Ґенеза концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР: 1930-і – перша половина 1940-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

«Ґенеза концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР:

1930-і - перша половина 1940-х рр.»

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

УДК [93/94(47+57)]:(=16,3)

Юсова

Наталія Миколаївна

Київ-2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української історіографії Інституту історії України НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, старший науковий співробітник Ричка Володимир Михайлович, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Моця Олександр Петрович, Інститут археології НАН України, завідувач відділу давньоруської та середньовічної археології, головний науковий співробітник.

кандидат історичних наук Мандрик Марія Вячеславівна, Санкт-Петербурзький філіал Архіву Російської Академії наук, старший науковий співробітник, вчений секретар.

Провідна установа: Київський національний університет, імені Тараса Шевченка, історичний факультет.

Захист відбудеться: „28” „ січня ” 2005 р. 0 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „28” грудня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Однією з найбільш дискусійних проблем у галузі історії східного слов'янства і на сьогодні залишається проблема його походження та подальшого етнічного розвитку. В історичній науці СРСР спроба вирішення даного питання привела до створення концепції давньоруської народності, що згодом оформилася в теорію. Після розпаду СРСР останню було піддано критиці. Поступовий та складний історіографічний процес її вироблення іноді зводиться до одномоментного акту виникнення в одній праці й одного історика (ленінградського вченого В. Мавродіна) як ідеологічне замовлення “кремлівської верхівки”, що відбулося в другій половині 1940-х рр. У запропонованому дисертаційному дослідженні стверджується, що зазначена концепція сформувалася в історичній науці СРСР у першій половині 1940-х рр. (хоча початок її формування відбувався ще в 1930-х рр.) внаслідок внутрішньої логіки наукового розвитку, опираючись на кількісне накопичення нових матеріалів та теоретичних розробок у гуманітарних галузях (в історії, археології, етногенетиці, мовознавстві тощо).

Актуальність теми обумовлюється тим, що історіографічний процес виникнення і початкового етапу формування зазначеної концепції, роль у цьому процесі позанаукових чинників, аспекти взаємодії історичної думки та політико-громадського середовища, особистий внесок окремих істориків (зокрема, - українських), врешті, аналіз перших візій проблеми про давньоруську народність - досі не стали предметом комплексного наукового дослідження. Студіювання процесу генезису концепції давньоруської народності дає змогу розширити наше знання про історіографічний процес в СРСР 1930-х - першої половини 1940-х рр. і його дискретні форми у вигляді відповідних на певному часовому проміжку історіографічних ситуацій. Виокремлення компонента позанаукових чинників дозволяє поглибити наші уявлення про загальну ідеологічну та інтелектуальну атмосферу сталінської доби. Відтворення цього сприяє подальшому осягненню процесів взаємодії владних інституцій та історичної науки в тоталітарному суспільстві, а також зв'язку ідеології сталінської доби з російською імперською ідеологією.

Зв'язок з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконувалася згідно з науковими планами Інституту історії України НАНУ, зокрема в рамках теми відділу української історіографії „Актуальні науково-теоретичні проблеми української історіографії ХІХ - ХХ ст. та маловивчені історіографічні пам'ятки” (державний реєстраційний № 0199U0044128) та Центру досліджень історії Київської Русі - „Київська Русь та її спадщина в долях східнослов'янських народів” (№ 0103U005381).

Об'єктом вивчення став генезис концепції давньоруської народності у 1930-ті - першу половину 1940-х рр. в контексті історіографічного процесу, що відбувався в СРСР у зазначений період.

Предметом дослідження є зміст інтелектуальних інтенцій радянських істориків з тематики етногенетичних процесів у східнослов'янському суспільстві давньоруської доби.

Хронологічні та територіальні межі. Дисертація охоплює часовий проміжок, окреслений 1930-ми - першою половиною 1940-х рр. Орієнтовні нижні хронологічні межі (початок 30-х рр.) відповідають першим спробам декларування в радянській історичній науці поглядів на Київську Русь як спільноруську державу, „спільну колиску” предків сучасних східнослов'янських народів. Верхні хронологічні межі зумовлені появою наукових праць, де концепцію давньоруської народності викладено в більш-менш розгорнутій формі. Поряд із тим у дослідженні ретроспективно розглядаються і праці істориків попередніх періодів з метою з'ясування витоків та наукових передумов виникнення концепції. Територіальні межі дослідження прив'язані до історичних інституцій, наукових центрів СРСР 1930-х - 1945-х рр., де на той час жили й працювали продуценти історичної думки.

Мета дослідження полягає у комплексному системному аналізові всіх компонентів історіографічного процесу, які відображають процес генезису зазначеної концепції в контексті розвитку історичної думки в СРСР. Досягнення цієї мети передбачає опрацювання та вирішення таких наукових завдань:

- простежити історіографічні витоки концепції;

- з'ясувати наукові та політико-ідеологічні передумови її виникнення;

- визначити і проаналізувати наукову складову, що склала ідейну, теоретичну та фактологічну базу концепції раннього періоду її розвитку;

- з'ясувати, які саме позанаукові чинники вплинули на розвиток концепції та встановити ступень їх впливу;

- виокремити й піддати історіографічному аналізу персональний внесок східнослов'янських дослідників, у тому числі й українських, у процес виникнення та формування концепції;

- встановити основні хронологічні віхи генезису концепції.

Методологія та методи дослідження. Методологічною основою дисертації є неупереджене, об'єктивістське відтворення всіх складових, що допомагають цілісному розкриттю історіографічного процесу генезису концепції. В дисертації використано загальнонаукові методи аналізу та синтезу на підставі принципу історизму. Серед них були застосовані: сцієнтистський метод, що передбачає усвідомлення внутрішньої логіки розвитку науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій; проблемний метод, що передбачає узагальнюючий аналіз на основі попереднього синтезу матеріалу; хронологічний метод для відтворення послідовності подій; порівняльно-історичний метод зіставлення ідей, думок, положень, що знайшли своє місце в працях східнослов'янських дослідників проблеми; археографічний метод ідентифікації та датування історіографічних джерел.

