Інтелігенція Української СРР в українізаційних процесах 20-х–початку 30-х років ХХ ст.

На початку 30-х років разом із згортанням українізаційних процесів за межами УСРР розпочалось цькування української інтелігенції, яка виступала активом і рушійною силою “українізації”. Було здійснено ряд заходів для ліквідації саме українського елементу.

Дослідження та аналіз ролі й місця інтелігенції в реалізації українізаційної програми дали можливість узагальнити наслідки цієї діяльності, зробити наступні висновки:

1. Радянська політика українізації була вимушеним заходом більшовицького керівництва, продиктованим зовнішньо- та внутрішньополітичними чинниками. Вона розглядалася як тимчасовий, але необхідний інструмент зміцнення (“укорінення”) радянської влади і повинна була реалізуватись в рамках, встановлених більшовицьким керівництвом. Вихід за ці межі був здійснений завдяки зусиллям українських націонал-комуністів та української інтелігенції.

2. Зі встановленням радянської влади в Україні більшовицький режим намагався підкорити своїм впливам інтелігенцію і підключити її до будівництва нового соціалістичного суспільства. Для цього використовувались різноманітні способи і засоби впливу: репресії, матеріальне заохочення, створення різних об'єднань інтелігенції, агітація і пропаганда, адміністративний тиск тощо.

3. Дискусії, присвячені змісту політики українізації, відіграли вагому роль у реалізації самої українізаційної програми. В процесі ідейної боротьби кристалізувалися форми і методи, важливі для розвитку української культури та розширення сфери вживання української мови, і відкидались непотрібні, малоефективні. Дискусії розкривали не лише необхідність здійснення політики українізації, а й доводили більшовицькому керівництву, що цю політику підтримує частина українських комуністів та переважна більшість українського суспільства. В час розбудови радянської держави дискусії стали своєрідним “маяком”, який вказував владі, що “українізація” зайшла “занадто далеко”, перетворившись з тимчасово необхідного засобу в могутнє джерело українського національно-культурного відродження.

4. Однією з найбільш складних проблем, які стояли на шляху реалізації українізаційної програми, стало здійснення дерусифікації складу інтелігенції. Історично склалось так, що в багатьох професійних групах інтелігенції домінували росіяни та євреї. Навіть якщо в окремих групах інтелігенції було багато українців, вони значною мірою були зрусифікованими. Тому для зміни даного становища здійснювались спроби виховання української інтелігенції через систему радянських вищих навчальних закладів, провадились дерусифікаційні заходи серед зрусифікованої української інтелігенції. Значне місце займало знайомство росіян та представників інших національностей з українською культурою і мовою.

5. “Українізація” інтелігентського середовища втілювалася різними формами і методами. Серед практичних методів найбільш важливим, безперечно, було вивчення української мови, яке здійснювалось через відвідування курсів та гуртків з української мови та українознавства, поповнення бібліотек україномовною літературою та періодикою. Важливим був також метод виховання національної інтелігенції, який втілювався через систему освіти завдяки зростанню числа студентів-українців; метод стимулювання вивчення української мови, що проявляв себе через звільнення з роботи за незнання мови; метод контролю за знанням мови, який здійснювався через перевірки співробітників установ. У ході українізаційної роботи різні методи і форми перепліталися.

6. З початку свого запровадження “українізація” зустріла значний опір з боку частини російськомовної інтелігенції. Особливо противниками “українізації” був інженерно-технічний склад та викладачі вищих навчальних закладів. Опір “українізації” набирав різних форм - від намагань уникнути вивчення української мови до прямих виступів і заяв про те, що українська мова і культура є нижчими, другосортними. Однак активний опір не набув масового характеру, оскільки “українізація” була державною політикою, а за виступи проти радянської влади громадяни могли стати жертвами репресій.

7. Основна рушійна сила “українізації” - українська національно свідома інтелігенція. Вона не лише обґрунтовувала основні заходи щодо розвитку української культури і була рушієм “українізації”, але й виступала культуротворчою силою. Представники української інтелігенції боролися проти обмежень більшовицької “українізації”, вони були ініціаторами дискусій, в яких обговорювалися різні проблеми розвитку української культури. Саме українська інтелігенція розширила рамки, які встановили для українізації більшовики, і зробила українізаційний процес важливим елементом національно-культурного відродження.

8. Діяльність інтелігенції з поширення української мови і розвитку культури у 1920-і-на початку 30-х років набрала широкого розмаху. Багато українських освітян не лише робили українську мову засобом засвоєння знань, але й намагалися виховувати в національно-патріотичному дусі молодь. Українські науковці стали творцями праць, які висвітлювали героїчну історію українського народу, знайомили широку українську громадськість з національною культурною спадщиною минулого. Літератори й мовознавці стали на шлях творення нової, орієнтованої на загальносвітові досягнення, літератури, розвивали українську мову. Митці стали фундаторами нових національних стилів мистецтва. Загалом, діяльність української інтелігенції була активна і результативна, тому культурний розвиток, що мав місце в 1920-і роки, дістав назву “українського ренесансу”.

9. Важливу роль українська інтелігенція відіграла і в національно-культурному розвитку українців, що проживали в інших республіках СРСР. Саме представники української інтелігенції були одними з перших, хто виступив за те, щоб навчання в школах, які відвідували переважно діти українців, велось українською мовою. Українська інтелігенція зробила значний внесок в організацію українських культурних установ, які знайомили місцевих українців із кращими зразками української культури, а також в національно-культурний розвиток українців, що проживали поза межами України. Педагоги з УСРР добровільно зголошувались переїздити в інші регіони СРСР, щоб допомогти місцевим українцям в їхніх культурних прагненнях.

Публікації

1. Бачинський Д. Українська інтелігенція - основна рушійна сила українізації // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. - Вип. 5. - С. 144-154.

2. Бачинський Д. Громадсько-політична дискусія щодо змісту політики українізації // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2002. - Вип. 6. - С. 204-218.

3. Бачинський Д., Кручек О. Формування ідеологічних підвалин більшовицької національно-культурної політики в УСРР на початку 20-х років // Наукові записки: Історичні науки: Зб. наук. ст. / Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. - К.: Логос, 1999. - Вип. спец. - С. 16-26. (особисто автору належить 0,5 друк. арк.).

4. Верменич Я., Бачинський Д. “Українізація”: походження і зміст питання // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. - К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. - Вип. 3. - С. 140-155. (особисто автору належить 0,7 друк. арк.).

5. Бачинський Д. Інтелігенція в українізаційних процесах (20-ті роки ХХ ст.) // Міжнародний науковий конгрес “Історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці; 16-18 травня 2000 р.: Доп. та повідомл. / Укр. іст. т-во, Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича: - Чернівці: Рута, 2001. - Т. 1. - С. 282-284.

Размещено на Allbest.ru