Державна політика щодо професорсько–викладацьких кадрів радянської України (1920 – 1930-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Осмоловська Олена Юріївна

УДК 94 (477): 378. 12 “19”

Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920 - 1930-ті рр.)

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Донецьк - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Буравченков Анатолій Олександрович, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Липинський Віталій Володимирович, професор кафедри історії та права Донецького національного технічного університету кандидат історичних наук, Богінська Ірина Валентинівна, старший викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету.

Провідна установа: Інститут історії України НАНУ, відділ історії України 20-30-х рр. ХХ ст.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вступ. Актуальність теми дослідження. У сучасному світі відбувається швидке впровадження новітніх технологій, зростання ролі інтелектуальної праці, що обумовлює попит на високопрофесійні кадри, підготовку яких здійснює вища школа. Україна демонструє високий рівень вітчизняної вищої освіти, прагне наблизити його до європейських і світових стандартів. Відповідно, має вдосконалюватись діяльність професорсько-викладацьких кадрів. Маючи за радянських часів ефективну систему освіти, Україна, як і інші союзні республіки, лише виконувала політику союзного центру. Ставши незалежною державою, вона прагне створити власну концепцію вищої освіти, підготовки педагогічних кадрів найвищої кваліфікації, які б відповідали її національним вимогам. Це потребує активного вивчення й аналізу позитивного досвіду минулого.

При створенні власне української моделі освіти значний інтерес становлять 1920-1930-ті рр. Реформування системи освіти, яке мало класовий характер, відбувалось тоді на основі національної концепції. Проблема науково-викладацьких кадрів була надзвичайно актуальною, в їхньому середовищі відбувались динамічні зміни, що відповідали новим політичним реаліям, політиці комуністичної партії та законодавству радянської держави. Поряд з вихованцями дореволюційної школи з'явилося багато нових молодих науковців. Значних змін зазнала вища освіта і в процесі українізації, що відбувалася впродовж 1920-х рр. У 1930-ті рр. ці процеси були поступово згорнуті. Дослідження позитивного і негативного досвіду функціонування вищої освіти в Україні у 1920-1930-ті рр. може бути використане для моделювання сучасного розвитку вищої школи в Україні, формування її інтелектуальної еліти.

Радянська історіографія, що має значні надбання у дослідженні освітянських процесів, розглядала проблему з позицій ідеологічних догм, тому не спромоглася до об'єктивного аналізу та неупередженої оцінки державної політики в галузі освіти та її кінцевих результатів. Сучасний стан історичної науки спонукає до ретельного вивчення досвіду реформування вищої освіти в нашій державі. Науково-історичний аналіз розвитку української вищої школи, її викладацьких кадрів дадуть змогу більш глибоко осмислити реформаційні процеси, що відбуваються в нашій країні в галузі освіти сьогодні, використати досвід попередніх поколінь, залучивши його найкращі складові елементи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми ”Історія формування і розвитку української держави” (Державний реєстраційний номер 01 БФО 46-01), затвердженої Вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження -- в контексті змін у соціально-економічному і політичному розвитку України у 1920-1930-ті рр. проаналізувати стан та діяльність професорсько-викладацьких кадрів вузів, їх роль в громадському житті держави; виявити тенденції, притаманні ролі наукової інтелігенції в умовах існування тоталітарної держави. Відповідно з поставленою метою в дисертації вирішуються такі завдання:

визначити організаційні засади, зміст і напрями діяльності радянського уряду УСРР в галузі вищої освіти;

проаналізувати результати реформи вищої школи початку 1920-х рр., їх вплив на становище педагогічних кадрів найвищої кваліфікації;.

показати кількісні і якісні зміни, яких зазнали професорсько-викладацькі кадри в процесі формування радянського суспільства як соціальна і професіональна група: соціальний і національний склад, рівень фахової підготовки, наукова кваліфікація, наукова діяльність, матеріально-побутові умови життя тощо;

з'ясувати вплив політики українізації на діяльність, а також якісні зміни у середовищі професорсько-викладацьких кадрів;

охарактеризувати умови педагогічної та наукової роботи, вдосконалення фахової підготовки педагогічного складу вищої школи;

показати процес підготовки викладацьких кадрів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру;

визначити суперечливі тенденції, що супроводжували розвиток радянського суспільства в цілому та вищої школи зокрема; залежність викладацьких кадрів від партійного керівництва вузів в умовах тоталітарної держави тощо.

Об'єктом дослідження виступає державна політика в галузі вищої освіти в Україні у 20-30-ті рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є педагогічні кадри вищої школи, зміни у складі і становищі на різних етапах реформування освіти, заходи радянської влади по залученню старих та підготовці нових професорсько-викладацьких кадрів, педагогічна та наукова діяльність, матеріально-побутові умови життя тощо.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період глибокого системного реформування освіти в Україні. У 1920 р. була започаткована радянська система освіти, в тому числі і вищої. З огляду на особливості політичного і культурного розвитку України, її система освіти у 1920-ті рр. базувалася на національній концепції, була відмінною від центральної (союзної). У 1930-ті рр. розпочалась уніфікація, утворенні єдиної для всього СРСР системи освіти , що було пов'язано з посиленням централістських тенденцій, поступовим складанням тоталітарної держави. Вона була завершена наприкінці 1930-х рр.