Наукова новизна одержаних результатів. Дане дисертаційне дослідження як у цілому, так і в переважній більшості своїх структурних частин є концептуально і фактографічно оригінальним дослідженням, побудованим із залученням великого комплексу джерел (опублікованих і неопублікованих), раніше не задіяних або майже не задіяних архівних матеріалів, які, відповідно, вперше вводяться до наукового обігу.

На основі опублікованих і неопублікованих матеріалів з'ясовані наукові та політико-ідеологічні передумови виникнення концепції давньоруської народності; встановлено основні хронологічні віхи генезису концепції; з'ясовано низку аспектів, які стосуються взаємодії ідеології та науки, в тому числі виокремлено позанаукові чинники, що вплинули на процес генезису концепції; визначено особистий внесок практично всіх істориків, причетних до даного процесу тощо. Таким чином, головною науковою новизною та результатом дисертаційної роботи є реконструювання загалом усіх аспектів, що стосуються процесу формування концепції давньоруської народності.

Практичне значення. Авторські висновки, узагальнення, спостереження, припущення, а також емпіричні матеріали можуть бути використані для створення синтетичних праць з української та будь-якої зі східнослов'янських історіографій, спецкурсів, видань довідкового характеру, персонологічних досліджень, при підготовці до друку збірників документів 1930-х - першої половини 1940-х рр.

Наукова апробація. Матеріали дисертації обговорювалися на засіданнях відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ. Ключові теми дослідження були оприлюднені на 16 наукових форумах, в більшості міжнародних: V Міжнародному конгресі україністів (25-29 серпня 2002 р., м. Чернівці); ІІ Міжнародному конгресі істориків-україністів (17-18 вересня 2003 р., м. Кам'янець-Подільський); Міжнародній конференції „Державна незалежність Росії, України, Білорусії та основні тенденції у висвітлені минулого східного слов'янства світовою наукою” (13-15 вересня 2004 р., м. Москва); Міжнародних Мавродінських читаннях „Актуальні проблеми історіографії та історичної науки” (12-14 жовтня 2004 р, м. Санкт-Петербург) тощо.

Структура роботи обумовлена завданням і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг тексту дисертації - 233с., у тому числі основний текст - 183с. Список використаних джерел та літератури обіймає 40 с. (494 бібліографічні позиції, в тому числі літерних).

Основні положення дисертації викладено у 21 статті, з яких 13 опубліковано у фахових виданнях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

історіографічний концепція давньоруська народність

У „Вступі” обґрунтовується вибір теми, її хронологічні рамки, визначається актуальність досліджуваної проблематики, викладені мета, завдання, наукова новизна, теоретична і практична значимість дисертації.

У першому розділі - „Історіографія та джерельна база дослідження” розкриваються відповідні аспекти проблеми.

Питання про генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР зазначеного періоду досі ще не ставилося в історіографії. По суті, ця проблема залишилася на периферії дослідницької уваги українських, російських та білоруських дослідників. Відсутні не тільки цілісні узагальнюючі праці, де б висвітлювалася ця тематика, але також майже не існує наукових розробок, де аналізувався б процес генезису концепції хоча б на вузькому хронологічному відтинку, або виокремлювалися певні аспекти проблематики, що відображують становлення концепції. Тому переважна більшість залучених праць, як історіографічних, так і історичних, має лише дотичний характер. Однак вони допомагають реконструювати загальний історіографічний процес в СРСР 1930 - 1940-х рр. і виокремити ті аспекти, що сприяють відтворенню генезису концепції.

Хронологічно першим серед радянських істориків, хто поставив питання про історіографію концепції, був А. Козаченко Козаченко А. И. Древнерусская народность - общая этническая база русского, украинского и белорусского народа // Советская этнография. - 1954. - № 2. - С. 3-5.. Проте він розпочинає розгляд періоду формування концепції з 1950 р., коли вийшла стаття В. Мавродіна „Основні етапи етнічного розвитку російського народу”, визнаючи при цьому пріоритет у постановці питання про давньоруську народність за В. Мавродіним. Аналогічним чином, із щойно названої праці В. Мавродіна починає огляд історіографії проблеми і К. Гуслистий Гуслистый К. Г. Вопросы истории Украины и этнического развития украинского народа (период феодализма). Доклад о содержании основных опублик. работ, представл. по совокуп. на соискание ученой степени д. и. н.- К., 1963. - С.103. Питань генезису концепції торкнувся учень В. Мавродіна І. Фроянов Советская историография Киевской Руси / Под ред. В. В. Мавродина. - Л., 1978. - С.36-37; Фроянов И. Я. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. - Л.: ЛГУ, 1990. - С. 6-11.. Він слушно вказує на роль О. Прєснякова у процесі створення наукових передумов концепції. Однак вчений, характеризуючи погляди О. Прєснякова, не підкреслює тяглість між його творчістю і радянською медієвістикою; не вказує, що його праці видані наприкінці 1930-х рр. вплинули на процес генезису концепції. І. Фроянов серед радянських дослідників, причетних до генезису концепції, виділяє лише Б. Грекова, М. Державіна і В. Мавродіна, зовсім не згадуючи внесок інших російських істориків, не кажучи вже про українських і білоруських. Вчений майже не приділив уваги аналізу ролі позанаукових чинників.

