Давнє населення України в його природному середовищі (епоха ранньопервісної общини)

Встановлення особливостей культури життєзабезпечення та етнічної культури ранньопервісних мешканців окремих палеоландшафтів і палеогеографічних зон у їхній історичній еволюції. Визначення адаптивного навантаження галузей культури первісного населення.

Рубрика История и исторические личности
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 27.09.2013
Размер файла 60,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Давнє населення України в його природному середовищі

(епоха ранньопервісної общини)

Сминтина Олена Валентинівна

Львів 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі археології та етнології України

Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

Офіційні опоненти - Васюта Сергій Іванович

доктор історичних наук, професор

завідувач відділу соціальної безпеки

Ради національної безпеки і оборони України

Гладких Михайло Іванович

доктор історичних наук, професор

професор кафедри археології та музеєзнавства

Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка

Мацкевий Леонід Георгійович

доктор історичних наук, завідувач відділу

археології Інституту українознавства

ім. І. Крип'якевича НАН України

Провідна установа - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Захист відбудеться 6 травня 2003 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий 4 квітня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.Г. Патер

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В ході загального переосмислення історії України, яке відбувається впродовж останніх років, дедалі актуальнішою стає необхідність розширення хронологічних горизонтів історичного процесу. Адже підвалини культурної неповторності сучасних мешканців нашої країни закладаються саме у дописемний час. В результаті первісна людність, яка проживала на території сучасної України, поступово стає об'єктом історичного дослідження поряд із традиційними для історичної науки суспільствами пізніших періодів.

Історичні реконструкції, що стосуються дописемного часу, базуються переважно на всебічному аналізі матеріальних решток життєдіяльності давніх колективів і потребують застосування своєрідних методологічних підходів для їх теоретичного осмислення й інтерпретації. Для ранньопервісної історії особливо перспективним є палеоекологічний підхід.

Особливості джерельної бази стосовно найдавніших етапів історичного процесу та специфіка процедури її нагромадження й осмислення сприяють тому, що цей розділ знань формується в рамках переважно природничих наук - геології та палеонтології. Тому цілком природно, що від самого початку свого дослідження ранньопервісне населення розглядається у нерозривному зв'язку зі своїм природним оточенням, а географічні умови часто виступають єдиним поясненням особливостей господарства, побуту та матеріальної культури мисливців і збирачів.

Тезу, що природне середовище відіграє у житті давнього населення роль важливішу, ніж у житті пізніших суспільств, сьогодні навряд чи можна віднести до кола дискусійних. У той же час, низка важливих теоретико-методологічних та конкретно-практичних питань концептуалізації географічного чинника в історичному процесі й досі залишається поза увагою дослідників давньої історії. До кола таких питань належать, насамперед, конкретні обсяги та географічний зміст середовища, з яким пов'язуються особливості давньої культури, та механізми, через які це середовище впливає на палеоісторичні процеси і, у свою чергу, зазнає зворотного впливу з боку давнього населення. Зверненням до цих проблем на сучасному джерельному та теоретико-методологічному підґрунті й зумовлюється актуальність теми даного дисертаційного дослідження, спрямованого на визначення загального й особливого в ході історичного процесу на території сучасної України в ранньопервісну добу.

Науковим завданням роботи став аналіз суспільства мисливців та збирачів як системи, що знаходилась у тісному взаємозв'язку зі своїм природним оточенням. Метою дослідження є з'ясування просторово-хронологічних особливостей взаємодії давнього населення території сучасної України з навколишнім фізико-географічним середовищем та визначення ступеня адаптивного навантаження ранньопервісної культури. Для цього доцільним вважаємо вирішення наступних задач дослідження:

? визначення основних напрямків концептуалізації взаємин природи та суспільства в сучасних гуманітарних і природничих науках;

? встановлення особливостей культури життєзабезпечення та етнічної культури ранньопервісних мешканців окремих палеоландшафтів і палеогеографічних зон у їхній історичній еволюції;

? визначення адаптивного навантаження окремих галузей культури ранньопервісного населення, зокрема, екологічної зумовленості його предметно-речового середовища, системи господарювання, етнічних та демографічних процесів, соціальних зв'язків, ритуально-культової діяльності й світогляду;

? встановлення змісту, функціонального навантаження та пізнавального потенціалу базових географічних просторових одиниць - географічної зони і географічного ландшафту ? в контексті дослідження давньої історії;

? обґрунтування просторових рамок міждисциплінарного дослідження давньої історії. давнє населення природний культура

Об'єктом дослідження постає давня історія населення, яке проживало на території сучасної України в ранньопервісну добу. Предметом дослідження є взаємини ранньопервісних колективів із їхнім природним оточенням та відбиток, який ці взаємини накладають на культуру населення, з одного боку, та на палеогеографічне середовище, - з іншого.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період ранньопервісної общини, тобто епоху мисливців і збирачів пізнього палеоліту й мезоліту, яка в геологічній та кліматичній історії співвідноситься з пізнім плейстоценом - раннім голоценом. При цьому основна увага приділяється чотирьом етапам, які характеризуються принципово відмінними палеогеографічними умовами та протягом яких складаються специфічні системи життєдіяльності мисливців і збирачів: а) епоха максимального похолодання (18-20 тис. років тому); б) кліматичний оптимум плейстоцену (аллерьод, 11 тис. років тому); в) дріас ІІІ ? пребореал як час формування сучасної структури географічної зональності та кліматичний мінімум післяльодовикової історії суспільств із привласнюючою економікою (10-9 тис. років тому), г) бореальний період голоцену як кліматичний оптимум в історії ранньопервісних мисливців та збирачів (9-8 тис. років тому).

Джерельну базу дослідження становлять дані археології (результати розкопок та розвідок археологічних пам'яток різних типів), геології, палеогеографії, палеонтології, палінології, палеоботаніки, етнології, культурології, палеодемографії, палеосоціології, палеоекономіки; широко використовуються теоретичні моделі, розроблені представниками цих та інших наукових дисциплін.