Географічні рамки дослідження охоплюють центральну та східну частини України. Особливу увагу приділено професорсько-викладацьким кадрам київських вузів.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці проблеми, яка не отримала спеціального і об'єктивного висвітлення в історичних дослідженнях; у встановленні залежності вищої школи, її педагогічного персоналу від суспільно-політичних процесів. Доведено, що в процесі реформування вищої школи професорсько-викладацькі кадри поступово ставали об'єктом ідеологізованої державної політики, що базувалася на класовому підході. До наукового обігу введено новий фактичний матеріал, який значно розширює уявлення про масштаби змін у середовищі професорсько-викладацьких кадрів в процесі реформування освіти. Досліджено маловідомі аспекти проблеми: соціальний статус та матеріально-побутові умови життя науковців; підготовка викладачів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру; залучення нових викладацьких кадрів до науково-дослідної роботи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України, підручників з історії освіти та культури радянського періоду, при читанні спецкурсів з української історії та історії педагогіки, при підготовці довідково-бібліографічних видань.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі обговорення на засіданнях кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наукові положення та висновки доповідалися на міжнародній науковій конференції “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 2001), на Другій Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада ” (Одеса, 2002), на щорічних науково-практичних конференціях викладачів Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. Основні результати дисертації викладено в п'яти наукових публікаціях у фахових збірниках з історичних наук.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг -- 202 сторінки, список використаних джерел та літератури -- 22 сторінки (260 найменувань), 8 додатків на 11 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, визначено предмет і об'єкт наукового пошуку, хронологічні рамки, мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу та визначено методологічну основу дисертаційного дослідження.

Стан наукової розробки проблеми. Історіографія дисертаційного дослідження представлена великою кількістю наукової літератури, що висвітлює проблему становлення та розвитку системи освіти як в межах колишнього СРСР, так і в Україні зокрема. Її можна поділити на три групи. Це радянська історіографія, доробок вчених української діаспори та сучасна вітчизняна історіографія.

Перші видання з питань реформування освіти побачили світ на початку 1920-х рр., їх авторами були радянські державні діячі, що керували освітою і були безпосередніми учасниками подій, про які писали. У своїх розвідках вони аналізували стан вищої школи, обґрунтовували необхідність змін у підготовці фахівців вищої кваліфікації, розглядали втілення в життя партійних і урядових рішень, досліджували хід реорганізації та її кінцеві результати. Першим обґрунтував зміст і спрямованість реформ в галузі освіти Г.Гринько -- народний комісар освіти України у 1920-1923 рр. У своїх працях він наводить фактичний матеріал та статистичні дані, які характеризують становлення професійно-технічної освіти і соціального виховання у вищій школі, висвітлюють процес співіснування партійного керівництва вузів та викладачів старої школи, початок підготовки викладачів нової формації.

Становить інтерес низка праць Я. Ряппо -- державного діяча, вченого і педагога, який у 1921-1928 рр. був заступником наркома освіти республіки. У численних наукових та науково-публіцистичних творах він аналізував систему радянської освіти в Україні, визначив характерні риси змін, яких зазнала за цей час українська школа. Автор доводив, що радянське реформування сприяло швидкому і масштабному розвиткові народної освіти. Приділяючи основну увагу процесам перебудови вищої школи, він наголошував, що позитивним її наслідком слід вважати її максимальне наближення до потреб соціалістичного будівництва. Офіційний погляд на проблему підготовки викладацьких кадрів для вищої школи відображений також у статтях, виступах та брошурах М.Скрипника, наркома освіти України у 1927-1933 рр.

Цікавий історичний матеріал в цій групі літератури містять праці інших керівників радянських освітніх органів та дослідників, які аналізували перші напрацювання системи радянської освіти. Вони широко використовували щорічні статистичні звіти, що надавало можливість побачити динаміку змін, встановити національний, соціальний, партійний склад професорсько-викладацьких кадрів, обсяги педагогічної та наукової роботи, прослідкувати участь у розбудові радянської вищої школи, громадському житті та поза-вузівській роботі.

На початку 1930-х рр. з'явились праці, спеціально присвячені вищий школі. В роботі О.Шліхтера “Октябрь и наука” був проаналізований розвиток вузівської науки у 1920-ті рр. Проаналізувавши наукову роботу вузів, автор зробив висновок про поновлення науково-дослідницької діяльності вузівської інтелігенції. Він стверджував, що ці позитивні моменти в розвитку вищої освіти є результатом Жовтневої революції та політики більшовиків у даній галузі. Негативні наслідки реформ, зокрема, ліквідації університетської освіти, в роботі не розглядалися. Ряд робіт був присвячений “класовій боротьбі” у вищій школі, діяльності комсомольців та комуністів у боротьбі з “реакційною професурою”. Подібні твори дають однобічну картину процесів, що відбувались у вищій школі. Сьогодні їх можна використати лише для ознайомлення з настроями та духом того часу, ставленням радянського керівництва до викладацького складу. Вони не містять об'єктивного аналізу подій, багато фактів, що відбувались у реальному житті, подано в них у перекрученому вигляді.

В період 1940-1950-х рр. в СРСР та УРСР з'явилось багато літератури з даної проблематики, серед якої назвемо праці Є. Мединського, М. Грищенка, С. Чавдарова, М. Дейнеко, І. Білодіда, А. Синецького. Усі вони також перебували під сильним впливом ідеологічної запрограмованості, властивій радянській історіографії. Характерними були намагання авторів перебільшити успіхи та переваги радянської системи освіти. Процес розвитку освіти в Україні в цей час подавався вже як складова частина загального розвитку радянської освіти.

За часів 1960-1980-х рр. активізувалось вивчення національно-культурних проблем, в тому числі і вищої освіти України. До 50-ї річниці Жовтневої революції вийшла фундаментальна праця “Вища школа Української РСР”, яка підсумовувала результати розвитку вищої школи в Україні, давала загальне уявлення про її викладацькі кадри. Період 1920-1930-х рр. у ній висвітлювався досить стисло, професорсько-викладацькі кадри того періоду автори обійшли увагою. Присвячена розвитку вищої освіти у 1917-1937 рр. робота М.Бистрова розглядала процеси утворення інститутів, вдосконалення навчального процесу, поліпшення якості підготовки спеціалістів крізь призму партійного керівництва освітою.