Починаючи із середини 1950-х рр., проблемою давньоруської народності зацікавилися і українські діаспорні історики Мірчук І. Історико-ідеологічні основи теорії ІІІ Риму. - Мюнхен, 1954. - С.51-52; Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами (1920 - 1950). - Мюнхен, 1957. - С.13;Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народності та „руської” нації // Наукові записки Українського вільного університету. Ч.7. - Мюнхен, 1963. - С.186-193; Оглоблин О. Думки про сучасну українську історіографію. - Нью-Йорк, 1963. - С.19-20; Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. - Мюнхен, 1964 - 52 с.; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй // Записки НТШ. - Т.178. - Нью-Йорк - Париж, 1964. - С.126-131; Його ж. Українська історична наука (її розвиток та досягнення). - Філадельфія, 1971. - С.35; Ждан М. Княжа доба в інтерпретації радянських істориків // Український історик. - 1977. - Ч.1-2 - С.38; Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк - Париж - Торонто,1987. - С.102-114 тощо.. У контексті критики концепції діаспорні автори вперше підняли питання про вплив (за ними він є вирішальним) позанаукових чинників на виникнення концепції. Цей вплив, наприклад М. Чубатий, слушно пов'язує з впровадженням у 1930-ті рр. директивного компартійного завдання для істориків „придумати історично-політичну основу під творення єдиного совєтського народу” Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй. - С.126.. Однак саме зародження концепції цей автор відносить до повоєнного періоду, що не відповідає дійсності. М. Чубатий також відмічає пріоритет В. Мавродіна в процесі виникнення концепції, але надмірно перевищує його роль у створенні та впровадженні концепції, а також помилково вважає, що ленінградський вчений опублікував першу працю з теми в 1948 р. Один з перших, хто відреагував на появу концепції, був І. Мірчук. Він (до певної міри - слушно) вважав її відродженням теорії „трьох Русей”, тобто - „триєдиноруського народу” Мірчук І. Історико-ідеологічні основи теорії ІІІ Риму. - С.52.. Нову радянську концепцію він згадує у зв'язку з розглядом шкільного підручника з „Історії СРСР” під редакцією Г. Панкратової, що вийшов у 1953 р. История СССР. Учебник для Х кл. средней школы / Под ред. А. М. Панкратовой. Изд. 12-е. - М.: Учпедгиз, 1953. - Ч. 3. - 436 с. Простежуючи витоки концепції, Н. Полонська-Василенко розглядає їх у контексті розвитку ідеї „єдиної руської народності” (тобто - „триєдиноруської”), яку вона вважає однією з основних ідей російської історіографії. Дослідниця слушно вважає, що ідея етнічної єдності трьох східнослов'янських народів відроджується в радянській історичній науці після розгрому школи академіка М. Покровського в середині 1930-х рр. У повоєнний період ідея „внутрішньої єдності дрєвнеруського народу” в радянській історіографії поглиблюється Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. - С.48.. Однак, вслід за І. Мірчуком, дослідниця для підтвердження цієї думки посилається на підручник 1953 р. під редакцією Г. Панкратової. Інший емігрантський історик П. Голубенко фактично визнає фундатором концепції М. Державіна, розглядаючи при цьому монографію цього вченого „Походження руського народу”, що вийшла в 1944 р. П. Голубенко без належної аргументації стверджує: положення про „єдиний руський народ” радянський академік-славіст написав „з наказу партії” Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - С.111.. Український дослідник підкреслює „триєдиноруську” складову концепції М. Державіна, але подібно до І. Мірчука, ототожнює її із суттю концепції давньоруської народності.

Серед сучасних східнослов'янських дослідників (тобто - доби після розпаду СРСР) питань генезису концепції про давньоруську народність фрагментарно торкнулися В. Баран Баран В. Д. Давні слов'яни. (Серія „Україна крізь віки”, Т. 3). - К., 1998. - 335 с., Л. Залізняк Залізняк Л Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам'ять століть. - 1996. - № 2. - С. 3; Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність. (До 50-річчя проблеми) // Пам'ять століть. - 1998. - № 6. - С. 2; Залізняк Л. Про лехітських пращурів росіян та давньоруську народність // Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. Кн.1-2. Доповіді та повідомлення. - К., 2000. - С. 127; Його ж. Чи скресла крига давньоруської народності над Київською Руссю? // Магістеріум. Вип.11. Археологічні студії. - К., 2003. - С.92 тощо., Я. Ісаєвич Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. Вип.1(4). - К., 1995. - С.103-114; Його ж. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. - Львів, 1996. - С.22-43., Є. Наконечний Наконечний Є. Вкрадене ім'я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича. - 3-є доп. і випр. вид. - Львів, 2001. - 400 с., В. Сєдов Сєдов В. В. Древнерусская народность: историко-археологическое исследование. - М., 1999. - С.9-14., П. Толочко та О. Толочко (у спільній праці Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. (Серія „Україна крізь віки”, Т. 4). - К., 1998. - С. 288-295.), а також осібно О. Толочко Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах / Від ред. В. А. Смолій. - Т.1: Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004. - С.250-314..

В. Баран, зокрема, слушно вказує на один з ідеологічно-наукових факторів, що вплинув на генезис концепції. Це фактор „офіційного” антинорманизму радянських істориків - фундаторів концепції Баран В. Д. Давні слов'яни. - С.151.. Втім, В. Баран перебільшує значення впливу цього чинника. У спільній монографії П. Толочка і О. Толочка „Київська Русь”, на відміну від монографії В. Барана, є окремий підрозділ, присвячений історіографії проблеми етнічного розвитку Київської Русі. Співавтори на кількох сторінках розглядають історіографічні витоки концепції про давньоруську народність, починаючи їх з історичного підручника ХVІІ ст. „Синопсису”. Осібно О. Толочко починає витоки парадигми (саме О. Толочко вживає це слово) „єдиної руської народності” зі спроб православної еліти Гетьманщини другої половини ХVІІ ст. довести „руське” походження і православну ідентичність „малоросів” росіянам через показ етнокультурної спадковості перших від Київської Русі, коли існував єдиний „слов'яно-руський народ”. З цим завданням справився автор „Синопсису” Україна і Росія в історичній ретроспективі. - С.314..

Я. Ісаєвич, аналізуючиючи у своїх працях 90-х рр. історіографічний і політичний аспект проблеми походження українського народу, теж торкається наукових та ідеологічних витоків концепції. Вчений частково розглядає й політико-ідеологічні передумови виникнення концепції, хоча прямо їх з нею не пов'язує.