Вибір методів дослідження зумовлений специфікою інтердисциплінарного системного підходу до опрацювання матеріалу. Розділи, присвячені оглядові історії палеоекологічного підходу, аналізові теорії географічної і культурної зональності та концепції ландшафту в давній історії, виконані за допомогою порівняльно-історичного та проблемно-хронологічного методів. В ході аналізу історичних процесів в окремих палеоландшафтах та географічних зонах крім конкретно-історичного, синтезуючого та порівняльно-аналітичного методів застосовується також низка специфічних археологічних, палеогеографічних та палеодемографічних методів дослідження (типологічний, статистичний, а також методи стратиграфічного, планіграфічного, палеофауністичного аналізу та синтезу).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлюється, насамперед, зверненням до теми, яка не ставала предметом окремого аналізу у вітчизняній науці. Так, вперше пропонується вичерпний нарис історії населення, яке проживало на території сучасної України в ранньопервісну добу, у тісному зв'язку та взаємозалежності з навколишнім природним середовищем. Вперше розроблено систему екологічного районування території сучасної України для епохи пізнього плейстоцену - раннього голоцену. На підставі порівняння культурних систем, які функціонували в окремих палеоландшафтах та палеогеографічних зонах протягом встановлених хронологічних етапів, вперше визначено ступінь залежності від середовища базових компонентів культури пізньопалеолітичного та мезолітичного населення території сучасної України. Дістав подальший розвиток аналіз змін в часі засобів використання ранньопервісними мисливцями та збирачами умов території свого проживання. Вперше в контексті дослідження давньої історії України аналізуються поняття географічної зони та ландшафту, історія їх застосування в історичних, археологічних, етнографічних та культурологічних дослідженнях. На цій підставі вперше визначається пізнавальний потенціал цих понять в контексті дослідження взаємин давнього населення з їх природним оточенням в історичній ретроспективі. Конкретизовано уявлення про спільне та особливе в культурі окремих груп пізньопалеолітичного і мезолітичного населення та з'ясовано причини й механізми формування локальних особливостей культури ранньопервісних мисливців та збирачів. В контексті обґрунтування просторових рамок історико-археологічного дослідження вперше запропоновано поняття жилого простору як територіальної одиниці, в рамках якої застосування палеоекологічного підходу до реконструкції давньої історії виявляється найбільш плідним.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в можливості їх різнобічного застосування в ході наукової та викладацької діяльності. Конкретні висновки й узагальнення можуть бути широко використані в роботі різногалузевих науково-дослідних установ, експертних комісій з екологічного моніторингу та громадських комітетів з охорони довкілля для глибшого розуміння закономірностей історико-культурного розвитку окремих регіонів. Теоретичні результати дослідження використовуються автором в ході викладання фундаментальних та професійно орієнтованих курсів з давньої історії та археології для бакалаврів, спеціалістів і магістрів за спеціальностями історія, археологія, етнологія, культурологія та знайшли відбиття в навчальному посібнику, рекомендованому Міністерством освіти України (1999 р.). Емпірична база дослідження є підґрунтям для створення конкретно-історичних та узагальнюючих праць із стародавньої історії України та первісної археології, для розробки експозиційних планів музеїв та спеціалізованих виставок тощо.

Дисертаційне дослідження виконувалося у тісному зв'язку з науковими програмами та темами, які розробляються на кафедрі археології та етнології України історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, зокрема, в рамках науково-дослідних тем “Історія етнонаціональних процесів в степовій Україні з найдавніших часів до сьогодення” (номер державної реєстрації 0199V003114), “Археологія та давня історія Степової України” (номер державної реєстрації 0199V003115). Методологічна та джерельна база дисертаційного дослідження стала складовою частиною міжнародних проектів “Скіфія до скіфів” за програмою INTAS (за участю науковців Великої Британії та Франції) та “Європа в Одесі ? Одеса в Європі” за програмою TEMPUS-TACIS (за участю викладачів Великої Британії, Нідерландів та Греції).

Особистий внесок здобувача у розробку даної наукової проблематики полягає у такому:

? створено системний нарис історії палеоекологічного підходу в контексті широкого спектру гуманітарних і природничих наук, починаючи від античності до наших днів;

? зібрано та систематизовано джерельну базу стосовно умов існування ранньопервісного населення території сучасної України та його культури життєзабезпечення й етнічної культури;

? вироблено оригінальну систему екологічного районування культури ранньопервісного населення території сучасної України з урахуванням її динаміки в часі;

? відтворено модель взаємодії природи та суспільства на окремих етапах пізнього палеоліту та мезоліту та виявлено на цій підставі спільне й особливе, загальне і локальне у системах використання жилого простору ранньопервісними мешканцями території сучасної України;

? визначено пізнавальний потенціал теорії географічного ландшафту, географічної й культурної зональності в контексті дослідження давньої історії;

? визначено екологічне навантаження окремих компонентів культури життєзабезпечення та етнічної культури ранньопервісного населення території сучасної України.

Апробація результатів дисертації здійснювалася протягом 1997-2002 років на 12 міжнародних конгресах, 9 міжнародних та 4 загальноукраїнських конференціях, які відбувалися в 8 країнах світу, зокрема, у Великій Британії (Бурнемут, 1999), Фінляндії (Тампере, 2000), Португалії (Лісабон, 2000), Бельгії (Льєж, 2001), Німеччині (Еслінген, 2001), Греції (Салоніки, 2002), Росії (Ростов-на-Дону, 1998, 2002; Москва, 1999; Санкт-Петербург, 1999; Нальчик, 2000; Владивосток, 2001), Україні (Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ, Вінниця, Луганськ, Чернівці, Дрогобич, Ізмаїл).

Результати досліджень автора були обговорені на науковому семінарі відділу археології кам'яної доби Інституту археології НАН України.

Двічі ідеї дисертаційного дослідження ставали теоретичним підґрунтям для організації спеціальних наукових секцій під керівництвом автора, які працювали в рамках щорічних зустрічей Європейської Асоціації Археологів (Португалія, 2000 р. та Греція, 2002 р.); в роботі секцій узяли участь більше 30 науковців з 11 країн світу (США, Великої Британії, Франції, Швеції, Португалії, Іспанії, Болгарії, Греції, Росії, Молдови, України).

Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на науковому семінарі з проблем історії України Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Основні результати дисертаційного дослідження викладені у 40 наукових та 5 навчально-методичних публікаціях без співавторів, в тому числі: у одній монографії, 20 статтях фахових виданнях, у 5 публікаціях матеріалів конференцій, а також у 14 збірниках тез доповідей та в одному навчальному посібнику, рекомендованому Міністерством освіти України. По темі дисертації в фахових виданнях вийшли друком також три роботи у співавторстві.