Певне висвітлення проблема знайшла у роботах загального змісту, присвячених історії культури та освіти в цілому. У змістовній монографії Г. Шевчука розглянуті питання реорганізації школи, розвитку народної освіти та науки, формування нової інтелігенції. Автор висвітлив перший етап реформування вищої освіти України, діяльність професорсько-викладацьких кадрів в нових умовах. Г. Ясницьким було досліджено ряд важливих аспектів проблеми: формування та діяльності нових викладацьких кадрів, характеристика викладачів за національним, партійним складом, освітнім рівнем; методика викладання тощо.

Певна частина радянської історіографії охоплює розвиток вищої освіти в СРСР в цілому. Проблеми української вищої школи деякі автори розглядають в контексті комуністичної ідеології, існування “нової історичної спільноти -- радянського народу”, функціонування єдиної освітньої системи. До подібних досліджень можна віднести праці В. Украинцева, Е. Чуткерашвили, К. Галкіна. Правові аспекти в роботі системи освіти, керівна роль держави у формуванні викладацьких кадрів досліджені у монографії С. Штамм. На відміну від вищезгаданих робіт у ній показана відмінність української моделі освіти від російської, поданий детальний аналіз української системи, визначені її позитивні та негативні сторони.

Формуванню та розвитку радянської інтелігенції в масштабах СРСР присвячені ґрунтовні дослідження С. Федюкіна, де розглядаються проблеми, пов'язані із залученням до активної професійної та громадської діяльності старої інтелігенції, шляхи формування нової інтелігенції. Підготовці робітничо-селянської інтелігенції присвячені праці Н. Катунцевої.

Радянська історіографія освіти в УРСР у цілому мала некритичний, схвальний характер. Виклад матеріалу було спрямовано, в основному, на висвітлення досягнень у даній сфері, а об'єктивного аналізу проблем освіти і професорсько-викладацького складу зокрема, не було. Розвиток вищої школи характеризувався з класових позицій, українська радянська історіографія підпорядковувалася історичним концепціям російських дослідників.

Відмінними від радянських є дослідження зарубіжної української історіографії, що видавались, починаючи з 1930-х рр., за кордоном. Зарубіжні дослідники у кожному явищі прагнули виокремити те, про що не говорили їх радянські колеги і тим самим демонстрували зворотній бік тієї картини освіти, яку створювали радянські історики. Заслуговують на увагу дослідження С. Сірополко, І. Крилова, І. Коляски, у яких дослідники намагаються дати незалежний, не обмежений ідеологічними рамками аналіз стану освіту та викладацьких кадрів. Але ці роботи, побудовані здебільшого на офіційних радянських матеріалах, не можуть у повній мірі відобразити усі реалії даної проблеми.

Перебудова радянського суспільства другої половини 1980-х - початку 90-х рр. позитивно вплинула на дослідження питань історії освіти в УРСР. У працях І. Клицакова, Ю. Шаповала було поставлено низку нових проблем: репресії проти інтелігенції, недостатнє фінансування закладів освіти, здійснення українізації та ін. Українській інтелігенції присвячене узагальнюючого характеру колективна робота українських істориків під редакцією Ю. Курносова “Нариси історії української інтелігенції”, дослідження Г. Касьянова та В. Даниленка “Сталінізм і українська інтелігенція в 20-30-і роки”. Цікавий матеріал з історії української науки представлений у працях В. Оноприєнка, де розглянуто стан науки і науковців в українському суспільстві у 1930-ті рр.

З проголошенням України незалежною державою та відкриттям доступу до архівних матеріалів, що тривалий час були недоступними, історики отримали можливість дати об'єктивну характеристику та зробити неупереджений аналіз розвитку освіти взагалі та вищої школи зокрема. Найбільш змістовним дослідженням з даної теми є монографія В.Липинського “Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки”, у якій більша увага приділяється роботі викладачів середньої школи. Щодо викладачів вищої школи, у монографії вказуються зовнішні та внутрішні фактори, які впливали на діяльність професорсько-викладацьких кадрів, розглянуто способи підвищення кваліфікації викладацького складу вузів, підготовку кадрів професійної освіти через інститути народної освіти. Оскільки робота охоплює лише період 1920-х рр., результати реформаційного періоду у ній не розглядаються, що не дає можливості розглянути підсумки у справі формування та діяльності професорсько-викладацьких кадрів.

У статтях В. Даниленка, В. Лозицького, О. Рябченко, Ю. Шевельова, І. Богінської детально розглядаються успіхи та труднощі при проведенні українізації в сфері вищої та середньої освіти, реакція на даний процес професорсько-викладацьких кадрів українських вузів, з'ясовуються причини її згортання, та аналізуються наслідки припинення цього важливого процесу.

Таким чином, розвиток української вищої школи став предметом розгляду багатьох досліджень, однак історіографічний аналіз проблеми свідчить, що у загальних дослідженнях висвітлювались лише окремі фрагменти та аспекти проблеми. Становлення та діяльність професорсько-викладацьких кадрів вузів України спеціально не досліджувалися, а висвітлювалися в контексті розвитку освіти взагалі. Це і обумовлює необхідність комплексного дослідження державної політики щодо професорсько-викладацьких кадрів України у 1920-1930-х рр.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали різноманітні комплекси документів і матеріалів, які можна поділити на декілька груп: 1) архівні матеріали, 2) збірники документів і матеріалів, 3) статистичні довідники, 4) періодичні видання 1920-1930-х рр., 5) епістолярна спадщина.

