Поляки на постімперському просторі Росії 1918-1921 pоків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поляки на постімперському просторі Росії 1918-1921 pp.

Комар В.Л.

Відродження незалежної Польщі 11 листопада 1918 р. знайшло відгуку польській полонії поляків, які мешкали поза своїми етнічними землями на просторах колишньої Російської імперії. Вони стали вагомою силою в реалізації східної політики Польської держави. їх діяльність була також пов'язана з Україною, що й підкреслює актуальність нашого дослідження для вітчизняної політики й науки.

Вперше, актуалізована нами тема стала предметом дослідження польських істориків Юзефа Левандовського[1] й Сергіуша Мікуліча[2]. Діяльність Генріка Юзевського в Україні в контексті його політичної біографії розкрив Ян Кенсік[3]. У вітчизняній історичній науці досліджувалася роль поляків у державному становленні Української Народної Республіки (УНР)[4;5;6]. Зважаючи на актуальність теми, ми поставили завдання з'ясувати роль поляків у національно-визвольних рухах на постімперському просторі Росії.

Окрім литовських, білоруських і українських земель, поляків можна було зустріти на Кавказі, Закавказзі, Туркестані, безкрайніх просторах Сибіру і навіть далекій Манджурії. Бурхливий розвиток промисловості й залізних доріг в Російській імперії потребував високоосвічених спеціалістів, серед яких були й поляки. Так в далекому Харбіні у виділеній смузі Манджурської залізниці утворилася польська колонія. Проте, більшість поляків опинилися у Сибіру й Забайкаллі не з власної волі. Ще в царські часи вони тут відбували заслання за свою політичну діяльність. Опинившись поза межами рідного краю, поляки не забували про своє походження і майже не асимілювались. Цьому сприяло родинне виховання, в колі якого відбувалося навчання історії Польщі, польських національних традицій і рідної мови [7,s.15-16].

Значна частина поляків була розпорошена або проживала компактними групами в післяреволюційній Росії. Переважно це були військовослужбовці царської армії, а також військові емігранти евакуйовані у початковій фазі Першої світової війни. Багато польської молоді навчалося також у вищих навчальних закладах на території Росії. До цього слід додати військовополонених поляків з армій Німеччини й Австро-Угорщини. їх загальна чисельність у 1918 р. становила приблизно 3-й млн. чол. Близько 600 тис. поляків служили в російських військових частинах, які були розташовані у Сибірі, Далекому Сході, в Туркестані й Закавказзі. У Росії поляки вважалися "непевним елементом" й тому їх намагалися відправити якнайдалі від своїх рідних земель. У сибірських полках чисельність поляків нерідко становила до 40% всіх військовослужбовців [Ibid]. За матеріалами МЗС Польщі лише на Кавказі й Закавказзі в 1918 р. проживало близько 200 тис. поляків, з яких принаймні 100 тис. були добре матеріально забезпеченими[8]. Нащадки польських переселенців, досягнувши призовного віку, відбували службу в царській армії. Після розпаду Російської імперії вони потрапляли до армій тих національних держав, на території яких проживали. Чимало поляків у віці від 18 до 3 5-й років служили у збройних силах Вірменії[9]. Під час Громадянської війни перед ними постав вибір: повернутися до Польщі й служити в лавах Війська польського (ВП) під орудою Ю. Пілсудського[10], залишитися на службі в національній армії однієї із держав, потрапити до лав Добровольчої армії генерала А. Денікіна чи бути завербованими до Червоної армії (ЧА) [11]. Поляки зробили вибір на користь національної армії, бо в противному випадку їм загрожував примусовий набір до ЧА, яка воювала проти Польщі.