Гостре неприйняття концепції, яке переноситься на їх продуцентів (насамперед - В. Мавродіна), характерне для праць Л. Залізняка і Є. Наконечного. Вони безпідставно вважають, що початковий етап формування концепції припадає на другу половину 1940 - початок 1950-х рр. Обидва дослідника вважають ідеологічні чинники вирішальними для виникнення концепції, хоча називають далеко не всі з них.

Російський археолог В. Сєдов у першому розділі вказаної монографії зробив огляд історії вивчення проблеми давньоруської народності. Витоки концепції вчений починає з першої половини ХІХ ст., при цьому він розглядає в основному праці мовознавців. Взагалі, згідно з В. Сєдовим, генезис концепції - це фактично розвиток наукових уявлень про давньоруську мову. Власне внесок істориків у формування концепції В. Сєдов практично не розглядає, навіть не вказує на пріоритет В. Мавродіна.

Цінне значення мають праці біографічно-історіографічного жанру, що фрагментарно торкаються персонального внеску відповідних дослідників у справу формування концепції Чирков С. В. Александр Евгеньевич Пресняков // Портреты историков: Время и судьбы. В 2т. Том 1. Отечественная история. - Москва - Иерусалим, 2000. - С. 136-152; Авдусин Д. А. Артемий Владимирович Арциховский // Там само. - С. 304-321; Дубровский А. М. Сергей Владимирович Бахрушин // Там само. - С. 192-206; Горская Н. А. Борис Дмитриевич Греков // Там само. - С. 207-221; Иоффе Э. Г. Владимир Иванович Пичета // Там само. - С. 177-191; Дворниченко А. Ю. Владимир Васильевич Мавродин. Страницы жизни и творчества. - Спб., 2001. - 192 с.. Серед них необхідно виділити працю про життя і творчість одного з фундаторів концепції давньоруської народності В. Мавродіна, що її опублікував у 2001 р. учень І. Фроянова А. Дворниченко. Дослідник у своєму викладі показує, що поява книги „Утворення давньоруської держави” є результатом наукових пошуків В. Мавродіна в контексті врахування наукових здобутків радянських дослідників 1930 - початку 1940-х рр. в галузі давньої історії східного слов'янства та історії Київської Русі. Монографія А. Дворниченка містить деяку інформацію, яка допомагає реконструювати як історіографічну ситуацію періоду генезису концепції, так і прослідкувати початок роботи над темою самого В. Мавродіна.

Серед дотичних до теми праць слід виділити статті сучасних російських істориків-славістів О. Аксьонової та М. Васильєва Аксенова Е. П., Васильев М. А. Проблемы этногонии славянства и его ветвей в академических дискуссиях рубежа 1930 - 1940-х годов // Славяноведение. - 1993. - №2. - С.86-104. й етнолога В. Шнірельмана Шнирельман В. А. Злоключения одной науки: этногенетические исследования и сталинская национальная политика // Этнографическое обозрение. - 1993. - №3. - С.42-66.. Ці статті присвячені започаткуванню етногенетичних досліджень в СРСР у другій половині 1930-х - на початку 1940-х рр. Дослідники вірно відмічають, що в названий період в СРСР передусім активізувалися дослідження з проблем слов'янського та східнослов'янського етногенезу. Однак автори не ставили перед собою завдання показати зародження концепції давньоруської народністі, а тому не показують зв'язок концепції із започаткованими дослідженнями з проблем східнослов'янського етногенезу.

Отже, як бачимо, власне історіографія питання про виникнення та формування концепції давньоруської народності, про перші візії проблеми у фундаторів концепції є дуже скромною. З огляду на це, дисертацію виконано головним чином на основі різного роду джерел.

Джерельна база дисертації представлена комплексом різноманітних опублікованих та неопублікованих матеріалів. Загалом неопубліковані документи і матеріали репрезентовані провідними архівами міст Києва, Москви, Санкт-Петербурга. Із опрацьованих в 44 фондах 22 архівосховищ справ - залучено 151. Переважна більшість архівних джерел уперше залучається до наукового обігу.

В дисертації використано архівні справи з фондів двох головних архівосховищ України - ЦДАВО України і ЦДАГО України. Перший з них представлено матеріалами з Особистого фонду Оглобліна Олександра Петровича. (Ф. 3561), що допомагають висвітлити діяльність академічних історичних установ України в період 1930-х рр. Значно більший пласт документів і матеріалів задіяний з Ф. 1 (ЦК КПУ) ЦДАГО України. В цілому документи і матеріали названого фонду сприяють відтворенню певних аспектів взаємовпливу між представниками історичної науки та владних структур, допомагають реконструювати роль ідеологічних чинників. Зокрема, залучені джерела підтверджують вагоме значення відроджуваної ідеології „возз'єднання” України з Росією в генезисі концепції давньоруської народності.

Важливий матеріал дають особисті фонди окремих вчених, що знаходяться у ЦДАМЛМ України та ІА НБУВ. У першому з них зберігаються особові фонди С. Юшкова (Ф. 1292), М. Грунського (Ф. 154), В. Петрова (Ф. 243). Так, неопублікований доробок С. Юшкова показує, що вчений дійсно займався проблемами етногенезу східних слов'ян у теоретичному аспекті. Зокрема, віднайдено тези двох доповідей, датованих 1940-х рр. В них розглядаються теоретичні передумови етногенезу, аргументується доцільність впровадження до етногенетичної таксономії категорії народність на більш ранніх формаційних етапах розвитку людства. У фондах М. Грунського та В. Петрова відклалися матеріали з етногенезу. Вони свідчать, що ще в 1930-і рр. цією проблематикою посилено займався В. Петров. Їх доповнюють матеріали з іншого особового фонду В. Петрова (Ф. 16, Науковий архів ІА НАНУ). З особових фондів ІА НБУВ задіяні фонди М. Петровського (Ф. 230) та К. Гуслистого (Ф. 32). У дослідженні використано більшою мірою матеріали з фонду М. Петровського, оскільки К. Гуслистий зайнявся студіюванням проблематики давньоруської народності не раніше 1946 р. Тому погляди останнього залучаються лише принагідно. Залучені інваріанти праць М. Петровського дають змогу підтвердити ґрунтовність розробки ним теми.

