Роль офіцерів Генерального штабу в здійсненні зовнішньої політики Російської імперії на мусульманському сході в другій половині ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль офіцерів Генерального штабу в здійсненні зовнішньої політики Російської імперії на мусульманському сході в другій половині ХІХ століття

офіцер генеральний штаб мусульманський

У другій половині XIX ст. Російська імперія проводила активну зовнішню політику на Сході. Боротьба за захоплення, а потім за переділ колоній між великими державами не могла залишити осторонь одну з найсильніших імперій. У 60 - 70-і рр. була скорена Середня Азія, з кінця 90-х посилюється вплив Росії в Персії. Істотну роль у реалізації зовнішньої політики імперії відігравали військові, зокрема офіцери Генерального штабу. Одержавши широку і різнобічну освіту, вони найбільшою мірою підходили на ролі розвідників, дипломатів, а під час війни - мозкового центру армії.

Вивчення ролі офіцерів Генерального штабу в здійсненні зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході представляється актуальним у світлі подій кінця ХХ - початку ХХІ ст. Прогнози політологів та істориків, що в епоху глобалізації відбуватиметься зближення Сходу і Заходу, стирання культурних меж, не виправдовуються. Зіштовхнувшись із західною цивілізацією, мусульманський світ намагається копіювати основні її політичні інститути, але при цьому наповнює їх східною своєрідністю. Особливості релігії та побуту країн мусульманського Сходу роблять їх несприйнятливими до основних цінностей західної культури. Наприкінці ХХ ст. намітилася тенденція до протистояння мусульманського і християнського світів. Багато в чому це зв'язано з тим, що західна цивілізація довгий час намагалася нав'язати свої принципи і правила життя країнам Сходу. Відповідною реакцією була прихована ворожість, що часто виливалася в пряме протистояння. Приблизно та ж ситуація склалася у відносинах між Заходом і Сходом у другій половині XIX в. Різниця полягає лише в тім, що в даний час переважає економічна експансія, а тоді переважала військова. На цьому тлі цікаво простежити діяльність російських генштабістів, як «авангарду» Росії в країнах мусульманського Сходу. Вони стали сполучною ланкою між імперією і сусідніми з нею країнами Азії. Виконуючи функції розвідників, дослідників, дипломатів, генштабісти глибоко вивчили Схід. Їм належить заслуга знайомства російського суспільства з особливостями мусульманських держав і народів. Офіцери Генерального штабу багато в чому формували погляди Росії на східні країни. Їхні аналітичні матеріали щодо мусульманського Сходу, його взаємин із християнською (у тому числі і російською) культурою в даний час становлять цінний матеріал для політологів і політиків, оскільки східна цивілізація дещо статична, більшість рис другої половини XIX ст. вона зберегла до початку XXI ст. Діалог же між цивілізаціями можливий лише в тому разі, якщо європейці відмовляться від нав'язування своїх цінностей і спробують зрозуміти особливості східного укладу життя.

Дотепер роль офіцерів Генерального штабу в здійсненні політики Росії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст. залишалася поза полем зору дослідників, що зумовило її наукову актуальність. Незважаючи на те, що в окремих роботах порушувалися питання діяльності офіцерів Генерального штабу, вони розглядалися лише в контексті дослідження окремих аспектів зовнішньої політики Росії. Більшість авторів навіть не відокремлюють генштабістів від інших офіцерів, що є очевидною помилкою, оскільки корпус офіцерів Генштабу мав відмінності, як у надаванні чинів, так і в специфіці служби. У другій половині XIX ст. Генеральний штаб, як окрема структура, не існував (за винятком невеликого проміжку часу на початку 60-х рр.). Під цією назвою мали на увазі офіцерів і службу Генштабу.

Зв'язок дослідження з науковими темами - робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії в рамках кафедральних тем «Історія міжнародних відносин у новий та новітній час» і «Нова історія країн Азії та Африки» .

Об'єктом дослідження є роль офіцерів Генерального штабу в здійсненні зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст.

Предметом дослідження є зміни в підготовці і функціях корпусу офіцерів Генерального штабу, а також їхня науково-практична і розвідувальна діяльність, пов'язана зі здійсненням зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході.

Хронологічні рамки. Нижня межа - 1856 р. - рік закінчення Кримської війни 1853-1856 рр., у якій Росія зазнала поразки, що, у свою чергу, змусило її змінити зовнішньополітичний курс відносно сусідніх азіатських держав. Верхня межа - 90-і рр. XIX ст. Росія остаточно підкорила середньоазіатські ханства та бекства. Наприкінці 90-х рр. були визначені кордони імперії в Центральній Азії, а зовнішньополітичні пріоритети змістилися на Далекий Схід.

Територіальні рамки дослідження - Османська імперія та її балканські володіння (з 1878 р. - тільки Азіатська Туреччина), Персія, країни Центральної Азії (Афганістан, Бухара, Коканд, Хіва та території туркменських племен). Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб визначити роль офіцерів Генерального штабу в здійсненні зовнішньої політики Російської імперії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст.

Відповідно до мети постають найбільш важливі завдання дослідження:

- дослідити зміни в структурі Генштабу й органів військової розвідки;

- розглянути функції Генерального штабу;

- розширити загальноісторичні уявлення щодо способів реалізації зовнішньополітичних завдань Росії другої половини XIX в. на мусульманському Сході;

- визначити особливості діяльності офіцерів Генерального штабу щодо реалізації зовнішньої політики Росії в Західній і Центральній Азії та її ефективність.

