Польсько-українське примирення у політичній діяльності Костянтина Зеленка

у політичній діяльності Костянтина Зеленка

ҐеникМ.А.

Польсько-українське примирення становить основний зміст двосторонніх відносин другої половини XX ст. Започаткування цього процесу відбулося в еміграції методом народної дипломатії. Важливий внесок у досягненні польсько-українського примирення належить українському журналістові, громадському і політичному діячеві Костянтину Зеленку (1923-2009).

Наукові дослідження польсько-українського зближення перебувають на початковій стадії і спеціальних публікацій, присвячених політичній діяльності К.Зеленка немає. М.Лесів опублікував кореспонденцію з К.Зеленком [1,с.230-249]. Джерельну базу становлять також численні публікації К.Зеленка в еміграційній та вітчизняній періодиці [2;3]. Метою публікації є розкриття основних напрямків політичної діяльності К.Зеленка, спрямованої на досягнення польсько-українського примирення.

Костянтин Зеленко народився 1923 р. на Холмщині у Замойському повіті. Під час Другої світової війни Холмщина стала територією неоголошеної польсько-української війни і його батько загинув від рук поляків. К.Зеленко емігрував на Захід, осів у Великій Британії, після Другої світової війни служив офіцером Головної квартири Другої канадської бригадної групи в Західній Німеччині. Пізніше працював членом Королівського Інституту Об'єднаних Збройних сил для оборонних студій у Лондоні [4], обирався головою Союзу українських письменників і журналістів. Найбільші його заслуги для міжнаціонального примирення пов'язані з діяльністю в Польсько-Українському товаристві (ПУТ) у Лондоні. Ідея Польсько-Українських товариств була висунута у 1950-х роках К.Грабиком. 7 квітня 1951 р. у Нью-Йорку на зборах Об'єднання Прихильників Визвольної Боротьби України К.Грабик виступив за досягнення польсько-українського порозуміння.

У цій промові К.Грабик вперше висунув пропозицію створення Польсько-українських товариств, завданням яких були б систематичні,організовані і планові зусилля щодо зближення суспільств на еміграції, розробка концепції польсько-української співпраці та передача її як заповіту для обох країн у майбутньому. «Нехай би в цьому Товаристві опинилися всі поляки і українці, які розуміють важливість цієї проблеми. Нехай би подали собі в ньому руки, нехай би між собою розмовляли, дискутували не про кордони і устрої, не про взаємні обвинувачення, а про майбутнє. Про польсько-українське майбутнє, про майбутнє наших народів, про те, що їх об'єднує, а не що ділить чи ділило. (...) Нехай би систематично за одним столом засідали вчорашні вороги, щоб поговорити про спільну долю і спільні обов'язки щодо спільних провин і гріхів минулого» [5].

Зміни у міжнародних відносинах та структурні зрушення у середовищі обох еміграцій зробили можливими реалізацію ідеї ПУТ наприкінці 1960-х років. Активізації польсько-українського зближення сприяло заснування ПУТ у місцях скупчення обох еміграцій, насамперед у Лондоні (14 січня 1967 p.), Парижі (червень 1976 р.) і Мюнхені (19 травня 1977 p.). Створення першого з них, ПУТ у Лондоні, у значній мірі було інспіровано польським еміграційним урядом і мало на меті зближення обох народів шляхом взаєморозуміння і співпраці. Пресовому органові товариства, який виходив двома мовами, дали назву «Biuletyn Towarzystwa PolskoUkrainskiego», яка у певному сенсі нав'язувала до традицій міжвоєнного «Biuletynu Polsko-Ukrainskiego» В.Бончковського. До найактивніших членів Товариства належали К.Трембіцький, К.Зеленко, Т.Комарніцький, Ю.Вятр і С.Й.Папроцький. ПУТ в Лондоні мало двох співголів, які представляли польську і українську сторону. З українського боку товариство очолював К.Зеленко.

