л.Фурсову .

Джерельну базу роботи, насамперед, становлять архівні документи тогочасних органів радянської влади і управління, а саме: ЦК КПРС, МЗС СРСР та УРСР, а також до певної міри архівні матеріали західного походження.

Особливо важливими є офіційні документи радянської союзницької місії в Німеччині та Австрії, а також радянської дипломатії в США та Канаді. Це, зокрема, матеріали Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишня назва - архів ЦК КПРС) та Історико-архівного управління Міністерства закордонних справ України (раніше - Архів Міністерства закордонних справ України). Серед документів, які зберігаються в РГАСПИ (Фонд 17), особливий для дисертанта інтерес представляють матеріали штабу радянської частини союзницької місії в Австрії (опис 137), а також аналіз, здійснений радянськими дипломатами, ситуації в середовищі української громади Канади (опис 128). Перші, зокрема, ілюструють еволюцію підходів західної дипломатії щодо проблеми репатріації колишніх радянських громадян до СРСР, становище “радянських”, і в тому числі українських біженців і переміщених осіб у Західній Європі. У матеріалах другої групи знаходимо досить цікаві відомості про факти фінансової допомоги так званим “прогресивним” українським громадським організаціям Канади в їх боротьбі проти “націоналістичної” частини української діаспори з боку Радянського Союзу та інші дані, котрі, значною мірою, проливають світло на діяльність радянської дипломатії щодо недопущення приїзду українців з таборів для переміщених осіб до Канади.

У Історико-архівному управлінні МЗС України дисертантом опрацьовані документи основного фонду та фонду міжнародних організацій, які суттєво доповнюють інтерпретацію Міністерства закордонних справ СРСР подій в середовищі українських громадських організацій Канади, пов'язаних із приїздом до країни кленового листка українських біженців і переміщених осіб, а також дані про їх перебування в таборах на Європейському континенті. Важливим джерелом дослідження стали й документи про роботу українських радянських дипломатів в новоствореній Організації Об'єднаних Націй.

Під час підготовки роботи дисертантом були опрацьовані також матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО) та Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), а також колишнього архіву Міністерства закордонних справ Радянського Союзу (нині - Архів зовнішньої політики Російської Федерації).

Основна відмінність документів, які зберігаються в цих архівах у порівнянні з матеріалами РГАСПИ та ІАУ МЗСУ в тому, що це, як правило, копії аналітичних записок, підготовлених західною окупаційною владою в Австрії і Німеччині, передруки з іноземних пресових видань та інших матеріалів нерадянського походження.

В огляді архівних документів, які безпосереднім чином вплинули на формування у дисертанта власного бачення повоєнних міграційних процесів українських біженців і переміщених осіб, варто також відзначити офіційні звіти засідань Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй за 1946 - 1947 рр., що зберігаються в Центральній науковій бібліотеці України ім. Вернадського та матеріали Національного архіву Канади. Останні, зокрема, ілюструють підходи канадських органів влади щодо діяльності українських громадських організацій цієї країни відповідного періоду.

До важливої частини джерельної бази роботи варто також віднести збірники опублікованих документів. В їх числі слід відзначити дві документальні збірки, що вийшли, відповідно, у 1986 та 1987 рр. під редакцією канадських дослідників Б. Кордана та Л. Луцюка , збірку, що побачила світ у 1990 році під редакцією І. Коляського “Prophets and Proletarians” , офіційні документи 1-го та 2-го з'їздів Комітету українців Канади , ухвали 2-го з'їзду Товариства канадських українців тощо.