Методи дослідження - при дослідженні ролі офіцерів Генерального штабу в здійсненні східної політики Російської імперії автор дотримувався принципів системності, історизму й об'єктивності, що дають можливість вивчати діяльність генштабістів у розвитку й у тісному зв'язку з конкретними історичними умовами. Використано історико-генетичний, історико-логічний і також порівняльно-історичний методи. Їхнє поєднання дозволяє найповніше реалізувати поставлені перед дослідником мету та завдання.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

- уперше зроблено комплексний аналіз змін у комплектуванні й функціонуванні корпусу офіцерів російського Генерального штабу;

- усебічно досліджено діяльність офіцерів Генерального штабу щодо реалізації зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході;

- уперше виявлено особливості використання генштабістів у східній політиці Російської імперії;

- зроблено комплексний аналіз наукової діяльності офіцерів Генерального штабу на мусульманському Сході, а також їхнього впливу на формування громадського інтересу до Сходу;

- уперше визначено роль Перської козачої бригади в посиленні впливу Росії в Персії;

- уведено до наукового обігу ряд нових джерел.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані при підготовці загальних курсів з історії країн Азії в новий час, історії Росії, спецкурсів, у підготовці узагальнюючих робіт із військової і політичної історії Російської імперії, курсових і дипломних робіт. Досвід дослідження цієї проблеми дозволить історикам чіткіше уявити місце і роль офіцерів Генерального штабу в структурі збройних сил і в зовнішній політиці Російської імперії.

Апробація дослідження: Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри нової та новітньої історії, на засіданнях Ученої ради історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, на «круглому столі» за темою «Російсько-турецька війна 1877-1878 рp. і відновлення болгарської державності. Історичні наслідки та оцінки»; на наукових конференціях: Міжнародній конференції «V Сходознавчі читання А. Кримського» (м. Київ, 10-12.10.01), 55-й науковій конференції молодих учених («ІІ Каразінські читання») (м. Харків, 26.04.02), Міжнародній науковій конференції «Історична наука: проблеми розвитку» (м. Луганськ, 17-18.05.02), Міжнародній конференції «VІ Сходознавчі читання А. Кримського» (м. Київ, 30-31.10.02), Науковій конференції викладачів і молодих учених історичного факультету (м. Харків, 24.01.03), 56-й науковій конференції молодих учених («ІІІ Каразінські читання») (м. Харків, 22-23.04.03), Міжнародній науковій конференції «VІI Сходознавчі читання А. Кримського» (м. Київ, 04-05.06.03), Науковій конференції викладачів і молодих учених історичного факультету (м. Харків, 23.01.04).

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані в чотирьох статтях, уміщених у фахових виданнях, а також у трьох публікаціях тез наукових конференцій.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (282 позиції). Основна частина дисертації - 179 сторінок.

У вступі обґрунтовано актуальність теми та хронологічні рамки роботи, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, визначено його новизну та практичне значення, вказано на апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації «Історіографія та джерельна база» присвячений аналізові джерельної бази дослідження і наукової літератури з проблеми.

Історіографія. Її можна умовно розділити на кілька етапів. Перший охоплює період до революції 1917 р. Для робіт цього періоду характерний виклад матеріалу без глибоких і детальних висновків. Роботи щодо зовнішньої політики Росії мали на меті виправдати завоювання імперії, тому матеріал у них подавався під відповідним кутом зору. Для даного періоду характерний інтерес до історії і функцій Генерального штабу, якому було присвячено чимало робіт, особливо на початку ХХ ст., коли дебатувалося питання про місце останнього у військовому керівництві імперії. Наприклад, дослідження військового історика М.П. Глиноєцького було найповнішим з історії розвитку Академії Генштабу. Хоча в ньому й не містилося глибоких висновків, але було подано багатий фактичний матеріал Глиноецкий Н. П. Исторический очерк Николаевской Академии Генерального штаба. - СПб., 1882. - 386+206+101 с..

Другий період - з 1917 р. по 1950-і рр. Незважаючи на зміну в підходах до висвітлення історії в ці роки, загальна тенденція залишалася незмінною. Роботи щодо зовнішньої політики Росії кінця XIX ст. мали здебільшого популяризаторський характер, джерельна база залишалася обмеженою, майже не було критичного аналізу джерел і їх комплексного аналізу Див. напр.: Покровский М. Н. Внешняя политика России в ХIХ веке. Популярный очерк. - М., 1926. - 98 с.; Покровский М. Н. Дипломатия и войны царской России в XIX ст. - Б. м. изд., 1929. - 394 с.. Досліджень, присвячених Генеральному штабові і його офіцерам, у цей період не публікувалося.

Третій період - 1950-і - кінець 1980-х рр. У 50-і рр. установилася єдина точка зору на зовнішню політику Росії на Сході, що багато в чому нагадувала дореволюційну. Хоча загарбницький її характер не заперечувався, але основна увага була зосереджена на позитивних рисах завоювань (особливо щодо Середньої Азії). Сам термін «завоювання» був замінений терміном «приєднання». Була значно розширена джерельна база, що дозволило дослідникам детальніше і докладніше вивчити зовнішню політику імперії на Сході. З'явилися узагальнюючі роботи щодо зовнішньої політики, але російський Генеральний штаб і військова розвідка залишалися (за деякими винятками) поза полем зору дослідників. Як і раніше офіцерів-генштабістів у наукових працях не виділяли, найчастіше навіть позбавляючи приставки «Генерального штабу». Винятком є роботи А. Кавтарадзе та Л.Г. Безкровного. У серії статей А. Кавтарадзе дослідив історію російського Генерального штабу з початку XIX до початку ХХ ст. Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба // Военно-исторический журнал (далее - ВИЖ). - 1971. - № 12. - С. 75-80; Кавтарадзе А. Из истории русского Генерального штаба // ВИЖ. - 1972. - № 7. - С. 87-92; Кавтарадзе А. Войсковое управление Генерального штаба русской армии // ВИЖ. - 1978. - № 6. - С. 77-82.. Однак викладена вона стисло і не зовсім зрозуміло. У роботі Л.Г. Безкровного окремі параграфи присвячені історії Академії Генерального штабу Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в ХІХ веке: военно-экономический потенциал России. - М., 1973. - С. 132-138, 187-189 .. Він використовував архівні джерела, що дозволило в стислому виді досить яскраво показати історію цього вищого військового навчального закладу.