Дисертація (на 522 стор.) складається з вступу (с. 7-13), трьох розділів (с. 14-387), висновків (с. 388-394), списку використаних джерел (892 найменування, с. 395-446) та 2 додатків (19 рисунків та 25 таблиць, с. 447-522).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, його мета та завдання, предмет і об'єкт, хронологічні рамки, джерельна база та методи, оцінюється наукова новизна роботи, визначається її практичне й теоретичне значення, встановлюється особистий внесок автора у розробку основних положень дисертаційного дослідження.

Завданням Першого розділу - “Палеоекологічний підхід до давньої історії: історія дослідження проблеми” ? є історіографічний аналіз концептуалізації взаємин давніх суспільств та їх природного оточення в контексті широкого спектру гуманітарних і природничих наук.

Так, ще з античності веде свою історію точка зору на первісну людину як на пасивного страждальця (Діодор Сіцілійський, Гіппократ з Коса, Демокріт з Абдер). В новий час вона поступово переосмислюється, інтегруючи тезу про здатність людини активно протистояти негараздам природного оточення (Т. Гоббс, О.М. Радищев) та збагачуючись на рубежі ХІХ-ХХ ст. низкою положень циклу географо-детерміністичних теорій (Е. Семпл, Л.І. Мечников, Е. Гентінґтон). У другій половині ХХ ст. ця ідея набуває принципово іншого звучання в рамках концепції адаптації, яка оцінюється представниками “нової” (Л. Бінфорд) та поведінкової (Б. Шифер) археології, інвайронментальної психології (П. Бел), феноменологічного (Т. Інґолд) та діяльнісного (Е.С. Маркарян, С.О. Арутюнов) напрямку культурології як явище переважно творчого (з боку людини) характеру.

З початком інтенсивного розвитку промисловості в середині ХІХ ст. дослідники звертають увагу на результати перетворюючого впливу людини на своє природне оточення (Дж.П. Марш, О.І. Воєйков). Протягом ХХ ст. концепт “людина - творець природи” осмислюється в контексті теорії культурного (О. Шлютер, К. Зауер) та антропогенного (в радянській науці) ландшафтів, ландшафту як артефакту (Т. Дарвіл, Ф. Кріадо Боадо), ландшафту як серії послідовних заселень (Д. Вітлсі) тощо.

В той же час, майже два століття тому дослідники звертають увагу на те, що людина та природа в історичній ретроспективі виступають як неподільна цілісність (Дж. Раскін, К. Ріттер). Фундаментальне обґрунтування ця ідея отримує на рубежі ХІХ-ХХ ст. в контексті антропогеографії (Ф. Ратцель, Е. Реклю) та теорії ноосфери (В.І. Вернадський). Інтенсивне поглиблення знань щодо палеоклімату, палеорельєфу, фауни та флори, яке відбувається в середині - другій половині ХХ ст. завдяки бурхливому розвитку інвайронментальної археології, геоархеології й палеогеографії, створює фундаментальну емпіричну базу для теоретико-методологічного обґрунтування в західноєвропейській і американській культурній антропології та давній історії концепту “людина в природі”. В радянській науці ідеї такого роду знайшли своєрідне відбиття в контексті палеоекологічного підходу до відтворення давньої історії (С.М. Бібіков, В.М. Массон, М.І. Гладких, Л.Г. Мацкевий, В.Н. Станко).

Для позначення першопричин змін, які відбуваються в природі й суспільстві як неподільній системі, та для визначення характеру цих змін до наукового обігу вводяться специфічні теорії та поняття. Так, протягом другої половини ХХ ст. обґрунтовується загальна теорія стресу та концепт екологічного стресу (П. Бел). Для позначення можливого характеру відповіді людини (або суспільства) на зміни навколишнього середовища пропонуються поняття соціальної й екологічної пружності (А. Нейл), регулювання (Дж. Сонерфельд, А. Ґудман), усталеності (Ґ.Х. Братланд, Д. Вобстер), коеволюції (Г.І. Швебс, К. Лаланд, М. Фельдман) та інші.

В результаті системного опрацювання цих ідей на рубежі тисячоліть все більше прихильників здобуває ідея спільної та взаємозалежної еволюції природи і суспільства. Своєрідне бачення її результатів та наслідків пропонують представники постмодерністського напрямку сучасної географії, вводячи до наукового обігу широкий спектр варіантів розуміння ландшафту як синтезу природно-географічного та соціально-економічного значення (П. Відаль де ля Блаш, Б. Робертс, В. Артур). При цьому увага приділяється як еволюції ландшафту у взаємозалежності із суспільством (П. Кунс, В.М. Пащенко), так і розвитку (в контексті “історії життя”) матеріальної й духовної підсистем культури в тісному зв'язку з ландшафтом (Р. Трінгам, К. Кей, М. Гіршфілд, Ю.-Ф. Туан, Д. Косґроув). В радянській науці взаємна зумовленість діахронічного розвитку природи й суспільства обґрунтовується в контексті теорії геосистем (В.Б. Сочава).

В рамках кожного зі згаданих магістральних напрямків концептуалізації взаємин природи і давнього населення співіснує значне розмаїття поглядів і концепцій, шкіл та напрямків. Переважну більшість з них поєднує прагнення до загальнотеоретичного осмислення проблеми екологічного або природно-географічного чинника в розвитку ранньопервісних суспільств. В цьому і сила їх, і слабкість. Сила в тому, що такі загальні поняття, як адаптація, стрес, культура, ресурсозабезпечення можуть бути з успіхом застосовані при аналізі будь-якого осередку. Слабкість в тому, що саме ця загальність часто заважає побачити неповторність осередку, що вивчається, виявити саме його специфіку переживання стресу та приведення своєї культури у відповідність до умов існування. Цьому заважає й тяжіння до узагальнюючих моделей розвитку суспільства на значному територіальному та часовому просторі або без чіткої просторової атрибуції.