Один із найактивніших діячів ПУТ в Парижі В.Желенський у листі до Є.Гєдройця писав, що його глибоко вразив приклад двох керівників Польсько-Українського товариства у Лондоні А.Гермашевського і К.Зеленка. Під час війни українці вбили на Волині батька і двох братів

А.Гермашевського, а в К.Зеленка на Холмщині від рук поляків загинув батько. Незважаючи на це, А.Гермашевський і К.Зеленко були відданими ідеї польсько-українського примирення. «Ці дві трагедії, які не відвернули цих обох синів від посвяти себе зближенню між нашими народами, є особливо промовисті...» [6].

К.Зеленко виступав із численними статтями стосовно проблем польсько-українських відносин в еміграційній пресі. Він вважав необхідним подолання деяких легенд і стереотипів у двосторонніх відносинах. «Це нам допоможе у пошуках правильних розв'язань на майбутнє та остереже нас перед надмірним оптимізмом в оцінці явищ і подій, які відбуваються». Зокрема, це стосувалося оцінки союзу Пілсудський-Петлюра та причин його невдачі.

Ю.Мацкевич в книзі «Pewa wolna» та К.Збишевський у рецензії стверджували, що Ю.Пілсудський зробив помилку, не підтримавши походу А.Денікіна проти більшовиків. К.Зеленко дав обширну відповідь на сторінках «Tygodnia Polski», стверджуючи, що Ю.Мацкевич «дав понестися швидше сумнівним упередженням, замість триматися історичних фактів». Основний аргумент К.Зеленка полягав утому, що Ю.Пілсудський не міг підтримувати А.Денікіна, який виступав під гаслами повернення Російської імперії та ліквідації національних держав, які виникли на її уламках. Метою Ю.Пілсудського було не тільки відірвання України, але шляхом ослаблення Росії підтримка інших національних держав, які виникали на уламках імперії. У цьому полягала далекозорість концепції Ю.Пілсудського, випереджаючої великі деколонізаційні процеси британців, французів і голландців принаймні на тридцять років. З точки зору військової стратегії Ю.Пілсудський старався випередити більшовиків, які готувалися до нападу на Польщу, та розпочав у відповідний момент превентивну війну.

Політична стратегія Ю.Пілсудського опиралася на відповідній оцінці намірів Росії. К.Зеленко визначив її словами із статті М.Уздовського (Uzdowski М. W kwestii naszych granic wschodnich // Droga.nr 3.I III 1922): «Ставлення наше до великої Росії сьогоднішньої чи завтрашньої, демократичної чи монархістської, федеративної чи централізованої мусить бути одним і тим самим. Завжди мусимо пам'ятати, що велика Росія це заперечення нашої незалежності». На підтвердження цього К.Зеленко навів цитату із споминів великого князя Олександра Михайловича, виданих у 1933 p., який підкреслював спадкоємність політики російських царів у політиці Третього Інтернаціоналу.

Вина у невдачі походу Ю.Пілсудського лежить, на думку К.Зеленка також на українському народові, який не зреагував достатньо енергійно на таку велику оказію, його керівники наробили багато помилок і замість зосередити зусилля на зміцненні власної держави, український народ дав себе переконати демагогам і вів громадянську війну. К.Зеленко підкреслював значення польсько-української співпраці. Обидва народи після росіян є найбільшими народами Східної Європи і одночасно єдиними народами, які можуть кинути виклик росіянам у масштабі, що матиме великі політичні наслідки. Одночасно ці народи мають найдовшу традицію протидії централістичним намірам Москви. Одночасно Україна і Польща для Москви є найбільш вразливими точками величезної імперії. К.Зеленко погоджувався, що Ю.Пілсудський переоцінював можливості, силу і політичну дозрілість свого народу. Але відсутність підтримки не означає помилковості самої концепції [7;8,с.З].