Четвертий період почався наприкінці 80-х рр. і продовжується дотепер. Було переглянуто багато оцінок радянського періоду. Зокрема, було доведено, що підкорення Середньої Азії відбувалося далеко не так мирно і добровільно, як це намагалися представити в радянській науковій літературі. У російській історіографії з'явився інтерес до військової розвідки Російської імперії. Наслідком цього стали статті й монографії з історії її розвитку. Оскільки розвідниками були здебільшого офіцери Генерального штабу, то найвідоміші особистості та система їхньої підготовки стали предметом наукового дослідження Авдеев В. А. А. Н. Куропаткин. Разведывательная миссия в Турцию. Терновый венец генерала А. Н. Куропаткина // ВИЖ. - 1995. - № 4. - С. 68-77; Айрапетов О. Р. Забытая карьера “русского Мольтке”. Николай Николаевич Обручев (1830-1904). - СПб., 1998. - 314 с.; Борщов А. Д. “Для вящего распространения военных познаний” // ВИЖ.- 2002. - № 11. - С. 42-47; Грибков А. И. Генеральный штаб: история и перспективы // ВИЖ. - 2001. - № 9. - С. 4-14; Гусаров В. И. Генерал М. Д. Скобелев: Легендарная слава и несбывшиеся надежды. - М., 2003. - 335 с.; Захаров А. Н. Основной центр военно-научной мысли России // ВИЖ. - 2002. - № 11. - С. 29-36; Зотов О. В. “Никогда не считая числа врагов и не смущаясь ничтожеством своих сил…”. Научный вклад генерал-лейтенанта А. Е. Снесарева в геополитику и высшую стратегию // ВИЖ. - 2001. - № 9. - С. 30-34; Иванов В. М. Полководец М. Д. Скобелев // ВИЖ. - 1992. - № 1. - С. 59-63; Иминов В. Т. Зарождение и становление в России Генерального штаба // ВИЖ. - 2003. - № 1. - С. 22-28; Корнеев В. В. “… Мне не с чем было выехать из покорённого мной края …” // ВИЖ. - 1998. - № 5. - С. 72-82; Костин Б. А. Скобелев. - М., 1990. - 175 с.; Мазур А. П. “Первый директор Академии … стоял на высоте своего назначения” // ВИЖ. - 2002. - № 11. - С. 54-58; Островский А. В. “… Большинство юнкеров и кадетов остались верны монархии”. Новое исследование о военном образовании в России во второй половине ХІХ - начале ХХ века // ВИЖ. - 2001. - № 7. - С. 58-62; Петров А. Генерал боевой и опальный // Родина. - 1994. - № 7. - С. 76-81; Скворцов А. С. Генеральный штаб в системе органов центрального военного управления страны // ВИЖ. - 2003. - № 1. - С. 2-11; Стародымов Н. А. Отважный разведчик Николай Артамонов задолго до войны сформировал разведывательную сеть в Турции // ВИЖ. - 2001. - № 10. - С. 47-51; Хевролина В. М. Российский дипломат граф Н. П. Игнатьев // Новая и новейшая история. - 1992. - № 1. - С. 136-153; Хевролина В. М. Российское посольство в Константинополе и его руководитель Н.П. Игнатьев (1864-1876 гг.) // Новая и новейшая история. - 2003. - № 6. - С. 36 - 58; Чернов Б. В. Особая стратегическая школа // ВИЖ. - 2002. - № 11. - С. 37-41; Чечеватов В. С. Военная академия Генерального штаба: прошлое и современность // ВИЖ. - 2002. - № 11. - С. 13-21.. Уперше майже за сторіччя з'явилися загальні роботи з історії військової розвідки Російської імперії й історії Академії Генштабу Академия Генерального штаба: История Военной Ордена Ленина Краснознамённой Ордена Суворова І степени Академии Генерального штаба Вооружённых сил Российской федерации. 170 лет / Под ред. В. С. Чечеватова. - М., 2002. - 558 с.; Алексеев М. Военная разведка России: От Рюрика до Николая II: В 2 кн. - М., 1998. - Кн. 1. - 398 с.; Кн. 2. - 560 с.; Очерки истории российской внешней разведки: В 6 т. / Гл. ред. Е. М. Примаков. - М., 1996. - Т. 1. - 240 с.. Однак багато тем залишаються недослідженими. Наприклад, немає узагальнюючих робіт з історії Генерального штабу, погано досліджені його офіцерський корпус і роль останнього у формуванні та здійсненні зовнішньої політики Росії в другій половині XIX ст. Недостатньо досліджена історія російської військової розвідки в другій половині XIX ст.

Джерельна база. Джерела, використані при написанні роботи, можна умовно розділити на п'ять основних груп.

Першу групу становлять опубліковані документи та матеріали (законодавчі постанови, офіційні зведення і донесення, аналітичні матеріали офіцерів Генерального штабу). Офіцери Генерального штабу були реалізаторами політики імперії на мусульманському Сході. Тому для нас інтерес становлять збірники офіційних документів, що присвячені зовнішній політиці Росії в його окремих районах. Видані в радянський і пострадянський час, вони публікувалися з певною метою, відбивали окрему тему і тому, найчастіше, при їх публікуванні частина інформації була опущена. Так, збірники документів, присвячених історії російсько-туркменських відносин у XIX ст., цікаві тим, що в них є велика кількість матеріалів щодо діяльності генштабістів. Вони дозволяють простежити, як і наскільки останні були залучені до зовнішньої політики імперії. Особливий інтерес становить збірник «Присоединение Туркмении к России», у якому опубліковано документи архівів щодо підготовки, проведення та підсумків експедиції до Красноводської затоки в 1859 р. під керівництвом полковника ГШ В.Д. Дандевілля.