В результаті в контексті дослідження особливостей палеоісторичних процесів у тісному зв'язку зі специфікою природного оточення ключового значення набувають щонайменше два теоретико-методологічних питання. З одного боку, предметом окремого розгляду має стати проблема визначення просторових рамок досліджень такого роду. Крім того, спеціальної уваги заслуговує обґрунтування методики встановлення адаптивного навантаження окремих галузей культури давнього населення та міри її зумовленості так званим географічним чинником.

Необхідну джерельну базу для вирішення цих питань складає просторово-хронологічний аналіз фундаментальних рис культури життєзабезпечення ранньопервісного населення території сучасної України та етнічних процесів, що відбувалися в його середовищі, у безпосередньому зв'язку з конкретними фізико-географічними умовами утворення та функціонування цих культурних систем.

Саме це й стає завданням Другого розділу дисертаційного дослідження - “Природа й розвиток культури ранньопервісного населення території сучасної України” ? в рамках якого розглядаються чотири основних етапи еволюції взаємодії давніх колективів з їх оточуючим середовищем та пропонується система палеоекологічного районування культури населення, яке проживало на території сучасної України в ранньопервісну добу.

На першому етапі, що співвідноситься з кліматичним мінімумом плейстоцену, на території сучасної України розрізняються дві базові моделі освоєння жилого простору: система довготривалих зв'язків зі своїм середовищем, притаманна мешканцям прильодовикової зони, та варіант життєдіяльності, що передбачав високий рівень рухливості населення і був пов'язаний з південними районами.

Спосіб життя мешканців прильодовикової зони (тундри, тундролісостепу та перігляціального лісостепу) ґрунтується на двох вихідних ідеях. З одного боку, адаптивний ефект досягався шляхом зниження густоти населення на одиницю площі, що, проте, в умовах різкого обмеження харчових ресурсів рослинного і тваринного походження та формування мало придатних для життя ділянок само по собі не гарантувало можливості тривалого зв'язку з однією кормовою територію. Відтак не менш важливою запорукою стабілізації способу життя стає багатоваріантність системи життєзабезпечення місцевого населення, яка включала в себе комплексне полювання на широкий спектр фауністичних видів (зокрема, на мамонта, копитних, хижаків, гризунів тощо), рибальство та збиральництво. Така структура промислу відкривала можливість взаємозаміни поживних речовин різного походження та підвищувала стабільність ресурсозабезпечення. Цьому сприяв також значний обсяг раціональних знань мешканців прильодовикової області та їх добра обізнаність у промисловому потенціалі своєї кормової території, що складаються завдяки тривалому проживанню в даному регіоні. Адже в час максимального похолодання тут продовжується розвиток культурних традицій, які сформувалися на цій території у попередній час.

В міру просування на південь з урізноманітненням природного довкілля поступово зростає густота населення та загальний рівень його рухливості. Фундаментальні поселення з ознаками тривалого їх використання відриті лише на північній околиці перігляціального лісостепу. Далі на південь переважають сліди тимчасового перебування невеликих груп мисливців та збирачів. Відносно високий, у порівнянні з лісотундровими ландшафтами, рівень рухливості населення перігляціальної лісостепової області відбивається й в їх етнічному розмаїтті. Виключення складає лише середня течія Дністра, що розглядається як окремий екологічний район. Запорукою стабільних зв'язків з жилим простором став своєрідний господарсько-адаптивний уклад: комплексне полювання із переважанням промислу північного оленя супроводжувалось тут розвитком ускладненого збиральництва.

У південній зоні (перігляціальному степу), яка стає об'єктом заселення з суміжних територій, через напружену демографічну ситуацію та через зниження кількості рослинної й тваринної біомаси на одиницю площі створюються умови, в яких необхідною стає досить швидка зміна промислових територій та, відповідно, відносно високий рівень рухливості місцевого населення. Це проявляється у освоєнні нових екологічних ніш та у виробленні своєрідної поселенської системи, що передбачає використання нетривалих стоянок при наявності великого базового поселення, де концентрувалася не стільки виробнича, скільки ритуально-культова діяльність. Виходячи з особливостей етнічного складу населення та специфіки господарювання окремих колективів, в рамках перігляціального степу виділено чотири жилих простори: степове Побужжя, донецько-надазовська область, нижньодніпровський басейн, Нижнє Подністров'я, - які освоювалися, найвірогідніше, не одночасно.

В епоху максимального похолодання як в північній, так і в південній зоні суттєво пожвавлюється ритуально-культова діяльність, перспективною метою якої була психологічна адаптація людини до суворих умов існування шляхом забезпечення своєї вдачі своєрідними, ірраціональними в уявленні сучасної людини, засобами. В обох регіонах така діяльність була переважно колективною і здійснювалася на місцях довготривалого перебування групи. В той же час, населення лісотундри та перігляціального лісостепу практикує й індивідуальні форми спілкування з потойбічними силами, на що вказує наявність ритуальних місць в середині жител, присутність там прикрас, оздоблених підвісок, амулетів персонального призначення тощо.

Сутнісна перебудова культури населення території сучасної України відбувається на другому етапі - в аллерьоді, кліматичному оптимумі пізньольодовиків'я. Саме в цей час починається формування сучасної географічної зональності та виокремлюються три зони, які різняться за видовим складом і характером компонентів палеогеографічного середовища та за особливостями культури життєзабезпечення й етнічної культури їх мешканців: лісова зона, степова зона та Гірський Крим. Паралельно закладається підґрунтя для утворення внутрішньої неоднорідності всередині цих зон: за виключенням Гірського Криму, який сам по собі є компактним географічним регіоном, в рамках інших палеогеографічних зон співіснують щонайменше по два екологічних регіони.

В лісовій зоні спостерігається різке підвищення рухливості населення, яке супроводжується зникненням етнічних спільностей часу максимального похолодання. В західному її регіоні з'являються мисливці на північного оленя, переселення яких в подальшому стане масовим та визначатиме напрямок етнокультурного розвитку всієї зони. Переселенці зберігають особливості свого технокомплексу та традиційну для них систему господарювання, яка базується на екстенсивному освоєнні природного середовища. В середньодніпровському регіоні лісової зони підвищення рухливості та зміни в системі розселення супроводжувалися проникненням сюди населення з південних територій. Отже, підґрунтя для багатоваріантності етногенетичного та господарсько-побутового розвитку населення лісової зони України закладається вже в аллерьоді.