Польське населення Наддніпрянщини вітало утворення незалежної УНР. В її урядах працювали поляки, які народилися й проживали в Україні. У січні 1918р. при Генеральному секретаріаті УНР було створено Міністерство польських справ, яке очолив київський адвокат Мєчислав Міцкевич. Поміщик з Подільської губернії, письменник, політичний діяч Станіслав Стемповський, виконуючи розпорядження Ю. Пілсудського, у квітні 1920 р. був призначений міністром сільського господарства в уряді УНР, а з 29 травня 1920 р. виконував обов'язки міністра здоров'я і соціальної опіки[12]. Після поразки української революції він переїхав до Польщі, де у 1920-1921 pp. надавав притулок отаману УНР С. Петлюрі. У квітні 1920 р. за порадою Ю. Пілсудського віце-міністром внутрішніх справ в уряді УНР був призначений поляк Генрик Юзевський, який народився в Києві.

Значна роль у відбудові кримської державності належала так званим литовським татарам[13]. Серед них особливо виділявся генерал російської армії, мусульманин Мацей Сулейман Сулкевич. 25 червня 1918 р. він очолив коаліційний уряд Кримської республіки[ 14]. У його складі були інші литовські татари: міністр фінансів і майбутній сенатор Польської республіки Александр Ахматович, міністр військових справ генерал Александр Мілковський та ін. Начальником канцелярії прем'єра М. Сулкевича став Леон Найман Мірза Кричинський, який одночасно був депутатом кримського парламенту [15].

Молода Кримська республіка невдовзі після ухвалення конституції і проголошення незалежності 16 грудня 1917 р. зазнала агресії з боку більшовицьких військ, які на початку 1918 р. увійшли до Криму. У жовтні того ж року Крим був окупований Добровольчою армією генерала А. Денікіна. У цих умовах уряд і прем'єр М. Сулкевич були змушені покинути територію Кримського півострову.

В еміграційних поневіряннях міністри Кримської республіки шукали підтримки в Польщі. 17 травня 1920 р. колишній міністр закоронних справ Джафер Сейдамет офіційно звернувся до Ліги Націй з вимогою передачі Криму під протекторат Польщі [16]. Ця заява кримського міністра не була несподіванкою, оскільки Польща і поляки були прикладом для багатьох народів колишньої царської Росії у боротьбі за незалежність. Однак, нереальність згаданої заяви була продиктована іншими обставинами. У цей період територія Криму була окупована білогвардійськими військами генерала П. Врангеля, що була визнана законною урядом Франції. Антанта, загалом, підтримувала ідею відновлення Російської імперії.

Ю. Пілсудський готовий був розглянути пропозицію кримського міністра, али при умові, що таке рішення буде одобрено Лігою Націй і владою союзної УНР. Петлюрівське керівництво виступило рішуче проти й заявило про готовність надати Криму широкої автономії, але не більше [17]. Необхідність приєднання Криму до УНР українські політики обґрунтовували таким чином: "Україна країна хлібна, із великими промисловими можливостями в майбутності; кримський південь це Рів'єра, кліматичні курорти, виноградні і фруктові сади, які, одначе, без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців продиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни до вигідного для українців і для себе порозуміння [18].

У такій ситуації Д. Сейдамет 5 листопада 1920 р. добився аудієнції в Бельведері у самого Начальника держави маршала Ю. Пілсудського. Однак, Польща на той час могла лише морально підтримати національно-визвольні прагнення кримських татар. Пропозиція Д. Сейдамета активно використовувалася польською пропагандою, особливо, під час наступу військ Ю. Пілсудського і С. Петлюри на Київ. Незважаючи на нездійсненність пропозицій кримського міністра, саме з цього часу розпочалося активне співробітництво ГІН Польщі з кримсько-татарською еміграцією. поляк етнічний унр визвольний

5 жовтня 1922 р. до Відділу II Генштабу Польщі прибув колишній депутат кримського парламенту Леон Найман Мірза Кричинський. Від імені кримсько-татарського народу він звернувся з пропозицією про встановлення протекторату Польщі над Кримом і пояснював це тим, що "...найбільше для кримських татар імпонує протекторат Польщі, а не Туреччини, Франції чи Англії" [19]. Польський народ, яка зумів вирватися з опіки російського імперіалізму, став прикладом для наслідування іншим народам, які боролися за незалежність. Вони орієнтувалися на польський досвід і відчували моральну підтримку з боку Польської держави[20]. Незважаючи на нереальність цих пропозицій в конкретних історичних умовах, співпраця польських урядових чинників з татарською еміграцію знайшла своє подальше продовження протягом всього міжвоєнного періоду.