Радіо Вільна Європа у 1968 р. провело анкету стосовно оцінки національної політики II Речіпосполитої та можливих альтернатив. З-поміж 8 отриманих відповідей 3 були від української еміграції. Зокрема, голова Союзу українських письменників і журналістів та голова ПУТ у Лондоні К.Зеленко такою альтернативою вважав політичну і культурну автономію. 13 травня 1968 р. тема національної політики Польської держави стала предметом обговорення Радіо Вільна Європа, в якому взяли участь Ян Новак, Збігнев Стипулковський, Адам Цьолкош, Павел Заремба, Адам Прагєр та Костянтин Зеленко [9].

У травні 1974 р. в ефірі польської редакції Радіо Вільна Європа було проведено дискусію Ю.Лободовського і К.Зеленка стосовно проблем двосторонніх відносин. Український публіцист заявив, що два народи «є вперше в нашій довгій історії природними союзниками, яких нічого вже не ділить і не повинно ділити. Загрожують нам тепер ті самі небезпеки, розділяємо дуже подібну долю, маємо лише одного й того самого ворога, немає сьогодні справді нічого, що нас могло б антагонізувати, якщо йдеться про теперішнє і майбутнє». Основним завданням вважав створення передумов для міжнаціонального примирення. «Йдеться про те, щоб створити духові, психологічні й політичні підстави для укладення майбутніх добросусідських стосунків, базованих на взаємному довір'ї та зрозумінні й відчутті сучасної збіжності! й однозгідности польських і українських національних інтересів».

К.Зеленко звертав увагу на необхідність суспільної підтримки процесу міжнаціонального примирення. «Мусимо вже нині зробити особливе зусилля для поширення території польсько-українського діялогу, дискусій, зустрічей і імпрез на молодь, на цілу поступову частину наших суспільностей з особливою увагою до ділянок культури, літератури, публіцистики і політики. Лише такий наполегливий і ясно зформульований підхід може підготовити грунт для зсинхронізування наших національних і спільних визвольних зусиль». Польсько-українське порозуміння К.Зеленко вважав необхідною передумовою геополітичних і демократичних змін у Східній Європі.

У ході дискусії К.Зеленка підтримав Ю.Лободовський, який, зокрема, зазначив: «Роз'єднує нас дуже багато, але єднає обопільна мета: не допустити, щоб нас усіх поглинуло російсько-радянське багно. (...) Польсько-українське замирення, саме з думкою про цю головну ціль, було б стомилевим кроком на спільній дорозі. І до цього повинна змагати незалежна політична думка, польська й українська» [ 10,с.91-97]. Слід згадати, що К.Зеленко надзвичайно високо оцінював заслуги Ю.Лободовського для польсько-українського примирення [11].

Ця дискусія знайшла значний відгук. Зокрема у листі одного з читачів

В.Витвицького, опублікованому у «Сучасності», стверджувалося, що польсько-українська співпраця та інших сусідніх народів це необхідність і єдина дорога до самозбереження. Якнайширше усвідомлення цього є найважливішим завданням. Першим кроком на шляху польсько-українського порозуміння він розглядав зняття з плеч тягару історичного минулого та рецидивів давніх упереджень. Методами для цього мали служити нав'язання і пожвавлення культурно-суспільних контактів, особливо за участю молодого покоління, звернення уваги преси на проблеми сусідів, уникнення тематики, яка стоїть на перешкоді двосторонньому зближенню. До таких анахронізмів, які українці повинні залишити, він відносив «He пора «. В.Витвицький заявляв, що преса повинна уникати проблем кордону і не публікувати «вигадок тих одиниць, які дужим розмахом пера закреслюють межі України на пару сот кілометрів поза нашу етнографічну територію». До методів співпраці він зараховував проведення спільних протестаційних акцій, які мають привести до сталих близьких відносин [12;13,с.3-4;14].