У степовій зоні розбіжності між окремими провінціями виявляються яскравіше. Виснажене надмірною експлуатацією у попередній час межиріччя Дністра й Південного Бугу в аллерьоді практично спустошується. В басейні Дніпра та Сіверського Донця, навпаки, у сприятливих кліматичних та ресурсних умовах населення створює “кущову” поселенську систему. Вона передбачала відносно стабільний зв'язок з певною місцевістю та періодичні пересування в рамках кормової території з нетривалими зупинками у віддалених її куточках. Підґрунтям життєзабезпечення мешканців басейнів крупних річок залишаються традиційні форми промислу великих стадних тварин та іхтіофауни. Збереження звичної структури промислових видів стає можливим завдяки інтенсифікації виробничого процесу через прискорення технології створення мисливського озброєння, що відбувається на основі переходу до геометричної вкладишевої техніки. Своєрідним відбиттям тривалості зв'язків з певною територією та показником наявності поняття про традиційне середовище проживання постає функціонування Волоського могильника та спадковість етногенетичного процесу в надпорізькому регіоні.

В Гірському Криму кількість населення зростає, що, проте, не супроводжується підвищенням рухливості окремих колективів. Ретельне влаштування печерних жител, створення специфічних комор, довготривалих вогнищ складної конструкції та наявність ознак періодичного поновлення життєдіяльності на поселенні дозволяють припустити, що місцеве населення встановлює тривалі стабільні зв'язки з цією територією. Підґрунтям такого способу життя, як уявляється, стає декілька факторів. З одного боку, його запорукою була досить висока демографічна місткість гірськокримського ландшафту, яка утворюється в результаті дії загальних закономірностей природних процесів пізньольодовикового часу та через незначне виснаження харчової бази Гірського Криму у попередній час. Крім того, стабільності зв'язків зі своєю територією сприяло урізноманітнення засобів господарювання, які включали полювання на тварин і на рибу, а також збиральництво черепашок. Серед промислових видів зустрічаються мешканці як відкритих, так і напівзакритих ландшафтів, що вимагає опанування відразу декількох систем індивідуального й колективного полювання. Як і в степовій смузі, інтенсифікація господарювання супроводжувалася інтенсифікацією виготовлення знарядь праці, що відбивається у переході до геометричної вкладишевої лінії розвитку крем'яної індустрії.

Своєрідність культури (в першу чергу, культури життєзабезпечення) мешканців Гірського Криму знайшла відбиття й в характері етногенетичних процесів в даному регіоні. Трансформація як загальних засад життя, так і конкретних елементів культури, зокрема, технології виготовлення знарядь праці, в умовах принципової перебудови природного середовища дає підстави припустити, що саме в аллерьоді населенням цього регіону були зроблені вирішальні кроки в напрямку переходу до наступного, мезолітичного етапу історії ранньопервісних мисливців та збирачів.

Цей процес набуває яскравого вираження на наступному, третьому етапі, який пов'язується з дріасом ІІІ - пребореальним періодом голоцену. Незважаючи на завершення льодовикової доби, кліматичні умови цього часу залишаються суворими та несприятливими для давнього населення. В усіх палеогеографічних зонах спостерігається відносне зниження, у порівнянні з аллерьодом, густоти біомаси на одиницю площі, звуження харчової бази та, відтак, суттєве обмеження демографічної місткості ландшафту. Подекуди це супроводжувалося перебудовою видового складу фауни, що вимагало перегляду базових засад виробничого процесу. При цьому трансформації зазнає не лише культура життєзабезпечення, що яскраво відбивається в структурі промислових видів, в особливостях складу поселенських комплексів та тривалості їх використання. В абсолютній більшості випадків суттєво модифікуються й підходи до виробництва й утилізації знарядь праці, що пов'язується з переходом до мезолітичного етапу розвитку культури мисливців та збирачів.

Дискретність природного середовища та співіснування на незначному просторі розмаїтої фауни і флори протягом дріасу ІІІ - пребореалу були характерні для всіх природно-ландшафтних смуг. Так, в рамках лісової зони співіснують ландшафти щонайменше трьох типів (лісові, відкриті степові та передгірські), які різняться видовим складом тваринного та рослинного світу. При цьому лісові та степові простори розповсюджені тут посмужно, що не дозволяє чітко розмежувати у просторі окремі екологічні райони. Дискретність проявляється й в господарсько-побутовому освоєнні ландшафтів різних типів та у характері етнічних процесів, що там відбуваються. Чималою мірою така ситуація зумовлюється впливом культур мисливців на північного оленя, в середовищі яких спостерігаються процеси внутрішньої дивергенції та метисації. В результаті в лісовій зоні успішно співіснують різні типи та варіанти окремих елементів культури життєзабезпечення; наприкінці цього періоду така дискретність торкнулася й етнічної карти лісової зони.

Однією з найхарактерніших рис культурного розвитку населення лісостепової зони в цей час стає прояв локальних та хронологічних особливостей на рівні двох її провінцій. Так, в Правобережному Лісостепу в дріасі ІІІ - пребореалі функціонують комплекси культури життєзабезпечення, аналогії яким можна знайти на поселеннях лісової зони. При цьому етнічний склад мешканців даного регіону протягом усього раннього мезоліту залишається одноманітним та зберігає основні риси пізньопалеолітичної культури мешканців Середнього Подністров'я. Підґрунтям продовження розвитку молодовської культурної традиції, як уявляється, стає відносно висока густота харчових ресурсів на одиницю площі, яка дозволяла місцевому населенню господарювати звичними засобами, не змінюючи принципово важливі елементи культури.

Розквіт культури населення Лівобережного Лісостепу відбувається дещо пізніше у порівнянні з Правобережжям. Як за етнічним складом, так і за характером культури життєзабезпечення ранньомезолітичне населення сучасної Слобожанщини не має генетичних зв'язків як з попередніми мешканцями цього регіону, так і з ранньомезолітичним населенням Правобережного Лісостепу. Оскільки у попередні часи Лівобережжя навряд чи зазнавало такого інтенсивного використання, як середньодністровський регіон, в пребореалі його демографічна місткість відкриває можливість для існування одного з найбільш фундаментальних поселенських комплексів в рамках всієї території сучасної України.