До першої групи віднесено, передусім, матеріали центральних державних архівів. У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) був опрацьований фонд 166 (Народний комісаріат освіти УСРР), де зберігається різнопланова документація освітянської галузі: від декретів і постанов уряду щодо вищої освіти, узагальнюючих відомостей про стан вищих учбових закладів, до особистої документації викладачів вузів. Серед них є матеріали про організацію та роботу науково-дослідницьких кафедр, виписки з протоколів засідань наукових кафедр, статистичні звіти про наявність викладачів та студентів, анкети викладачів, особисті картки, автобіографії наукових співробітників інститутів України, листування з Наркомюстом УСРР про звільнення заарештованих співробітників освіти України, копії наказів Головпрофосвіти по особовому складу, циркуляри, доповідні записки Головпрофосу УСРР та багато інших матеріалів.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО України) вивчалися документи з фонду 1 (Центральний комітет КП(б)У), у справах якого є багато документів щодо партійного керівництва вищою освітою та кадровими питаннями вузів, здійснення українізації тощо. Також є інформація про чисельність професорсько-викладацьких кадрів, відображуються загальні тенденції, що панували у партійному керівництві республіки у питаннях, пов'язаних з роботою вищої школи. Джерелом цінної інформації є документація політкомісарів при вузах України, а також партосередків, що діяли в інститутах.

У фондах державних архівів Київської області та м. Києва вивчалася поточна документація київських вузів. Ці документи є носіями інформації про внутрішній стан, наукову та методичну діяльність, господарські проблеми вузів, фінансовий стан і т. ін. Багато інформації містять звіти про роботу окремих інститутів, навчальні плани, плани роботи предметних комісій по окремих вузах, штатний розклад, навантаження викладачів, протоколи засідань комісії профосвіти, постанови президії Обласного виконавчого комітету про роботу окремих вузів, накази комісії Управління вищими школами.

В Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського було опрацьовано документи Київського інституту народної освіти, особисті анкети викладачів і студентів, матеріали наукових студентських гуртків. Значну частину архівного матеріалу вперше введено до наукового обігу.

Другу групу джерел становлять археографічні видання -- тематичні збірники документів, протоколи, декрети, постанови. Особливе місце посідають документи комуністичної партії, тому що в той час вона фактично керувала всіма сферами діяльності. Матеріали збірників дають можливість документально простежити за політикою держави щодо професорсько-викладацьких кадрів України.

До третьої групи джерел було залучено статистичні збірники з питань розвитку освіти та вищої школи, що дало змогу прослідкувати динаміку змін, які відбувалися у системі вищої освіти, у складі викладачів вузів.

Четверта група джерел містить матеріали періодичної преси з питань освітянської сфери 1920-1930-х рр., яка дала багату інформацію практично з усіх аспектів досліджуваної теми. Преса 20-30-х рр. ХХ ст. віддзеркалює атмосферу суспільно-політичного життя, дає уявлення умов, в яких проходила наукова діяльність професорсько-викладацьких кадрів українських вузів.

П'ята група включає джерела особистого походження. Була залучена мемуарна література, матеріали якої є суттєвими для відтворення картини суспільного життя і умов праці викладачів вузів.

Використання всіх зазначених джерел дозволило вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

Теоретико-методологічна база дослідження обумовлена сучасною методологією соціально-гуманітарного наукового пізнання та ґрунтується на загальнонаукових принципах історизму, наукової об'єктивності, системності та верифікації, світоглядного плюралізму. Для обробки матеріалу використовувались порівняльно-історичний (при характеристиці дій радянського уряду у різні етапи реформування вищої освіти); аналітичний (покладений в основу аналізу конкретних фактів); статистичний (для визначення темпів зростання та характеристики якісних змін у середовищі професорсько-викладацьких кадрів України), проблемно-хронологічний (для висвітлення конкретного кола проблем, що відповідають окремим історичним періодам), системний (для систематизації фактів), узагальнюючий (покладений в основу впорядкування фактичного матеріалу) методи дослідження.

Принцип історизму вимагає врахування при аналізі подій та їх оцінці основних тогочасних цінностей і понять. Він ґрунтується на розгляді реальної, а не уявної політиці держави щодо професорсько-викладацьких кадрів у період 1920-1930-х рр., який тісно стикається з принципами об'єктивності, системності і розвитку. Це дало змогу розкрити процес перебудови вищої школи України та з'ясувати різні чинники, які на нього впливали. Дотримуючись принципу історизму, доведено закономірність зміни державної політики, поступового згортання відносно демократичних тенденцій з боку держави щодо діяльності науково-викладацької інтелігенції у зв'язку з посиленням централістських тенденцій. Розглянуто їхню діяльність у взаємозв'язку з конкретно-історичними умовами, що досягається максимальним використанням джерел для забезпечення наукових підходів у вирішенні поставлених завдань.

Принцип об'єктивності - це незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій дослідника, дав можливість відображення всього спектру діяльності професорсько-викладацьких кадрів в умовах становлення тоталітарної держави.

Принцип системності дозволив розкрити цілісність об'єкту, виявити його різноманітні зв'язки. Системою найвищого рівня виступають керівні органи освіти: Народний комісаріат освіти, Головне управління соціального виховання та Головне управління професійної та політичної освіти. Велику увагу діяльності освіти та вищої школи приділяла Рада народних комісарів України.

Застосування принципу плюралізму вимагає багатогранності у дослідженні. Для більш глибокого вивчення явищ було використано насамперед історико-порівняльний метод наукового пізнання. Він дав можливість характеристики та порівняння дій радянського уряду у різні етапи реформування вищої освіти.

У другому розділі ”Склад і становище професорсько-викладацьких кадрів в ході реформування вищої освіти” розглянуто початковий етап реформування вищої школи, зміни, які відбувались в середовищі професорсько-викладацьких кадрів в процесі соціальних, політичних і культурних зрушень перших років радянської влади.

Відкинувши стару дореволюційну, а також утворену національними урядами українську вищу школу, радянська влада розпочала створення власної системи освіти. Її зміст був визначений у рішеннях двох загальноукраїнських нарад з питань освіти, що відбулися у 1920 р. На основі цих рішень в Україні у 1920-1922 рр. була, в основному, відновлена діяльність вищої школи, відбулася її первісна реорганізація. В життя була втілена українська концепція освіти, за якою вища школа зазнала серйозних структурних змін. Було ліквідовано університети, вищу освіту надавали галузеві інститути та технікуми. Це призвело до зниження рівня підготовки фахівців. Почалася також ідеологічна перебудова системи освіти в дусі комуністичної ідеології.

