Польсько-російське ідеологічне та тактичне протистояння 30-х-40-х pp. XIX ст. в Правобережній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польсько-російське ідеологічне та тактичне протистояння 30-х 40-х pp. XIX ст. в Правобережній Україні

Земський Ю.С.

Приєднання земель Українського Правобережжя до складу Російської імперії (вслід за розділами Речі Посполитої) відкрило новий етап польськоросійських взаємин. Попри проведення самодержавством традиційної тактики «задобрювань» польської аристократії всілякими благами чинами, званнями, посадами, землеволодінням тощо, остання зі свого середовища постійно «народжувала» чималу кількість тих, прагнув вийти з-під залежності петербурзького скіпетра, а відтак поновити втрачену державність.

Імперія потребувала вірнопідданих слуг на новонабутій території, тож щедро була готова винагороджувати «кращих з кращих», хто «вмів» себе проявити. Імена таких вельмож як брати Адам та Костянтин Чарторийські, Францішек Браницький, Северин Жевуський, Антоній та Борис, батько й син Четвертинські, Юзеф Іллінський, Ян і Северин, брати Потоцькі є іменами впливових польських вельмож при російському дворі, які зуміли зберегти і примножити свої статки в нових умовах, щоправда, ціною, почасти, зречення від них самих поляків. Імперія, по суті, прагнула «купити» польську еліту і в такий спосіб «легалізувати» свої права на колишніх землях Речі Посполитої. Однак, в польському суспільстві вже почалося на той час «визрівання» стосунків нової якості серед поляків зародилися націоформуючі процеси, а тому, задобрювання еліти не забезпечило покірного прийняття нової влади всім польським суспільством. Тож поступки та «загравання» імперської влади змінилися швидко жорстким режимом та репресіями, зросійщенням освітньої та духовної сфер життя, конфіскаціями майна тощо.

Після розвіяння оптимістичних сподівань на наполеонівську визвольну (для поляків) місію, а згодом ще більших розчарувань у реформаторських «пропольських» настроях та діях Олександра І, остаточної поразки ідея вирішення «польської справи» силами самої лише польської шляхти зазнала у Листопадовому повстанні 1830-1831 pp. В Правобережній Україні теповстання називали «панський бунт», його не підтримали не лише селяни, але й, почасти, найбідніша, безземельна шляхта. Крім того, повстання 1830-- 1831 pp. викликало вкрай жорсткий реакціонізм в політиці самодержавства; тим більше, що воно відбулося «по свіжих слідах» приборкання декабристів. Підозрювати в усьому загрозу революції стало хворобливою рисою політики Миколи І. Він оточив себе такими ж як сам сатрапами і в імперії розпочалося «вигнання звідусіль революційного духу», де б він, бодай, гіпотетично тільки міг бути присутнім. Під гнітом реакції миколаєвського правління переслідувалася будь-яка вільна думка, тотально запанував бюрократизм, розквітло казнокрадство і хабарництво, всюди прагнули відкрити якусь «змову», виявити «емісарів» «революційної польської еміграції» і т. п.

Про ставлення Миколи І до поляків, а відтак і про політику імперії щодо них, свідчить напівлегендарна промова, виголошена імператором у 1835 р. перед Варшавською депутацією. Він, не дозволивши говорити одному із її делегатів, мовив: «Я знаю, панове, що ви хочете мені сказати, але, щоб позбавити вас потреби брехати, я не бажаю її чути... Вам залишається вибрати одне із двох: або закостеніти у своїх мріях про незалежну Польщу, або жити спокійно, вірнопідданими під моїм правлінням. Якщо ж ви не припините вперто мріяти про відділення народності, про незалежну Польщу і про всі химери, ви накличете на себе великі нещастя. Я наказав збудувати тут цитадель і вам оголошую, що при найменшому невдоволенні, я розгромлю місто, зруйную Варшаву і вже точно не я її відновлюватиму...»[10,с.16].