Степова смуга протягом дріасу ІІІ - пребореалу характеризується надзвичайною спрощеністю культурних систем. В умовах перебудови структури палеогеографічного середовища та зміни характеру його базових компонентів (в першу чергу, фауністичного комплексу), місцеве населення вже на початкових фазах мезоліту трансформує свою систему господарювання, переходячи до індивідуального промислу невеликих нестадних тварин. В умовах найнижчої в той час на території сучасної України густоти біомаси на одиницю площі це передбачає досить високий рівень рухливості населення. Останнє робить недоцільним створення фундаментальних поселенських та житлових комплексів та, з іншого боку, сприяє реалізації численних багаторівневих контактів між представниками різних етносів. Результатом цього стає складна культурна мозаїка, яка передбачає паралельний розвиток місцевих та прийдешніх традицій. В цілому ж етнічні процеси та механізми культуротворення, які мали місце в степах в цей час, виявляють чи не найбільше на території сучасної України розмаїття.

З урахуванням просторово-хронологічних особливостей етнічного складу населення та природно-географічних умов його існування в рамках степової зони виокремлюється чотири екологічні регіони, мешканці кожного з яких характеризуються неповторними рисами способу життя та культури життєзабезпечення. При цьому лише в одному з них (в Нижньому Подунав'ї) культурний розвиток не пов'язаний з продовженням місцевих традицій попереднього часу: цей регіон заселяється мисливцями на тура, які проникають сюди із заходу і повністю зберігають притаманні їм риси матеріальної культури. Розвиток населення Дністро-Бузького регіону, басейну Дніпра та басейну Сіверського Донця відбувається переважно на місцевій генетичній основі з урахуванням особливостей демографії та харчової бази початку голоцену.

Повна спадковість базових елементів культури життєзабезпечення та етнічної культури спостерігається в дріасі ІІІ - пребореалі в Гірському Криму. В цей час тут продовжується еволюційний розвиток місцевої шан-кобінської культури, в рамках якої на початку пребореалу виникають різноманітні варіанти та лінії розвитку. Така внутрішня дивергенція, не виключено, є покажчиком інтенсивності пошуків нових шляхів та джерел життєзабезпечення в складних демографічних умовах початку голоцену.

Перехід до четвертого етапу, пов'язаного з бореальним періодом голоцену, співпадає з встановленням відносно сприятливого, теплого та вологого кліматичного режиму. В цей час видовий склад рослинного й тваринного світу значно збагачується, збільшується густота біомаси на одиницю площі, певною мірою нівелюється дискретність географічного середовища, притаманна всім зонам у попередній час.

В цих ландшафтних умовах підставою для виділення трьох екологічних регіонів в рамках лісової зони (західного, центрального і східного) стали просторові особливості культури життєзабезпечення та етнічного складу її мешканців. Підвалини етнокультурного розвитку західного регіону, що обіймає Волинь, Прикарпаття та Рівненське Полісся, були закладені в попередній час колективами мисливців на північного оленя. Саме тут формуються найбільш тривалі для лісової смуги зв'язки населення зі своїм жилим простором, що засвідчує існування базових таборів та сезонних поселень складного устрою. Новим етнічним явищем тут стає яніславицька культура, носії якої освоюють й центральний регіон лісів, Києво-Житомирське Полісся. Не виключено, що наприкінці мезоліту сюди потрапляють і переселенці з південних районів України, роль яких в неолітизації регіону ще має бути з'ясованою. Культура населення східного регіону лісової зони (Українського Подесення) демонструє набагато більшу спадковість з попереднім часом в контексті подальшого розвитку пісочноровської культури. В кожному регіоні практикується багатогалузева система господарювання, в якій особливого значення поряд з етапом здобування та переробки харчових запасів набуває зберігання продуктів.

Внутрішній потенціал культури життєзабезпечення, в першу чергу, ресурсної бази та стратегії господарської діяльності мешканців окремих регіонів лісової зони забезпечив можливість доживання мезолітичних спільнот до середини атлантичного періоду голоцену.

Територія лісостепу в бореалі значно зменшується, а її обводнення значно зростає, що накладає певні обмеження на інтенсивність експлуатації даної зони. Кількість пам'яток на Правобережжі різко скорочується, а на Лівобережжі поселення, які з вірогідністю датувалися б цим часом, сьогодні не відомі. Лісостеп стає своєрідним коридором, через який просуваються в різних напрямках носії багатьох етнічних культур. Можна припустити, що вони не зупиняються тут на тривалий час, чим пояснюється максимальна для території сучасної України спрощеність комплексів культури життєзабезпечення та найнижча густота населення на одиницю площі. Лише на Правобережжі археологічно простежуються результати взаємодії мешканців суміжних районів степової зони з місцевим пізньомолодовським населенням.

В степах загальне збільшення густоти рослинної і тваринної біомаси на одиницю площі в сприятливих кліматичних умовах бореалу супроводжується стабілізацією способу життя місцевого населення та впорядковуванням його зв'язків з кормовою територією. Основним культуротворним механізмом тут стає еволюція традицій попереднього часу, яка супроводжується диверсифікацією господарської діяльності їх носіїв, що пов'язано як з винаходом принципово нових харчових джерел (початком приручення туру), так і з інтенсифікацією відомих їм раніше засобів життєзабезпечення (рибальства та збиральництва). В результаті в трьох з п'яти екологічних регіонів степової зони (в Нижньому Подунав'ї, Дніпровському Надпоріжжі та в басейні Сіверського Донця) установлюються передумови для відносно стабільного способу життя.

Дністро-Дніпровський простір та Кримсько-Азовський степ, які характеризуються низькою демографічною місткістю, в бореалі освоювалися переважно екстенсивним шляхом. Це, у свою чергу, сприяло встановленню інтенсивних контактів між носіями різних культур, що приводило до вироблення специфічного розуміння свого жилого простору. Своєрідним об'єднавчим етнокультурним феноменом степової зони стає кукрекська культурна спільність, механізми утворення та функціонування якої цілком можуть бути інтерпретовані в екологічному контексті.

В Гірському Криму перебудова культури місцевого населення відбувається на рубежі пребореалу та бореалу, коли виникають комплекси типу черепашкових куп, пов'язані з новим акцентом в господарській орієнтації мешканців регіону. Паралельно на цілком автохтонній генетичній основі утворюється гірськокримська культура, поселенські комплекси початкової фази якої неодноразово використовувалися протягом тривалого часу.