Становлення Горської республіки, проголошеної 11 травня 1918 p., відбувалося в складних зовнішньополітичних умовах. У боротьбі за незалежність Горської республіки відзначилися поляки. Тут ще з 1917 р. перебував польський підрозділ під командуванням капітана Ресслера, який був сформований у Баку. Як окрема військова одиниця "польський батальйон" він увійшов до складу збройних сил Дагестану. Поляки разом із горцями вели боротьбу проти більшовицьких військ до лютого 1919 p. А згодом їм випала можливість повернутися на батьківщину й служити в дивізії генерала Л. Желіговського[2,5.151].

У середині 1919 р. Добровольча армія захопила весь Північний Кавказ. Генерал А. Денікін оголосив Горську республіку незаконним утворенням, а її керівників визнав зрадниками, що підлягають військовому суду.

26 травня 1918 р. було проголошено незалежну Грузинську демократичну республіку. Грузинський народ понад 150 років намагався здобути незалежність від Росії. Вагомий вклад у відродження незалежної Грузії внесли грузинські соціал-демократи (меншовики). У 1919 р. розпочав роботу парламент Грузії, у якому 95% становили соціал-демократи й відповідно диктували свої умови. Президентом Грузії став меншовик Ной Жорданія[21].

12 лютого 1918 р. загони Червоної Армії без оголошення війни вторглася на територію суверенної Грузії. Уряд грузинських соціал-демократів не був готовий до збройного протистояння, бо свого часу відмовився від створення власної армії. Столицю Грузії Тифліс було захоплено більшовиками 25 лютого 1921 р. Керівництво Грузинської республіки разом з акредитованими дипломатичними представництвами покинуло Батумський порт у день підписання Ризького мирного договору між Польщею і радянськими республіками 17 березня 1921 р. Значна частина грузинських емігрантів через Константинополь прибула до Польщі. Генерали і полковники колишньої грузинської армії були прийняті на контрактну службу до Війська польського. Спочатку їх статус не був юридично визначеним. Зважаючи на їх керівне становище в еміграційному Грузинському центральному комітеті, вище військове командування Польщі вирішило зробити для них виняток. Протягом 19211923 pp., коли маршал Ю. Пілсудський об'єднував найвпливовіші посади в державі, Начальника держави і, згодом, одночасно, начальника Генерального штабу, влада Польщі продовжувала політику співпраці з представниками політичної еміграції з Росії.

Крім політичних мотивів, пов'язаних з антирадянською співпрацею, йшлося про елементарну вдячність владі демократичної Грузії за допомогу у 1918 р. при формуванні польських відділів на Кавказі. Згідно з твердженнями колишнього Голови польської дипломатичної місії на Кавказі Титуса Філіповича, урядом Грузії були виділені значні суми грошей на польські відділи у 1921 р. Вони становили на той час кілька мільйонів франків. Грузинський уряд не виставляв полякам жодних претензій щодо повернення цих коштів[22].

Протягом 1922 р. 42 офіцери і 48 підхорунжих армії Грузії на умовах особистого контракту були включені до польського війська[23]. При цьому грузинські військовослужбовці зберігали свою організаційну структуру й підпорядковувалися колишньому начальнику ГПІ армії Грузії генералу Олександру Захаріадзе, який узгоджував свої дії з еміграційним урядом в Парижі[24]. Все це відбувалося з відома начальника ГПІ Польщі маршала Ю. Пілсудського. Підготовка грузинських офіцерів на базі польської армії переслідувала політичну мету. Вони могли бути використані у випадку створення національної грузинської армії. Керована вихованцями польських військово-освітніх закладів, вона без сумніву була б союзницею Польщі в її протистоянні з СРСР[25].