У квітні 1976 р. К.Зеленко як голова Польсько-Українського товариства у Лондоні здійснив поїздку до Канади і мав зустрічі та виступи перед представниками обох еміграцій. Зокрема, на зустрічі у Торонто він зупинився на аналізі деяких стереотипів і упереджень у свідомості обох народів. На його думку, поляки, повторюючи гасло «Za nasz^ і wasz^ wolnosc», готові боротися за свободу далеких від них народів і не схильні підтримувати незалежницьких прагнень українців. Упередження українців полягали у переконаності у загарбницькому характері поляків та схильності до аристократичності.

К.Зеленко стверджував необхідність польсько-українського порозуміння для спільної боротьби за незалежність. Він вважав, що статус УРСР і ПНР є близьким, незважаючи на певні ознаки польської незалежності, і наводив вдалий афоризм С.Є.Леца про те, що «свобода невільника міряється довжиною ланцюга». «Тривале і незалежне державне існування нашим народам може гарантувати тільки тісна співпраця і дружба. Тільки тоді Україна і Польща зможуть бути дійсно суверенними, якщо створять сусідський союз, який переродиться у силу, здатну протистояти завжди імперіалістичній Росії». Виступ К.Зеленка було позитивно оцінено представниками польської і української еміграції і дехто, зокрема, Ю. Дубилко, виразив надію на створення Польсько-Українського товариства у Tоронто [ 15; 16].

Під впливом виступу К.Зеленка появилася серія статей у польській та українській пресі. Проаналізувавши хід польсько-української дискусії після 1945 p., Мирослав Малецький вважав помилкою факт, що кожна зі сторін намагалася оправдувати помилки минулого з точки зору своєї рації. «Суб'єктивне наставления авторів не вияснювало, а деколи і затемнювало правдивий перебіг подій. Односторонність насвітлення викликала репліку, і знову репліку на репліку. Очевидно така метода діялогу, якщо не віддалила, то напевно нас не зблизила». Початок справжнього польськоукраїнського, заснованого на нових методах, М.Малецький пов'язував з публікаціями «Kultury» і «Сучасності».

Зразком для польсько-українського примирення М.Малецький пропонував нормалізацію відносин Франції з Німеччиною. Паростки порозуміння він вбачав також у культурній співпраці між УРСР і ПНР. «Все це, може навіть проти інтенцій «старшого брата» доводить до розрядження упереджень та кращого зрозуміння духових вартостей обох народів». Одночасно М.Малецький зазначав, що домовленість і спільні дії поневолених народів становлять найбільшу загрозу для СРСР.

Польсько-українське порозуміння М.Малецький пропонував розпочинати зі спільних акцій на еміграції. «Спільні наші виступи будьмо реалістами не можуть виграти виборів, не можуть змінити курсу їх політики, але вони можуть стати підставою сили (з організованими групами дуже рахуються на Заході), котра в деяких ситуаціях рішить або принаймні вплине на корисне для нас рішення». Перешкодою для порозуміння він вважав також догматизм, доктринерство і неспроможність подолати обтяжень минулого у свідомості частини еміграційних політиків, для котрих час зупинився на 1945 р. Український публіцист висловлював впевненість у важливості і невідворотності двостороннього примирення. «Ми переконані, що порозуміння і співпраця наших народів це конечність і політична мудрість; це «присуд» історії. Навіть у сьогоднішньому світі суперпотуг ніхто не зможе переочити інтересів народів з великим економічним потенціялом, які разом нараховують понад 80 мільйонів населення» [ 15; 16; 17,с.31 -33].

Значну увагу К.Зеленко звертав на необхідність актуалізації українського питання на міжнародній арені та боротьби українських дисидентів. На його переконання, радянський режим усвідомлював небезпеку з боку українського дисидентського руху і тому він зазнавав найжорстокіших переслідувань. Згідно з даними українського політв'язня Михайла Масютка, українці, які складали 17,6 % населення СРСР, становили 60-70 % в'язнів таборів, відповідно росіяни близько 10 %.