В дисертації залучені справи фондів й іншого підрозділу НБУВ - Інституту Рукопису. Це - Ф. 1 (Літературні матеріали) та Ф. Х (ВУАН). Відкладені тут джерела загалом висвітлюють реалії, що стосуються стану та розвитку української науки 1920 - першої половини 1930-х рр. З фондів Наукового архіву ІІУ НАНУ та Архіву відділу кадрів ІА НАНУ використані джерела, що допомагають висвітлити роботу співробітників цієї академічної установи в галузі етногенетичних досліджень.

Найбільше значення для розкриття дисертаційної теми мають документи і матеріали задіяних фондів державних і відомчих архівосховищ Російської Федерації (загалом - 14 архівів м. Москви і м. Санкт-Петербурга). В дослідженні залучені джерела з двох головних архівів Росії - Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ) та Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), що розташовані в м. Москві. З фонду Ф. Р-6646 (Слов'янський комітет СРСР) ДАРФу залученні справи, що допомагають підкріпити архівним матеріалом висловлену в дисертації думку про важливе значення такого позанаукового фактору, що мав відчутний вплив на процес формування концепції, як ідеологія всеслов'янської єдності. Використані джерела з фонду Ф. 17 (ЦК КПРС) РДАСПІ також допомагають реконструювати роль ідеологічних чинників, як у загальному історіографічному процесі в СРСР, так і в генезисі підставової концепції; відтворюють нюанси взаємин науковців із владними структурами.

Достатньо велику кількість матеріалу залучено при опрацюванні особового фонду (Ф. 521) М. Рубінштейна, який зберігається в Науково-дослідному відділі рукопису Російської державної бібліотеки - (м. Москва). Рукописні матеріали з фонду цього радянського історіографа, теоретика історичної науки показали, що думки, викладені в 1930 р. в книзі „Нарис історії Київської Русі”, не були для нього принагідними. Вчений дотримувався аналогічних міркувань і в інших, неопублікованих працях. Матеріали фонду свідчать, що М. Рубінштейн впроваджував свою концепцію спільноруськості Київської Русі в історичну науку та освіту.

Матеріали Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург) містять джерела, що ілюструють вплив О. Прєснякова на історіографічний процес в СРСР (Ф. 585. С. Платонов С. Ф.), а також сприяють більш чіткішому виясненню окремих нюансів, які стосуються наукової діяльності історика В. Мавродіна та філолога Л. Якубинського (Ф. 1304. Долінін А. С.). Рукописні матеріали О. Прєснякова знаходяться також в особовому фонді (Ф. 193) Наукового архіву петербурзького відділення Інституту історії РАН. Їх залучення допомогло з'ясувати динаміку поглядів вченого на етнічні процеси давньоруської доби, краще охарактеризувати його наукову діяльність в останній період життя, коли він брав безпосередню участь у підготовці кадрів першого покоління радянських істориків, у тому числі й В. Мавродіна.

Найбільший комплекс архівних джерел сконцентровано в Архіві Російської Академії наук (А РАН, м. Москва). Представлений він двома великим групами: матеріалами, що відклалися в особистих фондах вчених (Ф. 624. С. В. Бахрушин, член-кореспондент, Ф. 1547. А. М. Насонов, професор, Ф. 1548. В. І. Пічета, академік, Ф. 1791. Л. В. Черепнін, академік) та репрезентованими загальними фондами академічних наукових підрозділів і установ (Ф. 394. Відділення суспільних наук АН СРСР, Ф. 457. Відділення історії і філософії АН СРСР, Ф. 142. Інститут етнографії АН СРСР, Ф. 1577. Інститут історії АН СРСР).

Матеріали першої групи складають стенограми вузівських та науково-популярних лекцій, неопубліковані доповіді та статті названих істориків. Дані матеріали, зокрема, дають можливість прослідкувати виникнення і впровадження до освітнього процесу, а також широкого загалу як ідей „спільноруськості” Київської Русі, так і ідей про етнічну цілість східного слов'янства давньоруської доби. В цьому відношенні найбільш джерельно насичений особовий фонд В. Пічети. Його неопубліковані праці суттєво доповнюють і уточнюють погляди вченого, висловлені в публікаціях. Особливо це стосується теоретичних питань етногенетики, а також питань, пов'язаних із встановленням зв'язку між концепцією давньоруської народності та ідеологіями „возз'єднання” і „триєдиноруськості”.

У зазначених фондах другої групи відклалися тематичні плани, особисті та загальні звіти, стенограми різноманітних засідань тощо. Значний і дуже цінний джерельний пласт міститься у фонді Ф. 142. Це матеріали засідань сесій Комісії з етногенезу. Вони передусім допомагають встановити хронологію подій історіографічного процесу в частині етногенетичних досліджень в СРСР. Але - головне - виступи і доповіді на засіданнях сесій сприяють реконструкції самої суті процесу формування концепції давньоруської народності. Простежити етапи відновлення етногенетичних досліджень в СРСР, виокремити аспекти, що стосуються східнослов'янської проблематики допомагають матеріали (зокрема - стенограми) засідань сесій ВІФ АН СРСР, які зберігаються також у фондах Ф. 394 та Ф. 457.

У дисертації задіяні джерельні матеріали також з інших архівів: петербурзьких - філіалу А РАН у м. Санкт-Петербург (СПбФА РАН, Ф. 133. Археографічна комісія Академії наук СРСР, Ф. 827. М. С. Державін, академік); Наукового архіву Інституту історії матеріальної культури (Ф. 2. Державна Академія історії матеріальної культури, Ф. 35 Інститут історії матеріальної культури ім. Н. Я. Марра, Ф. 312. Інститут історії матеріальної культури, Ф. 29. К. К. Романов) Архіву Санкт-Петербурзького державного університету (Ф. Особисті справи співробітників, які вибули з університету) тощо; московських - Науково-галузевого архіву Інституту археології РАН (Ф. Р-6. Особисті справи співробітників, які вибули з Інституту), Наукового архіву Інституту російської історії РАН (Ф. Виробничий архів) та Центрального муніципального архіву Москви (Ф. 3038. Московський юридичний інститут при НКЮ СРСР).