28 травня 1918 р. в місті Єлизаветполь була проглошена незалежна Азербайджанська демократична республіка. На найвищих державних посадах в Азербайджані перебували поляки: віце-міністр справедливості Ольгерд Кричинський, директор канцелярії уряду Леон Нойман Мірза Кричинський, віце-директор канцелярії міністерства закордонних справ Константин Сулкевич. Генерал М. Сулкевич в кінці 1918 р. отримав посаду начальника Генерального штабу армії Азербайджану. Згодом він став одним із творців військового союзу Азербаджану та Грузії, підписаного в червні 1919 р.

О. Кричинський був делегований у 1920 р. як представник азербайджанського уряду на міжнародну конференцію південно-кавказьких республік: Вірменії, Азербайджану та Грузії[15].

На початку травня 1920 р. більшовики захопили Баку [26]. Парламенту республіки було висунуто ультимативну вимогу скласти повноваження. М.Е. Расул-Заде закликав депутатів погодитися, щоб не розпочинати громадянську війну. Було прийнято постанову про передачу влади азербайджанським комуністам, за умови, що з їх боку не буде переслідувань. Однак, після встановлення радянської влади в Азербайджані, М.Е. Расул-Заде як багато інших був змушений переховуватися. Його все ж таки арештували, але народний комісар у справах національностей більшовицького уряду Йосиф Сталін під час свого перебування в Баку в жовтні 1920 р. врятував його від розстрілу [27].

У травні 1920 р. коли 15-а більшовицька армія увійшла до Азербайджану М. Сулкевич був заарештований бакінським підрозділом ЧК. У тюрмі він опинився разом з іншими поляками: Титусом Філіповичем, який виконував обов'язки керівника польської політичної місії на Кавказі; Мечиславом Рудзінським колишнім начальником загального відділу в дипломатичному департаменті МЗС Азербайджану, а також братом лідера політичної партії "Мусават" Мехмед АліБеєм[28]. 15 липня 1920 р. генерал М. Сулкевич був замордований у застінках ЧК. Азербайджанська республіка припинила своє існування й була створена Азербайджанська радянська соціалістична республіка (Аз. РСР). Про неприйняття азербайджанцями більшовицької окупації свідчив той факт, що протягом трьох перших років відбулося 56 національно-визвольних повстань[29].

Запрошення грузинських, а згодом і азербайджанських офіцерів, які опинилися у вимушеній еміграції, на контрактну службу у Війську польському відбулося внаслідок особистого розпорядження маршала Ю. Пілсудського. Подібною виглядала ситуація з північнокавказькою еміграцією. Лише вірмени не прийняли польських пропозицій щодо підтримки неофіційних союзницьких відносин. Вони головним своїм ворогом вважали Туреччину й дотримувалися прорадянської орієнтації. Офіцери з колишніх армій кавказьких республік добре зарекомендували себе на службі в польській армії і виявили велику лояльність щодо Польщі [30].

Відносини уряду Польської республіки з урядом Туркестану здійснювався через офіційного польського представника Яхимовича. Його основним завданням була допомога польським репатріантам, а поряд з цим інформування уряду про політичну ситуацію в Середній Азії.

У середині січня 1919 р. Яхимович переїхав у місто Ашхабад. На той час значна частина Туркестану вже були захоплена більшовицькими військами. 7 лютого 1920 р. Яхимович доповідав урядові, що Польща позбавившись своїх позицій в Туркестані, може раз і назавжди втратить можливість мати тут свої плантації бавовни й буде залежна в цьому відношенні від інших держав. Він додавав, що Кавказ і Персія перейдуть під вплив Англії, а конкурувати з нею буде важко [ 11,к. 8].