Саме у такій суспільно-політичній атмосфері, що панувала, в тому числі і в Правобережній Україні, серед польської заможної шляхти утверджувалися найгірші риси обивательського життя повна байдужість до всього, що відбувалося поза межами світу «панської культури» або ж, навпаки, відбувався лицемірний та улесливий пошук засобів зблизитися із російською адміністрацією, увійти в довіру чиновників, старання досягти виборних посад тощо. Цих підлабузників, пише Іван Франко, називали «суспільними слимаками, які підлилися перед владою, що безоглядно всіхтоптала...»[12,с.210]. Засуджуючим спротивом такій обивательській шляхті, а заразом стихійною опозицією до політики влади можна назвати появу в Правобережній Україні у 30-х роках XIX ст. руху балагулів.

Більшість дослідників XIX початку XX ст., які зверталися до розгляду явища балагульства у суспільному житті Правобережжя, оцінювали його, зазвичай, досить скептично і навіть іронічно. Павло Чубинський, Кость Михальчук, Михайло Драгоманов, Іван Франко. Володимир Гнатюк, покликаючись, в тому числі, на польських мемуаристів, істориків, літераторів, називали балагульство виявом панської розпусти, неробства та інтелектуальної простоти [9,с.246-247;5,с.237-239; 11,с.123-132;3,с.272-277]. Але, разом з тим, це був спротив аристократизму та французоманії, що перед тим утвердилися серед польської шляхти, а ще важливіше те, що балагульщина стала виявом того загального романтичного духу, що охопив всю Європу і був спрямований на возвеличення минулого та піднесення значення простонародної культури, вивчення «душі народу» через його усну творчість. У цьому вбачався прояв патріотичних почуттів [11,с.118,131].

Тривалість побутування балагульщини визначають по-різному. На думку В. Гнатюка, приміром, її появу слід пов'язувати із розгромом повстання 1830-1831 pp., а занепад цього явища відбувся на початку 40-хроків [3,с.276]. Поширення охопило досить значну територію Правобережної України, а своєрідними центрами балагульського руху вважалися Бердичів, Житомир, Сквира, Махнівка, Липовець, Літин, Любар, Троща, Остропіль [3,с.276]. Головним місцем прояву балагульської культури були ярмарки. Галасливе гуляння, пиятика, «братання» з селянами та «панібратські» з ними стосунки такими були їх прикмети, а ще підкреслена нехіть до розкошів, простота з елементами цинізму у зовнішності та в побуті і переслідування тих, хто вів «класично обивательське» життя.

На думку Михайла Драгоманова, балагульський підкреслений антиаристократизм як форма радикального спротиву гнітючій дійсності, як небажання мовчки, нишком розділяти із загалом вузькі рамці «пристойної» буденності можна порівнювати із подібним способом «бунту» через зневагу до усталених традицій, що виявлялися в товаристві «мочемордія», яке процвітало в 40-х роках на Чернігівщині та Полтавщині [5,с.237]. В свою чергу, Володимир Гнатюк змалював типовий портрет балагула, який засвідчує «пронародне» підлаштування чи, навіть, маскування шляхтичів-балагулів під простість життя українського народу серед якого вони перебували. Пристаючи до руху, кожен із цих романтиків мав подбати про коней та хортів, оскільки перегони та полювання вважалися за головну їхню справу. Одягався він у сукняну свиту, викроєну по-козацьки, в шаровари або рейтузи, підшиті шкірою, в шкіряному кашкетику, взимку в короткому кожушку і в баранячій шапці, як у місцевих селян, підперезаний черкеським поясом, оздобленим під срібло, в руках плетена нагайка, а в зубах коротка люлька. Коней впрягали, попри звичайну традицію, обов'язково різної масті і чим дивнішими були ті масті, тим вважалося за краще. Особлива любов до шкіряних речей в одязі дала балагулам ще одну назву «шкоркові», або «скуржани»[3,с.274-275].