Для вивчення змін, що відбувалися у військовому відомстві, важливим джерелом є щорічні видання циркулярів і наказів по Військовому міністерству і Головному штабу, зводи військових постанов і штатів, офіційні огляди діяльності міністерства, що публікувалися у «Военном сборнике» й окремими виданнями, звіти Академії Генерального штабу. У них уміщено інформацію, що дозволяє дослідникові чітко визначити місце Генерального штабу та його офіцерів у структурі збройних сил Російської імперії в другій половині XIX ст.

Важливим джерелом для вивчення діяльності офіцерів Генерального штабу щодо здійснення зовнішньої політики Росії на Сході є офіційні щорічні видання «Записки Военно-топографического отдела Главного штаба» та «Сборник материалов по Азии». У них публікувалися звіти штабів військових округів щодо воєнно-розвідувальних, топографічних, статистичних та інших робіт із дослідження як окремих частин імперії, так і суміжних із нею країн. Тут же містилися звіти офіцерів. За цими виданнями можна простежити в динаміці історію дослідження тих або інших частин Азії, а також отримати інформацію про те, ким і якими засобами воно здійснювалося.

На основі розвідувальних військово-політичних відомостей офіцери Генерального штабу складали загальні аналітичні роботи з геополітики (наприклад, О.М. Золотарьов, М.М. Бєлявський, О.І. Глуховський та ін.). Такі праці є важливим джерелом, оскільки дозволяють судити про те, наскільки російські генштабісти були підготовлені до здійснення зовнішньополітичного курсу імперії, а також про те, наскільки вони впливали на його визначення.

Важливим джерелом із розглянутої теми є звіти офіцерів Генерального штабу, що публікувалися окремими виданнями і в спеціальних журналах. Вони містять багаті відомості щодо політичного, економічного, національного, релігійного життя районів мусульманського Сходу. Офіцери звертали увагу на стан збройних сил, шляхів сполучення тощо. Як правило, досліджуваний район розглядався з військової точки зору як можливий театр воєнних дій, звідси така специфіка досліджень. Незалежно від того, з якою метою посилалися офіцери в країни Азії (дипломатична, розвідувальна, наукова), вони повинні були збирати відомості, необхідні штабові округу і Військовому міністерству для планування можливих воєнних операцій. Після повернення з відрядження їм надавався час для обробки зібраного матеріалу та подання його у вигляді звіту вищому начальству. Із 80-х рр. XIX ст. більшість звітів згодом публікували, щоб їх могли використовувати офіцери, які навчалися в Академії і мали намір продовжити службу на південних кордонах імперії, а також у підготовці воєнних операцій.

Третю групу джерел для цієї теми складає мемуарна література (щоденники, записки, спогади). Умовно джерела мемуарного характеру можна розділити на: приналежні перу офіцерів Генерального штабу; написані не офіцерами Генштабу, але особами, які брали участь у зовнішньополітичних акціях на Сході та з обов'язків служби мали справу з діяльністю генштабістів. Щоденники й спогади таких різних становищем, але близьких службою людей, як, наприклад, військовий міністр Д.О. Мілютін і офіцер Генштабу П.Д. Паренсов дозволяють дослідникові побачити весь спектр діяльності генштабістів щодо реалізації зовнішньої політики Росії.

Четверту групу джерел складає опублікована переписка. Листи військових діячів (у тому числі й офіцерів Генерального штабу) мали напівофіційний характер, і тому дозволяють краще зрозуміти мотиви діяльності людей, які визначали зовнішню політику Росії на мусульманському Сході. Більшість з використаних автором даної роботи листів опубліковано до 1917 р., тому в них можливі пропуски тексту, що не міг бути надрукований у силу цензурних заборон.

Найбільшу групу джерел із теми складають архівні матеріали. Основна кількість їх знаходиться в Російському державному військово-історичному архіві. Більшість із них ще не було введено в науковий обіг, тому являють особливу цінність для даного дослідження. Зокрема, нами були використані документи з фондів Військово-вченого комітету, «Военные действия в Средней Азии», «Русско-турецкая война 1877-1878 гг.», «Афганистан», Головного штабу, «Иностранные войны», «Черногория», з особистого фонду В.А. Косоговського та послужні списки на деяких офіцерів Генерального штабу. Для цього дослідження значний інтерес становлять документи щодо створення і функціонування Перської козачої бригади, що є у фондах «Персия» та Військово-вченого комітету. Зокрема, це переписка Військового міністерства з Міністерством закордонних справ та іншими відомствами, із кавказьким військовим начальством; переписка офіцерів Генерального штабу, які командували бригадою, зі штабом Кавказького військового округу та ін. Ці документи дозволяють простежити ще не висвітлений у науковій літературі процес зміцнення російського впливу в Персії через збройні сили країни.

У цілому тема дисертації забезпечена достатньою кількістю джерел. Архівні матеріали доповнюють і деталізують відомості, що містяться в опублікованих джерелах. Це дозволяє дослідникові скласти загальну картину діяльності офіцерів Генерального штабу щодо здійснення зовнішньої політики Російської імперії в другій половині XIX ст.

У другому розділі дисертації «Генеральний штаб у другій половині XIX ст.: комплектування, структура, військова розвідка» розглянуто історію розвитку і функціонування Генерального штабу протягом другої половини XIX ст.