Проте вже незабаром повторюється ситуація, що передувала утворенню гірськокримської традиції: в її рамках виокремлюються лінії індустрії, кожна з яких має низку варіантів. Паралельно значно розширюється територія розселення носіїв цієї культури: вони виходять за межі даної палеогеографічної зони, активно освоюючи відкриті степові простори. В цей час спостерігається також певне спрощення багатьох поселенських комплексів Гірського Криму. Все це свідчить про поступове наростання кризових явищ, викликаних збільшенням густоти населення та поступовим виснаженням кормової бази регіону. Своєрідним виходом з цієї ситуації стають спроби приручення дикої свині та широке використання продуктів збиральництва. Як уявляється, перебудова господарювання відкрила нові можливості для подальшої еволюції гірськокримської традиції та її внутрішньої інтеграції, яка відбувається на початку неолітичної доби.

Система екологічного районування культури ранньопервісних мисливців та збирачів створює необхідне підґрунтя для переходу до виявлення спільного та відмінного у засадах життєдіяльності населення, що проживало в палеогеографічних осередках різного типу. Саме це і стало завданням Третього розділу - “Культура давнього населення як адаптивна система”, де доводиться, що будь-яке дослідження палеоісторичних процесів у їх зв'язку з природним оточенням має розпочинатися з чіткого усвідомлення конкретних територіальних рамок та сутності географічного простору, в якому протікали ці процеси.

Проблема простору в контексті давньої історії розглядається на макро- та на мікрорівні. При цьому автори робіт конкретно-практичного характеру тяжіють до обмеження рамок дослідження мікропросторами географічного, екологічного та соціокультурного змісту: окремими ділянками рельєфу, екологічними нішами, територією окремого поселення чи навіть його частиною тощо. Для узагальнюючих студій теоретичного плану обираються переважно макропростори - географічні зони та ландшафти, які відкривають ширші можливості для встановлення спільного та відмінного, для пошуку аналогій та визначення загальних закономірностей. В дослідженнях такого роду результати, отримані в ході емпіричного опрацювання давньої культури на рівні мікропросторів, відіграють роль джерельної бази, що підлягає подальшій систематизації та впорядкуванню.

Відтак, географічна зона та ландшафт виступають ключовими поняттями для концептуалізації проблеми географічного простору в рамках палеоісторичного дослідження. Адже як географічна реальність вони існують у двох вимірах: як природно-історичне явище і водночас як територія господарювання людських колективів, на якій створюється все необхідне для задоволення життєво важливих потреб особистості та людського суспільства.

Аналіз історії застосування цих понять засвідчує виключну дискусійність їх змісту та функціонального навантаження в контексті як гуманітарного, так і природничого знання. Предметом дискусій виявляється й територіальний обсяг понять географічної зони та ландшафту, визначення якого залежить від концептуалізації проблем морфології цих просторових одиниць, їх внутрішньої структури та кордонів, а також від того, як оцінюється динаміка ландшафтів і зон в часовому вимірі. Неоднозначною залишається й оцінка перспектив використання географічної зони та ландшафту як самостійних класифікаційних одиниць, дискусії викликає й їх ранг як таксономічних ланок в схемах фізико-географічного районування.

Науковий пошук представників постмодерністського напрямку концептуалізації географічних макропросторів в історичному дослідженні до кола цих дискусійних питань додає проблему контекстуальності ландшафту та суб'єктивності його сприйняття. Для більшості постмодерністів ландшафт і людина є внутрішньо глибоко інтегрованими; існування географічного ландшафту як об'єктивного явища фактично заперечується, як і не вважається можливим буття людини поза ландшафтом, який вона конструює у своїй уяві, читає, сприймає, кодує для нащадків. В результаті ландшафт виступає як певний простір для локалізації явищ та подій, що вивчаються, а, з іншого - він є вмістищем значення, яке вкладається в нього місцевим населенням і яке відбиває культурні стереотипи мешканців цього простору. Така позиція досить чітко пояснює проблемність використання ландшафту як базового поняття для палеоекологічного моделювання: ландшафт постає одночасно предметом дослідження та джерелом інформації, що викликає методологічну плутанину і не сприяє структуризації наших уявлень про життя давніх колективів.

Діахронічний аспект зв'язків географічних просторів та суспільства складає невід'ємну частку предметного поля багатьох гуманітарних та природничих наук. Так, лише протягом останнього десятиріччя він досліджується в рамках історичної географії (в її вітчизняному та західноєвропейському варіантах), ландшафтної історії (в американській та європейській інтерпретації), культурної географії, палеоландшафтознавства, ландшафтної археології. Розбіжності в даному контексті проявляються не лише на рівні національних наукових шкіл, а й в межах так званого класичного і постмодерністського напрямків географії, культурної антропології та історії.

В центрі уваги представників класичної науки опиняються переважно практичні питання, зокрема, характеристика окремих компонентів палеогеографічних зон і палеоландшафтів, встановлення їх етапності та послідовності. Крім всього спектра дискусійних аспектів теорії географічної зони і ландшафту, в ході розгляду ретроспективного їх виміру виникає низка специфічних проблем. Адже на відміну від їх сучасних аналогів, які досліджуються в ході безпосереднього візуального та інструментального спостереження і картографування, географічні макропростори ранньопервісного часу є результатом наукової реконструкції, часто вірогіднісного характеру. Така ситуація складається в тому числі через відносно обмежену джерельну базу подібних реконструкцій, що спонукає дослідників звертатися до апроксимованих джерел інформації стосовно окремих компонентів палеогеографічного середовища (в першу чергу, режимів температур та зволоження).

В західноєвропейській археології значно більша увага приділяється теоретичній концептуалізації ландшафтів в культурі давніх колективів, в результаті чого виробляється безліч гіпотез та теорій, які обіймають широкий спектр підходів: від інтерпретації ландшафту як тла, на якому діє людина, до надання йому значення провідного чинника, що зумовлює утворення специфічних рис матеріальної, духовної, соціальної та етнічної культури колективів. Останніми роками все більшу популярність здобуває обґрунтування екологічного контексту давніх ландшафтів, в результаті чого увагу дослідників привертає реконструкція системи сприйняття давніх ландшафтів їхніми мешканцями.