Загалом, балагульство викликало осуд серед польської заможної шляхти, а особливо серед її аристократичних (магнатських) кіл. І. Франко висловив припущення, що ймовірно першою, власне, польською літературною реакцією була книга Генріка Ржевуського, що вийшла друком вже у 1841 p., де автор назвав балагульство «сумішшю кількох незграбних прийомів старої польської балаканини, двірської козаччини, татарської хвацькості та єврейського шахрайства» [11,с. 123]. Закономірною та природною реакцією на гноблення та погроми, які запанували в Правобережжі після повстання 1830-1831 pp., назвав балагульщину Карвацький, однак, і він вважав вплив, що справляє цей рух на шляхетську молодь, надзвичайно шкідливим [11,с.124].

Були серед польських оцінок також й поодинокі схвальні характеристики балагульства і, навіть, романтично гіперболізовані. Так, Адам Чарторийський бачив у «спартанських» звичаях балагулів своєрідну школу виховання тих якостей, які потрібні будуть для майбутніх випробувань, тобто для боротьби поляків за свою державу [5,с.238]. Подібним чином, Стефан Бущинський відкрив у цьому русі своєрідну форму конспірації поляків у підготовці до серйозного протистояння російській владі. На його думку, балагульщина мала за мету здійснити емансипацію селян та піднести серед них освіту. Завдячуючи їй, шляхта позбулася апатії та долала егоїзм, які проникали в шляхетські ряди після розгрому Листопадового повстання»[11,с.127-128]. Така патріотична легенда С. Бущинського, каже І. Франко, не більше як легенда, особливо зважаючи, що він намагався пов'язати цей «законспірований» рух зі справою Шимона Конарського буцімто балагульщина й була «вигадана» задля реалізації цієї справи [I I.e. 127--128].

Насправді, рух Ш. Конарського був за своїм ідейним змістом надзвичайно близьким до «балагульської моди», адже прибувши на Волинь, він пропагував ідею незалежності Польщі на основі союзу шляхти із селянством, однак саме тому його мало розуміли і сприймали навіть з острахом. їдучи емісаром в Російську імперію, пише Даніель Бовуа, Ш. Конарський не уявляв інертності і навіть ворожості, яку зустрів серед місцевої шляхти. Його демократична орієнтація, яка зневажала аристократію, проголошуючи: «нема демократів, нема аристократів усі ми поляки!», а тим більше, заохочення до союзу із селянством лякали Правобережне панство [2,с.324-326]. Тож значних успіхів в налагоджені конспіративного руху Ш. Конарському не вдалося досягти. Але Дмитро Бібіков, який саме в той час розгортав свою бурхливу діяльність на посаді генерал-губернатора, використав цю справу, аби, «викривши» роздуто величезну мережу «змовників» у Правобережжі, розв'язати собі руки задля встановлення тут бажаного режиму. Арешти «підозрілих осіб» та конфіскації їхніх маєтків не лише «піднесли авторитет» управителя краю, але й дозволили російським чиновникам досить збагатитися, вирішуючи долі місцевих шляхтичів [12,с.205-206;2,с.327-330].

Пошук «змовників», викриття «бунтівників» стали способом правління, що було запроваджене генерал-губернатором та реалізоване на всіх щаблях підпорядкованої йому ієрархії. Тож і зовнішньо безневинний, «оперетковий», здавалося б, рух балагулів також опинився в полі особливої уваги. Саме в сенсі запобіжної обачності доповідав про свої розпорядження Дмитро Бібіков шефу жандармів Олександру Бенкендорфу у серпні 1838 p.: «Наприкінці червня до мене дійшла інформація, що в околицях Бердичева із кількох поміщиків склалося товариство під назвою скуржани-балагули... носять шкіряні панталони, через що і називаються скуржанами, в розмові послуговуються дивними виразами і вирізняються різними непристойними жартами... Більшість із місцевих дворян, що користуються великим впливом, з презирством і насмішкою відгукуються про цих скуржан, але оскільки такий рух не можна терпіти і у зв'язку із очікуванням чергового ярмарку, на яких вони, зазвичай, збираються, я викликав їх у губернські міста, згідно з місцем проживання, і передав їх суворому нагляду поліції» [13,арк.48-49].