Залучений до дослідження опублікований документальний матеріал Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподавании гражданской истории в школах СССР”. // Правда. - 1934. - 16 мая. - С.1; Постановление СНК СССР и ЦК ВКП(б) “Об ошибочных взглядах так называемой исторической школы Покровского // Правда. - 1936. - 26 янв. - С.2; Про підготовку курсу історії України. Постанова ЦК КП(б)У // Під марксово-ленінським прапором. - 1935. - №2. - С. 123; Материалы к преподаванию истории народов СССР. - М.: Госучпедгиз, 1937 - 32 с.; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936 - 1956 рр.). Збірник документів і матеріалів: У 2-х частинах / Інститут історії України НАН України; ЦДАГО України; Упоряд.: Р. Я. Пиріг (керівник), Т. Г. Грищенко, В. М. Мазур, О. С. Рубльов; Відп. ред. В. А. Смолій. - К., 1996. - Ч. І. - 146 c; Ч. ІІ. - 247 с.; Юркова О. В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936 - 1941 рр.). - К., 2001. - 210 с., тощо. допомагає висвітлити взаємодію владних структур та інституцій історичної науки, виокремити вплив ідеологічних чинників на формування концепції. З публікацій до джерельної бази слід, в першу чергу, віднести праці фахівців: наукові монографії, статті, брошури і стенограми лекційних курсів, праці науково-популярного характеру. В цілому вони дають можливість певною мірою охарактеризувати персональний внесок кожного з дослідників у процес генезису концепції; встановити наукову (ідейну, теоретичну та фактографічну) складову в формуванні концепції; частково простежити вплив позанаукових чинників на їх творчість; хронологічно окреслити послідовність окремих аспектів формування концепції; з'ясувати ступень використання даних інших наук на формування концепції в історичній науці тощо.

Другий розділ - „Наукові та політико-ідеологічні передумови виникнення концепції” складається з двох підрозділів та восьми параграфів. На початку першого підрозділу простежуються витоки парадигми „єдиної руської народності”, згідно з якою, східні слов'яни, як у минулому, так і в сучасному, створюють „триєдиноруський” народ у складі трьох гілок або галузей - білорусів, росіян та українців. Показується, що вже в рамках цієї парадигми була присутня низка складових ідейних елементів концепції давньоруської народності, зокрема, вони були наявні в працях В. Ключевського. В підрозділі аргументується, що перехідними положеннями від названої парадигми до майбутньої радянської концепції стали положення, викладені в працях (здебільшого - в неопублікованих) О. Прєснякова. В наступних двох параграфах підрозділу аналізується внесок цього російського історика в історіографічний процес у частині, що стосується проблематики етнічних процесів давньоруської доби та вплив праць вченого на формування концепції давньоруської народності. Найбільше значення для генезису концепції мало видання в кінці 1930-х рр. університетського курсу О. Прєснякова, де, зокрема, були викладені важливі теоретичні міркування вченого в галузі етногенетики.

У другому підрозділі виокремлюються і аналізуються інші наукові та політико-ідеологічні передумови формування концепції. Аналізується виникнення, формування і легітимізація в радянській історіографії 30-х рр. нової версії бачення проблеми місця давньоруської доби в історії східного слов'янства та встановлюється роль цієї версії в генезисі концепції давньоруської народності. Згідно із зазначеною радянською версією, історія Київської Русі являла собою спільний період історії трьох східнослов'янських народів (або їх предків). На відміну від традиційних уявлень імперської історіографії радянська версія визнавала східнослов'янські народи самостійними етнічними одиницями; їх політичний та етнокультурний розвиток, починаючи, принаймні, від часів занепаду Київської держави, відбувався самобутньо, що, однак, не виключало елементів спільності в мові, культурі, побуті тощо. Вперше (на початку 30-х рр.) у такому напрямку пробував розробляти спільну історію російського і українського народів М. Рубінштейн. Хоча його праці не увійшли тоді до широкого наукового обігу, але розпочали історіографічний процес перегляду традиційних схем та безперечно вплинули на формування радянської концепції „спільноруськості” Київської Русі а відтак, створювали наукові передумови виникнення концепції давньоруської народності.

На початку 1930-х рр. ідеологічні потреби режиму обумовлювали постановку завдання щодо поглибленого вивчення історії народів СРСР з метою історичного обґрунтування закономірності виникнення багатонаціональної держави. Політичний ракурс питання про місце Київської Русі в історії трьох східнослов'янських народів (що, в свою чергу, було важливою складовою частиною питання про місце Київської держави в історії народів СРСР) полягав у необхідності обґрунтування споконвічної спільності історичного процесу у східних слов'ян та акцентування вагомості ролі їх першої спільної держави для долі майбутніх народів СРСР. Все це мало на меті зміцнення загальнорадянської патріотичної ідеології та підкреслення домінуючої ролі східних слов'ян у радянській імперії. Втім, дедалі більше сталінський режим віддавав перевагу „першому серед рівних” - „великому російському народові”. Тому в працях радянських (в основному - російських) істориків поняття „східні слов'яни” давньоруської доби іноді (з другої половини 1930-х рр.) підмінялося неоднозначним поняттям „руський народ”, що створювало тенденцію до відновлення традиційних поглядів на давню історію східного слов'янства дореволюційної російської історіографії.

Однією з передумов виникнення концепції стало формування марксистсько-ленінських засад при розгляді історичного процесу. На межі 20-х - 30-х рр. в історичній науці були поставлені проблеми зміни формацій в історії СРСР та зокрема, питання генезису феодалізму. Останнє питання актуалізувало дослідження історії Київської Русі взагалі, адже саме з неї радянські історики започатковували розвиток феодалізму. В ході дискусій з проблем соціально-економічного ладу Київської Русі деякі історики (наприклад , - М. Цвібак) висунули ряд положень, які закладали підвалини для формування уявлень про давньоруську етноспільноту.