Окрему групу історичних джерел складає мемуарна література. Під час роботи над дисертацією автор опрацював близько 30 такого роду видань. Назвемо лише декілька найбільш важливих. Це, зокрема, спогади Л. Биковського “З Європи до Америки (подорожні записки). 1946 - 1948”, О. Воропая “В дорозі на Захід (щоденник утікача)”, Є.Загачевського “Белярія - Ріміні - Англія. Репортаж - спогад”, Д.Кисилиці “Світе ясний. Спогади. Від р. Вовчі з Надніпрянщини до р. Св. Лаврентія та Оттавщині”, Р.Лазурко “На шляхах Європи”. Всі вони у той чи інший спосіб передають атмосферу тогочасних подій, насичені конкретними щодо досліджуваної нами теми даними, містять оцінку тих явищ і подій, з якими випало на долю зіткнутися їх авторам.

До числа безперечно важливих джерел слід також віднести матеріали тогочасної преси. Переважно це україномовні газети, бюлетені та альманахи, що доволі несистематично видавалися в США, Канаді та країнах Західної Європи в 1946 - 1947 рр. Найчастіше тема повоєнної української еміграції висвітлювалася такими часописами як “Свобода” (США), “Америка” (США), “Українські щоденні вісті” (Канада), “Карпатська Русь” (США), “На чужині” (Німеччина і Австрія), “Наш шлях” (Італія).

Таким чином, джерельна та історіографічна база дисертації є цілком достатньою для вирішення поставлених метою дослідження завдань.

Другий розділ - “Виникнення проблеми українських біженців і переміщених осіб та пошук шляхів її розв'язання”, структурно поділяється на два взаємопов'язаних між собою параграфи, що розкривають причини еміграції, фактори переміщення українського населення на Захід під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки та репатріацію українських біженців і переміщених осіб до місць передвоєнного проживання як один з етапів розв'язання проблеми.

Проблема встановлення об'єктивних причин української еміграції третьої хвилі залишається досить складною. Перш за все, це пов'язано зі складністю застосування терміну “емігрант” до більшості українців, які опинились на території Німеччини, яка стала головним джерелом української еміграції до США та Канади по завершенні Другої світової війни. За статусом такі українці поділялись на дві категорії: переміщених осіб та біженців. Власне переміщених осіб, які примусово покинули батьківщину відносити до емігрантів не має підстав, оскільки вони не приймали свідомого рішення про еміграцію. Це, зокрема, стосується військовополонених, остарбайтерів, політв'язнів. Навпаки, біженців варто відносити до категорії емігрантів, оскільки вони, прагнучи уникнути переслідувань на політичному, соціальному чи релігійному ґрунті, мали мотив до від'їзду.

За підрахунками дисертанта протягом Другої світової війни та перших повоєнних літ біженцями стали щонайменше 500 тис. українців, які потрапили в Німеччину та окуповану нею Австрію впродовж 3-х фаз переселення: - перша (1939 - 1941 рр.); - друга (1943 - 1945 рр.); - третя (1945 - 1948 рр.). Загальна кількість насильницьки переміщених осіб українського походження склала понад 2 млн.

Парадокс ситуації, в якій вони опинилися наприкінці війни полягав у тому, що внаслідок поділу союзниками території Німеччини та Австрії на відповідні зони окупації, люди, котрі всіма силами намагалися втекти з-під юрисдикції радянського режиму знову опинилися під владою СРСР. Тому, однією з найпоширеніших форм переселення українців в 1945 - 1946 рр. стала масова втеча з радянських зон окупації цих країн до зон, що їх контролювали західні союзники.

Спершу основним шляхом вирішення проблеми біженців та переміщених осіб союзники обрали репатріацію, що було закріплено ялтинськими угодами 1945 р. На вимогу керівництва СРСР репатріація повинна була відбуватись навіть у примусовому порядку. США, Великобританія та Франція певний час погоджувались із такими умовами, оскільки остерігались зволікань з боку СРСР в питанні повернення їх громадян. Головним пунктом розбіжностей між союзниками у питанні репатріації українців стало питання визнання західних українців радянськими громадянами, оскільки на початок Другої світової війни вони були громадянами інших держав. Хоча уряд СРСР наполягав на визнанні громадянства станом на 1941 р., англо-американські союзники по мірі можливостей не допускали репатріації українців Галичини та Буковини до СРСР.