Організація навчального процесу у вищій школі ускладнювалася гострою нестачею викладацького персоналу, особливо професорів. Їх кількість суттєво скоротилася через події війни і революції, підготовка нових кадрів не відбувалася. До того ж радянська влада не допустила до педагогічної діяльності учасників національно-визвольних рухів 1917-1920 рр. І все ж у перші роки радянська система освіти спиралась, головним чином, на фахівців, підготовлених у дореволюційний час. Старих спеціалістів “чистили”, “перевиховували”, дозволяли працювати за сумісництвом. Проводилась робота щодо повернення до педагогічної роботи службовців установ і організацій, працівників управлінських органів. Педагогічні кадри вищої школи поповнювались й за допомогою так званого “висуванства”. Були також зроблені перші кроки до поновлення підготовки викладачів вищої школи традиційним шляхом. Окреме місце у справі підготовки нових професорсько-викладацьких кадрів повинні були зайняти науково - дослідницькі кафедри, які фактично ставали першими зразками радянської аспірантури. Кафедри почали функціонувати після постанови Раднаркому УСРР від 2 грудня 1921 р. “Про утворення науково-дослідницьких кафедр та забезпечення роботи науково-дослідницьких кафедр”. Для підтримки та забезпечення роботи кафедр передбачалось, що держава буде піклуватися про побутові умови членів кафедр, оплата комунальних послуг та харчування буде здійснюватися за її рахунок, також держава брала зобов'язання сприяти видавництву наукових праць дослідників. У 1921-1922 рр. були відкриті перші 53 кафедри, де нараховувалось 295 наукових працівників і 121 аспірант. Наступного року в Україні функціонувало вже 78 науково-дослідницьких кафедр, з них 36 -- у Харкові, 18 -- у Києві, 14 -- в Одесі, 8 -- у Катеринославі, де працювало до 750 осіб, 50% з яких були аспірантами.

В результаті запроваджених заходів кількість викладачів вузів суттєво зросла. Якщо на початку 1921 р. у наукових установах і вищій школі республіки нараховувалося біля 2500 професорів, викладачів та наукових працівників, то в серпні 1922 р. в інститутах працювало 3545, у технікумах -- 3319 викладачів. Найбільше поповнення відбулось у медичних та педагогічних вузах (1538 і 1375 ).

Влітку 1922 р. розпочалася реформа в сфері фінансування навчальних закладів. Недостатнє фінансування освітньої галузі змусило шукати нові джерела в перенесенні центру фінансових витрат з республіканських органів державного управління на місцеві, розширенні джерел надходження коштів. 13 грудня 1922 р. на колегії Головпрофосу був визначений перелік навчальних закладів, що мали державне значення, та за якими зберігалося центральне бюджетне фінансування.

І хоч на початку 1920-х рр. у вузах переважали кадри “старої” інтелігенції, порядок призначення на педагогічні посади у вищій школі демонстрував повну безправність професури. Профспілкам було надане право рекомендувати або давати мотивоване застереження проти того чи іншого кандидата на педагогічну посаду. Вони мали вирішальне право відмовити кандидату. При такому порядку комплектування педагогічного складу вищої школи на перше місце ставилися не фахова підготовка та наукова кваліфікація спеціаліста, не його професійні здібності, а політична благонадійність з погляду профспілкової організації.

Таким чином, на початку запровадження в Україні системи радянської вищої освіти, її вдалося забезпечити педагогічними кадрами, рівень кваліфікації яких значно поступався дореволюційним. Ставлення радянської влади до професорсько-викладацьких кадрів на початку 20-х рр. було двоїстим. Вона змушена була співпрацювати із старими фахівцями і навіть дбати про поліпшення їхнього матеріального і побутового становища, оскільки не могла замінити їх іншими. Разом з тим, влада не могла поступитися ідеологією, вона і далі вважала дореволюційну професуру носієм ворожої буржуазної ідеології, яка лише замаскувалася та очікує слушного часу для повалення радянської влади. З огляду на це, основною вимогою часу стала підготовка нових викладацьких кадрів, переважно з робітників та селян, які б поступово витіснили дожовтневу професуру. Ці тенденції, започатковані вже на першому етапі реформування вищої школи, зберігалися впродовж усього досліджуваного періоду.

У третьому розділі “Педагогічні працівники вищої школи в умовах формування радянської системи освіти” досліджено процес поглиблення структурної та ідеологічної перебудови системи освіти, який мав наслідком подальші зміни у складі та становищі української науково-педагогічної інтелігенції. У ньому розглядаються основні аспекти навчально-виховної, методичної та наукової роботи, зміна соціального статусу викладачів. Певне місце відводиться дослідженню матеріальній базі вищої освіти, матеріально-побутовим умовам життя викладачів.

У січні 1925 р. ЦК РКП(б) прийняв постанову “Про роботу вищої школи”, де було сформульовано нові завдання вузів по підготовці спеціалістів. Планувалось зміцнити зв'язок вузів з виробництвом, готувати спеціалістів для конкретної галузі промисловості, сільського господарства тощо. Забезпечити народне господарство кадрами спеціалістів передбачалося через систему галузевих вузів, яка діяла у 1923-1933 рр. Нова система вищої освіти вимагала значного розширення кадрового складу вузів, тому швидкими темпами йшло створення системи підготовки нових викладачів та науковців. У 1929 р. в Україні нараховувалося 1673 аспіранти. За підрахунками автора серед них було 11,5% -- робітників і 34% селян, комуністів з них -- 9% , що на 107 % більше їх кількості у 1926/1927 рр. та на 228% більше, ніж у 1925/26 рр. У дисертації показано значну активізацію діяльності науково-дослідницьких кафедр, які на той час були основним джерелом підготовки науково-педагогічних кадрів найвищої кваліфікації, проаналізовано кількість і якість нових наукових кадрів. Показана участь у перебудові вищої школи партійних, радянських, господарських й наукових організацій.