В нових ідеологічних умовах, починаючи з другої половини 30-х рр., спочатку історики в УРСР (К. Гуслистий і Ф. Ястребов), а потім й союзного центру, насамперед, Б. Греков - висунули положення про Київську Русь як спільний період історії східнослов'янських народів. Ці погляди в кінці 30-х рр. були офіційно визнані і впроваджувались у сферу історичної науки і освіти в СРСР. Підкреслення елементів етнокультурної спільності у східних слов'ян давньоруської доби, що мало місце в даній версії історії Київської Русі, створювало підстави для виникнення концепції давньоруської народності.

В третьому розділі - „Дослідження в СРСР етногенезу східних слов'ян та початок формування концепції давньоруської народності (друга половина 1930-х - початок 1940-х рр.)”, що складається з двох підрозділів і п'яти параграфів, - аналізуються причини започаткування етногенетичних досліджень в СРСР, зокрема у галузі етногенезу слов'янства, їх становлення та в контексті їхнього розвитку, простежуються початкові моменти формування концепції давньоруської народності.

Офіційним імпульсом до початку етногенетичних досліджень послужили державно-партійні документи стосовно історичної науки й освіти, що були прийняті в середині 1930-х рр. Ці рішення сприяли початку створення фундаментальної багатотомної “Історії СРСР”. Саме робота над даним проектом уможливила поглиблене вивчення минулого всіх народів СРСР, що, в свою чергу, поставило перед академічною наукою завдання з'ясування їх походження. В першому підрозділі аргументується, що фактором - каталізатором етногенетичних досліджень - стала необхідності протидії нацистським расовим доктринам. Насамперед, цей чинник детермінував вивчення питань в галузі етногенезу слов'янства. У процесі роботи перед дослідниками виникли, зокрема, питання теоретичного та концептуального характеру стосовно етногенезу східних слов'ян. Згідно з концепцією колективу авторів І-го тому „Історії СРСР” на чолі зі слов'яно-руськими археологами М. Артамоновим і П. Третьяковим, давньоруська культура і державність постали внаслідок злиття або консолідації двох груп (північної та південної) племен східних слов'ян, які з другої половини І-го тисячоліття н. е. поступово формувалися в „певну етнічну цілісність”. Серед авторів тому був В. Мавродін - один із головних фундаторів концепції давньоруської народності. Він якраз брав участь у написанні того розділу, де йшлося про етногенез східного слов'янства та виникнення давньоруської держави. У 1940 р. М. Артамонов запропонував вживати стосовно східнослов'янського союзу племен напередодні утворення давньоруської держави - термін „народність”. Втім, у довоєнний період термінологічно-понятійний лексикон етногенетики так і не був розроблений. Заcтосування етнокатегоріального поняття „народність” до більш ранніх періодів формаційного і політичного розвитку етнічних спільнот не отримало теоретичного обґрунтування. Здебільшого дослідники вживали стосовно до східних слов'ян давнього часу термінологічне словосполучення - „руський народ”. Однак вони на відміну від класичного варіанту концепції давньоруської народності розуміли під цим поняттям не спільного предка білорусів, росіян і українців, а „руський народ” на початковому етапі розвитку „триєдиного” східнослов'янського народу. Втім, сформована в той період концепція про Київську Русь як спільну державу або як спільний період історії східних слов'янських народів (або їх предків), що відповідала інтернаціоналістичній складовій більшовицької ідеології та реаліям національної політики більшовиків, сприяла поступовій трансформації „триєдиноруської” концепції у напрямку визнання етнокультурної спільності східних слов'ян у давньоруську добу в сенсі трактування її як спільного предка майбутніх споріднених, але окремих народностей. В кінці 1930-х - на початку 1940-х рр. найбільший внесок у формування концепції зробили Б. Греков, В. Пічета, М. Державін. Перший з них формулює у своїх працях положення про етнічну єдність „руського народу” домонгольської доби та вказує на певні ознаки його єдності, в першу чергу - єдність розмовної мови. В. Пічета та М. Державін уявляли „руський народ” як аморфне багатоплемінне ціле. В той же час вони називали деякі ознаки його єдності в давньоруську добу. В контексті своїх досліджень з проблеми утворення російської держави і російської народності до генезису концепції давньоруської народності підключився і В. Мавродін, а напередодні війни він впритул зайнявся давньоруською проблематикою.

В розділі з'ясовано, що на генезис концепції також значно вплинув ще один позанауковий чинник - приєднання західноукраїнських та західнобілоруських регіонів до СРСР. Цей фактор актуалізував концепцію „возз'єднання” українців і білорусів з росіянами, а, отже, і концепцію „руського” („давньоруського”) народу як їх спільного предка. Вагому роль у поширенні цих взаємопов'язаних концепцій відіграв В. Пічета.

Четвертий розділ - „Завершальний етап формування концепції (1942 - 1945 рр.)” - складається з трьох підрозділів та семи параграфів. У розділі досліджується завершальний етап генезису концепції, коли вона формується власне як певна наукова концепція з відповідним теоретичним обґрунтуванням та фактичним наповненням.

В роки Великої Вітчизняної війни у процесі генезису концепції давньоруської народності відбулося прискорення, адже дані питання надзвичайно актуалізувалися самим життям; ідея єдності та рівноправності трьох слов'янських народів Східної Європи набула, можливо, вирішальної ваги в справі духовно-патріотичної мобілізації слов'янських народів у боротьбі зі смертельнонебезпечним спільним для них ворогом. У зв'язку з цим у працях фундаторів концепції відчутно присутні елементи ідеології панславізму - ще одного позанаукового фактору, який мав певний вплив на формування концепції.