Більшість народів, які в протистоянні з більшовицькою Росією боролися за незалежність, розраховували на допомогу Польщі. Протягом 1918-1921 pp. їх представники зверталися з пропозицією співпраці до Начальника держави Ю. Пілсудського [31]. З боку Польщі з ними були налагоджені контакти у військовій або політичній сферах. У цей період були закладені початки співпраці Польщі з Туркестаном, кримськими і поволзькими татарами, кубанськими й донськими козаками. Значна частина грузинських, азербайджанських, горських і татарських емігрантів одержали постійне місце проживання в Польщі, де вони мали можливість служити в кавалерії Війська польського.

Таким чином, поляки брали активну участь в національно-визвольних рухах на постімперському просторі Росії. У боротьбі з імперською політикою білої і червоної Росії проявився повною мірою прометеїзм польського народу. В процесі утвердження польської державності він трансформувався в політичну концепцію прометеїзм Польщі, яка всіма силами підтримувала боротьбу народів Чорноморсько-Каспійського регіону в боротьбі проти більшовицької Росії. Неросійські народи бачили в ній союзницю, яка своїм прикладом показала існування можливості звільнитися від панування Росії.

Перспективним у цьому плані видається дослідження подальшої долі поляків у Радянському Союзі в 30-х pp. XX ст.

Список використаних джерел

1. Lewandowski J. Imperializm slabosci. Ksztaltowaiiie si$ koncepcji роlityki wschodniej pilsudczykow 1921-1926. Warszawa, 1967 . 225 s.

2. Mikulicz S. PrometeizmwpolityceIIRzeczypospolitej. -Warszawa, 1971.-314 s.

3. Ksik J. Zaufaiiy Komendanta. Biografia polityczna Jaua Henryka Jozewskiego 18921981. Wroclaw: Wydawnictwo Uniwesytetu Wroclawskiego, 1995. -214 s.

4. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польськоговійськово-політичного співробітництва 1917-1921 pp. Львів: Вид-во "Українські технології", 1997. 65 с.

5. Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів XIX першої половини XX століть. Львів: ПП "Інформація. Поступ. Перспективи", 2006. 448 с.

6. Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. K.: Інститут історії України HAH України, 2007. 288 с.

7. MaterskiW. Nawidecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietow 1918-1943. Warszawa: Instytut Studiow Politycznycli PAN; Oficyna Wydawnicza RZTM, 2005. 777 s.

8. ArchiwumAkt Nowych (AAN), Ministerstwo Spraw Zagranicznych (MSZ), sygn. 6674b, mf. B 22972, k.37 (ZSRR, Kaukaz. Sytuacja wewn^trzna. Kontakty wladz Amienii, Azerbajdzanu і Gruzji z Polskq. 1918,1919).

9. Ibid., k.147 (Главная ставка польських военных организаций на Кавказе и Туркестане Господину Председателю Армянской республики. 1 декабря 1918 г.). Ibid., к. 138 (Приказы Владикавказкого градоначальника. 6 марта 1919 г. Владикавказ.)

10. Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego (BUW), Rps. № 1522, Mikr. 13286, к.2 (Memorial Jachimowicza agenta Rzqdy Polskiego w Turkiestanie dla Ministerstwa Spraw Zagranicznych z 7.02.1920 г.).

11. Зарецька Т. Польське населення УНР в добу Української Центральної Ради (1917 1918 pp.) // // Історіографічні дослідження в Україні / Еолова редколегії В.А. Смолій; відп. ред. Ю.А. Пінчук. К.: HAH України, Ін-т історії України, 2003. Вип. 13. У 2 ч.: Україна Польща: історія і сучасність: Збірник наукових праць і спогадів пам'яті П.М. Калениченка (1923-1983). -4.1. -С.186-187.