Не зважаючи на це, на кінець 1947р. кількість осіб українського походження, які оминули загрозу насильницького повернення до СРСР, скоротилася втричі і становила близько 250 тис., в тому числі 130 -150 тис. колишніх остарбайтерів, військовополонених та політв'язнів, які не виявили бажання повернутися до Радянського Союзу.

Припинення примусової репатріації не зняло проблеми значної кількості переміщених осіб та біженців. Сподівання на можливість їх адаптації серед місцевого населення виявилися марними, оскільки вороже ставлення останнього постійно зростало. Основою загострення конфліктності були чисельна перевага іноземців, нерівномірний розподіл ресурсів, проблеми житлового забезпечення та працевлаштування. Єдиним шляхом вирішення долі 250 тис. українських біженців залишалась еміграція в інші країни світу.

У третьому розділі - “Переселення до США та Канади” висвітлюються три аспекти, кожен з яких складає окремий параграф:

самоорганізація зусиль біженців і переміщених осіб, спрямованих на переселення та основні напрямки допомоги українських громадських об'єднань США та Канади українцям у Європі;

українські біженці і переміщені особи в контексті імміграційного законодавства США та Канади;

характерні особливості та етапи переселення.

Характеризуючи активність біженців і переміщених осіб та створених ними громадських об'єднань, передусім, Центрального Представництва Української Еміграції, націлену на переселення до США та Канади, дисертант дійшов висновку про нереалістичність багатьох їхніх сподівань щодо перебігу цього процесу.

Більшість з них помилково вважала, що нова еміграція стане “масовою, пляновою та зорганізованою, щоб вона не йшла манівцями та не витрачувала дуже багато часу та енергії намарно”. Іншими словами, як було зауважено на засіданні єпископату Української Автокефальної Православної Церкви влітку 1946 р., це повинно бути переселення “церкви та її пастви, разом зі своїми вчителями, культурно-освітніми інституціями та іншими громадськими закладами”. Ось як цю ідею охарактеризував один із учасників тих подій: “Ми хочемо компактною масою поселитися на вільних теренах як хлібороби колонізатори. Маємо здорове розшарування нашого громадянства, в якому переважає селянський елемент та всі суспільні шари зі спеціалістами і ремісниками, щоб таким чином творити самовистачальні громади... Це ніяк не суперечить індивідуальним чи груповим виїздам наших громадян... з умовою, що ці виїзди не будуть помилковими або шкідливими кроками для них і всього загалу. Хай тепер кожен громадянин, який рішається на переселення подумає добре, кудою йому дорога. Чи гуртом під проводом своєї громадської організації, чи одинцем за блудними огниками”.

Події, що відбулися протягом кількох наступних років розвіяли ці необґрунтовані сподівання, і, як зазначали деякі дослідники, вже в 1948 р. цей “цілком нереалістичний план” було відкинуто як церковними, так і громадсько-політичними лідерами української етноменшини Нового Світу. В основі цієї помилки, на думку автора, були фактори об'єктивного характеру. А серед них такі, як загальнополітична ситуація в світі, абсорбативні можливості країн передбачуваної імміграції, непристосованість імміграційного законодавства цих країн до умов, що виникли внаслідок Другої світової війни і т. ін.

Остаточне вирішення проблеми українських біженців у Німеччині та Австрії, які не мали на меті повертатись та територію СРСР могло вирішуватись тільки їх еміграцією до держав, які не зазнали воєнних руйнувань. Насамперед, такими країнами були США та Канада із потужними українськими діаспорами, які могли надати підтримку українським біженцям.