Водночас середина 1920-х рр. стала вирішальним етапом переходу інтелігенції старої школи на бік радянської влади. Цьому переходові сприяв ряд заходів держави диктатури пролетаріату щодо поліпшення умов професійної діяльності, а також матеріально-побутових умов життя інтелігенції, зміни її соціального статусу. У 1920-ті рр. радянською державою був здійснений цілий ряд заходів, спрямованих на поліпшення матеріального забезпечення професорсько-викладацьких кадрів: встановлено штатну систему оплати праці, штатний розклад, нормативи виходу викладачів на пенсію та її розміри. Незважаючи на те, що заходи влади щодо поліпшення умов праці, побуту, грошової винагороди мали явно недостатній характер, вони все ж сприяли залученню викладачів до роботи та позитивно вплинули на процес підготовки нових кадрів.

Значних змін зазнали професорсько-викладацькі кадри за часів українізації, яка відбувалася у їхньому середовищі досить активно. Так, в інститутах з українською мовою викладання, переважали україномовні працівники, що в педагогічних вузах становило 60,8% із загальної кількості викладацького складу; у сільськогосподарській освіті даний показник складає 23,9%; у соціально-економічній -- 26,4%. Загальний стан українізації вузів на 1928 р. свідчив про значні зрушення. У галузі педагогічної освіти викладали українською мовою з професорів першого розряду -- 50%; другого розряду -- 75%; з викладачів першого розряду -- 95%; другого розряду -- 90%. У сільськогосподарській освіті план українізації цілком виконали три вузи; від 75% до 95% -- виконали одинадцять вузів, від 50% до 70% -- сім та до 50% -- чотири вузи. Темпи українізації в промислових центрах були більш повільними, ніж на периферії У галузі медичної освіти темпи українізації були також відчутними; від 10 до 15% (Одеса, Дніпропетровськ) до 100% (Київський медінститут ). У цілому стан українізації у галузі медичної освіти мав такий вигляд: Київський медінститут -- 100%; Київський фармацевтичний -- 97%; Харківський медінститут -- 30%; Одеський медінститут -- 10%; Дніпропетровський медінститут -- 15%; Вінницький фармацевтичний -- 35%; Одеський хіміко-фармацевтичний інститут -- 35%. Українізація професорсько-викладацьких кадрів, як і освіти в цілому, дала можливість, попри її поступове згортання, підготувати національні кадри та закласти фундамент для подальшого розвитку української мови та культури.

Одночасно з низкою позитивних змін, в цей період набули помітних рис негативні процеси: посилився ідеологічний тиск на викладачів, що значно обмежило можливості наукової роботи та знижувало соціальний статус наукової інтелігенції.

У четвертому розділі “Діяльність професорсько-викладацького складу під час уніфікації вищої школи” розкриваються якісні зрушення, що відбулися в середовищі професорсько-викладацького складу у 1930-х рр., коли в процесі уніфікації була поступово ліквідована українська модель освіти та запроваджена система, єдина для усього Союзу РСР.

В цей час відбувалося зміцнення організаційного і матеріального стану вищих навчальних закладів, було впорядковано структуру вузів, яка повністю задовольняли потреби всіх галузей народного господарства. Склався сталий контингент викладачів і студентів. Значно збільшилися масштаби науково-дослідної роботи у вузах: кафедри поряд з навчально-педагогічною діяльністю виконували й науково-дослідну роботу, зростала кількість науково-педагогічних кадрів, що готувалися через аспірантуру. Постановами РНК СРСР від 13 січня 1934 р. “Про вчені ступені та звання” та 20 березня 1937 р.” Про порядок встановлення вчених ступенів та звань”, був введений новий порядок присудження вчених ступенів, зросло число галузей наук, по яких відбувалось надання вчених ступенів. Це позитивно вплинуло на кваліфікацію наукових кадрів, піднесло рівень науково-дослідницької діяльності.

Політика уряду, спрямована на масову підготовку нової робітничо-селянської інтелігенції, призвела до вагомих результатів: у 1938 р. у 60 вузах в 11 містах України навчалося 1270 аспірантів, ще 416 осіб готувалось у 68 науково-дослідних інститутах. Відбулись й якісні зміни в середовищі майбутніх науковців і викладачів: національні -- в результаті українізації 809, тобто 63,7 % аспірантів складали українці; ідеологічні -- комуністи складали 439 (34,6 %), комсомольці -- 643 ( 50,6%) аспірантів.

Почалась прискорена підготовка викладачів соціально-економічних дисциплін, що пояснювалась їх нестачею ще з попереднього періоду, тому що предмети даного циклу обов'язково вивчалися студентами вузів всіх профілів і на них відводилась велика кількість годин. Також викладачі даних дисциплін більше всього зазнали політичних репресій. Серед них було небагато представників дореволюційної школи, що теж обмежувало їх чисельність. До того ж значна частина не мала достатньої кваліфікації. За даними НКО УСРР у середині 1930-х рр. викладачі суспільних наук з вищою освітою становили 76%, з середньою -- 21%, з нижчою -- 3%. Значна частина викладачів працювала без фахової підготовки, вони закінчили галузеві вузи і мали іншу спеціальність. Завдяки ряду заходів вдалося змінити на краще становище з забезпеченням кадрами викладачів суспільних наук, але не змогло повністю вирішити проблему. Так, у 1938/39 н.р., в університетах і педагогічних інститутах України на кафедрах суспільних наук було всього 66 кандидатів і докторів наук.