Факт «презирливого та насмішкуватого» ставлення до скуржан з боку «впливового місцевого дворянства» дещо заспокоював Д. Бібікова щодо ймовірної їхньої небезпечності. Це важливо, бо в іншому документі, балагулів характеризували як «людей, які займаються кіньми, полюваннями, перебуванням на ярмарках і хорошим ставленням до простої шляхти та селян»[14,арк.39], і саме це викликало занепокоєння. Тож генерал-губернатор дав розпорядження цивільним губернаторам краю «вжити жорстких заходів для викриття справжніх цілей та намірів балагулів і того напряму, який вони дають народу і неродовитій шляхті»[14,арк.40].

Ti, хто вивчав цю проблему чиновники з особливих доручень, чини поліції, губернатори в дусі бібіковської політики, не називаючи, почасти, конкретних фактів, висловлювали щодо балагульства, зазвичай, підозрілість. Так, один із чиновників, дійшов висновку, що створення цього товариства «ініційоване з-за кордону, а саме з Галичини, метою ж їхньої діяльності є підготувати дворян і згуртувати простий народ так, щоб з часом, створивши формальну єдність можна було використати їх [шляхту та народ Ю.З.] у відповідності до своїх намірів», але далі він і заспокоював: «Думкою всього дворянства, яке дивиться на їхні [балагулів, тобто Ю.З.] вчинки, є ніщо інше, як те, що вони, сіючи невдоволення та хвилювання, бажають довести всіх дворян до остаточного нещастя і замість допомоги, нехтують ними, не приймаючи в жодне благородне зібрання»[13,арк.83-83зв.]

В іншому випадку, таємний агент доповідав, що «вони [тобто балагули Ю.З.] прагнуть показати в очах старших своїх патріотів і патріоток любов до всього польського та ненависть до всього русского, але не тому, що вони насправді істинні патріоти Польщі, а лише аби тільки сподобатися їм». А далі, як резюме: «До честі поляків, треба сказати, що серед них є ще люди, які усвідомлюють, що для блага їхніх дітей необхідно, щоб уряд суворіше за ними [тобто ба лагу лами Ю.З.] наглядав»[13,арк.101зв.-102].

Попри всю зовнішню епатажність балагульського руху, він хоч і був, значною мірою, умовним, вдаваним, театрально-комічним, однак все ж демократичним, спрямованим на зближення шляхти з селянами, на руйнацію нездоланних раніше бар'єрів поміж цими верствами. А отже, балагульство стало своєрідною тактичною альтернативою поляків російській політичній тактиці. Остання будувалася на принципах становості. Самодержавство, задобрюючи різними пільгами привілейовані верстви, покладалося на них як на свою соціальну опору, а отже «тримало руками» шляхти народ. Звісно, що така тактика була середньовічним пережитком. Натомість, балагульство носило зміст модерної організації стосунків у суспільстві, де усі верстви почуваються рівними перед спільними для всіх законами, усі є носіями спільної культури, однаково шанують своє спільне минуле та прагнуть задоволення спільних інтересів у майбутньому. У такій політичній тактиці вочевидь постає ідея формування нації та вибудовування громадянських взаємин.