Історично склалося так, що в Російській імперії, на відміну, наприклад, від Німеччини, довгий час не було органу, названого Генеральним штабом. Під ним мали на увазі, насамперед, корпус офіцерів, спеціально підготовлених для несення служби Генштабу. Служба вимагала від офіцерів спеціальних знань та умінь, як у галузі військової адміністрації, так і в інших ділянках військової справи. Ці знання й уміння вони одержували в Академії Генерального штабу. Від 1856 р. до початку ХХ ст. Академія пережила кілька етапів розвитку. При цьому мінявся погляд на її профіль. Спочатку це була вища школа з підготовки офіцерських кадрів, як для звичайних військових частин, так і для Генштабу. У 60 - 70-і рр. її стали розглядати винятково як джерело поповнення корпусу офіцерів Генерального штабу, що викликало зменшення кількості прийнятих, але підвищило якість підготовки випускників. Наприкінці 80-х - 90-і рр. вона знову набуває статусу вищого військового навчального закладу призначеного, насамперед, для поширення вищої військової освіти в армії. Однак академічність курсів, що читалися в ній, відсталість їх від нових віянь у військовому мистецтві, а також боротьба й інтриги в середовищі військового керівництва країни наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. призвели до того, що випускники Академії (особливо майбутні генштабісти) часто мало відповідали покладеним на них обов'язкам. Значним недоліком було і те, що Академія не готувала спеціально фахівців із мусульманського Сходу. Але, незважаючи на всі хиби, у другій половині XIX ст. Академія була центром військово-наукового життя Росії. Вона залишалася навчальним закладом, де офіцери здобували необхідний комплекс вищих військових знань, а застосування отриманих знань залежало від особистих якостей того або іншого з її випускників.

Що стосується розвитку служби Генерального штабу, то в другій половині XIX ст. її структура неодноразово змінювалася залежно від того, яку мету, на думку вищого військового керівництва, мав переслідувати Генеральний штаб. Під ним розуміли допоміжний орган центрального військового керівництва, що включав у себе центральний і військовий апарати. У результаті військових реформ 60 - 70-х рр. ХІХ ст. Генеральний штаб спочатку був виділений як окремий орган Військового міністерства, що займався оперативно-стратегічною роботою. Однак подальші реформи призвели до того, що вирішено було об'єднати функції планування і керівництва армією в єдиному органі, яким став Головний штаб. Злитий з інспекторським департаментом, Генштаб перестав існувати як окрема одиниця, а всі його функції передано Головному штабові. У період із середини 60-х рр. ХІХ ст. до початку ХХ ст. фактично існував лише корпус офіцерів, які виконували службу Генерального штабу. Їхня кількість була обмеженою, і вони обіймали, як правило, вищі командні посади у військовому керівництві імперії. Що ж до функцій Генштабу, то вони були розосереджені між двома управліннями генерал-квартирмейстерів і виконувалися недостатньо ефективно, оскільки з ростом вимог до військової підготовки держави наприкінці ХІХ ст. зросло і значення стратегічного планування. А в російському Головному штабі цю функцію плідно реалізувати було складно, оскільки заважали зайва завантаженість квартирмейстерств господарською роботою і брак кадрів.

В основному офіцери Генерального штабу обіймали посади у військовому керівництві Генштабу, що виконувало функцію сполучної ланки між центральними і місцевими органами управління військами. Реформи 60 - 70-х рр. ХІХ ст. висунули генштабістів на привілейоване становище порівняно з іншими офіцерами армії, оскільки їм надавалися переваги в одержанні чинів, просуванні службовими сходинками. При цьому вони здебільшого були офіцерською елітою щодо рівня підготовленості до управління військами. Складна система підготовки і посади, обіймані офіцерами Генштабу, виправдовували ті привілеї, які вони мали, оскільки від них залежали боєздатність армії і країни в цілому. Незважаючи на соціальну і військову неоднорідність, що породжувала деяку роз'єднаність, корпус офіцерів Генерального штабу відігравав помітну роль у житті Росії, не тільки в армійському, а й у політичному.

Однією з галузей військової справи, де офіцерів Генерального штабу застосовували найчастіше, була військова розвідка. У другій половині XIX ст. вона формувалася і структуризувалася залежно від вимог часу. Спочатку військова розвідка не мала чіткої структури, організації, спеціально підготовлених кадрів, велася безсистемно, епізодично, у залежності від політичної ситуації. Як розвідників здебільшого використовували офіцерів Генштабу - найбільш освічених, широко підготовлених.

У 70 - 80-і рр. ХІХ ст. відбулися зміни у веденні військової розвідки. Зокрема, намітилося визначення структури «Центр - периферія», хоча при цьому зберігався сепаратизм і слабкий зв'язок розвідувальних дій окремих військових округів. Основна інформація про можливих супротивників надходила до Військово-вченого комітету й Азіатської частини Головного штабу, де її піддавали обробці. На основі цих матеріалів складалися стратегічні огляди і плани.

У цей же період формувався апарат військової розвідки. Нею займалися військові агенти (офіційні або таємні), яких набирали з офіцерів Генерального штабу. Крім того, практикувалися (особливо в Азії) відрядження офіцерів Генерального штабу таємно з розвідувальними цілями. Одним із недоліків розвідувальної системи Росії в мусульманських країнах було те, що офіцери, які займалися організацією розвідки, не одержували майже ніякої спеціальної підготовки, тому змушені були діяти методом проб і помилок, що часто негативно позначалося на якості роботи.

Третій розділ дисертації «Офіцери Генерального штабу в здійсненні зовнішньополітичної експансії Росії в Центральній Азії» присвячений вивченню ролі офіцерів Генштабу в політиці Росії щодо Середньої Азії (Бухарське, Кокандське та Хівинське ханства, а також території туркменських племен), памірських бекств і Афганістану.