У цей період в Україні відбулося чотири закритих процеси таємних українських організацій: Об'єднаної партії визволення України (ІваноФранківськ, 4-10 березня 1959 p.), Українського робітничо-селянського союзу (Львів, 16-20 травня 1961 p.), Українського національного комітету (Львів, 16-23 грудня 1961 p.), Українського національного фронту (1967, 1968 pp.). Усі вони ставили своєю метою здобуття незалежності України. Крім кількісного параметру, український дисидентський рух переважав російське дисидентство ідеологічно. І.Дзюба підкреслював, що російські нонконформісти не цікавляться національними проблемами і не підтримують вимог, що висуваються не-російськими народами, за винятком кримських татарів. К.Зеленко зазначав, що «програма українського руху є більш виразна, вимоги українців значно ясніше окреслені, а мета їхніх зусиль набагато чіткіше визначена. Коли російський протестний рух концентрується навколо суспільно-політичних постулатів «правопорядку», «демократизації», «свободи творчості», українці виступають з більш позитивною програмою національних та індивідуальних прав і національного самовизначення» [ 18; 19,с.99-- 111].

На думку К.Зеленка, показником справжніх намірів росіян щодо народів Східної Європи є не антикомунізм, а їхнє ставлення до імперіалізму. Він відзначав прояви визнання деякими російськими дисидентами права неросійських народів на незалежність. Зокрема, А.І.Солженіцин вважав неможливим утримування насильством у межах CPCP будь-якої окраїнної нації та закликав до ліквідації російського імперіалізму. А.Д. Сахаров у виступі 14 квітня 1974 р. вимагав «припинення радянського кураторства над Східною Європою і відмови від примусового затримування в рамках CPCP національних республік». Редактор «Континента» Владімір Максімов у «ТгуЬипіе» виступав прихильником самовизначення народів СРСР.«(...) всі народи, які входять до складу Радянського Союзу, повинні отримати повне право самовизначення, відірвання і незалежного державного існування (...) Це рішення повинно належати виключно до них самих без жодного тиску з боку Росії і при цілковитому виключенні російського патронату над процесом самовизначення» [15;20,с.15;21].

Важливим етапом інституціоналізації польсько-українського діалогу стали наукові конференції, які були започатковані наприкінці 1970-х років. А.Білинський відзначав, що за науковим характером конференції у Гамільтоні крилася політика польсько-українського зближення [22;23,с.4-6]. К.Зеленко брав участь у II польсько-українській науковій конференції 6-7 жовтня 1980 р. у Мюнхені та мав виступ про пошуки шляхів польсько-української співпраці у майбутньому. Про рівень цього форуму свідчить привітання папи Іоанна Павла II, який надіслав «запевнення підтримки їхніх шляжетних прагнень до зближення обох братніх народів ідо зміцнення співпраці» [24,с.135-137].

Естафета польсько-українського примирення з кінця 1970-х pp. поступово стала переходити до опозиційних середовищ. У 1990 р. редакція «Пертурбанцій» видала збірник статей «Stosunki polsko-ukrainskie 1917-1947. Od tragedii do wspolpracy», який підготував до друку Т.Кузьо. Метою збірника було заперечення міфів та стереотипів у свідомості поляків щодо українців. Ідеєю цього видання було висунення на перший план не проблем конфронтації, а спроб співпраці у 1919-1920 і 1945-1947 pp. Збірник присвячувався п'яті всіх українців і поляків, які прагнули до порозуміння і співпраці. У книзі було вміщено також статтю К.Зеленка про міжнаціональні відносини в II Речіпосполитій [25,с.45-76].

Довголітня діяльність Польсько-Українських товариств і К.Зеленка сприяли покращенню атмосфери двосторонніх відносин та досягненню міжнаціонального примирення.

Список використаних джерел

1. Лесів М. Костянтин Зеленко (1923-2009) у світлі його листування // Український альманах 2010. Warszawa, 2010. С. 230-249.