Величезна увага приділялась викладацьким кадрам технічних вузів ЦК КП(б)У ставив завданням негайне усунення недоліків у сфері технічної освіти та повного забезпечення вузів якісними викладацькими кадрами. У технічних вузах ситуація була кращою, ніж в інших галузях навчання, оскільки з початком індустріалізації технічні вузи були у привілейованому становищі і проблема з професорсько-викладацькими кадрами тут вирішувалась першочергово. Незважаючи на це, ЦК вимагав додаткових заходів для забезпечення кваліфікованими кадрами, оскільки значну частку викладачів складали сумісники.

Активізації наукової та навчальної діяльності сприяла поява соціалістичного змагання, яке слідом за виробництвом втручається в освіту і науку. Змагання стають явищем, характерним для вищої школи. Так, у Київському енергетичному інституті соціалістичним змаганням у період 1932/1933 н.р. було охоплено 96,2% студентів і 56% професорсько-викладацького складу, ударництвом -- 70% студентських бригад та 60% професорів та викладачів.

Державна політика в галузі вищої освіти набувала загальносоюзного характеру. Уніфікація освітніх систем України і Росії мала позитивним наслідком відродження у 1933 р. українських університетів, що сприяло підвищенню рівня вищої освіти і підготовці наукових кадрів України. До негативних слід віднести повне згортання будівництва української моделі освіти; припинення українізації, що на тривалий період зупинило викладання у вузах рідною мовою, видання підручників, збагачення технічної україномовної та іншої фахової термінології, яке активно відбувалося у 1920-ті рр. Це негативно позначилося на розвитку української мови та якісному володінні нею громадянами України.

Було завершено реформування вищої освіти. Кількість професорсько-викладацького складу вузів України зросла з 6864 тис. (в інститутах і технікумах) у 1922 р. до понад 10 тис. у 1939 р. Збільшилися державні асигнування на розвиток наукових досліджень, зросла матеріально-технічна база вузів. Позитивні результати принесла українізація, яка, на жаль, не мала логічного завершення. Порівняно з початком 1920-х рр. відсоток українців серед професорсько-викладацького складу вузів зріс з 23% до 37%, їх кількість переважала представників інших національностей.

Разом з тим впродовж 1930-х рр. поширились негативні тенденції. Зростаючі обмеження з боку держави звузили наукову діяльність вузів: скоротилося число зарубіжних наукових відряджень; обмежився доступ до зарубіжної наукової літератури, документів державних архівів. Внаслідок політичних процесів над інтелігенцією, серед якої виявилася найбільша кількість так званих “ворогів народу”, значно погіршився соціальний статус професорсько-викладацьких кадрів. Це негативно впливало на наукову діяльність, робило інтелігенцію, в першу чергу професорів, представниками “ворожого табору” у пролетарському середовищі. Заробітна плата викладачів, незважаючи на проведені реформи, була низькою, що негативно впливало на якість викладання, оскільки змушувало викладачів бути сумісниками, працювати у декількох вузах, мати надмірне погодинне навантаження. Формування та функціонування у період 1930-х рр. тоталітарної держави взагалі не сприяло нормальній, повноцінній роботі професорсько-викладацьких кадрів, повній реалізації їх наукового та педагогічного потенціалу, гальмувало подальше формування та всебічний розвиток педагогічних кадрів України.

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист.

Нове вирішення проблеми державної політики щодо професорсько-викладацьких кадрів України у 20-30-ті рр. ХХ ст. полягає у доведенні того, що в процесі реформування вищої школи професорсько-викладацькі кадри поступово ставали об'єктом ідеологізованої державної політики, яка базувалася на класовому підході; виявленні маловідомих аспектів проблеми: соціального статусу та матеріально-побутових умов життя науковців; підготовці викладачів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру; залучення нових викладацьких кадрів до науково-дослідної роботи; визначенні їх ролі в громадському житті держави; виявленні тенденцій, притаманних наукової інтелігенції в умовах існування тоталітарної держави.

- У 1920-1930-ті рр. вища школа в Україні переживала перехідний період, коли радянська влада реформувала всю сферу освіти, підганяючи її під свої ідеологічні стандарти. Система вищої освіти була концептуально обґрунтована та законодавчо закріплена через комплекс законодавчих актів і практично реалізована в діяльності вузів.

- Процес перевиховання старих та формування нових професорсько-викладацьких кадрів розтягнувся на ціле двадцятиріччя від початку 1920-х до початку 1940-х рр. На нього справили вплив фактори як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До основних об'єктивних факторів, що впливали на діяльність викладацьких кадрів на початку 1920-х рр., необхідно віднести: загальну політичну ситуацію, що склалася в Україні після закінчення громадянської війни та встановлення радянської влади; скрутне матеріальне становище системи вищої освіти, що було наслідком попередніх руйнівних процесів, та професорсько-викладацьких кадрів зокрема. До суб'єктивних факторів на початку 1920-х рр. можна віднести: небажання (снобізм) частини професорсько-викладацьких кадрів працювати за новими ідеологічними вимогами, з новим, пролетаризованим складом студентства; негативне ставлення радянської влади до старої професури; надмірне форсування державою реформаційних процесів у сфері вищої освіти, яке супроводжувалось великою кількістю хиб та перекручень.

- До основних позитивних факторів становлення та розвитку радянської системи освіти можна віднести: створення української національної концепції освіти; підготовку суто національних кадрів, на яку позитивно вплинула політика українізації; пошуки інноваційних методів навчання, перехід до більш інтенсивних та продуктивних методик; створення нової системи підготовки наукових кадрів через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру.

- З 1920 р. радянський уряд почав видавати постанови та декрети про вищу школу, які були, присвячені запровадженню української моделі освіти, розбудові системи вищої освіти, матеріальним проблемам, відновленню педагогічної та наукової діяльності на нових засадах. Ряд постанов Раднаркому та Наркомосу України торкались українізації вищої школи, її прискореному проведенню як серед студентів, так і серед професорсько-викладацьких кадрів.