Офіцери Генштабу виступали як «авангард» зовнішньої політики Росії щодо Середньої Азії. Великі знання і спеціальна підготовка, що вони отримували в Академії, дозволяли використовувати генштабістів як розвідників, послів, дослідників і т. ін. Якщо до початку завоювання Середньої Азії офіцери Генерального штабу очолювали розвідувально-дипломатичні місії до ханств, то з початком військового наступу Російської імперії їм знайшли ширше застосування. Такі особистості як М.Г. Черняєв, Д.І. Романовський, М.Д. Скобелєв не тільки успішно командували воєнними експедиціями, але і виявили себе як гарні організатори управління новими територіями.

Не можна не відзначити, що саме військові, зокрема офіцери Генерального штабу, були послідовнішими прихильниками військового і торговельного просування Росії в Азію. Вивчаючи на місці військово-політичне становище в ханствах, переконавшись у їхній слабкості порівняно з Росією, М.Г. Черняєв, М.Д. Скобелєв та інші генштабісти вважали за необхідне для Росії закріпитися в Середній Азії, щоб на рівних боротися з Великою Британією за першість на Сході. Крім того, офіцери Генерального штабу виявили себе і як дослідники (наприклад, О.І. Глуховський, О.В. Каульбарс). Недарма багато хто з них за свої праці з вивчення окремих районів Середньої Азії стали постійними членами Російського географічного товариства.

Головною справою офіцерів Генштабу була розвідка. Розвіддані надходили до штабів військових формуваннь, а з них (або безпосередньо) - до штабів військових округів. Відтіля оброблена й узагальнена (якщо це було необхідно) інформація надходила до Азіатської частини Головного штабу. На основі цієї інформації Головний штаб готував доповідні записки щодо стану справ у Середній Азії, що надавалися імператорові або учасникам Особливих нарад, що проводилися для визначення політики в регіоні. Тим самим генштабісти об'єктивно брали участь у формуванні середньоазіатської політики Росії.

Для здійснення зовнішньополітичної лінії Росії щодо Афганістану офіцери Генштабу в розглянутий період використовувалися подвійно. З одного боку, вони займалися розвідкою й аналітичною роботою, сприяючи формуванню зовнішньополітичних планів імперії. Труднощі реалізації розвідувальної діяльності офіцерів Генерального штабу в Афганістані полягали в тому, що місцеве населення було вороже налаштоване проти росіян і проти немусульман узагалі. А якщо зважити на те, що спеціально цих офіцерів не готували до виконання розвідувальної служби в цій країні, стає зрозумілим, чому до початку ХХ ст. Афганістан залишався однією із найбільш проблемних країн для російської розвідки в Азії. Із другого боку, генштабістів використовували як виконавців рішень уряду, покладаючи на них функції дипломатів. Як приклад, можна навести місію М.Г. Столєтова до Кабула в 1878 р.

Офіцерам Генштабу також належить чимала заслуга в остаточному визначенні кордонів імперії в цьому районі Центральної Азії в 80 - 90-х рр. XIX ст. Кордони було визначено ними на місці і закріплено розмежуваннями середини 80-х і середини 90-х рр. Не можна також не відзначити, що багато генштабистів внесли чимало нового в науку своїми географічними, етнографічними й іншими дослідженнями. Останні здійснювалися ними в тісному зв'язку з розвідувальною роботою, оскільки для розробки планів ведення війни були необхідні комплексні відомості, а не тільки щодо збройних сил.

У четвертому розділі дисертації «Місце Генерального штабу в здійсненні політики Російської імперії в Західній Азії» досліджено роль генштабістів у реалізації політики Росії щодо Османської імперії та Персії.

Офіцери Генерального штабу відіграли помітну роль у реалізації зовнішньої політики Російської імперії щодо Європейської та Малоазіатської Туреччини в 50 - 70-і рр. XIX ст. Вони були одночасно її реалізаторами і натхненниками. Так, помітний вплив на політику Росії зробив офіцер Генерального штабу, посланник у Константинополі (з 1864 по 1876 рр.) М.П. Ігнатьєв. Він був прихильником посилення впливу Росії на Балканах, тому всіляко підтримував національно-визвольні прагнення балканських народів, як дипломатично, так і матеріально, організовував постачання зброї, відрядження російських офіцерів для організації армій балканських країн. Він також сприяв допускові російських офіцерів Генштабу для вивчення Туреччини під виглядом складання карт.

Офіцери Генерального штабу виконували в Туреччині роль розвідників, займаючи посади офіційних і неофіційних військових агентів, відвідуючи країну таємно. Їхньою головною метою було збірання відомостей щодо збройних сил, можливого театру бойових дій. На основі цих відомостей російське командування складало плани ведення війни. Не можна сказати, що розвідувальна діяльність генштабістів була досить якісна. Невисока якість розвідки пояснювалася, насамперед, закритістю Туреччини для російських військових, оскільки Османська імперія традиційно розглядала Росію як потенційного супротивника. Однак навіть неповні відомості дозволили російському командуванню скласти цілком здійсненний план війни 1877-1878 рр. Слід відзначити, що плануванням війни займалися саме офіцери Генерального штабу: М.Д. Артамонов, С.М. Духовський і М.М. Обручев.