2. Зеленко К. Трагедія дивізії «Галичина» //Віче. 1994. -№ I. С. 108-119.

3. Зеленко К. Трагедія дивізії «Галичина» // Віче. 1994. № 2. С. 137-147.

4. Зеленко К. Трагедія дивізії «Галичина» // http://vijsko.milua.org/Galizien.htm

5. Zaklad Narodowy im. OssolinskichDzial R^kopisow.Sygn. 16319. К. 79, 80, 88. Hrabyk К. Problem polsko-ukrainski w swietle dzisiejszej rzeczywistosci.

6. Tes Archives de ITnstitut Titteraire a Paris (AIPP). Wl. Zelenski. Tist Wl.Zeleiiskiego do JGiedroycia. -Paryz, 20.03. 1980.

7. AIPP-Tes coupures de presse (CP). 1969. Vol.I.

8. Zelenko K. Jak powstajq legendy // Tydzieii Polski. 24 V 1969.

9. ArchiwumAkt Nowych Komitet ds. Radia і Telewizji. Sygn. 22. K. 34-36. Dyskusja okrqglego stolu na temat polityki narodowosciowej panstwa polskiego w okresie mi^dzywojennym (Sprawa stosunkow polsko-ukrainskich). Wolna Europa, 13 V 1968 r.

10. Зеленко K., Лободовський Ю. До питання українсько-польських взаємин // Сучасність. 1974. -№ 6 (162). С. 91-97.

11. Tisiewicz P. Tudozercy gotujq Giertycha // http://wiadomosci.wp.pl/ kat,l 342, title, Tudozercy-gotuj a-Giertycha,wid, 6402 736, wiadomosc_prasa. html?ticaid= lb848

12. AITP CP 1974. Vol.2.

13. Witwickij W. Odnosnie obopolnych stosunkow polsko-ukrainskich // Przeglqd prasy ukrainskiej za miesiqc wrzesien w opracowaniu p.Antoniego Hennaszewskiego. Pondyn: MSZ.-Nr. 207.-2 X 1974.

14. Витвицький В. До питання польсько-українських взаємин // Сучасність. № 9(165).-IX 1974.

15. AITP-CP1976.

16. HennaszewskiA. Dwuglos о spotkaniu w Kanadzie // Tydzieii Polski (Pondyn). №39.-251X 1976.

17. Малецький М. Рефлексії з нагоди польсько-української зустрічі в Торонті // Українське Життя. № 9--10. С. 31-33.

18. AITP-CP1970.

19. Zelenko К. Fennent па Ukrainie // Tewy Nurt. Zbior rozpraw і artykulow pod redakcjqdr. Jozefazmigrodzkiego.-Zeszyt 3.-Tato 1970. -Tondyn: CKPPS wPondynie, 1970.-S. 97-112.

20. Zelenko К. Rosyjscy dysydenci a Ukraina // Trybuna (Tondyn). № 22 (78). II 1976.

21. Тима П. Данило Шумук: «Я був той комуніст, що сидів в тюрмі, а не той, що саджав до неї інших» //http://nslowo.free.ngo.pl/z_istoiiji_kiiltury/ja_buw_toj_komunist_ szczo_sydiw.htm

22. AITP-CP1978.

23. Білинський А. На маргінесі польсько-української конференції в Гамільтоні // Українське Життя. № 13. I VII 1978.

24. Гвать І. Зустріч польських та українських учених у Мюнхені // Сучасність. 1981.-№2 (242).-С. 135-137.

25. Archiwum prywatne J.Targalskiego w Warszawie. Zelenko Konstanty. Stosunki polsko-ukrainskie w Drugiej Rzeczypospolitej 1918-1939 // Stosunki polsko-ukrainskie 1917-1947. Odtragediido wspolpracy. -B.m.: Wydawnictwo «Perturbancji»; Wydawnictwo Organizacji «Solidamosc Walczqca», 1990.

Размещено на Allbest.ru