Паралельно із балагульством, і навіть дещо випереджуючи його в часі, у польському суспільстві першої половини XIX ст. (починаючи з 20-х років) утвердилося також літературне романтизування української тематики. Польські письменники (уродженці Правобережної України, а серед них найпершими вважаються Богдан Залеський, Антоній Мальчевський та Северин Гощинський), зосередившись на прискіпливому вивченні специфіки української культури та побуту, наслідуючи український фольклор, започаткували написання праць, які в подальшому отримали узагальнену назву «української школи» в польській літературі. Особливістю творів «української школи», за оцінкою Григорія Грабовича стало романтизування історії та створення, по-суті, літературного міфу про Україну [4,с. 150-151] Українська тема породжувала широку гаму писань, однак центральною для польських романтиків стала історія козаччини. Класиками у цьому жанрі вважаються Міхал Чайковський та Тимко Падура. Власне, вся історія України зводилася у них до історії козаччини, і сам образ України ідентифікувався саме з козаччиною. Водночас, ця тематика була наскрізь міфологізована, до уваги бралися лише XVI та перша половина XVII ст. із яких художніми образами моделювалася епоха дружньо-товариських козацько-шляхетських взаємин. Зрозуміло, що шукаючи точки «полюбовного» дотику в історичному минулому поляківшляхти та українців-козаків, романтики «української школи», тим самим, створювали міф побратимства, культурного порозуміння та толерантності двох народів «єдиної держави», спільних перемог та поразок (спільним ворогом виступав «Схід»), а отже вимальовувався образ безконфліктного, розкріпаченого, демократичного минулого, яке не можна було не полюбити та не забажати повернути цю втрачену, але таку бажану ідилію красивого, шляхетного життя, в якому торжествували Честь, Гідність, Справедливість найцінніші чесноти як для козака так і для шляхтича.

Польське романтичне зацікавлення Україною не вичерпувалося лише такими піднесеними захопленнями, існувало коло людей, які відверто виступали проти ентузіазму козакофілів. Найпослідовнішими представниками консервативного кшталту були письменники так званого санктпетербурзького гуртка. Найвідомінгі з них Міхал Грабовський і Генрик Ржевуський (саме він був найжорсткішим критиком балагулыцини), котрі співробітничали в столиці імперії у польськомовному часописі «Tygodnik Petersburski»[6,c.29-30]. Вони також почувалися «українцями» (як, зрештою, всі романтики української школи), але у самоідентифікації останніх особливо яскраво проявлявся регіональний критерій, тобто Україна у них підкреслено виступала «кресами» Речі Посполитої, а звідси пояснюється її порубіжна (через сусідство із диким та варварським «Сходом») суворість, небезпечність, загрозливість, тож головною темою творів цих письменників стала гайдамаччина, а, як наслідок Україна зображувалася анархічною та кровожерливою. Водночас, таке військово-напружене середовище української дійсності, на думку консерваторів, найкраще зберегло старі польські традиції й звичаї, а також старошляхетські порядки і тому українська тема для них спосіб возвеличити «правдиво-шляхетське» минуле, показати його героїзм як взірець для сучасної буденної дрібноти життєвих ідеалів та повсякденного буття-існування. Саме у цьому сенсі для Г. Ржевуського, як зазначає Г. Грабович, Україна вивищується над Польщею, бо тут збереглися ще патріархальні аристократичні порядки, а там суспільні стосунки, зіпсовані іноземними впливами та радикалізмом думок [4,с.152].

Отже, і в сфері літературних писань, як і загалом в польському суспільстві, відбувалося полемічне протистояння носіїв демократичного, «націоналізованого» та аристократичного, станового мислення, однак, як для одних, так і для інших українська тематика (як і сама Україна) була лише засобом їхнього самопізнання. Україна у них виступала предметом, але не суб'єктом історії. Послуговуючись українською тематикою, полякам «української школи» важливо було відстежити причини падіння Польщі, з'ясувати, чому вони втратили той «рай» свого величного минулого. Звісно, що дієва роль України у цьому незаперечна, однак вони не сприймали Україну зовнішньою силою, чи зовнішньою проблемою, «об яку зламали зуби», для них Україна була їхньою внутрішньо-польською проблемою, невід'ємною складовою власної польської історії.