В середовищі американських українців така ідея виникла ще у 1943 р., проте набула розвитку у 1945 - 1946 рр. після встановлення контактів із біженцями в Німеччині за посередництвом американських та канадських військовослужбовців українського походження. З проханням допомогти в отриманні статусу політичних емігрантів звертались самі українські активісти з числа біженців і переміщених осіб починаючи з літа 1945 р. Проте, ще до завершення війни почали діяти потужні громадські об'єднання українців, покликані надавати всебічну допомогу українським біженцям: Злучений Український Американський Допомоговий Комітет (США) та Фонд Допомоги Українців Канади (Канада). Ці організації здійснювали допомогу українським біженцям шляхом інформаційної, політичної, правової підтримки, надавали матеріальну допомогу, а також сприяли переселенню до США та Канади. Основна увага зосереджувалась на проблемі переселення і для її вирішення здійснювались такі заходи як надання біженцям запрошень на переїзд, інформування біженців щодо процедур оформлення документів на виїзд, а також лобіювання лібералізації імміграційного законодавства США та Канади. Оскільки активна діяльність спрямована на збір пожертв на потреби українських біженців не дала необхідних коштів, основна увага приділялася наданню запрошень, яких лише з США було надіслано близько 30 тис. Інформаційна підтримка біженців здійснювалась через видання “Свобода”, “Америка”, “Український голос”, “Новий шлях” та інші часописи.

У новоствореній Організації Об'єднаних Націй та багатьох країнах світу, які не зазнали воєнних руйнацій, точились дискусії з приводу можливості прийняття біженців та переміщених осіб з Європи. Практично всі країни, які зголосилися прийняти біженців орієнтувались на позицію нового світового лідера - США. Проте уряд США, навіть відчуваючи потребу у нових фермерах, не охоче переглядав жорсткі імміграційні квоти 1920_хрр., побоюючись спротиву громадськості, яка на той час сприймала еміграцію, як загрозу добробуту американців, які повертались після війни з Європи. Негативні стереотипи щодо біженців з Європи поширювались громадськими організаціями військовослужбовців та прорадянськи налаштованими організаціями українців США, які вимагали від уряду заборонити в'їзд біженців з огляду на їх ймовірну співпрацю з нацистами. Змінили ситуацію активні громадсько-політичні та інформаційні заходи єврейської та української громад, після чого в 1947 р. почали з'являтись перші законопроекти щодо еміграції біженців у США.

Характерним для законотворчої діяльності членів Конгресу США було поєднання політичної волі до вирішення проблеми біженців за допомогою імміграції та реальних потреб американського ринку праці. Варто відзначити, що кардинальних змін до імміграційного законодавства не вносилося. Результатом таких компромісів став законопроект конгресмена Ф. Фелловза, який набрав чинність закону в червні 1948 р. За цим законом США протягом двох років приймали 205 тис. біженців, а кожна етнічна група використовувала свої квоти на декілька років вперед. Створювалась спеціальна комісія для роботи з переміщеними особами, яка займалася розселенням та працевлаштуванням біженців до 1951р. Перевага надавалася сільськогосподарським працівникам. В червні 1950 р. число біженців, які можуть емігрувати у США було збільшене до 340 тис. осіб.

В Канаді, на відміну від США, дозвіл на в'їзд тієї чи іншої групи іммігрантів надавав уряд, який мав право видавати з цього приводу спеціальні інструкції, або постанови. Як правило, ними передбачалося прибуття дуже обмеженої кількості переселенців, в середньому, не більше 5 тис. осіб. До 1947 р. Кабінет Міністрів Канади, побоюючись того, що нова хвиля імміграції перешкодить працевлаштуванню канадських військовослужбовців, які повертались з Європи, вирішенню їх соціальних та побутових проблем, неохоче давав дозволи на приїзд емігрантів з Європи. Проте, потреба економіки країни, яка переживала період бурхливого піднесення та ряд інших факторів призвело до перегляду Урядом своєї імміграційної політики в бік її лібералізації. В 1947 р. було створено урядовий комітет з питань імміграції та праці, який прийняв рішення відновити раніше заборонену процедуру укладання з потенційними іммігрантами трудових контрактів. Внаслідок цього, лише протягом 1947 - 1952 рр. Канада прийняла близько 160 тис. біженців і переміщених осіб з Європи, в тому числі 17% українців.