Генштабісти відіграли значну роль і в ході російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Можна з упевненістю сказати, що успіхи і невдачі російської армії багато в чому залежали від якості роботи генштабістів. На них було покладено одну з найважливіших функцій - функцію військового керівництва і планування. Війна наочно показала результати реформ 60 - 70-х рр. в армії. Велика частина військових керівників, які закінчили Академію до реформ, відрізнялися поганою, як для заняття посад Генштабу, підготовкою, відсталістю мислення, слабким розумінням нових умов ведення війни. Не дивно, що робота штабу Діючої армії, очолюваного такими людьми, як А.А. Непокойчицький, К.В. Левицький, викликала в ході всієї кампанії безліч нарікань. Однак із кращого боку виявило себе багато офіцерів, які закінчили Академію в 60 - 70-і рр. Вони не мали багатьох недоліків, якими володіли їхні старші товариші по службі у Генеральному штабі. Ці офіцери обіймали у військах посади командуючих окремих загонів, начальників штабів підрозділів від дивізії й вище, а також посади офіцерів для доручень у штабах. У їхні функції входила розвідка розташування військ супротивника і налагодження агентурної мережі на театрі бойових дій. Вони забезпечували просування військ (постачання продуктів, фуражу, транспорту, вибір шляху проходження колон тощо), зв'язок загонів між собою і зі штабом Діючої армії. На офіцерів Генштабу було покладено керівництво воєнно-топографічними роботами. Крім цього, їх використовували як військових радників у союзних Росії арміях, що стало запорукою успіху у війні з Туреччиною.

В останній чверті XIX ст. офіцери Генерального штабу продовжували відігравати помітну роль у здійсненні зовнішньої політики Росії щодо Туреччини. Виступаючи як представники Росії на Берлінському конгресі й у розмежувальних комісіях, створених за його рішеннями, вони захищали державні інтереси імперії на Балканах, строго стежачи за дотриманням рішень конгресу. Важливою функцією офіцерів Генштабу була розвідка. Незважаючи на те, що в цілому система збору розвідданих щодо Туреччини не була чітко налагоджена, усе-таки не можна не відзначити, що дані, зібрані генштабістами, мали в собі багато важливої інформації. А вона враховувалася керівництвом імперії при розробці зовнішньополітичного курсу щодо Османської імперії.

У політиці Росії щодо Персії офіцери Генерального штабу займали важливе місце. Російське Військове міністерство приділяло увагу воєнно-стратегічному дослідженню цієї країни. Генштабісти, яких направляли туди, займалися збором інформації щодо армії, військових можливостей Персії, про можливі театри бойових дій та ін. Їхня розвідувальна діяльність дозволяла російському керівництву мати необхідні дані про події в сусідній державі, на основі яких координувалася військова й економічна політика Росії в цій частині Азії.

Важливим фактором політичного впливу Росії на перські справи було створення в 1879 р. Перської козачої бригади, яку очолювали офіцери Генерального штабу. Посилення російського впливу через перські збройні сили було спланованою російськими Міністерством закордонних справ та Військовим міністерством і схваленою царем акцією. Вона мала метою зміцнити позиції Росії в Персії. Бригада повинна була відігравати роль провідника цього впливу, а офіцери, які її очолювали, займалися ще й військовою розвідкою.

Персія не розглядалася в зовнішньополітичних планах Росії другої половини XIX ст. як головний напрямок. Тому й ставлення в середовищі керівництва імперії до посилення впливу тут було стриманим. Бригаду до середини 90-х рр. розглядали як «знаряддя моменту». Питання про неї порушувалося лише тоді, коли загострювалися російсько-британські відносини і необхідно було натиснути на Велику Британію (1877-1878 рр., 1885 р., 1895 р.). В інший час бригада й офіцери Генштабу, які її очолювали, були, по суті, надані самі собі. Становище змінилося тільки в другій половині 90-х рр., коли Росія перейшла до активного економічного проникнення в Персію, а на посаду командира Перської козачої бригади був призначений полковник Генерального штабу В.А. Косоговський. Завдяки його активній діяльності до початку ХХ ст. бригада стала найбоєздатнішим підрозділом перської армії. Росія розглядала можливість організації на її тлі централізованої перської армії під загальним керівництвом російських військових радників. Звідси й увага до бригади. Зокрема, однією з причин надання позики Персії в 1900 р. було й те, що в перського уряду не було грошей на продовження реформи армії.

Активними провідниками зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході виступали не тільки дипломати, але і військові. Останні найчастіше були її реалізаторами й натхненниками. Найяскравіше виявили себе офіцери Генштабу. Виконуючи одночасно зі своїми службовими обов'язками широкомасштабні наукові дослідження, вони, з одного боку, багато зробили для успіху експансії, а з другого - уперше познайомили Росію з мусульманським світом Центральної та Західної Азії.

Підготовка та служба генштабістів відрізнялися специфікою. До Генштабу зараховували (за деяким виключенням) лише офіцерів, які відмінно закінчили Академію Генштабу, де вони одержували широку професійну освіту. Протягом другої половини XIX ст. статус Академії неодноразово мінявся залежно від загального курсу в сфері військової освіти. А це, у свою чергу, негативно відбивалося на якості підготовки її випускників.

Специфіка підготовки офіцерів Генерального штабу визначалася тими питаннями, що входили до сфери їхньої майбутньої службової діяльності. По-перше, генштабісти обіймали посади у військовій адміністрації, починаючи зі штабів дивізій і закінчуючи посадою військового міністра. По-друге, на їхні плечі лягало керівництво армією в цілому та її окремими частинами, воєнне планування, підготовка армії до війни. Нарешті, по-третє, офіцери Генштабу займалися військовою розвідкою.

У другій половині XIX ст. Російська імперія поводила активну зовнішню політику на мусульманському Сході, що зумовлювало широке застосування офіцерів Генерального штабу для її реалізації. Одним із головних завдань генштабістів була військова розвідка. Не можна стверджувати, що офіцери одержували в Академії достатню підготовку для ведення розвідки в мусульманських країнах. Підготовка була однобокою. Офіцер мав необхідні навички для проведення топографічних зйомок, геодезичних вимірів тощо, але часто не знав східних мов, специфіки поведінки з місцевими жителями. Одержуючи загальні знання, він повинен був самостійно систематизувати їх і застосовувати, навчаючись на практиці, оскільки в Академії не було курсу військової розвідки.