12. KryczyiiskiL. Tatarzy polscy a swiat islaniu//Wsch6d-Orient. Warszawa, 1932. R. III. -№1-2 (5-6). styczeii. S.61. "Литовські татари" або "польські татари" це одночасно історична і офіційна назва татарів, що оселилися в Литві в XIV-XV cm. і жили тут, зберігаючи свої традиції. Після утворення Речі Посполитої в 1569р. вони відзначилися великими заслугами перед польською державою і культурою.

13. Российский государственный военный архив (РЕВА), ф.308/к, оп. З, д.34, л. З (Referat Wladyslawa de Bondy. AIDE MEMOIRE w sprawie tatarow krymskich).

14. Charszkiewicz E. Przebudowa Wschodu Europy. Materialy do polityki wschodniej Jozefa Pilsudskiego w latach 1893 1921 // Niepodleglosc. Londyn, 1955. T. 5 (po wznowieniu). S. 147.

15. Monitor Polski. 1920. 14 maja. № 107.

16. Симонова Т.М. "Прометеизм" во внешней политике Польши. 1919-1924 гг. // Новая и новейшая история. 2002. № 4. С.58.

17. Відродження. 1918. 23 квітня; Сергійчук В. Українські державники: Всеволод Петрів. К.: ПП Сергійчук М. I., 2008. С.94.

18. РЕВА, ф.308/к, оп. З, д.34, л.2-2об (Kwestia tatarow kiymskich. 9.Х.1922 г.).

19. Krymski T., Wisniowski Е. Racja stanu Polski па Wschodzie // Pod znakiem odpowiedalnosci і pracy. Dzisi^c wiczorow. Pod red. A. Skwarczynskiego. Warszawa: "Droga", 1933.S.210.

20. CentralneArcliiwimi Wojskowe (CAW), Oddzial II Sztabu Glownego (Od. II St. Gl.), sygn. 1.303.4.5742, k.31 (О Ерузии и грузинской политике); Ibid., sygn. 1.303.4.5737, k. 5 (Dr N. Nakwaszwili (Londyn). Gruzja).

21. AAN, MSZ, sygn.6687, mf. 22985, k.188 (Oddzial II Sztabu Generalnego Ministerstwa Spraw Wojskowy eh do Pana Ministra Skarbu w sprawie oficerow gruzinskich niezakontraktwanych. 22.III.1926 r.).

22. РЕВА, ф. 308/к, оп.4, д.91, л.12 (Oficerowie gruzinscy w Szkole dla Podoficerow Zawodowych Piechoty w Chelnmie 1924 r.).

23. Ze wsponmien gen. Aleksandra Zachariadze // Pro Georgia. 1997. №6. S.49.

24. РЕВА, ф.461/к, оп.2, д.42, л. 170. (Cele polityczne szkolenia wojskowych gruzin. Bez daty.).

25. BUW, Rps. BUW № 1522, niikr. 13286, k.4 (Memorial p.t. "Sytuacja polityczna naBliskim і SredniniWschodzie (styczen-marzec 1920 r.)" [Antorw 1919 r. przebywalw Szwajcarii, bra I udzial w konferencji partij socjalistycznych w Bemie і Luceniie w 1919 r ]).

26. Исхаков С.М. Мамед Эмин Расул-Заде. Национальное движение в Азербайджане // Вопросы истории. 2002. №2. С.6. Вони познайомилися в Баку під час Першої російської революції 1905-1907 pp. Тоді поліція хотіла арештувати Иосифа Джугашвілі (Сталіна), а Расул-Заде, будучи відомим журналістом, врятував його, переховуючи в себе дома.

27. KryczynskiL. Tatarzy polscy a swiat islamu//Wsch6d. -1932. -№1 -2(5-6). S.64-65.

28. Rassul-Zade M. E. Rzeczpospolita Azerbajdzanska // Wschod. Warszawa. 1930. №2. grudzien. -S.27.

29. Gazeta Poraima. 1923. 20 wrzesnia. №257. S.2.

30. РЕВА, ф.453/к, оп.1, д.5, л.42 (Польско-прометеевские отношения (перевод с польского).

Размещено на Allbest.ru