Новим фактором в імміграційній процедурі Канади та США стало використання ідеологічного критерію визначення права біженця на імміграцію, за яким воно обмежувалося для прихильників лівих поглядів та нелояльних до політичної системи США та Канади осіб. Іншим обмежуючим імміграцію біженців фактором стали медичні огляди, які для багатьох змучених війною та рабською працею людей були нездоланною перешкодою. Як наслідок, із 120 тис. українців, які емігрували з Німеччини та Австрії протягом 1945 - 1953 рр. тільки 47 тис. змогли потрапити до США та Канади.

Характеризуючи особливості переселення українців до США та Канади, дисертант обстоює точку зору про те, що цей процес був позначений значною непослідовністю та хаотичністю через недосконалість імміграційного законодавства обох країн, відсутність відповідного досвіду у міграційних служб, залучення до нього різноманітних міжнародних, урядових та приватних організацій. Умовно можна виділити такі етапи цього процесу: пошук спонсорів та отримання запрошень на в'їзд, проходження необхідних імміграційних процедур, процес переїзду, прибуття до орієнтованих місць поселення та працевлаштування.

Спонсорством та забезпеченням запрошеннями займалось близько 60 громадських та релігійних організацій, 25 з яких знаходились у Європі. Серед таких організацій, крім ЗУАДК та ФДУК, найбільших результатів досягли релігійні організації - Національно-католицька конференція (НКК) та Світова рада церков (СРЦ). Нові імміграційні процедури дозволяли надавати запрошення без підтвердження зобов'язань щодо матеріального забезпечення та працевлаштування іммігранта, а також надання однією особою запрошень кільком людям. Такі правила дозволили надавати значну кількість запрошень, проте іммігрант практично позбавлявся гарантій початкового утримання та працевлаштування. ЗУАДК запровадило нову форму запрошення та працевлаштування українських біженців - “збірні угоди” між місцевими адміністраціями, які зобов'язувались працевлаштувати емігрантів та неурядовою організацією, яка забезпечувала їх переїзд.

Досить складними були процедури політичної та медичної перевірки біженця перед отриманням візи. Тільки політична сфера вимагала участі шести відомств. Значним був і перелік документів, що засвідчують особу, які в умовах війни зберегти було важко, а тому близько 40% біженців намагались використовувати підроблені документи. Працівники служб дозволяли собі суб'єктивні підходи, оскільки переліку об'єктивних критеріїв відбору не існувало.

Перевезення здійснювалося пароплавами низької якості, які винаймались Міжнародною організацією у справах біженців. Вартість подорожі оплачувалась за рахунок позик, які надавали благодійні організації, або приватні структури, які вимагали відробітку на важких роботах. У більшості випадків умови перевезення були не належними і негативно впливали на психологічний та фізичний стан емігрантів. Нормальні умови проїзду до місця проживання, облаштування та працевлаштування могли отримати переважно ті біженці, якими опікалися релігійні організації НКК та СРЦ. Характерним було також невиконання зобов'язань місцевих адміністрацій та потенційних роботодавців, які обіцяли відповідно до угод чи умов запрошення забезпечити біженців роботою та необхідними умовами проживання. Влада також часом не виконувала своїх зобов'язань по розселенню та працевлаштуванню. Як наслідок, біженці, емігрувавши до США та Канади, потерпали від додаткових труднощів із адаптацією в соціальній та професійній сферах.

Таким чином, не зважаючи на значні труднощі, пов'язані з проходженням імміграційних процедур, недосконалістю правового та організаційного забезпечення процесу адаптації біженців, 47 тис. українців, за підтримки громадських та релігійних організацій, змогли уникнути репатріації до СРСР та облаштувати своє життя у найрозвиненіших країнах світу. Значним недоліком стало те, що рестрикційна імміграційна політика США та Канади через політико-ідеологічні фобії не дозволила більшості українських біженців і переміщених осіб скористатись північноамериканським напрямком еміграції.