Найпереконливіші, аргументовані пояснення змісту творчості «української школи» загалом та козакофільських захоплень її представників, зокрема, зроблено було в анонімній статті у «Київській старині»[8,с.763-777]. Її автор слушно зауважив, що «українська школа» формувалася вже серед представників «нового» покоління польської шляхти, які знали про справжнє козацтво, про гайдамаччину та Коліївщину лише з розповідей та описів. Водночас, у 30-ті роки XIX ст. під опікою російської адміністрації та війська заможна шляхта, за умови лояльності до влади, жила вольготним, спокійним, ситим життям. Тож і колишня надвірна варта приватна сторожа польських маєтків, яка в минулому була життєво важливим фактором, стала дворовою службою, що повсюди набрала вигляду дворового козацтва. Ці, так звані козаки, що набиралися із кріпосного селянства, яким дозволяли і пиячити, і погуляти, поспівати, які супроводжували пана на полюванні, у виїздах з візитами тощо, звісно, були слухняною, покірною масою, що окрім назви нічого спільного з козацтвом не мала. Таким чином, у своєму веселому, безтурботному житті, панство отримувало ще й моральне задоволення від розуміння, що того грізного колись козака, чи гайдамаку «приборкано», він став «домашнім». Зрештою, дворовому козацтву надано було відверто артистичних, розважальних рис. При магнатських дворах заводили бандуристів та співаків, які виконанням псевдоукраїнських та псевдокозацьких пісень «заколисували» самозадоволених панів [8,с.766-268]. Тому, і саме панство почало «козакувати», що проявлялося і в повсякденному побуті, і в творчості. Цілком закономірною та обгрунтованою можна вважати оцінку, яку давав «українській школі» Володимир Антонович, який, поза сумнівом, не за чутками знав зміст її діяльності. Він називав її «фантастичною», бо, мовлячи про Україну та українців, не виключалися шляхетські порядки та відродження Речі Посполитої, а, отже, діячі «української школи» говорили і переймалися долею Польщі, а Україна розумілася її складовою [І.с.9].

Напрочуд змістовну критику «української школи» та «козакофільства», як для часу написання дослідження, подав Роман Кирчів. Він також зауважував, що «навіть найпередовіші польські діячі 20-30-х років не змогли піднятися над існуючими уявленнями про Україну, Литву, Білорусію, не стали на захист національних прав українського, литовського і білоруського народів, їх самостійного, незалежного від Польщі існування й розвитку »[7,с.32]. Однак, «далі, в процесі свого розвитку, польська демократія, продовжує P Кирчів, все краще бачить усю безпідставність зазіхань шляхти на українські землі, усвідомлює і визнає права українського народу на національну незалежність... Революційний демократ Ян Домбровський, обстоюючи права інших народів, зокрема йукраїнського, на національну суверенність, писаву 1863 p.: «Тільки сама нація має право вирішувати свою долю. Потреба волі, усвідомлена нацією, дає їй незаперечне право позбутись опіки; будь-яке нав'язування цього впливу або влади є насильством. І це насильство стає тим більш огидним, коли його здійснює нація, яка бореться за свою власну незалежність»[7,с.32-33]. Таке прозріння, принаймні, окремих осіб, прикладом яких P Кирчів називав Яна Домбровського, було цілком закономірним наслідком тих процесів, що відбувалися в польській літературі. Адже протистояння двох парадигм демократичної та аристократичної в «українській школі» сформувало, по-суті, дослідницький процес, а в його перебігу віднайдена була істина.

Відкривачем нової України, а разом з тим і руйнівником «української школи» став, на переконання Григорія Грабовича, Юліуш Словацький. Розпочавши свою творчість в традиції «школи», в останніх творах на українську тему «Beniowski» та «Sen srebny Salomei» Ю. Словацький, описуючи спільну кров різанини та репресій Коліївщини, подав цілком очевидне розуміння «загибелі «срібної України» з її ідеальною, а отже, примарною шляхетсько-козацькою злагодою, а відтак зобразив народження двох нових, хоча ще ледь окреслених, сутностей польської і української»[4,с. 152-153]. Разом із пізніми творами Ю. Словацького почала згасати також і діяльність «української школи». Проте, усвідомлення окремішності України Юліушем Словацьким, чи заява про права кожного народу на самовизначення Яна Домбровського, а окрім нього Олександра Герцена, Петра Долгорукова, Миколи Костомарова та інших світлих розумів середини XIX ст. зовсім не означало розуміння та прийняття цих природних ідей суспільством. Тож коло проблем українсько-польських взаємин на середину XIX ст., як і тяглість поглядів, усталених міфологізованих переконань верствово-станових упереджень тощо, збереглися.