- У 1930-і рр. держава також приділяла пильну увагу діяльності системи вищої освіти та професорсько-викладацьким кадрам. Але спрямованість політики уряду в цей час істотно змінилася. Починаючи з 1930 р. ЦВК і РНК СРСР видали низку постанов, спрямованих на уніфікацію освітніх систем України і Росії. У них демонструвалося бажання держави ліквідувати залишки української моделі освіти, мати централізовану систему управління даною галуззю і підпорядкувати її діяльність унітарній державі. Потреби держави спонукали до активізації наукової діяльності професорсько-викладацьких кадрів. Особливо це проявилося у другій половині 1930-х рр., коли вийшла низка постанов про впровадження наукових ступенів, захист дисертацій тощо. Постанови уряду кінця 1930-х рр. відзначали, що за минуле десятиріччя було здійснено докорінну перебудову вищої школи. Такий висновок підтверджувався статистичними даними про кількість професорсько-викладацького складу, його соціального походження, партійного та національного складу, наукових ступенів викладачів та ін.

- Наведені факти свідчать про посилену увагу держави до сфери вищої освіти, розуміння ролі у суспільстві професорсько-викладацьких кадрів. Водночас, ставлення до них тоталітарної держави можна оцінити як суперечливе: з одного боку -- увага, поліпшення якості і вдосконалення форм підготовки нових кадрів, покращення побутових умов, зростання заробітної платні, зміцнення матеріально-технічної бази вузів і т. ін.; з іншого -- ідеологічний контроль, обмеження свободи творчості, політичний терор, що призводив до фізичного знищення найкращих представників наукової еліти, таких як професори Київського інституту народної освіти: Й.Гермайзе, В.Ганцов, Г.Іваниця, В.Дога; Київського медінституту: В.Удовенко, В.Підгаєцький, М.Кудрицький, А.Барбар; професор Дніпропетровського ІНО П.Єфремов; Одеського ІНО -- М.Слабченко; Миколаївського ІНО -- М. Лагута; Київського університету -А.Кримський ; Київського політехнічного інституту -- М.Кравчук та багато інших.

Розглянутий матеріал дає підставу відзначити, що професорсько-викладацькі кадри вузів України, попри труднощі та перешкоди, плідно працювали в період становлення нової системи освіти у 1920-1930-х рр., не зупинялись у духовному, інтелектуальному розвитку, формували і поповнювали ряди наукової еліти України. Сьогодні Україна використовує їх здобутки у розвитку системи вищої освіти для гуманізації та підвищення наукового потенціалу професорсько-викладацьких кадрів на початку ХХІ століття.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Основні напрямки реформації професорсько-викладацьких кадрів вищої школи України (1920--1925 рр.) // Наукові записки. Вип. ХLIV: Зб. наук. ст. Нац. пед. універ. імені М.П.Драгоманова. -- К., 2001. -- С.225 - 232;

2. Матеріальне становище професорсько-викладацьких кадрів вузів України у 20-і роки // Наукові записки. Вип. XLVII: Зб. наук. ст. Нац. пед. універ. імені М.П.Драгоманова. -- К., 2002. -- С.297-302;

3. Вирішення проблеми професорсько-викладацьких кадрів України в 1933--1940 рр. // Наукові записки. Вип. L: Зб. наук. ст. Нац. пед. універ. імені М.П.Драгоманова. -- К, 2002. -- С. 216-222;

4. Професорсько-викладацькі кадри вищої школи України (1920--1925 рр.) // Вісник. Історія. Вип. 63-64. Київський національний університет імені Тараса Шевченка.-- К., 2002. -- С. 75-76;

5. Діяльність науково-дослідницьких кафедр та їх роль у підготовці наукових кадрів України (1920--1930-і рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. ст. -- Вип. 6. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2002. -- С. 233-239.

АНОТАЦІЇ

Осмоловська О.Ю. Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920 -1930-ті роки ). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 -- історія України. Донецький національний університет - Донецьк, 2004.

На основі аналізу широкого кола джерел та літератури досліджено процес формування та діяльності професорсько-викладацьких кадрів вузів радянської України у 1920-1930-ті рр. В контексті реформування вищої школи узагальнено зміни у складі та становищі професорсько-викладацьких кадрів. Визначено фактори, що впливали на підготовку нових та діяльність старих (дореволюційних) викладацьких кадрів, досліджено процес їхньої підготовки через науково-дослідницькі кафедри та аспірантуру, розглянуті питання умов роботи, матеріально-побутового рівня, соціального статусу викладачів. Проаналізовано організаційні засади, зміст і напрями діяльності радянського уряду у справі реформування вищої школи. Простежено суперечливі тенденції, які супроводжували розвиток радянської освіти, позначалися на становищі викладацьких кадрів в умовах формування і функціонування тоталітарної держави.

Ключові слова: вища освіта, професорсько-викладацькі кадри, науково-дослідницькі кафедри, аспірантура.

Осмоловская Е.Ю. Государственная политика в отношении профессорско-преподавательских кадров советской Украины (1920 - 1930-е годы). -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 -- История Украины. -- Донецкий национальный университет. -- Донецк, 2004.

На основе анализа широкого круга источников и литературы исследован процесс формирования и деятельности профессорско-преподавательских кадров вузов советской Украины в 20-30-х гг. ХХ столетия. В работе получила дальнейшее развитие тема отношений власти и профессорско-преподавательских кадров в период реорганизации высшей школы. В связи с этим были детально проанализированы организационные основы, содержание и направление деятельности советского правительства в деле реформирования высшей школы. Рассмотрены факторы, оказавшие влияние на формирование новых и деятельность старых (дореволюционных) преподавательских кадров, исследован процесс их подготовки через научно-исследовательские кафедры и аспирантуру, освещены вопросы условий работы, формирования и количественного роста профессорско-преподавательского состава, определен уровень материального обеспечения и социального статуса преподавателей. Отмечены тенденции, сопровождавшие развитие советского общества в целом и систему образования в частности; сложное положение преподавательских кадров в условиях формирования и функционирования тоталитарного государства.