В результаті проведеного дослідження дисертант дійшов висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

Третя хвиля української еміграції до США та Канади у порівнянні з двома попередніми є особливою. На відміну від традиційних міграційних процесів, коли емігрант залишаючи батьківщину майже відразу потрапляв до бажаної країни, абсолютна більшість українських переселенців повоєнного періоду стали такими двічі: перший раз, коли вдалися до втечі з території СРСР в роки Другої світової війни та перші повоєнні роки і другий, коли уникли загрози примусового повернення на батьківщину і обрали США та Канаду як кінцеву точку своєї подорожі. Тривалий час українські біженці перебували в Західній Європі, передусім Німеччині та Австрії у таборах для біженців і переміщених осіб, які потрапили туди примусово, як остарбайтери, військовополонені та політв'язні.

Статистичний аналіз дає підстави стверджувати, що загалом на момент закінчення війни в Європі, близько 750 тис. українців, і в тому числі 250 тис. осіб, які зазнали насильницьких методів переміщення не мали бажання повертатися до СРСР. Проте, втілювана Радянським Союзом, при тривалому потуранні його західних союзників, політика примусової репатріації зменшила кількість українських емігрантів до 250 тис.

Припинення примусової репатріації не зняло проблеми значної кількості біженців і переміщених осіб. Сподівання союзників на їх адаптацію серед корінного населення Німеччини, Австрії та інших західноєвропейських країн виявилися марними. Чисельна перевага іноземців, нерівномірний розподіл ресурсів, проблеми житлового забезпечення та працевлаштування призводили до посилення ворожого ставлення щодо біженців і переміщених осіб. Тому єдиним шляхом виходу з такої ситуації залишилася еміграція українців в інші, не зруйновані війною, країни світу.

Більшість українських біженців і переміщених осіб прагнули емігрувати до США та Канади. Це пояснювалося щонайменше двома факторами: по-перше, саме ці країни найбільше відповідали їх уявленням про стабільне і заможне життя; по-друге - наявністю найпотужніших українських громад, об'єднаних, передусім в Український Конгресовий Комітет Америки та Комітет Українців Канади.

В результаті активної діяльності останніх, спрямованої на надання всебічної допомоги українцям у Західній Європі, щонайменше 47 тис. біженцям і переміщеним особам українського походження вдалося потрапити до США та Канади. Проте, на переконання дисертанта, ця цифра не відповідає реальній кількості українців, які бажали це зробити. Серед факторів, які перешкоджали більш інтенсивному міграційному процесу до країн Північної Америки, варто відзначити недосконалість імміграційного законодавства США та Канади, яке по суті орієнтувалось не на захист прав біженців, а на потреби власного ринку праці та недостатній рівень нормативно-методичного забезпечення імміграційних процедур.

Приїзд навіть такої кількості українців з числа біженців і переміщених осіб суттєво вплинув на пожвавлення суспільно-політичного життя українських громад США та Канади. Високий, особливо у порівнянні з першими двома хвилями української імміграції, середній інтелектуальний рівень нових іммігрантів, наявність у їх складі багатьох лідерів, які перебували на позиціях української державної незалежності за короткий проміжок часу призвів до структуризації українських організацій Північної Америки, а відтак - остаточного переміщення центрів українського еміграційного руху з Європи до США та Канади.

ЛІТЕРАТУРА

1. До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до країн Північної Америки // Питання історії нового та новітнього часу: 3б. наук, статей. Випуск 3. - Чернівці, 1994. - С. 79 - 92.