Таким чином, у польсько-російському протистоянні другої третини XIX ст. саме на теренах Українського Правобережжя вочевидь постало протистояння двох ідеологій, а відтак двох тактик ведення політики. Кожна із сторін і поляки, і росіяни намагалися залучити українців на свою сторону в якості союзника, точніше сказати, вважали українців за «природну» складову частину свого «національного тіла», хоч і з «особливими рисами» складову, але саме як невід'ємну, невіддільну, історично та культурно споріднену складову. Водночас, поляки через балагульський рух та «українську школу» демонстрували тактику пошуку спільного польсько-українського інтересу, вони міфологізували історичну єдність в минулому та у своєрідний спосіб створювали спільну культуру повсякденного життя сьогодення. Тобто, одні із них «озброївшись ідеями демократизму» були налаштовані на моделювання спільного з українцями громадянського життя; інші, прагнучи зберегти аристократичні традиції моделювали проект полонізації українців.

Натомість, політика російського царату залишалася суто становою. Шляхту, яка виявляла зраду інтересам самодержця прагнули позбавити і владного, і майнового впливу, а воднораз передати ці блага (владу та багацтво) «вірним підданим», хто сумлінно був би готовий виконувати функції «государевого ока» в краї. Саме у цьому контексті й проводилася політика зросійщення Правобережжя, аби вирішити головну проблему забезпечити лояльність усіх верств населення до самодержця та порядків, впроваджених у його імперії.

польський російський протистояння правобережжя

Список використаних джерел

1. Антонович В. Мемуари / Володимир Антонович // Твори: повне видання. K., 1932. Т. 1.-С. 3-65.

2. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом і українськими масами (1831 1863)/ Даніель Бовуа. K.: Вид-во «Фенікс», 1996. -415 с.

3. Гнатюк В. Ярмаркове українофільство в житті та літературі (балагульщина) / Володимир Гнатюк// Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. K., 1928. Т. II. С. 272-289.

4. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка / Григорій Грабович. K.: Основи, 1997 604 с.

5. Драгоманов М. Евреи и поляки в Юго-Западном крае / М. Драгоманов // Политические сочинения / Под редакц. И.М. Гревса и Б.А. Кистяковского. М.: Типография Т-ва И.Д. Сытина,, 1908. Т. 1: Центр и окраины. С. 217-267.

6. Кирчів Р.Ф. Україна в польських альманахах доби романтизму / Р.Ф. Кирчів. К.: Наукова думка, 1965 145 с.

7. Кирчів Р.Ф. Український фольклор у польській літературі (період романтизму)/ Р.Ф. Кирчів. -К.: Наукова думка, 1971. -275 с.

8. Михаил Чайковский и козакофильство //Киевская старина. -К., 1886. Апрель С. 763-777.

9. Михальчук К. Поляки Юго-Западного края / К. Михальчук // Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским русским географическим обществом. Юго-Западный отдел. Материалы исследования / Собранные д. чл. П.П. Чубинским. СПб, 1872. Т. 7. С. 215-291.

10. ПогодинА. История польского народа в XIX веке/ А. Погодин. М.: Издание Г.А. Лемана и С.И. Сахарова, 1915. 236 с.

11. Франко I. «Король балагулів» Антін Шашкевич і його українські вірші / Іван Франко // Зібрання творів. В 50 т. -K., 1892. Т. 35. С. 113-149.

12. Франко І. Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в XIX ст. / Іван Франко//Зібрання творів. В 50 т. -K., 1986. -Т. 47. -С. 191-241.

13. Центральний державний історичний архів України у Києві. Ф.442. Оп.788А. Спр.141.

14. Там само. Ф.442. Оп.788А. Спр.177.

Размещено на Allbest.ru