Абсолютну більшість підходів до концептуалізації ландшафтів і географічних зон в контексті відтворення давньої історії поєднує невизначеність просторових та, подекуди, й хронологічних рамок предмету дослідження. Ситуацію ускладнює й термінологічна плутанина, що проявляє себе як в класичному, так і в постмодерністському напрямках географії й антропології. З одного боку, багатозначними виявляються самі терміни, адже під назвою ландшафт або географічна зона часто поєднуються осередки, що характеризуються принципово різним територіальним обсягом та посідають різні місця у таксономічній системі просторових географічних одиниць. З іншого боку, протягом останньої чверті ХІХ - початку ХХІ ст. в літературі поряд з терміном ландшафт для позначення географічних одиниць такого роду широко використовуються інші терміни, найбільшу популярність серед яких здобули геоформація, місцевість, тип території, хора, геохора, природний район, натуральна округа, географічний аспект, географічний індивідуум, геоценоз, природний територіальний комплекс, геореал та ін. В західноєвропейській та американській науці для позначення територіальних (та інколи й ментальних) одиниць такого роду використовується безліч інших термінів, найбільш поширеними серед яких є район, місце, місцевість, ніша, територія, смуга тощо.

Іноді географічний сенс понять підміняється побутовим, що приводить до вільного, за особистими уподобаннями дослідника, встановлення просторових границь зон і ландшафтів та визначення їх фізико-географічного, екологічного та історико-культурного змісту. Яскраво ілюструє таку тенденцію застосування поняття ландшафту для позначення території окремого поселення або навіть його структурної частини. Поняття зональності (як географічної, так і культурної) часто плутається з ареалом окремих рис, явищ чи елементів.

Отже, теоретико-методологічна база питання про те, на яких засадах людина та її суспільство існують у відношенні до географічної зони і географічного ландшафту, залишається дискусійною і сьогодні, що ускладнює й без того неоднозначні перспективи використання цих понять в палеоісторичних реконструкціях.

Це підтверджується й результатами просторово-хронологічного аналізу культури давнього населення, яке проживало на території сучасної України. Вони засвідчують, що протягом кожного хронологічного етапу тут співіснувало відразу декілька систем використання можливостей палеогеографічного середовища. В деяких випадках ці системи досить чітко розмежовуються у просторі, хоча іноді принципово відмінні за засадами свого устрою поселенські системи функціонують у безпосередній близькості, але у різному за характером природному оточенні. Відтак актуальним стає питання про співвідношення загального й окремого в розвитку культури мешканців окремих територій та з'ясування ролі базових компонентів палеогеографічного простору у визначенні локальних особливостей палеоісторичних процесів.

Аналіз культури ранньопервісного населення території сучасної України в її зв'язку з природним середовищем засвідчує, що найбільш повно такий зв'язок проявляється в галузі культури життєзабезпечення давніх колективів. Етнічна культура пізньопалеолітичних і мезолітичних мисливців та збирачів, їх соціальні відносини та духовний світ теж демонструють певну залежність від умов проживання їх суб'єктів, яка, проте, в більшості випадків є опосередкованою. Ці закономірності проявляють себе як в синхроністичному, так і діахронічному аспектах.

...

Подобные документы

  • Дослідження пам'яток духовного світу носіїв трипільської культури, як форпосту Балкано-дунайського ранньоземлеробського світу. Світогляд енеолітичного населення України, їх космологічні та міфологічні уявлення. Пантеон божеств трипільського населення.

    дипломная работа [1,5 M], добавлен 03.09.2014

  • Історія дослідження неолітичного населення Полісся та волинської неолітичної культури. Матеріальна культура носіїв волинської неолітичної культури: крем’яний інвентар, керамічні вироби, житлобудівництво. Розвиток господарства неолітичного населення.

    дипломная работа [133,0 K], добавлен 13.11.2010

  • Стан забезпеченості товарами та послугами жителів України. Житлове будівництво, стан медичного обслуговування. Привілейоване становище партійно-державної номенклатури. Стан освіти і культури, поглиблення ідеологізації, русифікації та денаціоналізації.

    реферат [18,6 K], добавлен 27.09.2009

  • Історія виникнення та еволюції у ранні етапи скотарства та землеробства на теренах України. Характерні риси культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині та трипільської культури давніх хліборобів. Виділення скотарства в окрему галузь господарства.

    курсовая работа [90,1 K], добавлен 13.06.2010

  • Аналіз комплексу озброєння хліборобського населення території України, який представлений в матеріалах Трипільської культури. Типи укріплень міста й фортифікація споруд. Археологічні знахідки тогочасної зброї, історичний екскурс у військову справу.

    реферат [20,3 K], добавлен 16.05.2012

  • Регіони зарубинецької культури: Середнє Подніпровя, Прип’ятське Полісся, Верхнє Подніпров’я. Аналіз конструктивних особливостей житлобудівництва зарубинецької культури з Середньодніпровського регіону: типи житла, традиції пізньозарубинецького часу.

    контрольная работа [52,3 K], добавлен 16.05.2012

  • Автохтонна теорія походження катакомбної культури з ямної та її критика. Синтез двох культур. Міграційна теорія походження катакомбної спільноти. Західні і близькосхідні елементи в ідеології катакомбного населення. Результати археологічних досліджень.

    реферат [22,9 K], добавлен 18.05.2012

  • Особливості формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в період епохи палеоліту, мезоліту та неоліту. Еволюція духовного світу населення України епохи бронзи. Міфологія та основні риси дохристиянського світогляду українців.

    дипломная работа [4,5 M], добавлен 14.11.2010

  • Гіпотези походження і етнічного складу носіїв черняхівської культури. Припущення щодо умов формування черняхівської культури, яка поєднала в собі виробничо-технічні досягнення провінційно-римської культури і традиції створивших її різноетнічних племен.

    реферат [18,2 K], добавлен 18.05.2012

  • Дослідження церковної та просвітницької діяльності Петра Могили, а також чинників, які сприяли його становленню, як особистості. Визначення його ролі у розвитку православної церкви, культури та освіти. Отримання освіти у Львівській братській школі.

    реферат [48,0 K], добавлен 11.11.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.