2. Проблема видачі українських втікачів і переміщених осіб Радянському Союзові після Другої світової війни (1945 - 1946) // Питання історії нового та новітнього часу: 3б. наук, статей. Випуск 4. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 141 - 147 (співавтор Ю. Макар).

3. Російськомовна преса Канади та проблема української політичної еміграції в Європі після Другої світової війни (1946 - 1947 рр.) // Питання історії нового та новітнього часу: 3б. наук, статей. Випуск 4. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 166 - 170.

4. ЗУАДК: 50 років на громадській ниві // Українська діаспора. - 1995. - № 8. - С. 73 - 83.

5.Основні напрями допомоги українських організацій США та Канади українським біженцям і переміщеним особам у Західній Європі (1944 - 1946) // Українська діаспора. - 1997. - № 10. - С. 52 - 68.

6. Історіографічні та джерелознавчі аспекти дослідження історії української еміграції до США та Канади після Другої світової війни // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки та знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 11. - Київ, 2002. - С. 275 - 283.

АНОТАЦІЇ

Рудик С. Я. Переселення українських біженців і переміщених осіб до США та Канади після Другої світової війни: причини, особливості, наслідки (1945 - 1953 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2003.

У роботі на широкій джерельній базі вперше комплексно розглянуто процес переселення українців до США та Канади після Другої світової війни в рамках розв'язання міжнародної проблеми біженців і переміщених осіб.

З використанням історичних та міждисциплінарних методів показано взаємозв'язок між причинами та факторами, які обумовили масові міграції українців на Захід упродовж війни та перших років після її закінчення, різними підходами країн - переможниць щодо її розв'язання та власне самим переселенням до країн Північної Америки, його особливостями та наслідками.

Розкриття теми здійснено на перетині кількох історичних дисциплін: історії міжнародних відносин, військової історії, а також національної історії України, США, Канади, Німеччини та Австрії.

Ключові слова: імміграція, еміграція, переселення, репатріація, Друга світова війна, переміщені особи, біженці, США, Канада.

Рудык С. Я. Переселение украинских беженцев и перемещенных лиц в США и Канаду после Второй мировой войны: причины, особенности, последствия (1945 - 1953гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. - Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2003.

По мнению автора, во многом благодаря усилиям украинской общественности США и Канады, западные страны отказались от политики содействия СССР в принудительной репатриации украинцев, а в дальнейшем - предоставили их значительной части (около 47тыс.) убежище. В то же время отмечается, что, по сути, иммиграционная политика обеих стран оставалась рестрикционной, не позволившей всем желающим беженцам и перемещенным лицам украинского происхождения эмигрировать на Североамериканский континент.

В значительной мере избирательный подход, применяемый американскими и канадскими иммиграционными службами по отношению к украинским эмигрантам в Европе, проявился в ходе прохождения последними соответствующих иммиграционных процедур. Руководствуясь в основном соображениями экономической выгоды, а не принципами необходимости защиты прав беженцев, части украинских беженцев и перемещенных лиц не удалось получить визу в связи с несоответствием их состояния здоровья необходимым нормам, отсутствия, утерянных во время войны, документов, принадлежности в прошлом к партии левой ориентации. Поскольку же объективных критериев отбора не существовало, часто решения о предоставлении или отказе в визе зависело от интеллектуального уровня конкретного сотрудника иммиграционной службы.

Тем не менее, не смотря на значительные трудности, связанные с переселением и несовершенство правового и организационного обеспечения процесса адаптации беженцев, 47 тыс. украинцев при поддержке общественных организаций “старой” эмиграции смогли избежать принудительной репатриации и обустроить свою жизнь в США и Канаде.

Высокий, особенно по сравнению с первыми двумя “волнами” украинской иммиграции, средний образовательный уровень новых переселенцев, наличие среди них многих лидеров, убежденных в необходимости создания независимого украинского государства, за короткое время привели к структуризации украинских организаций Северной Америки, а вскоре - окончательного перемещения центров эмиграционного движения из Европы в США и Канаду.