Починаючи з 1942 р., в опублікованих статтях та виголошених під час наукових сесій доповідях голови Комісії з питань етногенезу при Відділенні історії і філософії АН СРСР О. Удальцова нарешті було розроблено теоретичне підґрунтя для етногенетичних досліджень, визначено основні етнічні категорії та їх історичну еволюцію, аргументовано вживання етнокатегорії „народність” до періодів розвитку людства докапіталістичних формацій. Паралельно, але незалежно від О. Удальцова подібну роботу здійснив і С. Юшков. Однак розробки останнього не були оприлюднені. Обидва вчених у методологічному відношенні спиралися на націологічну статтю Й. Сталіна „Марксизм і національне питання” та глотогонічну теорію творця яфетидології, мовознавця-орієнталіста М. Марра. О. Удальцов застосував свої теоретичні розробки до етногенезу слов'янства та його східної гілки. Він запропонував вживати щодо давньоруської етноспільноти терміни - „загальноруська народність” та „давньоруський народ”.

Незалежно від інших істориків, а також від розробок етногенетиків, український медієвіст М. Петровський у 1942 р. вперше концентровано сформулював основні положення та аргументи стосовно ознак єдності та спільності “єдиного народу” Київської Русі - предка українців, білорусів, росіян. Вчений виразно поєднав положення концепції Київської Русі як спільного періоду історії трьох народів з положеннями, що стали кістяком нової концепції. М. Петровський вважав, що єдність “єдиного народу” Київської Русі зберігалася до нашестя орд хана Батия.

Положення про етнічну єдність східних слов'ян давньоруської доби в якості „руського народу” отримали свій подальший розвиток у працях Б. Грекова і В. Пічети воєнного часу. Першому з них було притаманно підкреслення фактору автохтонного походження давньоруської державності в контексті протиборства вченого з „норманістською” школою”. Не ігноруючи роль варягів у створенні Київської держави, науковець акцентує увагу на власних зусиллях самого руського народу, який у боротьбі із зовнішніми ворогами витворив свою незалежну державу. Тому для Б. Грекова було важливим аргументувати етнічну консолідованість східних слов'ян, оскільки лише „народ” міг створити свою державу. В роботах воєнного часу академік підкреслює існування у „руського народу” давньоруської доби такої важливої ознаки його єдності, як національна самосвідомість. В. Пічета в працях цього ж часу, в цілому дотримується своїх попередніх положень. Однак на початку 1945 р. він починає спиратись у своїх працях на теоретичні засади етногенетики, що їх розробив О. Удальцов.

В останньому підрозділі аналізується внесок В. Мавродіна у процес формування концепції. Встановлено, що концепція в цілому знайшла своє оформлення в його праці “Утворення давньоруської держави”, що вийшла в 1945 р. У дев'ятому розділі даної монографії В. Мавродін першим вказав на проблемний характер питання, сформулював основні характерні риси концепції, що їх не вистачало у попередників, а також започаткував її найменування - „давньоруська народність”. У даному підрозділі відповідно до джерел простежується, коли, де і при яких обставинах у ленінградського історика виникають уявлення про давньоруську народність як певну проміжну етноспільноту між давніми східнослов'янськими племенами та пізньосередньовічними окремими народностями. Це відбувалося під час евакуації до Саратова, де історик працював у 1942 - 1944 рр. В першу чергу, В. Мавродін спирався на студії радянських мовознавців та істориків, але його власна інтерпретація є оригінальною. Здобутки археології та етногенетики вчений використав лише частково і їх вплив відчутний лише опосередковано. Що, ж, до ідеологічних чинників, які тією чи іншою мірою вплинули на розробку концепції у варіанті В. Мавродіна, то простежується вплив ідей панславізму, артикуляція фактору боротьби східних слов'ян із зовнішніми ворогами як чинник їх консолідації. Присутні в контексті концепції елементи ідеології „возз'єднання” тісно пов'язані з ідеологією „триєдиноруського народу”. Щоправда, В. Мавродін все ж таки визнавав існування трьох окремих східнослов'янських народів. Тому, в своїй основі його концептуальні погляди на проблему давньоруської народності, стали згодом класичним зразком концепції.

У „Висновках” узагальнюються основні результати роботи та пропонується перспектива подальших досліджень. Зроблений синтез складових частин дисертації дозволив концентровано акумулювати різноманітні аспекти досліджуваної проблеми.

При розгляді історіографічних витоків концепції встановлено, що ключове значення для розвитку уявлень східнослов'янських дослідників на проблему етногенезу східнослов'янських народів мала парадигма „єдиної руської народності”, яка в більш пізні часи отримала ще найменування „триєдиноруської”. Перехідними положеннями від названої парадигми до майбутньої радянської концепції стали положення, викладені в працях О. Прєснякова. Зокрема, подібно до радянських положень про місце Київської Русі в історії східного слов'янства, О. Прєсняков стверджував, що давньоруський період рівною мірою належить історії Білорусії, Росії та України. В своєму університетському курсі він виклав важливі теоретичні міркування в галузі етногенетики, які стосувалися питань розробки етногенетичної таксономії, визначення поняття „народності”, ознак її існування тощо.

На початку 1930-х рр. М. Рубінштейн вперше в рамках марксистської методології висунув тезу про Київську Русь як спільний період історії українців і росіян. Однією з передумов виникнення концепції давньоруської народності став процес формування марксистсько-ленінських засад при розгляді історичного процесу. В ході дискусій з проблем соціально-економічного ладу Київської Русі деякі історики, висунули положення, які закладали підвалини для формування уявлень про давньоруську етноспільноту.

Політичний фактор, який обумовив важливість рішення питання про місце Київської Русі в історії трьох східнослов'янських народів, полягав у зміні нюансів у національній політиці сталінського режиму. Необхідно було обґрунтувати споконвічну спільність історичного процесу у східних слов'ян. У нових ідеологічних умовах, що створилися внаслідок партійно-державних рішень 1934 - 1937 рр. стосовно історичної науки і освіти, спочатку історики в УРСР (К. Гуслистий і Ф. Ястребов), а потім і союзного центру, насамперед, Б. Греков - висунули положення про Київську Русь як спільний період історії східнослов'янських народів.