У розглянутих регіонах Сходу способи використання офіцерів Генерального штабу мали багато загального, проте відрізнялися специфікою залежно від країни, на яку їхня діяльність була орієнтована. У цілому, функції офіцерів Генерального штабу по реалізації зовнішньої політики Росії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст. можна умовно розділити на функції мирного і воєнного часу. Незважаючи на схожість багатьох із них, вони мали специфічні риси, що дозволяють авторові провести наступний поділ.

У мирний час генштабісти обіймали посади у військовій адміністрації в прикордонних азіатських районах. Офіцери Генерального штабу, особливо ті, хто пройшов «школу» азіатських воєн 60 - 70-х рр., найчастіше були кращими кандидатами на заміщення посад у військово-цивільній адміністрації. Крім того, вони обіймали посади в штабах військових округів (начальник штабу округу, начальники штабів окремих армійських частин, їхні помічники й ін.).

Однією з їхніх головних функцій була військова розвідка. Її здійснювали офіційні або неофіційні військові агенти. Розвідкою займалися також офіцери Генерального штабу при штабах військових округів. Вони здійснювали розвідувальні поїздки самостійно, координували надходження розвідувальної інформації до штабу округу, відкіля та, у свою чергу, передавалася до Головного штабу. Тут вона проходила відповідну обробку, після чого надходила в розпорядження військового міністра, який оперував нею на нарадах вищих чинів імперії, присвячених розробці питань зовнішньої політики.

Тісно з військовою розвідкою були пов'язані ще дві функції, що виконували офіцери Генерального штабу на мусульманському Сході. По-перше, вони очолювали військово-дипломатичні місії до країн Азії. Такі місії мали розвідувальний характер, але при цьому не випускалися з поля зору і політичні, економічні мотиви. По-друге, генштабісти виступали як військові інструктори в іноземних арміях. Особливо яскраво ілюструє їхню роль у реалізації зовнішньої політики Росії на Сході приклад Перської козачої бригади. Полковник Генштабу, який її очолював, був не тільки військовим агентом, але й посідав значне становище при шахському дворі. Своєю поведінкою та своїми здібностями в керівництві й організації армії він підтримував престиж і вплив Росії.

Не можна залишити осторонь ще одну функцію офіцерів Генштабу в мирний час - дослідницьку. Поїздки в різні, нерідко незнайомі, райони Сходу мали велике значення для науки. Такі офіцери-дослідники, як О.І. Глуховський, О.В. Каульбарс та інші внесли багато нового у вивчення мусульманського Сходу в географічному, етнографічному, природничонауковому відношеннях.

Під час війни до вищезгаданих функцій офіцерів Генерального штабу додавалися інші, а колишні видозмінювалися. Так, наприклад, військові агенти, у силу свого офіційного статусу, не могли працювати на території держави-супротивника, тому відомості щодо його збройних сил, політичної обстановки і т. ін. надходили від військових агентів в інших країнах і від розвідки Діючої армії. Воєнно-наукові роботи здійснювалися лише після того, як війська звільняли територію від супротивника. Безпосередньо під час воєнних дій функції офіцерів Генерального штабу були досить різноманітні. Офіцери вищої ланки командували великими військовими підрозділами (корпусами, дивізіями, загонами). На тих, хто був у штабах, було покладено командування рекогносцирувальними загонами (розвідка місцевості та розташування супротивника, вибір шляху проходження основних сил, вибір місця для табору і т. ін.), забезпечення зв'язку окремих загонів військ між собою і з польовим штабом, розробка планів бойових дій. По закінченні воєнних дій офіцери Генштабу брали участь у комісіях із розмежування. Вони виступали як помічники дипломатів, виконуючи чорнову роботу: дипломати визначали лише контури кордонів, а офіцери займалися їх точним визначенням на місці.

Таким чином, офіцери Генерального штабу відіграли значну роль у здійсненні та визначенні зовнішньої політики Російської імперії на мусульманському Сході в другій половині XIX ст.

Література

1. Гоков О. А. Миссия Н. П. Игнатьева в Хиву и Бухару // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. - Х., 2001. - С. 61-66.

2. Гоков О. Генеральний штаб у зовнішній політиці Росії в Центральній, Південній, Південно-Східної та частині Західної Азії в 1832-1914 рр. // V Сходознавчі читання А. Кримського: Тези доповідей Міжнародної наукової конференції. - К., 2001. - С. 120-121.

3. Гоков О. О. Російський Генеральний штаб та його роль у посиленні впливу Російської імперії на Сході (Османський та Африканський напрями) у 1856-1914 рр. у радянській та сучасній російській історіографії // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.- Х., 2002. - № 566. Історія. - Вип. 34. - С. 187-196.

4. Гоков О. О. Генеральний штаб у зовнішній політиці Росії в Центральній, Південній і Західній Азії (ХІХ - поч. ХХ ст.) // Сходознавство. - К., 2002. - № 19-20. - С. 61-79.

5. Гоков О. А. Роль офицеров Генерального штаба в осуществлении внешней политики России в Средней Азии (40 - 60-е гг. ХІХ в.) // VII Сходознавчі читання А. Кримського: Тези доповідей Міжнародної наукової конференції. - К., 2003. - С. 58-60.

6. Гоков О. А. Российские офицеры и персидская казачья бригада (1877-1894 гг.) // Canadian American Slavic Studies. - 2003. - Vol. 37. - № 4. - Р. 395-414.

7. Гоков О. А. К вопросу о кризисе в Персидской казачьей бригаде (1892-1893 гг.) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Х., 2003. - № 594. Історія. - Вип. 35. - С. 74-81.

Размещено на Allbest.ru